Джерела з історії української автокефальної православної церкви 1917-1939 рр.: збереженість, класифікація, актуалізація та інформаційний потенціал

УАПЦ розкололась внаслідок діяльності братства «Діяльно-Христова Церква», про яке згадував митрополит УАПЦ Василь Липківський [773, с. 54]. Архівні документи свідчать, що братство, згодом реформоване в ДХЦ, якщо не цілком створене за ініціативою ДПУ, то використане для послаблення УАПЦ [1304], поглиблення розбіжностей між ВПЦР з організаторами ДХЦ.

Серед документації ВПЦР виявлено передрук статті «Раскол в Автокефальной Украинской Церкви» в часописі «Комуніст» від 24 жовтня 1925 р. (м. Харків), де йдеться про привітання уряду УСРР телеграмою від «Першого Всеукраїнського з'їзду членів УАПЦ» від 20-21 жовтня 1925 р., що об'єднались в братство «Діяльно-Христова Церква» і обрали новий склад ВПЦР. ДХЦ оголосила себе «Єдиним правомічним керуючим органом в Українській церкві» і буде прагнути «до здійснення соціяльної правди на Вкраїні, заповіданої Христом» [585, арк. 56].

На цю статтю було надісланий лист від з вимогою спростування інформації щодо «політичної роботи й контр-революційних зв'язків» УАПЦ, а також із застереженням редакції не публікувати неперевірених інформацій [585, арк. 57-57 зв.]. У листі вказувалося, що згадані учасники з'їзду були виключені зі складу УАПЦ за порушення канонів УАПЦ постановою Вищого Церковного Суду УАПЦ від 11 лютого 1925 р. ВПЦР оприлюднила іще кілька звернень і протестів щодо цієї публікації адресованих НКВС та НКЮ УСРР, голови РНК УСРР, редакції часопису «Комуніст» [585, арк. 59-62 зв.].

У результаті розколу в Києві був організований керівний центр ДХЦ губернського маштабу [1128, с. 398]. У Михайлівському Золотоверхому соборі відкрито парафію ДХЦ з метою розколоти Старокиївську парафію УАПЦ [1192; 1194-1196; 1198]. Персональний мандат на Михайлівський монастир отримав єпископ Петро Тарнавський. Штучно створеними умовами передбачалось розділення, а потім і цілковите знищення УАПЦ [976, с. 185]. Збереглись і статути ДХЦ [393; 572], відозви до віруючих [415]. М. Мороз, перебуваючи у Харківській в'язниці, у протоколі допиту від 3 лютого 1930 р. подав свідчення щодо статуту ДХЦ [833, с. 172].

У 1935 р. у Варшаві вийшло друком праця О. Лотоцького, в якій він, між іншим, подав засади зразкового статуту для Православної церкви, але цей проект залишився тільки академічно розробленим варіантом [1214, с. 189-200]. Таким чином, збереглися архівні документи, що свідчать про трансформації у справі легалізації УАПЦ за часів Директорії УНР та періоду існування цієї церкви в УСРР. У канцелярії ВПЦР містилися попередні варіанти статутів УАПЦ за 1919 р., але з настанням несприятливих політичних умов вони могли тільки таємно зберігатися серед канцелярських документів.

Натомість реєстраційні документи УАПЦ після перемоги радянської влади і проголошення УСРР стали свідченням не тільки спроб керівництва УАПЦ зареєструвати цю церкву як легальну організацію, але й дозволяють зрозуміти, як сам процес отримання дозвільних документів став реалізацією державного шантажу і внутрішньоцерковних маніпуляцій з метою розкладу і поступового знищення УАПЦ. Після «самоліквідації» УАПЦ і періоду існування цієї церкви під назвою «УПЦ» з 1930 р. діяльність канцелярії зведено до мінімуму, а документи практично відсутні, окрім випадково збережених у фондах карних органів влади. Поки що не виявлено документів щодо офіційної ліквідації УПЦ та скасування останнього статуту цієї церкви.

3.3 Церковне діловодство ВПЦР

Документи церковного діловодства ВПЦР за 1919-1929 рр. представлені комплексом тогочасних канцелярських форм, оскільки ВПЦР не тільки проголосила підтримку радянської влади за декрет про відкремлення церкви від держави, але й на практиці стала на ґрунт радянської форми діловодства. Це також є специфічною ознакою документації ВПЦР, оскільки діловодні документи Українського Екзархату свідчать про те, що інші церковні структури не хотіли переходити на радянський варіант ведення документації, не бажаючи відмовлятись від звичних форм [467-469; 1364; 1379 та ін.]. Те саме стосується й інших діячів Православної церкви цього періоду [950].

З точки зору нового типу діловодства, норм правопису і календарних нововведень радянської влади документи Українського Екзархату написані за дореволюційними нормами правопису. Натомість голова ВПЦР М. Мороз і секретар І. Тарасенко мали дореволюційний досвід ведення діловодства, бо працювали у відділі сільськогосподарської статистики Київського земства, після утворення ВПЦР весною 1919 р. розпочали листування з органами радянської влади, слідуючи вимогам діловодних документів нової влади.

Протоколи засідань ВПЦР та Малої Ради ВПЦР. У часописі «Церква й Життя» надруковано протокол засідання ВПЦР від 5 травня 1920 р., на якому були присутні 31 член ВПЦР і проголошено автокефалію Православної церкви в Україні [30, арк. 1-5; 823, с. 58-63]. Цей протокол має надзвичайне значення у справі подальшого розвитку автокефального руху, оскільки після дебатів і суперечок членами цієї наради було прийнято остаточне рішення про розрив з єпископатом Православної церкви в Україні. Приводом для цього стала заборона в священнослужінні українського духовенства [823, с. 57].

У канцелярії ВПЦР збереглися протоколи нарад керівного органу УАПЦ [317]. Судячи з виявлених архівних матеріалів, на нараді йшлося про організаційні засади утворення секретаріату ВПЦР [318]. Протоколи ВПЦР (інша назва: Київська губернська церковна рада) містяться у фонді № 3984 ЦДАВО України [14-15].

Підрозділом ВПЦР у справі вирішення поточних проблем була т. зв. Мала Рада. Збереглись архівні справи щодо документації, пов'язаної з діяльністю цього керівного органу УАПЦ - реєстри членів президії Малої Ради ВПЦР [407-408], протоколи засідань [86; 213-218; 251-252; 260-268; 409412 та ін.], листування та інші напрями діяльності [87; 431].

Протоколи засідань комісій, відділів і секцій ВПЦР. Запроваджуючи принцип соборноправності і демократизації церковного життя, у складі ВПЦР було утворено постійні комісії, відділи та секції з різних напрямів діяльності. Одним з головних напрямів була організація перекладу Св. Письма та богослужбових книжок українською мовою.

