Організаційно-управлінські засади розвитку домашнього господарства в економіці України

Реструктуризація системи медичної допомоги потребує удосконалення системи управління галуззю на державному, регіональному та місцевому рівнях, базуючись на принципі децентралізації управління [227, с.186]. І досі актуальним залишається проблема чіткого розмежування управлінських повноважень та відповідальності у сфері охорони здоров'я між органами виконавчої влади та закладами охорони здоров'я у вирішенні питань організації медичної допомоги. Крім того, слід розробити та впровадити заходи щодо автономізації закладів охорони здоров'я та надання їм статусу суб'єктів некомерційної діяльності з відповідними податковими пільгами. З метою запровадження конкурентних засад у сфері надання медичних послуг слід визначити принципи та провести роздержавлення медичних закладів, сприяти розвитку індивідуальної лікарської практики, забезпечити рівноправність у діяльності закладів різних форм власності, сприяти відновленню існуючих будівель та підготовці приміщень для закладів первинної медико-санітарної допомоги та закладів загальної практики (сімейної медицини).

Удосконалення потребує також кадрова політика у сфері охорони здоров'я, яка має бути спрямована на: розробку науково обґрунтованої прогнозної потреби у медичних кадрах різних спеціальностей з урахуванням соціально-економічних умов та реальних потреб; удосконалення системи підготовки медичних сестер, розширення функцій медичних сестер відповідно до світового досвіду, що знизить потребу в лікарях; забезпечення якісної підготовки спеціалістів для первинної ланки охорони здоров'я - лікарів та медичних сестер загальної (сімейної) практики; поліпшення соціального захисту викладачів і студентів медичних освітніх закладів (збільшення заробітної плати та стипендій); забезпечення житлом лікарів та медичних сестер загальної (сімейної) практики, передусім у сільській місцевості; збільшення державного замовлення на підготовку лікарів відповідно до потреб держави через збільшення фінансування вищої медичної школи.

Одним з найважливіших пріоритетів є підвищення ефективності державної політики щодо формування здорового способу життя. Це потребує розробки та запровадження системи економічних, адміністративних, соціальних, психологічних заходів стимулювання населення до здорового способу життя та викорінення шкідливих звичок. Необхідно також запровадити практику економічного стимулювання підприємств, установ та організацій усіх форм власності, які здійснюють фізкультурно-оздоровчу та спортивну діяльність, сприяють розвитку самодіяльного масового спорту.

Сучасний етап економічного розвитку характеризується зростанням незалежності сектору домогосподарств від держави та суспільства в цілому. Ставлення держави до сім'ї поступово перестає бути суто споживацьким (як це мало місце за умов адміністративно-командної системи, коли домогосподарство в основному виконувало лише функцію постачальника людських та трудових ресурсів для народного господарства, і відбувалося тотальне витіснення домашніх господарств з економічного життя країни підприємствами, заснованими на державній формі власності, що, відповідно, нівелювало вагому економічну роль домогосподарств у суспільстві) [228, с.30]. В умовах ринкових відносин значення домашніх господарств у економічному розвитку суспільства значно зростає. Це обумовлено не тільки їх активною участю в кругообігу ринкової економіки як самостійних незалежних суб'єктів господарювання, що мають власні потреби та інтереси. Задоволення потреб домогосподарств у різноманітних товарах та послугах є метою національного виробництва, а попит на них цього економічного суб'єкта є одним із найвагоміших компонентів сукупного попиту. Частина доходу, що залишається невикористаною домогосподарствами при витратах на поточні споживчі потреби, накопичується і може стати потужним джерелом формування фінансових ресурсів держави. Водночас, рівень та якість споживання домогосподарств, рівень їх доходів тісно корелює з рівнем освіти [229, с.130].

Розвиток домогосподарств напряму залежить від освітнього рівня його членів, оскільки саме освіта сприяє соціалізації особистості і тим впливає на поширення можливостей економічного зростання країни в цілому. Модернізація освіти має бути спрямована на відповідність базовим принципам ринкової економіки, на перетворення освіти у важливий ресурс особистого, суспільного і державного розвитку, у ресурс реалізації важливих для громадян, суспільства і держави ціннісних орієнтирів, до яких можна віднести свободу, добробут і безпеку життєдіяльності.

Становлення соціально орієнтованої ринкової економіки потребує модернізації усіх видів економічної діяльності та базі впровадження новітніх технологій. Це потребує зміни підходів до цілей та факторів економічного розвитку. Стале економічне зростання та економічно орієнтований соціальний розвиток має відбуватись в інтересах добробуту та якості життя людей за умови мінімізації витрат на виробництво матеріальних та інтелектуальних продуктів. Водночас визначальним фактором соціально-економічного розвитку визначається людина, її знання, мотивації, творчий потенціал. Динамічне економічне зростання країни у великій мірі залежить від сукупності факторів - інтелектуальних, інформаційних, організаційних управлінських ресурсів, загальноосвітня, професійна підготовка та безперервний розвиток населення, мотивація праці. Тому гідна людини якість життя розглядаються як необхідна умова забезпечення сталого зростання. В період поширення інформаційно-телекомунікативних технологій особливого значення набуває нагромадження та ефективне використання інтелектуального капіталу, який формується на базі високоосвіченого населення та достатньо високого рівня інноваційної активності.

Інвестиції в розвиток домогосподарств з боку держави та роботодавців дають високий та стабільний економічний та соціальний ефект. Інтересами роботодавців є підвищення кваліфікації працівників, вмотивованості, творчого ставлення до праці, що є можливим лише на базі постійного підвищення якості трудового життя та неперервного професійно-кваліфікаційного зростання персоналу. Тільки на таких засадах можливе формування конкурентного ринку праці [230, с.232].

