Історія країн Західної Європи та Америки в другій половині ХХ – на початку ХХІ століття

Серед кроків нового глави уряду варто відзначити початок у вересні 2006 р. реформи сенату, про нагальність якої активно говорили ще з 1970-х рр. 22 листопада 2006 р., з ініціативи С. Гарпера, канадський парламент прийняв безпрецедентне рішення, визнавши квебекців "нацією всередині єдиної Канади". За це рішення проголосувало 266 депутатів проти 16. Таким чином, консерватори за підтримки інших політичних сил зробили першу реальну спробу, з часу Шарлоттаунської конференції 1992 р., вирішити проблему Квебеку.

У зовнішній політиці уряд консерваторів видався не менш активним, аніж його попередник. У 2006 і 2007 рр. С. Гарпер здійснив два візити до Афганістану, засвідчивши свою підтримку канадським солдатам. Однак, на початку 2008 р. канадський уряд висловив бажання у скорому часі вивести свої війська з цієї азійської країни. Канадці гостро скритикували С. Гарпера після того, як він став на бік Ізраїлю у конфлікті з Ліваном у 2006 р., визнавши за Тель-Авівом "право на захист". Восени 2010 р. прем'єр-міністр Канади відвідав з офіційним візитом Україну, побувавши в Києві та Львові.

У жовтні 2007 р. в Канаді було зафіксовано найнижчий рівень безробіття за останні 33 роки - 5,9% (середній провінційний рівень коливався у межах - від 3,6% в Альберті до 14,6% в Ньюфаундленді і Лабрадорі). У сфері послуг задіяні понад 75% усього працездатного населення, тоді як у сільському господарстві - лише 4%. У країні найвищий у світі рівень інтернетизації (99% канадських дітей користуються Інтернетом; 80% населення має доступ до Інтернету вдома). Канада входить у "велику вісімку" найрозвиненіших держав, а за показником конкурентоспроможності економіки і наукомісткості виробництва займає четверте місце в світі. Канада - найбільший виробник гідроелектроенергії, займає третє місце за видобутком природного газу і шосте за виробництвом атомної енергії. Для сучасної Канади характерні високі доходи на душу населення, один із найнижчих рівнів злочинності, позитивна динаміка приросту населення (станом на 2006 р. - 31,612,897 осіб, порівняно з 2001 р. приріст на 5,4%) За показниками рівня й тривалості життя (чоловіки - 74,9, а жінки -81,4 роки), стану здоров'я, грамотності (т. зв. "індекс людського розвитку") згідно з "Програмою людського розвитку" ООН, Канада протягом більше п'ятнадцяти років займає перші місця.

У вересні 2008 р. С. Гарпер ініціював дочасні парламентські вибори, сподіваючись здобути достатню кількість голосів виборців для формування уряду більшості. Втім, результати голосування 14 жовтня 2008 р. лише почасти виправдали очікування консерваторів. Вони отримали 143 місця у Палаті громад (37,63%), ліберали - 76 (26,24%), Квебекський блок - 50 (9,97%), НДП -37 (18,2%), незалежні - 2 (0,65%). Особливості мажоритарної виборчої системи по-канадськи залишили поза парламентом Партію зелених, яка заручилася підтримкою 6,8% канадців. Найприкметнішою рисою голосування 2008 р. стала найнижча за всю історію явка виборців - лише 59,1%.

Останні парламентські вибори відбувалися на тлі погіршення господарської кон'юнктури. Ще в травні 2008 р. зафіксовано скорочення ВВП країни, причиною чого стали труднощі у нафтовій та газовій галузях промисловості, а також зменшення на 3,6% випуску автомобілів. На початку жовтня 2008 р., в умовах світової фінансової кризи. Банк Канади був змушений знизити відсоткову ставку. Це дозволило уникнути банкрутства серед найбільших канадських банків. Утім, рецесія тривала протягом усього наступного 2009 р., виявом чого стали дефіцит державного бюджету (уперше за останніх 12 років), безробіття 8, 5 % та падіння ВВП на 2, 4 %. Відновлення економіки Канади розпочалось у другому півріччі

2009 р. - в четвертому кварталі 2009 р. ВВП зріс на 5 % (через падіння у першому півріччі річний показник все ж виявився мінусовим), а в першому кварталі 2010 р. - на 6, 1 %. Канада стала першою західною країною, центральний банк якої, зважаючи на зростання економіки, підняв базову відсоткову ставку до 0, 5 %. Таким чином ця північноамериканська країна стала першою на Заході, що відійшла від антикризової стратегії "наддешевих грошей".

Окрім економічного життя, увага канадців була прикута до XXI Зимових Олімпійських Ігор, що проходили 12 - 28 лютого 2010 р. у Ванкувері (загалом, третя Олімпіада на території Канади). Канадські спортсмени встановили олімпійський рекорд за кількістю здобутих золотих медалей у змаганнях - 14, до того першість належала СРСР (1976 р.) та Норвегії (2002 р.), представники яких вибороли 13 медалей найвищого ґатунку.

36. Повоєнні реформи лейбористського уряду К. Еттлі у Великій Британії (1945-1951 рр.)

Велика Британія постраждала під час Другої світової війни порівняно менше, ніж інші європейські країни. Людські жертви становили 145 тис. убитими, 278 тис. пораненими, 53 тис. осіб пропали безвісти. Було пошкоджено понад 4 млн помешкань, знищено 30% торговельного флоту. За роки війни країна втратила 25% національного багатства. Державний борг зріс до 23,7 млрд фунтів-стерлінгів; із яких 3,3 млрд становила зовнішня заборгованість перед США. Загалом за роки війни відбулося незначне скорочення виробництва (на 10%), однак обладнання англійських підприємств зносилося, технічний прогрес уповільнився. На 60% порівняно з 1938 р. скоротився експорт.

Друга світова війна, хоч і була переможною для Великої Британії, однак вона призвела до реального послаблення її економічних і політичних позицій на світовій арені.

Відразу ж після всенародного тріумфального відзначення перемоги над нацистською Німеччиною в коаліційному уряді Вінстона Черчілля виявилися досі приховані суперечності між лейбористами, які наполягали на швидкому проведенні глибоких соціально-економічних перетворень, і консерваторами, котрі до таких радикальних змін не були готові. І одні, й другі прагнули провести вибори до парламенту ще до завершення війни на Далекому Сході, сподіваючись використати переможні настрої британців. Проведення виборів тим більше було на часі, що повноваження Палати громад, обраної ще 1935 р., давно минули і, зважаючи на умови воєнного часу, були законодавчим шляхом продовжені.

