Організаційно-управлінські засади розвитку домашнього господарства в економіці України

Таким чином, другий етап становлення державної політики, спрямованої на підтримку розвитку домогосподарств в Україні (1996 - 2001 роки) мав вирішальне значення у формуванні основних засад розвитку малого підприємництва, соціального страхування та соціальної стандартизації, удосконалення трудового законодавства; в цілому ж, в Україні спостерігалась активізація процесів реалізації соціальної політики. Разом з тим, невирішеними залишились питання щодо реформування систем пенсійного та медичного страхування; створення дієвого механізму фінансового забезпечення заходів соціального захисту населення, механізмів регулювання ринку праці з метою запобігання поширенню безробіття та таких його форм, як структурне та приховане безробіття. Також залишилась низка невирішених питань щодо запобігання поширення бідності та поглиблення диференціації населення у сфері політики доходів та покращення житлових умов.

Новий етап формування державної політики, спрямованої на підтримку розвитку домогосподарств в Україні пов'язаний, насамперед, з прийняттям Бюджетного кодексу України, що встановив засади реформування бюджетної системи та принципи міжбюджетного регулювання [166]. Важливість прийняття цього закону визначалась тим, що державний бюджет є одним із основних джерел фінансування соціальної сфери, освіти, охорони здоров'я, стимулювання економічного розвитку, що у свою чергу є базовими чинниками життєдіяльності та розвитку домогосподарств.

Бюджетний кодекс України започаткував реформу міжбюджетних відносин, яка має важливе значення для фінансового забезпечення реалізації заходів соціально-економічного розвитку домогосподарств. Цей Закон визначив чітке розподілення видатків на економічну діяльність, житлово-комунальне господарство, охорону здоров'я, охорону навколишнього середовища, духовний та фізичний розвиток людини, освіту та соціальний захист між бюджетами всіх рівнів. У тому числі: перелік видатків, що здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів і враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, включає державні програми соціального захисту та соціального забезпечення вразливих верств населення. Крім того, ці бюджети включають видатки на республіканські Автономної Республіки Крим і обласні програми і заходи з реалізації державної політики стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї та інші державні соціальні програми.

Перелік видатків, що здійснюються з районних бюджетів та бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим і міст обласного значення та враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, містить:

- державні програми соціального забезпечення: притулки для неповнолітніх (у разі, якщо не менше 70 відсотків кількості дітей, які перебувають у цих закладах, формується на території відповідного міста чи району), територіальні центри і відділення соціальної допомоги на дому;

- державні програми соціального захисту: пільги ветеранам війни і праці, допомога сім'ям з дітьми, додаткові виплати населенню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг, компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян;

- державні програми підтримки будівництва (реконструкції) житла для окремих категорій громадян;

- районні та міські програми і заходи щодо реалізації державної політики стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї.

До видатків місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів належать програми місцевого значення стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї; місцеві програми соціального захисту окремих категорій населення; програми соціального захисту малозабезпеченої категорії учнів професійно-технічних навчальних закладів.

Бюджетний кодекс встановлює, що на здійснення програм соціального захисту з Державного бюджету України надається субвенція місцевим бюджетам [166].

Таким чином, Бюджетний кодекс закріпив головні риси, притаманні державній соціальній допомозі - це заходи, які:

- фінансуються державою;

- надаються для захисту від наслідків соціальних ризиків;

- включені до системи соціального захисту;

- є засобом соціальної підтримки, а не соціального забезпеченням.

Наступним важливим кроком на цьому етапі стало прийняття Господарського кодексу України, який унормовує та сприяє зростанню ділової активності суб'єктів господарювання; зорієнтований на підтримку розвитку підприємництва і на цій основі - на підвищення ефективності суспільного виробництва та розвиток домогосподарств [167].

На початку ХХІ ст., внаслідок стрімкої приватизації та відсутності державної політики щодо розвитку національного виробництва, створення високооплачуваних робочих місць та проведення курсу на стимулювання інноваційно-інвестиційних процесів, в Україні відбувається посилення нерівності та бідності, що вкрай негативно впливало на економічний розвиток країни, оскільки це явище стоїть на заваді розширення внутрішнього ринку України, формування середнього класу, тобто платоспроможності переважної більшості населення [168, с. 658 - 659].