Освіта є найважливішим чинником формування нового якісного рівня суспільства і економіки. Тому безперечним пріоритетом державної політики є освітня підготовка населення, зокрема професійна. Людині на ринку освітніх послуг пропонується безліч професій, але відсутні орієнтири, які дозволяють оцінити майбутній попит за отриманою спеціальністю. Частково, причини такої ситуації полягають в існуючій системі планування, що практично в незмінному вигляді збережена з радянських часів (мова, зрозуміло, тут йде тільки про планування прийому на бюджетні місця). Слід зауважити, що недосконалою в нашій країні є сама практика прогнозування державою попиту на фахівців, оскільки вітчизняні підходи визначення обсягів державного замовлення має мало спільного із реальними вимогами та тенденціями зміни кон'юнктури на ринку праці.

На початку третього тисячоліття суспільство набуває більш когнітивного характеру і все більше залежить від якості освіти та її міжнародної відкритості. Новітні масштабні соціально-економічні зміни характеризуються становленням «нового суспільства», рушійною силою якого є знання. Сучасне постіндустріальне суспільство являє собою суспільство знань, і прогрес його все більш однозначно визначається успіхами в галузі знань. Головним ресурсом постіндустріального суспільства є освітня складова людського капіталу.

Загальноприйнятий підхід до розгляду рішень щодо вибору освіти, і насамперед, спеціалізації, полягає в тому, що освіта - це ризиковане вкладення, оскільки розмір життєвих доходів характеризується невизначеністю і багато в чому залежить від об`єктивних факторів, що впливають на вірогідність зайняти робоче місце відповідно до отриманої освіти. Тривалість безробіття також значно менша у тих осіб, які мають загальну вищу освіту, оскільки працівник із вищою освітою має більший вибір підходящих робочих місць. Але, за умови отримання робочого місця, власник специфічної освіти має більше переваг порівняно із власником загальної освіти. Х.Хейке, К.Менг і Г.Рамайкерс показали [231, с.201], що спеціальні знання винагороджуються ринком праці тільки якщо використовуються за призначенням, тобто за умови роботи за фахом. Автори виділили загальну і специфічну компоненти змісту праці і з'ясували, що специфічна компонента змісту праці значно важливіша для тих, хто працює за фахом. Вони також показали, що знання і навички здобуваються ефективніше через навчання в процесі трудової діяльності, ніж у процесі навчання в університеті. Добре відомо, що багато людей не працюють за фахом. Російські дослідники [203] звертали увагу на наявність такого факту як-то спадна мобільність, тобто перехід на більш «низькооплачувані» роботи, які потребують меншого рівня кваліфікації. Незважаючи на це, вища освіта надає більші можливості для пошуку роботи та адаптації на робочому місці, яке іноді не відповідає спеціальності. В цілому ж, ймовірність одержати освіту та вдосконалити професійний рівень на робочому місці є вищою для більш освічених, оскільки вони є більш здатними, оскільки вони доклали більше зусиль для отримання якісної освіти.

Незважаючи на освітній бум та зростання цінності освіти у населення, система відтворення висококваліфікованої робочої сили в Україні досить не cформована, навчальні заклади не враховують реалії ринку праці. Очевидно, що система навчання, орієнтована на формування тільки професійних якостей, не може виконати замовлення сучасного суспільства. Нова якість підготовки фахівців з різними рівнями професійного освіти вимагає інших критеріїв його оцінки.

Здійснення планомірного професійного навчання складається з восьми взаємопов'язаних між собою етапів [232, c.476]:

1) виявлення і конкретизація потреби у навчанні (аналіз виробничих потреб підприємства у озброєнні персоналу новими знаннями, навичками та компетенціями. Такий аналіз охоплює не лише існуючі проблеми, що потребують негайного розв'язання, а ті, що неодмінно постануть у майбутньому. На цьому етапі підприємства визначають наскільки професійне навчання на виробництві здатне вирішити поточні та перспективні завдання);

2) визначення вимог до професійних знань, навичок та компетенцій (підприємства повинні точно визначити, які знання та навички повинні бути засвоєні, які компетенції розвинуті, які цільові настанови потрібно змінити);

3) визначення мети і завдань професійного навчання (мета і завдання професійного навчання мають бути визначені максимально конкретно. Скажімо, щоб було зрозуміло не тільки, що повинні працівники вивчати, а й що повинні вміти робити після вивчення навчальної програми);

4) складання навчальних програм (програми розробляються у відповідності до поставлених завдань та мети професійного навчання. Кожна навчальна програма планується окремо і повинна постійно розвиватися, враховуючи появу нових потреб у навчанні та отримання зворотного зв'язку);

5) визначення методів навчання (у залежності від навчальної програми та місця проведення професійного навчання (на робочому місці або поза ним) визначається методологія його проведення);

6) проведення професійного навчання (до загальних правил проведення професійного навчання належать: здійснення постійного моніторингу проведення навчання, його відповідності розробленим планам та програмам, ефективності застосовуваної методології, досягнення очікуваних результатів, раціональності використання бюджетних коштів на означені цілі);

7) оцінка якості професійного навчання (передбачає порівняння цілей з отриманими результатами. Вона повинна показати наскільки ефективним було професійне навчання, чи отримані результати задовольнять поставлені завдання і де потрібно внести корективи, з метою уникнення допущених недоліків у майбутньому);

8) внесення коректив у організацію процесу професійного навчання за результатами оцінки якості та перспективних потреб підприємства (на основі проведеної оцінки приймаються рішення щодо удосконалення навчальних програм, методів та термінів навчання).

