Про стан та перспективи розвитку підприємництва в Україні

Рис. 2.13. Частка найманих працівників малих підприємств за видами економічної діяльності, 2006-2008, %

Джерело: Діяльність підприємств - суб'єктів підприємницької діяльності. Статистичний збірник Держкомстату України, 2008. ? с. 282

Питома вага зайнятих у діяльності готелів та ресторанів також залишалася досить високою та складала майже 50,7% від загальної чисельності найманих працівників по відповідному виду діяльності.

За даними Державної податкової адміністрації України у 2008 р. кількість суб'єктів підприємницької діяльності - фізичних осіб становила 3989 тис. осіб. Переважна більшість з них (66,9% від загальної кількості) мали за основний вид діяльності торгівлю, ремонт автомобілів, побутових виробів. Збільшення частки зайнятих у цій сфері, а також у діяльності готелів та ресторанів було досягнуто, у першу чергу, за рахунок розвитку дрібнооптової торгівлі, що забезпечувало зростання обсягів самозайнятості для працівників з невисоким рівнем кваліфікації.

Суб'єкти підприємницької діяльності - фізичні особи досить часто звертаються до послуг найманих працівників. Крім того, вони можуть залучати до роботи членів своїх сімей та тимчасових працівників, наймання яких часто не оформлюється належним чином. Це є свідченням переміщення малого бізнесу в Україні до тих видів економічної діяльності (оптової та роздрібної торгівлі), які не мають безпосереднього відношення до технічних та технологічних інновацій, і мало пов'язані із соціальними інноваціями.

Неформальний сектор економіки залишається найбільш прийнятною сферою прикладання некваліфікованої праці, зосередженої, насамперед, у сфері малого бізнесу, і виступає буферною зоною між регламентованою та нерегламентованою зайнятістю. Зважаючи на структуру зайнятості населення у неформальному секторі економіки (за рівнем освіти), у якій переважала частка населення з повною загальною середньою освітою (57,7% у 2008 році), можна зробити висновки про обмежені можливості прикладання висококваліфікованої праці у сфері малого бізнесу, зосередженого у цьому сегменті економіки.

Водночас, невисокий рівень кваліфікації підприємців, зайнятих у сфері малого бізнесу, ускладнює перспективи його інноваційного розвитку. Відсутність спеціальних знань у сфері бізнес-освіти, неефективний менеджмент знижують конкурентоспроможність малого бізнесу, погіршують якість його персоналу.

Враховуючи кризу неплатежів в економіці, існуючі ускладнення реалізації виробленої вітчизняної та імпортованої продукції, обумовлені звуженням внутрішнього споживчого попиту, ситуація із зайнятістю на малих підприємствах сфери торгівлі та послуг у найближчій перспективі може суттєво погіршитися. Про це свідчить зниження обороту роздрібної торгівлі (у порівнянних цінах) у січні-грудні 2009 р. (порівняно з аналогічним періодом попереднього року) на 16,6%, що значно обмежує можливості реалізації продукції у мережі як роздрібної, так і оптової торгівлі.

Зростання обсягів кредиторської заборгованості з оплати праці на малих підприємствах сфери торгівлі на кінець 2008 року (порівняно з початком року) на 24%, також суттєво погіршує перспективи розвитку цієї сфери, зниження рівня доходів зайнятих.

Не менш вагомим аспектом розвитку сфери малого бізнесу в Україні є збереження значних масштабів зайнятості на робочих місцях, що не відповідають санітарно-гігієнічним нормам. Це є результатом, насамперед, використання застарілих технологій та обладнання, недостатності виробничих площ на підприємствах, слабкої мотивації суб'єктів малого підприємництва до поліпшення умов праці.

Значну частину суб'єктів МСБ (особливо, у секторі малого бізнесу) становлять сімейні підприємства. У сучасних умовах сімейні підприємства займають незатребувані середнім і великим бізнесом економічні ніші. Попри те, що сімейне підприємництво у законодавстві не виділяється як особлива форма підприємницької діяльності, воно формує позитивне соціальне середовище: включення членів сім'ї до виконання підприємницьких функцій забезпечує їх поступовий перехід з категорії соціально нужденних до самодостатніх громадян.

Основною характеристикою сімейних підприємств є їх максимальна гнучкість, обізнаність з побутовими проблемами сім'ї. Це дозволяє достатньо ефективно поєднувати підприємницьку діяльність із домашньою працею й вихованням дітей, залучати до виробничої діяльності економічно неактивних членів сімей (зокрема, жінок з дітьми, молоді, літніх членів сім'ї та осіб з обмеженими фізичними можливостями). Організація сімейного бізнесу часто є єдиним джерелом стабільного доходу для цих верств населення, тим самим сприяючи зміцненню сім'ї, забезпечуючи зростання сімейних доходів, створюючи умови для успішної соціалізації дітей. Для молоді участь у сімейному бізнесі забезпечує можливість здобуття попереднього досвіду організаційної роботи, що позитивно впливає на перспективи самореалізації. При цьому економічно активні члени сімей можуть займатися організаційним процесом, тоді як економічно неактивні - виконувати специфічні, допоміжні функції.

Незважаючи на існування спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва, основною проблемою становлення сімейного бізнесу є проблема стартового капіталу, труднощі з отриманням кредитів для започаткування власної справи. Однак зарубіжний досвід свідчить про значний динамізм і диверсифікованість форм сімейного бізнесу, що дає підстави припускати, що в найближчому майбутньому цей сектор і в нашій країні буде розвиватися (наприклад, в Європі сімейні підприємства становлять більше 60% всіх компаній).

Перспективність сектора сімейного підприємництва в сучасній економіці не слід розглядати як чергову кампанію в системі антикризових заходів. Сімейні підприємства, за відповідної державної підтримки, можуть суттєво стимулювати економічну активність тих категорій населення, які частково або повністю виключені зі сфери продуктивної діяльності, забезпечуючи їх соціальну інтеграцію.