Задля захисту населення від наслідків такого соціального ризику як бідність, в кінці 2001 року Указом Президента України була затверджена Стратегія подолання бідності [169]. Ця Стратегія була розрахована на період до 2009 року, але для її виконання не було розроблено Державної програми, яка мала б забезпечити реалізацію даної стратегії. Тому реалізація заходів, передбачених у Стратегії була не досить ефективною та дієвою.

У 2006 році була схвалена Концепція Державної програми підтримки сім'ї на період 2006 - 2010 роки, мета якої полягала у створенні умов для утвердження в суспільстві духовно і фізично здорової, матеріально забезпеченої, соціально благополучної сім'ї; забезпечення виконання сім'єю основних її функцій [170]. У цьому ж році прийнята Концепція Державної програми розвитку освіти на 2006 - 2010 роки, спрямована на підвищення якості освіти і виховання, інноваційний розвиток, адаптацію до соціально орієнтованої ринкової економіки, інтеграцію у європейський та світовий освітній простір, забезпечення рівного доступу до здобуття якісної освіти, удосконалення механізму управління та фінансування, соціальний захист усіх учасників навчально-виховного процесу, прискорення розвитку вищої освіти як визначального чинника розвитку домогосподарств [171]. Важливими механізмами державної політики, що сприяють розвитку домогосподарств є затверджені Державна цільова соціальна програма «Молодь України» на 2009 - 2015 роки та Державна цільова соціально-економічна програми будівництва (придбання) доступного житла на 2009-2016 роки [172; 173].

Третій етап формування політики підтримки розвитку домогосподарств пов'язаний не тільки з прийняттям Бюджетного та Господарського кодексів, а й з прийняттям ряду державних програм, які є надзвичайно важливими для покращення умов розвитку домогосподарств (підтримки сім'ї, освіти тощо) .

Таким чином, за роки незалежності в Україні була запроваджена низка механізмів державного регулювання розвитку домогосподарств, які базуються на міжнародно-визнаних принципах та стандартах, механізмах їх реалізації. Водночас, внаслідок невідповідності темпів, типу та характеру економічного зростання в Україні потребам суспільства щодо вирішення комплексу соціальних питань - і досі залишається багато невирішених проблем, що стримують подальший розвиток домогосподарств в нашій державі.

Аналіз етапів формування політики, що сприяє розвитку домогосподарств в Україні дозволяє зробити висновок про визначальну роль держави в формуванні та регулюванні розвитку домашніх господарств. На початковому етапі (1991 - 1995 рр.) були визначені засади побудови системи економіки ринкового типу та соціальної сфери, що стало підґрунтям для розробки та впровадження подальших реформ у сфері забезпечення розвитку домогосподарств. Другий етап (1996 - 2001 рр.) формування та законодавчого врегулювання відносин у сфері розвитку домогосподарств розпочався з прийняття Конституції України, а конституційні засади набули подальшого розвитку у системі законодавства про соціальний захист населення. Цей етап мав вирішальне значення у формуванні основних засад соціального страхування та соціальної стандартизації. Третій етап (з 2001 р.) розпочався з прийняття Бюджетного кодексу України, який визначив напрями реформування бюджетної системи та міжбюджетного регулювання та прийняттям господарського Кодексу, що забезпечив розвиток підприємництва та зростання ділової активності домогосподарств. Цей період характеризувався прийняттям ряду важливих державних програм, запровадженням реальних кроків щодо подолання бідності. Таким чином, за роки незалежності в Україні запроваджена низка механізмів державного регулювання розвитку домогосподарств, які базуються на міжнародно визначених стандартах та механізмах реалізації. Однак і досі залишається багато невирішених проблем, що стримують подальший розвиток домогосподарств в Україні.

