Фінанси

Загальнонаукові функції:

гносеологічна (пізнавальна) забезпечує суспільство необхідними знаннями про фінанси для правильного вирішення проблем, зокрема теоретичне відображення фінансів на рівні загальних закономірностей виникнення, розвитку і функціонування, констатацію існуючого стану функціонування та розвитку фінансів;

функція соціальної пам'яті -- накопичення, збереження, трансляція досвіду функціонування фінансів у попередньому історичному періоді;

інтерпретаційна забезпечує пояснення сутності фінансів та фінансових явищ, висвітлення їхнього причинного зв'язку, структурної організації, суспільного призначення;

прогностична відображає здатність фінансової науки на підставі виявлених закономірностей та тенденцій розвитку фінансів і фінансової системи, шляхом висунення гіпотез, прогнозів, аналізу різних варіантів та альтернатив, визначити перспективи їхнього розвитку;

евристична за своїм характером подібна до пізнавальної, але, на відміну від неї, означає не теоретичне опанування дійсності та поширення, систематизацію існуючих фінансових знань, а виявлення нових, раніше невідомих властивостей фінансів та фінансових явищ;

нормативна встановлює, організовує та регулює відносини між науковими структурами за допомогою відповідних норм, правил етики;

комунікативна забезпечує взаємозв'язок та взаємодію всіх видів фінансової науки, удосконалення фінансових знань, використання фінансовою наукою наукових знань інших галузей науки, запобігання дублюванню наукових досліджень та прогалин у фінансових знаннях, подолання неконструктивних та необґрунтованих дискусій; реалізується за допомогою наукової мови як зрозумілого та важливого засобу спілкування;

прикладна сприяє вирішенню практичних завдань соціально-економічних перетворень і реалізується через розробку практичних заходів вирішення проблемних фінансових питань, проектів нормативно-правових актів з фінансів, концепцій реформування державних фінансових інститутів тощо;

аксіологічна (ціннісна) формує у суспільстві ціннісні орієнтації, які

спрямовують результати фінансових наукових досліджень на благо людей;

креативна (творча) реалізується за допомогою створення потужного, інтелектуального потенціалу людства із числа вчених-фінансистів;

ідеологічна відображає роль фінансової науки у формуванні суспільної ідеології, зокрема окремі фінансові явища та ідеї є складовими суспільної ідеології, закріплюють загальнолюдські цінності та ідеали, відображають інтереси та волю певних соціальних груп населення, використовуються для складання партійних програм, визначення основних засад внутрішньої та зовнішньої політики тощо;

виховна конкретизує роль науки у фінансовій освіті, фінансовому вихованні різних верств населення, формування у членів суспільства певних фінансових орієнтирів і фінансової грамотності.

Спеціальні функції фінансової науки розкривають особливості, зумовлені спрямованістю науки на дослідження фінансів як особливого суспільного явища, що має власну природу та тенденції розвитку. Такими функціями є:

фінансово-орієнтуюча відображає роль фінансів у визначенні орієнтирів, цінностей, ідей та принципів, шляхів удосконалення фінансових відносин та фінансового законодавства, фінансового регулювання, фінансового забезпечення, створення надійного фінансового механізму тощо;

інструментальна визначає значення фінансової науки як інструменту

суспільства і держави щодо наукового забезпечення фінансової практики;

критично-експертна полягає у критичному осмисленні теоретичних положень фінансової науки, фінансової практики, стану фінансового законодавства, організації та діяльності фінансового апарату суспільства, їх відповідність загальноприйнятим нормам і демократичним принципам, а також у проведенні наукової експертизи різних фінансових проектів, нормативно-правових актів з фінансів, фінансової практики.

Будь-яке нововедення у фінансовій сфері - запровадження нових податків. Нової форми фінансування або іншого виду витрат - спричиняє певне суспільні наслідки як для держави загалом, так і для кожної соціальної чи господарської групи зокрема. Простежити ці наслідки, встановити на їх основі історичні аналоги та паралелі і покликана фінансова наука.

Загальна мета фінансової науки - пізнання дії об'єктивних законів та закономірностей у сфері фінансів, передання результатів наукових досліджень для практичного використання. Об'єктивні закони у сфері фінансів - найстійкіші сутнісні причинно-наслідкові зв'язки і залежності фінансових явищ і процесів. Зокрема, рівень бюджетного дефіциту тісно пов'язаний з рівнем інфляції в країні, від джерел фінансування дефіциту залежить його вплив на доходи фізичних та юридичних осіб. Ставки податків впливають на розвиток певних видів діяльності чи виробництв.

Однак на питання, в яких випадках ставки податків деструктивно впливають на господарську діяльність, а в яких вони набувають лише фіскального змісту і не заподіюють шкоди підприємницькій діяльності, має дати відповідь фінансова наука. Ця наука успішно виконує свою роль лише за використання відповідних методів пізнання фінансового життя, основними з яких, як і в кожній науці, є методи індукції та дедукції. Перший передбачає проведення дослідження вивченням окремих фактів, аналіз статистичних даних, даних опитування, спостереження, та інших способів пізнання, на основі яких учений-фінансист доходить певних висновків про наявність закономірностей і залежностей між фінансовими явищами і процесами, а також про їх вплив на економічне життя.

Метод дедукції передбачає висунення гіпотези, її перевірку на фактичному матеріалі. Гіпотеза, як правило, народжується на основі спостережень або логічних висновків. При дослідженні із застосування будь-якого методу фінансова наука може використовувати спосіб абстрагування - навмисне спрощення ситуацій внаслідок вилучення із дослідження нетипових явищ або другорядних фактів.

Методологія фінансової науки як вчення про систему наукових принципів, форм і способів наукової діяльності має чотирирівневу структуру. Перший і другий рівні -- фундаментальні і загальнонаукові принципи, а третій і четвертий -- конкретно-наукові і спеціальні методи і техніки.

Найвищим рівнем методології фінансової науки, який визначає загальну стратегію принципів пізнання, особливостей фінансових явищ, процесів, сфер діяльності, є філософська або фундаментальна методологія, до якої належать діалектичні, гносеологічні та логічні методи.

