Організаційно-управлінські засади розвитку домашнього господарства в економіці України

Людський капітал, що продукують домашні господарства, розглядається сучасною економічною наукою як ресурс, здатний до самозростання (за рахунок інвестування у освіту, накопичення знань, кваліфікації та навичок; застосування людиною інноваційних підходів у вирішенні проблем виробничого та суспільного розвитку тощо). Тому можна стверджувати, що теорія людського капіталу у другій половині ХХ - на початку ХХІ ст. стає невід'ємною складовою «відтворювального підходу» до аналізу розвитку домашнього господарства, кардинально розширюючи спектр наукових досліджень цієї проблеми.

Так, поряд з науковим аналізом традиційних для домогосподарств проблем їх існування та розвитку, особливу увагу економістів викликає ряд питань, тісно пов'язаних з розвитком людського капіталу: вікова динаміка заробітку членів домогосподарства; причини існування нерівності в оплаті чоловічої та жіночої праці; роль хатньої (домашньої) роботи у системі суспільного поділу праці; причини трудової міграції; специфіка розподілу людського часу як ключового економічного ресурсу; аналіз освітніх інвестицій, що розглядаються як важливе джерело економічного зростання (поряд із традиційними фінансовими інвестиціями); аналіз «вартості» для людини та суспільства втрати роботи, «соціальна ціна» безробіття тощо.

Така проблематика досліджень життєдіяльності домогосподарства в умовах ринку має інституційний вимір та започатковує новий «функціональний підхід» до дослідження закономірностей його розвитку. Особливістю «функціонального підходу» можна назвати поєднання дослідження як економічних так і неекономічних чинників, що супроводжують розвиток домогосподарств; міждисциплінарний підхід до аналізу цього питання [18, с. 99 - 100]).

Для оптимізації процесів державного управління економікою з огляду на стимулювання розвитку домашнього господарства та використання його потенціалу для виходу з кризи та активізації процесів економічного зростання, найбільш відповідає використання «відтворюваного підходу». Такий підхід чітко визначає місце і роль держави в процесі розвитку домашнього господарства в умовах ринкової економіки.

Відповідно до відтворювального підходу у країнах з розвинутою ринковою економікою державна політика щодо розвитку домашнього господарства ставить ряд завдань:

- сприяти «людському розвитку» (в узагальненому вигляді щодо вирішення цього завдання йдеться про державне регулювання рівня та якості життя населення, які у світовій практиці вимірюються за допомогою «індексу людського розвитку» (агрегований показник, що комплексно враховує: очікувану тривалість життя при народженні людини (у роках); рівень грамотності населення старше 15 років; ВВП на душу населення (за паритетом купівельної спроможності у дол. США); та «індексу якості життя» (комбінований показник, введений ООН, який характеризує рівень освіти та медичного обслуговування; тривалість життя; ступінь зайнятості населення та його платоспроможність; доступ людини до політичного життя тощо) [19, с.24 - 25]. Всебічний розвиток людини та «людського капіталу» у межах домогосподарства неможливо здійснити без комплексної державної підтримки (впровадження демографічної політики, політики зайнятості та доходів, соціальної політики тощо);

- забезпечити ефективне державне регулювання ринку праці. Для виконання такого завдання регулюванню підлягають: зайнятість (регулювання пропозиції робочої сили та робочих місць); соціально-трудові відносини між роботодавцями і працюючими (у тому числі оплата праці, охорона праці, умови найму та звільнення); підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації працівників; розподіл та перерозподіл робочої сили (йдеться і про внутрішню та зовнішню політику трудової міграції) тощо;

- регулювати доходи та споживання населення, з метою забезпечення умов для всебічного розвитку всіх членів домогосподарств, а отже - і суспільства в цілому. У ієрархії пріоритетів державного регулювання політика доходів займає одне з провідних місць, оскільки зростання доходів населення виступає матеріальним підґрунтям збільшення сукупного попиту («розігріву» ринкової кон'юнктури та виходу країни з кризи), а зменшення різкої диференціації за рівнем доходів і капіталу (у тому числі за рахунок надання суспільних благ, оподаткування, трансфертних платежів тощо) підвищує довіру населення до економічних реформ, сприяє формуванню засад соціально-зорієнтованої ринкової економіки та підвищує соціальну стабільність у суспільстві;

- надати населенню (насамперед, найбільш незахищеним членам домогосподарств - дітям, особам похилого віку, тимчасово не працюючим) гарантований соціальний захист на протидію таким дестабілізуючим факторам як інфляція, спад виробництва, криза, безробіття, втрата працездатності тощо. Такі заходи держави є необхідними для забезпечення відповідного життєвого рівня для всіх членів родини. У цьому напрямі держава здійснює підтримку розвитку домашнього господарства за рахунок: надання правової, фінансової, матеріальної допомоги окремим громадянам (найбільш вразливим членам домогосподарств); створення соціальних гарантій для всіх членів домогосподарства, встановлення допустимих параметрів життя: розміру прожиткового мінімуму, мінімальної пенсії, соціальної допомоги тощо; гарантованого пенсійного забезпечення (людей похилого віку, інвалідів, сімей, що втратили годувальника тощо). Поряд з цим, держава приймає активну участь у утриманні дитячих будинків, інтернатів, будинків для людей похилого віку тощо. Вагому роль у матеріальній підтримці найбільш соціально незахищених членів домогосподарств відіграють державні соціальні трансферти: допомога з безробіття; одноразові чи щомісячні виплати на дітей, з материнства, з хвороби та інших причин; житлові субсидії тощо. Роль держави також є визначальною в процесі гарантування та надання всім членам домогосподарств (незалежно від рівня їх доходів) необхідної медичної допомоги; налагодження роботи системи соціального страхування тощо.

Враховуючи складну ієрархічність політики держави щодо підтримки та розвитку домашнього господарства, необхідність врахування всіх складових цього процесу, дослідження означеної проблеми в українській економічній літературі поступово еволюціонувало від аналізу «точкових» питань функціонування й життєдіяльності домогосподарства та визначення впливу держави на їх оптимізацію (покращення) - до комплексного бачення ролі держави у стимулюванні розвитку домашнього господарства в умовах ринку як складової процесу формування «людського капіталу». Дійсно, на практиці неможливо досягти високих показників «людського розвитку» без впровадження ефективної державної демографічної політики, політики зайнятості, політики доходів та соціальної підтримки членів домогосподарств тощо. Всі аспекти людського розвитку надзвичайно тісно між собою взаємопов'язані та переплетені.

