Торговельна діяльність споживчої кооперації України в період НЕПу (історико-економічний аспект)

201. ЦДАВО України. - Ф. 2. - Оп.2. - Спр. 616. - Арк. 82.

202. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 1896. - Арк. 39.

203. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 1743. - Арк. 78.

204. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп.20. - Спр. 1743. - Арк. 82.

205. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп.20. - Спр. 1743. - Арк. 85.

206. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.20. - Спр. 1743. - Арк. 86-87.

207. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 1899. - Арк. 35 зв.

208. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 1665. - Арк. 6.

209. Стан та перспективи споживкооперації. Розмова з головою ВУКС тов. Вєтошкіним // Вісті ВУЦВК. - 1923. - 21 листопада.

210. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 1743. - Арк. 122.

211. ЦДАВО України. - Ф. 2. - Оп. 2. - Спр. 616. - Арк. 88 зв.

212. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 1743 - Арк. 119.

213. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 1899. - Арк. 16.

214. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 1743. - Арк. 119.

215. ЦДАВО України. - Ф. 2. - Оп. 2. - Спр. 662. - Арк. 18.

216. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 1743. - Арк. 116.

217. Кооперативный бюллетень Вукоопспилки. - 1924._.- № 10._.- С. 2.

218. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 1899. - Арк. 16 зв.

219. ЗУ України. - 1924. - № 4-5. - Ст. 33. - С. 99.

220. ЗУ України. - 1923. - № 7. - Ст. 118. - С. 221-225.

221. ЗУ України. - 1923. - № 23. - Ст. 379.

222. Сборник постановлений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Союза Советских социалистических республик. - 1923. - № 29. - Ст. 335. - С. 510-511.

223. Сборник постановлений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Союза Советских социалистических республик. - 1923. - № 29. - Ст. 336. - С. 511-512.

224. Податкові пільги кооперації // Вісті ВУЦВК. - 1923. - 11 грудня.

225. ЦДАВО України. - Ф. 1. - Оп. 2. - Спр. 435. - Арк. 232.

226. Жирмунский М. Социальный характер законодательства по обложению частной торговли / М. Жирмунский // Вестник финансов. - 1925. - № 3. - С. 87.

227. ЗУ України. - 1923. - № 5. - Ст. 99. - С. 168-169.

228. Итоги и перспективы в развитии потребкооперации // Известия. - 1923. - 31 мая.

229. КПСС в резолюциях… - Т. 3. - 1922-1925. - [9-е узд., доп. и испр.]. - М.: Политиздат, 1984. - С. 66.

230. Экономическая жизнь. - 1923. - 20 мая.

231. Союз потребителей. - 1924. - № 1-2. - С. 25.

232. Дмитренко В.П. Торговая политика советского государства после перехода к нэпу 1921-1924 гг. / В.П. Дмитренко. - М.: Наука, 1971. - С. 186.

233. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 1665. - Арк. 142.

234. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 1746. - Арк. 41.

235. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 1665. - Арк. 37.

236. Правда. - 1923. - 17 июля.

237. Внутренняя торговля СССР в 1922/23 и 1923/24 операционных годах. - М.: Б.и., 1924. - С. 87-88.

238. Вісті ВУЦВК. - 1923. - 30 серпня.

239. Промышленность и торговля. - 1923. - 30 августа.

240. Вісті ВУЦВК. - 1923. - 30 серпня.

241. Экономическая жизнь. - 1923. - 17 декабря.

242. ЦДАВО України. - Ф. 2. - Оп. 3. - Спр. 731. - Арк. 3.

243. Сесія Ради Вукоопспілки // Вісті ВУЦВК. - 1923. - 5 листопада.

244. ЦДАВО України. - Ф. 296. - Оп. 1. - Спр. 1427. - Арк. 125.

245. ЦДАВО України. - Ф. 423. - Оп. 1. - Спр. 292. - Арк. 2.

246. Вопросы внутренней торговли на Украине. Сб. второй. - Харьков: Изд-во Наркомвнуторга УССР, 1925. - С. 117.

247. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 1665. - Арк. 37.

248. ЦДАВО України. - Ф. 296. - Оп. 1. - Спр. 1075. - Арк. 68.

249. ЦДАВО України. - Ф. 296. - Оп. 1. - Спр. 1075. - Арк. 70.

250. ЦДАВО України. - Ф. 296. - Оп. 1. - Спр. 1075. - Арк. 76.

251. Украина на первой Всесоюзной выставке в Москве 19 августа - 21 октября 1923 г. - М.: Б.и., 1923. - С. 18.

252. Промышленность и торговля Украины. - 1923. - 28 августа, 11 сентября.

253. Коммунист. - 1923. - 2 серпня.

254. Экономическая жизнь. - 1823. - 4 октября.

255. Данилов В.П. Нэп и его судьба / В.П. Данилов, В.П. Дмитренко, В.С. Лельчук // Историки спорят. - М.: Б. и., 1988. - С. 159.

256. Правда. - 1923. - 11 ноября.

257. Экономическая жизнь. - 1924. - 18 мая.

258. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 1664. - Арк. 20.

259. Вісті ВУЦВК. - 1923. - 5 листопада.

260. Фомицький В. Торговельна політика споживкооперації / В. Фомицький // Вісті ВУЦВК. - 1923. - 5 жовтня.

261. Экономическая жизнь. - 1923. - 4 октября.

262. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 1743. - Арк. 85-85 зв.

263. ЦДАВО України. - Ф. 337. - Оп. 1. - Спр. 1636. - Арк. 53 зв.

264. Селянська правда. - 1923. - 16 грудня.

265. Державний архів Одеської області. - Ф. Р-3. - Оп. 1. - Спр. 577. - Арк. 118.

266. Державний архів Чернігівської області. - Ф. Р-8477. - Оп. 1. - Спр. 939. - Арк. 4.

267. ЦДАВО України. - Ф. 296. - Оп. 1. - Спр. 1427. - Арк. 60.

268. ЦДАВО України. - Ф. 2. - Оп. 3. - Спр. 727. - Арк. 160.

269. Закупка товаров // Рабочий кооператор (г. Киев). - 1923. - 1 июля.

270. Рабочий кооператор. - 1923. - 14 июля.

271. Наша кооперация отталкивает рабочих // Коммунист. - 1923. - 15 июня.

272. Снабжение рабочих крупной промышленности продовольствием // Продовольственная газета. - 1923. - 4 июля.

273. ЦДАВО України. - Ф. 2. - Оп. 2. - Спр. 926. - Арк. 18.

274. ЦДАВО України. - Ф.2. - Оп. 2. - Спр. 926. - Арк. 30.

275. ЦДАВО України. - Ф. 296. - Оп. 1. - Спр. 1075. - Арк. 122.

276. К снабжению рабочих // Коммунист. - 1923. - 18 сентября.