Важливу роль у фінансовій науці відіграє принцип історизму, за використанням якого категорії фінансової науки (бюджет, бюджетна система, податки та ін.) наповнюються елементами якісно нового змісту, оскільки економічне життя змінюється, а отже, змінюється і взаємозв'язки та сфери активного впливу фінансів на економіку.

Фінансова наука повинна бути впорядкованим процесом здобуття знань, їхньої повної систематизації відповідно до існуючої економічної ситуації в державі.

На основі висновків фінансової науки встановлюють стійкість певних форм вияву фінансів. У цьому полягає зв'язок фінансової науки із правовими інститутами(фінансове право, фінансова політика).

3.3 Генезис світових та вітчизняних теорій фінансової науки

Формування фінансової науки відбувалось протягом багатьох століть, що знайшло відображення у працях відомих науковців-економістів. Створені ними фінансові теорії перевірялись реальними потребами суспільства і визнавалися наукою, якщо відбивали реальну сутність явищ і мали практичне значення для держави і населення. Теоретичні положення , сформульовані вченими різних країн світу, покладені в основу державної фіскальної політики і фінансових законодавств.

Фундатором фінансової науки можна вважати А. Сміта, який у своїй праці «Дослідження про природу і причини багатства народів» вперше сформулював окремі положення про сутність фінансів держави. Вони базувалися на його вченні про виробничу і невиробничу працю. За визначенням А.Сміта, виробнича праця - це праця, що обмінюється безпосередньо на капітал, а невиробнича праця - на дохід, тобто на заробітну плату і прибуток. Відповідно до цього він дав характеристику основним фінансовим категоріям (витрати, і прибутки держави). Науковець доводив, що увесь, або майже увесь, державний дохід, отриманий за рахунок податків, витрачається непродуктивно. Тому державні витрати скорочують можливості накопичення капіталу і росту національного доходу. Звідси його негативне ставлення до податків. А.Сміт вважав за необхідне зменшення державних витрат, які є непродуктивними, а отже призводять до гальмування розвитку продуктивних сил.

Заслугою А. Сміта є також обгрунтування поділу державних витрат на загальнодержавні та місцеві, а також розробка принципів оподаткування, згідно з якими:

податки повинні сплачувати всі відповідно до одержаних доходів;

податки повинні бути визначені завчасно;

податок повинен сплачуватися в зручний для платника час;

стягнення податків повинно бути дешевим.

Ці положення не втратили своєї актуальності й понині. Проте заслуговують на увагу погляди А. Сміта щодо обмеження підприємницької діяльності держави. Ці його погляди відповідали інтересам промислової еліти, яка бажала монополізувати своє економічне становище. Звісно, ці погляди за нинішніх умов дещо видозмінені, але недооцінювати їх не можна.

Ідеї А. Сміта, викладені в його праці "Дослідження про багатство народів", сприяли тому, що наука про фінанси остаточно набула самостійного значення. У поглядах вченого виявились ключі до розуміння суті й ролі фінансів у суспільному житті держави. Наукові висновки стали використовуватися при прийнятті державних рішень у галузі фінансів. До числа найобдарованіших і найпослідовніших прихильників учення А. Сміта належить Д. Рікардо. Він не лише сприйняв основні положення його наукових поглядів, а й розвинув їх відповідно до нових економічних реалій. У своїй праці "Початок політичної економії і оподаткування" він створює нову теорію податків, стосовно до якої всі податки сплачуються з прибутку капіталіста, тобто усі податки в результаті перекладаються на підприємців, що може зменшити їхній прибуток. А прибуток підприємця -- основне джерело доходів держави. Теоретичні засади теорії Д. Рікардо знайшли велику кількість прихильників і послідовників, а також" відображення в законодавствах багатьох країн.

Перший науковий трактат про фінанси з'являється у 1746 році у книзі французького економіста та філософа Ф.Юсті «Система фінансового господарства» (за іншою версією - «Система сутності фінансів»). Дехто із зарубіжних вчени схильний вважати саме Ф.Юсті засновником фінансової науки. У 1768 році міністр фінансів Австрії Й. Зонненфельс опублікував книгу «Основні начала поліції, торгівлі та фінансів». Обидві книги мали успіх у всіх країнах Європи. Науковці належали до представників німецької школи камералістики, які значну увагу приділяли системі управління фінансами, взаємозв'язку фінансів із народним господарством та залежності рівня добробуту населення від платоспроможності щодо податків

Значний внесок у фінансову науку вніс англійський вчений Жд.С.Мілль, який працював над створенням «податкової теорії послуг», відповідно до якої кожна людина повинна віддавати державі частину свого прибутку за одержувану від неї підтримку. Він логічно поєднував податки з державними витратами, встановивши між ними сувору залежність. Ці положення в подальшому розвивали шведські економісти К.Віксель і Е.Ліндаль, а в наш час вона мала суттєвий плив на формування поглядів американського вченого П.Самуельсона, який стверджував, що збільшення податків має супроводжуватись зростанням потреб у державних послугах.

Наприкінці XVIII століття спостерігається повне пожвавлення розвитку фінансової науки. Цьому сприяли нові наукові відкриття в галузях філософії, політичної економії, права, державного управління. Відбувалися докорінні перетворення в економіці та політиці. Цього часу широкого визнання досягають ідеї Монтеск'є, Ж. Руссо, Д. Дідро, Д. Канта. Державне управління зазнає змін під впливом ідей Великої французької революції та прогресу техніки.

На найбільшу увагу цього періоду заслуговують теоретичні постулати в галузі фінансової науки французьких вчених-фізіократів Ф. Кене, А. Тюрго, О.Мірабо. Ідеї фізіократів про справедливе оподаткування, про джерела доходів, про розмір участі кожного громадянина у витратах держави мали прихильників і послідовників у багатьох європейських країнах протягом значного проміжку часу. Основна ідея фізіократів у фінансовій науці ґрунтувалася на тому, що лише земля дає чистий дохід, а тому держава може одержувати дохід у формі податку на землю.