Лист ВПЦР до Київського губревкому від 19 червня 1920 р. за № 501 містить повідомлення про утворення перекладової секції ВПЦР для перекладу з грецької мови «Літургії св. Івана Золотоустого». У листі повідомляється, що цей та інші переклади майже закінчено і тому ВПЦР просить дати дозвіл на друкування цієї та інших праць перекладової секції ВПЦР [11, арк. 26-26 зв.].

Упродовж 1919 - 1921 рр. діяли організаційно-керівна [43], фінансова [312] лекційна, церковно-професійна та пресово-реформаційна секції, де працювали члени ВПЦР у справі українізації. Інформацію щодо еволюції ідеологічних засад УАПЦ містять протоколи засідань підрозділів ВПЦР, де у формі, обумовленій правилами ведення протоколів, можна прослідкувати хід робіт з перекладу Св. Письма [311; 331], українізації богослужіння, музично- хорової справи [313; 326; 332; 507 та ін.], створення українських церковних хорів при парафіях, їхнього репертуару та фінансування праці диригентів і співаків, організації церковно-просвітницького відділу ВПЦР[504; 647 та ін.].

Найбільш насиченим періодом діяльності цих комісій і секцій ВПЦР був час перебування на чолі керівного органу УАПЦ М. Мороза. З середини 1920- их рр. цей процес поступово занепадає через переслідування та репресії в середовищі УАПЦ (у 1922 р. був розстріляний секретар ВПЦР І. Тарасенко), згортання українізації і відхід представників української інтелігенції від перекладацької, музичній та церковно-освітньої діяльності УАПЦ.

30 липня 1924 р. відбулося організаційне засідання комісії ВПЦР зі складання історичного нарису УАПЦ за 1919-1924 рр. Після обміну думками комісія вирішила доручити прот. Юрію Красицькому «взяти на себе обов'язки з систематизації всіх історичних документів, що відносяться до життя і розвитку УАПЦ, які маються у ВПЦР так і тих, котрі будуть поступати, надавши йому право закликати до праці осіб, котрі по його погляду будуть корисними для справи» [444, арк. 5]. Було ухвалено звернутися до всіх місцевих Церковних об'єднань про надсилку таких матеріялів й доручено В. Потієнкові, М. Хомичевському і П. Гордовському скласти проект відозви про надсилання документів [444, арк. 5-5 зв.].

Про те, що таке засідання відбулося, свідчить виявлена копія протоколу засідання комісії ВПЦР з нагоди відзначення п'ятиріччя заснування ВПЦР від 1 травня 1924 р. [414; 817, с. 114-115]. У протоколі зафіксовано ухвали щодо організації святкування в кожній парафії УАПЦ, зокрема було ухвалено: «5. Закликать Пар[афіяльні] ради м. Київа допомогти ВПЦР технічною працею в справі роботи історичного документового матерьяла про працю ВПЦР і життя У.А.П.Ц. за попередні роки» [414; 817, с. 114-115]. Цей протокол поклав початок роботі ВПЦР у справі збирання повідомлень парафій про приєднання до УАПЦ, загальні процеси українізації православних храмів на місцях, боротьбі з тихонівським духовенством за українізацію богослужіння.

Коли усунули митрополита УАПЦ Василя Липківського від керівництва церквою під час Другого Собору УАПЦ 1927 р., цей процес завмирає [1370], оскільки чергові засідання ВПЦР присвячуються обговоренню поточних справ, зокрема реагуванню на тиск і репресії з боку влади. Весь період підготовки до процесу «СВУ» протоколи засідань ВПЦР відображають реагування на зростання потоку звинувачень на адресу колишніх діячів УАПЦ і намагання представників керівного органу якось уникнути репресій.

Серед архівно-кримінальних справ діячів з керівництва УПЦ, зокрема секретаря ВУЦР у 1930-1935 рр. Дмитра Оробинського, який був заарештований 12 липня 1937 р. КОУ НКВС за ст. 54-10, ч. 2, 54-11 і засуджений трійкою КОУ НКВС 15 вересня 1937 р. прот. № 49 п. 2 до ВМП (вирок виконано 22 вересня 1937 р.) поки не виявлено відомостей про ведення діловодних документів УПЦ [674].

Зберігся протокол допиту, який проводив оперуповноважений особливого відділу Білоцерківського районного відділку НКВС сержант держбезпеки Гольденцвайг 27 червня 1937 р. Д. Оробинський повідомив, що після процесу «СВУ» і ліквідації УАПЦ в Харкові залишилась «тимчасова організаційна група» по відновленню Української церкви. У грудні 1930 р. було переіменовано УАПЦ в УПЦ, обрано митрополита Івана Павловського і нову ВПЦР. З 1934 р. ВПЦР переїхала до Києва і у листопаді 1935 р. за постановою ВУЦВК церковну організацію ліквідовано [674, арк. 228].

Епістолярій ВПЦР за весь період її діяльності представлений у великій кількості архівних документів всіма видами листування. Збереглися численні звернення до центральних та місцевих органів, окремих представників радянської влади з проханнями, вимогами, заявами про чергові збори ВПЦР і т. д. Окрім листування з представниками світської влади (адмінвідділи виконкомів, губвиконкоми), виявлено листування з єпископами УАПЦ та ієрархами інших церковних напрямів, з церковними осередками УАПЦ (парафіяльними, повітовими, округовими і крайовими церковними радами) та окремими особами, з іншими церковними організаціями. Окремого дослідження вимагає листування ВПЦР з українськими громадами на території РСФРР, Західної Європи, США та Канади.

Листування з органами радянської влади можна умовно розділити на кілька напрямів. До документів стосовно зовнішніх відносин ВПЦР належать матеріали листування ВПЦР з українськими радянськими урядовими структурами щодо втілення в життя декрету про відокремлення церкви від держави та інших питань, які церква мала узгоджувати з владою [7; 52; 202; 256-258; 388; 392; 394-395; 832, с. 40-85 та ін.]. Такі листи мають форму звернень, прохань, заяв, повідомлень, тощо.

А) Набуття храмів і церковного майна. Листування між владою, зокрема Київським губернським ревкомом і Київським губернським виконкомом ради робітничих та селянських депутатів, та ВПЦР представлене зверненнями ВПЦР у справі отримання храмових споруд і майна [203].

У ЦДАВО України виявлено архівну справу, яку скомпоновано з документів стосовно повернення церковних будівель, зайнятих денікінцями у 1919 р., та проведення церковних служб українською мовою. Йшлося про споруди, які ВПЦР отримала від радянської влади після процесу націоналізації весною-літом 1919 р., а денікінці повернули попереднім власникам [11]. Виявлено недатований документ (1920 р.?), де група уповноважених від українізованих парафій, учасників зібрання 22 липня звернулася до Київського губвиконкому робітничих та селянських депутатів щодо передачі церков українському громадянству.