277. Кооперация должна завоевать рынок // Всероссийская кочегарка (г. Донецк). - 1923. - 2 ноября.

278. Всероссийская кочегарка. - 1923. - 7 октября.

279. Борьба кооперации с частным рынком // Коммунист. - 1923. - 11 октября.

280. ЦДАВО України. - Ф. 2. - Оп. 3. - Спр. 727. - Арк. 19-20.

281. ЦДАВО України. - Ф.2. - Оп.3. - Спр. 731. - Арк. 2-3.

282. Коммунист. - 1923. - 12 декабря.

283. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20.- Спр. 1902. - Арк. 53.

284. Генкін О. Споживча кооперація / О. Генкін, О. Гречка. - Харків: Б.в., 1927. - С. 53.

285. ЦДАВО України. - Ф. 2. - Оп. 3. - Спр. 727. - Арк. 16.

286. Украинская потребительская кооперация к началу 1924 года. - Харьков: Вукоопспилка, 1924. - С. 7.

287. Кооперация и частный торговец в деревне // Правда. - 1923. - 20 июня.

288. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 1743. - Арк. 88.

289. Милевич А. Кооперация на Украине / А. Милевич // Бюллетень Вукопспилки. - 1924. - № 6. - С. 15.

290. М-ко Л. На местах. Изюмский райсоюз / Л. М-ко // Бюллетень Вукопспилки. - 1924. - № 12. - С. 12.

291. А.М. На местах. Харьковский райсоюз / М.А // Бюллетень Вукопспилки. - 1924. - № 12. - С. 8.

292. Сесія Ради Вукоопспілки // Вісті ВУЦВК. - 1923. - 10 жовтня.

293. Вісті ВУЦВК. - 1923. - 21 жовтня.

294. Аграновский. Внимание сельским ЕПО / Аграновский // Коммунист. - 1923. - 18 ноября.

295. Державний архів Полтавської області. - Ф. Р.-9032. - Оп. 1. - Спр. 68. - Арк. 70.

296. Статистичний довідник по Полтавщині на 1925 р. - Полтава: Вид-во статуправління, 1925. - С. 208.

297. Торговля и кооперация на Киевщине. - К.: Б.и., 1924. - С. 14.

298. Обзор народного хозяйства Украины за 1923/24 г. - Харьков: Изд-во Укргосплана, 1924. - С. 58.

299. Целларіус В.М. Сучасна українська кооперація (її стан та розвиток) / В.М. Целларіус. - Харків: Книгоспілка, 1926. - С. 13.

300. ЦДАВО України. - Ф. 296. - Оп. 2. - Спр. 22. - Арк. 51.

301. ЦДАВО України. - Ф. 2. - Оп. 3. - Спр. 727. - Арк. 26-28.

302. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 1743. - Арк. 81.

303. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп. 20. - Спр. 1743. - Арк. 82.

РОЗДІЛ ІІІ. АКТИВІЗАЦІЯ ТОРГОВЕЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СПОЖИВЧОЇ КООПЕРАЦІЇ В 1924-1925 рр.

3.1 Податкова та кредитна підтримка державою споживчої кооперації

Із переходом споживчої кооперації на добровільне членство з кінця грудня 1923 р. позначилася тенденція до збільшення кількості членів товариств та притоку нових капіталів. Відтак перед споживчою кооперацією УСРР постало завдання якомога швидше подолати наслідки фінансово-економічної кризи 1923 р. та активізувати торговельні операції з метою охоплення якомога більшого відсотка населення та витіснення приватного сектора торгівлі. Зауважимо, що протягом 1924-1925 рр. споживча кооперація України, розширюючи свою торговельну діяльність, одночасно потрапляла під регулюючий вплив держави. Слід зауважити: особливістю зазначеного періоду було те, що, стаючи все більш фінансовоспроможною, споживча кооперація була змушена рахуватися з необхідністю планових засад у сфері товарообороту. Тобто у міру зміцнення фінансового стану кооперативні організації все частіше залучалися до виконання державних завдань забезпечення споживчих потреб як кооперованої, так і некооперованої частини населення.

У результаті економічної кризи 1923 р. фінансовий стан споживчої кооперації був украй підірваний, тож виникла нагальна необхідність його зміцнення. Перехід на добровільне членство, який забезпечив приплив нових паїв, став значним джерелом поповнення власних коштів кооперативних організацій. Проте у цілому фінансовий стан споживчої кооперації потребував сторонньої допомоги. Щоб підтримати споживчу кооперацію у боротьбі проти приватного торговця, держава була змушена приділити серйозну увагу фінансовому сприянню кооперативним організаціям. Протягом 1924-1925 рр. споживча кооперація, завдяки податковій та кредитній підтримці держави і на основі накопичення прибутків та мобілізації коштів населення (у формі пайових та вступних внесків), помітно покращила своє фінансове становище.

Як і в перші роки непу, протягом 1924-1925 рр. більшовики продовжували політику щодо надання споживчій кооперації податкових пільг. ХІІІ з'їзд РКП/б/, що проходив у травні 1924 р., наголосив на тому, що потрібна спеціальна підтримка кооперативної торгівлі, передусім на місцях, з метою боротьби з приватним торговельним капіталом [1, с. 232]. На споживчу кооперацію України поширювалася постанова ВЦВК та РНК СРСР від 20 травня 1924 р. «Про споживчу кооперацію», яка надала споживчій кооперації ряд пільг, включаючи більш низький податок з обороту порівняно з приватним промисловими та торговельними підприємствами, був зменшений залізничний тариф на перевезення вантажів, встановлена більш низька плата за оренду приміщень тощо [2].

Улітку 1924 р. Політбюро ЦК КП/б/У взяло під свій контроль виконання рішень союзних та республіканських органів щодо надання пільг споживчій кооперації [3, с. 230]. У 1923-1924 рр. промисловий податок, сплачений споживчою кооперацією, становив для оптових підприємств 4 % з їх обороту, для роздрібних закладів - 3,36 %, тоді як для приватної торгівлі розмір виплат становив відповідно 7,56 % та 13,81 % [4, с. 85]. Наведені дані свідчать про толерантне ставлення держави до споживчої кооперації та її торговельної галузі.

ХІV конференція РКП/б/ (квітень 1925 р.) наголосила на необхідності державної підтримки діяльності споживчої кооперації, акцентування уваги на її потребах з боку партії і держави. При цьому підкреслювалася важливість збереження практики надання споживчій кооперації усіляких пільг. У рішеннях конференції вказувалося, що з боку місцевих партійних, радянських та професійних органів на кооперацію не повинні в жодному разі покладатися завдання, обов'язки і витрати, які не пов'язані безпосередньо з кооперативною діяльністю і які порушують статути кооперативних організацій [1, с. 371]. Зазначимо, що податкові та інші пільги від держави споживча кооперація справді продовжувала отримувати, водночас влада постійно втручалася у господарські справи кооперативів, тим самим порушуючи їх статутні положення.