Помилковість цього теоретичного положення нині очевидна, проте фізіократи найглибше дослідили взаємозв'язок фінансів і матеріального виробництва. Заслуги фізіократів у фінансовій науці полягають також у тому, що основоположник цієї школи Ф. Кене розробив знамениту економічну таблицю, де чітко проглядається схема взаємозв'язку фінансів, їхньої ролі в процесі суспільного відтворення, тобто процесі створення та використання суспільного продукту. Очевидно, що цей процес може відбуватися лише шляхом створення й використання фондів фінансових ресурсів. Проте найбільшим внеском фізіократів у розвиток фінансової науки є те, що вони своєю нищівною критикою наявної тоді фінансової системи вплинули на розвиток класичної школи політичної економії.

Наприкінці ХVШ ст. слово "фінанси" з'явилось у російській науковій літературі і було запозичено з французької наукової літератури. До того використовувався термін "казна". Найвидатнішою науковою працею, у якій розглядаються проблеми фінансової науки серед російських вчених-економістів, слід вважати "Книгу о скудности и богатстве" І.Т. Посошкова. Ця невеличка праця, лояльна щодо царського режиму, давала низку порад монарху Петру Олексійовичу про те, як поповнювати царську скарбницю.

І.Т. Посошков рекомендував не розоряти платників податків надмірними поборами. Податки варто брати з землі, а за податкову одиницю приймати десятину замість значної кількості зборів. Він радив перейти до єдиного десятивідсткового податку, мито сплачувати один раз із кожної одиниці товару. Є підстави стверджувати, що деякі поради І.Т.Посошкова були на практиці використані царським урядом.

У 1802 році в Росії було створено міністерство фінансів. З цього часу слово "фінанси" остаточно ввійшло до наукового та практичного обігу. Науковою літературою фінанси вирізнялися як складова політичної економії, а з точки зору практики ними було все, що належало до доходів і витрат держави.

Наприкінці XVIII століття виходять праці прекрасного вченого й мислителя О.М. Радіщева. Одна з його робіт "Записки о податях" повністю присвячена податковій політиці. Це перша наукова робота в Росії, де досліджується суть і природа податків, їхній вплив на економіку держави, на матеріальне становище різних верств населення. Цінність наукової спадщини О.М. Радіщева полягає в тому, що він розробив завершену концепцію податкової політики в Росії та запропонував низку заходів щодо удосконалення оподаткування залежно від економічного становища платника.

Найбільший розвиток фінансової науки припадає на XIX століття, насамперед на другу його половину. В цей час у більшості країн Європи перейшли від абсолютизму до конституційної форми правління. Стали розвиватися правові основи державного управління, у тому числі й фінансове право, виникла потреба в наукових дослідженнях у галузі фінансів.

У 70-х роках ХІХ ст. виникла нова економічна школа, яку започаткували німецькі вчені Г.Шмоллер, М.Вебер, А.Вагнер та інші. Найбільшу увагу у сфері державних фінансів приділяв А.Вагнер, який запропонував своє бачення накопичення капіталу за допомогою держави. Виступаючи з позиції розширення державної діяльності (адміністративної, соціально-культурної, інвестиційної), він сформулював дев'ять принципів оподаткування, згрупував їх у чотири розділи: достатність і рухливість; вибір належного джерела й об'єкта; загальність і рівність; визначеність - зручність - дешевизна. Ці принципи , за своєю сутністю, доповнювали вже відомі принципи оподаткування , сформульовані А.Смітом.

Вагнер вважав, що фінанси можуть використовуватись державою для досягнення справедливого розподілу прибутків і багатства в країні.

З середини ХІХ ст. фінансова наука була під впливом марксистської думки. Сутність фінансів і фінансових категорій знайшли своє відображення у праця К.Маркса та Ф.Енгельса «Капітал», «Критика політичної економії» та багатьох інших працях, в яких проводиться аналіз англійських бюджетів середини ХІХ ст., прусських бюджетів 1840-х років, а також бюджетів Франції. К.Маркс розкрив класовий характер державних бюджетів епохи домонополістичного капіталізму, непродуктивний антинародний характер витрат держави, правильно показавши зв'язок державних позик із податками. К.Маркс стверджував, що основним питанням бюджету є співвідношення видаткової і доходної частин, тобто сальдо бюджету (надлишок або дефіцит). Саме сольдо визначає скорочення або збільшення оподаткування.

Кінець ХІХ ст. характеризується поширенням теорії граничної корисності як реакції на марксистське вчення. Ця теорія мала значний вплив і на фінансову сферу. Представники теорії граничної корисності, незважаючи на великі розбіжності в оцінках, виступили проти трудової теорії вартості. Замінивши її аналізом ціни та факторів, які впливають на її формування. Найважливіші фінансові категорії - державні витрати і податки - розглядалися ними як численні індивідуальні угоди між державою і приватними особами, при цьому гранична корисність державних послуг мала узгоджуватись з граничною корисністю податків.

Фінансова наука у цей період розвивалась і в східній Європі ( Росія, Україна). У цей час часу виходить робота М.1. Тургеньєва "Досвід теорії податків" -- перша російськомовна наукова праця, присвячена фінансовій науці. Він є найяскравішим представником фінансової науки в Росії.

Найбільшими заслугами М.І.Тургеньєва є теоретичне обґрунтування об'єктивної необхідності податків, їхньої ролі в економічному житті держави і населення. Він рекомендував урядові враховувати економічні можливості населення при введені податків, не припускати надмірних витрат, які б перевищували наявні доходи. У книзі нищівній критиці піддавався кріпосницький лад у Росії. М.І. Тургеньєв стверджував, що фінансова наука має право на існування, проте вчення про податки є частиною політичної економії. Обґрунтовуючи принципи оподаткування, він розвинув положення А. Сміта, але дійшов досить прогресивних як для його часу висновків. Так, він обґрунтував поділ податків на прямі й опосередковані, дав нову класифікацію податків залежно від джерел доходів. Дуже важливо й те, що М.І. Тургеньєв вперше критикував фізіократів за їхні погляди на податки, ввів у науковий обіг термін "акциз" як мито на предмети внутрішнього споживання, а знецінення грошей назвав додатковим податком, до того ж найнесправедливішим.

