Торговельна діяльність споживчої кооперації України в період НЕПу (історико-економічний аспект)

У тих робітничо-міських кооперативах, де провести зниження цін за рахунок зменшення накладних витрат не вдалося, намагалися шукати інші підходи. Так, торговельна нарада Чернігівського ЦРК 19 квітня 1928 р. звернула увагу на те, що ухвалене раніше рішення щодо зменшення накладних витрат на 9 % до товарообороту не виконано, за перше півріччя 1927-1928 рр. було перебільшення на 0,8 %. З огляду на це нарада визнала такі показники «неприпустимими». Відтак подальше зниження цін було заплановано здійснити за рахунок збільшення товарообороту та розширення асортименту товарів [96, арк. 196].

Ілюстрацією проведеного протягом 1928 рр. зниження цін можуть слугувати дані робітничо-міської кооперації Києва. Ціни Київського Соробкопу, як правило, були постійно нижчі за пересічно-ринкові. Це факт підтверджують дані порівняльної таблиці роздрібних цін Київського Соробкопу і приватної торгівлі на 22 головні товари (див. додаток Ґ). Відтак ціни приватного ринку були більші за ціни Київського Соробкопу, причому найбільша різниця була на олії, рисі, оселедцях і дровах. Різниця між цінами приватного ринку і Соробкопу була особливо велика в моменти браку того чи того товару на місцевому ринку [97, с. 44].

Проведене споживчою кооперацією України зниження торговельних витрат та націнок на товари на кінець 1928 р. дало наступні результати. Зокрема, рівень витрат товарообороту робітничо-міських кооперативів України зменшився з 9,97 % у 1925-1926 рр. до 9,45 % в 1927-1928 рр., а в сільських товариствах відповідно з 6,85 до 6,43 %. Націнки на товари за цей час скоротилися в робітничо-міській кооперації з 15,8 до 11,8 %, а в сільській - із 14,9 до 9,7 %. Якщо прийняти індекс роздрібних цін у споживчій кооперації України на 1 жовтня 1926 р. за 100, то на 1 жовтня 1928 р. у робітничо-міських кооперативах він щодо промислових товарів становив 86,7 %, а щодо сільськогосподарських продуктів - 91,9; відповідно у сільських кооперативах - 83,8 і 76,9 %. Як бачимо, роздрібні ціни в робітничо-міській кооперації на сільськогосподарські товари порівняно з цінами на промислові товари на кінець 1928 р. були набагато вищі. Це було викликано відставанням сільськогосподарського виробництва від потреб населення міст, яке швидко зростало, інтенсивного промислового будівництва у продуктах харчування [27, с. 49].

Таким чином, не варто заперечувати той факт, що політика зниження цін у споживчій кооперації мала величезне значення для розвитку промисловості і сільського господарства, витіснення приватного капіталу передусім з роздрібного ринку. Вона сприяла покращенню матеріального добробуту трудящих міста і села, позаяк населення купувало у споживчих товариствах продукти за нижчими цінами, ніж у приватній торгівлі. За даними Я.А. Кістанова, індекс цін приватної роздрібної торгівлі у процентному відношенні до індексу цін роздрібної торгівлі споживчої кооперації СРСР, взятому за 100, складав: на 1 жовтня 1927 р. - на сільськогосподарські товари - 123,8 і промислові товари - 124,8; відповідно на 1 жовтня 1928 р. - на сільськогосподарські товари - 167,7 і на промислові товари - 131,7 [37, с. 257]. Припускаємо, що похибка по Україні за вище вказаними індексами цін споживчої кооперації і приватної торгівлі не могла різко відрізнятися від союзних показників.

Отже, протягом 1926-1928 рр. споживча кооперація України проводила активну роботу щодо зниження цін на товари першої необхідності. Це відбувалося не лише з власної ініціативи, але й у результаті виконання директив керівництва СРСР та УСРР. Цінова політика в торгівлі розглядалася більшовиками не лише як важлива умова забезпечення потреб населення, але й як шлях до усунення з роздрібної торгівлі приватного сектора. Тобто, як і в попередні роки, цінова політика була складовою частиною комплексу заходів радянської влади з метою регулювання споживчого ринку. Відзначимо, що у цілому проведені протягом 1926-1928 рр. кампанії зниження цін у споживчій кооперації позитивно позначилися на матеріальному становищі міського та сільського населення, оскільки сприяли заощадженню їх бюджету. Крім цього, здешевлення цін допомогло кооператорам залучити до споживчих товариств нових членів, а відтак збільшити пайовий фонд кооперації. Однак адміністрування, яке систематично відчували кооператори у ході виконання державних завдань здешевлення цін свідчило про ігнорування більшовиками законів ринкової економіки. З огляду на це, цінова політика радянської влади щодо кооперативних організацій у другій половині 1920-х рр. була переконливим доказом того, що споживча кооперація фактично стала беззаперечним виконавцем партійно-радянських рішень.

4.4 Місце та роль споживчої кооперації України в задоволенні потреб населення у 1926-1928 рр.

В умовах розгортання індустріалізації і, відповідно, збільшення чисельності населення промислових центрів, існувала нагальна потреба у безперебійному забезпеченні їх споживчих потреб. Водночас необхідно було задовольняти запити селян щодо товарів широкого вжитку, адже вони були постачальниками сільськогосподарської сировини для державної промисловості та експортного зерна. Відтак торговельна діяльність споживчої кооперації розглядалася керівництвом країни як важлива частина народногосподарського плану. Саме тому влада намагалася зробити споживчу кооперацію монополістом на ринку товарів. За власні кошти вона мала забезпечити торговельне обслуговування населення тоді, коли розпочалася реалізація широкомасштабної програми індустріалізації і вкладати кошти в державну торгівлю було складно.

Протягом 1926-1928 рр., прагнучи розширити та активізувати торговельну діяльність кооперативних організацій з метою максимального задоволення як робітників - будівників промислових об'єктів важкої індустрії, так і селянських мас - основних виробників зерна для внутрідержавних потреб та експорту, партійно-радянське керівництво УСРР різко посилило регулювання ринку, зокрема контроль за споживчою кооперацією.