Розглянемо приклад застосування такого підходу. Так, авторський колектив І.Л.Петрова, В.В.Близнюк, Г.Т.Куліков, Ю.М.Галустян, Л.М.Лавриненко, Т.П.Петрова, Л.П.Гальперін, Л.М.Ільїч, О.В.Акіліна, Т.В.Перегудова, Г.В.Монастирська, Л.П.Гук та інші [20], аналізуючи роль домогосподарств у постачанні на ринок ресурсу «робоча сила», акцентують увагу на аналізі особливостей та тенденцій державного регулювання заробітної плати як основного регулятора цього процесу. Для оптимізації постачання національними домогосподарствами на ринок праці ресурсу «робоча сила», дії держави, насамперед, мають бути зорієнтовані на активізацію структурної перебудови економіки (з метою збільшення питомої ваги робочих місць, що мають інноваційну зорієнтованість). Поряд з цим держава має сприяти заохоченню населення до підприємницької діяльності, самозайнятості; стимулювати розвиток малого підприємництва тощо. Автори [20] наголошують на зв'язку між продукуванням домогосподарствами конкурентоспроможної робочої сили з розвитком ринку освітніх послуг; рівнем розвитку соціально-трудових відносин та дієвістю суб'єктів державного регулювання ринку праці в Україні (служб зайнятості тощо); активністю заходів державного регулювання сфери трудових відносин в цілому.

Серед проблем, що традиційно знижують конкурентоспроможність українського ринку праці та гальмують процеси відтворення трудових ресурсів у межах домогосподарств, вчені називають високий рівень чисельності економічно неактивного населення працездатного віку (цей показник з 2002 р. і по 2009 р. традиційно залишався на рівні 28 - 29 % від чисельності населення працездатного віку); низьку ціну робочої сили, суттєві деформації в оплаті праці; невідповідність професійно-кваліфікаційного рівня робочої сили потребам роботодавців; низька якість робочої сили та низький рівень відповідальності роботодавців за кваліфікаційний рівень працівників; депресивний стан ринків праці монофункціональних міст (у тому числі у шахтарських регіонах та у сільській місцевості); високий рівень тінізації ринку праці, розповсюдження тіньової зайнятості, незареєстрованих трудових відносин, неформалізованої внутрішньої трудової міграції тощо [20, с. 284]. Ці чинники вкрай негативно впливають на конкурентоспроможність ринку праці в Україні, гальмують процеси відтворення робочої сили як базового ресурсу домашніх господарств та потребують активізації заходів державного регулювання.

Система правових та організаційно-економічних заходів держави щодо забезпечення ефективної зайнятості, нормальних умов праці та раціонального використання робочої сили, насамперед, потребує удосконалення державного регулювання рівня заробітної плати як базового доходу та чинника, що сприяє активізації відтворювальних процесів у домогосподарствах. Так, С.Лєбєдєва наголошує, що при розробці державної соціально-економічної політики, необхідним є виявлення та врахування тісного зв'язку між оптимізацією за допомогою держави рівня заробітної плати та забезпечення стабільних темпів економічного зростання [21, с. 13]. Тезу про визначення на державному рівні необхідних мінімальних нормативів функціонування ринку праці висуває Н.Гаркавенко [22, с. 28]. На необхідності посилення державного контролю за ліквідацією гендерних відмінностей в оплаті праці акцентує увагу В.Близнюк [23, с. 18].

Низький рівень заробітної плати та такий український «феномен» як «бідність працюючого населення», на думку Е. Лібанової [24], Т.Ковальчука та В. Черняка [25], С.Білої [26], В. Саріогло [27] та ін., не тільки знижує стимули людини до праці, обмежує можливості домогосподарств у сфері біологічного відтворення людини, погіршує демографічну ситуацію, але й унеможливлює процеси інноваційного оновлення виробництва, що автоматично знижує його конкурентоспроможність та гальмує процеси економічного зростання. З іншого боку, надмірне збільшення питомої ваги соціальних трансфертів у сукупних доходах домогосподарств (у тому числі - виплат по безробіттю), як стверджують автори, породжує «утриманські настрої» серед економічно активного населення та викликає ситуацію, коли безробітні свідомо відмовляються від активного пошуку роботи, мотивуючи це прагненням «перепочити» від роботи [28, с. 4]. У середньостроковій та довгостроковій перспективі такі процеси вкрай негативно позначаються на кваліфікаційному відтворенні людини, що неминуче знижує конкурентоспроможність робочої сили у майбутньому періоді.

На думку переважної більшості українських дослідників: Д.Богині [29], В.Гейця [30], Е. Лібанової [31], Ю.Краснова [32], В.Лагутіна [33] та інших, державне регулювання оплати праці ставить за мету максимально сприяти використанню потенційних можливостей домогосподарств щодо постачання на ринок кваліфікованої та конкурентоспроможної робочої сили; запустити у дію відтворювальний механізм зайнятості населення; забезпечити працюючих доходами, що дозволять здійснити повноцінне відтворення людини у трьох вимірах (біологічному, кваліфікаційному, соціальному).

Водночас, все більше науковців стверджує, що поряд з традиційними державними регуляторами оплати праці (встановлення мінімальної заробітної плати, мінімальної погодинної оплати праці, прожиткового мінімуму та мінімального споживчого бюджету, нормування тривалості робочого часу тощо), на початку ХХІ ст. швидко зростає роль інших, так званих «інституціональних чинників», дія яких впливає на вартість робочої сили та визначає рівень оплати праці. Серед таких чинників, як зазначають Ю. Бажал, М. Михалевич - законодавче встановлення правил найму та звільнення робітників; нормативно-правове забезпечення діяльності профспілок, трудового партнерства; психологічні очікування зайнятих щодо зростання безробіття; ряд екзогенних чинників (на кшталт зміни внутрішньої кон'юнктури на ринку товарів та послуг тощо) [34, с.6, 30]. Інституційним чинником, що впливає на рівень оплати праці є державна політика, спрямована на оптимізацію системи професійного навчання кадрів на виробництві (у тому числі: за рахунок коштів роботодавців; перекваліфікації безробітних за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття; державна підтримка самоосвіти та професійного навчання фізичної особи за власні кошти для забезпечення розвитку особистості, кар'єрного зростання та посилення професійної орієнтації молоді (починаючи ще зі школи)) [35, с. 16; 36, с. 44].