Важливим напрямом удосконалення системи підготовки та підвищення кваліфікації кадрів є розробка комплексних заходів, зокрема: забезпечення дотримання соціальних гарантій та норм стосовно працівників, які беруть активну участи у програмах підвищення кваліфікації кадрів; стимулювання участь роботодавців у підвищенні якості робочої сили; удосконалення системи професійно-технічної освіти з метою наближення її до потреб розвитку ринку праці [233, с. 249].

Надаючи пріоритетного значення розвиткові освіти та професійної підготовки, нарощуючи інвестиції в своїх громадян, країна може в порівняно короткий термін вийти на перші позиції у світовій економіці. Про це свідчить досвід соціально-економічного зростання країн, які не мають особливих природних багатств, економіка яких була суттєво зруйнована під час війн (Тайвань, Корея, Японія, Німеччина). Стратегія їх розвитку будувалась у розрахунку на людський капітал, як найважливішу складову науково-технічного прогресу та невичерпаний ресурс економічного зростання. Така стратегія забезпечила високу динаміку економічного розвитку цих країн та вражаючі соціальні результати.

Як активний чинник розвитку домогосподарств система освіти та професійної підготовки вирішує надзвичайно важливі завдання, а саме: нагромадження освітньої компоненти людського капіталу, що збільшує доходи та розширює можливості людини; підвищення конкурентоспроможності та якості ресурсів праці; розширення можливості самореалізації; розвитку інтелектуального потенціалу, що є базою інноваційного розвитку держави; сприяння розвитку культури, духовності демократії, а отже - розширенню можливостей вибору у всіх сферах людського життя, розширення можливості зайнятості та зростання її продуктивності.

Оскільки підприємства та домогосподарства володіють обмеженими ресурсами для нагромадження якісних характеристик людського капіталу, то виникає необхідність державного втручання у процес відтворення кадрового потенціалу. Функції держави у цій площині полягають у наступному:

§ розроблення державної політики у сфері відтворення кадрового потенціалу на державному та регіональному рівнях;

§ забезпечення відповідного законодавчого та адміністративного регулювання;

§ залучення у сферу відтворення кадрового потенціалу недержавних підприємств та організацій, створення сприятливих умов для соціального партнерства;

§ координація діяльності населення, недержавних і державних підприємств, спілок і організацій, що представляють їх інтереси у рамках соціального партнерства.

Масштаби втрат внаслідок дисбалансу між попитом і пропозицією на робочу силу прямо залежать від наявності інститутів, які забезпечують своєчасну адекватну реакцію економіки та суспільства на зміни професійної структури попиту на робочу силу. В Україні такі інститути ще недостатньо розвинені, що робить проблему дисбалансу попиту і пропозиції вкрай гострою. Вирішення проблеми можливе при активізації всіх соціальних партнерів. Україні сьогодні вкрай необхідні життєздатні інститути соціального партнерства у сфері зайнятості. У країнах з розвиненою ринковою економікою такі інститути забезпечують стійкі, ефективні зв'язки між роботодавцями, освітніми закладами та населенням і, відповідно, швидку адаптацію трудової сфери до змін в економіці.

Освітня політика, відображаючи національні інтереси у цій сфері та орієнтуючись на ідеали людського розвитку, має враховувати загальноосвітні тенденції розвитку, що зумовлюють необхідність суттєвих змін у системі освіти та професійної підготовки, а саме: перехід до постіндустріального, інформаційного суспільства, економіки знань, де визначальним чинником конкурентоспроможності стає інтелектуальний потенціал людини, що висуває нові вимоги до розвитку системи освіти; зростання ролі людського капіталу, що становить основне національне багатство і є об'єктом найвигідніших інвестицій, що зумовлює інтенсивний, випереджальний розвиток освіти молодого покоління і дорослих; входження України до Європейського освітнього простору вимагає універсалізації, стандартизації соціально-економічних понять, індикаторів та методів навчання, розвитку чинників мобільності та комунікабельності; прискорення темпів розвитку суспільства, розширення можливостей політичного, соціального та економічного вибору, що викликає необхідність підвищення рівня готовності громадян до такого вибору.

Як свідчить аналіз, здійснений автором у попередньому розділі - достатньо вагому частку у структурі доходів домогосподарств займають пенсії та інші соціальні трансфертні платежі. Тому, розробка дієвого механізму державного регулювання пенсійної системи є надзвичайно актуальною в контексті забезпечення стабільного розвитку домогосподарств. Розміри пенсій, врешті-решт, відображають зрілість суспільних відносин і реальне втілення в життя положень Конституції про побудову соціальної держави.

Діюча система пенсійного забезпечення в Україні потребує подальшого реформування. Ефективно функціонуюча пенсійна система повинна гарантувати гідний рівень пенсій і забезпечувати стабільність їх виплат. Водночас, система, що нині існує в Україні, не дає більшості пенсіонерів можливості отримувати достойну пенсію, здатну достойно забезпечити старість [234, с. 64 - 65].

Першочерговим кроком щодо реформування пенсійної системи для забезпечення соціальної справедливості є збалансування солідарної пенсійної системи. Несприятливі демографічні тенденції суттєво впливатимуть на можливість забезпечення стабільності пенсійної системи навіть у найближчому майбутньому. Основну роль у зменшені чисельності населення продовжує відігравати депопуляція. Серед інших європейських держав, охоплених депопуляцією, Україну вирізняє масштабність депопуляції і прискорені темпи скорочення чисельності населення. Демографічне навантаження на працездатне населення особами непрацездатного віку зростає: якщо на 1 січня 2009 р. на 1000 осіб працездатного віку припадало 399 осіб у віці, старшому за працездатний, то на 1 січня 2010 р. - 406 осіб [86]. Отже, в Україні існують об'єктивні передумови, що можуть призвести до збільшення навантаження на пенсійну систему, обмеження можливостей держави виконувати обов'язки соціального захисту людей, що втратили здатність заробляти на життя, й надалі негативно впливатимуть на розвиток національної економіки.

