Ранньомодерна українська державність в сучасних польській та російській історіографіях

Надруковані листи торкаються переломних у своєму трагізмі для ранньомодерної Української держави подій липня - вересня 1659 р., коли були втрачені перспективи, які відкривала блискуча перемога під Конотопом, натомість під гетьманом І. Виговським захиталася підлога, й під гуркіт повстання на Лівобережжі та антигетьманських настроїв на Січі Гетьманщина невблаганно втягувалася у фатальну стадію громадянської війни. Добре поінформований про події в Україні С. Мясковський повідомляє в листах низку важливих новин, які дозволяють краще уявити дух того часу, настрої в середовищі різних угруповань козацької старшини, позицію Січі, розгортання антигетьманських виступів, роль московського чинника та вплив на ситуацію того факту, що Ян Казимир так і не спромігся надіслати військо на допомогу І. Виговському.

Тематично з цією публікацією поєднується один із листів І. Виговського (з-під Конотопа до А. Потоцького від 1 липня 1659 р.) зі згаданого Архіву, що став об'єктом публікації П. Кролля [54, 277-283]. Дослідник також надрукував цінне джерело про заключний етап конотопської кампанії 1659 р.: авізи з козацько-татарського табору з-під Путивля від 29 червня до 15 липня 1659 р., віднайдені в Архіві Радзивіллів [55].

Ще важливішим є той факт, що П. Кролль у 2012 р. ввів до наукового вжитку шляхом ретельного аналізу інструкцію на переговори з козаками, укладену на раді Сенату у Варшаві 20 березня 1658 р., і виявлену дослідником у тому ж таки Архіві Вармійської діє цезії [56]. Значний інспіраційний потенціал джерела безперечний. Це саме той випадок, коли джерело відкриває шлях до ревізії усталених в історіографії поглядів та до нових інтерпретацій. Документ проливає світло на досі невідому сторінку генези Гадяцької унії 1658 р., висвітлюючи позицію верхівки Речі Посполитої напередодні старту того етапу переговорів, який призвів до появи первісного тексту Гадяцької угоди. Інструкція відбиває тактику Варшави, а головне, межу поступок, на які вона була готова піти стосовно Гетьманщини. Сприйняття факту існування Української держави з новою елітою, реалій переяславсько-московської системи 1654 р., традиціоналізм і новації у ставленні до козаків, генеза ідеї Великого князівства Руського, конфесійні, майнові, устроєві проблеми в ньому - уявлення про ці та інші суміжні питання явно потребують уточнення, виходячи зі змісту інструкції. Публікація інструкції ще більше посприяла б поглибленню досліджень із зазначеної тематики.

Так само багатообіцяльно виглядають заплановані видання кореспонденції та діаріушів литовського Я. Радзивілла й гетьманів Потоцьких (підготовку здійснюють варшавські та познанські вчені). До цих збірників мають увійти документи, пошук яких здійснюється в архівах і бібліотеках не тільки Польщі, а й України, Литви, Німеччини, Австрії, Ватикану, що свідчить про унікальні як на сьогодні масштаби архівної евристики та ймовірну високу репрезентативність майбутніх видань.

Низку важливих документальних та наративних джерел увела до науковому обігу в тритомнику «Листи політичні з часів панування Яна Казимира Вази 1648-1668», виданому в 1989-1991 рр., С. Охманн-Станішевська. Збірник розширює джерельну базу дослідження українсько-польських відносин та їхнього міжнародного резонансу, ролі Гетьманщини в політичних комбінаціях, Віленського перемир'я, Андрусівського миру, еліти Гетьманщина та її сприйняття шляхетськими колами Речі Посполитої.

На особливу увагу заслуговують археографічні публікації Д. Колодзейчика, оскільки стосуються вони християнсько-мусульманських взаємин на Степовому Кордоні Європи. Дослідник став упорядником двох фундаментальних компедіумів договорів між Польсько-Литовською державою та Османською імперією (XV-XVIII ст.) і Кримським ханатом (XV-XVII ст.), а також дефтерія Кам'янецького еялету 1681 р. [37-38; 64]. Окрім фундаментального характеру публікацій, цінність їх полягає в тому, що упорядник провів цілеспрямовану евристику в польських та турецьких архівах з метою виявлення оригіналів та копій. Археографічні легенди до його публікацій сигналізують про величезну пошукову роботу. Зокрема, вдалося виявити кілька незнаних польсько-кримських документів договірного характеру другої половину XVII ст. Збірники містять позиції староукраїнською, польською, латинською, італійською, османською мовами. Методика передачі текстів відбиває високу археографічну культуру, а змістовні вступні статті про взаємини Речі Посполитої з Кримським ханатом і Османською імперією та дослідження діловодних процедур появи документів мають самостійне дослідницьке значення. Публікація дефтерія 1681 р. радикально збагачує історіографію відомостями про господарську й демографічну ситуацію на Західному Поділлі та про особливості тутешнього різновиду турецької зверхності.

Іншим важливими джерелами, виданням яких активно займалися польські дослідники, є діаріуші. Останні традиційно належить у Польщі до найпопулярніших об'єктів археографічних публікацій. На початку 2000-х рр. за підготовку таких видань, які висвітлюють українську історію середини XVII-XVIII ст. взялися Я. Домбровський, Л. Вежбіцький, І. Косілковська, М. Клементовський, Д. Мілевський, М. Нагельський, К. Пжибось, Д. Урбонайте, И. Фрох, М. Ференц, Р. Шренява-Шиповський. Список оприлюднених документів поповнили діаріуші елекційного сейму 1648 р., коронаційного сейму 1669 рр., діаріуш штурму козаками Кам'янця-Подільського в 1651 р., діаріуші звичайного та надзвичайного сеймів 1670 р., звичайного сейму 1672 рр., діаріуші Я. Лося, ректора Замойської Академії Базилія Рудовича, смоленського підкоморія і вітебського воєводи Яна Храповицького, а також два діаріуші німця Ульрика Вердума про подорож Річчю Посполитою (зокрема й українськими землями) та кампанію коронного гетьмана Я. Собеського в Україні 1671 р. [36; 39-43; 58; 62; 69; 71].