Важливою інституціональною проблемою, яка й досі не вирішена (і не тільки в Україні, але й у багатьох країнах світу) і яка залишається «каменем спотикання» для державного регулювання оплати праці, а отже і для ефективного функціонування та відтворення ресурсу домогосподарств - робочої сили, є тінізація ринку праці та засилля корупції. Так, Л.Шевченко зазначає, що найбільш престижні (та високооплачувані) робочі місця традиційно знаходяться на монополізованих ринках. «Увійти до «монополізованих» видів зайнятості можна, вимагаючи дотримання норм трудового законодавства в судах (а це витрати на позови) або завдяки «знайомству» та хабарам. Останнє, на жаль, стає вже звичною справою для українців» [37, с. 5]. Витрати, обумовлені корупцією, підвищують трансакційні витрати домогосподарств та відволікають ці кошти від інвестування у власний розвиток (тобто на потреби біологічного, кваліфікаційного та соціального відтворення людини). У майбутньому це негативно позначається на якості людського капіталу [37, с. 7]. Отже, активізація ролі держави у формуванні «прозорого» правового поля функціонування ринку праці, знищення корупції та впровадження судової реформи стають важливими умовами оптимізації системи оплати праці та посилення відтворювальної функції домогосподарств.

Узагальнюючи аналіз актуальних проблем економічної науки на сучасному етапі, академік НАН України А. Чухно зазначив, що надзвичайно важливе місце у наукових розробках займає проблема співвідношення категорій «вартість робочої сили» і «людський капітал». В умовах України актуальність цього питання зростає з огляду на прагнення нашої країни увійти до складу розвинутих країн світу; досягти постіндустріальної стадії розвитку; утвердити, як домінуючу, творчу працю людини та досягти на цій основі зростання показників рівня і якості життя населення [38, с. 23 - 24].

На найближчу перспективу (до 2015 р.) орієнтирами людського розвитку в Україні є «Цілі розвитку тисячоліття» (проголошені у «Декларації тисячоліття ООН» (вересень 2000 р., Нью-Йорк). Всі шість цілей безпосередньо стосуються проблем безпечного та стабільного розвитку домашніх господарств, гармонійного розвитку людини та прогресу людства в цілому. Цілями тисячоліття визнано: 1. Подолання бідності; 2. Забезпечення доступу до якісної освіти впродовж життя; 3. Забезпечення сталого розвитку довкілля; 4. Поліпшення здоров'я матерів та зменшення дитячої смертності; 5. Обмеження поширення ВІЛ-інфекції/СНІДу та туберкульозу і започаткування тенденції до скорочення їх масштабів; 6. Забезпечення гендерної рівності [39, с. 123]. Завдання практичної реалізації цих цілей визначає і алгоритм державної політики реформ, які має здійснити Україна найближчим часом для того, щоб збільшити «людський капітал» (що у кінцевому підсумку продукують домашні господарства) та покращити «людський розвиток» (вагомою складовою якого є відтворення людини у трьох вимірах - біологічному, кваліфікаційному та соціальному) [40, с. 152 - 153]. З іншого боку, тільки на підґрунті досягнення високих показників людського розвитку в Україні можна буде повернути довіру населення до держави та її політичних інститутів, досягти соціального згуртування нації як основи успішного здійснення соціально-економічних реформ та повною мірою використати інноваційний потенціал та людський капітал домашніх господарств для забезпечення «прориву» нашої країни у сфері економічного зростання.

домашній господарство держава економіка

1.2 Місце та роль домашніх господарств у ринковій економічній системі

Існування та розвиток ринкової економічної системи передбачає її чітку соціально-економічну організацію, в основі чого - узгодження діяльності та економічних інтересів багатьох суб'єктів економічних відносин, важливе місце серед яких посідають домогосподарства. Функціонування будь-якої економіки ринкового типу ґрунтується на взаємопов'язаному русі ресурсів, споживчих благ (продуктів) та доходів, що має назву економічний кругообіг. Стосовно ролі домогосподарств у процесі кругообігу, слід виокремити такі закономірності їх економічної поведінки:

- домогосподарства (як безпосередні та активні учасники кругообігу) діють в умовах ринку як самостійні та незалежні суб'єкти господарювання, що керуються у економічному виборі власними інтересами. Держава може впливати на їх поведінку лише опосередковано (через економічні важелі та стимули);

- домогосподарства (як і інші учасники кругообігу) одночасно діють і як покупці і як продавці. На ринку ресурсів вони пропонують робочу силу (працю), землю, капітал, здатність до підприємництва. На ринку продуктів домогосподарства формують попит на товари та послуги (споживчий попит, що є складовою сукупного попиту) і тим самим або активізують, або ж «гальмують» кругообіг (а отже і процеси економічного зростання);

- домогосподарства (та інші суб'єкти господарювання, що беруть участь у кругообігу) мають між собою подвійний зв'язок через систему доходів та витрат. Наприклад, у теоретичній моделі простого кругообігу підприємці не можуть придбати ресурсів більше, ніж це дозволяє їм виручка, а домогосподарства як споживачі - не можуть придбати товарів та послуг більше, ніж на суму доходів, отриманих від продажу ресурсів. На практиці, під впливом кредитної, податкової, соціальної політики держави може відбуватися модифікація цього процесу а ринкова економіка отримує додатковий поштовх до зростання [1, с. 62 - 63; 2, с.40 - 41 та ін.].

Однією з найважливіших проблем, що у концентрованому вигляді поєднує у собі аналіз поведінки домогосподарств як суб'єкта господарювання, постачальника ресурсів, потенційного інвестора національного виробництва та «каталізатора» розвитку внутрішнього ринку країни - є дослідження доходів та витрат домогосподарств, розробка ефективної державної політики доходів [41, с.385 - 386].