2.2 Вплив держави на формування доходів домогосподарств як інвестиційне джерело розвитку економіки

За умов ринкового господарювання домогосподарство є первинною ланкою утворення людського капіталу, формування та нагромадження якого відбувається під час здійснення фізіологічних, інтелектуальних, освітніх, соціальних, культурних інвестицій. Отже, від матеріального забезпечення домогосподарств (а відповідно, від розміру та структури витрат домогосподарств) залежить якість людського капіталу суспільства.

Ступінь участі домогосподарств у виробництві благ у межах національної економіки є важливим соціально-економічним індикатором. Адже виробнича діяльність сектора економіки - домогосподарств - переважно, є неформальною, а її пожвавлення вказує на неможливість з тих чи інших причин працювати у формальному секторі. Отже важливе значення має адекватна оцінка виробничої діяльності домогосподарств.

Безпосереднім результатом виробництва є формування, розподіл та перерозподіл доходів. Частка доходів, перерозподілених на користь сектора домогосподарств, має вирішальне значення. Вона є базою для формування, з одного боку, споживчого попиту, а з іншого - заощаджень. Масштаби резервних фінансових ресурсів домогосподарств та їхньої інвестиційної активності є важливими чинниками розвитку національної економіки.

Виробництвом у секторі домашніх господарств займаються некорпоративні підприємства (НКП), які належать домашнім господарствам. Вони виробляють товари та послуги для реалізації на ринку (ринковий випуск) та для використання в даному домашньому господарстві (випуск для власного кінцевого використання) [86]. Валова додана вартість використовується виробниками для виплати заробітної плати працівникам; податків, пов'язаних із виробництвом та імпортом - державі. Крім того, вони отримують субсидії. Те, що залишається після цих виплат, називають валовим прибутком (змішаним доходом у домогосподарствах).Оскільки оплату праці отримує лише сектор домогосподарств, то на даному етапі відбувається як перерозподіл ресурсів між секторами, так і всередині сектору, що можна вважати першим кроком родинного розподілу доходів [174, с. 156]. Дані рахунку формування доходу дозволяють оцінити яким чином грошовий дохід суспільства розподіляється між інституційними одиницями та яка частина потрапляє до домогосподарств (табл.2.1)

Таблиця 2.1 Сектор домашніх господарств у рахунку формування доходу (у фактичних цінах, млн. грн.)

Таблиця складена автором за даними: [175, с. 40 - 42; 176, с.42 - 46; 177, с. 42 - 46; 178, с. 41 - 45; 179, с. 41 - 43; 180, с. 39 - 43; 181; 182; 183; 184].

Домогосподарства є власниками частини факторів виробництва, що створює передумови для родинного розподілу доходів. Так, частина членів домогосподарств формує трудовий потенціал інших секторів економіки, де вони працюють і отримують основну частину своїх доходів. Отримання доходів відбувається на стадії первинного розподілу доходів. Тут, як і на наступних стадіях суспільного виробництва, сектор домогосподарств (як і інші сектори) розглядається не як виробник, а як отримувач доходів за відповідні ресурси, що постачаються домогосподарством на ринок. На цьому етапі рух (переміщення) доходів між секторами економіки відбувається на користь сектора домогосподарств. Первинні доходи домогосподарств - це доходи від зайнятості та від власності. Так, в Україні оплата праці складає переважно 73 - 75% сукупних доходів, а доходи від власності 3,5 - 3,8% у структурі ресурсної частини рахунку розподілу первинного доходу. Варто зауважити, що у системі національних рахунків до доходів домогосподарств приписують так звані «умовно нараховані доходи». Це наприклад, рента від проживання у власному житлі.

Політика доходів є одним з найважливіших напрямів державної соціальної політики, що має за мету підтримання реальних доходів усіх громадян країни на рівні, необхідному для забезпечення нормальних умов розширеного відтворення населення, поліпшення якості життя і творчого розвитку особистості. На кожному конкретному етапі суспільного розвитку політика доходів визначається глибиною і характером проблем, які потрібно вирішити для досягнення конкретних цілей, враховуючи можливості держави [185, с. 115].