Весь документ - це оповідання про збори, які відкрилися 22 липня в приміщенні Релігійно-Просвітницького Товариства на чолі з прот. Миколаєм Гроссу, зі скаргами на поведінку «клерикально-чорносотенно-шовіністичного елементу, який виявляє з себе натовп, що не хотів рахуватись з наказами радянської влади» [11, арк. 40-42 зв.]. Автори листа просили губвиконком не вважати ці збори чинними, бо представникам українських парафій взагалі не дали висловитись (М. Мороз почав виступати українською мовою, але його спинили вигуки «долой, вон, не понімаєм, говорите по-русскі»). Було прохання винести постанову, що всі храми м. Києва поділяються між православною людністю по даних перепису 1897 р. і перепису м. Києва 19171919 р., за якими бл. 80% має бути передано українцям [11, арк. 42 зв.].

Документи щодо організації київських осередків УАПЦ також відклалися серед матеріалів фонду № 3984 ЦДАВО України, зокрема про Старокиївську парафію при соборі св. Софії Київської [18, арк. 18], Подільську при церкви св. Апостола Андрія Первозванного [17, арк. 49; 18, арк. 18 зв.], Печерську при Микільському соборі [11, арк. 29; 18, арк. 20], Либідську при церкві св. Пророка Іллі [18, арк. 8, 9, 17 та ін.] та ін.

У фонді № 3984 ЦДАВО України відклались документи, які свідчать про те, що в ході реалізації політики радянської влади передачі храмів від одної церковної громади до іншої або почергового служіння виникали конфлікти. У заяві-протесті ВПЦР від 23 травня 1925 р. за № 919 викладено обставини сканадальної передачі Одеським губадмінвідділом 18 травня 1925 р.

Покровського собору від громади УАПЦ тихонівській парафії [585, арк. 2332]. Так само владними органами було утворено конфліктну ситуацію навколо передачі Києво-Андріївського храму від використання УАПЦ (з 1919 р.) представникам Обновленської церкви 7 грудня 1924 р. Членами ВПЦР було висловлено протест проти дій уповноваженого Київського окрвідділу ДПУ тов. Чистова, який відібрав у них підписку про невиїзд з Києва і висунув звинувачення по ст. 16 і 86 КК УСРР - намовлення до опору владі при передачі Андріївської церкви від 17/21 грудня 1924 р. [585, арк. 76-76 зв.].

Окремим видом звернень до влади є заяви голови ВПЦР Михайла Мороза до НКВС УСРР з проханням дозволити чергові церковно-організаційні збори як київських осередків, так і українізованих парафій на місцях [27; 585]. У подальшій діяльності ВПЦР такі заяви стали звичною справою, оскільки ця процедура стала обов'язковою для всіх церковних організацій.

Іще одним різновидом заяв є такі, де йдеться про дозволи на хресні ходи парафій УАПЦ м. Києва з нагоди свят та інших урочистостей. Виявлено лист ВПЦР «до пана комісара м. Києва» від 17 травня 1920 р. за № 412 з проханням дозволити 22/9 травня 1920 р. на свято Миколи урочистий церковний хід до собору Св. Миколая на Печерську з усіх українських храмів м. Києва [11, арк. 25]. Виявлено прохання ВПЦР до підвідділу культів Київського губвиконкому від 8 квітня 1925 р. про дозвіл на на похід з вербою, як втілення старовинного українського звичаю [585, арк. 138-140], заяву представників 8 парафій УАПЦ в м. Києві до державного прокурора УСРР зі скаргою на заборону здійснити хресний похід 28 липня 1925 р., яку наклав Київський адмінвідділ [585, арк. 77]. Виявлений протокол № 19 засідання Київської міської церковної ради від 19 червня 1928 р., де під п. 4: слухали: справу Володимирського походу для освячення води [646, арк. 5]. У архівних справах не завжди є копії надісланих з канцелярії ВПЦР заяв. Збереглися відповіді урядових структур на такі звернення. Наприклад, перед початком Другого Собору УАПЦ 1927 р. такі заяви подавалися кілька разів, на які надійшли відповіді підвідділу культів Адмінвідділу Київського округового виконавчого комітету [818, с. 62-63, 523].

Таким чином, для карних органів влади інформація про діяльність УАПЦ у справі скликання зібрань чи проведення процесій надходила безперешкодно з відділів культів місцевих адмінвідділів. Це давало можливість дати дозвіл або заборонити зібрання з тактичних міркувань здійснення операцій ДПУ.

У 1924 р. після смерті В. Леніна ВПЦР направила листа до редакцій часописів з висловленням жалю з приводу смерті керівника радянської держави [581].

Б) Заяви від ВПЦР або окремих діячів УАПЦ до відповідних підрозділів чи керівників ДПУ та НКВС у справах, що стосувались протестів проти репресивних заходів органів влади проти УАПЦ. Зокрема ВПЦР ВСПП зверталась до голови ВУЦВК т. Петровського листом від 20 жовтня 1920 р. за № 768 з проханням звільнити ув'язнених Полтавською ЧК о. Арсенія Бакалинського і диякона Тодося Чехівського, висвячених Полтавським архієпископом Парфенієм (Левицьким) [11, арк. 47-47 зв.].

Виявлено текст заяви від ВПЦР до наркома внутрішніх справ В. Балицького про те, що 31 січня 1925 р. було викликано до Київського губвідділу ДПУ уповноваженим тов. Шмідтом секретаря ВПЦР Порфирія Івановича Г ордовського, якого в цей же день було увязнено в Київському ДОПРі без пояснень. ВПЦР висловилася щодо політичної благонадійності секретаря ВПЦР, просила звільнити його від арешту і висловила припущення, що причиною арешту був «оден з проявів тенденційно-нетерпиме відношення з боку представників місцевої влади до УАПЦ та її керовничого органу - ВПЦР» [585, арк. 7-8].

У заяві митрополита УАПЦ Василя Липківського до Київського губвідділу культів від 2 лютого 1925 р. також міститься заява зі скаргою на перешкоджання з боку місцевих органів влади на Білоцерківщині щодо організації богослужіння, висування важковиконуваних вимог щодо перереєстрації священиків, їх участі у архиєрейських відправах тощо [585, арк. 9-10 зв.]. До цього документу додано іще одну заяву ВПЦР до НКВС від 16 березня 1925 р. з розлогими пропозиціями щодо зміни порядку реєстрації священиків УАПЦ на парафії [585, арк. 12-13 зв.].

В) Листування з приводу отримання дозволів. Це стосується справи набуття власного єпископату для УАПЦ. Після розгортання конфлікту з єпископату в Україні щодо набуття храмів, ВПЦР вирішила звернутися до інших церков. Але для виїзду потрібні були дозволи та перепустки і тому ВПЦР листом від 22 липня 1920 р. за № 564 зверталася до Київського губревкому, в якому пояснила ситуацію і висловила намір відрядити делегацію з 5 осіб до Грузії 25 липня 1920 р. [11, арк. 36-36 зв.].