Суттєвим аспектом дослідження зайнятості у сфері МСБ в Україні, особливо в умовах сучасної фінансово-економічної кризи, є оцінка та прогноз впливу на розвиток підприємництва трудової міграції населення. Наростання кризових явищ у світі призвело до зменшення обсягів легальної трудової міграції до країн-імпортерів робочої сили. Внаслідок скорочення чисельності зайнятих і посилення безробіття в економіці зарубіжних країн українські трудові мігранти за кордоном імовірно залишаться без роботи. Такі процеси можуть спонукати заробітчан до повернення на батьківщину, в результаті чого вони посилять напругу на вітчизняному ринку праці.

З іншого боку, слід взяти до уваги, що більшість трудових мігрантів працює у розвинутих країнах світу, де наслідки кризи є менш болючими, ніж в Україні. На певні робочі місця - мало- чи некваліфіковані - майже не претендують місцеві жителі, проте попит на таку роботу залишається стабільним. Більше того, деякі європейські країни не збираються позбавлятися мігрантів, а лише запроваджують додаткове оподаткування.

Згідно з даними першого загальнонаціонального обстеження з питань трудових міграцій, проведеного Українським центром соціальних реформ та Держкомстатом України у червні 2008 р., протягом 2005-2008 рр. переважна частина мігрантів працювали за наймом, однак кожен шостий здійснював підприємницьку діяльність. Самозайнятість та підприємницька діяльність найбільше поширена серед заробітчан в сусідніх з Україною країнах, особливо в Угорщині.

За розрахунками фахівців Українського центру соціальних реформ та Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України сумарний обсяг заробітків українських трудових мігрантів становив за 2007 р. майже 1,9 млрд. євро, а грошові перекази понад 1,3 млрд. євро. Заробітки мігрантів сприяють підвищенню добробуту їхніх домогосподарств; майже у кожному четвертому випадку міграційні надходження становлять понад 3/4 сукупного доходу домогосподарства. Більшість коштів витрачається на задоволення щоденних потреб та придбання товарів тривалого користування. Лише в поодиноких випадках основним напрямом витрат зароблених за кордоном грошей є інвестування. Тому не дивлячись на великі обсяги грошових надходжень від мігрантів, ефективність їх залучення, зокрема, в малий бізнес є вкрай низькою.

Як свідчать результати вибіркового обстеження з питань трудової міграції (проведеного Держкомстатом України в середині 2008 р.), серед тих трудових мігрантів, які працювали за кордоном у 2007 - І половині 2008 рр. і на момент дослідження перебували в Україні, 16,0% під час перебування за кордоном працювали в якості самозайнятих, а 4,7% - в якості підприємців-роботодавців. Однак, колишні трудові мігранти, які здійснювали підприємницьку діяльність під час перебування за кордоном, зазвичай утримуються від відкриття власної справи в Україні.

Вочевидь, з одного боку, основна частина найбільш схильних до підприємницької діяльності контингентів трудових мігрантів припинили міграційну активність і відкрили власну справу в Україні ще до 2005 р. або ж здійснюють підприємницьку діяльність за кордоном. З іншого боку, надзвичайно низький рівень залучення осіб, які мають досвід трудових міграцій, до підприємницької діяльності, є наслідком недостатньо сприятливих умов для відкриття власної справи в нашій країні.

Середню кількість працівників, які могли б бути найняті одним роботодавцем з числа осіб з недавнім досвідом трудової міграції оцінити важко. Враховуючи, що заощадження мігрантів, які нещодавно повернулися до України, навряд чи будуть достатніми для відкриття великого або принаймні середнього підприємства, можна припустити, що середня кількість найманих працівників на підприємстві роботодавця-мігранта знаходилася б у межах від 3 до 5 осіб.

За розрахунками фахівців Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, можливе набуття після повернення мігрантами-підприємцями того ж статусу зайнятості, який вони мали за кордоном, дозволило б зменшити кількість безробітних майже більш як на 10% у випадку найму в середньому одним роботодавцем з числа мігрантів трьох працівників і майже на 14% - у випадку найму п'яти працівників. Можливі резерви зниження рівня безробіття в Україні при покращенні можливостей реалізації підприємницьких настанов відображені на рис. 2.14.



Рис. 2.14. Гіпотетичні рівні безробіття в Україні в І півріччі 2008 р. за умови реалізації трудовими мігрантами підприємницьких настанов

(варіант 1 - за умови відсутності трудових міграцій у 2005-2008 рр.; варіант 2 - за умови реалізації мігрантами 2007-2008 рр. підприємницьких настанов і найму 3 працівників в середньому одним роботодавцем; варіант З - за умови реалізації мігрантами 2007-2008 рр. підприємницьких настанов і найму 5 працівників в середньому одним роботодавцем)

З огляду на обмежені можливості працевлаштування, збільшення в Україні рівня безробіття мале та середнє підприємництво може суттєво пом'якшити існуючі соціальні проблеми за рахунок створення нових робочих місць та поглинання надлишкової робочої сили під час циклічних спадів та структурних зрушень економіки. Тому головним завданням політики держави щодо розвитку МСБ є забезпечення сприйнятливості суб'єктів підприємництва до інноваційної моделі, стимулювання продуктивної зайнятості у цій сфері, формування розвиненого конкурентного середовища.

Вирішенню існуючих проблем зайнятості у сфері МСБ сприятиме реалізація наступних завдань державної політики:

- удосконалення нормативно-правової бази розвитку сфери підприємницької діяльності у напряму спрощення процедури державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності, запровадження гнучких форм обліку та оподаткування, формування партнерських відносин між органами державної влади, підприємцями та найманими працівниками;

- стимулювання розвитку інноваційних (зокрема, дистанційних) форм зайнятості у сфері МСБ, впровадження «податкових канікул» для малих підприємств - «сателітів» виробничих та технологічних парків, що виробляють наукомістку продукцію; посилення кооперації між підприємствами різних секторів підприємництва для розвитку бізнес-центрів та центрів розвитку малих підприємств, бізнес-інкубаторів;

- розробка механізму державної підтримки мікрокредитування банків та фінансових установ з метою налагодження системи надання мікрокредитів громадянам та суб'єктам малого підприємництва;

- використання можливостей малих підприємств щодо заповнення малоефективних для великого бізнесу економічних ніш, зокрема, у процесі розбудови туристичної інфраструктури для проведення на належному рівні фінальної частини Чемпіонату Європи з футболу Євро-2012;

- впровадження санітарних норм і правил організації технологічних процесів для малих підприємств; забезпечення охорони здоров'я найманих працівників малих підприємств, зокрема, медичного обстеження;

- подолання інерційного характеру розвитку системи підготовки кадрів для сфери малого бізнесу, організація навчальних центрів з підготовки та перепідготовки спеціалістів для роботи на малих підприємствах, формування економічних знань, підприємницької культури, набуття практичних навичок роботи в умовах підприємницького середовища.