Достатньо ґрунтовно проаналізувати ефективність реалізації державної політики доходів є можливим, використовуючи дані вибіркового обстеження умов життя домогосподарств України, що проводиться Державним комітетом статистики. Починаючи з періоду економічного пожвавлення в Україні (з 2000 р.) спостерігається тенденція до зростання номінальних та реальних доходів домогосподарств. Так, зростання номінальних доходів за даний період склало 8,4 рази ( у цінах 1999 року). Починаючи з 2001 року доходи зростали щорічно на 10 - 18 %, а найбільші темпи зростання спостерігалися у 2005 році і становили 27 %. Слід відзначити, що у 2008 році співвідношення загальних доходів домогосподарств та сукупних витрат становило 1,05 порівняно із 1,13 у 2007 році та 1,07 у 2006 році, що характеризує зниження купівельної спроможності домогосподарств (дивись рис. 2.2).

Рис. 2.2 Структура загальних доходів домогосподарств України (за період 1999 - 2008 рр.)

Джерело: складено автором на основі [86; 176; 178; 180; 182; 183].

Незважаючи на зростання частки оплати праці у структурі загальних доходів населення (за період 1999 - 2008 рр. з 35,1% до 52,4%), її доля і нині залишається не вище 53% усіх доходів, що отримуються домогосподарствами. Зміна частки оплати праці в структурі доходів відбувалась нерівномірно. Так, у 2000 році річний приріст склав 4,4 в.п., у 2006 році - 2,4 в.п. У 2008 році відбувся негативний злам тенденції, що може пояснюватись проявом кризових явищ в економіці та переходом значної кількості працівників від найманої праці до підприємницької діяльності (та самозайнятості), оскільки протягом 2008 року доходи від такого роду діяльності у загальній структурі мали тенденцію до зростання (табл. 2.2). Однак зазначимо, що доходи від підприємницької діяльності ніколи не займали у структурі доходів домінуючої ролі; а найвищих показників досягли у 2008 р. - 5,6 % та 2005 р. - 5,2% від обсягу загальних доходів домогосподарств.

Таблиця 2.2 Структура грошових доходів і сукупних ресурсів домогосподарств (у % до обсягу загальних доходів)

Джерело: [86] (за даними вибіркового обстеження умов життя домогосподарств України Держкомстату України [Електронний ресурс]. - Режим доступу:http://www.ukrstat.gov.ua)

Слід відзначити, що за останні роки значно зростає частка грошових доходів за рахунок зменшення вартості спожитої продукції, отриманої з особистого підсобного господарства та від самозаготівель з 23,7% у 1999 р. до 4,2 у 2008 р. Такі зміни свідчать про підвищення життєвого рівня та відмову населення від ведення натурального господарства.

Значною часткою у структурі доходів домогосподарств, що негативно впливає на їх структуру, є пенсії. Так, у домогосподарствах, що складаються тільки з осіб, що працюють, або з осіб, які працюють та дітей, частка доходів від оплати праці складає тільки 72 % (2008 р.), хоча значення цього показника перевищує середній рівень по Україні. Тобто особи, які працюють, близько чверті своїх доходів отримують не від своєї трудової діяльності, а з інших джерел - різноманітних соціальних трансфертів, від особистого підсобного господарства та як допомогу від родичів тощо.

Розмір заробітної плати як основного джерела доходів в Україні стабільно зростав, починаючи з 2001 р. У 2000 - 2008 рр. річні темпи приросту номінальної заробітної плати перевищували 21 %, а впродовж 2001, 2005 та 2008 років цей показник сягав 34 - 36 % (дивись табл. 2.3)

Таблиця 2.3 Динаміка заробітної плати, доходів і ВВП у розрахунку на одну особу (за період 2006 - 2009 рр.) (у відсотках до попереднього року)

Джерело: розраховано за даними [86] Державного комітету статистики України - [Електронний ресурс]. - Режим доступу:http://www.ukrstat.gov.ua/

Зростання реальної заробітної плати в Україні за період 2001 - 2006 рр. щороку становило 15 - 20 %, у 2007 - 2008 рр. цей приріст був значно нижчим (відповідно, 12,5 % та 6,3 %), що було зумовлено високою інфляцією, а починаючи з другої половини 2008 р. - також і впливом фінансово-економічної кризи. Характерною особливістю для України також стало те, що темпи росту зарплат і доходів домогосподарств значно випереджали темпи росту ВВП у розрахунку на одну особу [186, с. 457].