Парламентські вибори було призначено на липень 1945 р. В основу виборчої кампанії консерватори поставили тези, які прославляли особу В. Черчілля, як державного діяча, що організував перемогу і якому необхідно було довірити завдання "завершити справу". У програмному документі партії "Декларація про політику містера В. Черчілля" йшлося про необхідність підтримки вільного підприємництва, багатообіцяючі заходи у сфері житлового будівництва, стабілізацію фінансової системи. Зовнішньополітичні плани зводилися до тісної співпраці з США, й одночасно збереження союзних відносин із СРСР, згідно з договорами й угодами, підписаними під час війни.

У передвиборній програмі лейбористів, названій "Обличчям до майбутнього", викладалася концепція "демократичного соціалізму'', при цьому основним завданням ставилося створення "держави загального добробуту". Лейбористи запевняли співвітчизників у своїй готовності забезпечити всіх робітників і службовців працею, розширити житлове будівництво, покращити систему соціального страхування та охорони здоров'я. З метою успішного виконання цієї програми передбачалися такі основні заходи: збереження контролю держави над економікою, націоналізація її ключових галузей. При цьому лейбористи рішуче відмежовувалися від марксизму, підкреслюючи, що вони є прихильниками реформування капіталістичної системи легальним парламентським способом, і аж ніяк не шляхом "революційної ліквідації".

Підсумки виборів виявилися дещо несподіваними: лейбористи не тільки перемогли, але й уперше отримали абсолютну більшість у Палаті громад - 393 мандати проти 213 у консерваторів та їхніх союзників - Ольстерських юніоністів. Ліберальна партія здобула дише 12 мандатів, 14 - незалежні політики, а 8 розподілили представники дрібніших партій (у т. ч. два комуністи). Результати виборів стали віддзеркаленням полівіння настроїв британського суспільства, яке відбулося в період війни. Широкі верстви громадян прагнули у соціально-економічному житті корінних змін, що їх декларувала Лейбористська партія. Внаслідок виборів було сформовано третій лейбористський уряд, який очолив лідер партії з 1935 р. Клемент Еттлі.

Новий уряд зіткнувся із цілим рядом проблем, найгострішими з яких були ліквідація наслідків війни і відбудова економіки. При цьому давалося взнаки зростання дефіциту торговельного балансу в результаті скорочення експорту і збільшення імпорту. Продовольчі запаси країни знаходилися на межі вичерпання, ринок споживчих товарів був паралізований низькою купівельною спроможністю населення. До того ж у серпні 1945 р. уряд США оголосив про припинення поставок за ленд-лізом, і відтепер країна змушена була розплачуватися за постачання продовольства готівкою. Все це викликало інфляцію.

Уряд намагався боротися з інфляційними процесами за допомогою зовнішніх запозичень. У грудні 1945 р. було підписано фінансову угоду зі США, згідно з якою країна отримувала кредит розміром 4,4 млрд доларів. Одночасно Канада надала позику в 1,25 млрд американських доларів. Із 1948 р. вступив у дію "план Маршалла" - американська програма післявоєнної відбудови Європи. Згідно з цим планом Велика Британія мала одержати допомогу на суму понад 3 млрд доларів у вигляді поставок товарів та 337 млн доларів позики. Фінансова угода і допомога за "планом Маршалла" відіграли важливу роль у відбудові країни в перші повоєнні роки.

Однак відбудова господарства раз у раз натрапляла на серйозні труднощі. Економічний спад у США на зламі 1948 - 1949 рр. викликав певні фінансові труднощі й у Великій Британії. Щоб зупинити відплив із країни золотовалютних резервів і підвищити конкурентоспроможність товарів англійського експорту, уряд провів у вересні 1949 р. девальвацію фунта стерлінгів на 30,5%. Однак разом із стабілізацією фінансової сфери країни цей захід спричинив зростання цін на внутрішньому ринку, різко ускладнивши економічну ситуацію в країні. Лейбористський уряд вирішив відмовитися від подальшої участі у "плані Маршалла", умовою якого була необмежена свобода валютно-фінансових операцій на внутрішньому ринку. Серед заходів лейбористського уряду особливе незадоволення викликало підвищення податків на прибутки та імпортовані товари. Уряд трактував такі заходи як необхідність для зупинення інфляції і обмеження імпорту. Однак це вело до зниження купівельної спроможності населення і підвищення цін на продукти.

Одним із основних компонентів соціально-економічної політики лейбористів була націоналізація найважливіших галузей економіки. Гасло націоналізації в перші повоєнні роки мало популярність не тільки у Великій Британії, але й у багатьох інших країнах Західної Європи. Робітництво, яке становило тоді більшість самодіяльного населення, вбачало в цьому заході великий крок вперед на шляху переходу основних матеріальних багатств країни від купки олігархів із числа великої буржуазії у власність усього народу. З другого боку, націоналізація ряду галузей промисловості диктувалася потребами розвитку економіки: без реконструкції підприємств паливно-енергетичної, сталеливарної галузей і транспорту, які становили основну виробничу інфраструктуру народного господарства, а проте знаходилися в занепаді, англійській економіці було важко відновити свою конкурентоспроможність. Першим кроком у цьому напрямку було проведення націоналізації Англійського банку в лютому 1946 р. Далі з 1946 до 1948 р. у державну власність перейшли залізниці, цивільна авіація, вуглевидобувна, електротехнічна галузі, транспорт, телеграфний та радіозв'язок. У 1949 р. уряд розпочав націоналізацію сталеливарних заводів. До 1950 р. в державному секторі було зосереджено вже 20% потужностей промисловості.

Реконструкція галузей, що підлягали націоналізації, вимагала значних капіталовкладень, не приносячи при цьому швидких прибутків. Через це промисловці, більщою чи меншою мірою, були зацікавлені в тому, щоб держава власними коштами проводила переоснащення націоналізованих підприємств. їх колишні власники одержали відповідну компенсацію.

Результати націоналізації були неоднозначні. Є підстави твердити, що сама собою вона не стала чинником, який суттєво сприяв процесу відбудови і розвитку економіки країни.