Основними заходами державної підтримки сімейного підприємництва повинні стати:

- подальший розвиток законодавчої й нормативної бази, що регулює діяльність і враховує специфіку сімейного підприємництва, зокрема: мінімізація адміністративного втручання в діяльність суб'єктів сімейного бізнесу, забезпечення рівних умов для всіх господарюючих суб'єктів для входу на ринок, чітка регламентація контролюючих функцій держави;

- оперативне інформаційне забезпечення, створення й поповнення баз даних суб'єктів сімейного підприємництва;

- стимулювання розвитку сімейного підприємництва у сільській місцевості, зокрема, у сфері зеленого туризму, побутової інфраструктури тощо.

При формуванні політики зайнятості на центральному і регіональному рівнях повинна враховуватися трудова міграція. На сучасному етапі ключовими напрямами державної політики щодо регулювання трудових міграцій і ефективного використання коштів заробітчан є:

- розширення можливостей легального працевлаштування українських громадян за кордоном;

- посилення соціального захисту українських громадян в країнах-реципієнтах;

- забезпечення зворотності зовнішніх трудових поїздок;

- стимулювання інвестування зароблених мігрантами коштів в економіку України, підвищення ступеня відкритості банківської системи України, розвиток соціальної інфраструктури в регіонах походження трудових мігрантів.

Зокрема, для стимулювання інвестування зароблених мігрантами коштів в економіку України та забезпечення зворотності міграцій необхідна розробка і впровадження спеціальної програми адаптації трудових мігрантів до українського суспільства, стрижнем якої має бути стимулювання самозайнятості та мікропідприємництва для осіб, які повертаються після трудової діяльності за кордоном. В цій програмі слід, зокрема, передбачити:

- пільгові умови оподаткування протягом стартового періоду;

- дозвіл на безмитний ввіз засобів виробництва громадянами України з-за кордону;

- сприяння підвищенню кваліфікації та перекваліфікації;

- надання юридичної та консультаційної допомоги;

- заснування фондів інвестування, створених за рахунок міграційного капіталу, або за спільної участі державного і міграційного капіталів.

Ця програма має бути доповнена місцевими програмами розвитку малого бізнесу, створення нових робочих місць, у т.ч. і за рахунок коштів, зароблених українськими громадянами за кордоном. Причому для запровадження таких програм реально отримати підтримку від країн-реципієнтів вітчизняної робочої сили, багато з яких в умовах кризи вочевидь будуть зацікавлені в поверненні українських заробітчан на батьківщину.

2.5 Доходи і соціальний захист у сфері малого та середнього бізнесу

Дуальний характер доходів від зайнятості у сфері малого та середнього бізнесу проявляється через збереження значного рівня їх тінізації, що дозволяє мінімізувати витрати на оплату праці найманих працівників. З іншого боку, доходи підприємців МСБ більшою мірою залежать від стану ринкового середовища, регуляторного та фіскального впливу держави, які суттєво впливають на успішність їх бізнесу.

Оплата праці найманих працівників малих та середніх підприємств характеризується значною диференціацією показників заробітної плати залежно від розміру підприємства (табл. 2.2). На підприємствах з чисельністю найманих працівників до 10 осіб (сектор мікропідприємництва) заробітна плата у 2008 р. становила лише 54% від середнього по Україні показника, на підприємствах з 10-49 найманими працівниками - 67,8%, на підприємствах з 50-249 найманими працівниками - 85,8%. Загалом на малих та середніх підприємствах було зайнято 46,8% всіх найманих працівників.

Таблиця 2.2

Заробітна плата найманих працівників залежно від розміру підприємства в Україні, 2008 р.*

	Розмір підприємства за кількістю найманих працівників, осіб
	до 9	від 10 до 49	від 50 до 249	від 250 і більше
Кількість найманих працівників, тис.	719,0	1 509,5	1 928,1	4 730,9
у % до загальної кількості	8,1	17,0	21,7	53,2
Середньомісячна заробітна плата, грн.	923	1 160	1 467	2 106
у % до загальної середньої	54,0	67,8	85,8	123,2

*Без бюджетних установа та банків

Джерело: Діяльність підприємств - суб'єктів підприємницької діяльності 2008: Стат. зб. - К., Держкомстат, 2009. -С. 44-45.

Водночас на великих підприємствах середньомісячна заробітна плата вже у 2008 р. становила понад 2,1 тис. грн. і була вдвічі вища ніж на малих підприємствах, у півтора рази - ніж на середніх підприємствах та майже на чверть вище середнього показника по економіці.

Низький рівень заробітної плати найманих працівників МСБ може бути результатом економії роботодавців на витратах на виплату заробітної плати, низького рівня охоплення цього сектору колективно-договірним регулюванням. З іншого боку, існуючий розмір заробітної плати не завжди відображає її реальний рівень, оскільки для сфери малого та середнього бізнесу характерна значна «тінізація» виробництва і доходів, зокрема існування так званої «подвійної бухгалтерії», яка дозволяє приховувати значні обсяги доходів працівників малих підприємств від оподаткування.

Традиційно вважається, що статус роботодавця та самозайнятого є найвигіднішим з точки зору майнового становища, таким, що здатен забезпечити вищі доходи та можливість потрапити до більш заможних доходних груп. Це підтверджується і відповідними статистичними даними. Так, якщо середньомісячні індивідуальні доходи населення у 2008 році становили 833 грн., то осіб, що займаються підприємницькою діяльністю - 1937 грн. Доволі суттєво відрізняється і структура індивідуальних доходів (рис. 2.15).

Рис.2.15. Структура індивідуальних доходів, 2008 р., %

Основною складовою індивідуальних доходів населення є надходження у вигляді оплати праці (за основним та додатковим місцем роботи, в натуральній формі, на інших тимчасових роботах, виплата заборгованості із заробітної плати за основним та додатковим місцем роботи тощо). Їх частка становить 65% від сумарного доходу. Наступною складовою, яка більш, ніж на чверть формує доход, є пенсія та різного роду виплати, пов'язані з нею. Зовсім незначну частку мають доходи від власності (0,3%), інші види доходів (допомоги, стипендії тощо).

