Історія країн Західної Європи та Америки в другій половині ХХ – на початку ХХІ століття

Наступним кроком на шляху мирного врегулювання у відповідності з «Стормонтською угодою» стали вибори в Асамблею, парламент Північної Ірландії. Вони пройшли в червні 1998 р. На виборах в Асамблею в протестантській громаді найбільше голосів одержала «ОЮП» («Ольстерська Юніоністська Партія») на чолі з І Трімблом. Друге місце з великим відривом зайняла «ДЮП» («Демократична Юніоністська Партія») на чолі з Я. Пейслі. Інші партії та угрупування набрали високий відсоток голосів. У католицькій громаді лідерство дісталося не «Шин Фейн», а «СДЛП» («Соціал-Демократична та Лейбористська Партія») на чолі з Дж. Х'юмом. «Шин Фейн» вийшла на друге місце, одержавши 17 % голосів [3].

В листопаді 2003 р. відбулися нові вибори в асамблею Північної Ірландії, які стали логічним завершенням реконфігурації партійно-політичних сил регіону. Лідеретво серед католиків і протестантів захопили, відповідно, «Шин Фейн» та «ДЮП», які проповідують етноконфесіональний націоналізм, тобто займають нейтрально протилежні позиції.

Незважаючи на всі труднощі процесу перемовин по поновленню роботи асамблеї та провокації дрібних екстремістських угрупувань (як католицьких, так і протестантських), пошуки компромісу тривали. Наприкінці жовтня 2006 року був запропонований план з мирного врегулюванню, який отримав назву :»Договір Сент-Ендрюс» - за назвою шотландського містечка, де протягом трьох днів проходили переговори між Тоні Блером (прем'єр-міністром Великої Британії), і Берті Ахерном (прем'єр-міністром Республіки Ірландії) та представниками північноірландських партій. Договір передбачав, що до 26 березня 2007 року в Белфасті повинен почати роботу місцевий уряд, у який будуть входити представники католиків і протестантів [4]. Висування кандидатур, за договором, повинне було відбутися до 24 листопада 2006 року.

Вибори в північноірландську асамблею відбулися 7 березня 2007 року. Перемогу одержала «ДЮП». Партія отримала 36 з 108 місць у асамблеї. «Шин Фейн» - 28 місць у парламенті Ольстера. Таким чином, «ДЮП» і «Шин Фейн» могли претендувати на 9 з 12 адміністративних постів у майбутній коаліційній адміністрації північної Ірландії.

Вибори розглядалися Лондоном і Дубліном як перший вагомий етап на шляху до врегулювання тривалої політичної кризи в Ольстері та формуванню там коаліційного уряду. Однак їхні результати зафіксували фактичний розділ законодавчих зборів Ольстера між двома конфронтуючими один одному політичними силами.

Об'єднаний міжконфесійний уряд Північної Ірландії був створений 10 травня 2007 року. Лідер північноірландських протестантів Ян Пейслі був обраний на посаду першого міністра нового уряду Північної Ірландії. Відразу після прийняття присяги (на церемонії присяги нового кабінету міністрів був присутній Тоні Блер) Я.Пейслі, у посаду його заступника вступив Мартін Макгінесс - один з лідерів «Шин Фейн», в минулому - один з командирів «Ірландської республіканської армії».

Підводячи підсумок, зазначимо наступне. Політика «нових лейбористів» має два етапи : до «Стормонтської угоди» (1998 року) та після неї. Угода знаменувала собою важливу віху в новітній фазі «ольстерської проблеми». Завдяки закладеним у ній механізмам (відновлення північноірландського парламенту, в якому б було представлені дві ворогуючі общини, відмова Ірландської Республіки від претензій на Північну Ірландію, утворення «Рада Ірландії») вдалося частково пом'якшити найгостріші протистояння «ольстерської проблеми», як на місцевому (між католиками та протестантами), так і на міжнародному (між Великою Британією та Ірландською Республікою) рівнях.

Дослідивши події десятиліття після укладання «Стормонтської угоди», ми можемо зробити висновок, що «гостра», «гаряча» фаза конфлікту з численними терористичними актами перейшла в «холодну» фазу, хоча й численними, але вже суто політичними кризами. Було зроблено ряд кроків на шляху подальшої стабілізації регіону. «ІРА» остаточно погодилась здати свій арсенал, а в березні 2007 року були укладені домовленності по розділі влади між «Шин Фейн» та «ДЮП».

39. Урядування М. Тетчер у Великій Британії. «Тетчеризм»

Парламентські вибори 1979 р. стали рубіжними для визначення нового етапу історії Великої Британії. Вони підвели підсумок тривалій економічній і політичній нестабільності, розпочали реформи, що призвели до важливих структурних змін в економіці і оновленні соціально-політичного життя британців.

Новий етап історії Великої Британії позначений певними характерними відмінностями. Саме на цьому етапі дві найбільші правлячі політичні сили країни - Консервативна і Лейбористська партії, оновивши свої програмні засади, почали втілювати на практиці ідеї неоконсерватизму і нового лейборизму. Своєрідне змагання консервативних і лейбористських урядів у проведенні ефективних реформ позитивно позначилося на усіх сферах життя країни: соціально-економічній, політичній і культурній. Активний пошук нових теоретичних ідей консерваторами і лейбористами спричинився до зближення програмних підходів обох партій щодо вирішення назрілих національних проблем, у результаті чого послабилося міжпартійне протистояння. В умовах зміцнення стабільності намітилася нова тенденція - подовження терміну довіри більшості населення до обох правлячих партій: консерватори безперервно перебували при владі з 1979 до 1997 р., лейбористи - понад десять років (до 2010 р.).