В умовах розвинутої ринкової економіки за способом отримання індивідуальний сукупний дохід домогосподарств поділяється на доходи від:

- трудової діяльності найманих працівників (заробітна плата (по основному місцю роботи) та плата за всі інші різновиди праці (за сумісництвом тощо); премії; різноманітні доплати та надбавки; авторська винагорода тощо);

- підприємництва - трудові доходи підприємців, що особисто беруть участь у створенні цінностей (малий бізнес, індивідуальний або сімейний бізнес);

- власності або ж вкладеного капіталу, наприклад - у вигляді продажу продукції особистого підсобного господарства; дивідендів по акціям підприємств; відсотків (що виплачуються по цінним паперам, банківським депозитам); ренти або орендної плати за надання у оренду землі, майна (житла, торгових приміщень, обладнання);

- соціальних виплат або ж соціальних трансфертів. Йдеться про виплати з різноманітних фондів соціального захисту, у тому числі: виплати по безробіттю, на дітей, пенсії по непрацездатності, стипендії; повна чи часткова оплата різноманітних послуг співробітникам від фірми, в якій вони працюють (наприклад, транспортних витрат та витрат на харчування, на медичну допомогу, відпустки, відрахувань у пенсійний, страховий чи інший фонд); виплати відсотків по державним цінним паперам тощо. Такі виплати скорочують фактичні витрати домогосподарств, а отже, сприяють збільшенню їх реальних доходів;

- матеріальної допомоги родичів чи сторонніх осіб (наприклад - спадщина, подарунки, аліменти, спонсорська грошова допомога тощо);

- нелегальної діяльності (наприклад - від корупції, контрабанди, торгівлі наркотиками, зброєю, людськими органами тощо);

- інших джерел (наприклад - виграші від облігацій, лотереї, азартних ігор; плата за донорську кров тощо) [41, с. 387 - 388].

У світовій практиці структура індивідуального сукупного доходу сектору домогосподарств та структура національного доходу в цілому співпадають, а показники національного доходу та обсягу особистих доходів домогосподарств у багатьох країнах світу близькі (як правило вони відрізняються на суму неврахованих тіньових доходів). Структура розподілу особистих доходів населення (домогосподарств) у розвинутих країнах світу, приблизно, є такою: 60 - 70 % заробітна плата; 5 - 8 % доходи від неакціонерного підприємництва; 13 - 19 % доходи від власності (у тому числі: відсоткові платежі 8 - 14 %; орендна плата 1,0 - 2,5 %; дивідендні платежі населенню 2,5 - 3,5 %); соціальні трансфертні платежі у середньому становлять 10 - 16 % [42]. Поряд з цим, структура доходів різних прошарків населення навіть у одній країні може суттєво різнитись. Так, для найбіднішого населення країн «третього світу» соціальні трансфертні платежі можуть становити від 75 до 100 % суми сукупних індивідуальних доходів [42].

Задоволення потреб домогосподарств у матеріальних та нематеріальних благах виступає природною метою виробництва. Водночас рівень задоволення цих потреб обмежений рівнем доходів. Саме доходи домогосподарств становлять основу їх витрат на потреби споживання, а отже - формують споживчий попит (як складову сукупного попиту) у межах національної економіки і тим самим впливають на характер та темпи економічного зростання. Поряд з цим, частина доходу домогосподарств не використовується впродовж поточного періоду а перетворюється на заощадження, що розглядається як «відкладений попит» і за сприятливих обставин може стати потужним джерелом економічного зростання [43, с. 185 - 186].

Співвідношення між «споживанням» та «заощадженням» доходів у межах домогосподарств залежить від «бюджетних обмежень» та вибору пропорцій розподілу наявних грошових доходів між різними благами, що задовольняють потреби домогосподарства (на їжу, одежу, матеріальні, культурні блага (у тому числі на освіту) тощо). Можливості вибору домогосподарств щодо співвідношення між «споживанням» та «заощадженням» обумовлені багатьма факторами: рівнем і структурою виробництва; рівнем та динамікою доходів домогосподарств; рівнем цін та динамікою інфляційних процесів; структурою потреб домогосподарства (що сформувалась історично та постійно модифікується під впливом НТП та розвитком постіндустріального та інформаційного суспільства); характером та спрямованістю державної соціальної політики та політики доходів тощо. Поряд з цим, у межах окремо взятої національної економіки, співвідношення між «споживанням» та «заощадженням» тісно корелює з диференціацією домогосподарств за доходами, що на поверхні проявляється через поділ суспільства на «багатих», «середній клас» та «бідних».

У сучасній західній економічній науці визначення місця та ролі домашніх господарств у розвитку ринкової економіки тісно пов'язується з вирішенням двох взаємопов'язаних проблем:

- характеру та пропорцій функціонального розподілу доходів (тобто, відповідно до функцій, які виконують ті, хто отримує первинні доходи, а саме - пропорцій розподілу грошового доходу країни на заробітну плату, прибуток (у тому числі прибуток корпорацій, дрібних та середніх підприємців), дивіденди, відсоток по депозитам, земельну ренту, орендну плату тощо);

- характеру та пропорцій особистого розподілу доходів (що пов'язано зі способом, за допомогою якого сукупний дохід суспільства розподіляється серед окремих домогосподарств). В усіх розвинутих демократичних країнах світу первинні доходи підлягають суттєвому перерозподілу. Суб'єктом такого перерозподілу, насамперед, є держава (за допомогою податково-трансфертного механізму). Значна частина податків, що надходить до бюджету, приймає форму соціальних трансфертів, які виплачуються найменш забезпеченим, соціально незахищеним (або ж недостатньо захищеним) прошаркам населення (зокрема, йдеться про пенсії людям похилого віку, інвалідам та ветеранам війни, виплати безробітним, багатодітним сім'ям, матерям-одиначкам тощо). Головним напрямком такого перерозподілу залишається вісь: «багаті - бідні», водночас перерозподіл доходів іде і у інших напрямах: від малосімейних до багатосімейних; від працюючих до непрацездатних; від контингенту людей молодого віку до людей похилого віку тощо. Розподіл та перерозподіл доходів у суспільстві неминуче супроводжується такими явищами як стратифікація домогосподарств за доходами та соціальна стратифікація населення [44, с. 78 - 80].