Доходи підприємців майже на три чверті формуються за рахунок надходжень від підприємницької діяльності та самозайнятості. Разом з тим, доволі значна частина осіб поєднують підприємницьку діяльність та працю за наймом: 23,4% в індивідуальному сукупному доході належить оплаті праці. Розмір доходу у вигляді оплати праці серед осіб-підприємців є вищим на 13% від середнього по населенню (1297 грн. проти 1147 грн.). Пенсіям належить всього 3,6% (порівняно з 27% по населенню).

У 2008 р. в Україні за даними обстежень умов життя домогосподарств нараховувалося біля 170 тис. домогосподарств, які очолювалися підприємцем. Структура доходів таких домогосподарств дещо відмінна від загальноукраїнської структури доходів. Логічно обумовленим є домінування у цій структурі частки доходів, отриманих від підприємницької діяльності - 55,9% (що дорівнює 884,8 грн. в середньому на особу на місяць), що майже в десятеро більше за їх питому вагу у національній структурі - 5,6% або 58,3 грн. Досить суттєвою також є частка доходів, отриманих від оплати праці - 28,6% (або 452,7 грн. на особу на місяць). Вагома частка заробітної плати у загальній структурі доходів цієї групи домогосподарств може свідчити про те, що підприємці є одночасно зайнятими й на інших роботах, де вони є найманими робітниками. Незначна частка пенсій у структурі доходів домогосподарств, які очолюють підприємці (4,2% проти 21,9% по країні), здебільшого є результатом того, що серед підприємців переважають особи працездатного віку і зовсім мало нараховується осіб пенсійного віку, які б займалися підприємництвом.

Середній розмір загальних доходів домогосподарств підприємців приблизно в 1,5 рази перевищує середній в Україні показник (табл. 2.3.). Частка грошових доходів складає 95,4%, що на 2,1 в.п. більше, ніж в цілому по країні.

Таблиця 2.3.

Загальні доходи домогосподарств підприємців 2008 р.

	Домогосподарства підприємців	Україна
Загальний доход домогосподарства в місяць, грн.	4131,85	2722,83
в т.ч. доход домогосподарство від підприємницької та індивідуальної діяльності в місяць, грн.	1768,12	151,43
- частка в загальних доходах домогосподарства, %	42,8	5,6

При цьому доходи від підприємницької та індивідуальної діяльності в структурі загальних доходів посідають найважливіше місце - вони складають 42,8% (табл. 2.4.). Доходи від оплати праці формують приблизно третину загальних доходів. Вплив інших джерел доходів незначний.

Таблиця 2.4.

Структура загальних доходів домогосподарств підприємців 2008 р., %

Вид доходу	Разом	в т.ч.
		місто	село
Оплата праці	32,6	35,3	23,9
Доходи від підприємницької та індивідуальної діяльності	42,8	46,4	31,4
Доходи від власності	0,3	0,2	0,5
Доходи від продажу продукції з особистого підсобного господарства	2,6	0,3	9,8
Вартість спожитої продукції, отриманої з ОПГ та від самозаготівель	3,0	0,8	10,2
Пенсії	8,1	7,0	11,6
Пільги та субсидії	0,5	0,5	0,3
Інші соціальні трансферти	2,0	1,7	3,0
Грошова допомога від родичів та знайомих	3,3	2,3	6,5
Надходження від продажу власного майна	3,0	3,8	0,5
Інші надходження	1,8	1,7	2,4
Загальний доход	100,0	100,0	100,0

Таким чином, доходи сімей підприємців формуються насамперед за рахунок доходів від підприємницької та індивідуальної діяльності, а також за рахунок оплати праці інших членів домогосподарства. Порівняно з рештою населення, такі сім'ї меншою мірою залежать від різного роду соціальних допомог. Їх добробут знаходиться під впливом, в першу чергу, стану ринкового середовища, а не тенденцій в оплаті праці та державної соціальної політики.

З огляду на специфіку сектора МСБ особливої уваги потребує дослідження стану соціальної захищеності населення, зайнятого у цій сфері. Порівняно із зайнятістю на великих підприємствах, становище зайнятих на середніх та малих підприємствах більш уразливе, що пояснюється трьома основними чинниками: обмеженістю масштабів діяльності і відповідно, фінансових ресурсів, що можуть бути спрямовані на оплату праці, в тому числі на соціальні заходи; недосконалістю законодавчо-нормативного забезпечення або неможливістю юридичного унормування певних аспектів бізнесової діяльності, особливо у сфері самостійної зайнятості; слабшим наглядом та контролем з боку держави та громадських організацій (зокрема профспілок), особливо у випадку застосування спрощених систем оподаткування, обліку та звітності.

Існуюча диференціація заробітної плати залежно від розміру підприємства не лише зумовлює відмінності у рівнях доходів працюючого населення, а й створює небезпечне підґрунтя для подальшого розшарування за рівнем матеріального добробуту непрацездатних верств населення. І якщо для працюючих ця різниця певною мірою може згладжуватися за рахунок приховування частини заробітної плати від оподаткування, то для пенсіонерів єдиним фактором вирівнювання пенсійних виплат є гарантований розмір мінімальної пенсії. Тобто цілком вірогідно, що теперішні працівники малих підприємств після виходу на пенсію за інших рівних умов будуть отримувати вдвічі нижчі пенсії, ніж колишні працівники великих підприємств - відповідно до існуючих співвідношень у показниках заробітної плати.

Низька оплата праці у сфері малого бізнесу та мізерні внески підприємців - фізичних осіб призводять до загального заниження розмірів пенсій теперішнім пенсіонерам, адже базою для обчислення розміру пенсії за ст. 27 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» береться середній розмір заробітної плати (доходу), з якого сплачено пенсійні внески у минулому календарному році. Заробітна плата (дохід), з якої сплачено внески, істотно (на 12%-17%) відстає від показників заробітної плати за даними статистичної звітності підприємств по формі 1-пв за аналогічний період (рис. 2.16.). У 2009 р. різниця між середньорічними показниками (відповідно, 1650 та 1906 грн.) становила 256 грн. Оскільки заробітна плата найманих працівників середніх і великих підприємств відображається у звітності органам державної статистики та Пенсійному фонду майже ідентично, можна стверджувати, що ця різниця формується переважно за рахунок малих підприємств та фізичних осіб - підприємців. Вплив обмеження максимального розміру заробітної плати, з якої нараховуються внески по соціальному страхуванню, дається взнаки лише у грудні, коли виплачуються різноманітні додаткові форми винагороди за підсумками року.