Попри всі труднощі лейбористському уряду вдалося досягнути безумовних успіхів у відродженні економіки країни. Вже у 1947 р. промислове виробництво вийшло на довоєнний рівень, а в 1951 р. перевершило його майже на третину. З метою збільшення виробництва продуктів харчування у 1947 р. уряд прийняв чотирирічну програму розвитку сільського господарства, що передбачала надання субсидій фермерам за підвищення врожайності і продуктивності тваринництва. В результаті сільськогосподарське виробництво на початку 50-х рр. теж досягло довоєнного рівня.

Велику увагу третій лейбористський уряд приділяв соціальній політиці. Згідно з прийнятими законами, населенню країни гарантувалися пенсії за віком - для жінок із 60, а для чоловіків із 65 років, виплата допомоги при втраті роботи, у разі хвороби, оплачувані відпустки, допомога у зв'язку з народженням дитини. Було здійснено перехід на єдине державне страхування, фонд якого формувався із внесків держави, працедавців і робітників (приблизно рівними частками). Витрати держави на соціальне страхування збільшилися у 2,5 раза. Запроваджувалася безоплатна медична допомога населенню, створювалася єдина управлінська система в медичній галузі.

У країні розпочалося широке житлове будівництво. Було побудовано понад 1 млн житлових будинків, держава контролювала розмір орендної плати, стримуючи ціни на житло на рівні воєнного часу. Було скасовано закон 1927 р. про профспілки, який обмежував їхнє право на страйки. Загалом реформи уряду К. Еттлі мали важливі соціально-економічні наслідки. Вони забезпечили повоєнну відбудову народного господарства країни, зокрема реконструкцію промисловості і розвиток сільського господарства, створили умови для наступного піднесення життєвого рівня населення.

Лейбористи вважали здійснювані ними реформи втіленням у життя теорії "демократичного соціалізму". Соціально-економічні заходи уряду К. Еттлі розцінювалися лейбористами як "мирна революція", що перетворювала Велику Британію у "державу загального добробуту". Такі оцінки були явним перебільшенням. Хоча матеріальне становище населення порівняно з воєнними роками покращилося, проте його загальний добробут у перші повоєнні роки залишався невисоким, що викликало розчарування широких мас. Через це популярність лейбористського уряду почала падати.

У таких умовах лейбористи вважали за потрібне винести на розсуд виборців питання про ставлення до соціально-політичного курсу уряду. З цією метою К. Еттлі оголосив про проведення дострокових парламентських виборів, які були призначені на 23 лютого 1950 р. Не лише лейбористи, але й консерватори старанно готувалися до цих виборів. Враховуючи поразку на виборах 1945 р., лідери консерваторів переглянули свої окремі програмні позиції, вдаючись до "соціального консерватизму", згідно з яким передбачалася активна участь держави у регулюванні економіки і розв'язанні соціальних проблем. У партії посилилося "технологічне" крило, яке виступало за встановлення конструктивного діалогу з профспілками, молоддю, висловлювалося за досягнення рівного представництва чоловіків та жінок у державному управлінні.

На виборах лейбористи перемогли, хоча й втратили 78 депутатських місць. Консерватори збільшили своє представництво на 85 мандатів. Новостворений четвертий лейбористський уряд, очолюваний К. Еттлі, спирався на незначну більшість у Палаті громад. Він протримався при владі майже півтора року, при цьому якихось суттєвих змін у політичний курс йому внести не вдалося. війна деколонізація революція окупаційний

У зовнішній політиці лейбористи продовжували курс попереднього коаліційного уряду В. Черчілля, що базувався на тісній співпраці Зі США. Незмінність зовнішньої політики Великої Британії була зумовлена наслідками Другої світової війни, зокрема новим співвідношенням сил на міжнародній арені і загостренням суперечностей між двома наддержавами - США та СРСР, які спричинили розкол світу на два протилежні табори. Фінансова залежність від Волл-Стріт, загроза радянської експансії для країн Європи та Азії прирікали Велику Британію на військово-політичний союз із Сполученими Штатами, які в нових повоєнних умовах залишалися її природнім союзником.

Фактично лейбористський уряд у своїй зовнішній політиці реалізовував теоретичні положення, які були розроблені такими авторитетними лідерами консервативної опозиції як Вінстон Черчілль та Ентоні Іден. Опрацьована ними концепція зовнішньої політики пристосовувала глобальні претензії Великої Британії до реалій повоєнного світу. Британська зовнішня політика, згідно з цією концепцією, повинна була базуватися у межах трьох основних "кіл відповідальності": атлантичної співпраці, британської співдружності і об'єднаної Європи.

В умовах, коли суперечності між союзниками, що виникли наприкінці Другої світової війни, почали переростати у відкрите протистояння внаслідок грубого порушення урядом СРСР Атлантичної хартії, В. Черчілль одним із перших сформулював нову геополітичну філософію, яку взяли на озброєння не тільки британська, а й уся західна політична еліта У своїй промові у Фултоні (США) 5 березня 1946 р., аналізуючи повоєнну ситуацію, політик підкреслив, що світу загрожує тиранія комунізму, внаслідок чого можуть бути знищені конституційний порядок, право народу змінювати характер або форму правління при обов'язковому торжестві свободи слова і думки". Він закликав до об'єднання сил усіх демократичних країн для захисту свого права на свободу. Наріжним постулатом цієї промови було визнання факту розколу світу на дві системи, що протистояли одна одній. В. Черчілль обґрунтовував також основи взаємопов'язаної англо-американської зовнішньої політики як ключового елемента глобальної стратегії країн Заходу.

Такий курс цілком відповідав прагненням лейбористського кабінету: майже відразу після свого приходу до влади він проголосив політику атлантичної солідарності, і разом із урядом США приступив до організації оборони проти проникнення радянської експансії та комуністичних впливів. Незважаючи на фінансові труднощі, у 1946 р. британський уряд прийняв рішення про виробництво власної атомної бомби. Прямі військові витрати зберігалися на високому рівні: 10 - 11% національного доходу. Саме Велика Британія разом зі США у 1946 р. рішуче засудила намагання СРСР спровокувати розкол Ірану і залишити там свої війська, а також спроби комуністичної агресії у Греції в 1946 - 1947 pp., підтримавши законний уряд країни. Велика Британія спільно зі США та Францією виступила за відновлення державності Німеччини шляхом проведення виборів та об'єднання західних окупаційних зон.