Кооператори, з огляду на суспільно-політичну ситуацію в країні, що супроводжувалася посиленням внутріпартійної боротьби та початком політичних переслідувань, були змушені підкоритися директивам влади і визнати місце системи споживчої кооперації у структурі радянської економіки. Так, у рішеннях восьмої сесії ради Вукопспілки (лютий 1926 р.) відчувається зміцнення впливу з боку держави. Підтвердженням цього є слова голови правління ВУКС О.Б. Генкіна: « … від системи елементарного, примітивного господарювання кооперація не лише повинна, але й здатна перейти до більш кваліфікованого господарювання, яке відповідає природі радянської соціалістичної кооперації» [4, с. 3]. Без сумніву, у даному разі самостійна господарська діяльність споживчої кооперації в ринкових умовах визнавалася примітивною формою господарювання, а виконання директив і планових показників керівних органів держави кваліфікувалось як досягнення і переваги командно-адміністративної системи. Слова голови правління Вукопспілки свідчать про те, що споживча кооперація у другій половині 1920-х рр. усе більше зазнавала одержавлення.

У цілому рішення партійних з'їздів і конференцій, що відбулися протягом 1926-1928 рр. і визначали завдання щодо розвитку торговельної діяльності споживчої кооперації в період нарощування темпів індустріалізації країни, зводяться до наступного: вдосконалення торговельної діяльності, розширення кооперативного обороту за рахунок зменшення ролі приватного капіталу, вдосконалення шляхів товаропросування, організація врахування споживчого попиту, розширення старої і створення нової, більш високої технічної бази торгівлі тощо. Як бачимо, в поле зору партійно-радянського керівництва республіки потрапили практично всі складові торговельної галузі споживчої кооперації. Така тотальна увага більшовиків до торговельної діяльності кооперативних організацій витікала з поставлених перед нею політико-господарських завдань. Зокрема, пленум ЦК ВКП/б/ у квітні 1926 р. у резолюції «Про господарську політику» наголосив на тому, що від результатів торговельної діяльності кооперативних організацій значною мірою залежить успіх хлібозаготівель, виконання експортного плану та реальне збільшення заробітної плати робітників [1, с. 15-16].

Підтвердженням посилення контролю з боку держави за всіма видами торгівлі, включаючи споживчу кооперацію, стала постанова РНК УССР від 28 квітня 1926 р. «Про утворення Народного комісаріату зовнішньої й внутрішньої торгівлі УСРР». Згідно з цієї директивою, Народний комісаріат внутрішньої торгівлі й Управління уповноваженого Народного комісаріату зовнішньої торгівлі Союзу РСР при уряді УСРР об'єднувалися в один Народний комісаріат зовнішньої і внутрішньої торгівлі УСРР [98, с. 357]. Без сумніву, це рішення, з одного боку, ліквідувало певний паралелізм у роботі союзних та республіканських органів торгівлі, а з другого, посилило централізацію процесу регулювання торгівлі в Україні республіканськими та місцевими органами влади.

До розширення регулятивної ролі за торговельною діяльністю кооперативних організацій закликала 3-я сесія ВУЦВК, що відбулася 31 травня 1926 р. Вона дорікнула споживчій кооперації за те, що в період браку дефіцитних товарів кооперативні організації піддавалися ажіотажу на ринку і тим самим перешкоджали зусиллям держави планово організувати товарооборот. У рішеннях сесії визнали за потрібне поширити державний вплив на всю торговельну систему України, включаючи споживчу кооперацію. Саме таким шляхом сподівалися активізувати дії кооперативних організацій у їх боротьбі проти приватних позицій на ринку [99, с. 603].

Зважаючи на нестачу товарів широкого споживання та необхідність якнайдоцільніше використати наявні ресурси, сесія визнала за потрібне збільшити роль як державного планування, так і планування всередині споживчої кооперації щодо товаропостачання. З огляду на це Наркомторгу УСРР було доручено разом із кооперативними організаціями обміркувати заходи щодо посилення планування в торговельній діяльності кооператорів. Зауважимо, що проявом втручання з боку влади у господарські справи споживчої кооперації стало рішення сесії зобов'язати окружні виконавчі комітети постійно стежити за тим, щоб місцеві торговельні і кооперативні організації дотримувались відповідних партійно-державних директив. Для цього пропонувалося систематично ставити доповіді торговельних організацій, зокрема споживчої кооперації, на пленумах, президіях та нарадах як центральних, так і місцевих органів управління для того, щоб мати точні дані про всі показники торгівлі [100, с. 605].

Зауважимо, що розпочата більшовиками політика індустріалізації вносила певні корективи в торговельну практику організацій споживчої кооперації. Ідеться про те, що влада посилила свій контроль за номенклатурою продажу торговельних закладів. Зокрема, держава намагалася обмежити продаж тих товарів чи продуктів, які могли б тим чи іншим чином нанести шкоду здоров'ю робітників та відволікти їх від «ударної праці» на промислових новобудовах. Підтвердженням цієї тези є постанова РНК УССР від 14 січня 1926 р. «Про заходи врегулювання торгівлі спиртними напоями» [101, с. 38-40]. Згідно з нею, торгівля вином, пивом, горілкою встановлювалася тільки з дозволу відповідного адміністративного відділу окружного виконавчого комітету. Не дозволялося торгувати спиртними напоями, крім виноградного вина й пива, в буфетах, при клубах, театрах, кіно, селянських клубах, а також у їдальнях при установах й промислових підприємствах. Особливо наголошувалося на тому, що заборонялося продавати спиртні напої у кредит під заставу речей або в обмін на речі чи продукти. Тобто більшовики прагнули не лише убезпечити від надмірного вживання спиртних напоїв робітників на промислових об'єктах, але й виховувати їх як високоморальних будівничих соціалістичної економіки.

Проте, як засвідчують матеріали архівів, споживчі потреби робітників не завжди вписувалися в ідеали комуністичної моралі. Цей факт у своїй діяльності споживчій кооперації доводилося враховувати. Так, керівництво УСРР ліквідувало Харківську філію Державної союзної картомонополії, що випускала звичайні гральні карти. Однак попит робітників промислових новобудов на ці вироби залишався великий. З огляду на це Уцеробсекція при Вукопспілці 15 листопада 1927 р., усупереч існуючій урядовій забороні, звернулася до Головної контори картомонополії у Москві з проханням задовольнити потреби ЦРК, робітничих кооперативів та міських споживчих товариств України у гральних картах зі знижкою 17 % їх собівартості. Прикметно, що за 30 % вартості гральних карт робітнича кооперація могла розплатитися готівкою, а 70 % дозволялося сплачувати векселями у термін 75 днів від дня відпуску товару. Як бачимо, у ряді випадків робітнича кооперація УСРР, усупереч директивам центру, намагалася задовольняти попит на певні товари своїх пайовиків навіть тоді, коли їх продаж влада забороняла [102, арк. 53].

