Організаційно-управлінські засади розвитку домашнього господарства в економіці України

- ситуація, коли у суспільстві виникають так звані «кластери конвергенції за доходами» (йдеться про певні соціальні групи та прошарки населення, що протягом довгострокового періоду стабільно отримують певну частину доходів суспільства). «Кластерна конвергенція» за доходами, як правило, супроводжується формуванням в країні внутрішньо однорідних соціальних груп при збереженні між групової соціальної неоднорідності. За умов «кластерної конвергенції» у країні може спостерігатись як зростання так і зменшення стратифікації домогосподарств за доходами, вважає Д.Куах [76, с. 30 - 31]. У межах країни такі «кластери за доходами» виникають під впливом різних чинників, вплив яких досить складно оцінити. Наприклад, П.Ч.Б. Філіпс та Д.Сул дійшли висновку, що стратифікація домогосподарств за доходами може зменшуватись у однотипних регіонах країни (промислових чи сільськогосподарських, «багатих» чи «бідних») а у межах країни - навпаки, може мати тенденцію до збільшення поляризації [77, с. 1775]. На думку С.Нахара та Б.Індера, тільки завдяки ефективній державній політиці можна досягти зменшення розриву у доходах населення у довгостроковому періоді. Для цього необхідно задіяти комплексний підхід: впроваджувати ефективну регіональну, промислову, сільськогосподарську, міграційну, демографічну, соціальну та ін. політику, що позитивно вплине на процеси «конвергенції домогосподарств за доходами») [78, с. 2020].

Комплексний підхід до визначення місця та ролі домашніх господарств у ринковій економічній системі потребує задіяння нового підходу - інституціонального аналізу цієї проблеми. Великою популярністю серед економістів світу у другій половині ХХ - на початку ХХІ ст. користуються інституціональні дослідження поведінки домашнього господарства (див. журнали, що спеціалізуються на інституціональному аналізі: «Journal of Institutional and Theoretical Economics», «Journal of Law and Economics», «Legal Studies», «Law, Economics and Organisation», «Public Choice»). Засновниками інституціонального аналізу домогосподарств вважають Франко Моділь'яні. У Нобелівській лекції (1985 р.) він аналізував поведінку домашнього господарства в умовах ринку (висвітлюючи роль особистих заощаджень, витрат та інвестицій та розглядаючи їх як основу формування багатства нації, обов'язковою умовою ефективного господарювання [52, с. 435].

Інституціоналізм вперше робить спробу пояснити особливості формування «суспільного вибору» та першопричини прийняття державно-управлінських рішень (у тому числі, під впливом модифікації економічної поведінки домогосподарств). На думку Дж. Бьюкенена (США, лауреат Нобелівської премії з економіки (1986 р.)), домашні господарства відіграють одну з провідних ролей у системі «суспільного вибору» (public choice). Дж. Б'юкенен та Г. Тіллок ще у 1962 р. публікують роботу «Розрахунок згоди», в якій аналізують процес прийняття урядом економічних рішень. Першопричиною цього процесу вони називають дотримання «егоїстичних» господарських інтересів суб'єктів господарювання та домогосподарств. «Політика - є складна система обміну між індивідами, у якій останні колективно прагнуть до досягнення своїх приватних цілей... На ринку люди міняють яблука на апельсини, а в політиці - погоджуються сплачувати податки в обмін на необхідні для всіх і кожного блага: від місцевої пожежної охорони до суду» [79, с. 23]. Кінцевою метою «суспільного вибору», головним результатом діяльності домашніх господарств та його основною функцією відомі західні вчені, прихильники інституціоналізму (у тому числі Дж.Б'юкенен, Р.Коуз, Дж.Гелбрейт та ін.), завжди вважали збереження людського капіталу (що розуміється як сукупність знань, практичних навичок та трудових зусиль людини).

Якщо у сучасній економічній літературі традиційно домінує аналіз домогосподарства як виробничої одиниці, що володіє специфічним сімейним капіталом, бере активну участь у створенні людського капіталу та особливих товарів (матеріальних благ) - домашніх послуг та «товарів», які використовуються у процесі внутрішнього неекономічного споживання), то у площині інституціонального аналізу акцент робиться на аналізі неекономічних благ, що виробляють домогосподарства. Їх природа має інституційно-психологічне походження: любов, престиж, повага, заздрість, здоров'я, задоволення, турботливе ставлення до рідних тощо. Особливим благом, що виробляють домогосподарства (і яке має високий рівень корисності) - є діти (які одночасно є і соціальним та психологічним благом і майбутнім ресурсом - робочою силою). Члени домогосподарства в умовах ринку максимізують корисність шляхом оптимізації витрат ресурсів (для виробництва благ, що продукуються у межах домашнього господарства потрібні ресурси подвійного роду - ринкові товари, куплені на доходи членів сім'ї та час членів сім'ї, що витрачений на працю у домашньому господарстві). Отже, одним з невирішених і досі питань для економічної науки є проблема визначення альтернативних витрат, що йдуть на виробництво неекономічних благ, що споживаються домогосподарством для власних потреб, не мають ринкової ціни, але без яких неможливим є виконання відтворювальних функцій домашнього господарства [18,с.96 - 97].

Подвійна роль домогосподарства у ринковій економіці - і як виробника благ, що мають ринкову ціну і як виробника благ, що не мають ринкової ціни а зорієнтовані для власного споживання, обумовлює і особливості інституціонального аналізу природи та сутності домогосподарства у ринковій економічній системі. У сучасному інституціоналізмі дослідження домогосподарства відбувається за такими напрямами:

- у руслі інституціональної економіки домогосподарство розглядається не тільки як інституційна одиниця, що виробляє товари для продажу на ринку споживчих благ (товари, послуги, робочу силу); отримує доходи, які є частиною сукупного попиту і які витрачаються для «розігріву» ринкової кон'юнктури, але і як суб'єкт господарювання, що створює «сімейні» товари (для власного, внутрішнього споживання), формує соціально-психологічний клімат у суспільстві та сприятливе середовище для розвитку ринкових відносин;

- у сфері синтезу інституціоналізму та економіко-математичних досліджень основна увага приділяється розробці моделі «корисності» діяльності домогосподарства, аналізу розподілу часу членів домогосподарства (часу для роботи на потреби домогосподарства та на ринку праці). Такі розробки дозволяють отримати інструментарій для економетричного аналізу ефективності використання бюджетів часу членів домогосподарства, виявити перспективи та потенціал підвищення суспільної ефективності використання ресурсів, що містить у собі домогосподарство;