Щодо сеймових діаріушів, то всі вони є непересічними джерелами для з'ясування еволюції ставлення польської, литовської та української шляхти до проблем Гетьманщини, проливають світло на визрівання різних політичних концепцій та військових ідей, на позицію тих чи інших прошарків козацтва і старшини тощо. Публікацією діаріуша звичайного сейму 1672 р. К. Пжибось доповнив коло уже введених до наукового вжитку діаріушів цього сейму. Оприлюднення ж решти діаріушів стало першою спробою увести до наукового вжитку такий різновид джерел до історії цих сеймів. Усі видання супроводжуються змістовними коментарями, іменним та географічним покажчиками, списками послів та сенаторів, присутніх на сеймах.

Значну цінність має введення до наукового вжитку докладних діаріушів Б. Рудовича, Я. Лося та Я. Храповицького як джерел історії української Національно-визвольної війни середини XVII ст. та громадянської війни другої половини XVII ст. До всього останній із них, маючи три розлогі частини, видавася впродовж 30-ти років, із 1978 по 2009 рр. М. Нагельський у додатку до своєї статті опублікував із коментарями невеликий діаріуш невідомого автора про облогу Військом Запорозьким Кам'янця-Подільського в 1651 р., виявивши кілька його списків.

Натомість діаріуші Ульрика Вердума, німця, який у 1670-1672 рр. перебував у Речі Посполитій, були раніше двічі видані мовою оригіналу (востаннє С. Грамер в 1990 р.), двічі, хоча з деякими купюрами, польською (лише діаріуш подорожі 1670-1672), а також фрагментарно українською. Упорядники нового видання Д. Мілевський та Д. Урбонайте взяли за основу найповніші попередні публікації: польською (підготовлену в 1876 рр. К. Ліським) та німецькою (1990 рр.). При цьому вони намагалися уникнути похибок попередників. Зокрема, до видання увійшли фрагменти, опущені К. Липським, у ньому усунуті притаманні виданню С. Грабер помилки в ідентифікації осіб та географічних назв, а також брак коментарів. Поява польськомовного видання «Діаріуша виправи польової 1671 р.» У. Вердума, без сумніву, розширює для польських та українських дослідників можливості використання цього інформативного джерела, яке вийшло з рук безпосереднього учасника кампанії Я. Собеського проти П. Дорошенка в 1671 р. Кваліфіковане ж видання «Діаріуша подорожі 1670-1672 рр.» з його змістовними описами низки українських міст Галичини, Волині та Поділля також було на часі.

Крім згаданих діаріушів, наративи в сучасних польських публікаціях джерел з козацької історії представлені такими публікаціями, як: переклад фундаментального твору С. Пуфендорфа «Сім книг про чини Кароля Густава, короля Швеції», «Пам'ятник» галицького войського та холмського каштеляна Самуеля Друшкевича, твори француза Ф. Дюпонта «Огляд кампанії Яна Собеського, третього того імені короля Польщі перед моїм приїздом до Польщі», «Пам'ятники до історії життя і справ Я. Собеського третього того імені короля Польщі» і «Татарський спосіб ведення війни» [45-46; 67]. Усі ці публікації характеризуються високим археографічним рівнем і супроводжуються самодостатнім науково-довідковим апаратом. Як і у випадку з діаріушами У. Вердума, їх поява сприяє кращому історіографічному освоєнню пам'яток у Польщі та в Україні.

На відзначення заслуговують археографічні зусилля краківського історика П. Борека. Дослідник підготував п'ять потужних публікацій літературних пам'яток другої половини XVII ст., які віддзеркалюють українсько-польське протистояння в інтелектуальному середовищі Речі Посполитої [34-35; 57; 59; 70]. Крім того, було видрукувано діаріуш про оволодіння Львова в 1704 р. військом Карла ХІІ [50].

Урешті польські історики вдалися до археографічних повторів низки важливих наративів, рівень видання яких у попередніх публікаціях вже не може задовольняти. З таких міркувань з'явилися добре знані дослідникам і часто використовувані «Пам'ятник, що містить історію Польщі (1648-1679)» М. Ємьоловського, «Пам'ятники Філіпа, Міхала та Теодора Обуховичів (1630-1707)», «Пам'ятник Великої Північної війни» Вавжинця Раковського [49; 65-66]. Ці пам'ятки посідають чільне місце серед наративів з ранньомодерної української історії XVII - початку XVIII ст. Усі три позиції побачили світ у спеціальній видавничій серії варшавського видавництва DIG. Відповідно усталеними були й наукові вимоги до археографічного опрацювання джерел та до науково-довідкового апарату. До підготовки видань були залучені спеціалісти найвищої кваліфікації, які доти неодноразово демонстрували на практиці свою археографічну озброєність: М. Вагнер, Я. Дзенгелевський, Ґ. Лулевич, М. Нагельський, А. Рахуба. А відтак рівень підготовки видань відповідає найвищим стандартам, що виявилося в підготовці ґрунтовних передмов, коментарів, покажчиків та виборі таких засад передачі тексту, які дозволили зберегти орфографічні особливості пам'яток, проте полегшили користування текстом у частині ідентифікації власних імен та географічних назв.

Зрештою, крім археографії джерел, які безпосередньо стосуються досліджуваного періоду, продуктивним буде звернути увагу на оприлюднення тих документальних матеріалів і наративів, які належать до першої половини XVII ст., але простежують світогляд, політичні амбіції козацької старшини, а також еволюцію сприйняття Війська Запорозького в Речі Посполитій та серед навколишніх сусідів. Адже ці джерела дозволяють краще відфільтрувати й типологізувати сутність змін, які накотилися під прапором повстання Б. Хмельницького і згодом переросли в Національно-визвольну війну. Доробок польських істориків тут дуже вагомий.

Насамперед ідеться про представницький збірник «Кореспондеція Станіслава Конецпольського гетьмана польного коронного 1632-1646», підготовлений краківською дослідницею А. Бедржицькою [53]. Уміщені до збірника листи, універсали, реляції, інструкції суттєво розширюють уявлення про військово-політичну ситуацію в Україні у вирішальні два десятиліття, коли визрівали передумови української Національно-визвольної війни середини XVII ст. Особливо багато дають вони для відтворення атмосфери, яка панувала в українському козацтві, відносинах Війська Запорозького з Варшавою та урядниками прикордоння. Значною мірою збірник стимулює до ретельнішого обстеження ситуації на Степовому Кордоні Європи, зокрема впливу турецько-татарського фактора на становище козацтва та на ставлення до Запорожжя офіційних кіл Речі Посполитої.

