Торговельна діяльність споживчої кооперації України в період НЕПу (історико-економічний аспект)

З'їзд накреслив ряд заходів щодо оздоровлення і зміцнення торговельної галузі споживчої кооперації. Кооператори мали відмовитися від забезпечення всього населення, а зосередити увагу на першочерговому задоволенні потреб пайовиків на місцях. Тому з'їзд виніс рішення заборонити споживчій кооперації торгувати предметами розкоші. Тим самим споживча кооперація мала зосередити увагу лише на закупівлі та реалізації товарів широкого вжитку, які виробляла державна промисловість. Разом з тим наголошувалося на необхідності максимального сприяння споживчій кооперації з боку державної промисловості (надання кращого асортименту товарів, узгодження термінів і форм товарного кредитування тощо). Слід зазначити, що з'їзд суттєво посилив планові засади у взаємовідносинах кооперативних організацій із державними підприємствами. Так, за посередництва Держплану СРСР мали досягти повної узгодженості щодо випуску промисловістю справді необхідних і ходових видів товарів масового споживання. При цьому з'їзд наголосив на тому, що примусового асортименту товарів для споживчої кооперації з боку промисловості не повинно бути [1, с. 238-239].

Тобто ухвалені союзним партійним форумом рішення мали забезпечити проведення основної маси продукції державної промисловості через споживчу кооперацію. Вони в директивному порядку забезпечували стійкість торговельних взаємовідносин промисловості і кооперативних організацій за сприятливих для останньої умов. Без сумніву, подібні взаємовідносини сприяли широкому забезпеченню споживчої кооперації товарами та її кредитуванню з боку промисловості, що у свою чергу, посилювало значення кооперації в народному господарстві.

Основні положення ХІІІ з'їзду РКП/б/ щодо взаємовідносин споживчої кооперації з промисловістю були продубльовані восьмою конференцією КП/б/У у травні 1924 р. Так, у резолюції «Про товарооборот та кооперацію» зверталася увага на те, що для витіснення з торгівлі приватного оптовика передусім потрібно приділили увагу впорядкуванню роботи державної промисловості, зокрема тривалим комісійним угодам зі споживчою кооперацією на збут промислової продукції. «Основне питання торгівлі і кооперації впирається в проблему організації збуту продукції нашої державної промисловості», - підкреслювалося у матеріалах конференції [58, с. 146]. Як бачимо, свідомо усуваючи з ринку приватного торговця, влада робила все можливе для того, щоб тільки споживча кооперація була основним закупівельником і продавцем продукції державної промисловості. Таким чином, «нова торговельна політика», запропонована ХІІІ з'їздом РКП/б/ і підтримана керівництвом УСРР, поклала кінець безгендоговірному періоду у взаємовідносинах промислових підприємств і споживчої кооперації. Це було проявом адміністративного втручання держави у торговельні взаємовідносини двох партнерів та ігнорування економічних законів ринку, хоча і здійснювалося з метою підтримки споживчої кооперації та покращення забезпечення пайовиків.

Виконуючи рішення вищих органів влади, споживча кооперація УСРР стала на шлях більш тісного зв'язку з державною промисловістю. Не випадково Пленум ЦК КП/б/У у липні 1924 р. констатував, що споживча кооперація є одним із основних джерел забезпечення населення предметами першої необхідності [3, с. 318].

8 липня 1924 р. відкрилася Всеукраїнська торговельна нарада споживчої кооперації представників райспоживспілок, скликана Вукопспілкою. Ішлося про те, що стан споживчої кооперації дещо покращився завдяки допомозі з боку держави й більшій налагодженості взаємовідносин з трестами. На той час із багатьма трестами та синдикатами за сприяння влади кооперативні організації змогли укласти договори, зокрема Сільсиндикатом, Нафтосиндикатом, Цукротрестом, Сірниктрестом, Махортрестом, Шкірсиндикатом, Олійтрестом, трестом «Хімвугілля» [17]. Протягом липня 1924 р. Вукопспілка змогла укласти генеральні договори з Уралметом та Металосиндикатом на закупівлю металевих виробів, на які існував великий попит, особливо на селі [59, арк. 292]. Згідно з генеральними договорами, державні трести РСФРР постачали споживчу кооперацію України мануфактурою, взуттям, покрівельним залізом, металевим посудом [60, арк. 102]. Державні підприємства Білорусії на підставі договорів забезпечували потреби української кооперації у лісоматеріалах [61, с. 22]. Понад 100 млн. пудів гасу реалізував на Україні протягом 1924-1925 р. всесоюзний Нафтосиндикат [62, с. 280].

Згідно з даними В.П. Дмитренка, частка споживчої кооперації СРСР у збуті товарів 12 основних державних синдикатів піднялася з 17 % у жовтні 1923 р. до 42,5 % у жовтні 1924 р., охопивши на ? продаж солі, на 48,2 % - текстилю, на 38 % - шкіряних товарів, на 35 % - металічних виробів, на 55 % - тютюнових виробів, на 72 % - сільськогосподарських знарядь тощо. Просування цих товарів на село через мережу кооперації різко зросло. При цьому питома вага приватних осіб, як контрагентів, скоротилася за період із жовтня 1923 р. по вересень 1924 р. з 16,1 % до 5,2 %, тоді як частка споживчої кооперації збільшилася з 6,9 % до 16,3 % [63, с. 188].

Розширення практики налагодження тісних та вигідних для споживчої кооперації контактів із виробничими об'єднаннями відзначила газета «Вісті ВУЦВК», яка восени 1924 р. писала, що «взаємовідносини між кооперацією і держпромисловістю стають більш певними, простими» [64].

Проте проблем у торговельних взаємовідносинах державної промисловості і споживчої кооперації існувало немало. Наприклад, відчувався великий попит населення на мануфактуру, спостерігалися значні перебої в забезпеченні членів споживчої кооперації цукром. Крім цього, частими були випадки, коли підприємства державної промисловості генеральні договори зі споживчою кооперацією не виконували. Так, протягом 1924-1925 рр. Продосилікат виконав договори лише на 40 %, відповідно Держчавунплав - на 45 %, Укрмаслотрест - на 57 %, Уралмет - на 59 %, Цукротрест - на 60 %. У зв'язку з невиконанням державною промисловістю ряду договорів населення було змушене шукати товари на приватному ринку, що викликало велике занепокоєння влади [65, с. 90].