Першою на шлях перебудови вступила Консервативна партія, в якій ще у 60-і роки молоді інтелектуали на чолі з Е. Гітом, об'єднані у внутрішню групу "Одна нація", розпочали дискусію зі "старою гвардією", вимагаючи ревізії основних програмних положень. Однак справжнє ідеологічне оновлення консервативної концепції розпочалося з 1975 р., коли лідером партії було обрано Марґарет Тетчер. Вона очолила консерваторів у надзвичайно скрутний для них час: чисельність партії зменшувалася, довіра виборців до неї падала, парламентська фракція роздиралася протистоянням декількох угруповань. М. Тетчер розпочала свою діяльність із консолідації партії і оновлення її програми з урахуванням останніх досягнень економічної теорії. Комплекс програмних документів, опрацьованих у 1976 - 1978 рр. ґрунтувався на працях економістів Чиказької, Манчестерської і Лондонської шкіл монетаризму. Теоретики монетаризму доводили, що макроекономічне регулювання виробництва державою не здатне забезпечити надійного економічного піднесення; гарантією його стійкого зростання може бути лише порядок, заснований на конкуренції, ринковій підприємницькій діяльності і виробничій культурі. Основні завдання держави вони зводили до боротьби з інфляцією, яку можна подолати відмовою від дотаційної політики і випереджуючим зростанням доходів. При цьому неоконсерватори наголошували на необхідності відродження соціальної активності кожного британця, визнання пріоритету інтересів конкретної людини, що бореться за поліпшення свого життя і не сподівається на державну допомогу. Значна роль відводилася моральній аргументації, зокрема відродженню і дотриманню традиційних вікторіанських цінностей: поваги до сім'ї, релігії, працьовитості й ощадності. Гасло "Закон і порядок" перетворювалося у стрижневу програмну вимогу неоконсерваторів.

Такі програмні постулати в поєднанні з економічною теорією монетаризму створювали цілісну концепцію світоглядного рівня, теоретичну основу для проведення економічної і соціальної політики.

Новостворений уряд М. Тетчер із самого початку змушений був вирішувати надзвичайно складні завдання економічного та соціального характеру. Наприкінці 1979 р. розпочався спад виробництва, спричинений подвоєнням світових цін на нафту після повалення шахського режиму в Ірані (1979) і початку ірано-іракської війни (1980). Загальне падіння промислового виробництва у 1980 р. складало 12%, а в окремих галузях цей спад був ще більшим. Він супроводжувався стрімким зростанням безробіття і новим витком інфляції. До 1981 р. рівень безробіття перевищив 10% серед активного населення, а серед молоді сягав майже 40%. Вкрай загострилася проблема в містах - традиційних центрах промисловості, яка перебувала в занепаді. Частина великих міст (Лондон, Ліверпуль, Бірмінгем) були охоплені стихійними виступами безробітних, які часто переростали у жорстокі сутички з поліцією. У таких складних умовах уряд неоконсерваторів, виходячи з монетарної концепції, намагався, у першу чергу, досягнути зниження темпів інфляції шляхом збільшення непрямого оподаткування, ( відмови від практики дотації підприємств, підвищенням податку на додану вартість. Такі заходи супроводжувалися активною пропагандистською кампанією необхідності зменшити особисте споживання і жити на чесно зароблені гроші, відповідно до своєї спроможності. Одночасно відбувалося скорочення чисельності державного апарату і зниження витрат на його утримання. У рамках кампанії "економії бюджету" було здійснено демонтаж системи державного

І регулювання економіки, запровадженої лейбористськими урядами. Важливою складовою частиною антиінфляційної політики уряду була реприватизація державних підприємств, які досі вимагали постійної фінансової підтримки. Реприватизація давала подвійну користь - поповнювала фінансові надходження і одночасно звільняла державний бюджет від дотаційних витрат. Однак при цьому збільшувалося безробіття і зростала соціальна напруга в суспільстві.

В рамках антиінфляційної політики уряд М. Тетчер вдався до непопулярного і ризикованого заходу - скоротив на початку 80-х років державні витрати на комунальне та шляхове господарство, освіту й культуру. Тоді ж парламент ухвалив низку законів про зайнятість, які утруднювали тред-юніонам процедуру проголошення і проведення страйків.

Рішучі анти інфляційні заходи уряду дали позитивні результати. Вже з другої половини 1982 р. з'явилися перші ознаки піднесення, а з 1983 р. розпочалося впевнене зростання виробництва, яке тривало аж до 1990 р. Середні щорічні темпи зростання виробництва складали 3 - 4%. Темпи зростання цін на предмети першої необхідності вдалося знизити з 18% (1980) до 5% (1983).

Важливе значення для покращення внутрішньополітичної ситуації в країні, зміцнення авторитету уряду і особисто прем'єр-міністра М. Тетчер відіграв воєнний конфлікт 1982 р. із Аргентиною за Фолклендські (Мальвінські) острови, в перебігу якого Велика Британія виявила непохитність у відстоюванні своїх інтересів і досягла перемоги. В умовах зростання популярності Консервативної партії уряд оголосив про розпуск парламенту і проведення дострокових виборів, небезпідставно розраховуючи на перемогу. Під час виборів, які відбулися на початку червня 1983 р., консерватори здобули 397 мандатів - найбільшу кількість за всі повоєнні роки. За лейбористів проголосувало лише 28% виборців і вони отримали 209 депутатських місць. Решту мандатів поділили між собою представники Ліберальної, Соціал-демократичної (створеної у 1981 р. внаслідок виходу з Лейбористської партії групи діячів її правого крила) та двох інших малочисельних партій.

Заручившись підтримкою населення, уряд М. Тетчер у наступні роки провів найбільш масштабні і послідовні перетворення. Впродовж 1984 - 1989 рр. було реприватизовано понад третину промислових, транспортних і комерційних структур, у тому числі дев'ять великих концернів газової промисловості і системи комунікацій. Уряд ініціював також розпродаж контрольних пакетів найбільшої нафтової компанії "Брітіш Петролеум", багатьох підприємств електроенергетики, повітряного транспорту, сталеливарної і авіакосмічної промисловості. За період реформ було здійснено приватизацію виробничих фондів на 35 млрд фунтів. Частка державного сектора економіки знизилася з 10 до 6,5% валового національного продукту. Внаслідок приватизації майже в десять разів скоротилося фінансування державних підприємств. Зменшилася пільгова допомога підприємствам приватного сектора. В сукупності такі заходи призвели до фінансової стабілізації, допомогли закріпити позитивне сальдо в зовнішній торгівлі, суттєво знизити інфляцію. При проведенні приватизації уряд неоконсерваторів розробив цілу систему пільгових методів передачі державних підприємств у руки дрібних і середніх власників із метою розширення категорії бізнесменів. Реалізуючи ідею створення "нації власників", неоконсерватори розраховували не тільки на економічні результати розвитку малого і середнього підприємництва, а й на консолідацію дієздатної частини населення.

Реприватизація підприємств відбувалася на відкритих торгах на конкурсній основі й передбачала обов'язкове перетворення роздержавленого підприємства у відкрите акціонерне товариство. При цьому заохочувалася купівля акцій робітниками та службовцями ре приватизованого підприємства. Уряд суворо обмежував і контролював кількість акцій на одну особу. Для полегшення доступу до акцій незаможних людей, рівень цін регулювався диференційовано щодо різних категорій населення, при цьому надавалися пільги працівникам із великим трудовим стажем. Акції реприватизованих підприємств надавалися тільки громадянам Великої Британії.