Відносно низький вік виходу на пенсію в Україні (60 років для чоловіків і 55 років для жінок), а також широко розповсюджена практика дострокового виходу на пенсію різних категорій працівників посилюють навантаження на солідарну пенсійну систему. В умовах старіння населення проблема пенсійного віку буде загострюватися відповідно скороченню пропозиції праці молоді, зростанню кількості осіб похилого віку і збільшенню тривалості життя на пенсії [235, с. 139].

На сьогодні в Україні склалася ситуація, за якої значна частина доходів громадян приховується, а нарахування до Пенсійного фонду є мінімальними. Не сприяє легалізації заробітної плати та збільшенню надходжень страхових внесків до Пенсійного фонду застосування механізму підвищення розміру страхового внеску для забезпечення виплати пенсій. До звуження бази нарахувань страхових внесків призводить й те, що майже третина застрахованих осіб сплачує пенсійні внески із заробітної плати, що не перевищує мінімального її розміру. Це спричиняє щорічне зростання дефіциту Пенсійного фонду, який уже становить понад 30 млрд. грн., збільшення фінансування витрат Пенсійного фонду з бюджету несе загрозу подальшого зниження пенсійних виплат у майбутньому. Найбільш дієвим заходом збільшення пенсійних надходжень є підвищення заробітної плати.

Накопичувальна система пенсійного страхування, як складова системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, має на меті диверсифікувати джерела отримання доходів громадянами у старості. Від запровадження другого (накопичуваного, страхового) рівня пенсійної системи серед позитивних зовнішніх ефектів можна очікувати:

1) для держави:

- інвестування активів загальнообов'язкової накопичувальної системи стимулюватиме ринки капіталів та загальний економічний розвиток країни;

- зростатиме обізнаність та освіченість широких верств населення у сфері використання фінансових ринків;

- впровадження інформаційно-комунікаційних технологій сприятиме зменшенню витрат на адміністрування другого рівня і підвищенню ефективності функціонування системи;

- запровадження прозорого механізму адміністрування обов'язкової накопичувальної системи сприятиме зменшенню ухилянь від обов'язків по сплаті пенсійних внесків;

2). для учасників:

- можливість самостійно розпоряджатись накопичувальною частиною пенсії, обираючи ту чи іншу управляючу компанію, недержавний пенсійний фонд;

- залежність майбутнього розміру виплат від внесків учасників, відсутність обмеження щодо розміру накопичень на індивідуальному рахунку [236, с. 6 - 7].

Концепція дальшого проведення пенсійної реформи має враховувати окрім переваг впровадження накопичувальної системи певні ризики. Слід обов'язково прорахувати спроможність держави щодо:

- забезпечення виплати пенсій у солідарній системі в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність;

- забезпечення фінансування з державного бюджету втраченої частини страхових коштів у солідарній системі у зв'язку з перерахуванням частини страхових внесків до Накопичувального фонду;

- забезпечення ефективної та мінімально витратної системи адміністрування другого рівня.

Пенсійні програми довгострокового інвестування активів об'єктивно пов'язані з вірогідністю існування ризикових ситуацій для їх учасників, адже:

– за умов економічної рецесії і низьких темпів економічного зростання реальний прибуток від інвестованого капіталу може виявитися нижчим за очікуваний;

– за умов високих темпів інфляції вартість пенсійних активів може частково або повністю знецінитись;

– за умов розгортання нових фінансових і економічних криз пенсійні накопичення можуть бути частково або повністю втрачені.

Учасники обов'язкової накопичувальної системи не мають можливості впливати на розмір інвестиційного доходу, розмір адміністративних видатків, крім того, відсутні гарантії щодо розміру майбутньої виплати.

Тому серед заходів, які необхідно здійснити на шляху подальшого проведення пенсійної реформи і запровадження накопичувальної системи пенсійного страхування, слід розробити та прийняти законодавчі зміни, які б гарантували збереження коштів, що інвестуватимуться для фінансування накопичувальної частини трудової пенсії [144, с. 43; 237, с. 67; 238, с. 473].

Не можна забувати про необхідність запровадження механізму оцінки ефективності державної політики пенсійного реформування і моніторингу. Розробка цього механізму має здійснюватись таким чином, аби дозволити розглянути ефективність пенсійних реформ з двох позицій: доходів пенсіонера і стабільної роботи Пенсійного фонду.

Особливу увагу слід приділити посиленню стимулів до легалізації доходів, з яких сплачуються страхові внески, а також доручити відповідним органам розробити додаткові заходи з адміністративної відповідальності за приховування доходів.

Як складова пенсійної системи і фінансового сектора, недержавна накопичувальна пенсійна система суттєво залежить від динаміки та якості здійснення пенсійної реформи, розвитку фінансових ринків в Україні.

Метою інвестування пенсійних активів є забезпечення надійного збереження та приросту пенсійних коштів учасників. В умовах фінансово-економічної кризи зменшення обсягів виробництва основних видів промислової продукції та послуг, а також значне зростання індексу споживчих цін (індексу інфляції) суттєво погіршили умови інвестиційної діяльності загалом, у тому числі, недержавних пенсійних фондів, що вплинуло на рівень доходності пенсійних активів. На сьогодні більшість недержавних пенсійних фондів не забезпечують доходність пенсійних активів вище рівня інфляції. Розмір інвестиційного доходу в більшості фондів є недостатнім для забезпечення належної диверсифікації пенсійних активів у доходні і ліквідні фінансові інструменти.

Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України (Держфінпослуг) з метою мінімізації та подолання проявів фінансової кризи було розроблено План антикризових заходів у сфері діяльності небанківських фінансових установ, піднаглядних Держфінпослуг, і затверджено розпорядженням Держфінпослуг від 24.04.09 № 276 [239]. Відповідно до плану, Держфінпослуг вживає наступні заходи у сфері функціонування системи недержавного пенсійного забезпечення:

- підтримка системи недержавного пенсійного забезпечення з метою підвищення функціонування недержавних пенсійних фондів, а також забезпечення адекватного механізму регулювання цих інституцій з метою захисту прав та інтересів споживачів;

- забезпечення створення фінансового інструментарію для інвестиційної діяльності недержавних пенсійних фондів, який забезпечує надійність та прийнятну доходність;

- нагляд за справедливим та об'єктивним визначенням розміру пенсійних накопичень учасників недержавних пенсійних фондів шляхом визначення одиниці пенсійних внесків;

- удосконалення системи розкриття інформації про діяльність недержавних пенсійних фондів та оптимізації звітності з недержавного пенсійного забезпечення;

- розробка методик оцінки діяльності недержавних пенсійних фондів та оцінки фінансових інструментів, які входять до складу активів недержавних пенсійних фондів, встановлення відповідних критеріїв ефективності;

- посилення взаємодії регуляторів, які здійснюють контроль у сфері недержавного пенсійного забезпечення.

Згідно розпорядження Держфінпослуг №5945 від 27 червня 2006 р., критеріями оцінки фінансового стану недержавних пенсійних фондів (НПФ) виступають:

- надійність функціонування (загальна, абсолютна та поточна платоспроможність; рівень диверсифікації пенсійних активів);

- економічна ефективність діяльності (зростання чистої вартості одиниці пенсійних внесків, прибутковість інвестування пенсійних активів);

- ліквідність пенсійних активів (поточна та планова ліквідність);

- зворотність пенсійних накопичень учасників.

Зважаючи на це, при прийнятті рішення про інвестування активів НПФ з метою збереження пенсійних коштів, необхідно враховувати можливі види ризиків та застосовувати відповідні засоби їх мінімізації (табл. 3.2).

Таблиця 3.2 Ризики при інвестуванні активів НПФ та засоби їх мінімізації

Джерело: складено за даними [239]

Для формування ефективної, надійної системи недержавного пенсійного забезпечення слід передбачити додаткові заходи щодо захисту коштів учасників недержавних пенсійних фондів від знецінення, втрат та інших ризиків та забезпечення дотримання належного рівня інвестиційного доходу, насамперед у разі, коли за висновком органів державної влади, що здійснюють нагляд та контроль у сфері недержавного пенсійного забезпечення, річний прибуток пенсійного фонду визнаний неприйнятно низьким порівняно з середніми ринковими показниками або середніми річними прибутками інших пенсійних фондів.

Державна політика у сфері пенсійного забезпечення має бути спрямована на заохочення громадян до більш тривалої участі у формуванні ринку праці. За обставин, що склались, підвищення пенсійного віку виглядає найбільш простим важелем, за допомогою якого можна спробувати врівноважити пенсійну систему. Наслідками цього кроку є скорочення кількості осіб пенсійного віку і видатків пенсійної системи, збільшення пропозиції праці й, за умов забезпечення повної зайнятості, розширення бази оподаткування, збільшення податкових надходжень.

Серед аргументів на підтримку підвищення пенсійного віку насамперед для жінок - продовження ними трудової діяльності після призначення пенсії, особливо в перші роки, а отже, відсутність реальної втрати працездатності у віці 55 - 60 років. Облікова кількість працюючих жінок, які отримують пенсію, на початок 2009 року становила понад 1,1 млн. осіб, з них близько 911,9 тис. осіб отримували пенсію за віком. Частка працюючих жінок-пенсіонерок у обліковій кількості штатних працівників-жінок в Україні за період 2002 - 2008 рр. зросла з 14 до 18 % [86; 184].

Конкурентоспроможність жінок передпенсійного віку на ринку праці є нижчою, порівняно з молодшими віковими групами, тому знайти роботу таким жінкам і нині вкрай важко. У структурі громадян, які перебували на обліку в службі зайнятості у 2009 р., частка жінок у передпенсійному віці склала 3,8%. При цьому, серед працевлаштованих службою зайнятості частка жінок передпенсійного віку була вдвічі меншою - лише 1,7%, що свідчить про наявні труднощі із забезпеченням таких жінок роботою. Упродовж п'яти останніх років частка працевлаштованих службою зайнятості жінок у передпенсійному віці становила лише 15 - 21% їх облікової кількості, що вдвічі менше за середній рівень працевлаштування [86; 184].

Можна очікувати, що підвищення пенсійного віку для жінок супроводжуватиметься збільшенням рівня безробіття для даної категорії осіб і зменшенням рівня їх працевлаштування. Це призведе до зростання видатків на утримання безробітних передпенсійного віку, збільшення навантаження на Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Підвищення пенсійного віку для жінок певною мірою ускладнить ситуацію на ринку праці насамперед у тих регіонах, що характеризуються найменшим рівнем залучення жінок пенсійного віку у формальну (офіційну) трудову діяльність.

Серед основних ризиків підвищення пенсійного віку для жінок можна очікувати збільшення молодіжного безробіття, оскільки ротація кадрів на ринку праці загальмується. Складну ситуацію з працевлаштуванням молоді і нині фіксують дані Державного центру зайнятості: серед не зайнятих громадян, які перебували на обліку в службі зайнятості у 2009 р., частка молоді у віці до 35 років складає 45,5% [86; 184]. З огляду на це, існує загроза зростання молодіжної трудової міграції за кордон.