У другій половині XIX століття з'явилися праці з фінансової науки І.Горлова, Д.П. Толстого, М.Ф. Орлова, Н.С. Мордвінова, І.І. Янжула, Л.Ф.Ходського, М.І. Капустіна й деяких інших вчених. Ці роботи мало що додають до тих наукових ідей у фінансовій науці, які відомі із зарубіжних джерел, але мають значення своєю фактичною наявністю.

Треба визнати особливі заслуги в розвитку фінансової науки I.X.Озерова. Його підручник "Основи фінансової науки", що витримав багато видань, і нині є науковим доробком із найповнішим викладом багатьох фундаментальних положень фінансової науки. Свої погляди вчений формулює на основі глибокого вивчення європейської наукової літератури.

За визначенням І.Х. Озерова, "фінансова наука вивчає фінансове господарство, тобто сукупність відносин, які виникають на основі добування союзами публічного характеру матеріальних засобів". Він розширює межі предмета фінансової науки, зазначаючи, що вона повинна не тільки виявляти способи мобілізації державою необхідних їй коштів, а й вивчати, як ці способи вплинуть на різні аспекти суспільного життя, досліджувати причини переходу від одних форм державного господарства до інших. Це означало зовсім новий підхід до призначення та ролі фінансової науки, який дав поштовх для подальшого її розвитку.

Як свідчать історичні джерела , лише починаючи з другої половини XIX століття з'являються на Україні роботи вчених, присвячені проблемам фінансової науки. Тут насамперед слід назвати видатного вченого, поета, письменника, громадського діяча І.Я. Франка. Питанням фінансів І.Я.Франко присвятив понад 40 праць. Насамперед, це праця з аналізу фінансової політики Австро-Угорської імперії, характеристика діяльності багатьох фінансових установ, у тому числі комерційних банків, фінансових фондів, господарських товариств.

Праці І. Франка написані українською мовою, і якщо їх уважно читати, то вони не втратили своєї актуальності й по-сьогодні. Його роботи мають різний рівень наукової завершеності, проте всім їм притаманний високий професіоналізм. У 1883 р. Франко публікує роботу під назвою "Сила податкова Галичини", в якій досліджує наявну податкову систему імперії. Він вказує на непосильний податковий тиск, що зумовлює тяжке економічне становище трудового люду. І. Франко вбачає причину податкового тягаря в надмірних непрямих податках, які завуальовують справедливий розподіл національного багатства між верствами населення на користь капіталу.

Усвідомлюючи роль податків у розподілі та перерозподілі фінансових ресурсів, І. Франко регулярно здійснює критичні огляди проектів та звітів державного бюджету, гостро реагуючи на постійне збільшення податків для Галичини та скорочення видатків на її економічні й соціальні цілі.

До числа визначних українських економістів-фінансистів належить також М.І. Туган-Барановський, професор університету святого Володимира (тепер Національний університет імені Тараса Шевченка). У своїх працях М.І.Туган-Барановський заперечує твердження К. Маркса про те, що прибуток і заробітна плата перебувають у зворотному співвідношенні одне до одного. Вчений доводить, що зі зростанням прибутку може зростати також і заробітна плата, а відповідно -- доходи держави. Він також стверджує, що заробітна плата і прибуток можуть збільшуватися при зростанні продуктивності праці. Це збільшує фінансові можливості держави, підприємця, працівника.

Свої наукові погляди щодо проблем фінансів М.І. Туган-Барановський намагався втілити в життя, перебуваючи на посаді міністра фінансів України в уряді Центральної Ради.

На початку ХХ ст. у Європі значний внесок у формування фінансової концепції і розробку фінансової політики регулюючого типу зробив англійський економіст ДЖ.М.Кейнс. Кейнсіанські рекомендації з різноманітними модифікаціями використовувались на практиці урядами багатьох держав протягом тривалого періоду. В основу фінансової концепції Дж.М.Кейнс поклав ідею «ефективного попиту». Він відзначав, що основними інструментами державного втручання в циклічний розвиток економіки мають стати фінансові відносини, і, в першу чергу, державні витрати. Їх формування. Структура і зростання є важливим чинником досягнення «ефективного попиту». Фінансування державних витрат за рахунок податків і позик має оживити підприємницьку діяльність і забезпечити збільшення національного доходу, а також ліквідувати безробіття.

Послідовники Дж.М.Кейнса у 50-60 рр ХХ ст..внесли в його теорію динамічний елемент, що дало можливість створити теорію економічного зростання. Важливе місце в ній зайняла фінансова концепція, у розробці якої приймали участь економість різних капіталістичних країн: У Великобританії - Р.Харрод, А Ілерсик, А.Пікок; у Франції - Ф.Перру, у Німеччині - Ф.Неймарк, у США - А.Хансен, С.Харрис та ін. Вони завершили створення фіскальної анти циклічної теорії, суть якої зводилась до регулювання циклічного розвитку економіки з метою забезпечення збалансованого економічного зростання за рахунок змін у державних прибутках і державних витратах.

Одночасно у повоєнні роки пожвавились неокласичні теорії. Що пропагували ідеї вільного підприємництва при обмеженому державному регулюванні. Теретики неокласичної школи (Р.Слоу, Жд.Кенрик у США; А.Роббінс, Дж.Мидь у Великобританії), Відстоюючи основний принцип невтручання держави в економіку, виступали за скорочення загального обсягу державних витрат з одночасною зміною їх структури, шляхом збільшення частки витрат на виробництво, науку, освіту.

В цей час широкої популярності набула податкова концепція американського економіста А.Лаффера, який на підставі графічної моделі відстоював думку, що високі ставки податку стримують темпи економічного росту . ці ідеї були покладені за основу податкових реформ у 80-ті рока ХХ ст. в Європі та Америці.