Реприватизація, проведена неоконсервативним урядом, перетворювала в акціонерів мільйони британських робітників і службовців. Наприкінці 80-х років Велика Британія піднялася на друге місце у світі, після США, за кількістю акціонерів. Важливою складовою частиною економічної політики неоконсерваторів була всебічна підтримка дрібних і середніх власників шляхом надання позик, юридичного консультування, пільгового оподаткування. Внаслідок цього зростав прошарок дрібних і середніх бізнесменів. Цілеспрямовано формуючи "суспільство власників", уряд провів також реформи житлового господарства і медичного обслуговування. Приватизація муніципальних квартир у поєднанні зі всебічним заохоченням приватного будівництва повинні були закріпити почуття власності в громадян країни.

У плані антиінфляційних заходів важливе місце надавалося обмеженню прав тред-юніонів у організації виробництва, підборі кадрів і визначенні розмірів зарплати в окремих галузях виробництва. Про "надмірну владу" профспілок, які постійно домагалися необґрунтованого підвищення зарплати і зайнятості, заговорили ще у 60-і роки, коли аналізували "хвороби" англійської економіки. Замість підтримки технічних нововведень та інших заходів, які сприяли 6 підвищенню продуктивності праці, тред-юніони своїми періодичними страйками з вимогами про підвищення платні спричинялися до скорочення виробництва, розгортання інфляційних процесів. Щодо тред-юніонів, М. Тетчер діяла спочатку дуже обачно, дотримуючись тактики поступового "закручування гайок". Перші законопроекти обмежували пікетування і солідарні дії, запроваджувалися голосування поштою при виборі керівництва та прийнятті рішень про організацію страйку. Було суттєво скорочено функції керівників тред-юніонів і повноваження Національної ради економічного розвитку. Така переорієнтація діяльності тред-юніонів щодо питань охорони праці, перепідготовки кадрів і працевлаштування людей обмежувала повноваження керівників профспілок.

Найбільшим випробуванням для антиінфляційної політики уряду був страйк шахтарів, який тривав із 20 березня 1984 до 5 березня 1985 р. Запозичивши американський досвід модернізації вугільної галузі, уряд взяв курс на ліквідацію нерентабельних підприємств у гірничій промисловості. Коли Національне управління вугільної промисловості оголосило про закриття впродовж року двадцяти нерентабельних копалень, профспілка шахтарів 20 березня 1984 р, оголосила страйк. Уряд підготувався до боротьби зі страйкарями і, враховуючи досвід 1926 р., заздалегідь домовився із найбільшими галузевими тред-юніонами про те, що вони не будуть підтримувати шахтарів у їхніх вимогах. Із самого початку страйку шахтарів М. Тетчер демонструвала рішучість у протистоянні, застосовуючи проти них спеціальні штурмові групи з бронемашинами, потужними водометами. Таких масштабних поліцейських операцій Велика Британія не знала за весь повоєнний період Були арештовані сотні страйкарів. Одночасно розгорнулася цілеспрямована пропагандистська кампанія з обвинуваченнями страйкуючих у політичному авантюризмі, прагненні підірвати "основи британського способу життя" й у відсутності патріотизму. Особливо вона посилилася після того, як було оприлюднено матеріали спецслужб про те, що лідери Національної спілки гірників намагалися отримати грошову допомогу не від споріднених із британськими тред-юніонами профцентрів, а від профспілок СРСР, а також диктатора Лівії Муаммара Каддафі. Уряд М. Тетчер зумів схилити громадську думку на свій бік, що врешті-решт привело до припинення страйку. З поразкою шахтарів відбувся перелом у тривалому протистоянні тред-юніонів із британською владою.

Домігшись у результаті активної антиінфляційної політики фінансової стабільності в країні, уряд від середини 80-х років отримав можливість суттєво збільшити видатки на проведення модернізації технологічної бази промисловості. На відміну від попередньої практики лейбористів, які здійснювали дотацію збиткових підприємств, неоконсервативний уряд вкладав інвестиції передусім у високорентабельні галузі виробництва: електронну, автомобілебудівну, хімічну, промисловість.

Свідченням оздоровлення економіки було не тільки збільшення загального обсягу виробництва, а й швидке піднесення продуктивності праці, зростання експортно-імпортних операцій, збереження стійкого зовнішньоторговельного сальдо і зміцнення конкурентоспроможності британської продукції на світових ринках. У другій половині 80-х рр. щорічні доходи населення зростали приблизно на 5%. У 1989 р. 70% британців володіли автомобілями, 64% сімей мешкали у власних квартирах і будинках.

В умовах економічного піднесення уряд за рік до завершення повноважень парламенту оголосив про його розпуск і проведення нових виборів. Передвиборна програма Консервативної партії акцентувала увагу виборців на досягненнях попередніх років, містила оптимістичні обіцянки для всіх категорій населення. Лейбористська партія, ослаблена внутрішньою боротьбою різних угруповань, йшла на вибори з програмою, що містила переважно декларативні обіцянки. Вибори 11 червня 1987 р. принесли консерваторам 376 депутатських мандатів, лейбористи збільшили свою парламентську фракцію з 209 до 229 депутатів. Альянс Ліберальної і Соціал-демократичної партій (згодом вони об'єднались у Партію ліберальних демократів) забезпечив собі 22 мандати. Втретє М. Тетчер сформувала уряд, який продовжував неоконсервативний курс. Як і в попередні роки, проводилася приватизація, що поширилася на електроенергетику, систему водопостачання, структуру аеропортів. Знову знижувалися ставки оподаткування на прибутки компаній і подохідний податок. Із 1988 р. уряд реорганізував пенсійну систему, внаслідок чого щорічні надбавки пенсіонерам зростали на 7%. Крім державних пенсій, реформа передбачала створення пенсійних і страхових фондів на підприємствах. У 1990 р. 70% пенсіонерів мали особисті заощадження, а значна частина з них, крім державної пенсії, одержувала свої доходи з акцій, із провадження бізнесу. Завдяки енергійним діям уряду М. Тетчер нарощувалися розміри іноземних інвестицій, частина яких залучалася до викупу і реконструкції нерентабельних підприємств. Велика Британія перетворилася в одну з найсприятливіших країн для вкладення інвестицій.