Лейбористський уряд на перших порах підтримав ініціативу європейської інтеграції. У лютому 1947 р. Велика Британія виступила організатором руху за об'єднання країн Європи в економічний і політичний союз. У липні 1947 р. Велика Британія взяла участь у нараді в Парижі шістнадцяти західноєвропейських держав, що приєдналися до "плану Маршалла", на якій було створено Комітет європейської організації економічної співпраці. Навесні 1948 р. Велика Британія (разом із Францією, Бельгією, Нідерландами і Люксембургом) стала ініціаторкою підписання Брюссельського пакту про створення згаданими п'ятьма державами Західного союзу. Формально завданням цього першого післявоєнного військово-політичного блоку в Західній Європі мала стати спільна протидія "в разі поновлення Німеччиною політики агресії", фактично ж справжня його мета полягала в готовності протистояти можливій радянській агресії супроти Західної Європи, У 1949 р. Велика

Британія в числі десяти західноєвропейських країн виявила ініціативу щодо створення Ради Європи - регіональної міжнародної організації, метою діяльності якої став захист прав людини, парламентської демократії, узгодження політики держав-членів у соціальній і правовій сферах, у галузі культури.

Разом із тим лейбористи дедалі більше доходили висновку, що проблеми Британської імперії, кризові явища в ній, посилені зростанням національно-визвольного руху в колоніях, є важливішими й заслуговують більшої уваги, ніж об'єднавчий рух у Європі. Уряд К. Еттлі з перших днів своєї діяльності намагався перешкодити розпаду Британської імперії не тільки силою, а й переглядом її політичних і організаційних основ. Таким чином, Велика Британія дедалі більше втрачала контроль над ситуацією в найбільшій своїй колонії Індії. Влітку 1946 р. там між індусами та мусульманами спалахнули криваві сутички, в яких загинули тисячі людей. З метою запобігання подальшим ексцесам британська влада опрацювала план створення на території колонії двох незалежних держав - Індійського союзу з переважно індуським населенням і Пакистану - з переважно мусульманським. У серпні 1947 р. обидві держави проголосили свою незалежність. Відтоді розпочався новий етап в еволюції Британської імперії. З 1947 р. назви "Британська імперія" і "британський підданий" почали замінюватися на "Британська Співдружність", "громадянин Співдружності". Термін "домініон" зник із офіційних документів.

У 1948 р. надано незалежність Цейлону та Бірмі. В африканських володіннях Великої Британії - Золотому Березі, у Північній і Південній Родезії спалахнули міжетнічні конфлікти. В Південно-Африканському Союзі в результаті виборів 1948 р. до влади прийшла Націоналістична партія, яка жорстко проводила політику апартеїду - расового гноблення корінного населення. Таку політику у Лондоні не схвалювали і вона стала додатковою проблемою для британського уряду.

Відчутного удару міжнародному престижу Великої Британії завдали події в Палестині - британській підмандатній території. Туди на заклик сіоністських організацій у перші повоєнні роки ринули потоки єврейських переселенців із різних країн. Спроби британської адміністрації обмежити цей неконтрольований рух "на історичну батьківщину" виявилися неефективними. Місцеве арабське населення зустрічало переселенців із відвертою неприязню, в ряді місць доходило до збройних сутичок і конфліктів. Єврейські бойовики, звинувачуючи британську владу в підтримці арабів, вдалися до нападів на поліційні дільниці, в Єрусалимі підірвали штаб британських військ і ряд адміністративних будинків. Британська адміністрація провела масові арешти, в окремих містах запровадила воєнний стан, а з січня 1947 р. змушена була розпочати евакуацію англійців, які зазнавали постійних нападів. Запропонований урядом Великої Британії план поділу Палестини на дві окремі незалежні держави викликав розкол у Лейбористській партії. Опір єврейського населення країни наростав із новою силою і уряд К.Еттлі в лютому 1947 р. заявив про те, що знімає з себе владні функції в Палестині й передає їх ООН. 14 травня 1948 р. єврейські політичні лідери оголосили про створення держави Ізраїль. Лейбористський уряд змушений був вивести з Палестини решту своїх військ.

Провалом завершилися спроби Великої Британії організувати економічну блокаду Ірану після прийняття його урядом у 1951 р. рішення про націоналізацію нафтової промисловості, яку в основному контролювала британська компанія. З Іраном було розірвано дипломатичні відносини, до його берегів направлено британські військові кораблі. Уряд США не підтримав різких дій свого союзника, вважаючи їх неадекватними, і на подальші кроки, спрямовані проти Ірану, британці не зважилися.

Коли влітку 1950 р. лейбористський уряд ухвалив рішення скерувати британські військові підрозділи для участі у воєнних діях у Кореї під прапором ООН для захисту Південної Кореї від комуністичної навали з Півночі, громадська думка щодо цього кроку була неоднозначною: чимало угруповань та організацій лівого спрямування гостро засуджувало участь Великої Британії у корейській війні.

Внутрішні труднощі, особливо напружене фінансове становище, дошкульні зовнішньополітичні провали викликали гостру дискусію всередині Лейбористської партії. В ній посилилося ліве крило, яке очолив міністр праці Ернест Бевін. Ліві лейбористи піддавали різкій критиці політику уряду.

В умовах зниження популярності уряду лейбористське керівництво на чолі з К. Еттлі зважилося призначити на жовтень 1951 р. дострокові вибори до парламенту.

37. Правління консерваторів у Великій Британії (1951-1964), особливості зовнішньої та внутрішньої політики

На виборах у жовтні 1951 р. консерватори отримали абсолютну більшість депутатських місць - 321, у той час як лейбористи - лише 295, інші партії - 9. Новий консервативний уряд очолив 77-річний В. Черчілль. Незмінне перебування консерваторів при владі тривало до 1964 р. Крім В. Черчілля, консервативні уряди послідовно очолювали Ентон Іден (1955 - 1957), Гарольд Макміллан (1957 -1963), Александр Дуглас Гюм (1963 - 1964).

Ключовими проблемами, над розв'язанням яких трудилися консерватори впродовж усього тринадцятирічного періоду свого правління, були намагання стабілізувати економіку та реформувати Британську імперію. Хоча сформований кабінет міністрів складався в основному з представників "старої гвардії" консерваторів і В. Черчілль повернувся до притаманного йому авторитарного стилю керівництва, він разом із тим змушений був узяти на озброєння окремі положення програмного документу молодих консерваторів під назвою "Промислова хартія". У ньому, разом із визнанням вічних цінностей приватної власності і ринкових відносин, підкреслювалася й доцільність обмеженого використання практики державного регулювання економіки, в тому числі планування, стимулювання виробництва заохочувальними заходами, а в окремих випадках - запровадження контролю над зростанням цін.

