Торговельна діяльність споживчої кооперації України в період НЕПу (історико-економічний аспект)

118. ЦДАВО України. - Ф. 1. - Оп. 2. - Спр. 2419. - Арк. 2.

119. Бюллетень Вукоопспилки. - 1924. - № 28-29. - С. 16.

120. Державний архів Чернігівської області. - Ф. Р- 8477. - Оп. 3. - Спр. 158. - Арк. 169.

121. Державний архів Дніпропетровської області. - Ф. Р-1. - Оп. 1. - Спр. 1808. - Арк. 47.

122. Державний архів Полтавської області. - Ф. Р-1503. - Оп. 1. - Спр. 337. - Арк. 252.

123. ЦДАВО України. - Ф. 296. - Оп. 2. - Спр. 850. - Арк. 7.

124. Правда. - 1924. - 22 мая.

125. Кельмансон А. Надо избежать ошибок / А. Кельмансон // Кооперативный бюллетень. - 1924. - № 10. - С. 4.

126. Державний архів Київської області. - Ф. Р.-128. - Оп. 1. - Спр. 50. - Арк. 287-288.

127. Экономическая жизнь. - 1924. - 18 мая.

128. Союз потребителей. - 1924. - № 10. - С. 43.

129. Державний архів Чернігівської області. - Ф. Р-10. - Оп. 1. - Спр. 69. - Арк. 37.

130. С.Р. Оздоровлення фінансового стану кооперації / С.Р. // Вісті ВУЦВК. - 1924. - 26 липня.

131. Лантух В. Становление и развитие торговли на Украине в 1921-1932 гг. / В. Лантух. - Харьков: Основа, 1992. - С. 95.

132. Кооперативный бюллетень. - 1924. - № 39. - С. 4.

133. Коммунист. - 1924. - 19 листопада.

134. Залкинд Л.Б. Государственное регулирование промышленных и сельскохозяйственных цен (1922/23 и 1923/24 гг.). - «Сельское хозяйство на путях восстановления»: Сб. статей / Л.Б. Залкинд. - М.: Б.и., 1925. - С. 183.

135. Ковалевский Н. Недочеты низовой кооперации / Н. Ковалевский // Бюллетень Вукоопспилки. - 1924. - № 27. - С. 6.

136. Кооперативный бюллетень. - 1924. - № 26. - С. 42.

137. Кооперативная хроника // Кооперативный бюллетень. - 1924. - № 42. - С. 41.

138. Конко Н.В. Товарный голод и кооперация / Н.В. Конко. - М.: Центросоюз, 1926. - С. 12.

139. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 2088. - Арк. 13-13 зв.

140. ЦДАГО України. Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 2094. - Арк. 30.

141. ЗУ України. - 1925. - № 13-14. - Ст. 103. - С. 251.

142. Державний архів Одеської області. - Ф. Р-3. - Оп. 1. - Спр. 1263. - Арк. 109.

143. Державний архів Чернігівської області. - Ф. Р-10. - Оп. 1. - Спр. 170. - Арк. 121-122.

144. Державний архів Чернігівської області - Ф. 8477. - Оп. 3. - Спр. 318. - Арк. 12.

145. Державний архів Полтавської області. - Ф. Р-2068. - Оп. 1. - Спр. 213. - Арк. 66.

146. Державний архів Дніпропетровської області. - Ф. Р-1. - Оп. 1. - Спр. 2185. - Арк. 2.

147. Карский П. Кооперация отбила хлеб и мясо у торговцев / П. Карский // Пролетарий. - 1925. - 12 февраля.

148. ЗУ України. - 1925. - № 91. - Ст. 519. - С. 1198.

149. Державний архів Дніпропетровської області. - Ф. Р-1.- Оп. 1. - Спр. 1990. - Арк. 38.

150. Квиринг Э. Снижение розничных цен - основная задача кооперации в настоящее время / Э. Квиринг // Правда. - 1925. - 21 октября.

151. Г. Кооперативы не удовлятворяют потребителя / Г. // Пролетарий. - 1925. - 11 ноября.

152. Державний архів Полтавської області. - Ф. Р- 363. - Оп. 1. - Спр. 400. - Арк. 283.

153. Регулювання роздрібних цін кооперативно-державної торгівлі // Вісті ВУЦВК. - 1925. - 12 листопада.

154. Коммунист. - 1925. - 27 октября.

155. Потребительская кооперация за 10 лет Советской власти. Юбилейный сборник. - М.: Центросоюз, 1927. - С. 239.

156. ЗУ України. - 1924. - № 21-22. - Ст. 187. - С. 490.

157. Бюллетень Вукоопспилки. - 1924. - № 36. - С. 8.

158. Резолюции торгового совещания робкоопов 20-24 июня 1924 г. // Бюллетень Вукоопспилки. - 1924. - № 28-29. - С. 14.

159. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 1925. - Арк. 1.

160. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20 - Спр. 1898. - Арк. 65.

161. Державний архів Одеської області. - Ф. Р-3. - Оп. 1. - Спр. 1340. - Арк. 23.

162. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 1899. - Арк. 74.

163. Державний архів Дніпропетровської області. - Ф. Р-1. - Оп. 1.- Спр. 1808. - Арк. 44.

164. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 1878. - Арк. 50.

165. ЗУ України. - 1924. - № 15. - С. 325-328.

166. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 2090. - Арк. 19.

167. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 2094. - Арк. 280.

168. Державний архів Харківської області. - Ф. Р-1. - Оп. 1. - Спр. 1175. - Арк. 68.

169. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 2094. - Арк. 34.

170. ЦДАВО України. - Ф. 296. - Оп. 2. - Спр. 1318. - Арк. 214-215.

171. ЗУ України. - 1925. - № 71. - Ст. 403. - С. 850-851.

172. ЦДАВО України. - Ф. 296. - Оп. 2. - Спр. 1318. - Арк. 38.

173. ЗУ України. - 1925. - № 6-7. - Ст. 51. - С. 104-105.

174. Кооперативная хроника. Конкурс на лучшего продавца в Запорожском ЦРК // Бюллетень Вукоопспилки. - 1924.- № 20. - С. 24.

175. Державний архів Чернігівської області. - Ф. Р-8477. - Оп. 1. - Спр. 1218. - Арк. 25.

176. Кооперация на подьеме // Пролетарий.- 1925. - 17 февраля.

177. Рабочая кооперация проникает в массу // Пролетарий. - 1925. - 25 ноября.

178. Бюллетень Горловского многолавочного рабочего кооператива «Горняк». - 1925. - № 1.

179. Державний архів Чернігівської області. - Ф. Р-10. - Оп. 1. - Спр. 172. - Арк. 33.

180. Усилить контроль над работой кооперации // Пролетарий. - 1925. - 29 октября.

181. ЦДАВО України. - Ф. 296. - Оп. 2. - Спр. 814. - Арк. 197.