Реформування соціально-економічного та політичного життя призвело до всеохоплюючої модернізації країни, осучаснення її подоби. Одинадцятирічний період перебування уряду М. Тетчер при владі відзначався винятковими успіхами в усіх царинах життя країни. Жоден із британських урядів XX ст. не досягав таких рекордних успіхів за порівняно короткий період. Не випадково політика неоконсерваторів увійшла в історію Великої Британії як період "тетчеризму".

Незважаючи на рекордні досягнення неоконсерваторів у реформуванні країни, наприкінці 80-х років вперше проявилися і негативні наслідки "тетчеризму". Приватизація державного сектора сприяла поглибленню соціальної поляризації суспільства. На фоні загального економічного піднесення і пожвавлення ділової активності британців, котрі "створювали себе" як власників і бізнесменів, частина населення залишилась осторонь підприємницької діяльності і нічого не отримала від роздержавлення підприємств. Понад 20% сімей опинилися в умовах відносної бідності, не одержуючи жодної державної допомоги. Згортання функції держави у сфері соціальних послуг негативно відбилося на матеріальному становищі службовців, які жили лише за рахунок зарплати і не посідали прибуткової власності. Певне роздратування в суспільстві викликала невідповідність жорсткого стилю керівництва М. Тетчер (її називали "залізною леді") з британськими демократичними традиціями і цінностями "вікторіанської епохи".

На ґрунті неприйняття політичного авторитаризму М. Тетчер в уряді і в Консервативній партії виникла опозиція до прем'єр-міністра. У той час як М. Тетчер вбачала в роздержавленні підприємств і "розкріпаченні" ринкових відносин основну запоруку стабільного розвитку економіки, окремі лідери на чолі з М. Гезелтайном виступили за збереження ролі державного регулювання. Частина міністрів виявляла незадоволення тим, що рішення уряду приймаються без широкого обговорення і дискусій: М. Тетчер радилася лише зі своїми найближчими співробітниками. На пропозицію партійців ухвалювати рішення після всебічного розгляду відповідних проблем, М. Тетчер категорично відповідала: "Минули ті часи, коли я любила дискусії". Наприкінці 80-х років в уряді відбулася серія добровільних відставок, які свідчили про наростання опозиції до авторитаризму М. Тетчер. З відставкою міністра оборони М. Гезелтайна, міністра закордонних справ Дж. Гоу і міністра фінансів Н. Лоусона у 1989 р. внутрішньопартійна боротьба посилилася. Зокрема, важливою причиною її загострення були різні підходи лідерів неоконсерваторів до співпраці з ЄЕС. М. Тетчер рішуче виступала проти посилення ролі наддержавних інститутів ЄЕС, побоюючись, що вони підірвуть суверенітет країни, а створення "Європейської супердержави" зведе нанівець успіхи М. Тетчер у відновленні величі Великої Британії. її опоненти в партії і в уряді доводили, що успішний розвиток британської економіки залежить від прискореної інтеграції з ЄЕС.

Безпосередньою причиною поглиблення суперечностей у керівництві Консервативної партії було рішення уряду 1990 р. про реформу системи місцевого оподаткування, яке викликало широку хвилю незадоволення в суспільстві. Замість попередньої системи оподаткування, згідно з якою розмір сплати громадян залежав від вартості нерухомості або доходів від бізнесу, запроваджувався єдиний "подушний" податок, незалежно від матеріального становища. Більшість британців сприйняли нову реформу як крайній прояв соціальної несправедливості. Рівень довіри населення до консерваторів почав різко падати. В таких умовах у листопаді 1990 р. відбулися вибори лідера Консервативної партії. В першому турі голосування М. Тетчер отримала більше голосів, ніж М. Гезелтайн, проте брати участь у другому турі відмовилася, пояснюючи такий крок загрозою партійного розколу. М. Тетчер використала всі важелі впливу для того, щоби новим лідером консервативної партії було обрано одного з її найближчих співробітників - 47-річного міністра фінансів Джона Мейджора, вихідця з незаможної родини.

Обрання Дж. Мейджора лідером правлячої партії автоматично давало йому посаду прем'єр-міністра. Уряд Дж. Мейджора вніс певні корективи в економічну, соціальну і зовнішню політику, суть яких зводилася до відмови від крайностей "тетчеризму". Він відмовився від авторитарного стилю керівництва, повернувшись до колегіальності в роботі кабінету міністрів, скасував "подушний податок", намагався посилити роль держави у проведенні економічної і соціальної політики. На відміну від М. Тетчер, яка надавала перевагу приватному підприємництву, Дж. Мейджор виступав за рівновагу між державним і приватним секторами.

Разом із тим принципи "тетчеризму", як і раніше, знаходили прояви у продовженні приватизації. Вже наприкінці 1990 р. уряд оприлюднив п'ятирічний план приватизації підприємств таких важливих секторів економіки, як залізниці, автобусні компанії, вугільні шахти, водопостачання і електростанції. Тривав курс на підтримку малого і середнього бізнесу шляхом надання сприятливого кредитування, запровадження пільгового оподаткування.

Внесені корективи при збереженні базових основ "тетчеризму" сприяли зміцненню авторитету уряду і прем'єр-міністра, що засвідчили вибори у квітні 1992 р., на яких Консервативна партія здобула чергову перемогу. Фракція консерваторів, хоч і скоротилася до 338 депутатів, однак така кількість була цілком достатньою для формування уряду більшості. Лейбористи отримали 271, а ліберальні демократи - 20 мандатів.

Першим кроком уряду після виборів була ліквідація Національної ради економічного розвитку - вищого органу тристороннього співробітництва - держави, бізнесу і профспілок, чим завершилося руйнування повоєнного консенсусу і закріпився обмежений статус профспілок.