Давалася взнаки й інша проблема взаємозв'язків державної промисловості і споживчої кооперації. Промисловість, яка реалізувала споживчій кооперації свою продукцію переважно шляхом довготермінового кредиту, з метою покращення свого фінансового стану в листопаді 1924 р. змінила умови розрахунків. Вона вимагала від торговельної мережі споживчої кооперації більшої частки оплати генеральних договорів готівкою, а також на умовах більш короткотермінового товарного кредиту.

Щодо пояснень такої позиції державних підприємств у взаємовідносинах із споживчою кооперацією та наслідків подібної практики існують дві точки зору. З одного боку, вважали, що споживча кооперація була поставлена такими рішеннями державної промисловості в надзвичайно скрутне фінансове становище і саме тому була змушена різко скоротити закупівлю, зосередившись переважно на найбільш ходових товарах. Наприклад, Уцеробкооп у січні 1925 р. закупив у текстильних трестів Москви 24 вагони мануфактури, тоді як у грудні 1924 р. закупівля складала 50 вагонів [66, с. 8].

Крім того, значна частина фінансових ресурсів кооперативних організацій була вкладена в неходові товари, які доводилося закупляти у державних підприємств з «примусового» асортименту [67, с.303-304].

Інша точка зору полягала в тому, що споживча кооперація прагнула вирішити власні проблеми «чужим коштом», вимагаючи від державної промисловості пільгових умов розрахунку, а саме: відпуску товарів не за готівку, а в кредит, термін погашення якого ув'язувала з періодом обороту товарів на ринку, що в кооперативній системі був значно тривалішим, ніж у приватній торгівлі. Відтак промислові трести, які найбільше працювали на споживчий ринок, зокрема, Махортрест, Південсталь, Укрсилікаттрест, Фарфор-Фаянс-Скло, повністю припинили відпуск товару в кредит приватній мережі, максимально лібералізувавши правила роботи зі споживчою кооперацією. А Донвугілля і Сільмаштрест максимально скоротили терміни кредитів і збільшили готівкову частку в розрахунках. Зазначимо: наслідки такої політики досить реалістично оцінювали кооперативні працівники. Голова Вукопспілки М.К. Вєтошкін у своєму заключному слові на нараді представників райспоживспілок, ЦРК і міських ЄСТ (10-12 жовтня 1924 р.) заявив: «Наші стосунки з держорганами необхідно будувати не на договорах, а тільки на практичній господарській роботі. Ми всі розбещені привілеями, привілеї розбещують організації, ми з ними скоріше загинемо, ніж вони нас врятують» [68, арк. 60].

Проте це була лише заява. Як показали подальші події, споживча кооперація продовжувала свою торговельну діяльність завдяки фінансовій та товарній підтримці держави. Усі перелічені трести, виконуючи вказівки влади, надали споживчій кооперації товарний кредит на вигідних для неї умовах - зі знижкою до 20 % при готівкових розрахунках, що було суттєвою підтримкою її торговельної галузі [69]. До того ж, у клопотанні до ряду керівних органів СРСР та УСРР від 29 листопада 1924 р. М.К. Вєтошкін наполягав на встановленні для споживчої кооперації товарного кредиту на термін не менше 4,5 місяців, тобто ув'язуючи його з терміном обороту товарів [70, арк.710].

У свою чергу, зважаючи на прохання ВУКС, колегія Наркомторгу УСРР у грудні 1924 р. визнала за необхідне збільшити терміни кредитних розрахунків споживчої кооперації з державними підприємствами. З цього приводу голова Раднаркому УСРР В.Я. Чубар у травні 1925 р. на Третьому з'їзді рад СРСР зазначав: «Товаропровідний апарат (державний і кооперативний) вийшов ослабленим з періоду так званої нової торговельної політики, коли терміни кредиту були стиснуті до неможливості. Останні заходи у сфері оздоровлення і зміцнення кооперації створюють більш міцну базу для подальшого розвитку товарообороту» [71]. Отже, за сприяння держави споживча кооперація зберегла право на довготермінові товарні кредити у взаєморозрахунках із державною промисловістю.

Ураховуючи ситуацію на споживчому ринку, де значну роль ще відігравала приватна торгівля, та існуючі проблеми взаєморозрахунків кооперації з державною промисловістю, керівництво УСРР у кінці 1924 р. вирішило посилити свій контроль за практикою просування товарів від виробника до споживача. Хід розрахунків державної промисловості зі споживчою кооперацією згідно з партійним дорученням спеціально відстежував секретар ЦК КП/б/У Е.І. Квірінг [72, арк. 24]. Питання про взаємовідносини споживчої кооперації з державною промисловістю систематично розглядалися на кооперативних нарадах при ЦК КП/б/У та Наркомвнуторзі УСРР. Зокрема, 24 грудня 1924 р. в Наркомвнуторзі була заслухана доповідь представника ВУКС про розширення і розвиток комісійних операцій між держпромисловістю і споживчою кооперацією. Згідно з ухваленими рішеннями, Вукопспілка зобов'язувалася систематично вдосконалювати генеральні договори з промисловістю, доповідаючи про це керівництву республіки [73, арк. 240].

Поглиблення контролю за торговельними взаємовідносинами споживчої кооперації з промисловістю проявилося і в посиленні плановості у практиці просування товару від виробника на первинних кооперативів. З осені 1924 р. у зв'язку з недостатністю промислових товарів та ускладненням ситуації на споживчому ринку союзні та українські державні органи влади вдалися до централізованого планового розподілу товарних мас [66, с. 169]. У головних районах хлібозаготівель УСРР була здійснена спроба планового завезення товарів. Спочатку така практика була орієнтовною, а з 1925 р. вона стала обов'язковою для трестів. Сутність її зводилася до централізованого розподілу через систему споживчої кооперації промислової продукції підвищеного попиту в окремих районах з урахуванням ряду економічних показників, зокрема, ролі того чи іншого району в хлібозаготівлях та чисельності населення. Завдяки складанню планів завозу передбачалося передусім покращити постачання товарами сільських жителів, оскільки в умовах товарного голоду значна частина промислової продукції реалізовувалася в містах і не потрапляла на периферію.

У результаті ініційованих державою заходів уже на початок 1925 р. через споживчу кооперацію у централізованому порядку в найбільші хлібозаготівельні райони республіки надходили промислові товари першої необхідності (мануфактура, нафтопродукти, сіль, цукор, залізо, цвяхи) від цілого ряду союзних та українських державних трестів та синдикатів, включаючи Нафтосиндикат, Сільсиндикат, Цукротрест, Південсталь, Уралмет, Металосиндикат, Продсилікат, Текстильсиндикат, Хімвугілля, Поліський сірниковий трест, Камвольний трест, Тютюнтрест, Махортрест та ін. [74, арк. 52-53].