182. ЗУ України. - 1924. - № 39. - Ст. 253. - С. 729.

183. Підсумки праці ХЦРК // Вісті ВУЦВК. - 1925. - 18 березня.

184. Коммунист. - 1925. - 8 февраля.

185. Многолавочный рабочий кооператив «Горняк» в 1924-25 хозяйственном году // Бюллетень Горловского многолавочного рабочего кооператива «Горняк». - 1925. - № 1.- С. 2.

186. Споживча кооперація України. - К.: Політвидав України, 1965. - С. 48.

187. Споживча кооперація Української РСР. 1917-1967. - К.: Экономика, 1967. - С. 42-43.

188. Зарудний С. Українська кооперація на десяті роковини Жовтневої революції. 1917-1927 / С. Зарудний. - Харків: Книгоспілка, 1927. - С. 35.

189. Перетц Я.А. Організація і практика споживчої кооперації / Я.А. Перетц. - К.: Книгоспілка, 1928. - С. 6-7.

190. Коммунист. - 1924. - 11 мая.

191. Пролетарий. - 1924. - 5 липня.

192. Рабочий кооператор. - 1924. - 22 марта.

193. Агуф М. Робітник та кооперація (популярний нарис) / М. Агуф. - Харків: Книгоспілка, 1925. - С. 75-76.

194. Генкін О. Споживча кооперація / О. Генкін, О. Гречка. - Харків: Б.в., 1927. - С. 53.

195. Державний архів Полтавської області. - Ф. Р-1503. - Оп. 1. - Спр. 335. - Арк. 4.

196. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 1902. - Арк. 47.

197. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 2096. - Арк. 47.

198. Пролетарий. - 1925. - 3 декабря.

199. Екатеринославщина // Коммунист. - 1925. - 5 сентября.

200. Пролетарий. - 1925. - 21 января.

201. Кооперация на местах // Коммунист. - 1925. - 12 мая.

202. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 2086. - Арк. 57.

203. Дешко Є. Кооперація на Україні / Є. Дешко. - Харків: Урядова друкарня ім. Фрунзе, 1927. - С. 18.

204. Союз потребителей. - 1927. - 1927. - № 7-8. - С. 172.

205. ЦДАВО України. - Ф. 296. - Оп. 6.- Спр. 1326. - Арк. 16.

206. Девятый сьезд Коммунистической партии (большевиков) Украины, 6-12 декабря 1925 г.: Стеногр. отчет. - Харьков: Пролетарий, 1926. - С. 39.

207. Коммунист. - 1924. - 11 марта.

208. Вісті ВУЦВК. - 1925. - 18 березня.

209. Вісті ВУЦВК. - 1925. - 28 січня.

210. Пролетарий. - 1925. - 17 февраля.

211. Підсумки сесії Ради Вукоопспілки // Вісті ВУЦВК. - 1925. - 27 червня.

212. Кистанов Я.А. Потребительская кооперация СССР. Исторический очерк / Я.А. Кистанов. - М.: Издательство Центросоюза, 1951. - С. 238.

213. ЗУ України. - 1925. - № 13-14. - Ст. 103. - С. 249.

214. Народне господарство УСРР. - К.: Б.в., 1935. - С. 351.

215. Витанович І. Історія українського кооперативного руху / І. Витанович. - Нью-Йорк: Товариство Української кооперації, 1964. - С. 281.

216. О новых методах торговой работы // Кооперативный бюллетень. - 1924. - № 11-12. - С. 2.

217. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 1902. - Арк. 4.

218. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 1743. - Арк. 85.

219. ЦДАВО України. - Ф. 296. - Оп. 2. - Спр. 840. - Арк. 15.

220. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 2084. - Арк. 12.

221. ЦДАВО України. - Ф. 1 - Оп. 20. - Спр. 2088. - Арк. 23.

222. ЦДАВО України. - Ф. 296. - Оп. 2. - Спр. 1318. - Арк. 47.

223. ЦДАВО України. - Ф. 296. - Оп. 2. Спр. 1318. - Арк. 134.

224. Кооперативы не удовлетворяют потребителя // Пролетарий. - 1925. - 11 ноября.

225. Резолюции торгового совещания рабкоопов 20-24 июня 1924 г. Резолюция к докладу о технике торговли // Бюллетень Вукопспилки. - 1924. - № 28-29. - С. 15.

226. Тезисы к докладу «О рабочей кооперации» // Бюллетень Вукопспилки. - 1924. - № 39. - С. 3.

227. ЗУ України. - 1924. - № 8. - Ст. 72. - С. 172-173.

228. Рабочий кооператор. - 1924. - 10 мая.

229. Державний архів Полтавської області. - Ф. Р-7. - Оп. 1. - Спр. 74. - Арк. 65.

230. Дроздько. Кооперативу нужна встряска / Дроздько // Пролетарий. - 1925. - 15 января.

231. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 2315. - Арк. 76.

232. Боротьба за оздоровлення кооперації // Вісті ВУЦВК. - 1925. - 28 жовтня.

233. Каган И. Подрывают доверие к кооперации / И. Каган // Пролетарий. - 1925. - 24 ноября.

234. Хорошие кооперативы и плохие кооперативы // Пролетарий. - 1925. - 18 апреля.

235. Грозный. Работа потребительских кооперативов / Грозный // Кочегарка. - 1925. - 22 октября.

236. Ямпольський М. Знов про розтрати / М. Ямпольський // Кооперативне будівництво. - 1927. - № 19. - С. 17-19.

237. Коммунист. - 1924. - 15 жовтня.

РОЗДІЛ ІV. ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ЩОДО ТОРГОВЕЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СПОЖИВЧОЇ КООПЕРАЦІЇ УКРАЇНИ В 1926-1928 рр.

4.1 Фінансове забезпечення торговельної діяльності кооперативних організацій

Проголошення у грудні 1925 р. курсу на індустріалізацію вимагало зосередження уваги на накопиченні коштів для будівництва важкої промисловості. Індустріалізація країни спричинила значну розбудову міст і збільшення чисельності робітників і службовців у народному господарстві, що супроводжувалося зростанням потреб міського населення у промислових товарах і продуктах харчування. У розширенні місткості ринку велику роль відігравало поступове зміцнення матеріального стану робітничого класу та рівня споживання селянства. Це вимагало подальшого розширення торговельної діяльності споживчої кооперації та посилення боротьби з приватним торговим капіталом, який намагався скористатися збільшенням попиту на продукти харчування і промислові товари з метою підвищення цін на них.