Сучасна фінансово-економічна криза (2008 - 200 рр.) негативно вплинула на розміри заробітної плати в усіх видах економічної діяльності (табл. 2.4.). З табл. 1,2 видно, що в економіці України номінальна заробітна плата зростала стрімкими темпами. У 2009 році вона була у 8, 3 разу більше, ніж у 2000 році, а в деяких галузях різниця склала ще більшу величину: в освіті 10,3 разу; охороні здоров'я - 9,5 разу; сільському та лісовому господарствах - у 11 разів. Найменший показник - у будівництві (5,8 рази).

Зазначимо, що через фінансово-економічну кризу темпи росту заробітних плат у 2009 р. порівняно із попереднім роком становили 105,5%, що свідчить про їх уповільнення. Така тенденція є характерною для всіх видів економічної діяльності. На основі даних табл. 2. 4 можна припустити, що рівень заробітної плати визначається не тільки якістю робочої сили, а й місцем роботи - видом діяльності, оскільки в країні суттєвою залишається диференціація оплати праці - як галузева, так і регіональна.

Як свідчать офіційні статистичні дані - у структурі сукупних доходів населення в Україні неухильно зростає роль соціальних трансфертів та знижується роль оплати праці. Як видно з таблиці 1, 4, питома вага витрат на соціальну допомогу та інші поточні трансферти в доходах населення становила у 2000 р. - 34,9 %, у 2007 р. - 37,4; у 2008 р. - 37,7 %. Постійне зростання соціальних трансфертів призвело до загрозливих деформацій у структурі грошових доходів населення: а саме - частка заробітної плати наблизилась до частки соціальних виплат і потім (наприклад, у I кварталі 2009 р.) навіть перевищила її.

Наразі ситуація суттєво не покращилась. У третьому кварталі 2009 р. питома вага заробітної плати у структурі доходів населення становила 40,3 %, а соціальної допомоги та інших одержаних поточних трансфертів - 36,6 % [86]. Неефективна структура доходів населення, надмірна частка соціальних трансфертів, динаміка яких не залежить безпосередньо від рівня економічної активності їх одержувачів, породжує утриманські настрої серед працездатного населення, послабляє мотиваційні стимули до трудової діяльності. Наявність працюючих бідних в Україні є викликом, що загрожує соціальній стабільності у державі, не стимулює працівників до продуктивної праці, унеможливлює інноваційно-інвестиційний тип розвитку та сприяє поширенню бідності в українських домогосподарствах. На цьому, зокрема, наголошують провідні українські вчені - Т. Т. Ковальчук, В.К. Черняк, В.Я. Шевчук [189, с. 36]. На думку авторів, на бідність українських домогосподарств, у складі яких є й працюючі, впливають три головних економічних фактори:

зниження середнього рівня грошових доходів населення;

низький рівень мінімальних соціальних гарантій;

зростаюча нерівність у розподілі доходів [190, с. 388 - 389].

Таблиця 2.4 Динаміка середньомісячної заробітної плати за видами економічної діяльності в Україні (2000 - 2009 рр., у грн.)

Особливе значення має наявність показників, що дозволяють у динаміці простежити за змінами, які відбуваються в країні в частині збільшення або зменшення бідного населення й диференціації доходів окремих соціальних груп. В Україні застосовується система оцінки бідності населення, яка у цілому дозволяє об'єктивно уявити зміни, що відбуваються. Наведемо основні з показників, що характеризують особливості прояву феномена «українська бідність» (дивись табл. 2.5).

Таблиця 2.5 Основні індикатори бідності в Україні

* Національний критерій належності різних верств населення до категорії бідних визначено як 75% медіанного рівня сукупних витрат у розрахунку на умовного дорослого за еквівалентною шкалою 1,0; 0,7; 0,7.