Для того, щоб розширити межі контролю за торговельною діяльністю споживчої кооперації на місцях, держава ініціювала створення спеціальних комісій із контролюючими функціями. Зокрема, згідно з наказом Наркомвнуторгу УСРР від 24 листопада 1925 р. «Про організацію комісії з боротьби з нездоровими явищами в торгівлі», в округах були створені комісії, до складу яких входили представники ДПУ, РСІ, окрвиконкому та ряду господарських місцевих органів. Вони розробляли і запроваджували граничні націнки на товари, що користувалися підвищеним попитом, проводили регулярне обстеження магазинів та ларьків тощо [103, арк. 263].

Контролюючий вплив цих комісій на споживчу кооперацію посилився в першій половині 1926 р. у зв'язку із загостренням ситуації на ринку, викликаній браком дефіцитних товарів. З огляду на це 5 травня 1926 р. НКВТ УСРР видав розпорядження «До всіх окрвнуторгів, місцевих комісій із боротьби з хворобливими явищами в торгівлі». Ішлося про те, що у деяких округах посилилася спекуляція мануфактурою, яку приватні особи скупляли по кілька метрів в державних та кооперативних організаціях і перепродавали населенню за спекулятивними цінами. Оскільки подібні явища мали масовий характер, наголошувалося на необхідності притягнення вищевказаними комісіями до карної відповідальності не лише спекулянтів, але й кооператорів, які продавали некооперованій частині населення дефіцитні товари [104, арк. 2].

Зокрема, дефіцитним товаром було тоді залізо. Ураховуючи цей факт, Лубенський окрвнуторг на Полтавщині у секретній записці від 27 травня 1926 р. повідомляв місцевому відділу ДПУ про заборону перепродажу заліза приватникам. Підкреслювалося, що державні та кооперативні організації, які порушували правила торгівлі ним, мають підлягати притягненню до судової відповідальності за спекуляцію [105, арк. 27-28].

Пленум ЦК ВКП/б/ (лютий 1927 р.) звернув увагу на небезпеку бюрократизації товаропровідної мережі, яка витікала з монопольного становища споживчої кооперації. Проте запропоновані Пленумом шляхи боротьби з проявами бюрократизму в роботі кооперативних організацій, власне, свідчили не про сприяння їх демократичним засадам, а про посилення плановості у керівництві всієї товаропровідної мережі та керівної ролі вищих ланок кооперативної мережі над нижчими тощо [1, с. 147]. У засобах впливу на торговельні організації держава повністю ототожнювала споживчу кооперацію з державними органами, однаковою мірою регламентуючи їх діяльність та ігноруючи той факт, що кооперація є самодіяльною суспільно-господарської організацією, яка має більшою мірою самостійно визначати перспективи своєї діяльності.

Про необхідність підпорядкування торговельної галузі споживчої кооперації тогочасним інтересам та перспективним планам радянської влади йшлося на ХІ надзвичайній сесії ради Вукопспілки у лютому 1927 р. Не випадково у доповіді на сесії нарком НК внутрішньої торгівлі УСРР М.О. Чернов наголошував: «Держава ніколи не відмовиться від впливу на торговельну систему і, в тому числі, на кооперативну. Стосунки між кооперативними організаціями і організацією регулюючою зводяться до необхідності жорсткого натиску на всю торговельну систему до того моменту, доки вона чинить опір проведенню урядової директиви» [106, арк. 43].

На виконання партійних настанов Вукопспілка склала типовий зразок плану господарської діяльності всіх ланок споживчої кооперації: райспоживспілки, сільського товариства і робітничого кооперативу з різних галузей їхньої роботи, у тому числі торгівлі. Це мало сприяти збільшенню плановості у торговельній роботі всіх організацій системи споживчої кооперації. З початку 1926 р. Вукопспілка почала складати і розсилати місцевим кооперативним організаціям кон'юнктурні огляди торговельної роботи за кожний місяць, дані про загальний стан ринку і фінансовий стан споживчої кооперації. Без сумніву, ці повідомлення давали змогу всім ланкам системи значно краще орієнтуватися в загальній торговельно-фінансовій обстановці, ніж це було досі. Водночас держава використовувала таку практику з метою контролю за діяльністю кооперативних організацій і внесення в неї своїх коректив, що свідчило про посилення адміністрування та обмеження їх господарської самостійності [32, с. 33].

Наступним кроком на шляху посилення контролю за торговельною діяльністю споживчої кооперації став Х Всеукраїнський з'їзд рад (квітень 1927 р.), який ухвалив спеціальну резолюцію «Про організацію торгівлі й кооперацію» [107, с. 310]. Підставою для розширення регулювання з боку влади торговельних операцій споживчої кооперації стали недоліки в її роботі, зокрема недостатня організованість та значні витрати. Зауважимо: у рішеннях з'їзду наголошувалося на відповідальності керівництва торговельних закладів системи споживчої кооперації за добір спеціалістів, викорінення зловживань, встановлення такої дисципліни, яка б забезпечувала потреби населення у товарах та продуктах без усякої тяганини й уважне ставлення до споживача з боку продавців [108, с. 325].

Споживча кооперація ніколи не була позбавлена уваги державних органів, проте після ухвалених союзних та республіканських партійно-державних директив вона стала особливо пильною. Звіти про роботу кооперативних організацій з наростаючою частотою стали обов'язковим питанням порядку денного засідань виконкомів місцевих рад, окружних відділів НКВТ УССР. Вивчення протоколів засідань місцевих органів влади різних регіонів України засвідчує подібність проблем, котрі стояли перед ними при виконанні вказівок центральних органів щодо оптимізації торговельної діяльності споживчої кооперації. Повсюди простежувалися великі розміри націнок на товари, високий рівень накладних витрат, повільне нагромадження власних коштів, недостатній рівень кооперування населення, незначне охоплення споживчою кооперацією бюджету робітників і селян та інші недоліки торговельної роботи.