Необхідність подолання наслідків економічної кризи 1923 р. спонукала кооператорів шукати надійних кредиторів, оскільки своїх власних коштів украй бракувало. Найбільшими кредиторами споживчої кооперації, як і в попередні роки, були Українбанк та Держбанк. Загальноукраїнський кооперативний банк - Українбанк - помітно продовжував розвивати свою мережу. Кількість його філій на кінець 1924-1925 рр. налічувала 55 одиниць [5, арк. 36]. Значними були обсяги активних операцій банку, в 1923-1924 рр. сума наданих ним кредитів споживчій кооперації УСРР на 100 тис. крб. перевищувала Держбанківську (11 485 тис. крб. проти 11 383 тис. крб.) [6, арк. 61]. З розвитком і зміцненням Українбанку частка споживчої кооперації в загальному обсязі операцій Держбанку зменшилася з 39 % у 1922-1923 рр. до 14 % в 1924-1925 рр., хоча абсолютні розміри кредиту за цей час зросли більше ніж у 4 рази, з 10,3 млн. крб. до 45,9 млн. крб. [7, арк. 98]. Незважаючи на міжкооперативний статус Українбанку, він передусім залишався банком споживчої кооперації. У 1924-1925 рр. її частка в загальній сумі відпущених банком кредитів становила понад 60 % [8, с. 213].

Навіть після поступового виходу з економічної кризи 1923 р. торговельна галузь споживчої кооперації, перед якою держава висунула завдання активізації діяльності і завоювання ринку, потребувала державної фінансової підтримки. Згідно з постановою ВУЦВК та РНК від 14 березня 1924 р. «Про боротьбу з дорожнечею» керівництво УСРР визначило курс практично на повне припинення кредитування приватника - оптовика і, як виняток, у районах з недостатнім розвитком споживчої кооперації допускали кредитування дрібних торговців. ВРНГ і Держторгові республіки було запропоновано встановити першочергову систему кредитування та систему пільг насамперед споживчій кооперації, розширити практику кредитування первинних органів кооперації. Разом з тим, наголошувалося на необхідності кооперативних організацій звернути увагу на пошук власних джерел фінансування, зокрема, обігових коштів, [9, с. 173].

2-а сесія ВУЦВК, що проходила у квітні 1924 р., ухвалила резолюцію «Про внутрішню торгівлю», у якій основним завданням влади було визнано, з огляду на важливість оволодіння ринком, надання фінансової підтримки державній торгівлі і споживчій кооперації. Споживчі товариства та спілки на місцях мали отримати переваги в кредитуванні (щодо розмірів, термінів та умов) перед приватним сектором торгівлі [10, с. 490]. Згідно з постановою сесії «Про споживчу кооперацію», державним кредитним органам належало встановити прогресивне збільшення кредиту для окремих споживчих товариств і спілок залежно від їх зростання та капіталу. Зазначимо, що при цьому зверталася увага на необхідність максимально спростити порядок одержання кредитів для споживчих товариств, усунувши всі зайві формальності [11, с. 492-494].

Навесні 1924 р. були зроблені деякі кроки щодо активізації діяльності кооперативів у пошуку власних джерел фінансування. Щоб сприяти накопиченню власних коштів споживчими товариствами, відповідно до Статуту, затвердженого реєстраційною комісією Головного кооперативного комітету при РНК УСРР від 13 лютого 1924 р., їм було надано право проведення кредитних операцій на місцях. Тим самим уряд республіки дав можливість місцевим кооперативам за рахунок надання ними кредитів різним організаціям заробляти на цьому кошти. Разом з тим, влада прагнула тримати під контролем цей процес, саме тому Українбанку, як кредитнокооперативному центру УСРР, було надано право керівництва кредитними операціями, які проводили споживчі товариства [12, арк. 164-165].

З метою покращення фінансового стану прикордонних райспоживспілок (Тираспільської, Шепетівської, Житомирської, Вінницької, Коростеньської) Народний комісаріат фінансів УСРР, згідно з клопотанням Президії правління Вукопспілки, у березні 1924 р. дав згоду не лише на розширення кредитів цим спілкам, але й полегшення умов їх товарообороту із золотою і срібною валютою [13, арк. 141]. Обмінні грошові операції, які почали здійснювати вищеназвані райспоживспілки, певною мірою стабілізували їх фінансовий стан і допомогли у боротьбі з контрабандою у прикордонній зоні.

Слід зауважити, що, надаючи споживчій кооперації фінансову підтримку, керівництво УСРР одночасно посилило контроль за використанням виділених коштів. Так, для оперативного спостереження за фінансовим станом у споживчій кооперації РПО УСРР на своєму засіданні від 10 березня 1924 р. ухвалила призначити спеціального уповноваженого Ради для контролю за діяльністю Вукопспілки. У його завдання входило щоквартально подавати до РПО спеціальний звіт про фінансові справи ВУКС [14, арк. 23]. Таке рішення свідчило про те, що споживча кооперація, перебуваючи у кредитній залежності від держави, все більше підпорядковувалася їй.

Ряд рішень щодо кредитування споживчої кооперації з боку держави були визначені вищими партійними форумами союзного і республіканського рівня. ХІІІ з'їзд РКП/б/, який проходив у травні 1924 р., наголосив на тому, що потрібно особливу увагу надати пільговим умовам кредитування і спеціальній підтримці споживчої кооперації на місцях у боротьбі з приватним капіталом [1, с. 232].

VІІІ конференція КП/б/У (травень 1924 р.) ухвалила спеціальну резолюцію «Про товарооборот і кооперацію», у якій наголошувалося на необхідності забезпечення за Комісаріатом внутрішньої торгівлі і його органами на місцях справжньої можливості активного впливу на політику банків щодо кредитування торгівлі. При стабілізації карбованця і значному збільшенні капіталів кредитних закладів, а також внаслідок прискорення обороту капіталу і необхідності подальшого зниження цін на товари - ставки банківського кредиту, зазначила конференція, слід переглянути у бік зниження. Було розглянуто особливі умови спрощення кредитування низових ланок кооперації. У зв'язку з розривом між терміном банківського кредиту і терміном обороту товарів на окремих стадіях торгівлі постала необхідність провести їх планову ув'язку [3, с. 292]. Як бачимо, йшлося про посилення плановості у справі банківського кредитування споживчої кооперації.