Таким чином, практика подальшого розширення генеральних договорів разом з планами порайонного завезення товарів поступово стала вирішальною у взаємовідносинах споживчої кооперації з державною промисловістю. Саме тому у березні 1925 р. збори уповноважених Центроспілки СРСР визнали генеральні договори кооперативних організацій з державною промисловістю, що здійснювались централізованим порядком на плановій основі, «найбільш здоровою формою безперебійного постачання кооперації продукцією промисловості» [75, с. 34]. Безпосередньо сама держава розцінювала їх як важливий крок на шляху розвитку плановості в регулюванні товарообороту і приборканні «ринкової стихії», як дієвий засіб боротьби з нестачею товарів. Ціла низка проблем, яка виникла при цьому, не бралася до уваги.

Зауважимо, що поширення практики планових завозів товарів поклало кінець комерційній ініціативі промислових підприємств. Тепер держава не лише регламентувала відпускні ціни на продукцію трестів, але й указувала, де саме і кому її потрібно реалізувати. Замість створення економічної зацікавленості у просуванні товарів на периферію держава вдалася до безпосереднього адміністративного тиску. У централізованому порядку розподілялися не лише дефіцитні товари, а й цілком достатні, норми завезення товарів встановлювалися союзними органами без урахування питомої ваги УСРР в загальносоюзному фонді і були явно заниженими. До того ж нав'язана державою практика порайонного завозу не враховувала економічні закони ринку, зокрема регіональні сезонні коливання споживчого попиту. Слід підкреслити, що генеральні договори і планові рознарядки товарів позбавляли кооперативні організації на місцях комерційної ініціативи, не спонукали до покращення роботи споживспілок, що було вкрай важливо в умовах конкуренції з приватним торговцем.

Подібна практика взаємозв'язків споживчої кооперації з промисловими підприємствами ще більше посилила неврегульованість попиту та пропозиції, неминуче вела до розширення «примусового асортименту» товарів. На необхідність термінового вирішення цих проблем звернув увагу Пленум ЦК КП/б/У, що проходив у січні 1925 р., резюмуючи, що «прояв цих недоліків отримує особливо гострі форми в торгівлі з селом, викликаючи цим незадоволення селянських мас» [3, с. 333].

Однак вирішення проблеми розширення асортименту товарів, які споживча кооперація отримувала від промисловості і реалізувала на селі, виявилося досить складною справою. В офіційному зверненні Наркомторгу України до Раднаркому і ЦК КП(б)У від 28 лютого 1925 р. практика примусового асортименту називалася досить поширеною в Україні. Указувалося, зокрема, що торговельні організації на місцях абсолютно позбавлені будь-якого вибору асортименту товарів, оскільки договори укладалися центральними органами кооперації, часто без консультацій із торговельною мережею і без урахування її інтересів [76, арк. 12]. Особливі нарікання висловлювалися на адресу Металосиндикату, Продасилікату, Укртекстильторгу, Мосторгу, які постачали споживчій кооперації продукцію, що не задовольняла вимоги споживчого попиту на ринку товарів.

ХІV конференція РКП/б/ (квітень 1925 р.) у резолюції «Про кооперацію» приділила суттєву увагу питанню добору промислових товарів для споживачів. Рішення конференції вимагали від державної промисловості найближчим часом ліквідувати систему примусового асортименту товарів. Крім цього державні підприємства мали надавати споживчій кооперації першочерговість у доборі товарів. У центрі і на місцях, згідно з ухваленими на конференції рішеннями, були створені спеціальні паритетні комісії з представників промисловості і споживчої кооперації для спільного вирішення питань добору та реалізації промислових товарів [1, с. 378-379].

Невирішеною залишалася проблема забезпечення населення мануфактурою через кооперативні організації. Загострення проблеми полягало в тому, що в товарообороті української кооперації провідну роль відігравали хліб і ситець. По тому, скільки ситцю може отримати селянин за проданий хліб, визначалася рентабельність його господарства. Справа в тому, що на Україні майже повністю було відсутнє фабричне виробництво бавовняних тканин, їх завозили переважно з Російської Федерації. У зв'язку з цим товари текстильної промисловості у багатьох випадках доходили до селянина обхідними шляхами - через спекулянта, який вимагав подвійну, а то й потрійну ціну. Наприклад, у жовтні 1925 р. на Україні кооперативна націнка на ситець складала 61 %, приватна - 107 % [66, с. 8]. Така ситуація викликала велике занепокоєння союзного та українського керівництва.

Відтак питання забезпечення населення мануфактурою через споживчу кооперацію й усунення з цього процесу приватного посередника протягом 1925 р. було взято під посилений контроль держави. Голова ВРНГ СРСР Ф.Е. Дзержинський в одній із директив трестам, синдикатам і торгам підкреслював, що тільки за один квартал у Москві було перепродано спекулянтам 550 вагонів мануфактури, і вироби, замість того, щоб якнайшвидше діставатися до споживача, ходили з рук у руки, затримувались у спекулянтів, посилюючи товарний голод. Від імені Політбюро ЦК РКП/б/ і РНК СРСР у своїх виступах Ф.Е. Дзержинський пояснював, що господарники не повинні бути представниками лише вузьких трестовських інтересів, а думати про загальні інтереси країни, у тому числі і селянства, яке можна задовольнити виключно доведенням до нього дешевого і якісного товару. Він вимагав «покласти кінець вакханалії цін і вжити заходи з тим, щоб вироби промисловості через кооперацію діставались робітникам і селянам, а не спекулянтам» [77, с. 247-249].

Щоб розширити генеральні договори промисловості і споживчої кооперації на товари першої необхідності, зокрема мануфактуру, Українська економічна рада (УЕР) (листопад 1925 р.) ініціювала ряд заходів щодо оперативного просування промислових товарів до сільського споживача, а саме: державні підприємства і споживча кооперація мали обходитися без перекупників, слід організувати роботу так, щоб товар з фабрики навпростець потрапляв до споживчого кооперативу. На Наркомвнуторг УСРР покладалося завдання контролювати, щоб як мануфактура, залізо, махорка, шкіра, які мали попит у сільського пайовика, продавалися трестами безпосередньо споживчій кооперації [78].