Наприклад, протоколи засідань Катеринославського міськвиконкому вміщують інформацію про перекачування товарів із кооперативних і державних крамниць до приватних торговців, що могло обернутися для кооператорів не лише адміністративною, але й судовою відповідальністю [109, арк. 320]. В умовах загальної нестачі на ринку широкої групи товарів на складах Артемівського робкоопу місцеві органи влади виявили товари, своєчасно не реалізовані споживачам [110, арк. 6]. На засіданні Запорізького окрвиконкому була піддана критиці робота райспоживспілки щодо постачання товарами сільських споживчих товариств з переважанням неходового товару [111, арк. 20 зв.]. Про високий рівень накладних витрат у системі робітничої кооперації Київщини йшлося на президії Київського окрвиконкому 9 лютого 1927 р. [112, арк. 68]. Подібні недоліки партійні та державні органи виявили у багатьох кооперативних організаціях республіки.

Названі факти свідчили про втручання держави в суто технічну складову торговельної роботи споживчої кооперації та прагнення термінового їх усунення директивним шляхом.

Слід зазначити, що протягом 1927 р. у зв'язку з розширенням хлібозаготівель для потреб республіки та експорту партійні і державні органи використовували торговельну діяльність споживчої кооперації як один із засобів впливу на населення при виконанні планів заготівель сільськогосподарської продукції. З огляду на це більшовики прагнули посилити контроль за торгівлею споживчих товариств на селі. Так, 2-а сесія ВУЦВК Х скликання 12 жовтня 1927 р. ухвалила постанову «Про зниження роздрібних цін, перспективи торгу, реалізацію врожаю, хлібозаготівлю та постачання промисловими товарами», де визнала за необхідне поглибити боротьбу за плановість у товарообороті. У рішеннях зібрання підкреслювалося, що «реальним засобом підкорити приватний капітал регулюючому впливові держави

є максимальне підсилення передусім кооперативного сектора» [113, с. 1030]. Зрозуміло, що за кооперативним сектором торгівлі на селі влада мала зміцнити державний контроль для того, щоб промислові товари, призначені для сільського споживача, не розпорошувалися і не збувалися приватним торговцям.

На виконання рішень 2-ї сесії ВУЦВК у розпорядженнях місцевих окрвнуторгів райспоживспілкам наголошувалося на тому, що вони зобов'язані посилити роботу щодо товаропостачання села дефіцитними товарами з метою активізації хлібозаготівель, особливо в тих районах, які могли більше, ніж інші, дати хліба державі [114, арк. 37].

Зазначимо, що до числа товарів, які споживча кооперація мала в обов'язковому порядку завезти на село, потрапило і вино. Зокрема, Полтавське управління НКВТ УСРР 13 лютого 1928 р. надіслало розпорядження райспоживспілкам щодо безперебійного забезпечення сільських пайовиків вином, запаси якого повинні були становити не менше кількості двотижневої реалізації. Зазначені заходи пропонували провести передусім у тих місцях, де державна структура «Центроспирт» не мала своїх крамниць. Наголошувалося на тому, що під час бездоріжжя кооператори мають збільшити запас вина для того, щоб його продаж здійснювався без перебоїв [115, арк. 57]. Без сумніву, такий запобіжний захід був запроваджений державою для того, щоб унеможливити використання селянами зернохліба для приготування самогону.

Почастішали перевірки з боку Державного політуправління УСРР за відпуском товарів організаціями споживчої кооперації. У зв'язку з цим частими стали випадки притягнення до відповідальності кооператорів, бо, як правило, органи ДПУ систематично знаходили недоліки в торговельній роботі споживчих товариств. Наприклад, 13 вересня 1928 р. ДПУ Полтавського округу за результатами перевірки виявило, що Карлівське споживче товариство відпускало мануфактуру лише тим пайовикам, які своє зерно здали безпосередньо кооперації, і водночас відмовляли у продажі мануфактури селянам, що здали зернохліб сільськогосподарським товариствам та державній структурі «Укрхліб». З огляду на це Полтавський окружний відділ ДПУ звернувся до уповноваженого НКВТ УСРР ужити відповідні заходи і притягти порушників до відповідальності, у даному випадку - адміністративної [116, арк. 130].

Питанню усунення анархії ринку та розбазарювання матеріальних коштів у споживчої кооперації приділив увагу ХV з'їзд ВКП/б/, що відбувся у грудні 1927 р. Він підкреслив, що усуспільнений сектор торгівлі в особі споживчої кооперації вносить плановість у сферу товарообороту. З огляду на максимальне скорочення невиробничих витрат у галузі обміну, пропонувалося посилити планові засади в торговельній діяльності кооперативних організацій. Без сумніву, йшлося про те, що кооперативний сектор обороту має перетворитися на апарат соціалістичного розподілу продуктів [1, с. 285]. З'їзд указав на необхідність термінового вирішення таких завдань: прискорення обороту в торгівлі поряд із зниженням накладних витрат, удосконалення роботи кожної торговельної одиниці, спрощення і скорочення товаропровідних шляхів. План мав передбачити створення таких товарних запасів кооперативних організацій, які були б достатні як для безперебійного забезпечення ринку, так і для вирівнювання сезонних коливань ринкової кон'юнктури [1, с. 286].

До контролю за торговельною мережею держава, як і в попередні роки, широко залучала громадськість, прикладом чого може бути діяльність крамничних комісій робітничо-міських кооперативів, котрі організовувалися при місцевих органах влади з представників робітничих організацій і місцевих рад. Контрольні повноваження комісій поширювалися на всі види торгівлі - державну, кооперативну, приватну. З розширенням практики запровадження адміністративних методів регулювання торгівлі кількість крамничних комісій протягом 1926-1928 рр. суттєво збільшилася. Так, на кінець 1925 р. у республіці налічувалося 75 таких комісій, у 1926 р. - 536, а у 1929 р. - 2024. Керівництво УСРР вимагало, щоб не менше половини всієї кількості членів комісії обиралися з числа незаможних верств населення, а також не менше 20 % були комуністами чи комсомольцями [117, с. 21].

Діяльність крамничних комісій набула поширення безпосередньо в споживчій кооперації. Проілюструємо роль крамничних комісій у контролі за торгівлею на прикладі Чернігівський ЦРК. За архівними даними, на кінець 1926 р. ЦРК мав 6 крамничних комісій, до яких входило 30 членів, серед них - 4 комуністів, 9 комсомольців і 17 безпартійних, тобто директивних показників щодо соціального складу комісій дотримувалися [118, арк. 40]. Протягом 1927 р. діяло 8 крамничних комісій, які налічували 35 чоловік, а в 1928 р. - 18 комісій за участю 111 чоловік [119, арк. 7]. Отже, за два роки кількість крамничних комісій збільшилась удвоє, а кількість членів - у 3,7 рази. Як засвідчують архівні документи, основну увагу крамничні комісії Чернігівського ЦРК зосереджували на боротьбі з розтратами та крадіжками. Так, на спільному засіданні правління ЦРК разом з членами Ради уповноважених і членами крамничних комісій від 25 червня 1927 р. слухали питання про крадіжку, яку вчинив злодій у магазині № 23, викравши товарів на 17 крб. Для того, щоб попередити подібні явища, а також з метою заохочення охоронців магазину, які піймали злодія, члени крамничних комісій ініціювали винагороду розміром 15 крб. [120, арк. 12 зв.].