В архіві збереглися документи про зв'язки ВПЦР з Грузією. Зокрема це текст клопотання на ім'я патріарха Леоніда (Окропирідзе) від церковної ради Олександро-Невської парафії слободи Холодної-Городок, Батумської області від 12 липня 1920 р. [797]. ВПЦР неодноразово зверталася до влади, щоб кандидатам на висвячення було надано дозвіл на виїзд до Грузії. Виявлено проект листа ВПЦР до Київського губпаркому КП(б)У від 29 липня 1920 р. за № 586, в якому є прохання дати дозвіл на від'їзд делегації ВПЦР з 5 осіб на відїзд до Харкова, а звідти, за згодою Уряду УСРР - до Грузії [17, арк. 1-1 зв.].

У Заяві ВПЦР до товариша голови РНК УСРР від 1 вересня 1921 р. за № 3404 було прохання дати можливість делегатам від ВПЦР поїхати до Грузії. Підставами необхідності цього у тексті відрядження вказано наступні: після 1917 р. російські єпископи втекли разом з денікінцями і тому у нових умовах життя є велика необхідність для церкви в Україні позбавитись «старорежимних клерикалів» і здобути собі «нових єпископів» [17, арк. 58-59].

3 вересня 1921 р. ВПЦР подала прохання до РНК УСРР в особі Х. Раковського [17, арк. 4-5 зв.] і просила надати для поїздки в м. Тифліс перепустки, а також для поїздки до православних Східних Церков у м. Царгород та м. Єрусалим. Перепустки були виготовлені, їх копії збереглися [17, арк. 57, 61, 62, 63, 68]. ВПЦР просила відпустити їм 2000 примірників декрету про відокремлення церкви від держави, а також Конституції УРСР [17, арк. 5 зв.]. Делегати везли з собою листа до патріарха Грузинської церкви Леоніда (Окропирідзе) про сприяння у висвяченні єпископів для Української церкви від 9 вересня 1921 р. за № 4042 [28, арк. 1-4; 51, арк. 3-6, 19-24].

Шлюбні справи. Окремим видом документації ВПЦР є списки громадян, які бажали розлучитись [334-351; 378-379; 482-483]. Поява цього різновиду документів викликана розпорядженнями радянської влади щодо вилучення записів актів громадянського стану з церкви і передачу цієї функції державним установам. В УСРР у 1919 р. був запроваджений «Кодекс законів про шлюб, родину і опіку», що відтворював відповідний кодекс 1918 р. в РСФРР [1029, с. 34]. Про увагу органів влади свідчить лист на бланку відділу керування Київського губревкому від 21 лютого 1920 р. за № 1816 з вимогою до ВПЦР негайно сповістити всі парафії ВСПП про подання до губвідділу записів актів громадянського стану метричних книг. У разі невиконання відділ управління погрожував передати винуватих до ревтрибуналу [11, арк. 12-12 зв.].

Оскільки велика кількість віруючих продовжувала вважати церкву єдиним органом, який видає такі довідки, то для автокефальних українізованих парафій існувала потреба звертатись за довідками до ВПЦР. Практично всі ці справи - це рукописні списки громадян, які подали заяви на розірвання церковного шлюбу. Три архівні справи містять документи з проханнями дозволу на другий церковний шлюб [352-354]. Окрема справа містить прохання до ВПЦР дати дозвіл на укладення церковного шлюбу [377]. Є справа з проханням дати дозвіл на шлюб неповнолітнього юнака [336].

В окремій справі зберігаються шлюбні акти, які було укладено в Петро- Павлівській парафії УАПЦ м. Києва у 1921 р. [596], до якої підшито рукописні акти про укладання шлюбів за 1921 р. Кожний акт містить запис про складення документу з приводу одруження («жених», «невіста», «поручителі» по жениху та по невісті), вказувалося, що були доставлені документи, серед яких паспорти, посвідчення, витяги з книжки записів громадянських «браків». Серед тих, хто вінчалися у Петро-Павлівському храмі УАПЦ були не тільки православні, але й траплялися греко-католики, римо-католики, раніше розлучені чи овдовілі особи. До справи підшито друковані оригінали «выписей браке Подотдела записей актов гражданского состояния», заповнені від руки засвідчені печаткою [596, арк. 8, 15,17, 19 та ін.].

Листування ВПЦР з єпископами УАПЦ та представниками єпископату інших церковних напрямів. У зв'язку з проблемою набуття єпископату впродовж церковно-визвольних змагань 1917-1921 рр. виник окремий напрям листування. З єпископами РПЦ велося листування, коли ВПЦР намагалася переконати окремих архієреїв перейти на сторону автокефального руху. До архівної справи підшито листування ВПЦР з єпископами, які співчували українському рухові, уповноваження для поїздок, супровідні листи, копії листів та відозв [17].

Олексій (Дородніцин) був першим з архієреїв, який погодився очолити ВПЦР першого складу у 1917 р. Джерел щодо його співробітництва з ВПЦР збереглося мало. Наприклад, до справи з листуванням ВПЦР з представниками єпископату РПЦ підшито копію відозви архієпископа Херсонського і Одеського Олексія, датовану 6 квітня 1921 р. з привітанням до української Одеської ради з “роковинами заснування першої православної української парахвії м. Одеси” [17, арк. 15]. ВПЦР писала до нього листа від 1 серпня 1921 р. за № 2692 з проханням негайно приїхати до Києва і стати на чолі УАПЦ [17, арк. 47-48 зв.]. ВПЦР не знала про його кончину в січні 1920 р. [883, с. 326].

Антонін (Грановський) був вірогідним кандидатом на обрання його або київським митрополитом УАПЦ, або заступником. Листування між ним і ВПЦР тривало у 1920 - 1921 рр. і відклалося у справах фонду № 3984 ЦДАВО України [12; 91; 829, с. 458-468]. Листування розпочалось листа від 1 грудня 1920 р. за № 889., де повідомляється, що інформацію про нього надали ВПЦР В. Липківський і Н. Шараївський. Антоніна було запрошено до Києва [12, арк. 1-1 зв., 14-14 зв.]. До справи підшито лист від ВПЦР від 2 січня 1921 р. за № 9, де подано оповідь про події в Україні [12, арк. 9-11], листи-відповіді єпископа Антоніна до ВПЦР від 4/17 грудня 1920 р. [12, арк. 2-5 зв., 15-15 зв.], 28 квітня та 26 травня 1921 р., 2 листи від Антоніна (Грановського) до Н. Шараївського за грудень 1920 р., якого він називав «добродійнійший протопопе й щирий товаришу» [12, арк. 6-8]. У справах є супровідні документи для уповноважених ВПЦР Д. Крижанівського та І. Білосорочки [17, арк. 13, 16-19, 23-27, 32, 45-46 зв.], посвідчення для Антоніна (Грановського) [92].