У1992 - 1994 рр. уряд неоконсерваторів зосереджував зусилля на продовженні процесу технологічної модернізації виробництва, заохочення конкуренції та експорту. До середини 90-х років експорт щорічно зростав на 10%. Після короткочасної затримки темпів виробництва на початку 90-х років, із 1993 р. розпочалося стабільне економічне піднесення. Вперше за повоєнні роки темпи економічного зростання перевищували ріст споживчих цін. Економічна стабілізація 90-х років була прямим наслідком реформ, проведених урядом М. Тетчер. У соціальній політиці уряд Дж. Мейджора зосередив увагу на зміцненні правових основ громадянського суспільства, поєднанні конкуренції з принципами солідарності та співробітництва. На початку 90-х років уряд підготував серію нормативних документів під загальною назвою "Хартія громадян", що складалася з "Хартії малого бізнесу", "Хартії споживачів", "Хартії родичів" тощо. У цих документах чітко формулювалися права та обов'язки різних категорій населення. Виникли спеціальні установи, які займалися реалізацією положень цих хартій. Уряд Дж. Мейджора змушений був активізувати регіональну політику щодо відстаючих економічних районів - Північної Ірландії, Шотландії. Стимулюючи промислову модернізацію цих регіонів, уряд одночасно намагався провести ряд політико-правових перетворень, збільшив витрати на культурні потреби. Проведена в 1994 р. реформа місцевого управління в Шотландії значно розширила його повноваження в питаннях екологічної політики, освіти, охорони здоров'я. Закон 1994 р. перебудовував адміністративно-територіальний поділ Велсу за аналогією з англійським, закріпив привілеї валлійської мови, передбачивши обов'язкове її вивчення в школах на території Велсу.

Певним результатом завершилися напружені переговори 1993 -1994 рр. із лідерами політичних сил у Північній Ірландії та урядом Ірландської Республіки. На початку 1995 р. досягнуто угоди між двома державами, які стали основою для врегулювання "Ольстерської проблеми". Ірландська Республіка переглянула статті своєї конституції, які ставили завдання об'єднання Ольстеру з Ірландією, а Лондон погодився на зміни тих законодавчих актів, які трактували Північну Ірландію як "довічну провінцію" Великої Британії. Реалізацію цих домовленостей намагалися зірвати ольстерські терористи. У 1994 р. зі складу ІРА вийшла радикальна група, створивши т. зв. Ірландську армію продовження боротьби. Вона організувала нові терористичні акти в містах Ольстеру Й Англії. її терористичні дії зірвали проведення виборів в "Ольстерський форум" - збори делегатів для міжпартійних переговорів. Активізація терористичних актів, що привела до зриву мирного врегулювання в Північній Ірландії, а також наростання напруги в переговорах із лідерами націоналістичних рухів Шотландії та Велсу значно послабили позиції Консервативної партії напередодні парламентських виборів. Нездатність консерваторів упродовж вісімнадцятирічного періоду розв'язати "Ольстерську проблему", радикалізація націоналістичних рухів у Шотландії та Велсі, - все це в очах багатьох британців загрожувало розколом країни. Проблеми забезпечення спокою в суспільстві, ліквідація загрози розламу країни висунулися на перший план. Далася взнаки і втома від тривалого правління неоконсерваторів, які йшли на наступні вибори без оновленої програми.

У 80 - 90-і роки XX ст. британська зовнішня політика вийшла за межі "трьох кіл", визначених доктриною Черчілля - їдена. Одночасно зі зміцненням традиційних відносин із США, Західною Європою і країнами Співдружності вона розширила форми співпраці з державами Азії, Латинської Америки, а з початком падіння тоталітарних режимів - із країнами Східної Європи.

Прихід до влади М. Тетчер збігся у часі з новим витком міжнародної конфронтації, викликаним радянським вторгненням в Афганістан, розміщенням в Європі двома блоками нових видів ракет і запровадженням військового стану в Польщі (1981). Першим випробуванням у виконанні стратегічного плану - відновлення статусу великої держави - для Великої Британії був воєнний конфлікт із Аргентиною в 1982 р. за Фолклендські (Мальвінські) острови.

Цей архіпелаг, що знаходиться у південно-західній частиш Атлантичного океану, поблизу берегів Аргентини, Велика Британія захопила ще 1833 р., проголосивши його приналежним до Британської корони, однак Аргентина ніколи не визнавала захоплення. Переговори обох держав із цього питання, що почалися ще з 60-х років XX ст., залишалися безрезультатними. У 1982 р. військова хунта, що правила в Аргентині, зробила спробу захопити Фолкленди силою. Більшість британців сприйняли вторгнення аргентинських військ на Фолклендські острови як спробу приниження великої нації. Рада Безпеки засудила дії Аргентини і запропонувала вирішити конфлікт шляхом переговорів за посередництвом президента США Р. Рейгана. Британський уряд відмовився від переговорів і вдався до рішучих дій, зробивши ставку на силовий варіант розв'язання конфлікту.

У день аргентинського вторгнення було сформовано військовий кабінет для керівництва воєнними діями, який особисто очолила М. Тетчер. За короткий час у Лондоні підготували до відправлення в район Фолклендів 15-тисячний десантний загін, скерували понад сорок кораблів, які наприкінці квітня розпочали воєнні операції. Потопивши декілька аргентинських кораблів, британські десантники 25 травня висадилися на островах. Бої продовжувалися до 15 червня, коли капітулював останній аргентинський гарнізон. Аргентинці втратили в боях 1300 осіб, британці -255. Внаслідок перемоги "малою кров'ю" було відновлено не тільки британську присутність на Фолклендських островах, але й підтверджено статус З'єднаного королівства як "великої нації".

Конфлікт із Аргентиною в 1982 р. за Фолклендські острови підштовхнув уряд до розширення співпраці з країнами Латинської Америки. Після розбудови на Фолклендах військових баз почастішали візити британських дипломатів у Мексику, Бразилію, країни Карибського басейну. Велика Британія разом зі США організували у Західній Атлантиці свого роду військовий блок - регіональні сили безпеки і оборони країн Карибського басейну.

Велика Британія підтримувала американську політику блокування Куби, Нікарагуа, Сальвадору, продовжувала поставки зброї режиму А. Піночета в Чилі.

Воєнний конфлікт із Аргентиною суттєво зміцнив англо-американські союзницькі відносини. Під час конфлікту в Лондон передавалися відеоматеріали американських супутників про розміщення аргентинських кораблів і військових підрозділів, що значною мірою допомагало британському командуванню планувати наступальні операції. З цього часу "особливі відносини" Великої Британії зі США переживають період розквіту. Зміцнення союзницьких відносин Із США відбувалося при вирішенні глобальних і регіональних питань. Уряд М. Тетчер всебічно підтримував нарощування озброєнь НАТО, погодився розмістити 160 крилатих ракет середньої дальності на території країни, здійснити модернізацію своїх ядерних підводних човнів за допомогою удосконалених ракет "Трайдент".