Ужиті адміністративним шляхом заходи з боку союзного та республіканського керівництва дещо виправили становище з постачанням мануфактури державними підприємствами споживчій кооперації. Лише в останньому кварталі 1924-1925 рр. споживча кооперація УСРР отримала 791 вагон мануфактури (в одному вагоні 70 тис. м або 100 тис. аршинів). Планом на перший квартал 1925-1926 рр. передбачалося завести вже 1 тис. вагонів бавовняної мануфактури [79, арк. 13, 16]. Це було значно більше, ніж у попередні роки [66, с. 42]. Але якщо раніше більшість мануфактури потрапляла в руки приватника, то в кінці 1925 р. тут настав рішучий перелом. У першому кварталі 1925-1926 рр. з 462 вагонів мануфактури, які постачив Всесоюзний текстильний синдикат на Україну, споживча кооперація отримала 227 вагонів (тобто більше половини). При цьому зауважимо, що Наркомторг УСРР дав вказівку іншим отримувачам мануфактури 75 % цієї продукції реалізувати населенню безпосередньо через споживчу кооперацію [80, с. 96].

Як бачимо, генеральні договори споживчої кооперації з промисловими підприємствами на закупівлю та реалізацію товарів протягом 1924-1925 рр., на відміну від укладених у перші роки непу, перетворилися на цілу систему, сприяючи активізації торговельної роботи кооператорів. Цей факт підтверджує ряд укладених договорів на реалізацію кооперативними організаціями великих партій промислових товарів. Так, протягом першої половини 1925 р. Вукопспілка підписала договори із Всесоюзним текстильним синдикатом на відпуск українській кооперації щомісяця 60 вагонів мануфактури; з Південсталлю на закупівлю металевих товарів (на суму 3,5 млн. крб.); з Уралметом - на різні металеві товари (на суму 1,6 млн. крб.); з Південною конторою Сільсиндикату на постачання 2 млн. пудів солі; з правлінням Мальцевських заводів - на закупівлю 50 тис. пудів різного литва і 150 вагонів скла; з Махортрестом на доставку 180 вагонів махорки; з Цукротрестом і Укрсільцукром на закупівлю 2 млн. пудів цукру; з Укролійсиндикатом - на постачання населенню 300 цистерн олії [81, с. 61].

За архівними даними, восени 1925 р. ВУКС уклала договори на ряд таких товарів: із Нафтосиндикатом на 1 млн. 500 тис. пудів гасу; з Південсіллю - на 1 млн. 600 тис. пудів солі; з Махортрестом - на 200 вагонів махорки; з Сірниковим трестом - на 200 вагонів сірників. Також були підписані генеральні договори на закупівлю кондитерських і тютюнових виробів, рису, рибних товарів, фруктів, шкірсировини, мануфактури [82, арк. 7]. Отже, генеральні договори споживчої кооперації з державною промисловістю охоплювали як найбільш ходові промислові, так і продовольчі товари.

У свою чергу, Уцеробкооп протягом 1925 р. уклав генеральний договір із Всесоюзним текстильним синдикатом на постачання міському населенню щомісяця 65-80 вагонів бавовняної мануфактури. Крім цього, ним були укладені договори на мануфактурні вироби з Тамбовським суконним трестом, Ленінградтекстилем, Орєхово-Зуєвським трестом; комісійні угоди з Камвольним трестом, Харківським Текстшвейпромом та Гумовим трестом. Також Уцеробкооп домовився на реалізацію своїм пайовикам товарів широкого вжитку - з Москватрикотажем (панчохи і галантерея), Ленінградтекстилем (нитки), Технотканиною (клепки); Всеросійським шкірсиндикатом (шкіра та взуття) [83, с. 35-37].

Без сумніву, генеральні договори споживчої кооперації з підприємствами державної промисловості хоча й контролювалися владою, але водночас сприяли зростанню товарообороту кооперативних організацій. Ці договори значною мірою вплинули на те, що торговельні обороти Вукопспілки в 1924-1925 рр. порівняно з попереднім роком зросли на 54,8 % [84, с. 5].

Дані щодо питомої ваги споживчої кооперації у закупівлях і реалізації продукції державної промисловості дещо різняться між собою. Так, ІІІ-й з'їзд уповноважених Вукопспілки (січень 1925 р.) наголошував на тому, що закупівлі споживчої кооперації у державних підприємств складали 48 % [85, арк. 16]. Згідно з даними сьомої сесії Ради Вукопспілки, яка проходила в червні 1925 р., через споживчу кооперацію за генеральними договорами реалізувалося у той час 40 % продукції державної промисловості [86].

За видами окремих товарів питома вага споживчої кооперації УСРР у реалізації товарів державної промисловості на той період була така: цукор - 61 %, текстиль - 59,8 %, гас - 40,2 %, силікат - 40 %, шкіра - 35 %, метал - 28,2 %, лляні і вовняні вироби - 21 %, бавовняні вироби - 19,3 %. Відповідно до генеральних договорів на 1925-1926 р. різні галузі промисловості мали передати споживчій кооперації України для реалізації від 20 до 80 % товарної продукції [87]. Як бачимо, генеральними договорами були охоплені основні галузі промисловості, що значною мірою сприяло реалізації товарів першої необхідності через споживчу кооперацію і витісненню приватного торговця як посередника між виробником і споживачем.

Отже, підсумовуючи вищесказане, можна констатувати, що споживча кооперація в умовах конкурентної боротьби за ринок намагалася трималася за рятівну для неї нитку - генеральні договори з державною промисловістю, що давало їй можливість потіснити приватний капітал у торгівлі. При цьому вона постійно прагнула заручитися підтримкою держави. Зокрема, у вересні 1925 р. керівництво Вукопспілки звернулося до генерального секретаря ЦК КП /б/У Л.М. Кагановича з питанням про ставлення до неї трестів і банків, яке характеризувалося як «стримане» [88, арк. 105]. Відповідь на таке звернення була дана на ІХ з'їзді КП/б/У в грудні 1925 р. У його рішеннях ішлося про подальшу підтримку споживчої кооперації і про сприяння їй з боку державної промисловості. У рішеннях з'їзду підкреслювалося: «Сприяння з боку державної промисловості кооперації як основного провідника промислової продукції до споживача дало значні результати. Подальша підтримка кооперації і розвиток здорового росту її повинні полегшити державним регулюючим органам можливість вирішення завдань, які стоять перед нами в сфері організації торгівлі» [3, с. 378].

Тобто і надалі споживча кооперація могла розраховувати на підтримку влади стосовно поглиблення її торговельних взаємозв'язків із державною промисловістю. Не випадково, ІV з'їзд уповноважених Вукопспілки, що відбувся у квітні 1926 р., при розгляді перспектив торговельної роботи споживчої кооперації звернув особливу увагу на розширення взаємовідносин з державними підприємствами [89, с. 4].