У вказаний період держава зосередила кошти на здійсненні індустріалізації країни і вирішенні невідкладних питань у сільському господарстві. Утім подальше витіснення приватного капіталу з товарообороту й усуспільнення сфери обігу, на думку більшовиків, було найважливішим завданням. Відтак споживча кооперація стала основною товаропровідною ланкою. Відповідно до вказівок партії, розширення діяльності споживчої кооперації мало проходити таким чином: у першу чергу, за рахунок подальшого витіснення приватної торгівлі, у другу - шляхом заміщення державної торгівлі в окремих районах, керуючись власними фінансовими та організаційними можливостями. При цьому висувалася обов'язкова умова: звільнене державною торгівлею місце на ринку не мала зайняти приватна торгівля.

Згідно з рішеннями партійних з'їздів і конференцій, що відбулися протягом 1926-1928 рр., завдання споживчої кооперації полягало в наступному: забезпечення потреб населення завдяки активізації кооперативного товарообороту та зменшення ролі приватного капіталу. Пленум ЦК ВКП /б/, проведений у квітні 1926 р., у резолюції «Про господарську політику» підкреслив необхідність розширення товарообороту споживчої кооперації як за рахунок зменшення ролі приватного капіталу, так і рішучої боротьби щодо зниження роздрібних цін [1, с. 15-16]. Пленум ЦК КП/б/У (29 березня - 1 квітня 1926 р.) також наголосив на важливості розгортання торговельних операцій кооперативних організацій з метою підвищення задоволення ринкового попиту. При цьому в резолюції зазначалося: «Боротьба за урегулювання ринку є боротьба за збереження і подальше підвищення заробітної плати трудящих і боротьба за зниження цін на предмети селянського вжитку, що надходять із міста» [2, с. 419-420].

Необхідність розширення масштабів діяльності торговельної галузі споживчої кооперації України вимагала приділити суттєву увагу стабілізації її фінансового стану. Органи влади всіляко намагалися регулювати вирішення цієї проблеми і вважали, що кооперативні організації мали терміново віднайти власні шляхи самофінансування. Без вирішення цього завдання споживча кооперація не могла розраховувати на успіхи у справі безперебійного забезпечення населення продуктами та промисловими товарами. До активного залучення коштів безпосередньо самого населення в русло кооперативного обороту з метою розширення торговельних операцій закликало партійне керівництво республіки [3, с. 417].

Вирішення питання стабілізації фінансового стану споживчої кооперації проходило із великими ускладненнями, хоча з кінця 1925 р. баланс власних коштів та позики у системі споживчої кооперації поступово почав змінюватися на користь перших. Певні досягнення щодо відновлення самофінансування системи відзначила восьма сесія Ради Вукопспілки (лютий 1926 р.), вказавши, що «кооперація з попереднього періоду боротьби винесла багатий досвід господарювання, здатність досконало зважувати ситуацію, економно використовувати свої кошти, продумано будувати свою роботу» [4, с. 3]. Однак, виконуючи настанови більшовиків на охоплення ринку, споживча кооперація не могла ще тоді суттєво зміцнити свою фінансову стабільність, оскільки збільшення оборотів вимагало постійного вкладання нових коштів у будівництво торговельної мережі й отримання від держави кредитів.

Відтак протягом 1926-1928 рр. споживча кооперація продовжувала здійснювати торговельні операції, головним чином, на запозичені кошти, серед яких вагоме місце мали довготермінові позики Народного комісаріату фінансів СРСР та УСРР. На початок 1926-1927 господарського року сумарна заборгованість споживчої кооперації цим органам перевищувала 14,5 млн. крб. [5, арк. 44]. Погашення боргу кооперативними організаціями проводилося несвоєчасно. Значні суми Наркомфіном СРСР та УСРР просто списувалися з боргу, оскільки повернути їх споживча кооперація не могла, а та їх частка, що поверталася, знову, відповідно до постанови РПО СРСР від 19 листопада 1926 р., направлялася на кредитування кооперативних організацій [6, арк. 111].

Суттєву роль у кредитуванні споживчої кооперації продовжували відігравати кредити Українбанку [7, с. 272] та Держбанку, на які припадало 89,9 % загальної суми одержаних організаціями споживчої кооперації кредитів, з них 48,6 % належали Українбанку. Споживча кооперація брала кредити й у приватного сектора, проте суми, одержані нею від приватників, поступово зменшувалися й у жовтні 1926 р. становили 5,5 %, а через рік - 1,4 % від загального обсягу кредитів [8, арк. 71]. Крім цього, залишались товарні кредити державної промисловості кооперативним організаціям. В умовах загострення товарного голоду кооперативні організації зменшували обсяг відпуску товарів у кредит своїм членам.

З метою фінансової підтримки міських робітничих товариств споживачів 3 квітня 1926 р. Українська економічна рада ухвалила постанову «Про кредитування низової робітничої кооперації під соло-векселі» [9, с. 147-148]. Ішлося про надання можливості робітничій кооперації одержувати з кредитних установ готівку, потрібну для сплати завдатків при купівлі товарів. УЕР винесла рішення про те, що робітничі кооперативи, яким відкриті кредити, можуть звертатися до Українбанку з проханням дисконтувати його соло-векселі для розрахунків із господарськими органами, що видали їм товари. Українбанк мав дисконтувати соло-векселі в рамках кредиту, встановленого для даного робітничого кооперативу, і вносити відповідну суму на банківський поточний рахунок даного господарського органу. Також Українбанк наділявся правом передисконтовувати дисконтовані від нього соло-векселі робітничих кооперативів у Державному банку в рамках кредитів, установлених для робітничих кооперативів.

Щоб підтримати фінансове забезпечення робітничої кооперації, десята сесія ради ВУКС (жовтень 1926 р.) надала право Президії Уцеробкоопу кредитуватися в усіх установах, організаціях, приватних осіб у межах до 10 млн. банківського кредиту і 40 млн. крб. товарного кредиту. Сесія також ухвалила дозволити правлінню Вукопспілки збільшувати розміри кредитів із наступним їх затвердженням загальними зборами уповноважених ВУКС. Разом з тим, сесія накреслила завдання щодо самофінансування системи, затвердивши кошторис прибутків від торговельних операцій у сумі 4 млн. 530 тис. крб. та організаційних витрат у сумі 2 млн. 481 тис. 519 крб. Крім цього, було заплановано протягом року довести зростання пайових капіталів та власних коштів на 55 %. Як бачимо, згідно з ухваленими сесією рішеннями, сукупність державних кредитів та власних коштів мала забезпечити для споживчої кооперації тверду фінансову базу [10, с. 17].