Отже, аналіз взаємовідносин між споживчою кооперацією України та державою протягом 1926-1928 рр. та порівняння їх з попередніми роками засвідчує, що від широкомасштабного сприяння кооперативним організаціям у розгортанні їх торговельних операцій у перші роки нової економічної політики влада протягом другої половини 1920-х рр. посилила адміністративний тиск та контроль за нею. Відповідно організації споживчої кооперації були змушені не лише добровільно, але й під тиском партійно-радянських директив розширити та активізувати свою торговельну діяльність з метою не лише кращого забезпечення споживчих потреб населення, але й своєчасного виконання більшовицьких господарських планів. Проте навіть в умовах посилення одержавлення система споживчої кооперації намагалася виявляти певну господарську ініціативу і самостійність, хоча робити це з кожним днем було все важче.

Без сумніву, не можна ігнорувати досягнуті організаціями споживчої кооперації України протягом 1926-1928 рр. результати у торговельній діяльності, усвідомлюючи той факт, що діяти їм доводилося в умовах посилення адміністрування, державного планування та контролю з боку більшовицької партії та органів радянської влади.

Зазначимо, що, виконуючи настанови держави щодо максимального забезпечення потреб населення, кооператори протягом 1926-1928 рр. суттєво розширили торговельну мережу споживчої кооперації України, що свідчило, з одного боку, про масштаби охоплення кооперацією потреб населення, а з другого боку - про посилення витіснення приватного торговця з роздрібної торгівлі. Зазначимо, що існують великі розбіжності у підрахунках кількості торговельних підприємств споживчої кооперації. Якщо проаналізувати кількість торговельних закладів споживчої кооперації на 1 жовтня 1927 р. у розрізі їх місцезнаходження, то виявиться, що із загальної кількості 17 175 одиниць робітничим кооперативам належало 4 658, відповідно транспортним товариствам - 408, сільським споживчим товариствам - 12 109 [32, с. 57]. За іншими даними, споживча кооперація України на 1 жовтня 1928 р. мала у місті 3 559 і на селі 10 409 магазинів [19, с. 35]. Динаміка росту торговельної мережі споживчої кооперації, починаючи з 1925-1926 по 1928-1929 рр. наведена в табл. 4.4.1.

Отже, зіставляючи наведені у таблиці дані, бачимо, що у 1928-1929 рр., порівняно з 1925-1926 рр., відбулося зростання торговельних закладів споживчої кооперації на 181 %, у тому числі на селі - на 153 % [27, с. 47]. Проте цього було ще не достатньо, бо мережа приватних крамниць почала різко зменшуватися і у зв'язку з цим відчувався брак належної кількості торговельних закладів споживчої кооперації, щоб безперебійно обслуговувати споживача як у місті, так і на селі. Зазначимо: у той час бракувало коштів для того, щоб розширити та активізувати державну торгівлю.

Таблиця 4.4.1

Динаміка росту торговельної мережі споживчої кооперації України за період з 1925-1926 по 1928-1929 рр.*

* Споживча кооперація Української РСР. 1917-1967 / [Ф.Д. Колесник, С.Г. Сіденко, О.С. Матковський та ін.] - К.: Экономика, 1967. - C. 47.

Підкреслимо, що у періодичних кооперативних виданнях 1920-х рр. також зустрічаються певні розбіжності щодо кількості торговельних закладів споживчої кооперації порівняно з наведеними вище. Так, за даними журналу «Кооперативне будівництво» система споживчої кооперації республіки у 1927 р. мала 15 тис. крамниць, що дещо менше від тієї кількості, яку наводили вище [121, с. 43]. Очевидно, не всі показники при підрахунках були враховані. На нашу думку, чисельність торговельних одиниць споживчої кооперації статистичними органами чи керівництвом споживчої кооперації або була свідомо завищена, оскільки статистичні огляди робилися напередодні святкування 10-річчя радянської влади, або через неповні дані занижена. Крім цього, слід ураховувати, що до числа торговельних підприємств споживчої кооперації могли бути зараховані торговельні підприємства інших видів кооперації, зокрема сільськогосподарської та кустарно-промислової, позаяк і в попередні роки їх заносили до звітів у спільну графу «кооперативна торгівля».

Водночас зауважимо, що справа постачання та покращення якості обслуговування споживача значною мірою гальмувалася через недостатню мережу торговельних закладів. Особливе занепокоєння керівництва УСРР викликала ситуація із недостатністю торговельних закладів споживчої кооперації на окраїнах міст та в робітничих районах. Розгорнути широку мережу стаціонарних магазинів до потрібного стану через брак необхідних коштів споживча кооперація тоді самостійно не могла. Тому, виконуючи вказівки більшовиків щодо максимального охоплення населення, кооператори запровадили практику спорудження мережі ларьків з продажу продуктів харчування та товарів щоденного вжитку. Передусім ішлося про робітничу кооперацію. Такий підхід дозволив охопити торгівлею ті райони промислових міст та робітничих селищ, де зовсім не було торговельних закладів робітничої кооперації. За рахунок дотації з державного бюджету в сумі 600 тис. крб. та власних коштів робітничих кооперативів у такому ж розмірі протягом 1927-1928 рр. удалося відкрити в Україні 2 800 ларьків [122, арк. 30].

Слід сказати про спеціалізацію торговельних підприємств. За даними ЦСУ УСРР, у 1925-1926 рр. у республіці існувало 5 210 приватних і лише 126 кооперативних магазинів з торгівлі овочами й фруктами відповідно з сумами оборотів 36,6 млн. крб. і 4 млн. крб. У секторі торгівлі молочними продуктами та яйцями споживча кооперація мала 244 заклади з оборотом 18,2 млн. крб., а приватник - 1989 з оборотом 14,3 млн. крб.; м'ясних та рибних торговельних підприємств у споживчої кооперації налічувалося 1 580 одиниць з оборотом 35,5 млн. крб., а в системі приватної торгівлі - 23 126 з оборотом 191,7 млн. крб. [123, с. 8-9]. Тобто, тривалий час приватній торгівлі вдалося втримати у своїх руках забезпечення населення продуктами харчування.