- у сфері синтезу інституціоналізму та демографічних досліджень домогосподарство підлягає аналізу з огляду на підтримку відтворювальних процесів суспільного розвитку та пояснення причин існування диспропорційності у співвідношенні: чоловіки - жінки (з огляду на можливість створення сім'ї); дослідження передумов збереження простого та досягнення розширеного відтворення населення країни; інституціональних чинників, дія яких викликає постаріння нації; аналіз ендогенних факторів, що впливають на активізацію (чи гальмування) процесів народжуваності тощо. У кінцевому підсумку такий аналіз є основою прийняття державно-управлінських рішень у сфері соціальної політики, молодіжної політики, політики підтримки сім'ї, реформування системи пенсійного забезпечення;

- у руслі синтезу інституціоналізму та політекономічних досліджень аналіз питань функціонування домогосподарства безпосередньо пов'язано з розвитком концепції «людського капіталу», з аналізом факторів, що впливають на інвестування у людський капітал та визначення економічної віддачі від цього процесу (у тому числі, йдеться про розбудову соціально-зорієнтованої ринкової економіки);

- у сфері синтезу інституціоналізму та «економіки праці» одним з найважливіших аспектів дослідження «домогосподарства» є аналіз питань принципів та перспектив формування політики доходів (у тому числі - політики оплати праці); причин існування та збереження «дискримінації» на ринку праці (за статевими та етнічними ознаками); сутності проявів «прагнення роботодавців до дискримінації»; аналіз «ціни» дискримінації для роботодавців, працівників, споживачів та суспільства в цілому;

- у сфері синтезу інституціоналізму та досліджень соціології і психології одним з провідних аспектів аналізу домогосподарства стає явище «нерівності можливостей» у його межах. Йдеться про нерівність за статевою ознакою, нерівності у отриманні доходів; факторів, що впливають на статус членів сім'ї у суспільстві тощо. Наприклад, такий підхід дозволяє зробити прогнози на ХХІ ст. щодо збільшення участі чоловіків у домашній роботі у зв'язку із зростанням статусних позицій жінок у суспільному виробництві.

З позицій інституціональної (неоінституціональної) економіки, з огляду на концепцію трансакційних витрат - шлюбні відносини, сім'я в умовах ринку існують як інститут підтримки довгострокових відносин, що зменшує ризики, пов'язані з нагромадженням специфічного «сімейного капіталу». Цікаво зазначити, що прихильники інституціоналізму ототожнюють домогосподарство з фірмою. Сім'я є організацією (інститутом), з внутрішньою інституціональною структурою. Шлюб розглядається як особливий вид «відносного» контракту, а сімейне життя ототожнюється з «кооперативною грою», де подружжя стає учасниками «переговорів». В результаті настання сімейних суперечок, вирішення сімейних конфліктів відбувається через досягнення «угод» між подружжям, одним з варіантів яких є залучення до цього процесу «третіх осіб» (як правило - дітей). Відсутність досягнення коаліційної угоди призводить до розлучення. Отже, для існування домогосподарства (сім'ї) неформальні домовленості між її членами відіграють таку ж важливу роль як і формальні (юридично оформлені). Модель «переговорів» між подружжям дозволяє включити в аналіз мотивацій прийняття рішень домогосподарством в умовах ринку такі неекономічні (та інколи ірраціональні) фактори) як «самопожертву», «звички», «терпіння», особистий авторитет, емоційну залежність, любов тощо [80, с. 48 - 49; 81, с.245 - 246].

Інституціональний підхід до аналізу домогосподарства формує ряд викликів для економічних реформ, висвітлюючи напрями та шляхи удосконалення державного управління розвитком домогосподарства у пріоритетних сферах, пов'язаних з його функціонуванням. З урахуванням інституціонального підходу, пріоритетами удосконалення організаційно-управлінських засад розвитку домашнього господарства в ринковій економіці на сучасному етапі розвитку мають стати:

- державна політика, зорієнтована на економічне зростання. Головна мета такої політики - відтворення людського, суспільного та соціального капіталу, вкладання коштів у людський капітал та перехід до нової постіндустріальної стадії економічного розвитку, реалізація на практиці завдань «економіки знань»;

- державна політика доходів, у тому числі - дотримання норм закону про мінімальну заробітну плату та прожитковий мінімум (що гарантовано захистить домогосподарства з низькими доходами (включно з наданням субсидій по житлово-комунальним послугам). Удосконалення політики доходів передбачає: збільшення питомої ваги доходів від володіння власністю (дивіденди, рентні платежі); перегляд податкового законодавства (зокрема, йдеться про введення податку на нерухомість, що має вагому ринкову вартість та перебуває у приватній власності). Для зменшення диференціації доходів домогосподарств та зниження соціальної напруги у суспільстві доцільним є введення системи прогресивного оподаткування;

- державна підтримка становлення та розвитку інституціональної інфраструктури функціонування домашнього господарства в умовах ринку. Насамперед, йдеться про раціоналізацію прав власності, підтримку малого та середнього бізнесу, політику підтримки розвитку та формування прошарку середнього класу. У цьому напрямі йдеться і про державну підтримку фінансових інститутів (банків, страхових компаній, інвестиційних фондів, бірж тощо), діяльність та взаємодія яких з домогосподарствами сприятиме зростанню доходів (як потенційних інвестицій) та добробуту населення;

- державна політика, спрямована на детінізацію розвитку сектору домашні господарства. Йдеться про прийняття демократичного законодавства, що стимулюватиме підприємницьку ініціативу, унеможливить прояви корупції та хабарництва. В інституціоналізмі впровадження ефективного законодавства тісно пов'язано із зниженням «ціни підкорення закону», а отже - зниженням трансакційних витрат домогосподарств, пов'язаних з виконанням їх суспільних функцій (та функції «корисність») в умовах ринкової економіки;

- державна політика, зорієнтована на реалізацію у суспільстві завдань соціального договору, впровадження ефективної політики соціального захисту населення. Тільки держава може забезпечити справедливий соціальний захист найбільш незахищених верств населення, ліквідувати «зрівнялівку» та підвищити адресність соціальних виплат; покращити моральний клімат у суспільстві та підтримати повагу народу до цінностей ринкової економіки та демократії. Складовою цього процесу є реформування системи соціального захисту населення, реформування системи пенсійного забезпечення тощо.