Рис. 2.16. Розмір заробітної плати (доходу), з якого сплачено пенсійні внески, та середній розмір заробітної плати за даними статистичної звітності підприємств у 2009 р., грн. на місяць

Джерело: Офіційний сайт Пенсійного фонду України http://www.pfu.gov.ua та офіційний сайт Держкомстату України http://www.ukrstat.gov.ua

Не зважаючи на постійне зростання кількості суб'єктів малого підприємництва, ситуація з їх реальною участю в соціальному страхуванні залишається незадовільною. За даними Державної податкової адміністрації України, кількість фізичних осіб - підприємців упродовж 2004-2008 рр. збільшилася на 825,2 тис. осіб. Однак надходження внесків до Пенсійного фонду України від платників на спрощеній системі оподаткування (а переважна більшість «діючих» підприємців обирають саме її) за цей час знизилася з 1037,9 млн. грн. до 769,9 млн. грн., а частка цих внесків в загальному обсязі власних надходжень Пенсійного фонду - з 4,3% до 2,6%.

Отже, питання щодо фактичної участі в пенсійному страхуванні фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності стоїть дуже гостро і потребує принципового вирішення. Згідно з чинним законодавством, базою для сплати ними внесків є мінімальна заробітна плата (для тих, хто працює за спрощеними системами оподаткування) або одержаний підприємницький дохід (для тих, хто працює на загальних умовах). Тобто вони повинні сплачувати хоча б мінімальний внесок виходячи із ставки пенсійного збору, встановленої для роботодавців. В реальності середній внесок від підприємців-громадян становить не більше половини мінімального внеску (наприклад, ставки єдиного податку визначаються органами місцевого самоврядування залежно від виду діяльності, при цьому мінімальний розмір становить 20 грн., а максимальний - 200 грн. на місяць). Урядом вже двічі здійснювалися спроби ввести доплату до мінімального пенсійного внеску для підприємців, що працюють за спрощеними системами оподаткування (уперше в 2005 р., вдруге - у 2009 р.), але кожен раз ці дії зустрічають бурхливий протест.

Проблема сплати пенсійних внесків суб'єктами підприємницької діяльності виходить далеко за межі їх особистих інтересів і справляє дуже негативний вплив на всю пенсійну систему. Справа не лише в тому, що ці категорії населення у майбутньому можуть не отримати права на трудову пенсію (і, відповідно, потребуватимуть додаткових витрат бюджетних коштів на виплату соціальних пенсій). Вони ухиляються від обов'язку утримувати наявне покоління пенсіонерів, - принципу, на якому ґрунтується солідарна система. Окрім того, як уже зазначалося, несплата підприємцями внесків у необхідному розмірі призводить до загального заниження зароблених пенсій і є одним з чинників зрівнялівки призначених пенсій на рівні, наближеному до законодавчо встановленого мінімального розміру. Цілком очевидно, що внесок на соціальне страхування має бути відокремлений від єдиного чи фіксованого податку і визначений в абсолютному розмірі на достатньо тривалий термін (принаймні на календарний рік - у розмірі середньомісячного мінімального внеску).

Незважаючи на те, що на сьогодні страхові внески не входять до складу податкової системи України, питання реформування податкової системи слід розглядати разом з реформуванням системи платежів до соціальних фондів, Сумарний рівень внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, встановлений законодавством для суб'єктів господарювання, є доволі високим та складає в середньому біля 38 відсотків фонду заробітної плати, що суттєво впливає як на загальний рівень податкового навантаження на працю, так і на масштаби «тінізації» заробітної плати. Надмірне податкове навантаження на фонд оплати праці породжує неофіційні домовленості щодо розподілу заробітної платні на офіційну та неофіційну.

Проблема надмірного навантаження на фонд оплати праці по внесках до фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування визначається підприємцями - роботодавцями як одна з найбільших перешкод легального ведення підприємницької діяльності. Перш за все це стосується суб'єктів малого бізнесу, які обрали спрощену систему оподаткування (єдиний та фіксований податки).

Нагальною є потреба в завершенні комплексного реформування системи соціального страхування та створення єдиної системи збору та обліку внесків шляхом запровадження єдиного соціального внеску. Триває доопрацювання проекту Закону України "Про систему збору та обліку єдиного соціального внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування". Проектом запроваджується єдиний соціальний внесок на соціальне страхування, який сплачуватиметься одним платіжним дорученням, а також єдина база для нарахування внесків, однаковий звітний період, єдина форма звітності, єдиний реєстр соціального страхування. Єдиний соціальний внесок дозволить не тільки скоротити адміністративні витрати фондів на виконання функцій та більш ефективно використовувати кошти соціального страхування, суттєво спростивши порядок адміністрування страхових внесків, а й зменшить обсяг звітності для платників внесків, кількість перевірок та витрати, пов'язані з адмініструванням внесків. Ключовим моментом у цьому напрямку, має стати, перш за все, детінізація заробітної плати. Втім, зосередження на суто технічних моментах впровадження єдиного соціального внеску, може призвести до втрати цілей, заради яких запроваджується цей внесок.

Соціальних захист найманих працівників є необхідною складовою комплексу заходів політики управління персоналом в рамках внутрішньої корпоративної соціальної відповідальності (КСВ). Згідно з світовою практикою до сфери КСВ належать ті аспекти соціального захисту, які знаходяться поза загальнообов'язковими нормами.