Швидке зростання промисловості, підйом селянського господарства, збільшення доходів робітників і селян створювали передумови для зростання оптового й роздрібного товарообороту. Протягом 1926-1928 рр. товарооборот споживчої кооперації безперервно збільшувався. Так, на десятій сесії Ради Вукопспілки, що проходила у жовтні 1926 р., у резолюції «Контрольні цифри споживкооперації України на 1926-1927 рр.» були заплановані показники обороту з продажу товарів у сумі 2 млрд. крб., зокрема у Вукопспілці - 245 млн. крб., Уцеробсекції - 113 млн. крб., Утранспоживсекції - 36 млн. крб., райспоживспілках - 390 млн. крб. сільських споживчих товариствах - 546 млн. крб., робітничх кооперативах - 588 млн. крб., транспортних споживчих товариствах - 82 млн. крб. [10, с. 17].

Як засвідчують статистичні дані, торговельні обороти всіх ланок споживчої кооперації України протягом другої половини 1920-х рр. постійно зростали (див. додаток Д). Відтак журнал «Кооперативне будівництво» зазначав: «Мільярд карбованців обігу, про що мріяли кооператори в 1925-1926 рр., залишився далеко позаду» [32, с. 38]. На Вукопспілку припадала більша частина всього товарообороту системи споживчої кооперації. Торговельні операції ВУКС до загальної суми оборотів всієї системи з продажу у 1926-1927 рр. складали 81,3 %. Процент зростання товарообороту Вукопспілки у 1926-1927 рр. порівняно з попереднім роком складав 50,7 %; відповідно у 1927-1928 рр. - 87,0 % [124, арк. 35]. Простежується суттєва різниця товарообороту міських та сільських товариств. Так, за даними І. Витановича, у 1926 р. річний товарооборот сільського споживчого товариства досягав 47 тис крб., а робітничо-міського - 1 490 тис. крб., тобто майже в 32 рази більше [30, с. 281].

Динаміка зростання роздрібного товарообороту споживчої кооперації УСРР за період з кінця 1925 до початку 1929 рр. проілюстрована у табл. 4.4.2:

Таблиця 4.4.2

Динаміка зростання роздрібного товарообороту споживчої кооперації України за період 1925-1929 рр. (у тис. крб.)*

* Складено на підставі: Споживча кооперація Української РСР. 1917-1967. - К.: Экономика, 1967. - С. 47.

Отже, роздрібний товарооборот споживчої кооперації України за період із кінця 1925 до початку 1929 рр. зріс на 137 %, у сільській споживчій кооперації цей показник складав 223 %.

Зосередимо увагу на змінах у питомій вазі споживчої кооперації в товарообороті України. За статистичними даними, питома вага споживчої кооперації у загальному товарообороті України у кінці 1925 - на початку 1926 рр. складала: оптова і роздрібна торгівля разом - 17,9 %; лише роздрібна - 25 % (при цьому у місті - 22,2 % і на селі - 31,3 %) [125, с. 7]. За підрахунками І. Витановича, у той період участь споживчої кооперації в загальноукраїнському роздрібному товарообороті республіки становила 32 %, при цьому зауважимо, що товарооборот безпосередньо самих споживчих товариств досягав понад 68 % усього товарообороту системи [30, с. 281].

Згідно з матеріалами ІV з'їзду уповноважених Вукопспілки (квітень 1926 р.), споживча кооперація посідала в роздрібному товарообороті республіки 33,9 % проти 10 % на час ІІІ з'їзду споживчої кооперації (січень 1925 р.), тобто її частка зросла більше ніж у три рази (32, с. 34]. Таким чином, споживча кооперація, виконуючи директиви керівництва республіки, змогла у 1926 р. розширити роздрібні торговельні обороти до третини всього товарообороту республіки. Ці показники підтверджуються статистичними показниками, опублікованими в кінці 1920-х - на початку 1930-х рр. [123, с. 2]. Прикметно, що деякі робітничі кооперативи у той час досягли значно вищих результатів щодо питомої ваги роздрібної торгівлі. Так, з посиланням на архівні джерела, зазначимо, що в 1926-1927 рр. питома вага Чернігівського ЦРК у міській роздрібній торгівлі складала 85 % [126, арк. 7].

За даними журналу «Кооперативне будівництво», у 1928-1929 р. споживча кооперація України охоплювала понад 70 % роздрібного товарообороту. Однак у виданні підкреслювалося, що «на цьому заспокоюватися ще не можна, бо майже 30 % роздрібного обігу залишається поза споживчою кооперацією і питома вага харчових продуктів ще не досягла в асортименті товарів того рівня, який відповідав би вимогам споживача» [32, с. 38].

Оскільки питома вага споживчої кооперації в товарообороті продуктів харчування була низькою, Х Всеукраїнський з'їзд рад (квітень 1928 р.) наголосив на тому, що недостатнє охоплення кооперативним товарооборотом продуктової групи сільськогосподарських товарів при рості питомої ваги дефіцитних товарів потребує посиленої уваги кооператорів саме до вирішення продовольчої проблеми республіки [127, арк. 49 зв].

Отже, вище наведені дані свідчать про те, що розвиток торговельної діяльності споживчої кооперації у цілому супроводжувався збільшенням її питомої ваги в усьому товарообороті республіки. Споживча кооперація, розгортаючи свій товарооборот і одночасно виконуючи вказівки вищих партійних і державних органів, поступово стала основною товаропровідною системою в Україні.

Інтенсивне зростання питомої ваги споживчої кооперації в загальному товарообороті України та СРСР підтверджують і загальносоюзні показники (див. додатки Е, Ж). Відтак витіснення приватного капіталу з торгівлі і його заміщення, зокрема, в роздрібному товарообороті здійснювалось, головним чином, споживчою кооперацією. Якщо в 1926-1927 рр. питома вага споживчої кооперації в міському роздрібному товарообороті складала 33,8 % і на селі 53,3 %, то на кінець 1928 р. ці показники були такими - 44,1 % і 62,4 % [37, с. 255]. Тобто система споживчої кооперації СРСР, до складу якої входила споживча кооперація УССР, фактично стала основним товаропровідним апаратом країни.