У 70-ті роки ХХ ст. англійський вчений Н.Калдор розвиває ідею заміни прибуткового податку податком на споживання, розглядаючи останній як оподаткування частини прибутку, що йде на особисті витрати. Такий підхід може стимулювати заощадження і послабити інфляцію.

В демократичному суспільстві прийняття управлінських рішень в галузі фінансів має свої проблеми. їхня суть полягає в тому, що кожна юридична чи фізична особа може впливати на ті чи інші процеси в галузі фінансів на всіх стадіях їх реалізації. На практиці трапляються непоодинокі випадки, коли в деяких демократичних державах питання податків або видатків можуть вирішуватися або вирішуються на всенародних референдумах.

Фінансові програми політичних партій або об'єднань суттєво впливають на результати виборів і розстановку політичних сил у державі. З огляду на це фінанси стають проміжним, але дуже впливовим інструментом між економікою та політикою, вони впливають на співвідношення центру, регіонів і місцевого самоврядування.

Питання про співвідношення демократії і фінансів досліджують багато вчених-фінансистів, проте нині найяскравішим представником в цюму напрямку слід вважати американського вченого Дж. Бюкенена. Його наукові праці "Державні фінанси в демократичному процесі" (вийшла в 1967 р.) і "Попит та пропозиція суспільних благ" (1972 р.) є одними з фундаментальних робіт у сучасній світовій фінансовій думці. Він справедливо наголошує, що його попередниками були вчені, представники Швеції Е. Ліндаль і К. Віксель. Це справедливо, оскільки шведські вчені ще на початку століття довели, що фінанси справляють величезний вплив на економічні й соціальні процеси в державі. Ліндаль і Віксель були теоретиками шведської моделі фінансової системи, яка й забезпечила соціальний мир та економічний розквіт держави.

Дж. Бюкенен досліджував передусім поведінку як окремих громадян, так і політичних груп і партій при прийнятті рішень щодо кількісних і якісних параметрів державних доходів та видатків. Так, наприклад, які податки за можливості вільного вибору можуть сплачувати платники. За цикл робіт із розробки теорії суспільного вибору та методів прийняття фінансових рішень Бюкенену в 1986 р. була присуджена Нобелівська премія.

В умовах командно-адміністративної системи термін «фінанси» значною мірою був пов'язаний з системою доходів і видатків держави

Після підручника І.Х. Озерова найвидатнішою роботою у галузі фінансової науки в Росії на початку XX століття можна вважати "Вступ до фінансової науки" А.І. Буковецького. Книга була видана в 1929 році й протягом першої половини XX століття була чи не найкращим навчальним посібником, у якому найціннішим є те, що автор аргументовано визначає власне зміст фінансової науки і замість численних спроб обмежити її тільки вченням про доходи публічно-правових союзів включає аж дев'ять розділів, у тому числі вчення про видатки, доходи, публічний кредит, бюджет, фінансовий контроль, фінансове управління, місцеві фінанси тощо.

У цей же час виходить робота "Основи фінансової науки" (1929р.) українського вченого-фінансиста М.І.Мітіліно. У своїй роботі він стверджував, що між державою та її громадянами відбувається угода, за якою держава задовольняє певні потреби громадян, а останні сплачують за це певну суму грошей у формі податків.

До числа українських вчених-фінансистів належав професор Київського університету святого Володимира М.Х. Бунге. Він більше відомий як державний діяч, який обіймав посаду міністра фінансів царської Росії. Водночас у нього є декілька невеликих, але оригінальних праць із питань грошового обігу, кредиту, державних фінансів.

Характерною рисою сучасної фінансової науки є плюралізм поглядів, дискусія, постійний прагматизм досліджень з позицій суспільних інтересів.

Досить складним і важливим завданням сучасної фінансової науки є напрацювання дефініцій і понять, які б відповідали рівню розвитку фінансів, особливостям їхнього функціонування в умовах глобалізації.

У сучасній фінансовій науці, незважаючи на розбіжності і постійні дискусії між різними школами, спостерігається процес конвергенції. Так, погляди кейнсіанської теорії проникають у неокласичну, а неокласичної - у кейнсіанську. Це стосується насамперед фінансового, кредитного та грошового механізмів. Представники усіх напрямів і течій визнають необхідність дослідження цих інструментів для впливу на господарське життя країни.

РОЗДІЛ 4

ФІНАНСОВЕ ПРАВО ТА ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА

4.1 Фінансове право як система правових норм та економічна категорія.

4.2 Методи, принципи та функції фінансового права.

4.3 Суть, види та характер фінансової політики.

4.4 Оцінка ефективності фінансової політики.

4.1 Фінансове право як система правових норм та економічна категорія

Функціонування фінансової системи потребує правового регулювання тих суспільних відносин, які виникають під час здійснення фінансової діяльності. Лише завдяки правовим нормам фінансова система може діяти і використовуватися державою, органами місцевого самоврядування для виконання ними своїх завдань та функцій. У процесі фінансової діяльності держави, органів місцевого самоврядування виникають не лише фінансові, а й інші суспільні відносини (трудові, цивільні, адміністративні), які регулюються відповідними галузями права.

Фінансове право - це система правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають в процесі утворення, розподілу та використання централізованих і децентралізованих фондів коштів держави, органів місцевого самоврядування, необхідних для реалізації їх завдань і функцій.

Фінансове право належить до публічних галузей права, це визначається тим що:

нормами фінансового права регулюються суспільні відносини у сфері публічної влади, а саме, однією з цілей правового регулювання є закріплення публічного інтересу в сфері фінансів;

одним із суб'єктів фінансових правовідносин є держава, її органи та установи, територіальні громади, тобто, органи державної та місцевої влади;

веління, що виходять від державної та місцевої влади, мають безумовний, примусовий характер.

Характерними ознаками фінансового права є регулювання відносин між органами державної влади, місцевого самоврядування і юридичними та фізичними особами, орієнтованих на задоволення публічних фінансових інтересів, за допомогою велінь, що виходять від державної влади, і які мають безумовний, примусовий характер.