Важливо, що упорядник прагнула подати якомога повніший компедіум збережених на сьогодні документів, які вийшли з-під пера С. Конецпольського в період його перебування на посаді коронного гетьмана або були скеровані до нього. Тож збірник містить як археографічні повтори, так і вводить до наукового вжитку представницьку низку не знаних досі джерел. Такий підхід робить його незамінним, оскільки суттєво інтенсифікує працю дослідників, позбавляючи їх потреби докладати чималих зусиль, а головне - витрачати час на пошук відповідних джерел, розпорошених по численних археографічних публікаціях ХІХ-ХХ ст.

Обсяг архівної евристики А. Бедржицької не можна не відзначити: рукописні колекції Бібліотеки ПАН у Кракові, Ягеллонської бібліотеки, бібліотеки Чарторийських (теки Нарушевича), Оссолінських, Рачинських, а також найрепрезентативніші збірки з наступних фондів Архіву головного давніх актів (АГАД): Архів публічного Потоцьких (АПП), Архів Замойських, архіву Радзивіллів, Бібліотека Пшездецьких, турецький відділ Архіву Коронного, Книги законів (Libri Legationum), Etranea IX Polen. При цьому упоряднику у фондах Бібліотеки ПАН у Кракові вдалося віднайти копію так званого «Кодексу П. Куліша» - рукописного підготовленого українським істориком П. Кулішем другого тому «Матеріалів для історії возз'єднання Русі». Оригінал зберігається у фондах Інституту рукопису Центральної наукової бібліотеки України імені В. Вернадського у Києві і, судячи з археографічних легенд, був невідомий А. Бедржицькій. Свого часу цей том було сформовано з документів польськомовного, латиномовного, різномовного відділів Імператорської публічної бібліотеки Петербурга, переданих у 1921 р. до Бібліотеки Красінських у Варшаві і втрачених у роки другої світової війни [232]. «Кореспонденція Конецпольських…» стала першим прикладом археографічної публікації джерел з «Кодексу Куліша».

Важливо, що А. Бедржицька за потреби виходила за строгі межі кореспонденції С. Конецпольського й уводила до збірника листи, які були органічно поєднані з нею діловодно та тематично, творячи для дослідника певний інформативний блок, пов'язаний з діяльністю коронного гетьмана. У такий спосіб, наприклад, до збірника потрапили листи короля Речі Посполитої Владислава IV до Війська Запорозького та до українних старост від 9 липня 1633 р., чи лист до козаків брацлавського воєводи А. Киселя (1636, серпня 27) [232, 123 - 124; 319 - 320].

Авторству А. Бедржицької належить ще одна важлива археографічна публікація - збірки документів, яка сформувалася внаслідок роботи козацької комісії в січні 1622 р. [2] Дослідниці поталанило віднайти у фондах Бібліотеки Чарторийських дві копії, на підставі яких і було здійснено публікацію з увиразненням відмінностей між ними. Документи, значна частина яких належить козакам, відбивають світоглядні імперативи козацької старшини під кінець діяльності знакового в цьому сенсі гетьмана - Петра Конашевича Сагайдачного. Використання козаками релігійних гасел, уявлення верхівки козацького стану про своє місце в соціумі, про устроєву модель Речі Посполитої, особливості входження українського світу до складу Корони Польської, українські кордони - інтерпретація цих та споріднених питань, підстави для якої створюють матеріали комісії, тісно пов'язана з розумінням природи й сутності стрімких змін середини XVII ст.

На інтенсифікацію досліджень у такому напрямку працюють і деякі документи, уведені до обігу польськими дослідниками шляхом публікацій при статтях та монографіях. Джерела ці стосуються заангажованості козаків у релігійне питання, що стало ключовим фактором виходу козацтва на орбіту претензій на місце в закритому клубі соціальних еліт та визначило характер і перебіг майбутньої Національно-визвольної війни в Україні. Т. Кемпа видав лист гетьмана Війська Запорозького Каленика Андрійовича до архімандрита Києво-Печерської лаври Захарія Копистенського від 17 лютого 1625 р., відповідь архимандрита козакам від 6 березня того ж року та лист київських міщан до київського воєводи Т. Замойського (1625, червня 1) [51]. Натомість Д. Дроздовський у додатку до своєї монографії подав два листи козацьких гетьманів до литовського гетьмана К. Радзивілла та супліку Війська Запорозького до короля Зигмунта ІІІ [44, 264-270]. Однак лист П. Сагайдачного вже був свого часу видрукуваний Ю. Мициком [20], що не зазначено в археографічній легенді.

Важливою є одна з публікацій козацьких документів першої половини XVII ст., яка побачила світ завдяки співпраці українських та польських дослідників. Мова йде про видання дванадцяти листів українських гетьманів та старших з польських зібрань, яке було підготовлене М. Нагельським та В. Брехуненком [3]. До публікації увійшли листи Б. Проснідича, П. Сараповича, М. Дорошенка, І. Петрижицького-Кулаги, А. Гавриловича, К. Андрійовича, Д. Куцковича. Про значення цієї публікації промовляє хоча б той факт, що постаті перших двох ватажків Війська Запорозького взагалі не були відомі. До того ж з листа Б. Проснідича випливає, що вже в кінці XVI ст. верхівка Кримського ханату розглядала українське козацтво як силу, придатну для використання у внутрішньополітичній боротьбі та у протистоянні інтеграційним планам турецьких султанів. Це додатково проливає світло на генезу надзвичайно впливових українсько-кримських військово-політичних союзів середини - другої половини XVII ст. Листи ж М. Дорошенка, І. Петрижицького-Кулаги, А. Гавриловича, К. Андрійовича, Д. Куцковича увиразнюють різні грані перетворення козацтва на виразника магістральних національно-релігійних устремлінь українського світу, що вистеляло дорогу до глибоких трансформацій середини XVII ст.