За статистичними даними, 1925-1926 господарський рік був найбільш сприятливим у розвитку кооперативного кредитування робітників, але й тоді сума наданих кредитів становила лише 8,2 % загального торговельного обороту робітничих кооперативів [11, с. 78]. Постанова секції торгівлі та кооперації Укрдержплану від 20 жовтня 1926 р. обмежила в кредитуванні права робітників, зарплата яких перевищувала 100 крб. на місяць. У 1926-1927 рр. питома вага кредитів у обігах робітничих кооперативів зменшилася до 7,8 %, а в 1928-1929 рр. вона становила лише 5,4 % обороту [12, арк. 32]. Тобто держава у зв'язку з початком індустріалізації і виділенням для цього великих коштів обмежила видачу кредитів робітникам. При цьому бралося до уваги, що на той час дещо покращився матеріальний стан робітничого класу і зросли пайові внески членів кооперативів. Тим самим поступово відбувалося відновлення одного з кооперативних принципів, який не рекомендував видавати товари у кредит, а радив продавати за готівку.

Оскільки державі бракувало коштів на індустріалізацію, було вирішено прискорити повернення боргів кооперативними організаціями. Так, на засіданні Ради праці та оборони СРСР 19 листопада 1926 р. розгорілася дискусія стосовно доповідей Народного комісаріату фінансів СРСР та Держбанку щодо вилучення довготермінових кредитів із кооперації. НКФ та Держбанк наполягали на тому, щоб видавати кредити споживчій кооперації не більше як на 3 роки. Воднораз від споживчої кооперації вимагали терміново погасити наявні борги за отримані кредити. Після тривалого обговорення ухвалили рішення щодо надання кооперативним організаціям кредитів на термін не більше 5 років. НКФ та Наркомторгу СРСР було доручено розглянути питання про можливість використання коштів, які повертала споживча кооперація, для подальшого кредитування кооперації [13, арк. 6-6 зв].

Зменшення термінів довготермінових кредитів кооперації не влаштовувало не тільки кооперативні організації, але й керівництво України. РНК УСРР у лютому 1927 р. опротестував перед РНК СРСР постанову РПО СРСР від 19 листопада 1926 р. про заходи щодо вилучення довготермінових позик споживчій кооперації. У червні 1927 р. позицію Раднаркому УСРР підтримала ВУЦВК. 3 липня того ж року у ЦВК СРСР відбулося обговорення спільного клопотання ВУЦВК та РНК УСРР про скасування вище названої постанови [14, арк. 8]. Однак вирішення справи уповільнювалося. 28 листопада 1927 р. РНК УСРР інформував ВУЦВК, що питання про вилучення довготермінових позик зі споживчої кооперації слід вважати не вичерпаним до кінця [15, арк. 13].

Не маючи гарантії щодо отримання довготермінових кредитів від держави, кооперативні організації були змушені невідкладно віднаходити необхідні кошти для розширення торговельної діяльності в самій системі. На необхідність активізації пошуку власних шляхів самофінансування звернула увагу восьма сесія Ради Вукопспілки, яка проходила у лютому 1926 р. При цьому у рішеннях сесії зазначалося, що це вкрай потрібно для того, щоб споживча кооперація змогла «впливати всім змістом своєї роботи на гранично можливий підйом життєвого рівня кооперованого населення» [4, с. 2].

Як засвідчують статистичні дані, поповнення власних коштів споживчої кооперації України відбувалося як за рахунок доходів від її господарської діяльності, так і завдяки пайовим кампаніям. Основні доходи давала безпосередньо сама торговельна діяльність організацій споживчої кооперації (див. додаток А). Ці надходження забезпечував здебільшого продаж товарів. Так, дохід робітничо-міських кооперативів від продажу товарів у 1925-1926 рр. пересічно становив 90,3 % загальної суми всіх доходів, а сільських споживчих товариств - 94,7 %. Трохи нижчим був відсоток від продажу товарів у сумі загального доходу райспоживспілок - 89,8 % [16, с. 21].

Завдання щодо покращення фінансового стану торговельної галузі споживчої кооперації спонукало кооператорів більшу частину ресурсів використовувати для нарощування товарообороту. Зокрема, робітничо-міські кооперативи мали в обігу протягом 1925-1926 рр. 89,1 % усіх коштів, з яких власні складали 16,7 %. Відповідно сільські споживчі товариства використовували 80 % фінансових ресурсів, із них 48,9 % - власних. 93, 7% коштів райспоживспілок перебувало в обігу, з них 20,1 % - власні [16, с. 20]. Як бачимо, більшу частину коштів у товарообіг направляли райспоживспілки, що потребували стабілізації складного фінансового стану. Розгортання торговельних операцій споживчої кооперації давало грошові надходження, які йшли на погашення кредитних боргів, розширення торговельної мережі та торговельних операцій.

У період боротьби за індустріалізацію країни збільшення фінансових ресурсів для розвитку торговельних операцій відбувалося також і за рахунок збору пайових авансів, вкладів. споживча кооперація змушена була приділяти велику увагу мобілізації коштів населення у формі пайових внесків, авансів і вкладів. Мобілізуючи таким чином кошти населення на організацію торгівлі, споживча кооперація давала можливість державі збільшувати капіталовкладення на розвиток промисловості.

3-я сесія ВУЦВК (травень 1926 р.) підкреслила значне поліпшення фінансового стану системи як через урядові заходи (кредитні асигнування на оздоровлення кооперативних організацій), так і через залучення коштів населення, що дало збільшення пайового фонду по сільських споживчих товариствах з 333 тис. крб. на 1 січня 1924 р.

до 2 174 тис. крб. на 1 січня 1926 р., по робітничій кооперації - з 1 245 тис. крб. до 2349 тис. крб. [17, с. 600]. За даними В.В. Лантуха, пайовий фонд сільської споживчої кооперації збільшився з 1 825 тис. крб. у жовтні 1924 р. до 5 532 тис. крб. у липні 1927 р. За цей же час у робітничій кооперації зростання відбулося з 820 тис. крб. до 5 112 тис. крб. [18, с. 88].

Протягом 1926 р. суттєво активізувалася робота кооператорів щодо збільшення числа пайовиків та пайового фонду кооперативних організацій. Як указував С. Зарудний, протягом 1926 р. помітно зросло число пайовиків. На 1 січня 1927 р. зростання у сільській споживчій кооперації становило 52,5 %, відповідно у робітничо-міській кооперації - 37,5 %. Без сумніву, це сприяло збільшенню пайового фонду споживчої кооперації республіки [19, с. 35].

Проте місце пайового капіталу кооперативних організацій у структурі власних коштів було тоді ще незначним, зокрема у робітничо-міських кооперативах - 15,4 %, сільських споживчих кооперативах - 15,0 % райспоживспілках - 12,3 % [16, с. 18]. Отже, переважною складовою частиною власних коштів кооперативних організацій на той час був не пайовий капітал, а кошти, що надходили від господарської діяльності кооперативів.