Проблема функціонального розподілу первинних доходів більше стосується загальної макроекономічної соціально-економічної політики країни. Для розвитку ж домогосподарств (що розглядаються і як сектор національної економіки і як самостійні суб'єкти господарювання) надзвичайно важливим є вирішення проблеми особистого розподілу доходів. Актуальність цього питання пов'язана з тим, що рівень та пропорції стратифікації домогосподарств за доходами характеризують їх можливості щодо формування споживчого попиту; пропорцій «споживання» - «заощадження» (як потенційних інвестицій), а у кінцевому підсумку - визначають перспективи економічного зростання та рівень розвитку ринкової економіки в цілому, її наближення до критеріїв соціально-зорієнтованої ринкової економіки. «…Диференціація доходів населення у суспільстві, де панують ринкові відносини, - явище природне, закономірне. Нерівне майнове становище членів суспільства вважається одним з потужних стимулів соціально-економічного прогресу, але тільки тоді, коли для кожного громадянина створені відносно однакові можливості реалізувати свій потенціал», - зазначають українські дослідники А. Гвеселіані та І.Літвин [45, с.82].

Функціональний розподіл первинних доходів, а далі - формування під впливом дії законів ринку та податково-трансфертних механізмів державного регулювання пропорцій особистого розподілу доходів, неминуче призводить до диференціації домогосподарств за доходами, що має для ринкової економічної системи ряд важливих наслідків.

З одного боку, диференціація за доходами обумовлює диференціацію рівня та якості життя населення, що в узагальненому вигляді свідчить про рівень розвитку ринкової економіки, її відповідність задекларованим демократичним цінностям. Зростання розриву між рівнями доходів домогосподарств «тягне» за собою ряд негативних соціально-економічних явищ: зниження рівня життя та соціальної захищеності переважної більшості населення; поглиблення майнового розшарування та зростання бідності; зменшення прошарку середнього класу (наявність та збільшення чисельності якого традиційно розглядається як критерій ефективності соціально-економічної політики та успішного здійснення соціально-економічних реформ); посилення соціального розшарування індивідів у системі соціальних статусів; погіршення стану здоров'я у переважної більшості населення та незадовільний стан системи його охорони; зменшення чисельності населення та його природного приросту тощо. Серед найбільш негативних соціальних наслідків посилення диференціації домогосподарств за доходами - масштабна маргіналізація та деполітизація населення; зневіра населення у соціальну спрямованість реформ, втрата урядом «кредиту довіри» для їх здійснення; розповсюдження у суспільстві такого явища як «політичний цинізм» та «продаж голосів» на виборах; соціальна дестабілізація суспільства та зростання соціальної напруги (що у найгіршому випадку може призвести до соціального вибуху, актів громадянської непокори) тощо [46, с. 41; 47, с. 146 - 147; 48, с.467 - 468].

З іншого боку, проблема диференціації доходів домогосподарств в умовах ринку тісно пов'язана з формуванням умов, чинників та факторів економічного зростання. Така постановка питання є надзвичайно актуальною, оскільки розподіл доходів між домогосподарствами країни передбачає його подальший розподіл на споживання (як короткострокові інвестиції) та заощадження як потенційні (середньострокові та довгострокові) інвестиції. Відповідно, чим більшим є прошарок бідних та найбідніших домогосподарств, тим більш деформованою виявляється структура їх споживання (на користь короткострокових інвестицій (тобто на потреби купівлі товарів та послуг першої необхідності - їжі, одежі, сплати житлово-комунальних послуг тощо) [48, с.466 - 467]. За такого розподілу доходів переважної більшості домогосподарств можливості формування довгострокових інвестицій (у вигляді ефективного споживчого попиту) на внутрішньому ринку на продукцію галузей, що створюють мультиплікативний ефект та сприяють економічному зростанню країни вкрай обмежені (йдеться про галузь будівництва (житлове будівництво), машинобудування (виробництво легкових автомобілів), перспективи розвитку сфери послуг (у тому числі транспортно-транзитних, рекреаційно-туристичних) тощо). Відчуваючи «згортання» внутрішнього споживчого попиту, національне виробництво поступово впадає у стадію стагнації, а за умов довгострокового збереження такої тенденції - переживає занепад та серію банкрутств товаровиробників. За «ланцюговою реакцією» зменшується сукупний попит і на продукцію галузей, що виробляють засоби виробництва. Депресивний стан економіки консервується, а під впливом інфляції переростає у стагнацію виробництва.

Виправити ситуацію може зростаючий попит сектору «закордон» та активізація заходів державного регулювання економіки (зорієнтована на підтримку розвитку внутрішнього ринку). В умовах світової кризи останній чинник має вирішальне значення для стимулювання виходу економіки зі стану депресії. Так, за рахунок ефективного державного регулювання: через податково-бюджетний перерозподіл ресурсів (коштів) між секторами економіки, цінову політику, зайнятість, регулювання заробітної плати тощо; їх зорієнтованість на зростання доходів населення та зменшення бідності - у суспільстві можна створити ефективний попит (насамперед, на внутрішньому ринку країни), що розглядається як основа стабільного економічного зростання [45, с. 82 - 83; 49, с. 22; 50, с. 234 - 235].

Ефективний споживчий попит на внутрішньому ринку (в основі якого - доходи домогосподарств) залежить від багатьох чинників, у тому числі - від рівня диференціації населення за доходами. Науковці зазначають, що диференціація домогосподарств за доходами розрізняється за низкою ознак: за розмірами доходів (прожитковим мінімумом; фактичною вартістю продуктового кошика; за енергетичною цінністю добового раціону харчування; за стандартами, прийнятими ООН тощо); за структурою витрат (враховується питома вага витрат на харчування у сукупних витратах або доходах домогосподарства); за фіксованою часткою середньодушових доходів або витрат, вартістю реального мінімуму споживання (що розраховуються на основі фактичної вартості харчування найбіднішого населення країни (20% загальної чисельності) тощо [42; 47]. У світовій практиці для більш точної оцінки диференціації домогосподарств часто використовують не показники доходів, а розміри накопиченого багатства. У 1970-х роках такі дослідження проводились у США, де було визначено, що максимальна квінтільна (20 % населення) стратифікація за доходами складала 41:5, а за багатством - 76: 0,2 (різниця - 380 разу) [51, с. 135].