Не можна обійти увагою і публікацію діаріуша Я. Собеського про московську кампанію 1617-1618 рр. та польського перекладу «Історії Владислава, королевича польського та шведського» гданського каштеляна С. Кобержицького [52]. Ці джерела містить важливу інформацію про участь козаків на чолі з гетьманом П. Сагайдачним у поході на Москву, та в Хотинській війні 1621 р., про ставлення Владислава та його оточення до них, а звідси про специфіку формування в козацькому середовищі культу королевича. Цей культ відіграв дуже важливу роль у політичних концепціях Б. Хмельницького на старті Національно-визвольної війни.

Порівняно з польськими археографічними публікаціями доробок російських істориків виглядає цілком паритетним як за обсягом, так і за інспіраційним потенціалом. І тут зустрічаємо видання, які змушують суттєво коригувати стереотипні історіографічні уявлення стосовно низки ключових проблем. З іншого боку, цілком природно, що представлений він виданнями джерел переважно з російських архівосховищ. На відміну від польської археографії, безумовний пріоритет належить документальним джерелам. І в першу чергу слід сказати про напрацювання петербурзької дослідниці Т. Таїрової-Яковлєвої та Л. Заборовського, які найбільше прислужилися справі.

Л. Заборовський відзначився тим, що підготував два тематичних археографічних збірника джерел середини XVII ст. [12-13], а також кілька джерел (у співавторстві з Н. Захар'їною) у додатку до статті [14]. Хронологічно першою стала публікація в 1991 р. трьох важливих документів з історії Віленського перемир'я у додатку до статті. А вже через три роки побачив світ збірник документів «Велике князівство Литовське і Росія під час польського Потопу». Ця археографічна позиція вже була об'єктом рецензії, діставши схвальну оцінку за високу археографічну культуру [446]. Базуючись на одній великій архівній справі з фонду «Зносини Росії з Польщею» РДАДА, збірник містить представницьку групу джерел, дотичних до генези Віленського перемир'я 1656 р., сув'язі міжнародних відносин за участю Гетьманщини напередодні та під час віленських перемовин, посередництва Австрії, московсько-польських відносин. Словом, збірник дозволяє зробити значний крок уперед у проясненні передісторії подій, які започаткували процес тридцятирічного обговорення українського питання на московсько-польських переговорах аж до Вічного миру 1686 р.

Ще один документальний збірник, базований на джерелах із Посольського приказу і підготовлений Л. Заборовським, висвітлює релігійну ситуацію в Україні. До нього увійшли царські грамоти, відписки, статейні списки московських послів, інструкції Б. Хмельницького, допитові свідчення. Супроводжений належним науково-довідковим апаратом та змістовним дослідженням місця та ролі релігійного питання в московсько-українсько-польських взаємин середини XVII ст., збірник стимулює наукові пошуки в цій ділянці.

Зусиллями Т. Таїрової-Яковлєвої було уведено до наукового обігу низку документів козацької старшини другої половини XVII - початку XVIII ст. Хронологічно першою публікацією дослідниці, своєрідним заспівом до подальших ефективних спроб, стало видання оригіналу доносу козацької старшини В. Голіцину на гетьмана Івана Самойловича в 1687 р., яким еліта Гетьманщини пояснювала необхідність усунути «поповича» з владного олімпу [32]. Про відкладення у фондах Малоросійських справ РДАДА українського оригіналу доносу було відомо ще М. Устрялову [32, 191], але історіографія оперувала виключно російським перекладом, текст якого свого часу опублікував Д. Бантиш-Каменський, до того ж з помилками (зокрема, серед підписантів доносу не подано генерального осавула І. Мазепу). Важливість публікації Т. Таїрової-Яковлєвої зумовлена в першу чергу тим, що при перекладі в Посольському приказі було зроблено три купюри, що з одного боку, збіднило інформаційний потенціал документу, а з іншого саме по собі є важливим джерелом до з'ясування реакції цариці Софії та її оточення (для них робився переклад) на настрої серед української старшини. До російського перекладу не увійшли фрагменти, які містили звинувачення І. Самойловича в непоштивих висловах на адресу цариці Софії та В. Голіцина, а в проханні старшини, щоб І. Самойлович був вивезений до Москви і покараний, замінено на «страчений» [32, 192].

Наступним виданням стала підбірка з 10-ти документів української козацької старшини, віднайдених у фондах Відділу рукописів Російської Національної бібліотеки [33]. Серед них універсали Б. Хмельницького (1), І. Виговського (2), І. Мазепи (6) та лист кошового отамана Івана Сірка. У додатку упорядник помістила список універсалів та листів, які зберігаються у цьому відділі рукописів. Дослідниця також опублікувала лист кошового отамана Костя Гордієнка до І. Мазепи від 24 листопада 1708 р., виявлений у фондах Малоросійського приказу Російського державного архіву давніх актів [26].

Підготовлені Т Таїровою-Яковлєвою збірники «Гетьман Іван Мазепа. Документи з архівних зібрань Санкт-Петербурга», та «Батуринський архів та інші документи з історії Українського гетьманства 1690-1709 рр.» [1], без перебільшення, є проривними за своїм значенням, оскільки упоряднику вдалося віднайти і використати матеріали, які доти вважалися втраченими. Мова про гетьманський архів Івана Мазепи, який нібито згорів під час страхітливого спалення О. Меншиковим Батурина 12 листопада 1708 р. Насправді, як з'ясувала Т. Таїрова-Яковлєва, О. Меншиков вивіз мазепинський архів, А Петро І указом від 25 червня 1710 р. (також виявленим дослідницею) наказав упорядкувати документи та зробити переклади на російську [5]. Пізніше значна частина документів була втрачена, однак чимало їх збереглося як складова фонду Похідної канцелярії О. Меншикова. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. на них звернули увагу М. Марченко та В. Срезневський, але вони так і не були введені до наукового вжитку й ніяк не використовувалися в дослідженнях.

І тільки у 2007 р. шляхом археографічної публікації у збірнику «Гетьман Іван Мазепа. Документи з архівних зібрань Санкт-Петербурга», частина з них нарешті стала доступна для широкого загалу. Крім того, до цього збірника Т. Таїрова-Яковлєва включила й мазепинські документи з фонду Похідної канцелярії, а також універсали та листи І. Мазепи з інших петербурзьких зібрань (науково-історичного архіву Санкт-Петербурзького інституту історії РАН, Відділу рукописів Російської національної бібліотеки, Відділу рукописів та рідкісної книги Бібліотеки Російської Академії наук).