Х Всеукраїнський з'їзд Рад (квітень 1927 р.), розглянувши питання про організацію торгівлі та кооперацію, з яким виступив нарком торгівлі М.О. Чернов, констатував, що фінансовий стан споживчої кооперації покращився. У 1924-1925 рр. неплатоспроможних райспоживспілок налічувалося 22, а в 1925-1926 рр. таких зовсім не було. Водночас з'їзд наголошував на суттєвих недоліках споживчої кооперації, які заважали активізації її торговельної діяльності, а відтак - витісненню приватного торговця з ринку. Зокрема, було вказано на недостатнє зростання пайового капіталу, велику заборгованість державі, яка на 1 жовтня 1926 р. становила 29,3 % до суми загальної довготермінової заборгованості споживчої кооперації, наявність окремих слабких у торговому та фінансовому відношенні кооперативних організацій [20, с. 317].

На необхідності термінового вирішення проблеми зміцнення фінансового стану споживчої кооперації шляхом збільшення пайового фонду наголосила 2-а сесія ВУЦВК Х скликання, що проходила 12 жовтня 1927 р. [21, с. 1033]. Через півроку, 22 березня 1928 р., 3-я сесія ВУЦВК також підкреслила важливість оздоровлення споживчої кооперації на місцях. Як шлях до цього кооператорам пропонувалося суттєво поповнити пайовий фонд споживчих кооперативів та їх спілок за рахунок надходжень від вступних і пайових внесків [22, с. 207].

Більшовики контролювали процес поповнення пайових фондів споживчої кооперації з метою розширення торговельних операцій. Підтвердженням цього є постанова ЦВК і РНК СРСР від 31 грудня 1927 р. «Про зміни постанови ЦВК і РНК від 20 травня 1924 р. «Про споживчу кооперацію», згідно з якою для розгортання мережі кооперативної торгівлі було вирішено збільшити розмір внесків у споживчій кооперації: вступний - 50 коп., пайовий у робітничих кооперативах - 15 крб., у сільських споживчих товариствах - 10 крб. [23, с. 93-94].

3 січня 1928 р. ВЦВК СРСР направив телеграму ВУЦВК, зобов'язуючи його взяти під контроль проведення роботи щодо збільшення паїв у споживчій кооперації [24, арк. 4]. Виконуючи директиву Москви, 5 січня 1928 р. Раднарком УСРР ухвалив постанову про збільшення максимального розміру кооперативного паю у вищевказаних розмірах. Наркомторгу УСРР та організаціям споживчої кооперації було доручено терміново впровадити в життя ухвали названих документів [25, арк. 8].

Постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 14 грудня 1928 р. надавала широкі можливості у справі збору на місцях коштів на капітальне будівництво кооперативних організацій, включаючи торговельні заклади, склади, холодильники тощо. Передбачалися такі джерела, як спеціальні одноразові внески від кооперованого населення, цільові внески від усіх споживачів району, відрахування від доходів самої кооперативної системи. Розмір внесків і принцип їх збору був установлений у таких розмірах: для осіб із заробітком до 20 крб. на місяць - 50 коп., до 100 крб. - 2 крб. 50 коп., понад 225 крб. - 5 крб. [26, с. 50].

Без сумніву, виконання кооперативними організаціями директивних рішень влади щодо збільшення паїв дало суттєві результати. Якщо на 1 жовтня 1926 р. пайовий фонд споживчої кооперації України складав 855 тис. крб., то відповідно на 1 жовтня 1927 р. - 1 373,9 тис. крб., а на 1 жовтня 1928 р. 3 292,5 тис. крб., тобто протягом двох років зріс у 3,9 раза [27, с. 46]. Отже, поповнення пайового фонду споживчої кооперації певною мірою стабілізувало її фінансовий стан і дозволило активізувати торговельну галузь. Разом з тим зауважимо, що втручання держави у визначення розмірів паїв було грубим порушенням кооперативної демократії, що свідчило про перетворення кооперації у структуру, яка залежала від вказівок партійно-радянського керівництва. Не зважаючи на проведені пайові кампанії та директивне підвищення паїв і збільшення розмірів пайового капіталу, організації споживчої кооперації не змогли цілком позбутися кредитної залежності від банківських та інших кредитуючих установ.

Джерела містять різні дані щодо частки пайових внесків у обсязі власних коштів кооперативних організацій. Окремі з них засвідчують: 1 жовтня 1926 р. пайовий капітал у робітничо-міських споживчих кооперативах складав 27 % власних коштів, а в сільських споживчих товариствах - усього шосту частину (15 %). Водночас наголошується, що станом на 1 липня 1927 р., порівняно з 1924 р., пересічний пайовий капітал робітничих і міських товариств зріс більше ніж утричі, а сільських споживчих товариств - у понад 3,5 рази. Та навіть за таких темпів зростання пайового капіталу споживча кооперація України продовжувала проводити свої торговельні операції переважно за кредити, взяті в борг у держави [28, с. 25].

За іншими джерелами, у 1926-1927 рр. пайові кошти Вукопспілки становили 11,7 % до власних коштів; відповідно по райспоживспілках - 14,8 %; міських товариствах - 18,4 %; сільських споживчих товариствах - 20,4 % [29, с. 27-28]. Як бачимо, найбільш залежною від кредитів була Вукопспілка, якій держава передусім надавала кредитну підтримку. За І. Витановичем, на кінець 1928 р. пайовий фонд споживчої кооперації суттєво зріс. Так, власний капітал Вукопспілки у 1928 р. становив 8,4 млн. крб., у тому числі пайовий - 3,6 млн. крб., тобто 42,9 % [30, с. 281].

Проаналізуємо динаміку змін у структурі власних і запозичених коштів споживчої кооперації України протягом 1926-1928 рр., яка значною мірою впливала на її фінансове забезпечення, а відтак свідчила про можливість появи додаткових ресурсів для розширення торговельної мережі та товарообороту.

На думку В.М. Целларіуса, успішна торговельна діяльність споживчої кооперації була можлива, коли торговельне підприємство мало в обороті не менше 20-25 % власних коштів. Автор вважав, що дещо кращим було становище сільської споживчої кооперації, яка змогла на початок 1926 р. довести власні кошти в балансі майже до 45 %. Збільшення фінансових ресурсів відбувалося переважно за рахунок надходжень від торгівлі. Зовсім інший стан був характерний для робітничо-міської споживчої кооперації. Власні кошти становили приблизно 12-13 % у товарообороті, тобто товарооборот здійснювався за рахунок кредитів. У розпорядженні ВУКС на початок 1926 р. власні кошти складали приблизно 9 %. Відповідно торговельні операції вона здійснювала за кредити, зокрема, довготермінова позика НКФ становила 3 656 тис. крб. Власні кошти Уцеробкоопу тоді складали 30 %, проте він оперував 500-ма тис. довготермінової позики [31, с. 19-20].