Державна підтримка домогосподарств у означених вище напрямках особливої актуальності набуває у зв'язку з пошуком шляхів виходу країни з депресивного стану, подолання кризових явищ в економіці України.

1.3 Державне стимулювання розвитку домашнього господарства в умовах фінансово-економічної кризи

Одним із найбільш наочних негативних наслідків дії фінансово-економічної кризи в Україні (кінець 2008 - 2010 рр.) стало падіння показників рівня життя, зменшення доходів домогосподарств та обмеження їх відтворювальної функції. Ситуація у цій сфері продовжує загострюватись внаслідок дії урядової політики щодо зменшення дефіциту державного бюджету (у тому числі - за рахунок скорочення соціальних виплат та трансфертів, «заморожування» заробітної плати працівників бюджетної сфери тощо). Це викликає масове незадоволення населення, підвищує ризики мітингів та страйків. Такі тенденції притаманні не тільки Україні, але й розвинутим країнам світу (про що свідчать численні масові мітинги та страйки, що мали місце упродовж 2009 - 2010 рр. у Греції, Франції, Великобританії та інших країнах ЄС).

Зростання соціальної нестабільності у країнах, що відчули на собі руйнівний вплив кризи обумовлено не тільки дією фінансової глобалізації, але й прорахунками у реалізації політики доходів домогосподарств та соціальній політиці. Дослідження природи, причин та наслідків таких прорахунків допоможе Україні уникнути аналогічних помилок у майбутньому, сприятиме науковому обґрунтуванню перспектив формування ефективних організаційно-управлінських засад розвитку домашнього господарства в умовах ринку.

Високий рівень залежності національної економіки від стану розвитку світової економіки та глобалізаційних процесів вимагає аналізу тенденцій розвитку зовнішньоекономічного середовища, на фоні якого розгорталась економічна криза в Україні. Загалом, за період 2005 - 2009 рр. можна виокремити наступні етапи розвитку світової економіки:

1. Період 2005 - початку 2007 рр. у світовій економіці характеризувався високим споживчим попитом домогосподарств, що неухильно підпитувався легким доступом суб'єктів господарювання та населення до кредитних ресурсів. Комерційні фінансові установи (комерційні банки, інвестиційні фонди та компанії, трастові та страхові компанії) у цей період запроваджували експансіоністську політику щодо підприємств та домашніх господарств, оскільки розвиток фінансових ринків був стабільним, ціни на експорт сировинних товарів (з країн, що розвиваються) - високими. Валютні надходження до країн, що розвиваються від імпорту сировини та напівфабрикатів, легкий доступ до кредитів - зробили доступним імпорт споживчих товарів (що компенсував відсутність достатньої кількості товарів споживчої групи власного (національного) виробництва. Особливо стрімко у до кризовий період (у тому числі і в Україні) зростав імпорт легкових автомобілів, побутової техніки, товарів для будівництва та оформлення приватного житла (що стимулювало виробництво цих товарів у розвинутих країнах світу, насамперед - у ЄС). Розігрів ринкової кон'юнктури «підпитувався» і за рахунок ажіотажного попиту на ринках нерухомості. Неухильно зростали обсяги роздрібної торгівлі. Траєкторія ВВП країн світу мала висхідний тренд, знижувалась інфляція, зростали доходи та добробут населення. Водночас природа такого зростання мала «спекулятивний характер», обумовлений домінуванням факторів впливу фінансової глобалізації [82, с. 56]. В умовах лібералізації державного контролю та управління фінансовими ринками, інвестиції у реальний сектор («продуктивні інвестиції») неухильно скорочувались. Світова економіка функціонувала не в умовах «надлишку заощаджень» (підприємств та домогосподарств), а в умовах «інвестиційної анемії» та побудови «спекулятивних фінансово-кредитних пірамід»,формування «економіки казино», насамперед на ринку нерухомості та на фондових ринках [83, с. 62 - 63].

2. Весна 2007 - кінець 2008 рр. - стрімке розгортання світової фінансової кризи. Її початок припав на весну 2007 р. і супроводжувався падінням фондового ринку та ринку нерухомості у США (що миттєво викликало «ланцюгову реакцію» на ринках нерухомості інших країн світу). Перетікання капіталу із акцій та нерухомості у товарні ф'ючерси та золото призвело до девальвації долара та прискорення інфляційних процесів. Усунення держави від процесів регулювання фінансового сектору, низький рівень фінансового захисту вкладників на національному та міжнародному рівні (у тому числі - домогосподарств, що розмістили свої заощадження у комерційних банках); посилення дисбалансів розвитку світової валютної та резервної систем, що призвело до масових банкрутств фінансових установ, припинення кредитування підприємств та населення, «заморожування» депозитів. Ланцюгова реакція на кредитному ринку майже миттєво вилилась у глобальну кризу споживання (середина 2008 - кінець 2008 рр.). В цей період урядова політика переважної більшості країн світу, економіка яких була охоплена кризою, переважно, спрямовувалась на порятунок національної фінансової та банківської системи. Були виділені значні державні кошти на рекапіталізацію банків (при частковій або ж повній націоналізації проблемних фінансових установ), надавались державні гарантії відносно комерційних банківських вкладів та інших фінансових активів (у США та країнах ЄС на ці цілі було виділено понад 2,6 трлн. дол. США (що становить 4,3 % від світового ВВП) [84]. Однак цих заходів виявилось недостатньо для відновлення світової економіки.