Проаналізуємо охоплення споживчою кооперацією потреб населення. Купівельна спроможність населення України у 1925-1926 рр., порівняно з 1924-1925 рр., збільшилася у містах на 30-40 %; у селах - на 45-50 % [125, с. 3]. За іншими даними, у 1925-1926 рр. споживча кооперація охопила кошти сільського населення України на 46 %, робітничий бюджет - на 52 %. У 1925-1926 рр. частка споживчої кооперації в загальних витратах сімей робітників становила 41,6 %, службовців - 39 % [128, с. 42]. За даними І. Витановича, у 1925-1926 рр. робітники закупили в 1925-1926 рр. у своїх споживчих кооперативах товарів за 48,7 % заробітної плати; селяни отримали 42,4 % з усієї суми попиту на промислові товари [30, с. 281]. Дещо вищі показники щодо забезпечення потреб мали окремі робітничі кооперативи. Зокрема, у лютому 1927 р. бюджет робітника Чернігівським ЦРК було охоплено на 61 % [129, арк. 48]. За архівними даними, через систему споживчої кооперації України у 1928 р. на 72,3 % задовольняли свої споживчі потреби сім'ї робітників, на 63,3 % - сім'ї службовців і на 76,4 % - селян [130, арк. 97].

Значення споживчої кооперації країни у забезпеченні селянства важливими промисловими товарами можна з'ясувати на основі союзних даних (див. додаток З). Однак охоплення нею продуктового ринку мало значно менші обсяги. Так, у 1925-1926 р. частка споживчої кооперації на ринку харчових продуктів становила лише 13 %, наступного року вона зросла до 17,4 %, але й на кінець десятиліття система не задовольняла й третини потреб населення в продовольстві [131, арк. 33]. Організації споживчої кооперації недостатньо забезпечували міське та робітниче населення молоком та овочами. Робітники витрачали на купівлю молока у споживчої кооперації лише 10,2 % і овочів - 29,9 % від суми своїх витрат на придбання вказаних продуктів [37, с. 256]. Як і раніше, забезпечення населення продовольчими товарами здійснювалося, головним чином, приватними торговцями.

Одним з центральних питань, яке довелося вирішувати кооператорам протягом 1926-1928 рр., було вдосконалення організаційно-технічної складової діяльності торговельних організацій шляхом їх раціоналізації. Спочатку раціоналізаторські заходи не набули належного розвитку. Проте великий розрив між кількісними досягненнями та якістю роботи споживчої кооперації відчувався все сильніше. Обороти споживчої кооперації зростали, кооперативна мережа поширювалася, але асортимент продукції не завжди відповідав вимогам споживачів, сільськогосподарські продукти посідали дуже незначну питому вагу

в асортименті, тож робітники були змушені переплачувати значні суми за ці продукти на приватному ринку, продавці нечемно поводилися з покупцями, розтрати збільшувалися, раціоналізаторські заходи серйозно не запроваджувались, а торговельна мережа не була пристосована, щоб якнайзручніше обслуговувати робітників. Для того, щоб усунути ці недоліки, потрібно було запровадити в життя низку раціоналізаторських заходів.

З метою вдосконалення торговельної галузі споживчої кооперації 4 грудня 1925 р. на засіданні Української економічної ради була створена міжвідомча комісія з раціоналізації торговельної мережі на чолі з народним комісаром торгівлі України М.О. Черновим [132, арк.13-13 зв.]. За рішенням комісії, в ході раціоналізації торговельної діяльності споживчої кооперації здійснювалася передача їй установ трестів і синдикатів, ліквідувалися представництва союзних торгово-промислових організацій. Такі директивні заходи певною мірою посилили матеріально-технічну базу споживчої кооперації, дещо усунули паралелізм у роботі союзних організацій і споживчої кооперації України та конкуренцію з боку торговельних підприємств державної промисловості. Під час цієї компанії було ліквідовано близько 300 союзних та республіканських державних представництв, що становило 50 % від усіх раніше зареєстрованих, у Харкові, Одесі, Києві, Дніпропетровську та інших містах України [48, с. 12].

Десята сесія Ради Вукопспілки (жовтень 1926 р.) запропонувала приділяти постійну увагу організаційній раціоналізації апарату та методів роботи системи споживчої кооперації. Було вирішено наполягати перед урядовими структурами на більш швидкому та активному розгляді всіх питань, пов'язаних з раціоналізацією товаропросувної мережі. Крім цього, сесія визнала, що питома вага складських операцій у розмірі 22 % торговельного обороту є завелика, і тому перед кооператорами було поставлене завдання знизити її не менше як до 15 % [10, с. 17].

Одинадцята надзвичайна сесія Ради ВУКС, що проходила у лютому 1927 р., наголосила на тому, що раціоналізація, спрощення, здешевлення торговельного апарату та зменшення витрат мають важливе значення для зниження цін. Сесія звернула увагу на необхідність перегляду і пристосування асортименту товарів до споживачів ринку [38, с. 1-2]. На виконання рішень сесії Уцеробсекція Вукопспілки розіслала циркуляр до робітничих кооперативів, у якому підкреслювалося політико-господарське значення активізації роботи щодо раціоналізації торговельної галузі кооперації, що, у свою чергу, мало сприяти її оптимізації [133, арк.28].

На раціоналізаторські заходи споживчу кооперацію штовхали як вимоги пайовиків, які були незадоволені кооперативним обслуговуванням, так і вимоги партійних і державних органів зменшити витрати, не погіршуючи якість обслуговування членів кооперації. Виконуючи вказівки влади та рішення Вукопспілки щодо раціоналізаторської роботи, кооперативні організації з метою здешевлення товарів проробляли такі питання, як розширення асортименту товарів, покращення їх охорони та відпуску, вдосконалення устаткування магазинів, наближення товарів до споживача, підвищення кваліфікації торговельного апарату, покращення розфасовки товарів, спрощення розрахунків, збільшення транзитних операцій і зменшення ланок товаропросувної мережі та торговельних витрат тощо. Ряд розпоряджень керівних органів республіки містили завдання, щоб усі господарські організації, у тому числі і споживча кооперація, протягом 1927-1928 рр. зменшили свої адміністративно-господарські витрати на 20 % порівняно з 1926-1927 рр. Організації споживчої кооперації виконали ці завдання, а саме: райспоживспілки зменшили торговельні витрати на 21,25 %, а робкоопи - на 21,6 % [32, с. 37].