У підсумку джерельна база збірника охоплює і листи та універсали І. Мазепи, і кореспонденцію до нього з боку різних діячів Російської імперії, і документи, що вийшли з-під пера матері гетьмана та фастівського полковника Семена Палія. Збірник суттєво доповнює матеріали, оприлюднені в Україні в рамках потужних археографічних публікацій кінця ХХ - початку ХХІ ст., укладених І. Бутичем, В. Ринсевичем та В. Станіславським [11; 18, 28-29], розширюючи пізнавальні можливості стосовно доби Івана Мазепи, особливо щодо московського вектору політичних стратегій гетьмана.

До другого збірника - «Батуринський архів та інші документи з історії Українського гетьманства 1690-1709 рр.» - увійшли як джерела, опубліковані в першому збірнику (републікація), так і 141 невідомий раніше документ із зазначених вище зібрань, а також з Малоросійського приказу РДАДА. Це листи та універсали І. Мазепи, документи старшини, матері гетьмана, а також різні виписки з Батуринського архіву.

Надзвичайно важливою знахідкою Т. Таїрової-Яковлєвої у фондах Малоросійського приказу РДАДА стали так звані Московські статті Івана Мазепи 1689 р., невдовзі опубліковані дослідницею [27]. Статті показують, що в часи І. Мазепи політико-правова основа українсько-московських стосунків була інша, ніж вважалося досі. Нею вже через два роки після початку гетьманування І. Мазепи стали Московські статті, які суттєво змінювали Коломацькі. А відтак публікація надає незаперечного імпульсу дослідженню як постаті гетьмана, так і всього комплексу проблем, пов'язаних із еволюцією правового й політичного статусу Гетьманщини щодо Московії, рівнем державності Гетьманщини, її елітою, економічною та правовою системою тощо. Статті однозначно свідчать про те, що вже на початку свого гетьманування І. Мазепа мислив категоріями ревізії Коломацьких статей і досяг мети, використовуючи свою участь у Наришкінському перевороті на боці Петра І. Уведення до наукового обігу статей, безумовно, надає нової опції до розуміння політичної програми гетьмана, його заходів у різних сферах та антиросійського повстання 1708-1709 рр.

Ще однією археографічною публікацією Т. Таїрової-Яковлєвої виявилося видання віднайденого нею у фондах Білгородського стола Розрядного приказу списку Гадяцької унії 1658 р., що дає змогу повніше реконструювати зміни, які відбулися з текстом угоди з вересня 1658 р. по травень 1659 р. [25]

Зрештою, під керівництвом Т. Таїрової-Яковлєвої побачив світ опис Малоросійського приказу - одного з найпотужніших джерел російських масивів з історії України другої половини XVII-XVIIІ ст. Публікація описів, зроблених різними спеціалістами впродовж другої половини XVIIІ-ХХ ст., та іменного й географічного покажчика суттєво спрощує архівну евристику у відповідному фонді [20].

На особливу увагу заслуговує збірник документів «Російська і українська дипломатія у міжнародних відносинах в Європі середини ХVII ст.», поява якого стала наслідком реалізації міжнародного археографічного проекту за участю російських, австрійських та шведських учених (К. Аугустинович, С. Далгрен, Є. Кобзарева, М. Мейер, Л. Семенова, С. Фаїзов, Б. Флоря, О. Хаванов, І. Шварц, В. Ченцова) [22]. Джерельна база збірника, вже достатньо глибоко проаналізована Я. Федоруком [446, 48-51], охоплювала документи з російських, австрійських та шведських архівів. Тематичні блоки збірника стосуються відносин між такими суб'єктами, як: Московія, Річ Посполита, Швеція, Австрія, Бранденбург, Данія, Молдова, Валахія, Трансільванія, Кримський ханат, Туреччина. Значення появи цієї фундаментальної публікації для нових інтерпретацій особливостей легітимації Гетьманщини у християнському світі та уявлень козацької старшини про її статус можна продемонструвати бодай на прикладі того, що з опублікованих документів довідуємося про заяву генерального писаря І. Виговського влітку 1657 р. московському послу, що «коли цар у себе в країні цар, то й гетьман у себе в країні такий же король чи князь, він її мечем відвоював і зброєю від іга звільнив» [24, 361].

Два учасники колективу упорядників С. Фаїзов та В. Ченцова ще до виходу публікації зуміли видати свої тематичні підбірки, документи з яких потім були перевидані у збірнику. С. Фаїзов зосередив свою увагу на листах кримських ханів Іслам-Гірея ІІІ та Мухаммед-Гірея до московського царя Олексія Михайловича та до короля Речі Посполитої Яна Казимира за 1654-1658 рр. з фонду «Зносини Росії з Кримом» Посольського приказу РДАДА [30]. Листи відбивають слабо досліджену реакцію кримської еліти на формування переяславсько-московської системи 1654 р., на потрактування Кримом нових міжнародних реалій, статусу Гетьманщини тощо.

Усі 7 листів були раніше опубліковані мовою оригіналу без перекладу В. Вельяміновим-Зерновим та Х. Фаїзхановим [4], через що внаслідок мовного бар'єру, на жаль, залишалися неосвоєними в історіографії. Винятком є хіба лист Мухаммеда-Гірея до Яна Казимира від 1 грудня 1654 р., польський текст якого та сучасний переклад на російську мову були надрукувані в 1965 р. Археографічна цінність новітньої публікації полягає в тому, що С. Фаїзов зробив ретельний російський переклад, помістив його поруч із оригіналом та порівняв з тими перекладами, які свого часу робилися в Посольському приказі. Аналіз мови написання документів, вичерпні коментарі, джерелознавче дослідження формуляра не тільки надали виданню археографічної довершеності, а й дозволили упоряднику зробити низку вкрай важливих спостережень, які виводять на далекосяжні висновки. Було переконливо показано, що перекладачі Посольського приказу спотворювали текст. У багатьох випадках відмінності «виходять далеко за межі звичайних перекладацьких погрішностей» [30]. Зокрема, до царського титулу показово було долучено елемент «Велика і Мала» (Русь), хоча хан писав тільки про «Русь», не визнаючи тим самим претензій Москви на володіння українськими землями. З титулу хана, навпаки, не менш промовисто вилучили формулу «вашим старшим братом», яка демонструвала його вищість як Чингізида над царем.