3. Початок 2009 р. - кінець 2010 рр. характеризувався глобальною кризою виробництва та зростанням дефіциту державного бюджету (бюджетною кризою). Колапс кредитно-банківської системи викликав зменшення споживання домогосподарств, дефіцит кредитів та їх здороження, що автоматично призвело до інвестиційної та промислової кризи, масового банкрутства промислових компаній - і, як наслідок, до зростання безробіття та скорочення рівня заробітної плати, подальшого посилення кризи споживання. В цей же період спостерігається «друга хвиля» падіння фондових, товарних ринків та ринків нерухомості, чітко проявляються девальваційні тенденції щодо курсу долара. Для мінімізації ризиків негативного впливу «другої хвилі» світової кризи уряди багатьох країн вдаються до спроб стимулювання інвестиційного попиту, що за відсутності стабільних податкових надходжень (внаслідок депресивного стану розвитку національного виробництва) викликає зростання державних запозичень (у тому числі у Світового банку та МВФ), а отже - різке збільшення дефіциту державного бюджету. Внаслідок цього, починаючи з другої половини 2010 р. і по цей час одним з першочергових завданнь антикризової політики для країн, економіка яких відчула вплив кризи (у тому числі і для України), стає мінімізація дефіциту державного бюджету (критичною межею дефіциту державного бюджету в розвинутих країнах світу визнано 3 % від ВВП) [85].

Світова фінансово-економічна криза кінця 2008 - 2010 рр. носить системний характер, що викликало падіння ВВП світової економіки на 0,6%. Найбільші темпи падіння ВВП спостерігались по групі країн з розвинутою економікою (у середньому на 3,2 %). За підсумками 2009 р. падіння ВВП США дорівнювало 2,4 %; ВВП країн Єврозони у середньому, зменшилось на 4,1 %; Японії - на 5,2 %; Великобританії - на 4,9 % [85]. У середньому, по країнах СНД у 2009 р. виробництво ВВП скоротилось на 6,6%. Найбільший економічний спад та падіння ВВП за 2009 р. було зафіксовано у Вірменії (на 13,4 %) та в Україні (на 15,1 %) [85].

Причини надзвичайно стрімкого падіння економіки України, затяжної депресії та стагнації виробництва у 2010 р. обумовлені високим рівнем «відкритості» національної економіки, дестабілізуючим впливом як зовнішніх так і внутрішніх чинників. Так, за період 2000 - 2004 рр. зростання реального ВВП України було найвищим серед пострадянських країн: у 2000 р. на 5,9 %; у 2001 р. на 9,2 %; у 2002 р. на 5,2 %; у 2003 р. на 9,6 %; у 2004 р. на 12,1 % [86]. Високі темпи економічного зростання до 2005 р. були обумовлені активним використанням екстенсивних факторів: до завантаженням наявних виробничих потужностей; використанням дешевої робочої сили та переваг сприятливої зовнішньоекономічної кон'юнктури на товари сировинної групи та напівфабрикати; переваг українських експортерів (переважно металургійного, хімічного, деревообробного виробництва) від знецінення гривні тощо. На відміну від таких країн як Індія, Китай, Сінгапур та інших лідерів постіндустріального розвитку, на початку ХХІ ст. Україна не використала свій шанс здійснити структурну перебудову національної економіки та перейти до нового типу інтенсивного розвитку (на основі реалізації структурно-інноваційних зрушень та технічної модернізації виробництва; зростання фондовіддачі; підвищення продуктивності праці; зниження енергоємності виробництва тощо). З 2005 по 2008 рік економічне зростання в Україні ґрунтувалось на старих, екстенсивних чинниках, в основі яких перебувало використання застарілого виробничого обладнання, що було введено в експлуатацію ще з часів СРСР. Водночас, внаслідок стабільно зростаючого світового попиту на сировину та напівфабрикати динаміка реального ВВП України за період 2005 - 2008 рр. (у відсотках до попереднього року) була позитивною: у 2005 р. на 2,7 %; у 2006 р. на 7,3 %; у 2007 р. на 7,9 %; у 2008 р. на 2,3 % [86].

Економічне зростання, що спостерігалось в Україні на початку ХХІ ст., не стало результатом системних внутрішніх реформ, не було обумовлено впливом дії довгострокових факторів, що підвищують конкурентоспроможність національної економіки. Під тиском популістських гасел «помаранчевої команди» з 2005 р. в Україні економічна політика держави досить швидко переорієнтувалась на пріоритетність розширення внутрішнього споживчого попиту домогосподарств за рахунок загального підвищення доходів населення; активізацію соціальної політики (за рахунок збільшення фінансування соціальних виплат, пільг та інших соціальних трансфертів, підвищення пенсій); позитивне ставлення та усунення держави від контролю за процесами кредитування домогосподарств на споживчі потреби. Результатом впровадження такої політики за період 2005 - 2008 рр. стало зростання сукупних доходів населення України у середньому, щорічно на 13,3 % [86].

За об'єктивними законами економіки, рівень оплати праці (та доходи домогосподарств) не можуть існувати відокремлено від стану та рівня розвитку виробництва, від динаміки формування та розподілу макроекономічних пропорцій ВВП, оскільки неврахування такої залежності обмежує можливості подальшого економічного зростання країни. В Україні темпи зростання ВВП були абсолютно незрівняні з доходами громадян: у 2005 р. приріст ВВП склав 2,7 %, а темпи зростання доходів населення 23,9%; у 2008 р. приріст ВВП склав 2,3 % а темпи зростання доходів 44,8 %. В цілому ж, станом на кінець 2009 р. (порівняно з кінцем 2004 р.) реальні наявні доходи населення України зросли на 71,1 %, а ВВП на 21,6 %. В цілому, саме гіпертрофоване нарощування доходів домогосподарств (та оплати праці) у до кризовий період обумовило деформації пропорцій ВВП та обмежило можливості подальшого економічного розвитку України [83 ,с. 66; 86; 87, с. 69 - 70].