Підтримавши американський проект Стратегічної оборонної ініціативи (COI, 1983), який передбачав захист країн і територій НАТО від радянських балістичних ракет, Велика Британія разом зі США проводила спільні дипломатичні та військові акції проти "експорту комунізму". Прикладами тісної співпраці зі США є організація бойкоту Олімпіади в Москві у 1980 р., спільна підтримка національно-визвольної боротьби моджахедів у Афганістані. Довірливі дружні стосунки, які склалися між М. Тетчер і президентом США Р. Рейганом, були запорукою вирішення всіх питань англо-американських відносин. Навіть під час окупації в 1983 р. американськими військами острова Ґренада (члена Співдружності), британський уряд не вдавався до будь-яких протестних дій.

Співучасть у воєнній акції 1986 р. проти Лівії, під час якої американські літаки злітали з британських аеродромів для бомбардування Тріполі і порту Бенгазі, ще раз засвідчила єдність двох союзників. Свою одностайність зі США демонстрував і уряд Дж. Мейджора, хоч із середини 90-х років у британо-американських відносинах спостерігалося певне дистанціювання. Велика Британія разом зі США була ініціатором резолюції ООН, яка в грудні 1990 р. висунула ультиматум Іраку про негайне виведення військ із території Кувейту. Уряд Дж. Мейджора при підтримці всіх політичних сил країни виступав проти будь-яких переговорів із Саддамом Гусейном. Велика Британія активно включилася у військові операції ООН у Перській затоці, під час проведення проти Іраку в січні 1991 р. операції "Буря в пустелі." На Близький Схід було переведено 45-тисячний британський військовий контингент, що включався у склад військ міжнародної коаліції.

У наступні роки уряд Дж. Мейджора зайняв окрему позицію в підході до вирішення питання про припинення міжетнічної війни в Югославії, зокрема так званої "Боснійської проблеми". Він підтримав запровадження економічних санкцій проти Югославії, але виступив проти втягування міжнародних сил у бойові дії. Лише у 1995 р. під час візиту Дж. Мейджора до Вашингтона вдалося досягти зближення позицій двох держав, і Лондон навіть виступив посередником між югославськими сторонами конфлікту при підписанні в грудні 1995 р. Дейтонських угод.

Відносини в рамках Співдружності неоконсерватори і нові ліберали розцінювали як стрижневу частину стратегії відродження і закріплення статусу великої держави для Сполученого королівства.

Тому політичні й економічні відносини з країнами Співдружності вони намагалися будувати на основі раціональності, взаємовигідного прагматизму, уникаючи традиційного опікунства. М. Тетчер підтримала поступову трансформацію Співдружності в багатосторонню структуру, що здійснює свою діяльність не на основі "особливих відносин", а згідно з нормами міжнародного співробітництва. Тому вона блокувала пропозиції Індії та Ямайки про створення спеціальних фондів для економічної підтримки слаборозвинутих країн Співдружності. Такий підхід за принципом рівноправності було остаточно закріплено у Декларації країн Співдружності, ухваленої у 1987 р.

У 1982 р. британський парламент прийняв рішення про припинення своїх повноважень щодо Канади, однак це аж ніяк не вплинуло на послаблення політичної та економічної співпраці обох країн. Ставка на розвиток двосторонніх взаємовигідних відносин із колишніми колоніями і домініонами сприяла зміцненню британської економічної, а в ряді випадків і військово-політичної присутності в усіх 54-х країнах Співдружності. Загальні британські інвестиції в економіку всіх країн Співдружності, де проживає 1,7 млрд осіб (майже 30% населення світу), сумарно перевищують внески інших держав, що дає змогу здійснювати вплив на держави Співдружності, тим більше, що вони впродовж десятиліть пов'язані з Великою Британією.

Із приходом до влади неоконсерваторів активізувалася зовнішньополітична діяльність Великої Британії і поза межами її традиційного впливу.

Було здійснено прорив у стосунках із Китаєм. У грудні 1984 р. року під час візиту М. Тетчер у Пекіні було підписано спільну декларацію обох країн про Гонконг (Сянган), яка передбачала повернення Китаю з 1 липня 1997 р. контролю над Гонконгом із збереженням там упродовж п'ятдесяти років існуючої системи управління і економічних відносин. Відтоді у відносинах двох країн розпочався новий етап, характерною ознакою якого було щорічне збільшення торгових оборотів та зростання британських інвестицій у КНР.

Щоби здобути прихильність "кольорового" населення колишніх колоній, перед якими стояло пекуче питання ліквідації расової дискримінації, М. Тетчер у 1979 р. на конференції країн Співдружності в Лусаці (Замбія) заявила, що Велика Британія буде гарантом у боротьбі проти расової нерівноправності, проводитиме в цьому питанні погоджувальну політику з країнами Співдружності.

Важливий напрямок британської зовнішньої політики на переломі двох століть - участь у процесі європейської інтеграції. З 1979 р. почався тривалий процес складних переговорів із ЄЕС, який супроводжувався намаганнями неоконсерваторів домогтися перегляду для Великої Британії певних принципів економічного співробітництва і фінансування бюджету Співдружності. Серйозні розходження між Великою Британією та ЄЕС вносила політика дотації сільськогосподарського виробництва, яке поглинало майже 2/3 бюджетних витрат Союзу. Така дотаційна політика суперечила економічним принципам неоконсерваторів і до того ж значно перевищувала отримувані країною виплати з бюджету ЄЕС. Під тиском М. Тетчер країни Спільного ринку прийняли у 1983 р. рішення про поступове скорочення витрат на сільськогосподарське виробництво, а через рік вдалося досягнути угоди про зменшення внесків Великої Британії в бюджет ЄЕС.

Підтримуючи основні положення Єдиного Європейського Акта про перетворення системи європейських співтовариств у ЄС, уряд Великої Британії зайняв особливу позицію щодо створення в майбутньому союзі наддержавних структур, котрим передбачалося делегувати додаткові повноваження. М. Тетчер не підтримувала ідею організації європейського Центрального банку з правом контролювати курс валют і обов'язковим включенням фунта стерлінгів у європейську грошову систему. Найбільші розходження між Великою Британією та європейськими країнами проявлялися щодо плану запровадження єдиної валютної системи. М Тетчер розраховувала максимально відтермінувати приєднання Великої Британії до окремих європейських програм: у 1986 р. вона не приєдналася до Шенґенських угод. Жорстке ставлення М. Тетчер щодо реорганізації ЄС викликало опозицію окремих міністрів, прихильників поглибленої інтеграції, які на знак незгоди з прем'єром пішли у відставку.