Посилаючись на дані Є. Дешко, зазначимо, що власні кошти сільських споживчих товариств становили трохи більше половини їх товарообороту; власні кошти робітничо-міських товариств та райспоживспілок складали лише чверть з усієї суми товарообороту [18, с. 23]. За дослідженнями М. Попова, власні кошти сільських споживчих товариств на 1 жовтня 1926 р. зосереджувалися у торговельному обороті лише на 49,9 %, робітничих кооперативів - 15,8 %, райспоживспілок - 18,2 %, Вукопспілки - 2,5 %. При цьому автор зазначав, що на 1 жовтня 1924 р. робітничі споживчі товариства, райспоживспілки та ВУКС зовсім не мали власних коштів у торговельному обороті. Таким чином, за два роки цей прорив був цілком ліквідований і сума власних фінансових ресурсів споживчої кооперації зросла більше як утроє. Це дещо зміцнило фінансовий стан усіх ланок споживчої кооперації [32, с. 32].

На 1 жовтня 1927 р. співвідношення власних та запозичених капіталів у системі споживчої кооперації було таким: Вукопспілка мала 13,8 % власних до всіх наявних у неї коштів, відповідно райспоживспілки - 19,2 %, міські споживчі товариства - 25,1 %, сільські товариства - 52,6 % [29, с. 27]. Отже, лише сільські споживчі товариства вкладали трохи більше власних грошей, ніж запозичених. Це пояснювалося тим, що саме вони в попередні роки практично були позбавленні кредитної підтримки держави, а тому шукали власні шляхи стабілізації свого фінансового стану. Загалом же, за даними В.В. Лантуха, торговельний капітал споживчої кооперації у жовтні 1928 р. включав у себе ј власних коштів [18, с. 105].

Фінансовий стан Вукопспілки поступово змінювався на краще. На 1 жовтня 1927 р. в обороті було задіяно 2 163 тис. крб. власних коштів, а довготермінові позики складали 3 128 тис. крб. На 1 жовтня 1928 р. власні кошти ВУКС становили 5 045,3 тис. крб., а довготермінові позики - 2 727,6 тис. крб. [33, арк. 31]. Усього ж на 1 жовтня 1927 р. Вукопспілка мала власних коштів 7015 тис. крб., а на 1 жовтня 1928 р. - 12 432 тис. крб., тобто протягом року відбулося зростання в 1,8 раза.

Тенденція до стабілізації фінансового стану системи споживчої кооперації тривала. На 1 липня 1929 р., порівняно з 1 жовтня 1928 р., зростання її грошових ресурсів, за даними балансу, відбулося переважно внаслідок зростання власних доходів. За цей період у робітничих кооперативах абсолютна сума власних коштів збільшилася на 29 %, сільських споживчих товариствах - на 32 %, райспоживспілках - на 37,3 % [34, с. 51].

Показники щодо розміру доходів споживчої кооперації включили до народногосподарського плану на 1928-1929 рр. Розмір доходів споживчої кооперації був узгоджений з урядовими директивами. При цьому зазначимо, що перед кооператорами стояло непросте завдання - забезпечити певну стабільність фінансового стану, дотримуючись державної політики систематичного зниження кооперативних цін. Згідно з урядовими розпорядженнями, у споживчих товариствах планувалося збільшити доходи до товарообороту в межах 1,5-1,75 %, відповідно по райспоживспілках - 1 % і по Вукопспілці - 0,25 % [35, с. 32].

Отже, влада прагнула контролювала та регулювала надходження коштів до кооперативних організацій з тим, щоб потім використовувати їх для розвитку економіки країни. Справді, із зміцненням фінансового стану, споживча кооперація брала активну участь у підтримці індустріалізації країни. Уже 1928 р. Вукопспілка стала кредитором, виділивши Українбанку довготермінову позику на будівництво - 520 тис. крб. і позику на імпортне устаткування - 466 тис. крб. [36, арк. 59]. За даними Я.А. Кістанова, у державні позики, пов'язані із здійсненням індустріалізації, споживча кооперація СРСР за період 1926-1929 рр. вклала близько 300 млн. крб. [37, с. 271]. У ній є і частка коштів споживчої кооперації України.

Певним чином на стабілізацію фінансового стану споживчої кооперації протягом 1926-1928 рр. впливала податкова політики держави. Більшовики, розгортаючи індустріалізацію, шукати нові шляхи надходження коштів, відтак намагалися посилити податкове навантаження на всі господарські структури. Споживча кооперація, яка в попередні роки мала суттєві податкові пільги, всіляко намагалася зберегти їх за собою, хоча з кожним новим розпорядженням Народного комісаріату фінансів та податкових органів робити це було все складніше.

Керівництво споживчої кооперації з метою отримання податкових пільг не раз ставило перед органами влади питання щодо вдосконалення системи оподаткування кооперативних організацій. Так, ХІ надзвичайна сесія Ради Вукопспілки, що проходила 19-22 лютого 1927 р., розглянула питання про заміну існуючої форми оподаткування споживчої кооперації у вигляді зрівняльного збору введенням прогресивно-прибуткового податку. Також пропонувалося запровадити суттєве скорочення існуючих ставок орендної плати за приміщення, які займала споживча кооперація. Зазначені пропозиції правління Вукопспілки внесло на розгляд уряду України [38, с. 1-2]. Така позиція свідчила про те, що керівництво споживчої кооперації всіляко намагалось зберегти монопольне становище на ринку.

Про податковий тиск фіскальних органів на споживчі товариства свідчило розпорядження Народного комісаріату фінансів УСРР від 16 липня 1926 р., в основі якого лежала директива НКФ СРСР від 24 червня 1926 р. про запровадження оподаткування прибутковим податком споживчих об'єднань робітників і службовців [39, арк. 15]. Зауважимо, що оподаткування прибутковим податком було запроваджене з огляду на те, що міські кустарі та ремісники, які входили до складу споживчих товариств, вважалися такими, що працюють і підлягають додатковому оподаткуванню. Розпорядження НКФ УСРР викликало цілу низку клопотань із боку робітничих кооперативів до органів влади про звільнення їх від цього податку. Наголошувалося на тому, що кількість кустарів і ремісників, які входять до складу робітничих споживчих товариств, складає незначну кількість пайовиків, а оподаткування прибутковим податком вимагає виплати значних сум.

Прокуратора УСРР, у компетенцію якої входило вирішення суперечливих питань оподаткування, 31 березня 1927 р. надіслала до ВУЦВК подання «Про припинення чинності обіжника НКФ «Про оподаткування споживчих об'єднань робітників та службовців прибутковим податком». Президія ВУЦВК на засіданні 15 квітня 1927 р. розглянула подання Прокуратори УСРР і скасувала вищевказане розпорядження НКФ УСРР від 16 липня 1926 р. У результаті Наркомфіну УСРР довелося внести доповнення до Постанови ЦВК та РНК СРСР про податкові пільги для споживчих кооперативних організацій з приміткою такого змісту: «Входження в указані споживчі об'єднання робітників і службовців, кустарів і ремісників, які мають виборчі права, не позбавляє ці об'єднання пільг оподаткування» [40, арк. 4]. Як бачимо, робітничі кооперативи зберегли за собою певні податкові пільги, а саме, звільнялися від оподаткування прибутковим податком.