Хоча в ухвалених керівництвом УСРР рішеннях систематично говорилося про надання першочергової фінансової підтримки місцевим кооперативам, на практиці виникало немало проблем. Передусім було складно отримати фінансову допомогу сільським товариствам, які найбільше її потребували. Оскільки питання фінансування кооперативів слід було систематично узгоджувати з органами влади, останні не завжди йшли назустріч сільським товариствам. Наприклад, деякі пропозиції правління Вукопспілки щодо кредитування сільської споживчої кооперації з метою активізації торгівлі урядом були відхилені. Так, на засіданні Малої Ради Народних Комісарів УСРР 5 травня 1924 р. була заслухана пропозиція ВУКС про дозвіл на кредитування сільських споживчих товариств з боку двох банків - Українбанку та Укрсільбанку. Однак ця пропозиція керівництва ВУКС була відхилена як недоцільна, бо в уряді вважали, що буде перехресне кредитування одного і того ж товариства двома центрами. Раднарком УСРР вирішив, що центром кредитування сільської споживчої кооперації і надалі має бути лише Українбанк [15, арк. 50]. Без сумніву, це було директивне рішення не на користь сільським товариствам.

На середину 1924 р., навіть за умови надання споживчій кооперації певної допомоги з боку держави та пошуку власних джерел надходження коштів, її фінансовий стан залишався складним. З огляду на цю обставину, Наркомвнуторг УСРР повідомляв ЦК КП/б/У, що «торгівля сильно переживає період надлому і розрухи, особливо кооперація, і що цей надлом залежить від діючої системи кредитування» [16, арк. 15-17].

Пленум ЦК КП/б/У, що відбувся у липні 1924 р., ухвалив спеціальну резолюцію «По доповіді про роботу споживкооперації», у якій наголошувалося на складному фінансовому стані місцевих кооперативних організацій. Пленум вказав на такі причини фінансових проблем: недостатність власного капіталу, що брав участь в обороті; збитки, яких зазнала кооперація в процесі зниження цін; слабкий приплив пайових капіталів тощо. У споживчій кооперації існувала суттєва невідповідність між власними і запозиченими коштами за явної переваги останніх. Встановлені терміни товарних і грошових кредитів не відповідали реальним строкам обороту товарів. Крім цього, складний фінансовий стан споживчої кооперації поглиблювався через нерегулярну виплату господарськими органами своєї заборгованості кооперативним органам.

Проаналізувавши причини фінансової скрути споживчої кооперації, Пленум наголосив на тому, що «державна допомога ніколи не буде достатньою», тому необхідно більше розраховувати на власні ресурси шляхом залучення коштів у вигляді паїв, внесків, авансів від членів товариств. Разом з тим, Пленум указав на необхідність виділення з державних коштів довготермінового кредиту, який мав піти в основні капітали споживчої кооперації. Характерно, що при розподілі державних кредитів перевагу надавали промисловим районам (Донбас, Катеринослав, Миколаїв, Харків). При кредитуванні сільської кооперації бралася до уваги економічна оцінка районів і фінансовий стан товариств. Система кредитування мала бути побудована на врахуванні особливостей номенклатури товарів та їх обороту. Підкреслимо, що Політбюро ЦК КП/б/У, виходячи з тієї ролі, яка відводилася споживчій кооперації у боротьбі за ринок, було доручено вийти з проектом у ЦК РКП/б/ про виділення їй довготермінових кредитів [3, с. 320].

Тоді ж, у липні 1924 р,. за ініціативою Вукопспілки відбулася Всеукраїнська торговельна нарада споживчої кооперації представників райспоживспілок. Ішлося про покращення фінансового стану місцевої кооперації. Підкреслимо, що між справжнім фінансовим станом кооперативних організацій і промовами на нараді існувала певна розбіжність. Так, у доповіді представників Українбанку, основного кредитора споживчої кооперації, зазначалося, що фінансовий стан кооперації вже є кращим. Цю ж думку поділяла газета «Вісті ВУЦВК». Підсумовуючи результати наради, вона підкреслювала, що «фінансовий стан Вукопспілки зараз слід визнати не загрожуючим» [17]. У цілому погоджуючись з останньою тезою, все ж вважаємо, що це був черговий агітаційний прийом з боку влади і керівництва споживчої кооперації показати її потенційні можливості та переваги над приватною торгівлею.

За статистичними даними, на 1 жовтня 1924 р. співвідношення власних і запозичених коштів по системі споживчої кооперації становило: у робкоопах Донбасу - 1:27, сільських споживчих товариствах -1:46, райспоживспілках - 1:56. А тому споживча кооперація, як і раніше, функціонувала, головним чином, на позичені кошти, серед яких вагоме місце належало довготерміновим позикам Народного комісаріату фінансів УСРР [18, с. 21]. На 1 листопада 1924 р. навіть Вукопспілка мала опротестованих на суму 3 млн. 700 тис. векселів (вексель - письмове боргове зобов'язання встановленої форми, що дає власникові незаперечне право вимагати від боржника сплати зазначеної у векселі суми грошей у вказаний строк). Відкритий ВУКС кредит на 1 жовтня 1924 р. складав 5 млн. крб. [19, арк. 19].

Вукопспілка з метою пожвавлення своїх торговельних операцій була змушена постійно звертатись по фінансову підтримку до вищих органів влади УСРР. Так, 13 вересня 1924 р. правління ВУКС направило листа до Центрального Комітету КП/б/У з проханням сприяти у збільшенні споживчій кооперації кредитів у зв'язку із необхідністю посилення боротьби на селі з приватним скупником хліба [20, арк. 71-72]. Кооперативна нарада при ЦК КП /б/У, розглянувши клопотання Вукопспілки, ухвалила рішення про відстрочку кооперативними організаціями платежів і врегулювання термінів кредитування, а саме: встановлення термінів кредитування залежно від термінів обороту товарів [21, арк. 120].

Завдяки отриманню кредитів та залученню пайових внесків правління ВУКС восени 1924 р. урегулювало стару заборгованість Центроспілці СРСР на 2 млн. 200 тис. крб. Вукопспілка виплатила стару заборгованість господарським органам у сумі майже 3 млн. крб. При цьому варто зазначити, що це стало можливим певною мірою завдяки тому, що ВУКС тоді отримала від держави дотацію в 1 млн. крб. [22, арк. 2].

Архівні документи засвідчують, що на початку грудня 1924 р. правління ВУКС направило доповідну записку у Політбюро ЦК КП/б/У з проханням поставити питання про фінансовий стан споживчої кооперації для обговорення на найближчому засіданні. Проблема полягала в тому, що терміни банківського кредитування в середньому складали два місяці, що не влаштовувало кооператорів. На кінець 1924 р. вартість банківського кредиту по Держбанку в урахуванні векселів для споживчої кооперації і державної торгівлі складала 12 %, а для приватної - 24 %; по Промбанку відповідно - 21 % і 27 %; по Українбанку - за всіма видами кредитування 18 %. Проте кооператори вимагали від держави сприяння щодо термінів кредитування банками у бік збільшення термінів їх погашення, а також зниження кредитних ставок [23, арк. 7].