Джерело: таблиця складена за даними Державного комітету статистики України - [86]. Як свідчать дані таблиці 2.5, динаміка частки населення з доходами нижче величини прожиткового мінімуму в Україні демонструє стабільну спадаючу тенденцію. Але динаміка рівня бідності, визначеного як питома вага бідного населення за національним критерієм, не має відповідної тенденції і свідчить про те, що сьогодні більше чверті населення нашої країни не може підтримувати належне задоволення своїх потреб. Достатньо важливим є суб'єктивні оцінки рівня доходів у домогосподарствах. Різні соціологічні, громадські та політичні організації періодично здійснюють цей вимір, але результати при цьому досить різні, ймовірно тому, що застосовуються різні концепції опитувань. Так, дослідження російського центру ВЦВСД (на російській мові - ВЦИОМ) регулярно з'ясовують у опитуваннях оцінку людьми свого матеріального стану, суб'єктивну оцінку власної бідності чи заможності. За результатами цього дослідження на початок 2009 р., фактично до бідних себе зараховують майже половина населення Росії й України; а у Казахстані небагато менше - 40%. Опитування, проведене Центром Разумкова (дослідження проводилось 20 - 28 липня 2009 року, було опитано 2006 респондентів з усіх областей України, Києва та Криму) показало, що кожному шостому українцю (17,4%) не вистачає грошей навіть на покупку необхідних продуктів, а 39,4% опитаних українців свідчили, що їх доходів вистачає лише на продукти і придбання самих необхідних недорогих товарів [191].

Результати дослідження, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології, свідчать, що 16,9% жителів України відчувають себе бідними (найменший рівень бідності в Україні зафіксований у 2008 році - 11%). При цьому «бідними» соціологи цього інституту вважають тих, кому грошей не вистачає навіть на їжу. Аналіз їх даних окремо за кожний місяць 2009 року доводить, що суттєве зростання рівня бідності почалось у лютому-березні, максимум був зафіксований у травні (майже 20%), потім цей показник дещо знизився. (Методом інтерв'ю опитано 1997 респондентів, що мешкають у всіх областях України, в Криму та у Києві за вибіркою, репрезентативною для населення України у віці від 18 років) [192]. Оцінки інших соціологічних опитувань дуже різняться. Наприклад, кількість суб'єктивно бідних українців у деяких дослідженнях зростає до 75 - 80%.

Сьогодні в Україні крім традиційної соціальної бідності (багатодітні родини, неповні родини з дітьми й т.д.) існує й економічна бідність, коли працездатні громадяни не можуть забезпечити собі соціально прийнятний рівень добробуту. При цьому фактори, що генерують економічну бідність, такі, що сама по собі наявність зайнятості не є джерелом добробуту через наступне:

· нормативно встановлені мінімальні розміри оплати праці не дозволяють працівникам отримувати гідну винагороду за свою працю;

· відсутність ринку праці у депресивних регіонах України (передусім у малих містах і селищах), де економіка визначається обмеженим колом підприємств, а інколи - єдиним, місто утворюючим підприємством, що, як правило, належать до стагнуючої сфери економіки.

Тому головним інструментом подолання бідності у домогосподарствах України, у складі яких є працюючі, є заробітна плата, її реформування і підвищення [193, с.293]. При цьому джерелом такого підвищення має бути зростання продуктивності праці. На жаль, бідність є характерною для працівників більшості галузей бюджетного сектору й ряду галузей позабюджетного сектора економіки (текстильної промисловості, деревообробної). Найвищі показники бідності - на селі, у лісовому господарстві та у рибальстві (найвища питома вага тих, хто отримує заробітну плату меншу за прожитковий мінімум, та найменший середній заробіток). Це зумовлено передусім неадекватною, низькою оплатою праці в цих сферах економіки. Це підтверджують дані таблиці 2.6, у якій автором зібрані основні характеристики факторів бідності за сферами економічної діяльності. Аналіз заробітної плати в окремих сферах економіки показує, що її зростання та відносно високі показники у попередні роки забезпечувався за рахунок високоприбуткових галузей (фінанси, державне управління, паливна промисловість), у той час як у низькодохідних галузях (сільське господарство, бюджетні організації й підприємства) заробітки ненабагато перевищують прожитковий мінімум (див. таблицю 2.6).