Спробою посилення оподаткування організацій споживчої кооперації України та поповнення союзної казни було «Положення про прибутковий податок з державних підприємств, кооперативних організацій і акціонерних товариств за участю державного і кооперативного капіталу», яке було ухвалене ЦВК СРСР восени 1926 р. [41]. Згідно з цим положенням, державні підприємства, кооперативні організації й акціонерні товариства (пайові товариства) оподатковувалися прибутковим податком за місцем знаходження їх правлінь. При такому централізованому порядку оподаткування прибутковий податок надходив до однієї союзної республіки, а саме тієї, на території якої містилося правління. Оскільки споживча кооперація України була складовою частиною Центроспілки, прибуток від контор та представництв споживчої кооперації УСРР, що перебували за межами України (зокрема в Москві, Ленінграді, Ростові, Астрахані), мав надходити до податкових органів СРСР. Таким чином, зі споживчої кооперації України вилучалися кошти, які належали республіканській казні.

Ураховуючи пропозиції кооператорів, 15 квітня 1927 р. ВУЦВК направив до ЦВК СРСР проект постанови в редакції українського уряду, за яким сума прибуткового податку кооперативних організацій розподілялася між усіма союзними республіками, на території яких реалізувалася діяльність цих організацій. На думку уряду УСРР, найбільш доцільним методом розподілу сум прибуткового податку між союзними республіками був розподіл пропорційної вартості вибраних на кожне окреме підприємство патентів. Вважалося, що при розподілі загального окладу податку на кожне підприємство буде нарахована певна частина податку [42, арк. 4]. Однак остаточно вирішити цю проблему не вдалося, тож у практиці сплати прибуткового податку організаціями споживчої кооперації і надалі продовжувала існувати велика плутанина, яка шкодила стабілізації її фінансового стану.

Водночас зазначимо, що, порівняно з іншими господарськими структурами, споживчій кооперації протягом 1926-1928 рр. вдалося зберегти певні податкові пільги. Податкова політика держави щодо споживчої кооперації впливала на її частку в загальній сумі податкових надходжень до бюджету республіки. У 1924-1925 р. на споживчу кооперацію припадало 13,6 % (7,6 млн. крб.) усіх податкових платежів, що надходили до державної казни, у 1925-1926 рр. її частка збільшилася до 15,2 % (11,7 млн. крб.), а в 1926-1927 рр. - знову зменшилася до 13,5 % (15 млн. крб.). Зростання абсолютного обсягу податкових надходжень пояснюється збільшенням розмірів торговельних оборотів. Тоді ж приватний сектор сплачував податків у середньому в 4 рази більше, ніж споживча кооперація, хоча в 1925-1926 рр. обороти у нього були меншими у 1,5 рази від кооперативних, а в 1926-1927 р. - у 2,4 рази [43, арк. 40-41].

Отже, здійснення індустріалізації країни вимагало прискорення товарообороту, зниження витрат обертання і впровадження жорсткого режиму економії, відтак торговельна діяльність споживчої кооперації розглядалася керівництвом країни як частина народногосподарського плану. У зв'язку з розгортанням індустріалізації держава не мала змоги підтримувати споживчу кооперацію довготерміновими кредитами, тому важливим завданням, яке довелося вирішувати кооператорам протягом 1926-1928 рр., було накопичення власних капіталів, мобілізація внутрішніх ресурсів, відновлення самофінансування системи споживчої кооперації.

Через брак власних коштів організації споживчої кооперації у другій половині 1920-х рр. здійснювали торговельні операції переважно на кошти, запозичені у держави. Однак поступово поруч з кредитами почали відігравати значну роль і власні капітали. Це стало можливим завдяки скороченню торговельних витрат, отриманню доходів від товарообороту та збільшенню пайового фонду. Без сумніву, нагромадження власних капіталів сприяло зміцненню фінансового стану споживчої кооперації та розвитку її торговельної галузі. У міру прискорення темпів індустріалізації держава почала звертатися до споживчої кооперації по кредити та іншу матеріальну підтримку, тим самим обмежуючи її торговельну та інші види діяльності.

На фінансове забезпечення торговельної діяльності споживчої кооперації України певним чином впливали заходи держави щодо оподаткування. Влада, з одного боку, в умовах розгортання індустріалізації прагнула посилити податкове навантаження на споживчу кооперацію, а з другого, зберегти за нею податкові пільги, оскільки залишалося невирішеним завдання - витіснити з ринку приватну торгівлю.

4.2 Вплив держави на поглиблення взаємозв'язків споживчої кооперації і державної промисловості

У зв'язку з початком індустріалізації більшовики активізували пошук коштів для її проведення. Відтак держава прагнула максимально витіснити приватну торгівлю зі сфери товарообороту. Зважаючи на це, органи влади зобов'язували споживчу кооперацію посилити її питому вагу як в оптовому, так і в роздрібному товарообороті країни. Рішення партійних та радянських органів протягом 1926-1928 рр. цілком були спрямовані на посилення ролі споживчої кооперації в завоюванні ринку шляхом зниження цін та усунення ще наявного розриву між оптовими та роздрібними цінами на промислові товари.

Квітневий 1926 р. Пленум ВКП/б/ наголосив на тому, що у зв'язку з розривом роздрібних і оптових цін на продукцію державної промисловості питання організації та регулювання ринку набувають виняткової ваги. Успішність боротьби з приватною торгівлею суттєво залежала від того, як швидко споживча кооперація зможе посісти монопольне становище в оптовому товарообороті, чим визначалося і зниження роздрібних цін на промислові товари. Пленум підкреслював, що на цій боротьбі найближчим часом має зосереджуватися увага і державної промисловості, і споживчої кооперації [1, с. 16].

Розширення оптових торговельних операцій споживчої кооперації було тісно пов'язане з поглибленням практики системи генеральних договорів із державною промисловістю. Це відзначила 3-я сесія ВУЦВК (травень 1926 р.). Сесія виходила з того, що в Україні ще давався взнаки товарний голод на окремі товари. Відтак існувала нагальна потреба врегулювати товарообмін й планомірне забезпечення дефіцитними товарами передусім промислових районів. Згідно з рішеннями сесії, торговельна система потребувала регулюючого впливу. Тож передусім необхідно було приділити увагу зміцненню позиції споживчої кооперації в товаропросуванні від виробника до пайовика. Народний комісаріат торгівлі отримав завдання за участю кооперації і промисловості встановити обов'язкові граничні надбавки в усіх торговельних організаціях на основні товари широкого споживання. Разом з цим сесія визнала за потрібне і надалі розширювати практику генеральних договорів споживчої кооперації і державної промисловості, забезпечити безумовне виконання зобов'язань щодо генеральних договорів обома сторонами [44, с. 602].