Кооператнарада при ЦК КП/б/У тоді ж, у грудні 1924 р., зваживши на клопотання правління Вукопспілки, обговорила питання про заборгованість споживчої кооперації банкам і порядок банківського кредитування кооперативних організацій [24, арк. 23]. Відповідно були дані доручення державним інстанціям щодо виділення допомоги споживчій кооперації. У результаті адміністративно-фінансова комісія при Раднаркомі УСРР запропонувала НКФ УСРР виділити Вукопспілці із резервного фонду уряду допомогу в розмірі 87 тис. 795 крб. [25, арк. 30]. Без сумніву, це була хоч і невелика, але систематична фінансова допомога держави, завдяки якій кооператори могли постійно підтримувати свою торговельну галузь.

Нагромадження споживчою кооперацією власних коштів, зокрема шляхом збору членських внесків, навіть після переходу на добровільне членство здійснювалося повільно. «Пайові внески, - вказував член правління Вукопспілки М.І. Жмурко, - це справді кошти, але не один з нас не може померти на той час, коли вони будуть мати відчутну вагу в бюджеті райспілок» [26, арк. 41]. Відтак споживча кооперація протягом 1925 р. продовжувала жити, головним чином, на позичені кошти, серед яких вагоме місце належало довготерміновим позикам НКФ та ряду банків.

У січні 1925 р. правління Вукопспілки знову направило листа до ЦК КП/б/У, в якому йшлося про фінансову підтримку споживчої кооперації: «Ми вважаємо, що повинні бути вжиті заходи, які полегшують і забезпечують фінансове і господарське оздоровлення ВУКС і серединної кооперації. На першому місці стоїть досить тривала відстрочка заборгованості державі, відпуск коштів вже асигнованих державою, всіляке сприяння розвитку експортно-імпортних операцій ВУКС» [27, арк. 12].

У порядок денний Пленуму ЦК КП/б/У (січень 1925 р.) серед інших було включене питання про господарську діяльність споживчої кооперації. У резолюції Пленуму «Про торгову політику і кооперацію» підкреслювалось, що основними недоліками кооперативного торговельного апарату є як недостатність капіталу, так і слабкість плановості в практиці кредитування. Пленум наголосив на важливості пошуку кооперативними організаціями власних джерел створення міцної фінансової бази, зокрема, мобілізації коштів кооперованого населення, посиленні комерційних засад у роботі кооперації, оздоровленні та перевірці балансів, зміцненні вексельної дисципліни тощо. Особливо підкреслювалася необхідність посилення плановості в торгово-фінансовій роботі споживчої кооперації. Наголошувалось і на посиленні ревізійних функцій кооперативних об'єднань, зокрема, спостереженні за виконанням отриманих за прямим призначенням державних кредитів [3, с. 335].

Невдовзі Вукопспілка отримала фінансову допомогу від держави за сприяння ЦК КП/б/У. Так, 7 березня 1925 р. Українська економічна рада на своєму засідання ухвалила рішення про видачу фінансової допомоги ВУКС із Всесоюзного фонду по зміцненню кооперації [28, арк. 32].

У свою чергу, місцеві партійні осередки, намагаючись підтримати місцеву кооперацію у боротьбі проти приватного торговця, постійно зверталися до керівництва республіки та Вукопспілки з тим, щоб вони вплинули не поліпшення фінансового стану кооперативів. Так, Житомирський окружний комітет партії у травні 1925 р. направив листа до ЦК КП/б/У з проханням про фінансову допомогу, «щоб не дати зовсім загинути Житомирській райспілці» [29, арк. 90]. Ще приклад. У записці від 15 травня 1925 р. до ЦК КП/б/У Подільський губком партії підкреслював, що «доводиться усіма заходами посилювати кооперацію». Клопотання полягало в тому, щоб «асигнувати споживчій кооперації Подолії максимально можливі суми». Пояснювалося це проханням тим, що прикордонна смуга з Польщею та Румунією вимагала особливої уваги місцевої споживчої кооперації [30, арк. 64]. Зі свого боку Вінницький окрпартком ужив заходи до виявлення можливостей щодо пошуку коштів із місцевого бюджету для фінансової підтримки Хмельницької райспоживспілки, проте в червні 1925 р. він звернувся до правління ВУКС з проханням надати додаткову фінансову підтримку [31, арк. 82].

Зважаючи на прохання первинних споживчих кооперативів та їх спілок, Колегія Наркомторгу УСРР визнала за необхідне і важливе збільшити терміни кредитування торгівлі взагалі, особливо споживчої кооперації на місцях. Про це говорив голова РНК України В.Я. Чубар у травні 1925 р. на ІІІ з'їзді Рад СРСР: «Товаропровідний апарат (державний і кооперативний) вийшов ослабленим із періоду так званої нової торгової політики, коли строки кредиту були зжаті до неможливості. Останні заходи в області оздоровлення і зміцнення кооперації створюють більш міцну базу для подальшого розвитку товарообороту» [32].

Для збільшення власних коштів споживча кооперація у 1925 р. отримала від держави право проведення кредитних операцій, у тому числі операцій щодо приймання вкладів і видачі кредитів без ліцензії Наркомфіну, зокрема, таке право отримали сільські та робітничі споживчі товариства без обмеження мінімуму сум, що вносилися [33, арк. 161].

Зазначимо, що у ході реалізації генеральної партійної лінії щодо фінансового сприяння споживчої кооперації мали місце випадки прямого адміністративного тиску державних органів на банківські установи. Так, на засіданні комфракції ІV з'їзду керуючих філіями Держбанку в Україні (лютий 1925 р.), зокрема, підкреслювалося, що з боку місцевих партійних і радянських органів спостерігається неправильне ставлення до банку, яке виявляється у протиставленні інтересів місцевих організацій - інтересам банку. У результаті існував цілий ряд випадків тиску на керуючих філіями Держбанку у формі втручання в їх оперативну діяльність. З метою отримання кредиту тією чи іншою організацією у розмірах, що не відповідали стану її справ, партійні органи вдавалися до погроз накладання стягнень на керівників банків. Мали місце і випадки примусового залучення філій Держбанку до участі у місцевій благодійності всупереч прямим вказівкам його центрального правління [34, арк. 19]. Так, у листі Всеукраїнської контори Держбанку за підписом управляючого С. Арсона до ЦК КП(б)У від 31 травня 1925 р. ішлося, зокрема, про такі факти: за відмову управляючого Чернігівської контори Держбанку збільшити кредити кооперації секретар губкому погрожував виключенням із партії. Голова Гайсинського окрвиконкому самовільно змінив склад управкому банку для надання кредиту робкоопу, хоча стан справ останнього цього явно не дозволяв [35, арк. 28 зв.]. Подібні випадки траплялися в інших містах.