Окремий розділ документації ВПЦР складає листування з Полтавським архієпископом Парфенієм (Левицьким) у справі українізації церковного життя 1919 - 1921 рр., особливо після згоди взяти під свій догляд парафії ВСПП. Під час зустрічи з делегацією ВПЦР 8 серпня 1920 р. він написав текст згоди, але за умови її нерозповсюдження. Але ВПЦР у вересні 1920 р. розіслала обіжник з проханням оголосити текст резолюції в храмах українізованих парафій і згадувати Парфенія під час Божих Служб (на звороті написано перелік адрес для розсилки) [18, арк. 25, 29]. Згодом текст опубліковано в часописі «Церква й Життя» [768], “Мартирології...” [823, с. 70]. Це листування представлене в зазначеному фонді ЦДАВО України у справах, де містяться документи щодо процесу українізації церковного життя на Полтавщині [34-35; 163-165 та ін.].

ВПЦР покладала великі надії на співробітництво з архієпископом Парфенієм, тому в канцелярії ВПЦР збереглися документальні матеріали, які свідчать про зусилля отримати канонічного єпископа для утворення українського єпископату [829, с. 437-457]. Це копії листів архієпископа Парфенія Священному Собору Єпископів всієї України [17, арк. 3; 30-31, 36, 51, 52], копії листів ВПЦР та інші документи [17, арк. 6-11, 12, 41].

Найменше виявлено документів, які б свідчили про листування ВПЦР з архієпископом Катеринославським Агапітом (Вишневським). Окрім кількох листів від ВПЦР та текстів уповноважень Сергію Пуглаєнку не виявлено такої кількості документів, як у справі з іншими кандидатами [17, арк. 42-43].

Листування ВПЦР з церковними осередками УАПЦ, які приєдналися до ВСПП, а потім у 1921 р. увійшли до УАПЦ, в архівному фонді № 3984 ЦДАВО України представлене досить широко. У 1919-1920 рр. темами листування ВПЦР з місцевими осередками були справи призначення уповноважених діячів ВПЦР для проведення зборів і утворення українізованих парафій [18; 32; 35; 39-40; 77; 83; 106; 108; 110-111; 200; 202; 204 та ін.], їх реєстрації в місцевих органах влади на підставі зразкового статуту членства у ВСПП, організації церковних служб українською мовою [16; 18; 26; 34; 50 77; 93 та ін.], утворення парафіяльного керівництва [18; 77; 79; 83 та ін.].

Багато справ мають типовий набір документів. Як правило це надруковані на машинці копії звернення ВПЦР, куди вписано назви села, округи, іноді назви місцевого храму, а потім протокол загальних зборів парафіян цього села, найчастіше рукописний і укладений за правилами ведення протоколів: аркуш поділено на 2 частини (“слухали”, “ухвалили”).

Листування ВПЦР зі Старокиївською парафіяльною церковною радою стосувалося проблем, які вирішувала ВПЦР в процесі українізації церковного життя, зокрема з Софійською церковною радою про призначення священиків і дяків в парафії та про дозвіл вести релігійну службу українською мовою [314]. Виявлено запрошення на храмове свято Св. Софії Київської, яке відзначалось 21 вересня 1928 р. за участю найпочеснішого митрополита УАПЦ Миколая Борецького [645, арк. 1]. ВПЦР листувалася й з іншими київськими парафіями з цих та інших питань [42; 195; 206; 639 та ін.].

У вересні 1920 р. було ухвалено утворити Київську губерніяльну Церковну Раду (лист ВПЦР від 18 вересня 1920 р. за № 732) [13]. У цій справі виявлено повідомлення про обрання членом Церковної Ради Київщини від 2 вересня 1920 р.: прот. Нестору Шараївському, о. Костю Янушівському, Івану Кислому, о. Миколі Бутовському, титарю Києво-Софійського катедрального собору Григорію Вовкушевському [13, арк. 5-9].

Окремі архівні справи містять листування ВПЦР з повітовими церковними радами УАПЦ, Полтавським братством [32]. Тут зібрано інформацію про затвердження прийнятих на зборах постанов рад, про призначення єпископів, протоієреїв, священиків українізованих парафій на початку 1920-их рр. [314; 321325; 364-369]. Те саме стосується інших осередків на Волині [131-137; 241], Катеринославщині [193; 279-281], Київщині [14-15; 77-79; 98-130; 363], Одещині [38-39; 194; 237-238; 276], Поділлі [40; 138-146; 278], Полтавщині [36-37; 161-177], Харківщині [191-192; 243-248], Херсонщині та Миколаївщині [41; 188-190], Черкащині [178-184], Чернігівщині [147-160; 186], Чигиринщині [185] тощо. Інформація щодо парафіяльного життя є в листуванні між місцевими парафіяльними осередками та ВПЦР [639 та ін.].

Спеціального дослідження вимагають архівні справи фонду № 3984 ЦДАВО України, які містять документи про заходи ВПЦР щодо вшанування пам'яті українського поета Тараса Шевченка. З самого початку автокефального руху читання його віршів та спів «Заповіту» супроводжували всі заходи з українізації Православної церкви в Україні, урочисті церковні збори, молебні, панахиди тощо. ВПЦР на чолі з М. Морозом та І. Тарасенком з весни 1919 р. багато уваги приділяла вшануванню Тараса Шевченка, що відображено в різноманітних документах. Збереглись оригінали і копії обіжників ВПЦР до українських парафій із запрошеннями на панахиди та Божествені Літургії, присвячені роковинам смерті поета, якого УАПЦ офіційно визнала своїм пророком, програми церковних урочистостей [23; 199 та ін.]. «Заповіт» Шевченка часто виконувався церковним хором і всіма присутніми після різних урочистостей разом з суто церковними співами та «Молитвою за Україну» впродовж всього періоду активної діяльності УАПЦ.

Серед досліджень в українській діаспорі є цікаве порівняння двох знакових для віруючих українців, постатей - митрополита УАПЦ Василя Липківського і Тараса Шевченка [974]. Та обставина, що Тараса Шевченка УАПЦ визнала своїм пророком, стала іще одним чинником, який поглибив конфлікт між вірними Українського Екзархату та УАПЦ.

У листі ВПЦР до парафіяльних рад від 6 березня 1920 р. є програма відзначення роковин смерті Т. Г. Шевченка парафіями м. Києва 11 березня 1920 р. [23, арк. 4-4 зв.]. Цей обіжник було розіслано парафіяльним радам [23, арк. 9-10, 12 зв.]. Керівництво ВПЦР планувало провести 10 березня 1920 р. урочисту відправу по всіх українських храмах, а 11 березня - заупокійну, на якій всі українські панотці повинні були виголосити промову про «походження, життя й працю і значіння для нашого народу Тараса Шевченка», закликаючи громадянство подбати, щоб та жива українська мова, яку він прославив на увесь світ, «яко мога скоріше залунала і перед Господнім Престолом в святих храмах України». [23, арк. 9]. У 1921 р. також відбулись відправи, присвячені роковинам смерті Тараса Шевченка [23, арк. 62].

У своїй діяльності УАПЦ вшановувала інших видатних світських діячів, які боролись за українську справу (Бориса Грінченка, Івана Франка, Панька Куліша), влаштовуючи панихиди на роковини їх упокоєння та присвячуючи казання в храмах розповідям про їх працю.