3.3 Вплив держави на ціноутворення торговельної галузі споживчої кооперації

1924 р. став переломним у підходах держави до проблеми організації товарообороту. З метою ліквідації наслідків кризи збуту (1923 р.) та товарної кризи, що давала про себе знати, керівництвом країни терміново було вжито ряд заходів: знижені ціни на промислові товари, проведена грошова реформа, створений Наркомат внутрішньої торгівлі (Наркомвнуторг). Влада вдалася до чергової спроби загнати ринковий механізм у «прокрустове ложе» більшовицьких комуністичних догм. Пов'язана вона була з так званим курсом «нової торговельної політики», суть якого зводився до витіснення з ринку приватника через застосування економічних та адміністративних засобів тиску на нього при одночасному створенні режиму максимального сприяння споживчій кооперації. Одним зі шляхів усунення приватного торговця зі споживчого ринку протягом 1924-1925 рр. стала політика зниження цін кооперативними організаціями.

Згідно з анкетним обстеженням, проведеним в останніх числах січня 1924 р., у цілому ряді міст СРСР, зокрема в Києві, зафіксувалося помітне зниження цін у споживчій кооперації. За даними В.П. Дмитренка, з листопада 1923 р. до кінця січня 1924 р. кооперативні ціни практично на всі товари впали на 10-30 % [63, с. 180]. З одного боку, це відбулося у результаті адміністративного впливу влади на відпускні ціни державної промисловості, а з другого - завдяки заходам самої кооперації. Прикметно, що у той період і приватні торговці були змушені встановити ціни на деякі товари (сіль, гас, хліб) відповідно до державних і кооперативних.

Хоча в результаті стабілізації економіки у 1924 р. «ножиці» цін на промислові товари та продукти сільського господарства зімкнулися, було зрозуміло, що попит на промислові товари значно вищий, ніж пропозиція. Замість кризи збуту товарів виник і почав посилюватися товарний голод (брак товарів першої необхідності). Наслідком цього стало нове підвищення роздрібних цін на промислові товари. Зокрема, спостерігалися перебої у забезпеченні населення мануфактурою. Відповідно виник так званий мануфактурний голод. Новою кон'юнктурою відразу скористався приватний торговець. Можливості економічного впливу на ринок споживчої кооперації були надто обмежені. Тож влада вжила ряд заходів з метою витіснення приватного торговця з ринку і посилення свого контролю за відпускними цінами не лише на продукцію державної промисловості, але й за цінами споживчої кооперації, яка мала стати першочерговим закупівельником та реалізатором промислових товарів. Більшовики вважали, що лише завдяки систематичному зниженню оптових і особливо роздрібних цін на промислові товари кооператори зможуть залучити до споживчих товариств переважну масу населення і тим самим послабити приватну торгівлю і завоювати монопольне становище на ринку.

ХІІІ конференція РКП/б/ (січень 1924 р.) поклала початок посиленим діям влади щодо регулювання ринку за допомогою політики цін. Ішлося про регулювання як оптових, так і роздрібних цін на основні предмети споживання. Відтак місцевим регулюючим органам пропонувалося в законодавчому порядку посилили вплив на формування цін у тому числі і кооперативних організацій. Зазначимо, що в рішеннях конференції перед кооператорами було поставлене конкретне завдання: здійснювати продаж товарів за цінами, які мали бути нижчими за середні ціни приватної торгівлі [1, с. 175-176]. Без сумніву, це було адміністративне партійне рішення, яке свідчило про ігнорування більшовиками законів ринкової економіки.

Попри ухвалені партійною конференцією рішення, деякі керівники споживчої кооперації виступили проти її вимог торгувати товарами за цінами, нижчими від цін у приватній торгівлі, наполягаючи на середньо ринкових цінах. Зважаючи на цю обставину, весною 1924 р. ЦК РКП/б/ ухвалив спеціальну постанову «Про внутрішню торгівлю і споживчу кооперацію», у якій акцентувалося на необхідності організації кооперативного забезпечення населення міст і сіл за цінами більш низькими, ніж у приватній торгівлі [90, с. 455]. У лютому 1924 р. ЦВК СРСР видав постанову, відповідно до якої державою встановлювалися граничні ціни на ряд товарів широкого споживання. Як бачимо, дана постанова цілком узгоджувалася з директивними рішеннями ХІІІ конференції РКП/б/ щодо запланованих у галузі внутрішньої торгівлі заходів з регулювання і нормування цін [91, с. 401].

Як підкреслювалося на Пленумі ЦК РКП/б/ (березень - квітень 1924 р.), держава навесні 1924 р. певним чином добилася стабілізації тих цін, які визначали рівень життя в містах. Разом з тим в ухваленій Пленумом постанові «Про внутрішню торгівлю і кооперацію» підкреслювалася потреба у посиленні державного регулювання торгівлі. Пленум визнав за необхідне перетворити Комісаріат внутрішньої торгівлі, який до цього існував при Раді праці й оборони СРСР, на самостійний Наркомат внутрішньої торгівлі. На нього покладалося завдання регулювання політики всіх торговельних організацій, включаючи процес ціноутворення [1, с. 197-198]. Тобто, створений наркомат мав стати постійно діючим і регулюючим органом впливу держави на ціни, у тому числі й споживчої кооперації. У постанові було окреслено конкретне завдання для кооперативних організацій: будувати свою торговельну роботу таким чином, щоб ціни на товари були нижчими за середньо ринкові. Цей документ вимагав ліквідувати всі комерційні операції споживчої кооперації. Категорично заборонявся перепродаж кооперативними організаціями споживчих товарів на оптовому ринку [1, с. 202-203].

Питання торгівлі і кооперації посіли центральне місце в роботі ХІІІ з'їзду РКП/б/ (травень 1924 р.). Його рішення базувалися на тезі про те, що споживча кооперація за радянської влади має розвиватися у сотні разів швидше, ніж в інших країнах. Відтак потрібно було передусім ліквідувати недоліки в її торговельній діяльності, серед яких одним із найбільш суттєвих було визнано високі ціни. У резолюції з'їзду «Про кооперацію» було вказано на необхідність термінового вирішення проблеми дорожнечі товарів, яка «аж ніяк не сприяла боротьбі з приватним торговцем» [1, с. 235].