Як і в попередні роки, держава надавала фінансову допомогу насамперед робітничій кооперації. Нею опікувались і союзні, і республіканські органи влади та управління. У складний для Донбасу момент, коли регіон переживав затяжну кризу збуту, ЦК РКП/б/ опублікував звернення «Про сприяння Донбасу» [36]. У лютому - березні 1924 р. робітничій кооперації був наданий товарний кредит на 6 млн. крб., а потім грошовий кредит у 1,5 млн. крб., що дало їй можливість отримати товари безпосередньо у трестів [37, с. 9].

Голова правління Вукопспілки М.К. Вєтошкін з метою покращення кредитування робітників у лютому 1924 р. на сесії ВУЦВК поставив питання про збільшення частки участі у кредитуванні робітників з боку господарських органів і банківських установ. Він пропонував підвищити норму кредиту для окремого робітника з 16 до 20 крб., а також звертав увагу на те, щоб кредитом були забезпечені всі робітники головних галузей промисловості України [38, арк. 440]. З лютого 1924 р. почали широко запроваджувати короткотермінові кредити для робітників. Наводимо дані, які підтверджують першочергову увагу робітничої кооперації до справи кредитування своїх членів. Тоді як у загальногромадянській кооперації кредит на одного споживача становив 18,5 червоних крб., у робітничій кооперації ця цифра була вдвічі більшою - 38 крб. на кожного споживача [39].

Особливу увагу розвитку робітничого кредитування надала VІІІ конференція КП/б/У (травень 1924 р.). Так, у постанові конференції було записано: «Витіснення приватного спекулятивного капіталу з області обслуговування робітничого населення повинно йти через загальне покращення постановки торгової роботи кооперації і зокрема через розвиток дрібнокрамничного кредиту» [3, с. 296]. Конференція визнала за необхідне не лише посилити фонди дрібнокрамничного кредиту, а й розширити число тих, хто бере кредит.

Виняткова увага надавалася кредитуванню Уцеробкоопом робітничої кооперації Харкова як великого промислового центру. У кампанії щодо кредитування робітників Харків посідав перше місце і кредитувався у першу чергу. Кредит отримували робітники не тільки великих заводів, але і ряду дрібних і середніх підприємств, чого в інших містах не було [40]. Спостерігалася тенденція до збільшення кількості установ, які надавали кредити робітничій кооперації. Наприклад, акт обстеження роботи Катеринославського ЦРК за період з 1 січня по 1 червня 1924 р. свідчить, що питома частка його кредиторів у цей термін була такою: Українбанк - 58,2 %; державні заклади - 14 %; Держбанк - 10,5 %; Уцеробкооп - 8,6 %; Промбанк - 3,9 %; Вукопспілка - 1,6 %; приватні особи - 1,1 %; інші кооперативи - 1,0 %; Центроспілка - 0,7 %; Уцеробсекція - 0,4 %; [41, арк. 213]. Як бачимо, основні кредити робкоопи переважно отримували за рахунок коштів загальнокооперативного банку - Українбанку та споживчої кооперації.

До керівництва справою налагодження кредитування робітників постійно підключалися профспілки. Так, 11 жовтня 1924 р. відбулося розширене засідання представників робітничої кооперації за участю Уцеробкоопу, господарських органів, банків і Південбюро ВЦСПС. Обговорювали питання про кредитування робітників. У результаті було запропоновано акції щодо фінансового оздоровлення діяльності робкоопів і ЦРК: Уцеробкоопу добитися загального збільшення кредитів та їх лімітів для робітничої кооперації; вжити заходи щодо ліквідації заборгованості робкоопів з боку різних місцевих організацій і осіб [42, арк. 2]. Президія ВЦСПС УСРР на засіданні від 28 листопада 1924 р. ухвалила рішення про клопотання УЕР надати Українбанку право керівництва кредитними операціями Уцеробкоопу [43, арк. 172]. Тобто йшлося про першочергове виділення банківських коштів для робітничих кооперативів.

Проте навіть за підтримки держави питання кредитування робітничих кооперативів вирішувалося складно. Особливо потребували фінансової підтримки робітничі кооперативи на місцях. Так, Печерський робітничий кооператив м. Києва у лютому 1925 р. клопотався перед керівництвом республіки про посилення кредитування 1,5 тис. робітників - членів робкоопу [44]. Подібні прохання надходили від інших робітничих кооперативів. Зважаючи на це, кооператнарада при ЦК КП/б/У у лютому березні 1925 р. розглянула питання про майновий і розрахунковий стан робітничих кооперативів та ухвалила рішення про видачу робкоопам довготермінових кредитів у тих розмірах, які можуть зміцнити їх становище [45, арк. 30].

Опікуючись забезпеченням робітників у містах, ЦК КП/б/У, разом з тим, давав директивні розпорядження керівництву ВУКС з подальшою перевіркою їх виконання. Зокрема, 19 жовтня 1925 р. правління Вукопспілки отримало директиву ЦК КП/б/У терміново вжити заходи щодо покращення фінансового стану Одеського ЦРК. Правлінню належало спочатку подати свої пропозиції щодо фінансового оздоровлення ЦРК до УЕР, а потім повідомити ЦК КП/б/У про результати наданої допомоги [46, арк. 122].

Якщо партійне керівництво республіки підтримувало кредитування безпосередньо самих робкоопів, то ВЦСПС виступала за широке запровадження індивідуального кредитування робітників [47, арк. 70]. Проведений профспілковими органами аналіз показав, що серед робітників існували різні думки щодо кредитування. Наприклад, робітники Харківського паровозного заводу виступали тільки за товарне кредитування. На інших підприємствах Харкова ситуація була така: робітниці Краснооктябрьської тютюнової фабрики надавали переваги грошовому кредитуванню, робітниці фабрики «Красная нить» підтримували індивідуальне кредитування, а робітники заводу «Серп і мо-лот» - колективне кредитування [48]. Запорізький ЦРК з листопада 1925 р. почав запроваджувати довготерміновий кредит робітникам на 4 місяці у розмірі місячного окладу. Нарада директорів заводів Запоріжжя спільно з представниками ЦРК вирішила проводити індивідуальне кредитування в магазинах робітничої кооперації [49]. А Макіївський робкооп у Донбасі у грудні 1925 р., ураховуючи побажання робітників, відкрив довготерміновий кредит на теплий одяг і взуття [50].

Як бачимо, всупереч кооперативним принципам, кооператорам, які отримали державні кредити, доводилося видавати робітникам товари в кредит. Якщо в перші роки непу це пояснювалося вкрай важким матеріальним становищем робітників, то надалі, навіть за умови стабілізації економічного життя, державі було вигідно саме таким способом через споживчу кооперацію здійснювати забезпечення потреб робітничого класу і тим самим запобігати вияву соціального невдоволення. Форми кредитування робітників були різні, що свідчило про їх низьку заробітну плату та слабкість фінансової бази робкоопів.