Крім цього, сесія доручила Раднаркому УСРР категорично вимагати від союзних урядових організацій обов'язкового й планового надходження всіх призначених Україні товарів, а також товарів республіканських трестів - через основні організації, що торгували в Україні (українські відділи союзних синдикатів і трестів та українські кооперативні центри). Таке завдання пояснювалося тим, що товарна маса, яку направляли не через встановлені організації, розпорошувалася й лише частково потрапляла до споживача обхідними шляхами за підвищеними цінами [45, с. 604].

Зауважимо, що між кооператорами і виробниками товарів у 1926 р. розгорілася дискусія стосовно доцільності збереження генеральних договорів між промисловістю і споживчою кооперацією. ІV з'їзд уповноважених Вукопспілки, що проходив у квітні, підкреслив важливість поглиблення взаємозв'язків споживчої кооперації з промисловістю, а відтак необхідність збереження та розширення цієї практики, бо це гарантувало систематичне поповнення товарних ресурсів кооперативних організацій товарами, які користувалися великим попитом [46, с. 4].

Правління Вукопспілки та місцеві організації споживчої кооперації обстоювало форсоване розширення практики генеральних договорів та централізованого постачання через відповідні ланки власної системи. Крім того, для ліквідації паралелізму в роботі й збільшення навантаження кооперативної системи вони вимагали скорочення державного торговельного апарату як реалізатора промислових товарів. У виступі на десятій сесії Ради Вукопспілки (жовтень 1926 р.) член правління М.З. Дулін наголошував: «…наша увага повинна бути зосереджена на розширенні практики генеральних договорів. Ми вважаємо за необхідне, у зв'язку з розвитком гендоговорів, ставити питання про ліквідацію торговельної мережі синдикатів, трестів, торгів» [10, c. 17].

Відтак десята сесія Ради ВУКС доручила правлінню вжити заходи щодо розширення існуючих і складання нових генеральних договорів з державною промисловістю з тим, щоб забезпечити виконання державного плану задоволення потреб населення не менше як на 70 %. Особлива увага при цьому була звернена на розширення генеральних договорів на товари підвищеного попиту, зокрема бакалію та галантерею [10, с. 17].

Керівники державної промисловості займали протилежну позицію, розцінюючи генеральні договори і практику їх виконання як зайву ланку в просуванні товарів до безпосередніх споживачів, що спричиняла лише штучне накручування кооперативних оборотів й уповільнювала товарооборот. Вони наполягали на збереженні системи синдикатських філій як постачальників низової та серединної кооперації. Тож між двома системами - державною промисловістю та кооперацією посилилося протистояння у питанні товаропросуванні від виробника до споживача.

З метою розв'язання конфлікту 16 серпня 1926 р. ЦК ВКП/б/ видав постанову «Про взаємовідносини держпромисловості і споживкооперації», у якій підкреслювалося, що основним розподільником промислових товарів серед населення повинна залишатися система споживчої кооперації [47, с. 535]. Зокрема, в документі наголошувалося на тому, що надалі потрібно проводити лінію на більше навантаження системи споживчої кооперації товарами державної промисловості відповідно до організаційно-технічних і фінансових можливостей самої споживкооперації.

Генеральні договори між державними синдикатами і кооперативними центрами, зазначалося в постанові, дають можливість передбачити точні умови термінів, загального асортименту, порядку і місця здачі і прийомки товарів. Крім цього, наголошувалося, що «генеральні договори повинні встановлювати безпосередню відправку товарів з фабричних складів або оптових синдикатських баз на склади районних спілок, а також крупних ЄСТ, де це є можливим». Завезення товарів на склади центральних або обласних кооперативних спілок могло здійснюватися лише у виняткових випадках, тобто йшлося про те, щоб промислові товари якнайшвидше могли потрапити до споживача. Умови їх продажу для споживчої кооперації мали бути в усіх випадках більш пільговими, порівняно з іншими контрагентами, що цілком влаштовувало кооператорів [47, с. 537].

Таким чином, дана постанова в категоричній формі припинила дискусію, остаточно закріпивши за споживчою кооперацією роль головного провідника промислових товарів. Було визнано за необхідне систематично збільшувати обсяги організованого постачання споживчої кооперації товарами при наданні не просто кращих, а пільгових умов. Постанова визначала не лише загальні, головні напрями подальшого співробітництва споживчої кооперації й промисловості, а й розписувала в деталях окремі пункти й положення генеральних договорів.

Керівництво УСРР з метою підтримки споживчої кооперації вдалося до згортання торговельних представництв державної промисловості. Відтак функції реалізатора товарів повністю мали перейти до кооперативних організацій. Наприклад, рішення Наркомторгу України, ухвалені у вересні - жовтні 1926 р., передбачали згортання баз Цукротресту, передачу більшості відділень Держрибсиндикату й Текстильторгу відповідним кооперативним органам [48, с. 12]. Якщо раніше стимулювався розвиток державного роздрібу, то тепер він допускався лише в тих районах, де споживча кооперація через фінансово-організаційні обставини не могла обслуговувати потреби широкого споживання.

Наочною ілюстрацією перемоги адміністративно-планового принципу над так званою ринковою стихією було невпинне зростання обсягу поставок споживчій кооперації товарів через систему генеральних договорів. Так, якщо в 1925-1926 рр. між українськими трестами й споживчою кооперацією було укладено угод на суму 111 млн. крб., то в 1926-1927 рр. - уже на 184 млн. крб. [49, с. 53]. Питома вага доходів Вукопспілки, які вона отримувала від торговельних операцій з промисловими підприємствами, в 1925-1926 рр. становила 1,9 %, а в 1926-1927 рр. - 10, 4 % загальних доходів ВУКС. Це, у свою чергу, свідчило не лише про поглиблення господарських зв'язків державної промисловості зі споживчою кооперацією, а й про посилення ролі останньої в оптовому товарообороті республіки [50, с. 58].

Протягом 1925-1926 рр. споживча кооперація все тісніше співпрацювала з державною промисловістю, переходячи на систему міцних договірних відносин щодо збуту продукції. Так, питома вага споживчої кооперації СРСР у забезпеченні населення мануфактурою становила 52,4 %, відповідно шкірою та взуттям - 28 %, цукром - 57,9 %, сіллю - 42,8 %, гасом - 41,7 %, металовиробами - 36 %, сірниками - 52,3 %. У 1926 р. генеральні договори споживчої кооперації СРСР охопили понад близько 25 % всієї продукції широкого ринку таких галузей промисловості як текстильна, металева, силікатна, хімічна, цукрова, шкіряна, гумова, тютюнова, паперова, олійна, що цілком можна віднести і до кооперативних організацій України [51, с. 240].

...