Рішення союзних органів щодо посилення державного впливу на ціни в споживчій кооперації стали орієнтиром для партійних, державних та кооперативних органів УСРР. Ураховуючи складність ситуації на споживчому ринку України, викликаної браком товарів, ВУЦВК і РНК 14 березня 1924 р. ухвалили спільну постанову «Про боротьбу з дорожнечею» [92, с. 172-173]. У цьому документі кооперативним та державним органам роздрібної торгівлі пропонувалося звернути особливу увагу на встановлення твердих цін. Було ініційовано кілька шляхів боротьби з дорожнечею цін. Зокрема, споживчій кооперації пропонувалося при налагодженні торговельної роботи, всіляко уникаючи посередників, збільшувати мережу кооперативних крамниць, обігові кошти та кредити первинним товариствам. З метою зменшення організаційних витрат, які впливали на кооперативні ціни, Народний комісаріат РСІ УСРР мав провести підрахунок торговельних закладів споживчої кооперації з подальшим можливим їх скороченням або об'єднанням. Дотримуючись класового підходу в забезпеченні населення, для максимального заощадження заробітної плати особливу увагу акцентували на зниженні цін у робітничій кооперації.

2-а сесія ВУЦВК, що проходила у квітні 1924 р., також розглядала проблему боротьби з дорожнечею на споживчому ринку. В її постанові «Про внутрішню торгівлю» центральним завданням моменту визначалася необхідність регулювання споживчого ринку державою. У документі передбачалося створення Наркомату внутрішньої торгівлі УСРР, якому дозволялось регулювати політику цін державних і кооперативних організацій, що свідчило про спробу керівництва республіки, услід за союзними керівними органами, посилити свій вплив на розгортання процесу товарообороту, маючи на меті сприяння споживчій кооперації і послаблення приватної торгівлі [3, с. 490].

Окрім вищезазначеної постанови, 2-а сесія ВУЦВК затвердила постанову «Про споживчу кооперацію», яка окреслювала завдання кооперації як «однієї з форм соціалістичного будівництва». Ішлося про необхідність матеріальної зацікавленості споживача в купуванні товару в кооперації. Для цього кооперативні організації мали встановити ціни нижчі за пересічні у приватній торгівлі. Як реальний шлях зниження цін на товари в кооперативах, сесія запропонувала зменшити накладні витрати. Для вирішення цієї проблеми кооператорам радили здійснювати товаропросування безпосередньо від виробника до споживача без завезення продукції на склади [3, с. 496].

Восьма конференція КП/б/У, яка відбулася у травні 1924 р., виходячи з рішень ХІІІ з'їзду РКП/б/, підкреслила, що першочерговим завданням споживчої кооперації є витіснення приватного торговця не лише з оптової, але й з роздрібної торгівлі. Як і в попередніх партійно-державних рішеннях, ішлося про доцільність скорочення організаційних витрат торговельного апарату з метою здешевлення товарів [3, с. 298].

Кооператори побоювалися знижувати ціни, оскільки така спроба восени 1923 р. різко посилила збитковість торговельної роботи системи. Відтак керівництво республіки прагнуло посилити відстежування та регулювання цього процесу. Не випадково 5 травня 1924 р. ЦК КП/б/У одночасно направив службові записки до уряду УСРР, Вукопспілки та Південбюро ВЦСПС з вимогою заборонити кооперативним організаціям продаж товарів за збитковими для них цінами. ЦК КП/б/У висунув директивну вимогу, щоб ціни у споживчій кооперації на 2-3 % були нижчими за ринкові для всіх бажаючих - не пайовиків і на 3-5 % нижчими за ринкові - при продажу товарів членам кооперативів [93, арк. 30].

Рішення cоюзних та республіканських партійно-державних органів щодо зниження цін були покладені в основу роботи 2-го Всеукраїнського з'їзду працівників промисловості, торгівлі і транспорту, що проходив у травні 1924 р. На зібранні обговорили питання про завдання торговельної галузі споживчої кооперації і накреслили шляхи її оздоровлення [94, арк. 50]. Хоча у більшості виступів учасників з'їзду наголошувалося на необхідності врахування ринкової кон'юнктури, у кінцевому результаті ухвалили рішення про доцільність встановлення граничних оптових відпускних цін і фіксацію максимуму накидок на ціни [95, арк. 15-16]. Таким чином, з весни 1924 р. намітилась тенденція до посилення адміністративного регулювання і контролю процесу ціноутворення у споживчій кооперації з боку радянської влади.

Значну увагу керівництво УСРР приділяло зниженню кооперативних цін у робітничій кооперації. Передусім ішлося про забезпечення недорогими товарами першої необхідності робітників Донбасу. Більшості фінансово спроможних робітничих кооперативів удалося провести суттєве зменшення цін. Наводимо кілька прикладів. Так, Лисичанський районний кооператив «Червоний хімік» уже на початку січня 1924 р. знизив ціни на всі промислові товари, а саме: готовий одяг - на 25 %, мануфактуру - та галантерею - на 20 %, шкіру для підошов та махорку - на 15 %, бакалійні товари - на 5 %. Крім цього, пайовикам робкоопу на вищевказані товари пропонувалася скидка на 5 %. Разом з тим зазначимо, що знизити ціни на продукти продовольства кооперативу тоді не вдалося. У цілому ж ціни цього кооперативу на 7-10 % були нижчі за ринкові, у результаті чого вдалося він охопив у середньому 60% зарплати робітників. До товариства почали звертатися і селяни, що приїздили на базар із навколишніх сіл [96].

Потужний Горлівський робкооп «Гірняк», почавши зниження цін з осені 1923 р. зумів до лютого 1924 р. знизити їх у своїх магазинах на 35 % [39]. Про результати зниження цін в одному з кооперативів Донбасу в січні 1924 р. писала газета «Кочегарка»: «У Дебальцевському єдиному споживчому товаристві великий наплив покупців. Ціни в кооперативі набагато нижчі за ринкові. Робітники дружелюбно ставляться до кооперативу. Все рідше і рідше вони відвідують спекулятивні крамниці і магазини. Спекулянти терплять крах і лають кооператив» [97].

Із весни торговельна мережа Донбасу у зв'язку з переважанням попиту над пропозицією почала відчувати нестачу хліба, мануфактури, одягу тощо. Цей дефіцит, на думку О.А. Пиріг, обумовлювався не лише об'єктивними причинами, але й безгосподарністю, розбазарюванням хліба і несезонним постачанням товарів торговельними підприємствами державної та кооперативної торгівлі. Пленум Донецького губкому КП/б/У у березні 1924 р. розглянув проблеми торгівлі в Донбасі, в тому числі і споживчої кооперації, і визнав першочерговим завданням роботу в торгівлі [98, с. 124]. Передусім належало наповнити регіональний ринок товарами. Для того, щоб знизити ціни на товари, планували скоординувати дії всіх торговельних організацій Донбасу, стежити за кон'юнктурою ринку і регулювати оптові відпускні ціни на товари, які одержували приватні торговці.