З 2005 р. в Україні держава практично усунулась від регулювання основних пропорцій макроекономічного розвитку, надав перевагу ліберальним, ринковим важелям регулювання соціально-економічних процесів. Цьому сприяли і зовнішньо - політичні чинники: 01 грудня 2005 р. ЄС визнає статус України як країни з ринковою економікою; 17 лютого 2006 р. такий статус України визнають у США; 16 травня 2008 р. Україна приєдналась до СОТ, що офіційно закріпило пріоритетність принципів фритредерства у зовнішній торгівлі. Домінування принципів лібералізації та вільного ринку призвело до стихійної переорієнтації інвестиційних потоків в країні зі сфери промислового виробництва у сферу фінансових послуг та послуг, пов'язаних зі спекулятивними операціями на ринку нерухомості [88, с. 77]. Так, за період 2005 - 2008 рр. у структурі прямих іноземних інвестицій в Україну вкладення у нерухомість більш ніж у 8 разів перевищили обсяг інвестування у машинобудування (хоча саме ця галузь вважається підґрунтям модернізації та технологічного оновлення національного виробництва). Як наслідок - стрімко зростає рівень зношеності основних виробничих фондів української промисловості (2007 р. - 59 %; 2008 р. - 58 %; 2009 р. - 61, 8 %) [86]. Усунення держави від управління виробництвом призвело до стрімкого зменшення питомої ваги підприємств, що впроваджували інновації: у 2004 р. - 13,7 %, у 2005 р. - 11,9 %, у 2006 р. - 11,2 %; у 2007 р. - 14,2 %; у 2008 р. - 13 %; у 2009 р. - 12,8 % [86] від загальної кількості промислових підприємств в Україні (для індустріальних країн порогові значення щодо цього показника становлять 25 %). Навіть в умовах кризи мінімальні показники інноваційної активності промислових підприємств за 2009 р. були досить високими: Португалія - 26%; Греція - 29 %; серед країн - лідерів інноваційного розвитку: Нідерланди - 62 %; Австрія - 67 %; Німеччина - 69 %; Данія - 71 %; Ірландія - 74 % [89]. У до кризовий період у розвинутих країнах світу щорічно інноваційну діяльність впроваджували 70 - 80 % від загальної кількості промислових підприємств [89].

Застаріла матеріально-технічна база українського виробництва, екстенсивний тип розвитку та експортна сировинна зорієнтованість товарної структури промислового виробництва не сприяли задоволенню внутрішнього споживчого попиту домогосподарств, що й стало причиною швидкого зростання імпорту. Вже у 2005 р. (вперше з 1999 р.) дефіцит торговельного балансу в Україні становив 1,1 млрд. дол. США, а на кінець 2008 р. він досяг 16,1 млрд. дол. США (8,9 % від ВВП України) [86]. Швидкому зростанню обсягів імпорту в Україну сприяв ряд чинників: дерегуляція та лібералізація на ринках кредитно-банківських послуг; засилля іноземного банківського капіталу (понад 31 %); лобістська політика комерційних банків з іноземними інвестиціями щодо кредитування імпорту, виробленого іноземними товаровиробниками. Напередодні 2008 р. і до цього часу в Україні сформувався високий рівень залежності задоволення внутрішніх потреб національної економіки у кінцевій та інвестиційній продукції (машини, обладнання тощо) від імпорту, що посилюється сировинною спеціалізацією національного виробництва [90, с. 107]. Зростаючий дефіцит торговельного балансу фінансувався за рахунок зовнішніх джерел, що збільшувало валовий зовнішній борг України (виражений як відсоток до експорту товарів і послуг): у 2004 р. він становив 74,2 %; у 2008 р. - 118,7 %; у 2009 р. - 191,6 % [86; 91].

Започатковане у до кризовий період неконтрольоване зростання рівня відкритості української економіки при наявності значних структурних деформацій та технологічної відсталості; зростаючих дисбалансів між доходами домогосподарств та продуктивністю праці; попитом та сукупною пропозицією на внутрішньому ринку - створило загрозу витіснення українських товаровиробників не тільки із зовнішніх, але й з внутрішнього ринку. Ситуація продовжує ускладнюватись не контрольованим рухом банківського капіталу - понад 80 % усіх іноземних інвестицій в Україні спрямовується до банківського сектору [91]. А через надання валютних позик населенню продовжується активне стимулювання імпорту, що створює надзвичайно сприятливі умови для фінансової підтримки іноземних товаровиробників.

Україна потребує розробки та впровадження дієвої антикризової політики, зорієнтованої на комплексне вирішення системних проблем соціально-економічного розвитку. Більш того, саме в умовах кризи мають бути закладені засади майбутнього посткризового розвитку країни, засновані на пріоритетах інноваційного розвитку та дотриманні принципів розбудови соціально-зорієнтованого ринкового господарства. Особливу увагу у зв'язку з цим слід приділити державному регулюванню та стимулюванню розвитку домашніх господарств, державній підтримці цього сектора з метою відновлення його відтворювальних функцій та стимулювання відродження національного виробництва та внутрішнього ринку країни. У зв'язку з цим, вагомого практичного значення для України набуває досвід впровадження антикризової політики в країнах ЄС (у тому числі у сфері підтримки розвитку домогосподарств). Досвід ЄС є корисним для України з огляду на можливість врахування під час розробки та впровадження національної антикризової політики пріоритетів довгострокової стратегії євроінтеграції та основних пріоритетів посткризового розвитку ЄС (що актуально з огляду на прагнення України приєднатись до складу розвинутих країн світу).

Європейський Економічний План Відновлення було прийнято у Брюсселі 26 листопада 2008 р. у формі Комюніке Комісії до Європейської Ради. План має два ключові напрями, в основі яких закладено один принцип - дотримання у суспільстві «солідарності та соціальної справедливості».

Перший напрям антикризових заходів передбачав державне стимулювання підвищення купівельної спроможності в економіці (з метою підвищення як споживчого, так і виробничого попиту), стимулювання зростання довіри суспільства до влади та непопулярних ринкових реформ під час кризи. Цей захід розглядався як невідкладний (зорієнтований на короткострокову перспективу). На ці цілі у 2009 р. держави-члени ЄС виділили 200 мільярдів євро (1,5% ВВП ЄС) [92].

Другий напрям антикризових заходів передбачав державну централізовану координацію короткострокових антикризових заходів з метою зміцнення європейської конкурентоспроможності у довгостроковій перспективі та на тривалий період. Відповідно до цього напряму передбачалась реалізація комплексної програми щодо спрямування цільового (бюджетного) фінансування та державної підтримки на так звані «точкові» (пріоритетні) інвестиційні проекти - ті, що гарантують вагомий соціально-економічний ефект у майбутньому. Насамперед, йшлося про інвестування у проекти, пов'язані із заощадженням та збереженням; ефективним використанням енергії; на потреби створення нових робочих місць у інноваційному секторі виробництва; інвестування в екологічно-чисті технології, пов'язані з розвитком таких секторів як житлове будівництво та автомобілебудування (у тому числі - з метою зменшення викидів вуглецю (СО2)); інвестування у інфраструктуру та зв'язок тощо.