Під час Першого Собору УАПЦ 1921 р. Тарас Шевченко згадувався делегатами неодноразово, цитувались уривки або цитати з його творів «І мертвим і живим...», «Єретик», «Кавказ», «Стоїть в селі Суботові...», «Подражаніє 11 псалму» [829, с. 212-213, 222, 242-243, 316, 342 та ін.]. ВПЦР неодноразово зверталась до спадщини Т. Г. Шевченка, зокрема у зверненні до вірних УАПЦ на Великдень 1927 р., де текст вітання починається уривком з поеми «Неофіти» [459, арк. 3]. Повідомлялось, що на Великдень ВПЦР дарує вірним легалізований владою статут УАПЦ, нове число церковного журналу «Церква й Життя», друк богословських книжок українською мовою та дозвіл на відкриття богословської школи [459, арк. 3 зв.]. У часописі «Церква й Життя» друкувалися статті, присвячені творчості Т. Г. Шевченка [1253; 1438].

Листування ВПЦР з окремими особами. Як приклад такого виду листування можна навести листування з М. Лободовським, якому було замовлено переклади українською мовою релігійної літератури [370].

Обіжники та інструкції місцевим осередкам УАПЦ. Проводячи масову кампанію з втілення принципів соборноправності на місцях, ВПЦР з 1919 р. виробляла типові інструкції для здійснення заходів на місцях. Оскільки йшлося про відновлення виборності духовенства, ВПЦР у 1920 р. було підготовлено тексти і інструкції для проведення зборів у справі вибору духовенства [25; 197 та ін.], українізації парафій та проведення підготовчих зборів до Собору [16, арк. 18, 30-35; 64]. Цей вид джерел відноситься до масових, бо передбачає розповсюдження по осередках УАПЦ. Там подавалися переліки необхідної документації: протоколи засідання, реєстри особового складу, книжка для квитанцій для запису членських внесків, вхідних і вихідних листів, скарбову, запису прибутків, пожертв, церковного майна, свічну і просфорну книжки, запису поминок, метричну та ін. [18, арк. 6-6 зв.].

У фонді № 3984 ЦДАВО України збереглись інструкції щодо скликання Першого Собору УАПЦ 1921 р. [64]. Запроваджуючи регламентований порядок ведення різноманітних зборів, регулярно розсилаючи інструктивні листи, ВПЦР розбудовувала систему управління церковними радами ВСПП на всіх рівнях [98-99; 101-103; 105-108 та ін.]. На засіданні ВПЦР від 4 серпня 1924 р. схвалили проект «обіжника-заклику» до церковних об'єднань УАПЦ «про збірку і надсилку матеріялів до ВПЦР, необхідних для праці по складанню історичного нарису п'ятирічного істнування УАПЦ».

Було визнано за необхідне заснування церковного музею УАПЦ й доручено прот. Юрієві Красицькому негайно приступити до його закладання, надання приміщення для якого покладалося на Старо-Київську парафіяльну церковну раду [444, арк. 7-7 зв.; 817, с. 121-122]. У обіжнику наголошувалося на тому, що досвід кожної громади є цінністю для сущого та наступних поколінь, «коштовним скарбом» [817, с. 123].

Успіхи в поширенні української церковної справи в перші роки пояснює настрій піднесення, що відбився і в обіжнику до всіх парафіяльних рад м. Києва, крайових та округових рад від 30 серпня 1924 р. [817, с. 123-124]. Всупереч негативним тенденціям, пов'язаним з протидією українському церковному рухові з боку влади, ВПЦР визначала як перспективне завдання складання історичного нарису життя церкви у всеукраїнському обсязі, і з цією метою відповідні комісії мали створити крайові й округові ради [817, с. 124].

Підготовка, скликання і проведення Другого Собору УАПЦ 1927 р. також викликало появу низки відповідних документів, зокрема обіжників Президії ВПЦР до округових церковних рад та інструкцій щодо скликання Собору [818, с. 118-122]. Станом на 1927 р. така діловодна практика в канцелярії ВПЦР була вже розпрацьованою. Список округових церковних рад УАПЦ є серед передсоборних матеріалів у зв'язку з необхідністю розсилки запрошень представникам від цих осередків УАПЦ для участі у передсоборній нараді 26 - 30 липня 1927 р. [392, арк. 95; 818, с. 61-62].

Після згортання діяльності УАПЦ, усунення разом з митрополитом Василем Липківським, архієпископом Київщини Нестором Шараївським цілої низки працівників та активістів, а також скорочення всіх видів діяльності ВПЦР об'єктивно зменшився потік надходження обіжників та інструкцій до місцевих осередків. І. Власовський про УАПЦ у 1927 - 1930 рр. писав, що не має даних щодо перебігу Малих і Великих Зборів ВПЦР, отже, припинився випуск обіжників та інструкцій. Він наводить перелік 22 церковних округ УАПЦ у 1927 р., з яких 6 вже не мали єпископів [976, с. 310-311].

Після звільнення митрополита Василя Липківського у 1927 р. УАПЦ продовжувала діяти, незважаючи на нові обмеження. Обіжник від 20 жовтня 1928 р. за № 1163 містить текст запрошення до всіх парафій міста Києва на свято відродження ієрархії УАПЦ, яке мало відбутись у соборі Св. Софії 23 жовтня 1928 р. відправою Божественної Літургії. У Софійському соборі напередодні свята мала відбутись урочиста всенічна 22 жовтня 1928 р., на яку запрошувались представники парафій УАПЦ міста Києва [645, арк. 3-6].

За підписом секретаря Президії ВПЦР єпископа Марка Грушевського було виготовлено запрошення від 3 листопада 1928 р. за № 1182 до Нестора Шараївського, Петра Тарнавського та представників парафій УАПЦ м. Києва з проханням прибути 4 листопада 1928 р. до Софії Київської і взяти участь у молебні, «що буде після Літургії з приводу роковин інтронізації найпочеснішого Митрополита о. Миколая Борецького» [645, арк. 7-9].

Інформації та звіти інструкторів ВПЦР на місцях були відповіддю на інструкції з боку ВПЦР [20; 24; 26 та ін.]. Вони також є різновидом масових джерел, які є свідченням роботи на місцях у справі організації та діяльності парафій УАПЦ. Діяльність інструкторів мала пришвидшити процес українізації, формалізувати організацію парафій та їх приєднання до ВСПП. Ці звіти уповноважених мають довільне оформлення і адресовані або ВПЦР, або особисто секретарю ВПЦР І. Тарасенку. Виявлено звіти у вигляді докладів [20, арк. 1-5, 25-25 зв.], повідомлень [20, арк. 11, 30-31, 38], записок [20, арк. 12, 26-29], прохань [20, арк. 18], заяв [20, арк. 19-24, 32-34, 36-37 зв., 41].