Слід відзначити, що з середини 1925 р. за рахунок надходження паїв, внесків та отриманого прибутку від торговельної діяльності баланс власних коштів та позики у системі споживчої кооперації поступово почав змінюватися на користь перших. Ураховуючи таку тенденцію, сьома сесія Ради Вукопспілки, що проходила в червні 1925 р., підкреслювала, що в господарській роботі споживчої кооперації спостерігається процес відновлення [51]. Через півроку восьма сесія Ради Вукопспілки (лютий 1926 р.) робила висновок про те, що «кооперація не лише зуміла йти нарівні з іншими галузями господарства, але й випередити їх за темпами розвитку. З попереднього періоду боротьби кооперація винесла багатий досвід господарювання, здатність досконало зважувати ситуацію, економно використовувати свої кошти, продумано будувати свою роботу» [52, с. 3].

Отже, від початку запровадження нової економічної політики важливим завданням, яке довелося вирішувати кооператорам, було накопичення власних капіталів, мобілізація внутрішніх ресурсів, відновлення самофінансування системи споживчої кооперації. Спочатку фінансова ситуація в системі споживчої кооперації була вкрай складною. Деякі кооперативи навіть протягом 1924-1925 рр. мали настільки великі платіжні дефіцити, що без допомоги держави не могли б далі працювати. Тому влада всіляко підтримувала споживчу кооперацію, видаючи їй з бюджету довготермінові позики, заохочуючи банки до кредитування.

Головними кредиторами кооперації були Держбанк і Українбанк: на них припадало 89,9 % від загальної суми одержаних споживчою кооперацією кредитів (з них 48,6 % належали безпосередньо Українбанку). Кредитні операції з кооперативними підприємствами здійснювали також Промбанк, Укрсільбанк і Зовнішторгбанк. Крім державних та кооперативних установ, споживча кооперація користувалася послугами приватного сектору, але суми, одержані нею від приватників, поступово зменшувалися й у жовтні 1926 р. становили 5,5 %, а через рік - 1,4 % [53, арк. 71].

Поступово, завдячуючи державній фінансово-кредитній підтримці, залученню пайових внесків своїх членів та отриманню прибутку від торговельних операцій, організації споживчої кооперації вийшли на шлях накопичення власних коштів. Згідно з даними В.М. Целларіуса, на 1 жовтня 1924 р. відсоток власних коштів робітничо-міської споживчої кооперації складав 12,7 і позики - 87,3; на 1 липня 1925 р. картина була такою: відсоток власних коштів - 15,2 і позики - 84,8. У сільській кооперації ситуація була дещо іншою. На 1 жовтня 1924 р. відсоток власних коштів сільських кооперативів складав 41,9 і позики - 58,1; на 1 липня 1925 р. 1925 р. маємо такі показники: відсоток власних коштів сільських кооперативів становив 44,7 і позики - 55,3 [54, с. 20]. Тобто співвідношення власних і запозичених коштів сільських кооперативів було приблизно однакове. Разом з тим, сільські кооперативи залишалися набагато фінансово слабшими за робітничі кооперативи.

Отже, перехід на добровільне членство з кінця 1923 р. сприяв надходженню пайових внесків і, відповідно, певному покращенню фінансового системи. Проте проведені пайові кампанії ще не могли вирішити проблему самофінансування кооперації. Відтак партійні та радянські органи продовжували надавати сприяння споживчій кооперації з метою подолання наслідків економічної кризи 1923 р.

У цілому протягом 1924-1925 рр. завдяки податковій та кредитній державній підтримці та пошуку власних джерел накопичення коштів відбулася певна стабілізація фінансового стану споживчої кооперації України, що дозволило активізувати її торговельну діяльність і певною мірою потіснити з ринку приватного торговця. Однак результати торговельної діяльності організацій споживчої кооперації більшою мірою залежали від державної підтримки, відповідно вони здійснювали свої торговельні операції за рахунок запозичених коштів. З огляду на це, першочерговим завданням кооперативних організацій залишався пошук власних коштів, без яких завоювання ринку було неможливе.

3.2 Державна політика регулювання торговельних взаємовідносин споживчої кооперації з промисловістю: генеральні договори

Стан справ споживчої кооперації та подальша активізація її торговельної діяльності значною мірою визначалися рівнем налагодженості відносин з промисловими підприємствами - виробниками товарів. Той факт, що промислові товари надходили до кооперативних організацій від випадку до випадку, не міг задовольняти ні кооператорів, ні владу, а тим більше - членів кооперативів. «Ножиці» цін та криза збуту 1923 р. особливо загострили проблему торговельних взаємовідносин кооперативних організацій із державною промисловістю, а відтак і поповнення товарних ресурсів та безперебійного забезпечення її промисловими товарами. Щоб допомогти споживчій кооперації завоювати ринок, більшовики протягом 1924-1925 рр. провели ряд заходів щодо розширення її договірних відносин з промисловими підприємствами у сфері збуту продукції. Одним із шляхів державного регулювання процесу просування товарів безпосередньо від виробника до споживача стали генеральні договори.

Зазначимо, що генеральні договори - це договори між центрами виробників промислових товарів (державними трестами та синдикатами) і центрами споживчої кооперації про умови постачання товарів, на базі яких укладались прямі договори між кооперативними організаціями і низовими організаціями постачальників. Тобто відділення трестів та синдикатів мали забезпечувати промисловими товарами місцеві організації споживчої кооперації. Ініціюючи практику генеральних договорів з промисловістю, держава тим самим сприяла створенню споживчій кооперації привілейованого становища на ринку порівняно з іншими учасниками товарообороту. Для контролю за виконанням договорів та усуненням недоліків у роботі поставників у масштабі всієї країни на паритетних засадах був створений спеціальний орган під керівництвом голів ВРНГ і Центроспілки СРСР Ф.Е. Дзержинського та Л.М. Хінчука [55, с. 101]. Подібні кроки на шляху врегулювання взаємовідносин споживчої кооперації з державною промисловістю були здійснені і на Україні.

Аналіз причин кризи збуту промислових товарів, який особливо вдарив по споживчій кооперації восени 1923 р., дала ХІІІ конференція РКП/б/ у січні 1924 р. Підкреслювалося, що загострення кризи збуту товарів було викликане політикою високих цін трестів та синдикатів, недостатнім розвитком торговельних відносин, економічно не обґрунтованими накладними витратами тощо. Після проведеного аналізу економічних проблем попереднього року конференція зробила такий висновок: «Криза стала результатом невідповідності між окремими галузями народного господарства і, в першу чергу, невміння нашої промисловості і торгівлі прокласти собі дорогу до селянського масового ринку» [1, с. 162]. Тому держава прагнула якомога швидше врегулювати процес проходження товарів першої необхідності від промисловості до споживача.