Проголосивши курс "терпимості і конструктивності", уряд В. Черчілля не став докорінно змінювати політику попередників -лейбористів. Виконуючи свої передвиборні обіцянки, уряд не вдавався до широкомасштабної приватизації націоналізованих лейбористами галузей: було реприватизовано лише сталеливарні заводи та автомобільний транспорт. Особливе значення при виборі форм власності відігравав принцип ефективності виробництва. Уряд опрацював програму фінансового оздоровлення країни, яка передбачала скорочення імпорту промислової сировини і продовольства, хоча такий захід спричиняв зростання цін на продукти харчування. З метою стимулювання економіки уряд надавав як приватним, так і державним промисловим корпораціям субсидії, допомагав знижувати витрати виробництва, заохочував впровадження нових технологій. У першій половині 50-х років намітилося динамічне піднесення в електроенергетиці, машинобудівній, хімічній промисловості, меншою мірою - у текстильній і вугільній галузях. Середньорічні темпи приросту промислової продукції в цей період становили 3,3%, а приріст валового національного продукту -2,7%, що було приблизно вдвічі менше, ніж у перше повоєнне п'ятиріччя. Натомість помітно знизився рівень безробіття: у 1955 р. воно становило лише 300 тис. осіб.

Підкреслену увагу уряд В. Черчілля приділяв соціальним проблемам, ключовими з яких були житлове будівництво, охорона здоров'я та розвиток освіти. Урядові вдалося забезпечити постійне розширення житлового фонду, зниження вартості муніципального житла за рахунок упровадження нових технологій. Якщо у 1951 р. було побудовано 234 тис. муніципальних будинків, то у 1954 р. - майже 350 тис. На відміну від лейбористського уряду, значні субсидії надавалися приватному сектору будівництва (споруджувалися переважно одно- і двосімейні котеджі).

Одночасно уряд В. Черчілля суттєво збільшив бюджетні видатки на охорону здоров'я і освіту. При збереженні затвердженої лейбористами Національної служби охорони здоров'я (з переважаючою кількістю державних медичних установ) безкоштовне медичне обслуговування почало здійснюватися більш диференційовано для працюючих та пенсіонерів, що призвело до скорочення часу очікування в лікаря. Запроваджено транспортування хворих для нестаціонарного лікування.

Не перебудовуючи традиційної системи освіти з її ієрархією, за якої елітарні приватні гімназії значно відрізнялися високим ступенем підготовки учнів, порівняно з державними навчальними закладами, уряд консерваторів доклав чимало зусиль для розбудови масових шкіл, збільшивши майже вдвічі видатки на освіту.

У зовнішній політиці уряд В. Черчілля продовжував утілювати розроблені ним та Е. Іденом теоретичні положення концепції "трьох кіл відповідальності". Однак, послідовно відстоюючи політичну єдність атлантичного співробітництва, консервативний уряд був змушений ще більщою мірою ніж його попередники - лейбористи, перенести акценти з європейських справ на збереження і реформування Британської співдружності, в якій у 50-х - на початку 60-х рр. виникла загроза повного розпаду. З метою збереження своїх економічних та політичних позицій на широких просторах Співдружності уряд намагався уникати прямого збройного втручання, здебільшого вдаючись до дипломатичного маневрування та проведення реформ у "дусі часу". Спеціально скликана 1952 р. конференція прем'єр-міністрів країн Співдружності закріпила рішення про зміну назви імперії, легалізувала поняття "громадянин Співдружності", визначила статус британського монарха як "голови Співдружності". Новий титул було присвоєно королеві Єлизаветі II, яка того року зійшла на престол.

Прагнучи зміцнити свій вплив у країнах "третього світу", уряд В. Черчілля підтримував на Далекому Сході процеси мирного врегулювання корейського конфлікту (1953) та індокитайської проблеми (1954). Його уряд не вдавався до силового вирішення африканських проблем. Зокрема, у жовтні 1954 р. він підписав із Єгиптом договір, згідно з яким англійські війська впродовж 20 місяців мали залишити територію африканської країни.

В європейській політиці уряд В. Черчілля особливу увагу звертав на зміцнення оборони країн Заходу і створення політичного та військового союзу західноєвропейських країн. Велика Британія підтримала у 1952 р. пропозицію США про скасування окупаційного статусу ФРН. У 1954 р. британський уряд разом із США та іншими союзниками підписав Паризькі угоди, на основі яких ФРН у травні 1955 р. вступила у НАТО.

Після урочистого відзначення свого 80-річчя В. Черчілль подав у відставку. Уряд очолив Ентоні Іден, який несподівано оголосив про достроковий розпуск парламенту і призначив нові вибори. Вони відбулися у квітні 1955 р. і принесли впевнену перемогу консерваторам - 345 депутатських мандатів (лейбористи -277, ліберали - 8). Однією з причин успіху консерваторів було те, що їхнього лідера Е. їдена значна частина англійців розцінювала як продовження "черчіллівської епохи".

Очоливши уряд, Е. Іден не мав наміру змінювати внутрішню політику, проте, враховуючи миролюбні заяви нового керівництва СРСР, що прийшло до влади після смерті Й. Сталіна (1953), він вирішив активізувати зовнішньополітичну діяльність із метою зміцнення безпеки і престижу країни. Е.Іден виступив з ініціативою проведення переговорів між СРСР і країнами Заходу щодо нагальних проблем міжнародних відносин: виведення військ із чужих територій, возз'єднання Німеччини, скорочення всіх видів озброєнь. Завдяки такій ініціативі Е.Їдена в Женеві у липні 1955 р. відбулася перша в повоєнний період зустріч глав урядів США, СРСР, Великої Британії і Франції. Хоча підсумки цієї конференції звелися до декларативних заяв про наміри продовжувати переговори і покращити економічні та культурні зв'язки, це був перший крок у напрямку розрядки міжнародного напруження. У квітні 1956 р. Велику Британію вперше відвідали керівники СРСР - перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов і глава уряду М. Булганін, що спричинилося до пожвавлення відносин між обома країнами.