Коли навесні 1924 р. у Донбасі за ініціативою держави була проведена товарна інтервенція, тобто посилене перекидання у цей регіон товарних мас, саме споживчій кооперації було доручено продавати промислові і продовольчі товари за цінами, значно нижчими за ринкові. Коли приватний торговець, користуючись недородом, підняв ціни на хліб, союзний уряд направив у Донбас мільйони пудів борошна. У результаті робітники могли купувати в кооперативних магазинах хліб за дешевими цінами, не потрапляючи в кабалу до приватного торговця [99, арк. 19]. Як бачимо, шляхом адміністративного втручання держава всіляко прагнула регулювати ціни в Донбасі, запобігаючи тим самим загостренню ситуації на споживчому ринку.

Партійно-радянські органи Донбасу розгорнули широку роз'яснювальну кампанію щодо переваг цін у споживчій кооперації. Газета «Всесоюзная кочегарка» описала такий випадок. На шахті ім. Паризької комуни в Донбасі навесні 1924 р. був змушений припинити свою діяльність робітничий кооператив. Скориставшись з цього, приватні торговці протягом місяця відкрили три крамниці і різко підняли ціни на товари першої необхідності. Місцева партійна організація дала завдання сусідньому Алмазнянському робкоопу залучитися до забезпечення шахтарів і відкрити борошняний магазин, у якому робітники за пуд борошна платили 2 крб. 60 коп., а не 5 крб. за цінами приватного ринку. Як наслідок, робітники вирішили на підтримку кооперативу внести по два паї [100].

Крім зниження цін на хліб, кооператорам Донбасу довелося терміново вирішувати питання забезпечення робітників м'ясом, дешевшим ніж у приватній торгівлі. Виходом стали як оптові закупівлі м'яса у державних структур, так і створення власних підсобних господарств. Зокрема, Луганський робітничий кооператив, щоб витіснити з м'ясного ринку приватний капітал, відкрив три добре устатковані м'ясні магазини, які реалізували завжди свіжу продукцію за середньоринковими цінами [101, с. 43].

Поряд із зниженням оптових цін навесні 1924 р. розгорнулася робота щодо впорядкування ціноутворення товарів широкого вжитку в роздрібній мережі робітничої кооперації. Для цього використовувались різні методи, у тому числі забезпечення важливих промислових центрів достатньою кількістю товарів, встановлення регулюючими органами граничних цін на основні продукти харчування і промтовари (олія, гас, ситець, печений хліб, цукор, сіль), введення лімітів на деякі види сировини. Найбільше подешевшали ті товари на вільному ринку, ціни на які регулювалися союзним і республіканським НКВТ [102]. Зауважимо, що у великі промислові міста за ініціативи влади перекинули достатню кількість хліба для створення запасів. Це дозволило фіксувати роздрібні ціни на печений хліб.

Протягом березня - травня 1924 р. Українська економічна рада неодноразово заслуховувала Комвнуторг УСРР про хід роботи щодо товарної інтервенції в промислові райони і зниження цін на товари у робітничій кооперації. Слід зазначити, що розпорядження Комвнуторгу республіки щодо зниження цін носили директивний характер, були обов'язковими для виконання робітничими кооперативами, хоча іноді містили суперечливі положення. Наприклад, у березні 1924 р. Харківський ЦРК отримав вказівку цього державного органу запровадити відпуск робітникам хліба за цінами, дешевшими за собівартість. Однак при цьому підкреслювалося, що хоча кооперація і повинна продавати дешевше, але не на збиток собі. Як один із шляхів вирішення цієї проблеми держава обіцяла надавати робкоопам пільги при закупівлях оптових партій хліба [103, арк. 57].

Процес регулювання ціноутворення в робітничій кооперації набирав системного характеру. Партійне керівництво УСРР ініціювало створення комісій із перегляду та зниження цін у державній та кооперативній торгівлі. Регулярно питання про зниження цін у робітничій кооперації розглядалися партійними та державними органами як в центрі, так і на місцях. На засіданні бюро Чернігівського губкому КП/б/У в лютому 1924 р. було ухвалене рішення: всі заходи щодо зниження цін провести через органи державної торгівлі та споживчої кооперації, «здійснюючи тим самим економічний тиск на приватний ринок». Для вирішення цієї проблеми кооператорам пропонувалося звернути увагу на розширення та покращення асортименту товарів, зі свого боку губком партії обіцяв сприяти посиленню кредитування місцевих робкоопів [104, арк. 162].

До справи зниження цін у робітничій кооперації залучалися профспілки. План роботи щодо здешевлення товарів широкого вжитку складався за участю робітничих кооперативів та зацікавлених профспілок. ВЦСПС у своєму циркулярі від 24 квітня 1924 р. пропонувала надавати всебічну допомогу робітничій кооперації [105, с. 94], зокрема, вона наполягала на тому, що зниження цін має проходити згідно з планом, в основі якого лежало точне знання бюджету пайовиків, їх потреб і купівельної спроможності. Щоб кооператив міг дешево і гарно працювати і повністю забезпечувати повністю споживчі потреби своїх членів, одночасно знижуючи ціни, він повинен був мати, згідно з позиціями профспілок, достатню кількість коштів.

На робітничих зборах також широко обговорювалися шляхи зниження цін без збитків для кооперації. На них часто критикували НКВТ УСРР за те, що його місцеві органи не завжди визначали нормовані ціни на основні продукти і предмети широкого вжитку відповідно до ситуації на ринку. У ряді випадків робітничі збори висловлювались за встановлення певної надбавки на нормовані ціни для тих, хто не був членом кооперації.

Керівництво робітничої кооперації України в особі Уцеробкоопу орієнтувало робкоопи на місцях з метою зниження цін вжити рішучі кроки щодо зменшення організаційних витрат. Така вимога була зафіксована у спільному розпорядженні правління Вукопспілки та Уцеробкоопу від 26 травня 1924 р. [106, арк. 20].

Відповідно до аналізу дослідника робітничої кооперації П. Кожаного, зробленого ним у середині 1920-х рр., до загального зниження цін більшість робітничих кооперативів прийшла шляхом скасування членської знижки при купівлі в розмірі 5-10 %, яка існувала у попередній період нестабільності грошового ринку, коли не було іншої форми матеріальної зацікавленості пайовиків [105, с. 95-96]. Відтак зниження цін у робітничій кооперації було проведене в межах попередньої скидки. Крім цього, загальне покращення торговельного апарату також дозволило дещо зменшити накладні витрати і відповідно знизити ціни. На думку П. Кожаного, не варто відкидати позитивного впливу грошової реформи на стабілізацію грошового ринку як важливого чинника процесу ціноутворення в робітничій кооперації.