Фінансове право є самостійною галуззю права, до ознак якої відносять власне предмет і методи правового регулювання, принципи і функції такого регулювання, а також систему норм.

Фінансове право регулює суспільні відносини, які виникають у процесі фінансової діяльності, тобто відносини з планомірного утворення, розподілу та використання централізованих і децентралізованих фондів коштів державою, органами місцевого самоврядування для реалізації їх завдань і функцій. Ці розподільчі та перерозподільчі суспільні відносини і складають предмет правового регулювання фінансового права. За своїм змістом та суб'єктним складом вони є надзвичайно різноманітними, що обумовлено існуванням багатьох ланок фінансової системи та широкого кола учасників фінансових відносин.

За змістом до фінансових відносин, які складають предмет фінансового права, належать:

відносини з приводу мобілізації коштів до державного і місцевих бюджетів, до цільових позабюджетних фондів;

відносини з приводу використання коштів з цих фондів;

відносини з приводу розподілу коштів з цих фондів;

відносини з приводу виконання державного і місцевих бюджетів, бюджетів цільових позабюджетних фондів;

відносини з приводу утворення, розподілу та використання фінансів підприємств, установ, організацій;

відносини з приводу фінансового контролю в процесі здійснення державою, органами місцевого самоврядування фінансової діяльності;

відносини з державного і місцевого кредиту у процесі використання для покриття дефіциту бюджетів державних внутрішніх та зовнішніх запозичень, внутрішніх запозичень органів влади Автономної Республіки Крим, внутрішніх та зовнішніх запозичень органів місцевого самоврядування;

відносини з приводу використання фондів кредитних ресурсів;

відносини з приводу утворення, розподілу та використання коштів страхових фондів тощо.

У класифікації за суб'єктним складом можна виділити такі групи фінансових відносин, які складають предмет фінансового права:

відносини між вищими і місцевими представницькими органами влади з приводу розмежування компетенції у сфері фінансової діяльності, розподілу доходів і видатків між окремими видами бюджетів, порядку їх формування та виконання;

відносини між вищими і місцевими виконавчими органами влади з приводу здійснення контролю за відповідністю бюджетному законодавству України показників затверджених бюджетів;

відносини між фінансовими і податковими органами держави та підприємствами, установами, організаціями з приводу виконання перед державою, органами місцевого самоврядування фінансових зобов'язань;

відносини між органами державного управління і державними, комунальними та іншими підприємствами, установами, організаціями з приводу розподілу та використання у відповідних галузях економіки, соціальної сфери бюджетних і кредитних ресурсів;

відносини між фінансово-кредитними органами та їх регіональними органами у зв'язку з утворенням, розподілом та використанням відповідних державних (місцевих) фондів коштів (бюджетних, позабюджетних, кредитних, страхових);

відносини між фінансово-кредитними органами і юридичними та фізичними особами у зв'язку з утворенням, розподілом, використанням державних (місцевих) кредитних ресурсів та коштів страхових фондів;

відносини між фінансовими і податковими органами держави та фізичними особами з приводу внесення останніми платежів до державних (місцевих) фондів коштів (бюджетів, позабюджетних цільових фондів);

відносини між органами управління державними фінансами (між Міністерством фінансів України і Національним банком України; між Державною податковою адміністрацією України і Міністерством фінансів України тощо).

Незважаючи на різноманітність фінансових відносин, які складають предмет фінансового права, вони мають спільні ознаки:

по-перше, їх основним змістом є спрямованість на утворення, розподіл та використання державних і місцевих фондів коштів;

по-друге, вони виникають за участю і безпосереднім впливом держави, органів місцевого самоврядування;

по-третє, для них характерна нерівність сторін: одна сторона, яка завжди представляє публічний фінансовий інтерес, наділена владними повноваженнями щодо другої сторони.

Таким чином, предмет фінансового права - це суспільні відносини, які виникають у процесі діяльності держави, органів місцевого самоврядування з планомірного утворення, розподілу та використання централізованих та децентралізованих фондів коштів для реалізації їх завдань та функцій.

Наявність предмета правового регулювання, не властивого іншим галузям права, свідчить, що фінансове право у системі права є однією з самостійних галузей.

Самостійність фінансового права як галузі права характеризується наявністю власного методу правового регулювання суспільних відносин, що входять до її предмета.

Під методом правового регулювання у теорії права розуміється сукупність прийомів, способів впливу норм права на суспільні відносини, що складають предмет права. Кожна із галузей права характеризується поєднанням різних правових прийомів регулювання відносин, які виникають у певній сфері людської діяльності.

4.2 Методи, принципи та функції фінансового права

Методи фінансово-правового регулювання, які використовуються при регулюванні суспільних відносин, - це сукупність прийомів і способів правового впливу на поведінку учасників фінансових відносин, на характер взаємозв'язків між ними, які застосовують органи державної влади та місцевого самоврядування під час регулювання цих відносин.

Метод фінансово-правового регулювання - це специфічний спосіб, за допомогою якого держава, орган місцевого самоврядування забезпечують необхідну їм поведінку учасників фінансових правовідносин.

Якщо предмет фінансово-правового регулювання визначає, які суспільні відносини регулюються фінансовим правом, то метод фінансово-правового регулювання пояснює, яким чином здійснюється регулювання цих відносин, за допомогою яких правових прийомів і засобів досягається мета такого регулювання.

Метод фінансово-правового регулювання характеризується такими рисами (ознаками):

порядком виникнення, зміни, припинення фінансових правовідносин;

загальним юридичним становищем учасників фінансових правовідносин (правосуб'єктністю);

характером встановлення прав і засобів забезпечення виконання обов'язків учасників фінансових правовідносин.

Фінансове право, на усіх етапах розвитку використовувало такі юридичні можливості впливу на суспільні відносини з метою забезпечення необхідної поведінки учасників цих правовідносин:

припис (робіть лише так);

заборона (тільки так не робіть );

дозвіл (робіть, як вважаєте за потрібне).