Отже, у системі заходів із скорочення бідності домогосподарств політиці оплати праці належить особливе місце. Вона може здійснювати у залежності від своєї спрямованості різний вплив на процес соціального розшарування домогосподарств, що може відбитися на динаміці бідності - як позитивно (у бік зменшення масштабів бідності, так і негативно, збільшуючи ці масштаби. Фактори впливу заробітної плати на бідність (таблиця 2.6), це:

Ш низький рівень середніх заробітних плат;

Ш наявність низькооплачуваних робочих місць, оплата праці яких не забезпечує прожиткового мінімуму працездатного населення;

Ш затримки з виплатою заробітної плати;

Ш широке використання «сірих» та «чорних» схем виплати заробітної плати [194, с.406].

Щодо першого фактору, то зрозуміло, що зв'язок із бідністю тут прямий. Сектори економіки з низькою оплатою праці - це передусім сільське господарство, легка промисловість та бюджетна сфера (освіта, охорона здоров'я). Саме сільське господарство разом із бюджетною сферою роблять найбільший «внесок» у бідність працюючого населення.

Однією з причин низького рівня середньої заробітної плати є несправедливо занижений розмір мінімальної заробітної плати. Світова практика свідчить, що найбільш оптимальним є співвідношення, коли мінімальна зарплата становить 50-60 % від середньої. В Україні у 2002-2003рр. це співвідношення складало 40%. Проте, починаючи з 2004 р. цей показник постійно знижується. Зараз, коли соціальні стандарти все ж таки підвищили, він практично повернувся до позначки 40% (38,8%) [195, с.108].

Іншою причиною є постійна заборгованість із заробітної плати, яка в умовах кризи набула національного масштабу. Останній рік характеризується різким збільшенням заборгованості із виплати заробітної плати - якщо на початок 2009 р. вона становила 1188,7 млн. грон., то в грудні досягла рівня у 1641,0 млн. грн., що становить 6,9 % фонду оплати праці за грудень. У таблиці 2.7 наведено останні дані щодо кількості працівників економічно активних підприємств, яким роботодавці заборгували заробітну плату, а також «боргового навантаження» на одного працівника.

Таблиця 2.6 Показники заробітної плати - фактори впливу на бідність за видами економічної діяльності*

Джерело: за даними Державного комітету статистики України - [Електронний ресурс]. - Режим доступу:http://www.ukrstat.gov.ua/

Таблиця 2.7 Кількість працівників економічно активних підприємств, яким не виплачено заробітну плату на 1 березня 2010 року (за видами економічної діяльності)

Найбільше заборгували своїм працівникам будівництво, торгівля і сфера досліджень та розробок (більше двох зарплат кожному працівнику),

Відстрочка виплати заробітної плати є одним з факторів, що негативно впливає на бідність домогосподарств, бо це, насправді, - один з варіантів практики використання неоплаченої праці. Наростання обсягу заборгованості із заробітної плати є одним з визначальних факторів зниження реальної заробітної плати працівників і прямо пов'язане з підвищенням частки бідних. Роботодавці, порушуючи трудові права працівників на своєчасну оплату виконаної роботи, ускладнюють життя передусім незаможному населенню.

Таке негативне явище у сфері оплати праці, як неформальна оплата праці, що тісно пов'язано із приховуванням від соціальних податків, одержав широке розповсюдження, особливо в умовах триваючої кризи. За самими мінімальними оцінками, 12-15% оплачуваного часу працівника знаходиться у «тіні», що, з одного боку, дозволяє збільшити заробітну плату працівникам (певним категоріям) у середньому на 13,2%, але з іншого - скорочує кошти на їх майбутні пенсії, соціальні виплати тощо [196, с.20...