Соціально-захисна політика КСВ малих та середніх підприємств щодо соціального забезпечення працівників у старості пов'язана із необхідністю залучення роботодавців до системи недержавного пенсійного забезпечення. Згідно з вітчизняним законодавством, недержавне пенсійне забезпечення може здійснюватись шляхом: укладення роботодавцями пенсійних контрактів із недержавними пенсійними фондами (НПФ); заснування роботодавцями корпоративних та професійних НПФ і здійснення відрахувань до них на користь найманих працівників; укладення із страховими організаціями договорів страхування довічної пенсії найманих працівників; укладення договорів із банківськими установами про відкриття пенсійних депозитних рахунків для накопичення пенсійних заощаджень у межах суми, визначеної для відшкодування вкладів Фондом гарантування вкладів фізичних осіб.

За експертними оцінками сьогодні найбільш поширеною формою недержавного пенсійного забезпечення в Україні є пенсійне забезпечення, що здійснюється через НПФ. Ні страхові організації, ні банки не стали активними суб'єктами системи недержавного пенсійного забезпечення. Натомість НПФ протягом останніх років демонстрували доволі високу динаміку розвитку. Незважаючи на це, активи НПФ у загальній грошовій масі продовжують займати менше 1 відсотка. Такою ж малою є кількість учасників системи недержавного пенсійного страхування у загальної кількості населення України.

На кінець першого кварталу 2009 р. за даними Держфінпослуг в Україні провадили свою діяльність 108 НПФ. При цьому корпоративні та професійні НПФ складали незначну частку у порівнянні із відкритими НПФ (близько 20 %). Кількість пенсійних контрактів, укладених з юридичними особами та фізичними особами-підприємцями, тобто роботодавцями, складає 24% від загальної кількості укладених пенсійних контрактів.

Актуальною залишається проблема оподаткування регулярних виплат за договором довгострокового страхування життя, пенсійних виплат за договором пенсійного вкладу, виплат довічної пенсії у межах недержаного пенсійного забезпечення. Сьогодні зазначені виплати оподатковуються за ставкою у розмірі 60% ставки податку з доходів фізичних осіб і виключаються зі складу оподатковуваного доходу лише після досягнення особою 70-річного віку. У той час як сума пенсійних виплат, отримуваних платником податку по загальнообов'язковому пенсійному страхуванню, взагалі не включається до складу оподатковуваного доходу.

Додатковим інструментом забезпечення соціальних гарантій працівників малих та середніх підприємств є колективне добровільне медичне страхування. За експертною оцінкою, у 2006-2008 рр. відбувся приріст валових страхових премій по добровільному медичному страхуванню з 326396,7 тис. грн. до 578254,5 тис. грн. Сьогодні ринок добровільного медичного страхування розвивається поки що основним чином саме за рахунок корпоративного напрямку, що забезпечує зростання ринку на 20-30% щорічно: цим видом страхування все більше цікавляться вітчизняні підприємства, тоді як раніше серед страхувальників переважали іноземці. Разом з тим, зацікавленість роботодавців у збереженні здоров'я своїх співробітників залишається невисокою. Частка послуг добровільного медичного страхування у загальному об'ємі страхового ринку складає лише 2,6%. Кількість застрахованих становить 2% від загальної кількості населення.

Не сприяють розвитку добровільного медичного страхування, в т.ч. колективного, недосконалість механізму контролю за якістю наданих послуг та важелів впливу на поліпшення якості обслуговування в закладах охорони здоров'я державної і комунальної форм власності; неналежний рівень розвитку інфраструктури охорони здоров'я; в цілому низький рівень страхової культури в Україні. Невирішеною залишається проблема, пов'язана з обмеженою кількістю страхових компаній, здатних забезпечити якісну медичну допомогу клієнтові у провінційних районах.

Особливе значення для забезпечення соціального захисту працівників малих та середніх підприємств має розвиток профспілкового руху у секторі малого й середнього бізнесу. Профспілкові організації, що діють на підприємствах малого й середнього бізнесу, входять до складу Всеукраїнських профспілок, які є членами Федерації професійних спілок України (ФПУ). Крім того, в 1990 р. була створена Федерація профспілок працівників кооперації та інших форм підприємництва України (ФППК). Чисельність членів профспілок ФППК на 01.01.2001 становила 151,3 тис. осіб. Зараз ФППК є найбільш чисельним і впливовим профспілковим об'єднанням у секторі МСБ, до складу якого входять чотири Всеукраїнських профспілки й одна галузева. Членські організації ФППК діють у всіх регіонах України^.

Однак проблема полягає в тому, що визначити рівень залучення працівників, зайнятих у цьому секторі, до профспілок за даними існуючої бази державних статистичних спостережень неможливо, оскільки в Україні немає такої офіційної статистичної інформації. Громадські організації, легалізовані відповідно до Закону України «Про об'єднання громадян» один раз на рік подають статистичний звіт за формою №1 - громадська організація, але для профспілок, легалізованих згідно з Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», подання такої державної статистичної звітності не передбачено.

Таким чином, вирішенню існуючих проблем у сфері доходів і соціального захисту у секторі МСБ сприятимуть такі заходи державної політики:

- створення умов для реальної детінізації доходів у сфері МСБ;

- охоплення найманих працівників цього сектору колективно-договірним регулюванням;

- оптимізація регуляторної та фіскальної складової політики розвитку малого та середнього підприємництва;

- забезпечення обов'язковості сплати пенсійних внесків суб'єктами підприємницької діяльності;

- упорядкування процедури участі в пенсійному страхуванні фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності;

- відокремлення внесків на соціальне страхування від єдиного чи фіксованого податку і визначення в абсолютному розмірі на достатньо тривалий термін (у розмірі середньомісячного мінімального внеску);

- покращення роз'яснювальної роботи щодо значення системи недержавного пенсійного забезпечення серед роботодавців;

- підвищення привабливості недержавного пенсійного забезпечення через включення пенсійних виплат до складу доходів, що не оподатковуються податком з доходів фізичних осіб, або хоча б зниження ставки оподаткування пенсійних виплат;

- удосконалення нормативно-правової бази функціонування банків та страхових організацій як суб'єктів недержавного пенсійного забезпечення;

- забезпечення сфери охорони здоров'я належною кількістю фахівців з медичного страхування шляхом запровадження у навчальних закладах спецкурсів з медичного страхування, а також через програми підвищення кваліфікації медичного персоналу з питань страхування здоров'я;

- сприяння розвитку мережі недержавних медичних закладів;

- удосконалення механізму контролю за якістю наданих медичних послуг в закладах охорони здоров'я;

- законодавче врегулювання можливості включення витрат роботодавців на сплату платежів за договорами добровільного медичного страхування працівників до складу валових витрат.