Слідом за публікацією С. Фаїзова з'явилося ще одне цінне видання, яке охопило документи з фонду «Зносини Росії з Грецією» Посольського приказу РДАДА [31]. Упорядник В. Ченцова опублікувала 20 документів про взаємовідносини з Московією грецького православного духівництва на тлі міжнародних подій, викликаних рішеннями Переяславської ради 1654 р. 19 документів вперше вводяться до наукового обігу. До збірника включено грамоти, листи, допитові свідчення. Поруч із грецькими оригіналами подаються переклади на російську. Публікація супроводжується коментарями, покажчиками та розлогим дослідженням відносин Москви з грецьким духівництвом.

К. Кочегаров відзначився археографічною публікацією списку загиблих козаків під час Чигиринського походу 1678 р., виявленим у фондах Малоросійського приказу РДАДА [18]. Варто відзначити високий археографічний рівень видання. Попри те, що джерело обачило світ у збірнику статей, автору вдалося супроводити публікацію розгорнутим іменним покажчиком козаків та додатками-таблицями. Зрештою, публікації передує розлога стаття з археографічною частиною.

Завершує коло публікацій документальних джерел видання К. Кочегаровим у додатках до монографії компактної групи документів з ідеєю відтінити шлюбні стратегії гетьмана І. Самойловича [19]. Увагу упорядника привернули купчі гетьмана, описи майна-приданого, переданого І. Самойловичу після смерті його доньки Параски, доноси на князя Ю. Святополка-Четвертинського, статейний список Л. Неплюєва.

На відміну від документальних джерел, публікація наративів не належала до пріоритетів російських істориків. Побачило світ лише академічне видання щоденника П. Гордона, шотландського офіцера на московській службі, учасника чигиринських (1677-1678), кримських (1687, 1689), азовських (1695-1696) походів [6].

***

Загалом сучасним польським та російським дослідникам належить пріоритет у дослідженні низки аспектів історії української державності. Завдяки Г. Літвіну, М. Дроздовському, Т. Кемпі суттєво розширені наукові уявлення про визрівання української Національно-визвольної війни середини XVII ст., зокрема ролі магнатської колонізації, релігійного чинника та зростання інтелектуального потенціалу козацької верхівки. Б. Флоря став автором новаторських спостережень щодо місця монарха у світогляді козаків. Дослідження П. Борека образу України середини - другої пoловини XVII ст. у польському письменстві підняли на нову висоту наукові уявлення про сприйняття освіченими поляками українського світу, української Національно-визвольної війни, громадянської війни. Безумовними пріоритетами сучасної польської історіографії є дослідження військових дій у 1654-1660-х рр. у Білорусі (К. Бобятинський, К. Косаржецький), військової історії середини - другої половини XVII ст. (передусім школа М. Нагельського: К. Бобятинський, Д. Мілевський, П. Кролль, М. Нагельський, Т. Цесельський та ін.), а також проблеми розгляду українського питання на сеймах Речі Посполитої (Д. Домбровський, Б. Дибась, М. Матвіюв, С. Охманн-Станішевська, Т. Цесельський). Я. Домбровський та П. Кролль ревізували уявлення про підходи Варшави до українського питання між Переяславом 1654 і Гадячем 1658. Т. Таїрова-Яковлєва, П. Кролль, К. Коссаржецький, Я. Качмарчик, Т. Хинчевська-Геннель, А. Філіпчак-Коцур, М. Уйма розширили проблематику Гадяцької угоди та її відгомону. Першорядним є внесок Т. Таїрової-Яковлєвої у з'ясування світобачення козацької старшини за часів І. Самойловича, К. Кочегарова в реконструкцію шлюбних стратегій І. Самойловича та фактографічного боку проблеми Вічного миру 1686 р., а К. Лоссон у з'ясування світогляду еліти Гетьманщини початку XVIII ст.

У цілому археографічні публікації польських та російських дослідників на зламі ХХ-ХХІ ст. суттєво посприяли розширенню актуалізованої джерельної бази дослідження ранньомодерної української історії середини XVII-XVIII ст. і, головне, в якісному сенсі. Були оприлюднені джерела, які відкривають нові дослідницькі горизонти, ведуть до нових інтерпретацій. Інформаційний потенціал джерел, уведених до наукового використання не тільки українськими, а й власне російськими та польськими істориками, декласує наріжну концептуальну лінію російської історіографії в поясненні української історії середини XVII-XVIII ст. Переяслав 1654 р. постає не альфою й омегою українського життя, не кульмінацією теологічного споконвічного прагнення українців вмонтувати українські землі в політичну структуру Московської держави та злитися в єдності з московитами. Формування переяславсько-московської системи виглядає одним із багатьох тактичних кроків верхівки Гетьманщини, спрямованих на легітимацію держави, її правителя та еліти, а також на формування сприятливого зовнішнього тла для самого збереження новопосталого державного утворення. Саме оприлюднені російськими дослідниками джерела дають додаткову поживу для з'ясування політичних концепцій українських гетьманів Б. Хмельницького, І. Виговського й особливо І. Мазепи, а також образу Гетьманщини серед європейських правителів в середині XVII ст. І ця пожива знову ж таки руйнує концепцію українсько-російського поєднання як неуникненної магістральної канви історичних процесів у Східній Європі та спростовує стереотипні для російської історіографії тези про віроломство й різкий політичний поворот І. Мазепи в 1708 р.

Водночас археографічні публікації увиразнили потребу перегляду традиційного польського погляду на Гадяч 1658 р. як на єдину альтернативу Переяславу 1654 р. та на ідею Великого князівства Руського як плоду політичної думки кількох осіб із верхівки Гетьманщини. Політико-правові уявлення козацької старшини уже в першій половині XVII ст. включали елементи, які вимощували дорогу до сприйняття Гетьманщини як спадкоємиці Київської Русі та уособлення самодостатності українського світу з гетьманом на чолі. Опубліковані А. Бедржицькою матеріали козацької комісії в Києві з січня 1621 р. засвідчують, що еліта козацького стану на чолі з гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним вже не тільки вважала себе часткою православного «народу руського» та прагнула боронити його й виступати від його імені. Вона мислила категоріями «втілення Русі в Корону» на підставі договору, поняттям «кордони руські», ідеєю реформування Речі Посполитої в державу трьох народів.