З іншого боку, в 1955 р. під безпосереднім керівництвом британського уряду на Близькому та Середньому Сході було утворено новий військово-політичний блок - Багдадський пакт, до якого, крім Великої Британії, увійшли Туреччина, Ірак, Іран та Пакистан. Згідно з планами Е. їдена, до пакту мали приєднатися також Йорданія і Єгипет. Створення такого проанглійського пакту в районі традиційної британської присутності повинно було зміцнити позиції Великої Британії в регіоні, зокрема посилити її контроль за Суецьким каналом. Однак сподівання на приєднання до Багдадського пакту Йорданії та Єгипту виявилися марними, що стало явним провалом британських планів на Близькому Сході. Більше того, у липні 1956 р. Єгипет оголосив про націоналізацію Суецького каналу.

Націоналізація Суецького каналу завдавала значних втрат стратегічним та економічним інтересам Великої Британії: адже через канал здійснювалася четверта частина її імпорту і експорту, перевозилося майже 40% усієї видобутої британськими компаніями нафти в країнах Близького Сходу. Велика Британія разом із Францією, яка володіла частиною акцій Суецького каналу, подали скаргу на Єгипет до Ради Безпеки ООН. Радянський Союз, чиї впливи у Єгипті в цей час посилилися, оголосив про підтримку політики єгипетського уряду і, користуючись правом вето в Раді Безпеки, не допустив прийняття нею будь-якої резолюції, спрямованої проти Єгипту.

У такій ситуації Велика Британія, Франція та Ізраїль домовилися про спільні воєнні дії проти Єгипту. Розпочалася концентрація військ. Велика Британія виділила для запланованої експедиції понад 50 тис. солдатів і близько 100 військових кораблів.

29 жовтня Ізраїль розпочав воєнні дії наступом на Синайському півострові, а наступного дня британські і французькі війська зайняли Суец. Одночасно було піддано бомбардуванню єгипетські аеродроми та інші військові споруди, що спричинило жертви серед мирного населення. Такі дії союзників проти Єгипту викликали бурхливу реакцію в усьому світі. СРСР погрожував застосувати навіть ядерну зброю, якщо Велика Британія, Франція та Ізраїль не зупинять наступ на Єгипет. Проти вторгнення трьох держав у Єгипет висловилися США і Генеральна Асамблея ООН. Несподівано для британських політиків війна за Суецький канал поставила країну на межу ядерного конфлікту. Після прийняття резолюції ООН війська Великої Британії, Франції та Ізраїлю в грудні 1956 р. змушені були покинути територію Єгипту.

Військово-політична поразка Великої Британії на Близькому Сході змусила Е. їдена піти у відставку. Новим прем'єр-міністром став Гарольд Макміллан, який оновив склад уряду майже виключно молодими політиками. Він був першим із англійських прем'єрів, який відкрито заявив про необхідність враховувати у внутрішній і зовнішній політиці "вітер змін", закликав консерваторів перейти від мовчазного визнання реалій у британському суспільстві і світі до створення прогресивної національної моделі розвитку. Г. Макміллан робив ставку на поміркований варіант неоконсерватизму, розглядаючи його як необхідну загальнонаціональну ідеологію надкласової солідарності.

Із 1957 р. у діях уряду стали очевидними два пріоритети: виконання широкого комплексу соціальних програм і різке підвищення вартості державних цінних паперів із метою збільшення рівня банківських відсотків і поповнення державної скарбниці. Зниження процентної ставки в поєднанні з активною соціальною політикою викликали наприкінці 50-х і на початку 60-х років піднесення підприємницької діяльності. Нарощування споживчого попиту - найважливішого фактора збалансованості ринкових відносин - досягалося шляхом регулювання трудових відносин і розширення соціальної інфраструктури. Політика заохочення підприємництва диктувалася саме "вітром змін": в індустріальних країнах світу набирала розмаху науково-технічна революція - основний прискорювач промислового прогресу.

Проте вже з 1961 р. економічна кон'юнктура в країні почала погіршуватися: підвищений споживчий попит викликав інфляційне зростання цін внаслідок відносного здешевлення імпортних виробів та зростання їх доставок, виник дефіцит платіжного балансу. Індустріальні гіганти британської економіки, виробництво яких до цього забезпечувалося колоніальними сировинними ресурсами, на початку 60-х років різко втрачали свої позиції на світових ринках. Падіння виробництва спричинили також податкова і фінансова підтримка конкурентоспроможних на світовому ринку фірм. Унаслідок втрати колоній подорожчала імпортована сировина, ціни на яку не компенсувалися зростанням англійського експорту. Тривала орієнтація на розміщення інвестицій за кордоном перешкоджала нарощуванню капіталів у найновіших галузях індустрії на території Великої Британії. Внаслідок цього на початку 60-х років склалася парадоксальна ситуація, коли нарощування виробництва в традиційних галузях британської промисловості призводило виробників до збитків. Виник дефіцит платіжного балансу країни, а це вело до інфляції. Безпосередньою причиною погіршення економічної кон'юнктури було також падіння позицій фунта стерлінгів на міжнародному валютно-фінансовому ринку. Саме в таких умовах почалася переорієнтація на нарощування капіталів у найновіших галузях промисловості замість розміщення їх за кордоном.

На відміну від інших індустріальних країн перше повоєнне десятиріччя у Великій Британії характеризувалося відсутністю глибоких і тривалих криз. Падіння промислового виробництва в 1952,1958,1963 рр. складало всього 1 - 2%. Необхідність зменшити витрати виробництва, підвищити конкурентоспроможність англійських товарів змушувала державу і великі корпорації вдосконалювати методи управління, оновлювати технологію, підвищувати рівень концентрації капіталу. Частина коштів репатріантів із колишніх колоній залучалася на початку 60-х рр. саме в найновіші прибуткові галузі індустрії. Уряд Г. Макміллана перейшов до тактики гнучкого регулювання економіки, що одержала назву політики "стоп-іди". Суть її зводилася до того, щоб за допомогою державного втручання зупиняти окремі види виробництва, з метою забезпечити на належному рівні ціни. Велика Британія в період правління уряду консерваторів перетворилася в країну майже суцільної зайнятості: число безробітних коливалося від 1,2 до 2,5%.

Незважаючи на очевидні успіхи повоєнного індустріального розвитку, Велика Британія значно поступалася американській, німецькій та японській промисловості за рівнем спеціалізації та технічного оснащення. До 1960 р. Велика Британія займала в промисловому виробництві друге місце у світі після США. Однак уже в 1960 р. її випередила ФРН. Частка Великої Британії у світовому промисловому виробництві скоротилася з 11,6% у 1950 р. до 9,3% у 1960 р.