Списки і посвідчення уповноважених у справі українізації церковного життя на місцях також збереглись як окремий вид документації УАПЦ [29; 100; 106; 132; 138; 147; 164; 191; 183; 201 та ін.]. У фонді № 3984 ЦДАВО України є посвідчення для відрядження уповноважених [472; 478; 502 та ін. ], а також супровідне листування до вирядження осіб для українізації церковного життя у відповідні регіони [16]. У канцелярії ВПЦР зберігалися засвідчені копії виданих на руки посвідчень, виготовлених в канцелярії ВПЦР. На деяких копіях посвідчень збереглися підписи тих, хто отримав оригінали: «оригінал одержав. 27 листопада 1920 р. [Підпис Тихона Єфремова]» [16, арк. 10]. Після реєстрації ВСПП на таких бланках надруковано текст грифу: «Всеукраїнська Православна Церквна Рада Спілки Українських Парахвій», потім місце для дати, реєстраційного номеру і адресу: «м. Київ, Володимирська, 24».

Тексти посвідчень також були уніфіковані: зазначалося, що «пред'явник цього [вписувалося ім'я та прізвище] є Головноуповноважений ВПЦР по справах заснування українських православних парафій і організації церковних відправ на українській мові на [місце для вписування назви] повіту» [16, арк. 2]. У справі є бланк посвідчення, який потім неодноразово передруковавувся і заповнювався на конкретних осіб [16, арк. 29]. На одному з бланків написано список тих, кому планувалося видати посвідчення уповноваженого [16, арк. 25].

Посвідчення виявлені за 1920-1921 рр., оскільки в цей період відбувався процес переходу церковного життя на нові засади, зокрема уповноважених на повіти о. Григорія Бутовського (Бердичівський) [16, арк. 2], о. Володимира Бржосньовського (Білоцерківський) [16, арк. 3-7], о. Марка Грушевського (Канівський) [16, арк. 8], о. Петра Дросенка (Київський) [16, арк. 9], о. Миколи Калішевського (Чигиринський) [16, арк. 11-14, 16], о. Володимира

Лехницького (Липовецький) [16, арк. 15], о. Андрія Лінчевського (Сквирський) [16, арк. 17, 19-20], І. Приймак-Приймачевського на Поділля [16, арк. 14] та ін. До бланків підшито текст інструкції для проведення зборів, орієнтовний перелік питань для обговорення [16, арк. 18-18 зв.].

Інтерес і необхідність окремого дослідження вимагають ті матеріали, які надходили від уповноважених УАПЦ за кордоном УСРР. Навіть в офіційних зверненнях ВПЦР іменувала себе «керівним органом УАПЦ на терені УСРР, Сполучених Штатів Північної Америки, Канади і Туркестана» [585, арк. 16 ]. Наприклад, уповноважені від УАПЦ у Західній Європі Є. Бачинський і С. Шелухін надсилали різноманітні матеріали до канцелярії ВПЦР про церковне життя у країнах Європи, подавали статті до часопису УАПЦ «Церква й Життя», переліки видань з церковної тематики, які виходили друком у 1920-ті рр. в європейських країнах [442]. Малодослідженою проблемою є діяльність уповноважених УАПЦ в межах СРСР [285; 419; 480; 588-589; 596; 598 та ін.].

Окремим різновидом посвідчень, які видавала ВПЦР своїм представникам, є супровідні документи для відряджень, причому вказувалося докладно мета і адреса подорожі. Наприклад, 21 січня 1925 р. від ВПЦР до Харкова було виряджено архієпископа Харківщини Олександра Ярещенка та голову ВПЦР протодиякона Василя Потієнка «для завітання до центральних органів Уряду УСРР в справі з'ясування де-яких справ, що торкаються стану УАПЦ, реєстрації статуту ВПЦР, питання друку богослужбових книжок, держання храмів громадами вірних УАПЦ та инше» [585, арк. 5-6]. Такі посвідчення виготовлені у канцелярії ВПЦР і мають вигляд аркуша з надрукованим або відтиснутим за допомогою штампу грифу.

Такий самий вигляд мають уповноваження ВПЦР від 21 січня 1925 р. за № 58 єпископу Сумському УАПЦ Петру Ромоданову [585, арк. 154 ], від 16 червня 1926 р. за № 632 о. Павлу Протопопову бути її представником у Харкові і клопотатись перед провідними органами державної влади про розв'язання справ [585, арк. 106], зокрема у справі реєстрації статуту УАПЦ [585, арк. 133]. Практика надання посвідчень існувала в канцелярії ВПЦР і для виїзду архієреїв для богослужіння на місцях. Такі посвідчення були кладені в окрему архівну справу, де виявлено запрошення від парафій і відповідні посвідчення ВПЦР для виїзду на храмові свята [423, арк. 1-46].

Матеріали крайових, округових, районових та парафіяльних рад УАПЦ. Парафіяльні ради УАПЦ були утворені внаслідок здійснення принципу соборноправності в церковному житті як основної ланки церковного життя. За зразок, очевидно, було взято світський орган порядкування справами в парафії. Всі ці церковні осередки приєднувались до ВСПП шляхом подачі заяв про приєднання, до яких додавались або протоколи парафіяльних зборів з відповідним рішенням зібрання [47; 49], або статут парафії [44-46].

Виявлено навіть виготовлений в друкарський спосіб бланк заяви української православної парафії, куди вписувались назва цієї парафії, № протоколу зборів, текст ознайомлення членів з типовим статутом парафії і надрукований бланк, куди мали вписуватись члени новоорганізованої парафії із зазначенням розміру щомісячного внеску. Бланк було надруковано в друкарні Ол. Сєцінського, м. Київ [11, арк. 52-52 зв.].

У «Канонах» Першого Собору УАПЦ 1921 р. багато уваги приділено організаційним принципам парафіяльного життя і управління. Принципи гуртування об'єднань членів УАПЦ відображено у розділі ХІ [829, с. 382-394]. Об'єднання членів УАПЦ поділяються на парафіяльні церкви, волосні і повітові церковні об'єднання [829, с. 384-386]. Наступний підрозділ «Канонів» містить перелік прав та повноважень кожного керівного органу на всіх рівнях, починаючи від ВПЦР як найвищого і до низових органів керівництва, зокрема парафіяльних церковних рад [829, с. 386-394]. Дослідження і класифікація документації, що надходила в канцелярію ВПЦР, є предметом окремого джерелознавчого наукового дослідження.

Інтерес становлять матеріали Старокиївської парафіяльної ради при великому Києво-Софійському кафедральному соборі, оскільки це була перша парафіяльна рада в м. Києві, яка утворилася практично одночасно з ВПЦР другого скликання у 1919 р. Софійський собор став кафедральним храмом митрополита УАПЦ і центром Старокиївської парафії. У ЦДАВО України серед архівних справ опису № 3 фонду № 3984 збереглися протоколи засідань Софіївської церковної ради м. Києва за 1919 - 1922 рр. [310; 360-361].