За цих обставин, державна молодіжна політика, як складова системи соціальної безпеки держави, має бути спрямована на підтримку молоді, залучення молодих робітників і спеціалістів до активного формування вітчизняного ринку праці, що є інвестицією у розвиток стратегічних ресурсів держави. Особливо це стосується сфери державного управління, де гальмування ротації державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування несе додаткові ризики. Нині частка жінок у передпенсійному віці і віці понад 55 років, які обіймають керівні посади державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, є достатньо вагомою (рис. 3.2).

Рис. 3.2 Структура державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування - жінок за віком та категоріями посад на 31 грудня 2009 року (% до загальної кількості по відповідній категорії)

Підвищуючи пенсійний вік у рамках реформи пенсійної системи, слід брати до уваги, що вже більш ніж десятиліття життя України офіційно характеризується складною демографічною ситуацією, незадовільним станом здоров'я населення, а існуюча система охорони здоров'я не забезпечує рівного безкоштовного доступу громадян до якісних медичних послуг. Моніторинг стану здоров'я населення України фіксує негативну динаміку основних показників стану здоров'я упродовж останніх років, зокрема, зростання захворюваності у період 2004 - 2009 рр. на 4,7% [86; 184].

Вірогідно, що за умови підвищення пенсійного віку, слід очікувати зростання числа звернень працюючих громадян передпенсійного віку до медичних закладів з причин тимчасової непрацездатності та отримання відповідної грошової допомоги. Враховуючи те, що розмір страхового стажу переважної більшості цих громадян дозволятиме отримувати допомогу у максимальному розмірі (100% середньої заробітної плати (доходу)), ймовірно, що це призведе до збільшення навантаження на Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.

Пріоритетне місце в процесі розвитку домогосподарств та розширенні сфери прикладання праці посідає політика на ринку праці. Політика держави у цьому напрямі повинна бути спрямована насамперед на розробку економічних механізмів заохочення роботодавців до створення нових робочих місць. Державна політика щодо регулювання ринку праці, з одного боку, має більше враховувати інтереси сегментів цього ринку. Так, для осіб, які мають особисте підсобне господарство, розмір заробітної плати відіграє менш важливу роль, ніж інші переваги офіційної зайнятості. Для працівників похилого віку має значення збереження професійної належності, у той час як молодь орієнтована більше на максимізацію доходу. З іншого боку, необхідними є заходи щодо певної консолідації ринку праці, усунення багатьох його внутрішніх обмежень. Йдеться про підвищення трудової мобільності, забезпечення прозорості трудових відносин, відкритості ринку праці для справедливої конкуренції, витіснення його «тіньових» сегментів і негрошових стимулів. Регулювання ринку праці потребує злагодженої дії трьох механізмів: ринкового саморегулювання, соціального партнерства та державного регулювання [240, с. 273 - 274]. Дія трьох названих механізмів має бути не взаємозаперечливою, а взаємодоповнюючою та взаємопосилюючою. Нагальною проблемою є посилення відповідальності в управлінні ринком праці. Потребують більш чіткого окреслення межі відповідальності центральних та місцевих органів виконавчої влади, усіх сторін соціального партнерства за стан та результати реалізації політики зайнятості. Необхідно розмежувати вимоги до державної та територіальних програм зайнятості, що дозволить врахувати особливості функціонування регіональних ринків та застосувати адекватні інструменти політики зайнятості до місцевих умов. При цьому права, повноваження і відповідальність місцевих органів влади мають бути значно посилені. Пріоритетом державної політики щодо реформування системи ринку праці має стати створення правових, економічних та інституційних засад для підвищення ефективності зайнятості населення. Рішення, які приймаються у сферах структурної політики, формування та реалізації інвестиційних програм, політики доходів, розвитку системи освіти повинні формуватися із урахуванням їхнього очікуваного впливу на сферу зайнятості. Акценти державної політики мають поступово просуватися від практики регулювання поточної ситуації на ринку праці, до реалізації випереджувальних заходів, забезпечення та закріплення прогресивних зрушень у регіональній та галузевій структурі зайнятості. Державна політика розвитку домогосподарств повинна базуватись на наступних принципах:

Ш комплексність рішення задач розвитку домогосподарств та нагромадження людського капіталу - заходи в цій сфері повинні охоплювати у взаємозв`язку напрямки демографічного розвитку, розвитку ринку освіти та ринку праці ;

Ш пріоритетність - вибір по кожному напрямку розвитку найбільш проблемних питань і застосування ефективних механізмів їх вирішення;

Ш реактивність - реакція на новітні проблеми у поточний період;

Ш диференційованість - врахування регіональних особливостей розвитку та диференційований підхід до розробки та реалізації регіональних програм;

Ш демократичного централізму - взаємодія органів державної влади з інститутами громадянського суспільства;

Ш координованість - координація дій законодавчих і виконавчих органів державної влади на державному, регіональному та муніципальному рівнях.

Таким чином, розвиток домогосподарств передбачається забезпечити шляхом:

поліпшення медико-демографічних характеристик населення;

нарощування та покращення якісних компонентів освітньо-кваліфікаційного потенціалу;

зменшення трудової міграції працездатного населення за кордон;

удосконалення системи оплати та нормування праці;

впровадження ефективної політики доходів через реформування усіх структурних елементів доходів домогосподарств;

запровадження ефективної політики оподаткування;

стабілізації зайнятості населення в умовах фінансової кризи;

підвищення економічної активності населення, сприяння продуктивної зайнятості населення з орієнтацією на інноваційну модель розвитку виробництва;

підтримки підприємницької ініціативи громадян;

підвищення ролі соціального діалогу у формуванні державної політики.

Реалізація цих стратегічних завдань є можливим після створення необхідних нормативно-правових, економічних та регулятивних важелів. Все вище наведене дозволить забезпечити достатні умови для повноцінного та ефективного розвитку домогосподарств та зменшити ризики соціальних втрат населення в процесі ринкових реформ.