Доцільно також внести пропозицію Державному комітету статистики України щодо оприлюднення статистичної інформації про охоплення колективними договорами працівників малих та середніх підприємств.

2.6 Антикризові заходи та державна підтримка підприємницької діяльності

На відміну від більшості країн світу, які зустріли кризу з мінімальними інфляційними показниками, Україні впродовж останніх років був притаманний досить потужний інфляційний тренд. Саме він став на заваді безпосередньому використанню заходів прямого стимулювання внутрішнього платоспроможного попиту, які практикувалися розвиненими країнами світу, та змусив поєднувати антикризову політику з протидією інфляційним тенденціям. Відтак, запобігаючи руйнівній дестабілізації основних макроекономічних показників: темпу інфляції, обмінного курсу гривні, показників стабільності банківського сектору, рівня бюджетного дефіциту тощо, заходи макроекономічної стабілізації завдавали неоднозначного впливу на стан підприємницького клімату в Україні.

З одного боку, відбувалася стабілізація підприємницьких очікувань та формування відносно прогнозованого середовища ведення бізнесу. З іншого, стабілізаційні заходи, які полягали в запровадженні обмежень у монетарній сфері та посиленні жорсткості фіскальної політики, об'єктивно завдавали контрактивного впливу, гальмуючи економічну активність в країні. Відтак (як засвідчує досвід багатьох інших країн світу) заходи макроекономічної стабілізації дозволяють досягти бажаного результату лише протягом короткого терміну часу та неодмінно мають змінитися заходами проактивного характеру.

Для забезпечення монетарної стабілізації антикризові заходи держави були спрямовані, в першу чергу, на врегулювання проблемних питань в банківському секторі, який суттєво постраждав від кризи ліквідності, що спостерігалась на світових фінансових ринках. Запровадження в жовтні 2008 р. мораторію на дострокове закриття депозитів як фізичними так і юридичними особами дозволило припинити швидке вилучення коштів фізичними особами з вітчизняної банківської системи, що ставило останню у вкрай загрозливу ситуацію. Зазначений мораторій, низка регуляторних заходів та активні операції НБУ щодо збільшення ліквідності банків (лише у жовтні-грудні 2008 р. було надано кредитів рефінансування на суму у 105,4 млрд. грн), а також збільшення статутних фондів державних банків - Державного ощадного банку та Укрексімбанку, а також здійснення рекапіталізації низки комерційних банків коштом уряду дозволили стабілізувати становище у банківському секторі, а відтак - зберегти його потенціал як складової національної відтворювальної системи.

Водночас звуження ресурсів банківської системи при різкому зростанні ризиків кредитування обумовило різке погіршення доступності банківських кредитів як для фізичних осіб, так і для суб'єктів підприємницької діяльності. За період з грудня 2008 по грудень 2009 рр. залишки кредитів, наданих нефінансовим корпораціям, зросли лише на 18,6 млрд. грн, або на 4,2 %, а загальна вартість кредитів, виданих протягом 2009 р., зменшилася порівняно з 2008 р. на 20,6 % при зростанні відсоткової ставки на 2,5 в.п.

Будучи жорстко обмеженим орієнтирами антиінфляційної політики, Національний банк України фактично керувався орієнтирами зменшення грошової пропозиції шляхом:

- стерилізації коштів, виданих у формі рефінансування: обсяг операцій рефінансування упродовж 2009 року склав 64,4 млрд. грн, обсяг мобілізаційних операцій - 96,7 млрд. грн. Причому, якщо 87 % рефінансування було здійснено в першому півріччі, 89 % мобілізаційних операцій - в другому;

- посилення резервних вимог: вимоги до формування банками обов'язкових резервів було посилено протягом серпня - вересня 2009 р., зокрема, було запроваджено вимогу щодо зберігання частини обов'язкових резервів на окремому рахунку в Національному банку України. Так, лише за грудень 2009 р. загальний обсяг обов'язкових резервів, сформованих банками, склав 12,2 млрд. грн;

- проведення доларових інтервенцій на валютному ринку: сальдо інтервенцій НБУ за 2009 рік склало 10,4 млрд. дол., що еквівалентно вилученню з обігу понад 80 млрд. грн ;

- підтримання високих ставок рефінансування: середньозважена ставка за всіма інструментами у 2009 р. була на 1,4 в.п. вища, ніж у 2008 р. та склала 16,7 %, в той час як темп інфляції у 2009 р. зменшився порівняно з 2008 р. на 10 в.п. і склав 12,3 %.

Внаслідок застосування зазначених інструментів обсяг грошової маси М3 зменшився за 2009 рік на 5,5 %. Враховуючи суттєве зниження грошових мультиплікаторів через стагнацію в кредитній сфері, можна зробити висновок про негативний вплив монетарної політики на економічну активність в Україні у 2009 році.

У сфері забезпечення фіскальної стабілізації урядом насамперед переслідувались завдання щодо мобілізації ресурсів дохідної частини державного бюджету та можливого обмеження видаткової частини відповідно до наявних бюджетних ресурсів. Це значною мірою досягалося за рахунок посилення фіскального навантаження шляхом використання наступних інструментів:

- підвищення ставок оподаткування: протягом 2009 року за ініціативою уряду було прийнято шість законів, які підвищували податки та збори (обов'язкові платежі). При цьому збільшення податкового навантаження було в основному сконцентровано на сфері споживання й полягало у підвищенні ставок акцизного збору та транспортного податку;

- стягнення авансових податкових платежів: за 2009 р. переплата податку зросла на 3,7 млрд. грн., або на 41,0 %;

- затримання відшкодуванням ПДВ експортерам: невідшкодовані грошовими коштами суми за рік збільшились на 9,1 млрд. грн (70,8 %), у тому числі протерміновані - на 3,3 млрд. грн (у 2,1 разу);

- активізація боротьби з мінімізацією оподаткування та посилення діяльності зі стягнення нарахованої, але не сплаченої частини податкових зобов'язань, перекривання схем, які дозволяли бізнесу звужувати базу оподаткування та зменшувати розмір нарахованих податків.