Зважаючи на завдання витіснення приватного сектора торгівлі з ринку, конференція наголосила на тому, що саме кооперативним організаціям належить переважна роль посередника в організації торгівлі, особливо роздрібної. При цьому особливо підкреслювалася необхідність скорочення проміжних ланок, через які товар надходив від виробника до споживача. Відтак у рішеннях конференції була звернена увага на необхідність державної підтримки передусім споживчої кооперації на місцях, надання їй права безпосередніх торговельних зносин з державною промисловістю. Загальний висновок, зроблений ХІІІ конференцією РКП/б/, полягав у тому, що питання торгівлі мали стати першочерговими в діяльності правлячої партії, яка в боротьбі за усуспільнення ринку робила ставку на споживчу кооперацію [1, с. 169].

Невдовзі Пленум ЦК РКП/б/ (31 березня - 2 квітня 1924 р.) ухвалив спеціальну резолюцію «Про внутрішню торгівлю і кооперацію», у якій підкреслювалося, що боротьба з приватним капіталом у торгівлі має бути основним завданням споживчої кооперації, яка є посередником між державною промисловістю і селянським ринком [1, с. 200]. Споживчій кооперації належало активізувати свою торговельну діяльність передусім за рахунок посередницьких операцій, добившись при цьому, щоб оптові ціни кооперативних організацій були не вищими за відпускні оптові ціни трестів. Ударною роботою споживчої кооперації, згідно з рішеннями Пленуму, мала стати організація продажу товарів масового вжитку (сіль, гас, цукор). Щоб забезпечити вказаними товарами своїх членів за цінами, значно меншими від приватних, споживча кооперація в обов'язковому порядку узгоджувала свою роботу з державною промисловістю.

На створений за ініціативи партійно-державного керівництва країни Народний комісаріат внутрішньої торгівлі СРСР покладалося завдання сприяти встановленню таких торговельних відносин між державною промисловістю і споживчою кооперацією, коли остання мала б переваги перед приватним торговцем у забезпеченні населення промисловими товарами. Для цього державній промисловості належало надавати споживчій кооперації при відпуску товарів ряд привілеїв (пільговий кредит, підбір кращого асортименту товарів при умові своєчасних замовлень тощо) [1, с. 202-203]. Тим самим регулюючий вплив держави на взаємовідносини споживчої кооперації з промисловими підприємствами поступово посилювався, що свідчило про прагнення влади якомога швидше витіснити приватного торговця не лише з оптової, але й роздрібної торгівлі.

Вищевказані рішення союзних органів влади та управління щодо врегулювання відносин між споживчою кооперацією і державною промисловістю знайшли своє відображення та подальший розвиток у ряді рішень керівництва УСРР, у яких наголошувалося на тому, що регулювання торгівлі з боку держави є головним завданням на наступний період. Щоб підтримати кооперацію на місцях, Пленум ЦК КП/б/У у березні 1924 р. в адміністративному порядку визначив найближчі перспективи товарообороту. При цьому підкреслювалося, що для витіснення з ринку приватного торговця дозволяється застосування як економічних, так і адміністративних засобів при одночасному створенні режиму максимального сприяння споживчій кооперації. Державній промисловості належало проводити оптові операції безпосередньо зі споживчою кооперацією, обминаючи приватних оптовиків, знижувати оптові ціни і роздрібні націнки [3, с. 285].

2-а сесія ВУЦВК, яка проходила у квітні 1924 р., також акцентувала увагу на необхідності покращення взаємовідносин між державними трестами і споживчою кооперацією, а також зацікавленості трестів у продажі своїх товарів, передусім місцевим кооперативним організаціям. Щоб спонукати державні промислові підприємства до реалізації своєї продукції через споживчу кооперацію, а не через приватного торговця, сесія запропонувала встановити заохочувальну систему промислового кредитування та фіскальних пільг. У рішеннях сесії також наголошувалося на тому, що кооперативним органам важливо прискорити темпи товарообігу, а також усунути перешкоди, що затримували просування товару безпосередньо від виробника до споживача [56, с. 494].

Зазначимо, що навесні 1924 р. ряд об'єктивних факторів, спричинених браком промислових товарів у великих промислових центрах України та неврегульованістю грошового ринку, підштовхував владу до запровадження більш тісної співпраці споживчої кооперації з державними підприємствами, що випускали промислові товари. Щоб запобігти соціальному невдоволенню робітників великих промислових центрів, зокрема Донбасу, Харківської та Катеринославської губерній, було вирішено за допомогою споживчої кооперації провести так звану товарну інтервенцію, яка тривала з березня по травень 1924 р. На виконання розпоряджень держави з метою збільшення місцевого товарного фонду у зазначені райони були терміново завезені великі партії товарів першої необхідності безпосередньо з державних підприємств. Серед завезених товарів мануфактура складала 70 %, бакалія - 12 %, галантерея - 8 %, взуття - 6 %, господарські товари - 4 % [57, с. 9]. При відпуску товарів споживчій кооперації, які вона мали реалізувати робітникам, трести, виконуючи партійно-радянські директиви, були змушені знизити ціни на гас, сіль, цукор, мануфактуру, шкіру та інші товари першої необхідності. Без сумніву, така практика налагодження торговельних взаємовідносин споживчої кооперації з промисловістю була проявом адміністративного втручання держави з метою безперебійного забезпечення робітників товарами, доказом класового підходу у вирішенні господарських завдань.

Помітним етапом для шляху врегулювання торговельних взаємовідносин споживчої кооперації з державною промисловістю став ХІІІ з'їзд РКП/б/ (травень 1924 р.), що розробив теоретичні засади так званої «нової торговельної політики». У матеріалах партійного форуму зазначалося, що вкрай необхідно усунути протиріччя, коли промисловість перебуває в руках держави, а посередником між нею і селянином виступає приватна торгівля. «Ось чому завдання розвитку кооперації є перш за все завдання витіснення з торгівлі приватного капіталу…», - наголошувалося на з'їзді [1, с. 233]. У резолюції з'їзду «Про кооперацію» особлива увага була зосереджена на положенні «Виробництво і організація збуту», у якому підкреслювалося, що «невідповідність між виробництвом та збутом може повторитися, якщо ми не зможемо досягти швидких успіхів у справі оволодіння і організації ринку, головним чином через кооперацію. Подальше розширення виробництва державної промисловості буде досягатися значною мірою умінням знайти через розвиток кооперації споживача, у вигляді величезного селянського господарства, і постійного з ним зв'язку» [1, с. 224]. Як бачимо, держава намагалася максимально спростити практику проходження товарів від промислових підприємств до споживача через кооперативну мережу, всіляко усуваючи з цього процесу приватного торговця.

...