Починаючи з 70-х років ХХ ст. (з початком стрімкої активізації глобалізаційних процесів), розрив у доходах між багатими та бідними домогосподарствами у розвинутих країнах світу поступово зменшувався. Так, у 70-ті роки ХХ ст. доходи 10% населення самих багатих (верхній деціль) перевищували доходи 10% самих бідних (нижній деціль) у таких країнах як: Німеччина - у 15,3 разу (на початку ХХІ ст. - у 6,9 разу); Великобританія - у 18,4 разу (на початку ХХІ ст. - у 13,6 разу); США - у 24,8 разу (на початку ХХІ ст. - у 15,7 разу) (йдеться про первинні ринкові доходи) [51, с. 142]. Наведені дані підтверджують гіпотезу, яку свого часу висунув лауреат Нобелівської премії (1971 р.) С. Кузнець у роботі «Економічне зростання та економічна нерівність». Вчений стверджував, що на ранніх стадіях розвитку ринкової економіки нерівність у розподілі доходів збільшується; з розвитком капіталістичних відносин - поступово стабілізується, а у розвиненій ринковій економіці та за умов зростаючого багатства нації - починає скорочуватись [52, с. 106 - 107].

Прихильники такої гіпотези (серед них - Р.Барро [53], Ф. Боргуньон [54], Р.Перотті [55], С. Робінсон [56] та інші) стверджували, що з розвитком ринкових відносин та зростанням суспільного багатства у розвинутих країнах світу неухильно збільшується прошарок середнього класу, за рахунок зростання доходів якого гарантовано збільшується споживчий попит на внутрішньому ринку. Р. Барро вважав, що саме такий «сигнал» миттєво сприймають національні товаровиробники, які обслуговують внутрішній ринок. Це спонукає їх до створення нових робочих місць, збільшення випуску продукції, що позитивно позначається на загальних процесах економічного зростання [50, с. 534; 53, с. 29]. Ф. Боргуньон зазначав, що економічне зростання та мінімізація стратифікації домогосподарств за доходами - взаємопов'язані речі, залежність між якими є прямо пропорційною. Тобто, збільшення добробуту у суспільстві та зростання споживчого попиту стимулює виникнення нових ринків (нових товарів, послуг), що не тільки стимулює економічне зростання, але й виводить його на новий технологічний рівень та надає йому новий інноваційно-зорієнтований характер розвитку [54, с.100]. На думку Р. Перотті, справедливий розподіл доходів у суспільстві та зростання прошарку середнього класу не тільки сприяє економічному зростанню, але й свідчить про демократичний характер ринкових реформ, що проводяться у країні [55, с.185 - 186]. С. Робінсон наголошує: завдяки зростаючому споживчому попиту переважної більшості домогосподарств, що належать до середнього класу та за рахунок активізації роботи таких галузей як будівництво, автомобілебудування, легка та харчова промисловість, сфера послуг тощо, у національній економіці виникає «мультиплікативний ефект», наслідком якого стає економічне зростання національної економіки [56, с. 438 - 439]. Такі тенденції, як вважають західні вчені, насамперед, притаманні розвинутим країнам світу.

У процесі дослідження зв'язку між рівнем диференціації домогосподарств за доходами та процесами економічного зростання у країнах, що розвиваються (К.Даінінгер та Л.Сквайр [57], М.Раваллион та С.Чен [58], Н. Калдор [59], Р.Бенабоу [60], А.Алесіна та Д.Родрік [61], М. Алсоп та Ф.Тиал [62] та ін.) так і не прийшли до одностайного висновку. На стадії перехідного періоду до ринкової економіки, як зазначали К.Даінінгер та Л.Сквайер, економічне зростання в країнах, що розвиваються, більше залежить від зовнішніх чинників (зокрема, від сприятливої зовнішньої кон'юнктури на ринках сировини), ніж від стабілізації та збільшення споживчого попиту на внутрішньому ринку. Отже, посилення диференціації у доходах та зубожіння переважної більшості домогосподарств, на думку К.Даінінгера та Л.Сквайера не має вирішального впливу на темпи економічного зростання для країн, що розвиваються [57, с. 38 - 39]. М.Раваллион та С.Чен навпаки, стверджують - чим більший рівень диференціації за доходами в країні, тим краще для стабілізації темпів економічного зростання. Їх твердження ґрунтуються на тому, що збільшення диференціації доходів та концентрація багатства в руках невеликого прошарку населення є наслідком процесу первісного нагромадження капіталу та реальною передумовою його подальшого інвестування найбагатшим прошарком населення у національну економіку. Це створює нові робочі місця та активізує процеси економічного зростання в країні [58, с. 370 - 371]. Погоджуючись з цим, Н.Калдор зазначає, що посилення диференціації за доходами у країнах, що розвиваються, та як наслідок, зубожіння переважної більшості населення (і, відповідно, здешевлення робочої сили як основного ресурсу виробництва) - надзвичайно позитивно впливає на процеси економічного зростання в країнах «третього світу», оскільки знижує собівартість експортної продукції та робить її конкурентоспроможною на світових ринках [59, с. 95]. Р.Бенабоу поділяє таку точку зору та зазначає, що саме за рахунок низького рівня доходів переважної більшості населення, не маючи технологічних переваг та усталених традицій ринкового господарювання, країни, що розвиваються (у тому числі і пострадянські країни) змогли швидко увійти на світові ринки, зайняти на них відповідну нішу та забезпечити у себе високий рівень зайнятості та економічне зростання [60, с. 55].

На відміну від таких поглядів, А.Алесіна та Д.Родрік вважають, що для кожної країни (незалежно від ступеня розвитку її економіки) посилення диференціації доходів домогосподарств є вкрай небезпечним, оскільки це сприяє пауперизації переважної більшості населення, зменшує споживчий попит, сукупний попит, а отже обмежує розвиток внутрішнього ринку та, відповідно, знижує можливості економічного зростання [61, с. 485 - 486]. Поряд з цим, на думку М. Алсопа та Ф.Тіал, посилення нерівності у розподілі доходів домогосподарств породжує не тільки економічні, але й безліч негативних соціальних наслідків, основним з яких є порушення демократичних засад існування ринкової економіки та права людини на достойне життя. Це робить неможливим розбудову соціально-зорієнтованої ринкової економіки, а головне - породжує недовіру переважної більшості населення до уряду, що здійснює (або має здійснювати) непопулярні реформи, вкрай необхідні для забезпечення прогресивного розвитку суспільства у майбутньому [62].