Серед справ виявлено інвентарний опис Софійського собору за 1919 р. [315], листування Старокиївської парафіяльної церковної ради про перереєстрацію парафій і передачу їй губернською церковною радою митрополичого саду при Софійському соборі [333]. Складання інвентарного опису було необхідною процедурою в процесі націоналізації церковних споруд. Після цього владою передано в користування зареєстрованій Старокиївській українській парафії собор Св. Софії разом із дзвіницею рішенням Київського губвиконкому і до 17 січня 1934 р. собор залишався осередком УАПЦ в Україні [1335; 1339; 1351-1354; 1365-1366; 1374].

Члени цієї парафії Григорій Вокушевський, прот. Михаїл Ольшевський, диякон Гаркавенко прийняли від попереднього кліру ризницю, соборну книгозбірню. Зберігся документ з проханням на адресу ПОЛІРУ передати ВПЦР бібліотеку Софійської бурси та бібліотеку колишнього Свято- Володимирського братства.

Виявлені документальні джерела дозволяють уточнити той факт, що при соборі Св. Софії влітку 1919 р. утворилася українська парафія, до якої записалися український художник-графік Г. Нарбут, неодмінний секретар УАН академік А. Кримський, М. Мороз, І. Приймак, П. Ємець, Т. Чехівський, Г. Вовкушевський, І. Тарасенко та ін. До ВПЦР від цієї парафії увійшли Г. Вовкушевський, прот. Василь Липківський, М. Мороз, М. Пивоваров, о. П. Тарнавський, прот. Нестор Шараївський та ін.

Таким чином документи і матеріали з канцелярії ВПЦР містять різномантні діловодні документи щодо організації церковного життя УАПЦ від початків діяльності цієї церкви і до 1929 р. Документація представлена всіма видами такого роду джерел: листуванням з різними особами та організаціями, обіжниками, інструкціями, заявами, проханнями, звітною документацією, посвідченнями і т. д. Окремі види документації вимагають спеціального джерелознавчого дослідження, яке дозволить значно розширити інформаційне поле подальших історичних студій, археографічних праць тощо.

3.4 Документи щодо організації духовної освіти

На сьогодні малодослідженою проблемою у справі вивчення архівних документів і матеріалів з історії УАПЦ залишається питання організації духовної освіти і підготовки кадрів духовенства після Першого Собору УАПЦ 1921 р. у Києві [1343; 1391, с. 288-304]. Опубліковані матеріали щодо організації духовної освіти в українській історіографії майже відсутні, а серед публікацій істориків української діаспори є деякі праці, які в основному базуються на постановах церковних Соборів та інших зібрань головного осередку УАПЦ - ВПЦР та спогадах учасників подій [976, с. 244-245]. Після реорганізації УАПЦ у 1930 р. питання про організацію духовної освіти, очевидно, взагалі не піднімалось керівництвом УПЦ.

Складною проблемою для дослідження є організація духовної академії чи духовної школи академічного типу діячами УАПЦ в 1920-их рр. Потреба в таких закладах була велика, оскільки на початку 1920-их рр. в УАПЦ влилося багато національно свідомих мирян, які хотіли бути священо- і церковнослужителями, але не мали навіть початкової духовної освіти. Всі освічені єпископи і священики УАПЦ мали дореволюційну академічну або семінарську освіту.

Серед матеріалів архівного фонду 3984 ЦДАВО України виявлено матеріали з організації духовної освіти УАПЦ у 1920-ті рр. Це стосується Пастирських курсів при ВПЦР, які діяли на території Св. Софії Київської у 1921 - 1922 рр. та невдалої спроби утворити в Києві «Український Богословник», тобто духовну академію УАПЦ у 1927 р.

Кінець розвитку попередньої системи духовної освіти в Україні поклали революційні події. Якщо у 1917-1919 рр. Київська духовна академія, можливо, і не мала тих засобів для існування, які були до 1917 р., але життя в ній не завмирало. Криза настала у 1920 р., коли радянська влада закріпилася в Україні і наказом більшовицького уряду КДА було закрито.

Серед декретів і розпоряджень влади була постанова про передачу справи виховання і освіти до відома НКО РРФСР від 11/24 грудня 1917 р. Це стосувалося церковно-парафіяльних шкіл, учительських семінарій, духовних училищ, семінарій, жіночих єпархіальних училищ, місіонерських шкіл, академій тощо [834, с. 21-22, 29-30]. Після припинення діяльності духовно- навчальних закладів, питання про підготовку кадрів для православного духовенства в Україні спочатку не було таким гострим, оскільки кількість освіченого духовенства в Україні, яке залишилося від попередньої доби існування в складі Російської імперії, була великою.

Нестача священнослужителів з духовною освітою стала відчутною пізніше через повне припинення організованої систематичної духовної освіти в СРСР та 2) масові репресії проти «ворожого класового елементу». Духовна освіта в УРСР була витіснена з життя майже повністю, і, згідно з декретом, обмежена домашньою формою навчання та віковим цензом, навіть в домашніх умовах заборонялося навчати дітей Закону Божому до 18 років.

У листі до Відділу народної освіти Київського губревкому від 27 січня 1920 р. за № 13 М. Мороз звертався з проханням надати приміщення КДА при Братському монастирі на Подолі і просив передати реквізовані споруди разом з шкільним майном і бібліотекою для утворення вищої української духовної школи, для підготовки членів причету, церковних співаки тощо [11, арк. 4-5]. З такими самими проханнями М. Мороз звертався до Відділу народної освіти Київського губревкому листом № 78 від 21 лютого 1920 р. [11, арк. 10-11 зв., 13-14] та до Київського губвиконкому листами за № 326 і № 327 від 27 квітня 1920 р. [11, арк. 19-20 зв.].

20 вересня 1921 р. М. Мороза було викликано до Харкова, де він дав підписку про недопущення «антирадянських» постанов на Соборі УАПЦ. Йшлося про скасування прийнятих на Соборі Київщини 1921 р. постанов щодо організації церковних шкіл при кожній парафії, вищих катехизаторських шкіл та заснування Всеукраїнського церковно-історичного музею [829, с. 476].

Для влаштування богословської бібліотеки ВПЦР керівництво Ради хотіло просити владу про передачу богословських книжок, які вже були вилучені з бібліотек спеціальними комісіями як «тенденційні» [65; 56 та ін.]. Цією підпискою М. Мороз змушений був відмовитися від здійснення цих проектів і гарантувати владі подальше виконання її законів діячами УАПЦ.

Але ВПЦР не припиняла процес підготовки священицьких та диригентських кадрів для УАПЦ. Згодом митрополит Василь Липківський писав, що потреба в кандидатах на священство відчувалася болісно і тому церковна влада УАПЦ в особі ВПЦР увесь час мусила дбати про підготовку цих кандидатів [976, с. 244]. І. Власовський зазначав, що немає ніяких відомостей про діяльність цієї Пастирської школи, окрім тих, які подав В. Чехівський у доповіді на Великих Микільських Зборах ВПЦР у 1924 р. про те, що ця Пастирська школа «випустила значну кількість священнодіячів, але скрутний матеріальний стан не дав можливості розвинуть справу підготовки священнодіячів на належну височінь» [976, с. 244].