Зовнішньополітичний курс уряду Г. Макміллана був спрямований на зміцнення співробітництва в рамках Північноатлантичного союзу з метою закріплення безпеки, зростання міжнародного авторитету країни та збереження впливів Великої Британії на країни Співдружності - її колишні колонії.

Створення впродовж 1951-1957 рр. системи європейських співтовариств (Європейське об'єднання вугілля і сталі, Європейське економічне співтовариство та Євроатом) шістьма країнами (Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург) без участі Великої Британії свідчило про певну ізоляцію її від континентальної Європи, створювало загрозу витіснення країни з європейського ринку. У відповідь зусиллями британських дипломатів було створено у 1960 р. Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ), яка об'єднала Велику Британію та шість невеликих країн, що не увійшли до ЄЕС. Згідно з установчим договором, між цими країнами утворювалася зона вільної торгівлі, в межах якої не передбачалося скасування митних тарифів, а лише "дискримінаційних обмежень товарообміну". Створення ЄАВТ лише частково вирішувало проблему доступу на європейський ринок. Тому вже незабаром Велика Британія почала клопотатися про її прийняття до ЄЕС ("Спільного ринку", як його неофіційно називали). При цьому Лондон вимагав для себе "особливого статусу", заснованого на визнанні інтеграційних зв'язків Великої Британії з країнами Співдружності і ЄАВТ. Однак рішучим противником членства Великої Британії у "Спільному ринку" був президент Франції Шарль де Ґолль, і ця його позиція була віддзеркаленням англо-французького суперництва на західноєвропейському просторі.

Вето Франції на спроби Великої Британії вступити до ЄЕС було дипломатичною поразкою Г. Макміллана, яка ставила під сумнів ефективність економічної стратегії консервативного уряду. Рейтинг Г. Макміллана і консервативного уряду падав. Остаточно зруйнував його становище гучний шпигунський скандал, у центрі якого опинився військовий міністр Джон Проф'юмо, молоденька коханка якого здобувала і передавала радянському дипломатові таємну інформацію. У жовтні 1963 р. Г. Макміллан змушений був подати у відставку. Новим прем'єр-міністром став Александр Дуглас-Гюм. Його прихід не вніс якихось змін у проведення внутрішньої і зовнішньої політики уряду.

У плані збереження присутності Великої Британії у важливих стратегічних регіонах на початку 60-х років було розроблено доктрину "на схід від Суеца", суть якої полягала в тому, що британські війська, крім Європи та Середземномор'я, повинні зберігати свої бази також у Перській затоці, Індійському і Тихому океанах. Доктрина "на схід від Суеца" відображала прагнення Великої Британії зберігати своє колишнє становище світової держави. Для ЇЇ реалізації необхідні були дуже великі фінансові затрати.

Зусилля консерваторів зупинити остаточний розпад Британської колоніальної імперії шляхом дипломатичних заходів і проведення реформ не досягли накреслених цілей. До середини 60-х років фактично відбувся остаточний розпад імперії. В Африці проголосили свою незалежність колишні англійські колонії Золотий Берег (1957; новостворена держава одержала назву Гана), Нігерія, Камерун, Сомалі (1960), Таньганьїка і Сьєрра-Леоне (1961), Уганда (1962), Кенія (1963). У 1960 р. Г. Макміллан оголосив, що буде проводити політику "плавного і ліберального прогресу щодо африканських країн", яка по суті, означала поступовий відхід зі Східної, Центральної і Південної Африки.

Проголошення незалежності в окремих англійських колоніях супроводжувалося зародженням етнічно-релігійних та расових конфліктів. Британській дипломатії не вдалося запобігти громадянській війні в Нігерії та Уганді. У Південній Африці, яка проголосила себе республікою (1960), було встановлено расистський режим апартеїду. У Південній Родезії у 1965 р. білі поселенці здійснили переворот, внаслідок чого було встановлено такий же расистський режим, як і в Південно-Африканській республіці. Г. Макміллан під час своїх численних дипломатичних візитів до новоутворених держав намагався налагодити економічну і політичну співпрацю в системі Співдружності. Саме він був ініціатором концепції "багаторасової асоціації" як необхідної умови існування Британської Співдружності.

Економічне відставання Великої Британії, остаточний розпад Британської імперії і дипломатичні поразки у Європі болюче сприймалися англійським суспільством і розцінювалися як втрата країною колишньої величі. Продовження політики за принципом "стоп-іди" урядом А. Дуґласа-Гюма призвело до уповільнення розвитку економіки, свідчило про відсутність нових ідей у правлячій Консервативній партії. Велика Британія відставала за темпами економічного розвитку від інших індустріальних країн. Середньорічний приріст британської промислової продукції складав лише 3%, тоді як у США - 4%, Франції - 5,5%, ФРН та Італії - по 7,4%, Японії - 15,2%. Зниження темпів економічного зростання на фоні стабільного піднесення інших країн загрожувало відкочуванням країни до другого ряду провідних держав Заходу. Відповідальність за такі результати суспільство покладало на правлячу Консервативну партію. В умовах наближення виборів лейбористи посилили критику уряду, звинувачуючи його у бездіяльності і некомпетентності. Період перебування консерваторів при владі (1951-1964) опоненти трактували як "тринадцять змарнованих років". Одночасно лейбористи оприлюднили свої передвиборні документи, в яких обіцяли не тільки оздоровити британську економіку, а й реалізувати у Великій Британії "справжні ідеали соціалізму" шляхом проведення "технократичної революції". Вперше основні положення їхньої тодішньої програми було оприлюднено у заяві "Лейбористи і наукова революція" (1963), пізніше розвинутій у наступних партійних документах. Основну роль в оздоровленні економіки вони відводили науково-технічній революції, зокрема поєднанню науки з економічним плануванням при активному втручанні державного управління. Держава визначалася як основний двигун НТР, здатний об'єднати підприємців і працюючих в інтересах зміцнення фінансово-бюджетної системи. Проголошення концепції всебічної модернізації промисловості на основі НТР лейбористи доповнили новим, привабливим для виборців, ідеологічним пунктом про участь найманих робітників в управлінні виробництвом і розподілі доходів. Основним ідеологом розробки "технократичної революції" виступив новий лідер Лейбористської партії, колишній викладач економіки Оксфордського університету Гарольд Вільсон.