Помітне зниження цін у робітничій кооперації відбулося протягом березня 1925 р. Зазначимо, що, отримуючи певну фінансову допомогу від держави, робітничі кооперативи, як правило, знижували ціни без збитків. Цьому певною мірою сприяли й інші фактори. Так, Сумський ЦРК знижував ціни продумано, відповідно до складеного плану, узгодивши свою роботу з іншими місцевими торговельними організаціями. За зразок були взяті показники харківських ринків. Водночас Сумська райспоживспілка, перебуваючи у значно гіршому фінансовому становищі ніж ЦРК, від зниження цін (шкіряні товари - на 5 %, мануфактура - на 10 %, залізні товари - на 10-15 %) зазнала деяких збитів [107, с. 38].

З 1 по 27 березня 1924 р. у динаміці цін Одеської робітничої кооперації на продукти харчування і першої необхідності відбулися суттєві зміни. Особливість місцевої робітничої кооперації полягала в тому, що більша знижка була зроблена на дороговартісні продукти харчування, зокрема бісквіти, пряники, шоколад - на 10 %, сабзу (кишмиш) - на 15 %, каву - на 15,6 %, сазан солений - на 18 %. Продукти першої необхідності здешевшали менше: ковбаса - 3,6-5,6 %, макарони - на 7, 68 %, крупа гречана - 10 %. Зниження ціни на калоші, які були обов'язковим атрибутом риболовецького міста, в різних робкоопах було різним: від 5 до 50 % [108, с. 39]. Невдовзі, під час літнього і курортного сезону 1924 р., Одеський ЦРК не лише розширив мережу районних розподільників до 39, але й знизив ціни на молочні продукти - на 15 % і на борошняні продукти - на 25 %. Це стало можливим як завдяки державній підтримці кредитами, так і зростанню власного товарообороту [109].

Протягом весни 1924 р. робітнича кооперація провела ряд кампаній щодо зниження цін на м'ясну продукцію. Полтавський ЦРК із січня до осені закупив 1080 голів рогатої худоби і майже 250 штук свиней, що дозволило йому відкрити 4 магазини і продавати м'ясо в середньому на 15 % дешевше, ніж у приватного торговця [110]. Єлизаветградський ЦРК зміг знизити ціни на м'ясо на 20-25 %. Щоб досягти цього, довелося укласти договір з державною структурою - Укрм'ясохладобойнею на оптову закупівлю [111, с. 45]. Нікопольський робкооп здешевив м'ясо на 30-40 % завдяки розширенню практики заготівлі худоби. Робкооп відкрив у місті мережу м'ясних магазинів, тим самим змусивши приватника торгувати за кооперативними цінами [112, с. 22]. У Херсонського ЦРК відсоток зниження цін на м'ясо з 1 січня по серпень 1924 р. складав 100 % (з 30 до 15 коп. за кілограм) [111, с. 45].

Для боротьби з приватною торгівлею робітнича кооперація також здійснила ряд заходів у місцях відпочинку та лікування робітників. Так, навесні 1924 р. Святошино і Пущій Водиці поблизу Києва місцеві робітничі кооперативи відкрили продуктові магазини, ціни в яких були значно дешевші за ринкові [113].

Необхідність проведення політики зниження цін на промислові товари та витіснення приватного торговця змусила робітничі кооперативи не лише розширити контакти з державними підприємствами, але й приділити серйозну увагу асортименту та якості їх товарів. Щоб не виникала проблема затоварювання, продукція Нікопольського робкоопу мала сезонний характер і продавалася на 5-15 % дешевше, ніж у приватного торговця. Як відзначав «Бюллетень Вукоопспилки», «там можна було купити дешевше і за якістю краще, починаючи від гасу і закінчуючи голкою» [114, с. 33].

Зниження цін на промислові товари в робітничій кооперації ускладнювалося їх недостатністю. Це давало підставу спекулянтам підвищувати ціни на товари широкого вжитку. Тому у ряді випадків робкоопам, які не мали змоги суттєво знизити ціни, доводилося утримувати їх і тим самим відвернути увагу робітників від приватного ринку. Наприклад, у Запорізькому ЦРК відчувався брак взуття та галантереї. Приватні торговці відразу зробили спробу підвищити ціни на ринку, тоді ЦРК ухвалив рішення утримати їх на попередньому рівні, тим самим зберегти своїх покупців.

Щоб переконати населення у вигідності придбання товарів у робітничій кооперації, робкоопи вдавалися до постійної агітаційної роботи щодо цінової політики. Так, правління Чернігівського ЦРК щотижня публікувало в місцевій пресі як свої, так і ринкові ціни на товари широкого вжитку [112, с. 23].

Досвід робітничих кооперативів щодо зниження цін протягом весни 1924 р. регулярно відстежувався й аналізувався з метою його поширення керівництвом республіки як у центрі, так і нам місцях. Наприклад, Полтавський губком КП/б/У на перших губернських зборах 25 червня 1924 р. звернув увагу місцевих кооператорів на необхідність вивчення досвіду робітничої кооперації Кременчука, яка зуміла знизити ціни в магазинах ЦРК у середньому на 10 %. Цього вдалося досягти в результаті комплексу заходів, зокрема активних пайових кампаній та збільшення товарообороту [115, арк. 76].

Досвід Катеринославського ЦРК щодо зниження цін аналізувався місцевим губкомом партії у серпні 1924 р. Якщо в березні ціни ЦРК були значно вищі за середньоринкові, то у квітні вони зменшилися і були на 7-10 %, а в серпні - на 20-25 % нижчі, ніж у приватній торгівлі. Таке зниження відбулося передусім за рахунок зменшення накладних витрат до товарообороту: якщо в січні вони становили 25,5 %, то в липні - 13,8 %. Для підтвердження наводимо порівняльні дані цін Катеринославського ЦРК та приватної торгівлі за травень 1924 р. (див. табл. 3.3.1):

торговельна діяльність споживча кооперація

Таблиця 3.3.1

Порівняльні дані цін Катеринославського ЦРК та приватної торгівлі за травень 1924 р. (у коп.)*

* Складено на підставі: Державний архів Дніпропетровської області. - Ф. 1. - Оп. 1. - Спр.1874. - Арк. 37.