Справедливий розподіл доходів у суспільстві, мінімізація розриву диференціації населення за доходами є однією з умов формування соціальної довіри населення до держави та політики реформ, які впроваджує уряд; умовою виникнення так званого «соціального капіталу». Роль домашніх господарств у формуванні «соціального капіталу» є вирішальною, а його наявність - базовою умовою успішного здійснення комплексних соціально-економічних реформ в країні. М. Вулкок визначає соціальний капітал як «…мережі соціально-економічних відносин, що характеризуються усталеними нормами і зв'язками, а у потенціалі забезпечують індивіду, домогосподарству, або їх сукупності доступ до ресурсів та суспільну підтримку» [63, с. 67]. «Соціальний капітал» тісно корелює з «людським капіталом», але процес його формування є більш консервативним і відбувається він під впливом таких інституційних чинників як релігія, традиції, звичаї, суспільна мораль, еволюція суспільних цінностей тощо. «Соціальний капітал», як вважає К. Арроу, це певний потенціал суспільства та його окремих складових, що виникає як результат наявності довіри між його членами та може бути втілений як у найменшому базовому соціальному колективі (сім'ї, домогосподарстві), так і у найбільшому - нації [64, с. 23].

На початку ХХІ ст. все більше українських дослідників звертають увагу на стан, проблеми та перспективи формування «соціального капіталу» в Україні, вбачаючи у цьому головну передумову успішного здійснення соціально-економічних реформ та стабільного функціонування ринкової економіки. Серед основних ознак «соціального капіталу» А.М.Колот називає «соціальну згуртованість», що «…має стати запорукою соціальної стабільності, масштабних організаційних, структурних та фінансово-економічних перетворень, які стають повсякденним явищем, породженим глобалізацією та потребою набуття конкурентних переваг. … В основі соціальної згуртованості суспільства - добробут абсолютної більшості громадян, гармонійні й стабільні суспільні відносини» [65, с. 23]. Далі автор зазначає: «Критеріями (індикаторами) соціальної згуртованості слід розглядати показники, що характеризують рівень диференціації доходів; відносні і абсолютні показники бідності; рівень довіри громадян державним, соціальним, політичним інститутам; наявність дискримінації; рівень маргіналізації та соціальної дезінтеграції» [65, с. 24].

На думку В.О.Мандибури, українське суспільство не є соціально згуртованим, оскільки характеризується масштабною маргіналізацією населення, що вкрай негативно впливає на можливість «соціального згуртування» та виникнення «соціального капіталу». На основі оцінювання рівня особистих доходів; стратифікації престижу професій у суспільстві; рівня доступу людини до влади; рівня освіти - вчений дає власний (відмінний від марксистського) поділ суспільства на класи. В Україні, на думку В.О.Мандибури, існують: «клас власників капіталу (капіталістів)» (до яких він відносить фінансових олігархів, представників великого аграрного капіталу, середнього та дрібного капіталу, капіталістів - рантьє тощо); «клас представників найманої праці» (у тому числі робітників фізичної праці, службовців, науковців, найманих менеджерів тощо); «клас крупних менеджерів, що є співвласниками акціонерно-корпоративного капіталу»; «клас вищої ланки державної бюрократії»; «клас працюючих» (самозайнятих власників - представників малого та дрібного бізнесу); «клас представників так званих вільних професій творчого та інформаційно-публіцистичного характеру»; «клас представників служителів релігійних культів та духовенства»; «клас легітимних соціальних утриманців»; «андерклас» (представників маргінальних, люмпенізованих верств населення, кримінальних елементів тощо) [66, с. 21 - 22]. Навіть за попередньої емпіричної оцінки слід погодитись з автором у тому, що українське суспільство є надзвичайно поляризованим, з великим прошарком «андеркласу». Така структура, породжена, насамперед, високим рівнем диференціації домогосподарств (населення) за доходами, що сприяє розширенню негативної соціальної периферії: «…молодь та люди похилого віку … активно витісняються на периферію суспільства, маргіналізуються, пауперизуються і люмпенізуються» [66, с. 30]. Такі тенденції унеможливлюють «згуртування нації» та формування в Україні «соціального капіталу».

Ще однією проблемою для України є якість прошарку «середнього класу», який у розвинутих країнах світу є опорою економічної та політичної стабільності, а його менталітет - основою суспільної моралі. На думку Г. Волинського, до прошарку середнього класу в Україні належать не тільки представники малого та середнього бізнесу, висококваліфіковані робітники та спеціалісти, діячі мистецтва та шоу-бізнесу, але й маргінальні групи (тіньові ділки, спекулянти, повії, корумповані: чиновники, лікарі, викладачі вузів тощо). Отже, в Україні існує «… не середній клас у загальноприйнятому розумінні, а деякий «середній по доходу» прошарок, діючий за власними правилами, нехтуючий законом та інтересами всієї країни, але саме головне - самим фактом свого існування руйнуючий у свідомості молоді всі постулати суспільної моралі про чесний образ життя» [67, с. 84].

Формуванню «соціального капіталу в Україні заважає і високий рівень диференціації доходів населення. Водночас, в Україні і досі немає загальновизнаної офіційної методики розрахунку диференціації населення за доходами. Тому переважна більшість українських вчених використовує для оцінки рівня диференціації (поряд з офіційними статистичними даними) дані вибіркового обстеження умов життя домогосподарств та самооцінки добробуту опитуваних членів домогосподарств [68]. Для отримання повної інформації, респонденти мають врахувати такі індикатори: самооцінка матеріального становища у порівнянні зі становищем оточуючих; ступінь задоволення своїм становищем у суспільстві; уявлення про те, яким буде власне матеріальне становище у порівнянні з оточуючими у найближчі 2 - 3 роки [68]. Для країн, що розвиваються (і для України), з урахуванням кліматичних та культурно-історичних умов проживання, ООН встановив межу абсолютної бідності не нижче 4,3 дол. США за добу за середнім паритетом купівельної спроможності (порівняно з 2001 р.) [39, с. 74].