Словом, імпульси від археографічних публікації, неабияк спонукали до трансформацій образу ранньомодерної української державності. У низці випадків була спровокована така наукова ситуація, коли вже не можна було концептуально обійти свідчення джерел, які явно дисонували з традиційними історіографічними уявленнями, особливо з тими з них, які густо приправлялися ідеологічними настановами. Якщо різкі політичні зміни кінця 1980 - початку 1990-х рр. та падіння штучних бар'єрів на шляху інтеграції російської та польської історіографії до світового гуманітарного простору створили рамкові умови для трансформацій у Росії та Польщі підходів до української історії, то наслідки археографічних зусиль підштовхували до модифікації дослідницьких опцій через прирощення емпіричних знань у конкретних ділянках пізнання.

Висновки

У результаті проведенного дослідження зроблено наступні висновки:

1. Образ ранньомодерної української державності, сконструйований у сучасній польській та російській істріографії, не став предметом спеціального комплексного дослідження. Історіографічна ситуація представлена розрізеними напарацюваннями, присвяченими окремим сегментам в системі інтепретацій сучасними польськими та російськими дослідниками історії Гетьманщини, Війська Запорозького Низового та Слобідської України. Утім такими дослідниками, як В. Яценко, Т. Чухліб, К. Бобятинський, М. Нагельський Д. Бравцев, Т. Хинчевська-Геннель та ін. зроблено низку слушних спостережень, які виконують функцію суттєвого інтелектуального підживлення для комплексного дослідження.

2. Джерельну базу дослідження проблеми формують джерела двох рівнів: праці сучасних польських та російських дослідників ранньомодерної української державності (монографії, статті, тези виступів, рецензії, матеріали круглих столів та дискусій, археографічні публікації джерел, загальні праці з історії України, Речі Посполитої, Росії), а також історіографічні джерела, які містять інформацію про науковий контекст дослідження й концептуалізації в Польщі та Росії згаданої проблематики. Актуалізована джерельна база відзначається репрезентативністю й дозволяє реалізувати мету й завдання даного дисертаційного дослідження.

3. Продовжуючи давню академічну традицію, сучасна польська та російська історіографія залишилися провідними силами на полі наукового освоєння проблематики ранньомодерної української державності. Як високонкурентні потуги вони спромоглися опрацювати власні повноцінні концепції історії Гетьманщини з притаманними їм особливими рисами, що не дають загубитися на далеко не бідному тлі доробку сучасників. Зосередившись на концептуалізації проблеми крізь призму ключових для розуміння історії Гетьманщини подій і надаючи значно менше уваги решті, польські та російські історики створили потужні образи, які суттєво впливають на загальне сприйняття ранньомодерної української державності та на історіографічний процес.

4. Кінець 1980-х - початок ХХІ ст. став добою посутніх змін в інтерпретації історії ранньомодерної української державності польськими та російськими дослідниками. Підґрунтя для цього сформували такі фундаментальні фактори, як: падіння тоталітарної системи, утвореної СРСР, різка переміни інтелектуальної атмосфери функціонування гуманітарного простору в Польщі, Росії та Україні, його інтеграція в загальносвітовий контекст, необхідність імплементації новітнього дослідницького інструментарію, без чого стало неможливим витримувати конкуренцію на рівні формування образів та смислів. Усе це призвело до пришвидшення процесу декласування великодержавницьких концепцій, базованих на пріоритеті ідеологічних настанов над науковими результатами. Найочевиднішим виявом такої тенденції є остаточна маргіналізація так званого «польського» пункту бачення, базованого на концепціях «меча, хреста і плуга», «домової війни» та «єдиного шляхетського народу», а ще більше - виділення в рамках російської історіографії модернізаторської течії. Та й традиціоналісти, які донині формують основний масив російської історіографії, пристосовуючись до нових історіографічних умов, були змушені модифікувати своє бачення, чим ще більше розбалансували його, створивши образ ранньомодерної української державності, який породжує найбільше інтенцій до полеміки, виконуючи роль вагомого інтелектуального стимулу, бодай для аргументованого спростування.

5. Радикальна зміна загальної інтелектуальної атмосфери після падіння берлінського муру та СРСР, спровокувавши стрімку еволюцію методологічних відходів, дослідницького інструментарію та зовнішніх умов продукування історичного знання, поставила російську історіографію перед набагато важчими випробовуваннями, ніж польську. В останній вже з 1960-х рр. почали пробивати собі дорогу підходи, які заперечували традиційне тлумачення української історії крізь. В особі паризької «Культури» з'явився потужний зовнішній інтелектуальний стимулятор до перегляду пункту бачення польсько-українських стосунків з історичним минулим включно. Станом на кінець 1980-рр. позиції так званого «традиційного польського підходу» були вже достатньо розхитані, і польська історіографія підійшла внутрішньо готовою до тієї еволюції, яку вона продемонструвала в 1990 рр. та на початку ХХ ст. Показово, що низка праць написаних в кінці 1970-1980-х рр. і або присвячених безпосередньо українським питанням, або з великим вмістом українських сюжетів, пізніше перевидавалися авторами без жодних втручань до тексту. Й вони цілком вписуються у сучасні інтерпретаційні тренди. Інший важливий наслідок довгого визрівання перемін полягав у тому, що загалом сучасна польська історіографія ранньомодерної української державності перебуває в одному концептуальному полі. Лише випадок з М. Францом є особливим. Але тут справа значною мірою полягає в банальному бракові компетенцій (часами навіть підставових) та дослідницького інструментарію, на чому вже не раз наголошували польські дослідники. Дивовижне поєднання непоєднуваного, діаметрально протилежні судження на сусідній же сторінці ускладнюють віднесення дослідника до тієї чи іншої історіографічної ніші.