3.2 Шляхи підвищення ефективності впровадження державної політики доходів домашніх господарств в умовах ринку

Обґрунтування шляхів підвищення ефективність впровадження державної політики доходів домашніх господарств передбачає проведення статистико-економічного аналізу розподілу населення за середньодушовими доходами. Доходи виступають визначальною характеристикою матеріального становища домогосподарства і є визначальним чинником майнової та соціальної нерівності у суспільстві, базою формування соціальної стратифікації та становлення середнього класу у суспільстві. Переважна більшість дослідників визначають, що рівень доходів в умовах ринку виступає індикатором адаптованості населення до нових економічних умов та відносин [241, с. 239]. Як свідчать показники (табл.3.3) життєвого рівня населення, частка населення, що має доходи нижче прожиткового мінімуму має тенденцію до зниження з 80,2% у загальній чисельності населення у 2000 р. до 21,4% у 2009 р., але протягом 2009 р. частка населення із доходами нижчими прожиткового мінімуму зросла на 3,3 в.п., що пояснюється впливом кризи на доходи населення [86; 184].

Таблиця 3.3 Диференціація життєвого рівня населення

Проблема диференціації доходів домогосподарств в Україні протягом останнього десятиріччя залишається невирішеною, що підтверджує важливість удосконалення державної політики доходів. Характерний сьогодні для України розподіл доходів указує на наявність суттєвої поляризації населення за ознакою матеріальної забезпеченості. Навіть покращання показників розподілу та загальне зростання рівня доходів населення України останніми роками не зменшили поляризацію в українському суспільстві, де найбагатші продовжують віддалятися від бідних, великі міста - від сільської місцевості, а регіони - від центру.

Процес розшарування українського населення за матеріальним статусом тісно пов'язаний із перебудовою економіки країни на ринкових засадах, чим в основному й визначені характер і особливості цього процесу. Різка зміна курсу економіки зумовила те, що основна маса населення країни виявилась не готовою до нових реалій життя. Процеси різкого збідніння основної більшості населення, навіть досить благополучних його прошарків (висококваліфіковані робітники, інтелігенція), супроводжувались різким збагаченням окремих малочисельних категорій населення. Проблема різкої поляризації населення України загострилася у 90-х рр. ХХ ст. та залишається актуальною і донині.

Рис. 3.3 Розподіл домогосподарств за рівнем доходів за типом місцевості у 2008 р.

Джерело: складено автором на основі [86; 184].

Так, з рис.3.3 видно, що частка домогосподарств із доходами вище середніх, більше представлена саме у містах. Понад 8,1% домогосподарств великих та малих міст та 2,1% у сільській місцевості мають доходи понад 1920 грн. на одну особу [86; 184]. У структурі сукупних доходів українського населення на сьогодні основну частину становлять доходи від оплати праці (47,9%) та пенсії (майже 26%), сукупний вклад яких у загальну нерівність є достатньо вагомим (див. рис.3.4)

Рис. 3.4 Динаміка структури доходів домогосподарств України

Джерело: [86; 184].

Причому за десятирічний період питома вага пенсійних виплат у структурі сукупних доходів населення зросла в 1,6 рази. Це свідчить про те, що даний вид виплат набуває все більшого значення (підвищуються мінімальні соціальні стандарти), що також підвищує і роль пенсіонерів у формуванні сукупного споживчого попиту.

Цікавим є аналіз структури доходів домогосподарств за децильними групами (рис.3.5). Так, у вищих децильних групах частка заробітної плати у доходах населення є вищою, у сьомій - дев'ятій децильній групі частка заробітної плати складає 52 - 53 відсотки, у десятій - 49,9% сукупних ресурсів домогосподарств порівняно із 42,5 - 43,8 відсотками у першій -третій групах, що робить правомірним висновок про те, що для заможніших верств населення заробітна плата є найсуттєвішим джерелом доходів.

Рис.3.5 Структура грошових доходів домогосподарств за децильними (10%-ми) групами у 2008 р.

Джерело: [86; 184].

Частка трансфертних доходів та грошової допомоги родичів є майже незмінною незалежно від ступеню заможності домогосподарств, але доходи від продажу майна є найсуттєвішими у десятому децилі (1,8%), натомість доходи від власності навпаки є вагомими у першій децильній групі, що може пояснюватися тим, що до складу цієї групи входять домогосподарства в яких є особи, що є власниками акцій (ваучерів ВАТів та ЗАТів), та нині це найчастіше пенсіонери, тобто особи з низькими доходами, або власники додаткового житла, що здається в оренду. Крім того, основна частка загальних коштів у вигляді використання заощаджень, а також позик та кредитів, що є складовими сукупних ресурсів поряд із загальними доходами, також в основному припадають на населення найбагатшого 10-го децилю.

Можна стверджувати, що в Україні існує досить високе розшарування суспільства за рівнем матеріального добробуту, яке є наслідком значної нерівності у розподілі доходів населення. Початок процесу стрімкої диференціації доходів населення України прийшовся на 1990-ті рр. як реакція на нові економічні реалії. На сьогодні процес різкого майнового розшарування українського населення, хоча й дещо уповільнився, але показники рівня розшарування суспільства залишаються досить високими, що є одним із чинників соціальної напруги в Україні.

Загалом, різниця рівня витрат і доходів у децильних групах прямо пропорційна рівню забезпеченості населення. Але починаючи з 2001 р. з'являється позитивна тенденція до вирівнювання витрат і доходів: у населення нижніх децилів витрати ще перевищують доходи, хоча спостерігається тенденція до вирівнювання, що свідчить про поступове зниження частки тіньових доходів у сукупних доходах населення.