Суттєві зміни в європейську стратегію Британії вніс Дж. Мейджор, який вважав, що національні інтереси країни краще захищати не блокуванням процесу поглиблення інтеграції, а, навпаки, активною участю в опрацюванні концепції майбутнього Європейського Союзу. Позиція Великої Британії відіграла значну роль у відмові від федералістської концепції побудови ЄС із наднаціональними організаційними структурами, а основний напрямок перебудови спрямовувався на якісно нові форми співробітництва європейських країн. Досягненням британської дипломатії у європейській політиці вважають "Декларацію про застосування правових актів Співтовариства". Це був важливий додаток до Маастрихтських договорів, в якому конкретизувалися правові методи його основних положень. За наполяганням Дж. Мейджора в правову концепцію Європейського Союзу було включено принцип субсидіарності, згідно з яким будь-яке питання передавалося у компетенцію Союзу лише у тому випадку, якщо воно ефективно не вирішувалося на національному рівні. Уряд Мейджора підтримав загальну стратегію перебудови "Спільного ринку" у ЄС, однак британська дипломатія розраховувала на можливість поетапного та вибіркового приєднання до нових форм інтеграційних зв'язків. Така позиція була продиктована неоднозначним ставленням британських політиків до розбудови ЄС. Обговорення Маастрихтських договорів в Палаті громад викликало гостру полеміку між прихильниками європейської інтеграції (євроромантиками) і її противниками (євроскептиками).

Рішення парламенту про ратифікацію Маастрихтських угод було прийнято більшістю в один голос. Лише під загрозою падіння уряду вся фракція консерваторів змушена була голосувати за закон про запровадження Маастрихтських договорів. Враховуючи такі опозиційні настрої, Дж. Мейджор вніс певні корективи у європейську політику. Зокрема, він почав виступати проти синхронності у реалізації країнами ЄС прийнятих рішень, допускаючи можливість "різних швидкостей" інтеграції, а зі середини 90-х років обстоював ідею "змінної геометрії" співробітництва. Суть її зводилася до того, що рішення ЄС необов'язково повинні поширюватися на всіх членів Союзу.

Із 1995 р., через масове захворюванням корів на пористий енцефаліт ("коров'ячий сказ") і забороною ЄС на імпорт британської м'ясної продукції, відносини Великої Британії зі своїми європейськими союзниками значно погіршилися. Велика Британія внаслідок ембарго зазнала збитків на 5 млрд фунтів. У відповідь на відмову ЄС пом'якшити митні заборони Дж. Мейджор почав блокувати обговорення всіх питань, що вимагали консенсусу для прийняття рішень.

Неоконсервативним урядам М. Тетчер і Дж. Мейджора довелося вперше зіткнутися з новими реаліями у стосунках із СРСР. Чітко дотримуючись антирадянської спрямованості, здійснюючи разом із США та іншими союзниками дипломатичний тиск на керівництво СРСР за його агресивні акції та політичні переслідування дисидентів, М. Тетчер була першим державним лідером Заходу, яка взяла до уваги назріваючі зміни в "імперії зла". З її приходом до влади англо-радянські відносини різко погіршилися, раз у раз супроводжуючись взаємними звинуваченнями дипломатів у шпигунській діяльності з наступним їх видворенням. Лише з візитом М. Горбачова до Лондона наприкінці 1987 р. розпочався процес еволюції відносин між двома країнами, який у наступні роки набував дедалі конструктивні того характеру. Прийняті пакети угод (1987 - 1990) пожвавлювали всі аспекти британсько-радянського співробітництва.

Розпад СРСР і утворення нових національних держав М. Тетчер та її наступник Дж. Мейджор сприйняли без ентузіазму, в основному через призму дезінтеграції ядерної держави з непередбачуваними наслідками.

Перехід від британсько-радянських до британсько-російських відносин уряди неоконсерваторів здійснювали вже з врахуванням нових реалій. Після кривавих подій 13 січня 1991 р. у Вільнюсі, коли для розгону демонстрації було використано зброю, Дж. Мейджор, на відміну від уряду США, відреагував дуже різко. Він першим із західних лідерів засудив путч "ГКЧП" у серпні цього ж року. Без жодних вагань британський уряд визнав Росію державою-спадкоємцем СРСР, визнавши одночасно суверенітет нових пострадянських держав. Проте британсько-російське співробітництво не набуло широкого розмаху навіть після підписання Договору про принципи відносин між Сполученим Королівством і Росією. Взаємні візити лідерів двох держав і навіть перший офіційний візит королеви Єлизавети II в Росію у 1994 р. не викликали пожвавлення економічних відносин.

40. «Лейбористська ера» Е. Блера у Великій Британії

Повернення лейбористів до влади відбулося лише після тривалого періоду боротьби за оновлення програмних засад партії. Лейбористська партія з 1979 р. постійно поступалася неоконсерваторам на парламентських виборах і впродовж вісімнадцяти років перебувала в опозиції. Основна причина такого тривалого відсторонення від влади - відсутність у лейбористів програми, яка враховувала б економічні та соціальні наслідки НТР і передбачала реальні кроки для вирішення наболілих питань британського суспільства.

На шлях оновлення своїх теоретичних засад лейбористи вступили значно пізніше від консерваторів, до того ж цей процес відбувався в умовах гострої внутрішньопартійної боротьби, що призвела до двох розколів у Лейбористській партії. У 1981 р. група правих діячів на чолі з Роєм Дженкінсом вийшла з партії та утворила Соціал-демократичну партію. З її відходом посилилась активність лівого крила лейбористів, представники якого намагалися реанімувати теоретичні положення про "класове протистояння", вимагали розширення прав профспілок, широкої націоналізації промисловості, ставили питання про вихід Великої Британії з ЄЕС. Нереальність таких вимог у час проведення неоконсерваторами ефективних реформ і поглиблення європейської інтеграції були очевидними.