Стратегічними цілями Європейського Економічного Плану Відновлення визнано:

- стимулювання споживчого (та виробничого) попиту, що підвищить довіру споживачів (домогосподарств) до необхідних, але непопулярних серед населення антикризових заходів;

- зменшення витрат «людського капіталу» від економічного спаду, мінімізація впливу кризи на найуразливіші (за критерієм доходів) домашні господарства (сім'ї); надання державної допомоги на період втрати робочих місць, допомога щодо перекваліфікації, що дозволить безробітним якнайшвидше повернутись до роботи та на ринок праці;

- державна цільова фінансова (інвестиційна) допомога має бути зорієнтована на ті галузі (проекти), що відповідають викликам структурних реформ у сфері підтримки нововведень і побудови економіки знань. Саме реалізація цих проектів (після відновлення процесів економічного зростання) надасть Європі нові конкурентні переваги у світовій економіці. Пріоритетами у цій сфері визнано: прискорення переходу до економіки виробництва з низьким рівнем викидів вуглецю (СО2), що сприятиме реалізації стратегії сталого економічного зростання та уповільнення зміни клімату; гарантування енергетичної безпеки (що передбачає реалізацію стратегії, зорієнтованої на сприяння розвитку нових технологій, створення нових робочих місць «зелених комірців» та можливість контролювати розрахунки громадян і бізнес-структур щодо використання енергії на світових ринках; зменшення залежності економіки ЄС від імпорту енергетичних ресурсів тощо.

Європейський Економічний План Відновлення можна вважати «нециклічною макроекономічною відповіддю» на кризу. Він зорієнтований на підтримку реальної економіки та гарантування потенційного зростання споживчого та інвестиційного попиту на внутрішньому ринку з урахуванням тривалих викликів майбутнього розвитку національної економіки в умовах глобалізації та загострення конкуренції на світових ринках товарів і послуг [93, с. 250 - 251].

Впродовж 2009 - 2010 рр. найбільшої актуальності для України набув комплекс антикризових заходів, що мали короткостроковий характер та впровадження яких може дати швидкий позитивний соціально-економічний ефект, у тому числі:

- жорсткі заходи державного регулювання щодо стабілізації ситуації у фінансовій (насамперед, банківській сфері);

- субсидіювання за рахунок бюджетних коштів частини (або загального обсягу) відсотків по кредитам, насамперед - по іпотечним кредитам (з метою прискорення ліквідації кризи неплатежів на ринках нерухомості);

- збільшення цільових витрат держави на інвестування національної економіки, заохочення бізнесу до інвестування у інфраструктуру (насамперед у транспортну інфраструктуру) та у ті галузі, розвиток яких створює на рівні національної економіки мультиплікативний ефект (автомобілебудування, дорожнє будівництво, будівництво соціального житла тощо);

- загальне зниження податків (для активізації підприємництва, підтримки розвитку малого та середнього бізнесу, збільшення самозайнятості населення та створення за рахунок цього нових (та додаткових) робочих місць (насамперед на місцевому, регіональному рівні). Водночас, блок рішень, пов'язаних із зниженням податків зменшує надходження до державного бюджету, що стимулює зростання його дефіциту, а отже, потребує задіяння компенсаційних механізмів його поповнення);

- надання допомоги соціально-вразливим верствам населення (найбіднішим сім'ям), у тому числі через субсидії та виплати домогосподарствам як суб'єктам, що гарантовано формують споживчий попит на внутрішньому (місцевому) ринку, а отже стимулюють інвестиційний попит, створюють умови для розвитку національного виробництва в цілому [94, с. 67 - 68].

Підтримка розвитку домогосподарств займає одне з провідних місць у системі антикризових заходів (у тому числі - в країнах ЄС). Заощадження домогосподарств традиційно розглядаються як внутрішній ресурс для збільшення інвестицій та забезпечення економічного зростання національної економіки. Це відбувається тоді, коли ринкове середовище та політична ситуація в країні є стабільними, населення «впевнено у завтрашньому дні», достатньо витрачає на поточне споживання та заощаджує надлишкові кошти, щоб з часом витратити їх на високовартісні проекти (інвестування у житло, оплату навчання дітям, купівлю землі тощо). Такі заощадження у середньо та довгостроковому періоді позитивно впливають на розвиток національної економіки [95, с. 45].

В умовах кризи та збільшення ризиків та загроз негативних проявів фінансової та економічної нестабільності заощадження домогосподарств мають зовсім іншу інституційно-психологічну природу. Збільшення безробіття, закриття підприємств, здороження та складність отримання кредитів тощо, породжують невпевненість населення у майбутньому. Це спонукає домогосподарства до зростання «схильності до заощаджень» та «зменшення схильності до споживання» у короткостроковому періоді. За таких обставин, населення починає на усьому заощаджувати та витрачати кошти виключно на життєво-необхідні потреби: харчування, сплату житлово-комунальних послуг, лікування та ін. [96, с. 215]. Такий характер заощаджень домогосподарств має надзвичайно негативний вплив на розвиток внутрішнього ринку країни, діяльність національних товаровиробників та підприємств тих галузей, що обслуговують його потреби (легка промисловість, будівництво, сфера послуг тощо). Падіння споживчого попиту переважної більшості населення (у тому числі - працівників бюджетної сфери (лікарів, вчителів тощо)) у середньостроковій та довгостроковій перспективі викликає негативний синергетичний ефект: зменшується виробництво товарів та послуг національних товаровиробників, закриваються підприємства, зростає безробіття, що ще більше впливає на «схильність населення до заощаджень». Така ситуація породжує «замкнене коло» проблем, що можна вирішити тільки за допомогою держави. Зокрема, йдеться про застосування так званих «вбудованих стабілізаторів» (про необхідність застосування яких свого часу наголошував Дж. Стігліц). Йдеться про державні субсидії, організацію суспільних робіт; цільові виплати для найбідніших верств населення (з метою підтримки їх платоспроможного попиту) тощо [97, с. 282 - 284].