Припис та заборона є типовими прийомами владно-авторитарного, директивного регулювання, побудованого на засадах влади і підпорядкування, яке має назву імперативного. Імперативне регулювання приписує учасникам суспільних відносин певну поведінку, обмежує їх свободу - воно виражається формулою: «Все, що не дозволено, заборонено».

Припис як спосіб правового регулювання суспільних відносин виражається у покладанні відповідною правовою нормою прямого юри-динного обов'язку здійснити певні юридично значущі дії в умовах, передбачених цією нормою. Наприклад, відповідно до п. 2 ст. 119 Бюджетного кодексу, у разі нецільового використання бюджетних коштів, отриманих у вигляді субвенції, зазначені кошти підлягають обов'язковому поверненню до відповідного бюджету.

У приписах виражена переважно активнодіюча примусово зобов'язана сторона правового регулювання, причому, тим, кому адресований припис, ставиться в обов'язок здійснити те, що вони, можливо, і не здійснили або здійснили б в іншому обсязі.

Таким чином, юридична характеристика приписів виражається в тому, що вони опосередковуються правовідносинами, в яких на одну сторону покладений юридичний обов'язок здійснювати активні дії, а інша сторона володіє правом вимагати, а у разі невиконання - можливістю забезпечити реальне виконання юридичного обов'язку.

У фінансово-правовому регулюванні суспільних відносин метод приписів використовується дуже широко. Припис може мати характер як загальнонормативної орієнтації, коли затверджується положення про органи, встановлюються чи змінюються їх завдання, повноваження тощо, так і конкретних доручень здійснити ту чи іншу юридично значущу дію (наприклад, виділити кошти, прийняти рішення щодо накладення штрафу).

Сутність заборони як виду правового впливу на фінансові відносини полягає в тому, що правова норма покладає на своїх адресатів юридичний обов'язок утримуватися від здійснення певних значущих дій в умовах, які передбачені відповідною нормою (наприклад, нормою ст. 48 Закону України «Про Національний банк України» заборонено використання золотовалютного резерву для надання кредитів і гарантій резидентам та нерезидентам України.

Юридичні заборони є важливим і необхідним засобом охорони прав та законних інтересів суб'єктів фінансового права, створення перешкод для соціально шкідливої поведінки.

Заборона у праві - це юридичний обов'язок особливого виду, що виражається у вимозі утриматися від здійснення певних дій, тобто обов'язок пасивний за змістом. І як будь-який обов'язок, заборона характеризується однозначністю, категоричністю. Одним із способів установлення юридичної заборони є введення юридичних санкцій за ту чи іншу поведінку. Заборонні норми окреслюють зону можливої неправомірної поведінки, забезпечуючи тим самим захист публічних фінансових інтересів.

Дозвіл - прийом регулювання, побудованого на засадах автономії, юридичної рівності суб'єктів, угоди сторін, їх непідпорядкованості між собою, яке має назву диспозитивного. Диспозитивне регулювання надає значної свободи учасникам суспільних відносин та виражається формулою: «Все, що не заборонено, дозволено».

Дозвіл є суб'єктивним юридичним правом, якому властива міра можливоїповедінки, що забезпечує можливість вибрати варіант власної поведінки. У фінансовому праві цей метод застосовується, наприклад, при визначенні повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування, які здійснюють фінансову діяльність. Його сутністю є можливість суб'єктів діяти на свій розсуд, але у межах наданих їм повноважень з метою виконання покладених на них функцій. Наприклад, Державна податкова адміністрація України відповідно до покладених на неї завдань і повноважень має право викликати посадових осіб, громадян для пояснень, але тих, які стосуються джерела отримання доходів, щодо обчислення і сплати податків, інших платежів. Це означає, що до суб'єктів фінансового права неприйнятний принцип «дозволено усе, що не заборонено законом», який використовують суб'єкти цивільного права. Тут використовується інший правовий принцип - чіткого визначення переліку повноважень, які дозволяють суб'єктам фінансового права здійснювати юридично значущі дії.

На вибір методу правового регулювання (імперативний чи диспозитивний) впливають різні фактори: природа відносин, які регулюються цією галуззю права; роль і місце держави у суспільстві; історичні традиції; правова система тощо. Головна роль у визначенні методу регулювання належить природі суспільних відносин (предмету) і ролі держави у суспільстві.

Останнім часом у фінансово-правовому регулюванні використовуються засоби, властиві цивільно-правовому регулюванню, зокрема укладення договору при наданні підприємству інвестиційного податкового кредиту, цільових податкових пільг, при реструктуризації заборгованості підприємств з платежів до державного бюджету. Договірна форма притаманна також для відносин щодо: здійснення Пенсійним фондом окремих банківських операцій, добровільних внесків до державних цільових фондів, державного кредиту. У цих випадках договір є засобом фінансово-правового регулювання, а не цивільно-правового, оскільки названі відносини виникають у сфері фінансової діяльності, регулюються нормами фінансового права і грунтуються на методиці владних повноважень.

Але у цілому для фінансово-правового регулювання суспільних відносин найбільш характерними є приписи і заборони, тобто таке регулювання є владноімперативним. Це пояснюється природою тих суспільних відносин, які регулюються нормами фінансового права. Зміст більшості фінансово-правових норм визначають владні відносини, або відносини влади, у яких одна сторона - орган державної чи місцевої влади наділена юридично владними повноваженнями. Цей суб'єкт діє так у силу того, що він виступає від імені держави, органів місцевого самоврядування і виражає публічний фінансовий інтерес.

Отже, основний метод фінансово-правового регулювання - імперативний - виявляється у владних приписах одним учасникам фінансових правовідносин з боку інших. Останні виступають від імені держави, органів місцевого самоврядування і наділені у зв'язку з цим відповідними владними повноваженнями. Метод фінансово-правового регулювання виражений у категоричній формі, яка не дозволяє зміни припису держави, органів місцевого самоврядування іншою стороною фінансових відносин.