Лише в ході підготовки до виборів 1992 р. лейбористи перейшли до модернізації своїх програмних засад, відмовившись від обіцянок відновити позиції державного сектора в економіці, скасувати антипрофспілкові закони і навіть виступили за активізацію участі країни у європейській інтеграції. Проте, зробивши перші кроки на шляху оновлення своїх програмних положень, лідери партії не змогли сформулювати концептуальну основу нової версії лейборизму. Протягом наступних років тривав пошук нових ідеологічних, організаційних і політичних настанов Лейбористської партії. Лідери лейбористів намагалися, в першу чергу, звільнитися від тиску з боку керівників тред-юніонів - колективних членів партії, які нерідко нав'язували вигідні їм рішення так званим "сумарним голосуванням" від імені всіх членів профспілок. Скасування на партійному з'їзді 1993 р. практики "сумарного голосування" відіграло вирішальну роль у наступному реформуванні засад організаційної діяльності партії. З'їзд запровадив голосування згідно з принципом "одна особа - один голос". Тоді ж зі складу керівництва Лейбористської партії були виведені представники її крайнього лівого крила. Процес реформування партії помітно активізувався з обранням у 1994 р. 40-річного Ентоні (Тоні) Блера новим лідером. Випускник Оксфордського університету, успішний юрист-практик, уособлював нове покоління британських політиків, для яких, за його словами, "після колапсу комунізму стало очевидним, що тільки етична база соціалізму витримала випробування часом". Відкидаючи застарілі погляди про соціалізм як суспільство з націоналізованими засобами виробництва, Е. Блер був переконаний в тому, що етичний соціалізм повинен базуватися на постулатах боротьби з бідністю, безробіттям, створювати єдине суспільство, "ініціативну націю, яка об'єднує пас усіх". Замість застарілої лейбористської догми класового протистояння бідних і багатих, лейбористи запозичили у неоконсерваторів положення про боротьбу за "єдину націю". Звідси його ідея про створення національної, а не класової партії.

На конференції Лейбористської партії в 1995 р. докорінно переглянуто партійний статут, з якого було вилучено положення про пріоритет державної власності на засоби виробництва. Відмова від націоналізації підприємств стала вихідним пунктом формування концепції "повою лейборизму". Нова редакція статуту визначала Лейбористську партію як "демократичну і соціалістичну, що орієнтується па побудову справедливого суспільства, заснованого па конкуренції і забезпеченні рівних можливостей та наданні гарантії проти бідності". На знак незгоди з рішенням конференції 1995 р. зі складу Лейбористської партії вийшла група Артура Скаргілла, яка утворила Соціалістичну лейбористську партію. Вихід цієї нечисленної групи не послабив Лейбористську партію, а радше сприяв консолідації і піднесенню її популярності серед виборців.

Зробивши ставку на закріплення в масовій свідомості британців ідей нового лейборизму, Е. Блер, готуючись до наступних виборів, здійснив численні агітаційні поїздки у різні райони країни. Його передвиборна програма 1997 р. включала набір основних положень "нового лейборизму". Не заперечуючи проти збереження в загальних рисах структур реформованої економіки і системи соціального забезпечення, нові лейбористи заявляли про необхідність правових реформ і корекції зовнішньополітичного курсу. Особливу ставку вони робили на проблеми, не розв'язані консервативними урядами, зокрема на конституційні реформи в Шотландії, Велсі та Північній Ірландії. Вони пропонували провести реформу Палати лордів, підвищити роль референдумів у вирішенні загальнонаціональних питань, запровадити пропорційне виборче право. У ході передвиборної кампанії активно використовувалися "американський" і "європейський" фактори. Е. Блер ще до виборів установив дружні відносини з президентом США Б. Клінтоном, заявив про готовність приєднатися до Соціальної хартії ЄС та європейської валютної системи. В умовах падіння авторитету неоконсервативного уряду новим лейбористам вдалося суттєво зміцнити соціальну базу партії, що підтвердили парламентські вибори в травні 1997 р.: лейбористи здобули 419 місць у Палаті громад, консерватори лише 165, решту розподілили між собою Ліберальні демократи і національні партії Шотландії та Велсу. Для консерваторів результати виборів були найгіршими за минулі 90 років. Особливо відчутних втрат вони зазнали в Велсі і Шотландії.

Сформувавши уряд, Е. Блер приступив до реалізації планів "нових лейбористів", які були конкретизовані ним у програмній брошурі Третій шлях: нова політика для нового століття9. Замість "першого шляху", що базувався на принципах індивідуалізму і торувався неоконсерваторами, і "другого" - традиційного лейборизму, зорієнтованого на одержавлення виробництва і соціал-демократизм, Е. Блер пропонував "третій шлях" - створення соціальної ринкової економіки, в якій індивідуальна ініціатива і підприємливість поєднувалися би з колективізмом ("комунітаризмом"). Е. Блер і його однодумці не відмовлялися від цінностей індивідуалізму, але прагнули збагатити їх принципами колективізму. Вони наголошували, що шляхом підтримки важливих проблем можна поступово збудувати "суспільство співучасті", яке ґрунтується на взаємодії громадських організацій і державного апарату. Завдання уряду вони вбачали в інвестуванні економічних проектів, сприянні розвиткові науки та сфери соціальних послуг, проте заперечували командне втручання держави у роботу фінансованих нею інфраструктур. Ставилася мета стимулювати розвиток громадянського суспільства як партнера державної управлінської системи, всіма засобами зміцнювати сім'ю, посилити боротьбу із злочинністю. Програма "нових лейбористів" відзначалася певним еклектизмом, проте вона враховувала нові тенденції у розвитку британського суспільства і націлювала на виконання проблемних завдань.

Е. Блер відмовився від традиційної практики лейбористів - обов'язкової ревізії політики попереднього уряду консерваторів і не змінив економічну стратегію "тетчеризму". Він продовжував курс на модернізацію технологічної бази виробництва, всебічно заохочував підприємницьку діяльність, дотримувався політики мінімального економічного втручання держави в економічні процеси. Уряду нових лейбористів вдалося вже до початку XXI ст. оздоровити фінансову систему. Державний бюджет 1999 - 2000 рр. було виконано з профіцитом у 17 млрд фунтів стерлінгів. Цей показник став найвищим у повоєнній історії країни. Стабілізація державних фінансів поєднувалася з оздоровленням усієї валютної системи країни. Для заохочення зайнятості в 1999 р. мінімальну ставку прибуткового податку знижено до 10%, а базову - до 22%. Стимулювання зайнятості забезпечило низький рівень безробіття. На початку 2007 р. безробіття скоротилося до 4% і стало найнижчим серед країн ЄС. На початку 2001 р. 13% фірм заявляли про нестачу робочої сили. Уряд Е. Блера продовжував політику всебічної підтримки малого і середнього бізнесу. З березня 2000 р. почав діяти новий закон про конкуренцію, який посилив захист малих підприємств від поглинання їх великими фірмами, а в квітні того ж року створено спеціальну службу малого бізнесу, для заохочення якого знижено з 40% до 10% податок на приріст капіталу. За десять років правління нових лейбористів у Великій Британії склався один із найнижчих рівнів прямого оподаткування серед розвинутих країн світу. Особливістю сучасної британської економіки став високий рівень наукоємності.