Натомість ситуація в середовищі російських дослідників української тематики склалася цілковито інакша. Різкі переміни інтелектуального та політичного тла застали її майже зненацька, що призвело до розколу колись єдиного скріпленого радянським обручем концептуального поля освоєння української історії. Виділилася течія, яку умовно можна назвати модернізаторською і яка відійшла від великодержавницького підходу як давньої візитної картки академічної російської історіографії. Поряд функціонує потужна традиціоналістська течія, яка орієнтується на традиційні зразки концептуалізації та представлення російського історичного наративу. Але формат впливу її звузився, особливо, якщо взяти до уваги, що більшість новітніх російських ідей, що стосуються ранньомодерної української історії, продукується в таборі модернізаторів.

6. Виділення модернізаторського напряму є найпоказовішим сучасним трендом в тій частині російської історичної науки, яка досліджує ранньомодерну українську історію. Це і чіткий індикатор того що, великодержавницьке бачення перестає бути інтегральним фактором розвитку російської історіографії та відповідати інтелектуальним запитам дня, а також неухильно втрачає конкурентоздатність. Це і маркер потужності впливів на російську історіографію з боку інших історіографічних потуг. Зрештою, це показник появи в молодого покоління істориків запиту на внутрішньо цілісні, збалансовані концепції, в яких форма відповідала б змісту, а концептуалізація та генералізація випливала б із наукових результатів, а не ідеологічних факторів.

7. Традиціоналістський та модернізаторський табори російської історіографії відрізняються між собою базовими теоретичними підходами до осмислення ранньомодерної української історії, понятійним апаратом, концептуальними інтерпретаціями, що у підсумку призвело до появи в рамках російської історіографії двох типологічно відмінних брази ранньомодерної української державності. Модернізатори, безумовним інтелектуальним лідером якого є Т. Таїрова-Яковлєва, відкинули великодержавницьку парадигму та опції «загальноросійської культури», «возз'єднання України з Росією», «єдиної держави», що формують теоретичну платформу традиціоналістського табору, який домінує в сучасній російській історіографії. Термінологічний апарат традиціоналістів наповнюють успадковані з радянських часів поняття «возз'єднання України з Росією», «створення єдиної держави», «зрада», «український сепаратизм», тоді як модернізатори відмовилися від них.

8. У традиціоналістському таборі продовжується ера домінування типової від ХІХ ст. характерної риси російської історіографії - розбалансованих моделей, в яких наповнення важко вписується в концептуальну оболонку. Більше того, напруга лише посилилася, оскільки доводиться відповідати на виклики не тільки інших історіографій, а й модернізаторської хвилі власної науки. Емпіричний матеріал, що постійно вводиться до наукового обігу, та наслідки його осмислення і вписування в історіографічний контекст постійно атакують великодержавницьке представлення історії раньомодерної української державності, змушуючи шукати шляхи імплементації з мінімальною шкодою для жорсткого великодержавницького каркасу. Однак впливи виявилися настільки сильними, що просіла навіть ключова опора великодержавницьких підходів - концепція «загальноросійської культури». Попри спроби Б. Флорі оновити концепцію відповідно до останніх наукових знань, дискусія на сторінках часопису «Слов'янознавство» засвідчила, що у таборі традиціоналістів з'явилися серйозні тріщини. Була підважена основа концепції - теза про неухильне і постійне в часі усвідомлення різними гілками східного слов'янства свої одноплемінності у вигляді «русскості».

Однак, з висоти теоретичних дискусій сумніви не були опущені на рівень концептуальних підходів до пояснення власне ранньомодерної української державності. Образ останньої, як і раніше, базується на традиційних трьох концепціях-китах - «загальноросійська культура», відсутність самодостатнього українського історичного процесу та «возз'єднання України з Росією» Ця успадкована з радянської традиції і закорінена у ХVIII ст. тріада залишилася в середовищі традиціоналістів поза конкуренцією. Самостійному українському наративу відмовлено в існуванні. Українська історія є частиною російської, а Переяславська рада 1654 р. символізувала відновлення «єдиної держави». Залишився в ужитку й інший базовий підхід російської історіографії - віддалена від джерел концептуалізація, яка передбачала створення жорсткого великодержавницького каркасу незалежно від того, чи працює він на емпіричному матеріалі й на тих сенсах, що їх продукує сучасний науковий дискурс.

9. У традиціоналістському таборі відновлення української державності у вигляді Гетьманщини розглядається як транзитний пункт розвитку українського суспільства в напрямку до «справжньої» історії в межах «єдиної держави» - Московії / Російської імперії. Поява Гетьманщини постає побічним продуктом виправлення «історичної помилки», яка сталася трьома століттями раніше й полягала в нібито штучному розділенні єдиного простору «загальноросійської культури» внаслідок потрапляння українських та білоруських земель під владу Литви та Польщі. Звідси оптимальність єдиної держави і для росіян, і для українців, які і в середині XVII cт. усвідомлювали себе двома частинами одного цілого, а рішення Переяславської ради трактувалися і в Московії, і в Гетьманщині як відновлення колишньої єдності. Відтак комплекс різноманітних заходів Московії, спрямованих на нищення української державності та настирливі спроби вмонтувати українські землі до своїх внутрішніх структур набувають вигляду неуникненності та всеохопної прогресивності для українського світу. А генеральна доцільність стратегій Москви не повинні ставитися під сумнів.

Крізь таку призму, яка випливала зі згаданої вище тріади, концептуалізувалася вся історія Гетьманщина та вузлові її моменти. Й уже на наступному етапі до образу вмонтовувалися частина концептуальних суджень, які погано гармоніювали із загальним каркасом, а деякі його суттєво підважували.

10. У модернізаторському таборі відправним пунктом став розгляд українського історичного процесу як самодостатнього, що усувало концепцію «загальноросійської культури», а за нею і її обох посестер. Українська історія - це окремий наратив, який в різні проміжки часу тією чи іншою мірою пов'язаний з сусідніми наративами. Іншим відправним пунктом є опція органічного виникнення та існування інтересів еліти Гетьманщини, які полягали у збереженні суверенітету й оптимальної території, як вона уявлялася козацькій старшині. Зрештою, термінологічний апарат модернізаторів також свідчить про розрив з великодержавницькою схемою та зближенням з українською та польською історіографією. Зокрема, відкинуто поняття «возз'єднання України з Росією», «зрада» (щодо гетьманів), використовуються поняття «революція», «велике повстання», «Хмельниччина» тощо.