Так, за даними соціологічних опитувань, про схильність збільшити заощадження та скоротити власні витрати на споживання (розваги, відпочинок, одежу тощо) під час кризи, заявив кожен третій громадянин країн ЄС, а серед жінок - кожна друга (жінки планували заощаджувати на купівлі нового одягу, взуття та на розвагах). Такий психологічний настрій щодо підвищення «схильності до заощаджень» негативно позначається на загальній ринковій кон'юнктурі та споживчому попиті, обмежує можливості національних товаровиробників стосовно виробництва товарів та послуг на загальнонаціональному (та місцевих) ринках. З метою нівелювання його негативного впливу одним з пріоритетів антикризової політики ЄС стала підтримка споживчого попиту за рахунок надання державою цільової фінансової допомоги та компенсацій найбільш вразливим верствам населення (найбіднішим сім'ям (домогосподарствам)). Внаслідок низької купівельної спроможності цих верств населення всі надані їм грошові трансферти майже у повному обсязі повертатимуться на ринок (перетворюючись на гарантований попит), що стимулюватиме за рахунок цього розвиток приватного та виробничого споживання.

Серед прикладів державної підтримки купівельної спроможності домогосподарств у країнах ЄС є наступне:

- Німеччина: виділення (на період 2009 - 2012 рр.) для населення 3 млрд. євро субсидій на програми капітального ремонту (та модернізації) житлових будівель, насамперед, для підвищення рівня енергозаощадження [89]. (У Німеччині на потреби стимулювання національної економіки на період 2009 - 2012 рр. передбачено виділити 81 мільярд євро);

- Франція: підтримка споживчого попиту сектору «домашні господарства» за рахунок державних субсидій. Надання для 3,8 млн. французьких сімей чеків по 200 євро (на споживчі потреби) та інвестування 1,8 млрд. євро у сферу житлового будівництва (і у першу чергу - на підтримку соціального житла) [84]. (У Франції на потреби стимулювання національної економіки на період 2009 - 2012 рр. передбачено виділити 26 мільярдів євро (що дорівнює 1,3 % річного ВВП країни)) [84];

- Італія: запровадження на період 2009 - 2012 рр. соціальної картки, яка щомісяця буде поповнюватись на 40 євро. Картку видають найбіднішим верствам населення (пенсіонерам, малозабезпеченим домогосподарствам, чиї доходи за рік не перевищують 6 тис. євро). Карткою можна розрахуватись при купівлі продуктів у супермаркетах, при оплаті житлово-комунальних послуг. Держава також виділяє кошти на субсидіювання знижок на енергозабезпечення для населення (на ці цілі спрямовується 6 мільярдів євро з 80 мільярдів євро, які в Італії передбачено спрямувати на державне стимулювання економіки (на період 2009 - 2012 рр.) [98].

Поряд з вищезазначеними заходами, швидкий позитивний ефект у короткостроковій перспективі можуть мати такі заходи:

- тимчасове збільшення трансфертів безробітнім або домогосподарствам з низькими прибутками; тимчасове подовження тривалості допомоги по безробіттю тощо. Ці кошти майже у повному обсязі спрямовуються на споживання;

- податкова та ін. підтримка фінансування комерційних проектів, які можуть принести доходи (та вагому економію ресурсів) малому бізнесу та, водночас, спрямовані на реалізацію довгострокових цілей державної політики (наприклад - інвестування у розвиток інфраструктури (у тому числі - транспортної), інвестування у проекти, зорієнтовані на зменшення енергоспоживання та дотримання екологічних стандартів тощо;

- тимчасове зниження рівня стандартної норми податку на додану вартість (що може бути введено швидко і здатне забезпечити фінансовий імпульс для підтримки споживання) тощо [99, с. 450].

Комплекс вищеозначених заходів має подвійний вплив на економіку. З одного боку, відбувається стимулювання споживчого попиту, що дає «поштовх» для відродження виробничих потужностей та до зростання економіки. З іншого боку, збільшення соціальних трансфертів призводить до збільшення дефіциту державного бюджету країни. А мінімізація дефіциту держбюджету, його приведення до стандартної позначки 3% ВВП - у 2010 р. було проголошено у країнах ЄС головним критерієм результативності впровадження антикризових заходів.

Як показали події 2010 р. в країнах ЄС, в умовах економічної кризи заходи щодо стимулювання попиту домогосподарств за рахунок державних трансфертів, субсидій та різних форм іншої допомоги найбіднішим верствам населення супроводжувались заходами, спрямованими на жорстку економію бюджетних коштів. Найбільш радикальними серед них визнано: скорочення заробітної плати державним службовцям мінімум на 10% (Греція, Італія, Франція та ін.); збільшення оплати за навчання у вищих навчальних закладах (Великобританія, Іспанія, Франція та ін.); підвищення пенсійного віку до 65 - 70 років; зростання плати за житлово-комунальні послуги; подальша комерціалізація системи медичного обслуговування тощо [98].

Постає питання - як поєднати два протилежні напрямки державної антикризової політики у сфері доходів та підтримки розвитку домашніх господарств під час економічної кризи: зменшення дефіциту державного бюджету (відповідно до Маастрихтських критеріїв - до 3 % ВВП) та стимулювання споживчого попиту населення як чинника зростання сукупного попиту та розігріву національного виробництва? Однозначної відповіді на це питання немає. Разом з тим, означена проблема є надзвичайно актуальною для всіх країн, що постраждали внаслідок світової валютно-фінансової кризи, у тому числі і для України.

Аналізуючи ситуацію, що склалася у цій сфері, зазначимо, що найбільш розвинуті країни світу (у тому числі ЄС-15), надають перевагу заходам державної підтримки, що стимулюють ділову активність і підприємництво, навіть за рахунок зростання дефіциту державного бюджету. Такий підхід відповідає концепції збалансування бюджету на циклічній основі, згідно з якою бюджет повинен балансуватись не щорічно, а у межах економічного циклу. За такого підходу робиться ставка на майбутній розвиток, стимулювання споживчого попиту на внутрішньому ринку а проблема дефіциту державного бюджету вирішується за рахунок переведення зовнішнього боргу у внутрішній, за рахунок реструктуризації державного боргу тощо. Для слабших країн ЄС (Греції, Угорщини, Болгарії та ін.), а також для постсоціалістичних країн, що проголосили офіційний курс на євроінтеграцію (у тому числі - йдеться і про Україну), висувається жорстка вимога щодо негайного скорочення дефіциту державного бюджету як першочергового антикризового заходу. «Контролером», координатором практичної реалізації такої політики виступає МВФ.