Метод владних приписів («влади і підпорядкування») характерний і для інших галузей публічного права (конституційного, адміністративного), але у фінансовому праві він має специфіку, зумовлену особливостями його змісту та колом органів, уповноважених державою, органами місцевого самоврядування, давати владні приписи учасникам фінансових правовідносин. Особливостями основного методу фінансово-правового регулювання є такі:

а) ним регулюються суспільні відносини, що виникають у процесі фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування;

б) одним із учасників фінансових правовідносин завжди виступає держава в особі уповноважених органів, яка дає односторонні владні приписи іншому учаснику, що зобов'язаний їх виконати;

в) більшість владних приписів у сфері утворення, розподілу та використання державних і місцевих фондів коштів реалізується фінансово-кредитними та податковими органами, спеціально створеними для здійснення фінансової діяльності, які їх адресують різним галузевим міністерствам, відомствам, підприємствам, організаціям, громадянам тощо. У більшості випадків ці органи не знаходяться з іншими учасниками фінансових правовідносин, яким адресовані владні приписи, в адміністративному підпорядкуванні («по вертикалі»). Учасники фінансових правовідносин взаємопов'язані і залежні від таких органів лише по лінії функцій фінансової діяльності.

Ознаки методу фінансово-правового регулювання відображені у загальному становищі суб'єктів фінансових правовідносин, у специфіці юридичних фактів, у імперативному характері фінансово-правових норм, в особливостях фінансово-правових санкцій.

З основним методом фінансово-правового регулювання - методом владних приписів поєднуються інші методи (метод рекомендації, метод субординації, метод узгодження). Ці методи набули широкого застосування у зв'язку з розвитком місцевого самоврядування, підвищенням рівня самостійності підприємств, організацій у здійсненні фінансової діяльності.

Особливості предмета і метода фінансово-правового регулювання конкретизуються у принципах фінансового права.

Термін «принцип» походить від латинського слова «ргіпсірішп», яке означає основні найзагальніші, вихідні положення, засоби, правила, що визначають природу і соціальну сутність явища, його спрямованість і найсуттєвіші властивості.

Вчені виділяють щонайменше три різних підходи до проблем принципів права: традиційний (зокрема, ісламський), романо-германський та англосаксонський.

Традиційно під принципами права розуміють вихідні положення, керівні ідеї, які визначають зміст і спрямованість правового регулювання суспільних відносин.

Відповідно, принципи фінансового права - це вихідні, відправні теоретичні положення, керівні ідеї, які визначають зміст, властивості, ознаки і спрямованість правового регулювання фінансових правовідносин та за допомогою яких здійснюється регулювання суспільних відносин, що складають предмет фінансового права.

Принципи фінансового права мають важливе значення для ефективного функціонування всієї системи фінансово-правових норм, оскільки вони:

є основою об'єднання окремих фінансово-правових норм в єдину логічну систему, дають змогу визначити специфічні риси фінансового права України у порівнянні з іншими галузями;

дають можливість глибше уяснити зміст конкретних фінансово-правових норм та визначити загальну спрямованість і основні тенденції розвитку фінансового права України;

саме у них відображені характерні риси методу фінансово-правового регулювання;

за допомогою принципів фінансового права не тільки формулюється сучасний підхід до правового регулювання фінансових правовідносин, але й визначається сутність майбутніх фінансово-правових норм;

дають можливість правильно розуміти зміст фінансового законодавства та його взаємозв'язок з економікою, політикою, мораллю, правосвідомістю;

допомагають правильно застосовувати чинні фінансово-правові норми, а також здійснювати правозастосовчу діяльність;

є основою для здійснення тлумачення фінансово-правових норм.

У загальній теорії права традиційно принципи права за сферою дії поділяють на:

а) загальноправові, які поширюють свою дію (вплив) на правову систему в цілому: принцип верховенства права, справедливості, рівності, гуманізму, відповідальності, демократизму, законності тощо;

б) міжгалузеві,які поширюють свою дію(вплив) на декілька галузей права. Так, публічні галузі права побудовані на принципах: влади і підкорення, субординації (правової підпорядкованості один одному); ієрархії; нерівного правового становища; імперативності; загальної заборонності («Заборонено все, що прямо не дозволено законом»); правового захисту загальносуспільного інтересу та інших. Відносини влади підкорення, субординації складаються між підпорядкованими сторонами і потребують правового регулювання, головним чином, на підставі принципу імперативності. С.С. Алексеев називає цей принцип найпростішим прийомом регулювання, за допомогою якого держава може регламентувати поведінку учасників суспільних відносин безпосередньо зверху (імперативне регулювання). Вказані принципи визначають як характер юридичного становища учасників (суб'єктів) правових відносин, їх правовий статус, характер їх суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, так і метод галузі, яка саме завдяки цьому належить до публічного права;

в) галузеві, які поширюють свою дію (вплив) на окрему конкретну галузь права.

Розглянемо зміст галузевих принципів фінансового права, до яких належать: пріоритетність публічних інтересів у правовому регулюванні фінансових відносин; соціальна спрямованість фінансово-правового регулювання; самостійність фінансової діяльності органів місцевого самоврядування; принцип розподілу функцій у сфері фінансової діяльності між представницькими і виконавчими органами влади; гласність фінансової діяльності держави,органів місцевого самоврядування; плановість тощо. Зміст вказаних принципів визначається Конституцією України та конкретизується у нормах фінансового права.

Принцип пріоритетності публічних інтересів у правовому регулюванні фінансових відносин зумовлений публічною суттю як державних і місцевих фінансів, так і фінансової діяльності держави, органів місцевого самоврядування. Фінансово-правові норми закріплюють механізм державного впливу на фінансові відносини, що виникають у процесі здійснення такої діяльності в цілому І окремих галузях.

Змістом статей 1,3 Конституції України, у яких Україна характеризується як соціальна держава, а до найвищих соціальних цінностей віднесено людину, її життя і здоров'я, визначається принцип соціальної спрямованості фінансово-правового регулювання. Фінансово-правове регулювання мас бути спрямоване на підвищення добробуту населення, на забезпечення необхідними фінансовими ресурсами найбільш важливих соціальних програм та розв'язання соціальних проблем.

...