На виборах у жовтні 1964 р. із незначною перевагою перемогли лейбористи, які здобули 317 депутатських місць, у той час як консерватори - 303. Г. Вільсон сформував новий кабінет міністрів, який керував країною до 1970 р.

38. Проблема Ольстеру

З другої половині XX ст. все вагомішу роль в міжнародних відносинах почали відігравати регіональні конфлікти, підґрунтям яких, частіше за все, є етнічно-релігійні розбіжності. «Ольстерська проблема» є прикладом такого конфлікту, який і нині має важливе міжнародне значення і тому є актуальним для наукових досліджень.

Острів Ірландія поділений на два державні утворення : Республіка Ірландія, яка є незалежною, та Північна Ірландія (її ще називають Ольстером), яка є складовою частиною Великої Британії. Треба зазначити, що більшість населення Північної Ірландії протестантського віросповідання, та виступають за незмінність державного статусу своєї країни. В той самий час, як в Республіці Ірландії, так і в Ольстері, багато прихильників об'єднання острова в єдине ціле, які здебільшого є католиками. В непримиренному антагонізмі цих двох спільнот, в радикальній полюсності, безкомпромісності їх прагнень є суть «ольстерської проблеми». «Ольстерська проблема» - цілий комплекс протиріч, як внутрішньополітичного, так і міждержавного характерів, який породило вищевказане протистояння.

Дослідник поставив собі за мету дослідити діяльність Лейбористської партії Великої Британії по досягненню «Стормонтської угоди» (1998 p.), її значення для знаходження компромісу в Північній Ірландії, проаналізувати події початку XXI століття в регіоні.

«Ольстерська проблема» посідає досить вагоме місце у західній історіографії. Щодо вітчизняної історіографії, то можна виділити три періоди, коли українські історики намагались дослідити ірландську історію. До першого періоду можна віднести праці істориків першої половини XX ст., коли в Україні також спалахнула національно-визвольна боротьба. Саме тоді було введено у наукове дослідження широке коло історичних фактів з історії Ірландії у працях, О. Кониського, Д. Дорошенка, М. Григоровича, Ф. Крушинського, Д. Варнака. Протягом другого періоду - часів радянської влади - українська радянська історіографія майже не приділяла уваги історії Ірландії, хоча актуальність даного питання у світі не зменшувалась. Тут можна відзначити лише дисертацію кандидата історичних наук С. Толстого «Англійське суспільство та ірландське повстання 1916 p.». В сучасній українській історичній науці інтерес до історії Ірландії зростає. Можна виділити роботи Е. М. Кучменко, О. М. Теленко, К. 0. Гули, 0. Є. Сахновського.

Після приходу до влади у Великій Британії «нових лейбористів» у громадськості з'явилася надія на те, що новий уряд зможе домовитися з «ІРА» про мирне врегулювання. Тоні Блер оголосив про намір почати переговори у вересні 1997 р. і покласти кінець тридцятирічному конфлікту до червня 1998 р. У цьому питанні він знайшов розуміння нового ірландського прем'єр-міністра Б. Ахерна (якого було обрано 6 червня 1997 року), з яким неодноразово зустрічався в 1997-1998 р. [2, р. 130].

25 червня 1997 p., після зустрічі з прем'єр-міністром Ірландії Б. Ахерном, у Вашингтоні в ході саміту з питань навколишнього середовища Т.Блер оголосив про згоду з принциповою вимогою «ІРА» про поступову здачу зброї та про вимогу «припинення вогню». Це був дійсно новий підхід, оскільки попередник Блера Дж. Мейджор, як і М. Тетчер, виступав за повну й беззастережну капітуляцію «ІРА» й здачу зброї як неодмінну умову допуску «Шин Фейн» до переговорів. Блер також погодився з пропозицією «ІРА» спочатку сісти за стіл переговорів, а потім поступово в ході самого переговірного процесу дійти згоди про умови здачі зброї. За це виступали і США. Президент Клінтон помітив у ході візиту у Велику Британіюв червні 1997 p., що «ІРА» не може одночасно стріляти й говорити.

Т. Блер та Б. Ахерн оголосили про початок переговорів про майбутнє Північної Ірландії 15 вересня 1997 р. 29 серпня 1997 p. М. Моулем оголосила, що «Шин Фейн» допущено до переговорів, тому що партія довела щирість своїх мирних намірів. Тоді ж (26 серпня 1997 року) була створена спільна англо- ірландська «Незалежна міжнародна комісія з роззброювання», яка почала діяти в Дубліні та Белфасті при участі представників інших країн одночасно з відкриттям мирних переговорів [5, р. 61].

Переговори почалися, як і планувалося, 15 вересня 1997 р. у Белфасті. Склад учасників переговорів дозволяє зробити також висновок про те, що уряд Великої Британії погодився, на фактично, рівну участь у переговорах світового співтовариства та насамперед США. Головою конференції став колишній американський сенатор Дж. Мітчелл, раніше голова міжнародної комісії з врегулювання в Північній Ірландії. Важливо підкреслити той факт, що саме ініціатива «нових лейбористів» зробили ці переговори взагалі можливими.

Підсумком довгих переговорів став проект угоди по врегулюванню в Ольстере - 65-сторінковий документ, представлений Дж. Мітчеллом 9 квітня 1998 р. і схвалений представниками британського й ірландського урядів, міжнародного співтовариства й, що найважливіше, лідерами «Шин Фейн». Як повідомили телеканали й радіостанції всього світу 10 квітня 1998 р. «Стормонтську угоду» (названа так за назвою особняка Стормонт у пригороді Белфаста, де проходили переговори, а в минулому засідав північноірландський парламент) було прийнято.

Основними положеннями цієї угоди були : створення (по суті, відновлення, але на новій основі) ольстерського парламенту - Північноірландської Асамблеї, члени якої будуть обиратися від 18 округів; формування ольстерського Кабінету Міністрів у складі 12 міністрів, що буде наділений досить широкими повноваженнями у сфері внутрішньої політики; «епохальні» пункти - відмова гландської Республіки від територіальних претензій на Ольстер, закріплених довгий час в ірландській Конституції, та відповідна згода Великої Британії сувати «Акт про Північну Ірландію 1972 p.», що обмежував самоврядування Ольстера. Одним з найбільш важливих пунктів угоди був другий розділ, який передбачав створення спільного адміністративно-дорадчого органа Півночі й Півдня та який припускає, що Ірландська Республіка буде відігравати певну роль у справах Північної Ірландії [1].