Як засвідчують архівні документи та кооперативні періодичні видання, протягом другої половини 1920-х рр. питання раціоналізації торгівлі постійно розглядалися на засіданнях правління Вукопспілки. Розроблялися спеціальні програми раціоналізації торговельної діяльності споживчої кооперації. Питанню про шляхи раціоналізації товаропросування, поширення досвіду раціоналізації кооперативної торгівлі приділялась велика увага на сторінках журналу «Кооперативне будівництво» та інших кооперативних видань. Були введені спеціальні рубрики «Раціоналізація роботи», «З досвіду й практики раціоналізації на місцях» та ін. [134, с. 39-43].

Одним із напрямків раціоналізаторської роботи споживчої кооперації було вдосконалення техніки торгівлі. Суттєвих змін зазнала торговельна робота апарату Вукопспілки. Більше прав і одночасно обов'язків отримав торговельний відділ ВУКС. Торговельна політика Вукопспілки стала, з одного боку, більш продуманою, узгодженою, а з другого - орієнтованою на виконання державних планів. Відбулася певна спеціалізація торговельного апарату Вукопспілки для розширення закупівельно-збутових операцій. Так, на початку 1928 р. ВУКС уже мала такі торговельні підприємства як Центральний торговельний відділ, Харківська, Київська, Одеська, Московська, Ростовська, Закавказько-Перська торговельні контори, Астраханське та Дніпропетровське представництво, хлібний, продуктово-сировинний та масляний відділ [135, арк. 2]. Перелік торговельних підприємств Вукопспілки свідчить про збільшення обсягів її торговельної діяльності та спробу розширення асортименту товарів для максимального задоволення потреб споживачів.

Слід згадати, що внаслідок зростання матеріального добробуту і культурного рівня життя трудящих підвищилися вимоги споживачів до асортименту та якості товарів. Вирішення проблеми розширення асортименту і покращення якості товарів у споживчій кооперації також перебувало під неухильним контролем органів влади. До того ж слід зауважити, що, запроваджуючи раціоналізаторські заходи і зменшуючи витрати на торгівельні операції, споживча кооперація, як того вимагали розпорядження державних органів, мала зберегти і підвищити якість обслуговування споживачів, покращити асортимент товару, збільшити в ньому питому вагу сільськогосподарських продуктів. У зв'язку з цим перед організаціями споживчої кооперації постали завдання вивчення запитів і потреб населення і посилення впливу на промисловість у справі випуску відповідних товарів.

Правління Вукопспілки на своїх засіданнях систематично розглядало такі питання, як боротьба за поліпшення якості продуктів, нормалізація споживчого попиту, регулювання ринку тощо. На сторінках кооперативних видань за участю провідних фахівців ВУКС регулярно обговорювались проблеми, пов'язані з розширенням асортименту та поліпшенням якості товарів та продуктів [136, с. 37]. З метою покращення обслуговування робітників Уцеробсекція при ВУКС здійснила ряд заходів щодо розширення асортименту товарів та продуктів. Наприклад, у жовтні 1927 р. робітничі кооперативи України отримали за рознарядкою Уцеробсекції партію турецьких апельсинів, духи «Азалія» та пудру «Шахерезада» зі знижкою 17-20 % [137, арк. 16]. Результати роботи щодо розширення асортименту товарів, яку провела Вукопспілка протягом 1927-1928 рр., наведені в додатку И.

Для ілюстрації того, як здійснювалася робота щодо покращення асортименту товарів на місцях, пропонуємо дані по Чернігівському та Полтавському ЦРК. Так, протягом вересня - грудня 1927 р. Чернігівський ЦРК щомісяця закупляв у місцевої взуттєвої фабрики по 300 пар взуття на суму 4 500 крб. зі знижкою 11 %. При цьому кооператори намагалися враховувати потреби різних вікових груп споживачів. Відтак асортимент взуття включав: чоботи чоловічі хромові, чобітки жіночі чорні, чобітки жіночі коричневі, чобітки для дівчаток, черевики хлопчачі чорні, гусарики дитячі, чобітки дитячі, чобітки-недомірки тощо [138, арк. 97-98]. Водночас Чернігівський ЦРК посилив увагу до питання вдосконалення забезпечення пайовиків продуктами харчування. Оскільки у м'ясних магазинах міста існували черги, у січні 1928 р. було терміново відкрито додатково ще три магазини для того, щоб охопити м'ясний ринок на 100 %. Тим самим чернігівські кооператори вирішували державне завдання, оскільки м'ясний ринок був визнаний таким же ударним, як і хлібозаготівлі [139, арк. 138].

Позитивом у раціоналізаторській діяльності Полтавського ЦРК було те, що тут намагалися поповнити асортимент дефіцитними товарами, як-от посуд, взуття, галантерея, нитки. Крім цього, тривалість роботи магазинів продовжили у вечірні години для більш доцільнішого обслуговувати споживачів. З метою вирішення проблеми затоварювання та залежування неходових товарів у січні 1927 р. Полтавський ЦРК за узгодженням з уповноваженим НКВТ по Полтавській області почав відпускати неходовий товар приватним торговцям [140, арк. 7]. Ці та інші заходи кооператорів щодо розширення асортименту товарів та вдосконалення техніки торгівлі, без сумніву, дозволяли певною мірою активізувати роздрібну торгівлю і краще задовольняти споживчі потреби пайовиків.

Щоб піднести активність кооперативних кадрів і кооперованого населення щодо покращення обслуговування споживачів, Вукопспілка систематично закликала організації розгорнути соціалістичне змагання навколо виконання цього завдання. Також почали запроваджувати практику матеріального та морального заохочення працівників кооперативних організацій за участь і підтримку раціоналізації торговельних операцій [32, с. 37].

В умовах наростання темпів індустріалізації задовольняти потреби пайовиків у промислових товарах та продуктах харчування державі ставало все важче. Низька товарність сільського господарства, а також неврожай, який виник у південних районах України, викликали великі утруднення при заготівлі хліба в 1928 р. Водночас швидке зростання кількості міського населення і підвищення його доходів обумовили значне зростання попиту на товари народного споживання, особливо на продовольчі. У цих умовах виникла необхідність тимчасово ввести нормоване постачання. Відповідно держава пішла на запровадження карткової системи. У 1928 р. карткову систему на хлібні продукти було введено в Донбасі, Одесі, Херсоні, Києві, Дніпропетровську, Харкові, Кривому Розі, Миколаєві, Маріуполі та інших містах України. Спочатку вона поширювалася на продукти харчування, а потім і на деякі промислові товари.