За період 2000 - 2008 рр. (до настання світової фінансової кризи), бідність серед домогосподарств в Україні залишалась приблизно на одному рівні - у межах 26 - 28 %. У до кризовий період у стані бідності перебувало: кожне третє домогосподарство з дітьми (що має понад дві дитини); кожне третє домогосподарство без дітей, у складі якого був хоча б один безробітний; кожне п'яте домогосподарство, яке складалось лише з осіб пенсійного віку; кожне сьоме домогосподарство з осіб лише працездатного віку. Отже, найбільший ризик потрапити до складу бідних в Україні мали: пенсіонери, непрацездатні за хворобою (інваліди тощо); сім'ї, що мають понад дві дитини та багатодітні сім'ї; молодь, що навчається (без врахування підтримки батьків) тощо. Поряд з цим, особливим «феноменом» України стала «бідність працюючого населення» [24, с. 10].

За підсумками соціологічного опитування «Думка населення: серпень 2009 р.», здійсненого інститутом соціальних досліджень ім. О. Яременка та Центром «Соціальний моніторинг», 55% економічно-активного населення України, що перебували на ринку праці та мали роботу, віднесли себе до середнього прошарку за рівнем матеріального становища родини, а 39 % працюючого населення віднесли себе до груп із рівнем матеріального становища нижчим за серединній та низьким. Отже, основна маса працюючого населення в Україні формує, головним чином, дві доходні групи: малозабезпечених та середньо забезпечених. За період 2000 - 2008 рр. і особливо з часів настання фінансової кризи, неухильно зростає прошарок працюючих, які за рівнем доходу належать до категорії бідних. Станом на кінець 2008 - початок 2009 р. приблизно кожна друга сім'я, де її членом є хтось із зазначених вище категорій працівників (робітники технічного персоналу, працівники промисловості та сільського господарства, самозайняте населення), характеризувалась низьким рівнем поточного споживання, мінімальним майновим накопиченням, нестачею фінансових ресурсів [68].

В усьому світі наявність роботи для людини вважається гарантією певного рівня матеріального добробуту. Поряд із зростанням прошарку бідних домогосподарств, членами яких є пенсіонери, непрацездатні від народження, багатодітні сім'ї тощо, зростання прошарку «працюючих бідних» призводить до цілого ряду негативних соціально-економічних наслідків: знижує мотивацію людину до праці; зменшує споживання та призводить до зростання соціальної напруги. Поряд з цим, таке явище як «бідність працюючого населення» породжує таке явище як «вроджена бідність». «Найважливішим негативним наслідком бідності є те, що малозабезпечені сім'ї не в змозі дати своїм дітям добре виховання (їх «виховує» вулиця) та освіту… сім'я орієнтує дитину не на те, щоб стати висококультурною, всебічно ерудованою людиною, з відповідним соціальним статусом, а на те, щоби мати вірний шматок хліба. Тому багато здібних дітей з бідних сімей не можуть реалізувати свої можливості, залишаються за бортом. Так бідні продукують бідних, а багаті - багатих» [67, с. 82]. На думку Е.М.Лібанової, поширення таких явищ як «бідність працюючого населення» та «вроджена бідність» на жаль, стали явищами, притаманними українському суспільству. Це породжує ряд демографічних та соціальних проблем, консервує процес поглиблення диференціації домогосподарств за доходами, унеможливлює «згуртування нації» та формування «соціального капіталу» [69].

Все більше дослідників зазначає, що існує прямий зв'язок між станом розвитку домогосподарств, формуванням інституту «соціального капіталу» та економічним зростанням в країні. Суспільна єдність, «кредит довіри», що отримує уряд від населення, соціальна згуртованість та інші інституційні соціально-психологічні чинники у ХХІ ст. стають тим підґрунтям, без чого неможливо здійснити успішні структурні та соціально-економічні реформи, досягти стабілізації економічного зростання. У свою чергу, соціальна стабільність та формування «соціального капіталу» багато у чому залежать від тенденцій стратифікації населення за доходами та перспектив економічного розвитку, що формуються під їх впливом.

Найбільшого поширення у світовій практиці набули три варіанта динаміки розподілу доходів між домогосподарствами країни (що тісно пов'язано з перспективами економічного зростання та тенденціями формування «соціального капіталу» у суспільстві):

- ситуація, коли нерівність у розподілі доходів між домогосподарствами стабілізується (залишається на постійному рівні), а у середньостроковій та довгостроковій перспективі має тенденцію до мінімізації (за умови загального підвищення показників рівня життя в країні). Така ситуація, на думку А. Бернара та С. Дурлауфа сприяє формуванню соціального капіталу, консолідує суспільство, створює сприятливі умови для економічного зростання [70, с.97 - 98]. Матеріальною ж основою економічного зростання стає стабільне зростання прошарку «середнього класу» та постійно зростаючий споживчий попит населення (як складова сукупного попиту), що стимулює національних товаровиробників до збільшення виробництва. На думку П.Еванса та Г.Карраса, найкраще ілюструє таку залежність економічне зростання у США [71, с.385]. Б.Хобейн та Ф.Г.Френсіс зазначають, що зменшення стратифікації за доходами, зростання доходів переважної більшості населення країни (за рахунок збільшення прошарку середнього класу) призводить до збільшення заощаджень домогосподарств, а стабільна ситуація на ринку сприяє зростанню «схильності домогосподарств до інвестування» (через депозити, купівлю цінних паперів, приватні витрати на будівництво), що у свою чергу позитивно впливає на процеси економічного зростання [72, с. 61];

- ситуація, коли стратифікація населення за доходами та нерівність у розподілі доходів між домогосподарствами поступово збільшується неминуче призводить до поділу суспільства на надбагатих та найбідніших, а для представників «середнього класу», як писав О.Галор, створює так звані «пастки бідності» [73, с.1060]. Зростаюча поляризація домогосподарств за доходами, як правило, супроводжується концентрацією ресурсів у руках невеликого прошарку населення (до 10 - 20 % від загальної кількості сімей країни), що автоматично зменшує споживчий попит переважної більшості населення та обмежує, тим самим, можливості для національних товаровиробників щодо задоволення потреб внутрішнього ринку. Логічним наслідком цього, як зазначав П. Ромер, у короткостроковій та середньостроковій перспективі є неминуче уповільнення темпів економічного зростання [74, с. 1029]. А у довгостроковій перспективі, на думку С. Азаріадіса та А. Дразена, у такій країні формується стійка тенденція до руйнування «людського» та «соціального» капіталу як основи відновлення стабільних темпів економічного зростання, що «консервує» процес економічного занепаду національної економіки [75, с. 524 - 525].