Кредит МВФ - 16, 4 млрд. дол. США (на отримання якого уряд України домовився з МВФ ще на початку 2009 р.), став «найлегшим шляхом» щодо подолання наслідків фінансової кризи, мінімізації дефіциту державного бюджету та гарантування виконання взятих державою соціальних зобов'язань. Разом з тим, не варто очікувати, що отримані Україною від МВФ кошти підуть на модернізацію економіки та інноваційні проекти, будуть вкладені у майбутній розвиток. МВФ дозволив українському уряду витратити на покриття дефіциту бюджету приблизно 20% займу. Частина займу спрямовується на підтримку гривні (в умовах інфляції), а решта - на погашення кредиту, що був наданий Україні МВФ ще у 2008 році [100, с. 22 - 23]. Отже, на стимулювання реальної економіки коштів не залишається.

Для отримання чергового траншу по кредиту МВФ Україна має уже у 2011 р. здійснити ряд непопулярних серед населення реформ:

- здійснити пенсійну реформу, у тому числі: підвищити пенсійний вік жінок до 60 а чоловіків до 65 років; заборонити достроковий вихід на пенсію; ліквідувати інститут особливих пенсій, що призначаються вченим, державним службовцям, керівникам державних установ тощо; обмежити максимальний обсяг пенсії тощо;

- підвищити ціну на газ для муніципальних підприємств на 50%, а для населення - у два рази; вартість електроенергії - на 40%; дозволити жекам самостійно встановлювати ціни на послуги; збільшити акциз на бензин на 60 євро; збільшити податки на транспорт на 50%;

- «заморозити» прожитковий мінімум, надавати соціальну допомогу найбіднішим верствам населення за рахунок «точкових» адресних субсидій;

- приватизувати усі шахти, які ще залишаються у державній власності; відмінити державні субсидії для вугільної промисловості, сільського господарства, транспорту; відмінити безкоштовне харчування для школярів, безкоштовні підручники для учнів тощо;

- ліквідувати практику спрощеного оподаткування малого бізнесу, пільги по ПДВ у сільській місцевості; зобов'язати аптеки та фармацевтів платити ПДВ;

- відмінити мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення; відмінити субсидії для національних виробників свинини та курятини (що знизить конкурентоспроможність національних товаровиробників цієї продукції порівняно з іноземними підприємствами);

- провести адміністративну реформу та підпорядкувати всі державні органи міністерствам; скоротити кількість органів державного управління та кількість державних службовців; працівників міліції та військових тощо; зменшити рівень оплати праці державних службовців;

- виплати по безробіттю мають нараховуватись людині, що втратила роботу тільки після мінімального періоду у шість місяців праці; сплачувати лікарняні не вище 70% від рівня заробітної плати (але не нижче рівня прожиткового мінімуму), оплачувати лікарняний починаючи тільки з третього дня хвороби [101].

Реалізація вищезазначених завдань хоча й сприятиме мінімізації дефіциту державного бюджету, але, одночасно, зменшить купівельну спроможність населення, посилить «схильність до заощаджень», збільшить ризики настання бідності та зростання майнової диференціації населення в Україні. Виконання вимог МВФ також може загострити соціальну напругу у суспільстві. Подібна ситуація спостерігалась у країнах Латинської Америки (Перу, Мексика, Аргентина), що брали кредити МВФ наприкінці ХХ ст. Уряди цих країн були вимушені формувати бездефіцитний бюджет і знижувати соціальні витрати, що спричинило структурну деградацію національного виробництва, посилило залежність країн від кредитів МВФ, сприяло нарощуванню депресивних тенденцій в економіці та зубожінню широких верств населення.

Повторення такого сценарію для України є вкрай небезпечним. За його реалізації проблематичним стане й досягнення найважливіших «Цілей Розвитку Тисячоліття - 2015 року» (у вересні 2000 р. Україна серед 189 країн-членів ООН приєдналась до Декларації Тисячоліття ООН, поставивши тим самим їх як мету національних соціально-економічних реформ). Зокрема, при виконанні вимог МВФ проблематичним стане досягнення Цілі 1 «Подолання бідності» (що передбачає - зменшити частку населення, чиє споживання є нижчим 5 дол. США на добу за ПКС до 0,5% від загальної кількості населення України; скоротити питому вагу бідного населення за національним критерієм до 25%; частку бідних серед дітей до 29%; частку бідних серед працюючих осіб - до 15%; зменшити частку населення, чиє споживання є нижчим рівня фактичного прожиткового мінімуму до 7%) [102, с. 101].

На сьогодні в Україні назріла потреба розробки та впровадження виваженої державної антикризової політики, у тому числі - реформування організаційно-управлінських засад розвитку домашнього господарства в економіці з урахуванням перспектив стимулювання споживчого попиту на внутрішньому ринку, дотримання інтересів національних товаровиробників, досягнення соціальної стабільності та соціальної злагоди у суспільстві як основи успішного здійснення комплексу соціально-економічних реформ. Від політичної волі уряду в процесі здійснення цього завдання залежить майбутнє України у ХХІ ст.

Висновки до розділу 1

Домашнє господарство - окрема господарююча одиниця, що складається з однієї особи або з групи осіб, об'єднаних місцем проживання і спільним бюджетом, яка є власником та постачальником ресурсів в економіку та одержує за це кошти для придбання необхідних благ з метою забезпечення своєї життєдіяльності. Домашні господарства в умовах ринку традиційно постачають підприємствам незамінні виробничі ресурси (робочу силу, підприємницькі здібності, сировину, капітал, землю тощо; формують споживчий попит - що є невід'ємною складовою сукупного попиту та основою для стабільного економічного зростання.

Еволюція домашніх (сімейних) господарств відбувалась упродовж тисячоліть. Цей процес йшов паралельно з формуванням держави з її розгалуженим апаратом управління, з розвитком підприємств (фірм) різних видів, форм та господарської спеціалізації.

В умовах панування натурального господарства (за рабовласницького, а пізніше за феодального способу виробництва) основна суспільна роль домашніх господарств полягала у відтворенні людських ресурсів, самозабезпеченні власних потреб (у їжі, одежі, житлі) та утриманні державного апарату. В умовах натурального господарства, для домогосподарств характерним стало самозабезпечення його членів необхідними матеріальними благами для фізичного виживання, розширеного відтворення людських ресурсів на основі самообмеження, рутинності та консервативності господарювання та при відсутності економічної підтримки з боку держави.