При цьому зростання частки фіскального вилучення супроводжувалося зменшенням спрямованості бюджетних видатків на цілі розвитку. Використання бюджетних коштів на рекапіталізацію комерційних банків не супроводжувалося позитивними зрушеннями у кредитуванні програм розвитку. Порівняно з попереднім бюджетним періодом в 2009 році обсяг прямих капітальних видатків зменшився на 30,8 млрд. грн, або в 4 рази, а частка капітальних видатків - до 4,3 % від загального обсягу видатків бюджету, що є критично низьким показником.

Незначного впливу завдало на економічну динаміку створення Стабілізаційного фонду у складі державного бюджету України. Залишки коштів Фонду станом на 1 січня 2009 р. складали 5,9 млрд. грн, за 8 місяців 2009 року до Стабілізаційного фонду було залучено 2,3 млрд. грн, за цей самий період було фактично профінансовано 5 млрд. грн, а загалом було оприлюднено 83 рішення Кабінету Міністрів України щодо виділення коштів Стабілізаційного фонду на суму 17,1 млрд. грн, з яких лише одна п'ята стосувалася фінансування інвестиційних проектів розвитку. За рахунок коштів Стабілізаційного фонду планувалося відшкодовувати суму сплачених відсотків за користування кредитом суб'єктам малого та середнього бізнесу, що працюють у галузі легкої промисловості. Проте кошти на реалізацію зазначеної постанови Кабінету Міністрів України у Стабілізаційному фонді виділено не було.

Таким чином, фіскальна політика 2009 р., будучи орієнтованою на зростання фіскального вилучення коштів у суб'єктів господарювання з наступним їх використанням на цілі поточного споживання, об'єктивно відігравала гальмівну роль щодо економічної активності в Україні.

Скрутне становище у фіскальній та валютно-фінансовій сферах та вимушене звернення до залучення кредитних ресурсів МВФ обумовили значний вплив зобов'язань України перед цією організацією на формування та реалізацію антикризової політики у монетарній та фіскальній сферах. Згідно вимог МВФ, Україна де-факто взяла на себе зобов'язання проводити економічну політику, безпосередньо спрямовану на звуження внутрішнього попиту, гальмування інвестиційної активності, посилення волатильності валютного курсу. Зокрема, згідно вимог Меморандуму з МВФ, НБУ здійснював спроби переходу до режиму інфляційного таргетування, що на практиці означало суттєве обмеження його можливостей щодо забезпечення рефінансування комерційних банків. Нацбанк також зобов'язувався підтримувати позитивну відсоткову кредитну ставку, гнучкий валютний курс при обмеженості можливостей витрачання валютних резервів, зменшувати адміністративні обмеження валютного ринку. Як показав досвід, такі обмеження призвели до загострення монетарного дефіциту та періодичних надмірних валютно-курсових коливань, що відігравало негативну роль для вітчизняного підприємницького клімату.

Системний негативний ефект від одночасної дії перерахованих важелів макроекономічної стабілізації уряд намагався компенсувати за допомогою заходів безпосередньої підтримки низки галузей реального сектору економіки. Зокрема, йдеться про підписання меморандумів з представниками низки галузей спрямованих на стабілізацію ситуації на окремих ринках, а також послаблення соціального тиску на підприємства. Зокрема, в листопаді 2008 року було підписано Меморандум про взаємопорозуміння з КМУ, Федерацією металургів України, об'єднаннями профспілок. Документ передбачав підтримку підприємств гірничо-металургійного комплексу державою в період кризи, а також заморожування кількості робочих місць на підприємствах та рівня зарплати працівників. Заходи, передбачені документом, було спрямовано на зниження собівартості вітчизняної металургійної продукції, зокрема:

- зниження цін на електроенергію та залізничних тарифів;

- скасування 12- % націнки на газ, який купують виробники металу;

- 5-денний термін відшкодування ПДВ на експорт і відстрочка платежів з податку на прибуток до 1 липня 2009 року;

- надання підприємствам ГМК кредитів за мінімальними ставками;

- звільнення від ввізного мита обладнання для проектів комплексної модернізації і енергозаощадження;

- запровадження державного регулювання відпускних цін.

Був також підписаний Меморандум порозуміння між Кабінетом Міністрів України та підприємствами хімічного комплексу, положення якого були спрямовані на подолання наслідків скорочення виробництва хімічної продукції в Україні, збереження робочих місць, існуючого рівня заробітної плати та інших соціальних гарантій для працівників галузі; стабілізацію внутрішніх цін на хімічну продукцію. Згідно документу, керівники хімічних підприємств взяли на себе соціальні зобов'язання зберегти існуючу заробітну плату і трудові колективи, узгоджуючи можливі скорочення з профспілками. Зі свого боку, уряд зобов'язався шляхом переговорів про скасування антидемпінгових санкцій по відношенню до української хімічної продукції розширити її доступ на зовнішні ринки.

З метою врегулювання ситуації в аграрному секторі в грудні 2008 року КМУ видав розпорядження «Про затвердження плану невідкладних заходів щодо запобігання виникненню негативних наслідків для агропромислового комплексу, зумовлених впливом світової фінансової кризи». Заходами, запропонованими Кабінетом Міністрів, зокрема, було передбачено тимчасове обмеження імпорту низки видів сільськогосподарської продукції, посилення захисту внутрішнього ринку сільськогосподарської продукції із застосуванням важелів нетарифного регулювання, зниження тарифів на перевезення сільськогосподарської продукції тощо.

Низка положень Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо мінімізації впливу фінансової кризи на розвиток вітчизняної промисловості», прийнятого в грудні 2008 р., спрямована на підтримку автомобільної та переробної промисловості. Було передбачено надання підприємствам переробної промисловості права застосовувати щорічну 25-відсоткову норму прискореної амортизації основних фондів групи 3; звільнення від сплати ввізного мита обладнання та комплектуючих виробів до нього, що не виробляються в Україні та ввозяться на митну територію України підприємствами переробної промисловості; подовження до 31 грудня 2013 року дії Закону України «Про розвиток автомобільної промисловості України»; віднесення виробництва автомобілів, обладнання, комплектуючих виробів, розробки та впровадження новітніх технологій для складання та виготовлення автомобілів до стратегічних напрямків інноваційної діяльності.

...