Рис.3.6 Розподіл коефіцієнта співвідношення витрат і доходів за децильними доходними групами, 2000 та 2008 рр.

Джерело: [86; 184].

Якщо у 2000 р. у населення всіх, без винятку, децильних груп середній рівень витрат перевищував рівень їх доходів, то у 2008 р. подібне перевищення витрат над доходами спостерігається лише у населення нижчої децильної групи, що ілюструє діаграма (рис. 3.6). Для решти децильних груп у 2008 р. витрати стали значно нижчими від доходів порівняно з 2000 р., але це відбувалось нерівномірно, ще більш загостривши проблему розшарування українського суспільства.

Реалізація принципу соціальної справедливості щодо розподілу доходів, пом'якшення наслідків майнового розшарування населення та зниження рівня бідності в країні потребує зміни всієї системи перерозподілу доходів. Саме з цим пов'язаний податковий механізм оподаткування доходів фізичних осіб.

Із проголошенням незалежності Україна стала на шлях самостійного розвитку, на шлях побудови ринкової соціально-орієнтованої економіки. Це був період становлення податкової системи, в основу якої покладено класичну схему податків, характерну для країн із розвиненою ринковою економікою. Застосування такої класичної схеми в умовах перехідного періоду, на тлі системної кризи та спаду виробництва, призвело до виникнення низки системних проблем: збільшувалась кількість збиткових підприємств, зростало безробіття, ускладнювалась соціально-економічна ситуація в країні. Зумовлювалося це насамперед тим, що акцент у податковій політиці було зроблено на фіскальній функції, а регулювальна функція була знівельована, тому проблема побудови ефективної податкової системи лишається однією з найактуальніших у процесі становлення ринкових відносин та закладенні підвалин для економічного зростання в Україні [242, с. 29].

З 2004 р. розпочався новий відлік у дослідженні факторів впливу на фіскальну ефективність податку з доходів фізичних осіб [243, с. 19]. Оскільки, незважаючи на позитивні тенденції зростання темпів реальної та номінальної заробітної плати з одночасним скороченням суми податкового боргу (на 35,2 млн. грн., або 28,7 %), сталося скорочення податкових надходжень до бюджету на 2 % - за рахунок зменшення ставки податку шляхом запровадження плоскої шкали оподаткування. Деякі вчені прогнозували значні втрати бюджету через запровадження пропорційної ставки податку на рівні 13 %, але завдяки зростанню у 2004 році фонду заробітної плати на 22,7 % цей вплив вдалося мінімізувати [244, с. 36].

Досвід розвинених країн свідчить, що прибуткове оподаткування є дієвим інструментом перерозподілу в умовах зрілої демократії із чітко визначеними умовами суспільного договору, із високим рівнем життя й доходів населення, тому вдосконалення оподаткування доходів громадян в Україні повинно відбуватися у напрямку забезпечення принципу соціальної справедливості. Варто відзначити, що в країнах з розвиненою економікою частка індивідуального прибуткового податку в загальних надходженнях значно більша, ніж в Україні. Це пов'язано, насамперед, із низькою податковою культурою населення та мізерним рівнем доходів. Адже на сьогодні в українському суспільстві все ще не сформувалась ідеологія добровільної сплати податків, а тому велика кількість платників податків не бажає визнавати таке зобов'язання, не робить свого внеску в бюджети, підриваючи тим самим розвиток та стабільність соціально-економічного розвитку держави. В Україні, традиційно, лише одиниці визнають обов'язок сплачувати законодавчо встановлені податки як конституційний [245, с. 36]. На відміну від США, де прибутковий податок сплачують заможні верстви населення, в Україні 95 % податку традиційно (до 2005 р.) надходили із доходів до 600 грн. на місяць (тобто з осіб із найнижчими доходами) [246, с. 32]. По суті порушується головний принцип прибуткового оподаткування - принцип соціальної справедливості, що у свою чергу також впливає на частку надходжень із зазначеного податку.

Як свідчать дані щодо податкового навантаження на доходи населення за їх видами, найбільше податкове навантаження припадає на доходи, одержані у вигляді заробітної плати, тобто більшу питому вагу вилучень доходів у населення у вигляді податків мають менш заможні верстви населення, оскільки вони фактично не отримують пасивних доходів і основним джерелом їхнього статку є заробітна плата. Крім того, єдина ставка податку на доходи фізичних осіб є відчутнішою в незначних доходах населення, ніж у доходах, вищих за середні показники по країні.

Так, починаючи з 01.01.2004 податкове навантаження на всьому діапазоні отриманих доходів зменшувалося, не зважаючи навіть на помітне розширення бази оподаткування згідно з нормами Закону «Про оподаткування доходів фізичних осіб». Таким чином, основну мету введення пласкої шкали оподаткування - виведення доходів з тіні та підвищення надходжень до бюджету - в Україні фактично не досягнуто. Разом з тим, це призвело до падіння надходжень до державного бюджету, для заміни яких, зазвичай, вдаються до підвищення непрямих податків (ПДВ та акцизів). З огляду на те, що непрямі податки більшою мірою перекладаються на малозабезпечені верстви населення, таку систему проблематично визнати як соціально справедливу [247, с. 213].

За висновками експертів, введення пласкої шкали податків призводить до того, що тіньові доходи залишаються в «тіні», а основними платниками залишаються середньо та малозабезпечені групи населення. Як основні негативні наслідки введення єдиної ставки податку (13% та 15%) експерти та науковці відзначають те, що:

- основний тягар податкового тиску переходить на бідні та малозабезпечені верстви населення;

- багаті та надбагаті сплачують відносно своїх доходів мізерні податки при існуючій диференціації доходів вона збільшується, призводячи до дестабілізації та дезінтеграції суспільства;