Ранньомодерна українська державність в сучасних польській та російській історіографіях

Концептуалізуючи громадянську війну, дослідниця спростовує два історіографічні стереотипи: по-перше, що війна почалися за часів І. Виговського, по-друге, існування поділу нової української еліти на промосковськи та пропольськи орієнтовану як головну пружину колотнечі та розколу Гетьманщини по Дніпру. У версії Т. Таїрової-Яковлєвої, за своєю типологією заворушення, які почалися вже за часів Б. Хмельницького, були одного кореня з війною Барабаша-Пушкаря з І. Виговським, чи між І. Брюховецьким та Я. Сомком і В. Золотаренком: «єдина відмінність повстання Пушкаря та Барабаша полягала в тому, що на той момент Україну очолював вже не Богдан Хмельницький з його колосальним авторитетом і популярністю, а Іван Виговський - колишній писар і «лях» - чужий простим козакам» [501, 90]. Так само «протистояння між Брюховецьким та Сомком і Золотаренком повністю повторювало конфлікт між Виговським і Барабашем» [507, 317].

Водночас аналізуючи орієнтаційні настрої старшини в лівобережних та правобережних полках, Т. Таїрова-Яковлєва заперечила стійку пропольськість Правобережжя та промосковськість Лівобережжя. Показавши на конкретних фактах, коли поведінкові стратегії одних і тих же людей змінювалися від участі в Гадяцькому процесі до підтримки антигетьманських дій, які були на руку Московії чи від промосковської позиції до антимосковської, дослідниця пропонує провести поділ на державницьки налаштованих та на орієнтованих, у першу чергу, на власні амбіції й використання охлократичних настроїв низів. Це й був той ключовий вододіл, незважаючи на територіальну належність старшини, який розпалював полум'я Руїни й призвів до розколу Гетьманщщини, а «протиставлення «ідейного» (пропольського) Правобережжя і «сепаратистського» (промосковського) Лівобережжя - надумане і не ґрунтується на жодних реальних фактах. Протягом 60-х рр. ми постійно бачимо існування спільних проектів старшин, прихильників державницького угруповання. Прихильники сильного гетьманату були на обох берегах - так само, як і прихильники «пропольської» чи «промосковської» орієнтації» [507, 172]. Але кожен гетьман сповідував ідею єдиної Гетьманщини. Констатація цього ключового факту ріднить позицію дослідниці з головною тенденцією української історіографії, де особливо наголошується на уявленнях еліти Гетьманщини про цілісність українського світу та необхідності його перебування під гетьманською булавою.

Новим словом стало проведення паралелі між гетьмануванням І. Брюховецького й П. Тетері, які в історіографії традиційно розглядалися як антиподи. Критерій, який дозволив поставити питання таким чином - ставлення обох до української державності. Обидва відсунули державницьку ідею на маргінес. Попри свою неординарну роль у гадяцькому процесі 1658 р. (відзначену і Т. Таїровою-Яковлєвою) «прихід до влади Павла Тетері - щирого і послідовного прихильника Польщі, людини надзвичайно честолюбивої, корисливої та безпринципної, хоча, безумовно, розумної, обдарованої і блискуче освіченої - став важким ударом для Гетьманщини» [507, 279]. Обговорюючи документи, які виходили від П. Тетері з вимогами до Варшави, дослідниця полемізувала з Я. Дашкевичем, який побачив у П. Тетері державницький світогляд. У прочитанні Т. Таїрової-Яковлєвої гетьман скотився до ідеї «маленької козацької автономії на основі Білоцерківського староства» [507, 266-273, 443].

Одним із важливих концептуальних спостережень Т. Таїрової-Яковлєвої стала теза про те, що частина української старшини, виходячи з власних тактичних інтересів, подекуди сама подавала Москві пропозиції, які підривали суверенітет Гетьманщини. Зокрема, І. Брюховецький під час відвідування Москви в 1665 р. зробив Олексію Михайловичу дві пропозиції, які «приголомшують своєю безпринципністю та ігноруванням інтересів Гетьманщини»: призначати київського православного митрополита з-поміж московських ієрархів та збирати на Лівобережжі податки [507, 468-469]. Крім того, І. Брюховецький та його прибічники вперше пішли на принципові поступки, ухвалюючи договір із Московією самочинно у Москві, а не на козацькій раді. І. Самойлович настирливо схиляв царя воювати з П. Дорошенком за Правобережжя [412, 317-319], тоді як Олексій Михайлович був згоден змиритися з існуванням двох українських гетьманів, що давало козакам запас часу й надію на збереження української державності на правому березі. Частина з таких пропозицій була настільки радикальною, що цар не ризикував так далеко піти. Зокрема, у 1662 р. той таки І. Брюховецький пропонував Москві ліквідувати постать гетьмана й призначати для управління Гетьманщиною «князя» з царської родини [507, 245].

Ще одним вкрай важливим елементом інтерпретації громадянської війни стало заперечення внутрішньо українських причин розколу Гетьманщини, на яких так педалюється у традиціоналістському таборі. Дослідниця наголошує, що «поділ України на Лівобережну і Правобережну - це тільки результат агресивної політики Варшави і Москви, які штучно розірвали (шляхом договору) непокірливу Гетьманщину» [507, 170-171]. Cаме зацікавлена позиція сусідів роздмухувала полум'я громадянської війни, каталізувала загострення суперечностей у середовищі еліти і врешті зафіксувала поділ по Дніпру.

Запропонована дослідницею концепція ролі польсько-московських переговорів, Андрусівського перемир'я 1667 р. та Вічного миру 1686 р. у долі Гетьманщини принципово різниться від попередньої російської історіографічної традиції, а також підходів традиціоналістів. Останні розглядаються усе з позиції відповідності інтересам Московії та надають українському питанню другорядності в переговорах з метою затуманити московську позицію, яка радикально суперечить концепції довічного «возз'єднання». Натомість Т. Таїрова-Яковлєва розглядає проблему крізь призму орієнтацій старшини на збереження державності Гетьманщини. Вперше в російській історіографії аргументовано наголошено на тому, що Московія в 1662-1664-ті рр. взагалі була готова відмовитися від України на користь Речі Посполитої. Лише після цього пішли відповідні тези в працях представників традиціоналістського крила [463, 606; 464, 18-23, 52-53, 60-61, 73-74, 138-139, 164-167, 180-185]. У підсумку, на противагу ретуші зі сторони останніх, Андрусівське перемир'я розцінюється як подія, що завдала потужного удару по Гетьманщині, бо «ця угода юридично закріпила розкол України… Гетьманщина у тій формі, в якій вона була створена Богданом Хмельницьким, перестала існувати. Принципово змінилося й зовнішнє становище України - союз із Москвою та Річчю Посполитою заради використання однієї з цих держав у протистоянні з другою був тепер неможливим» [507, 561]. Вічний мир 1686 р. логічно завершує процес.

Власне різка зміна міжнародних обставин, яка фіксувала поділ України, розглядається як головний чинник, що увиразнив постійно тліючу від часів Б. Хмельницького проблему турецького протекторату. Якщо в традиціоналістському тлумаченні встановлення протекторату султана над Правобережною Гетьманщиною обмежується фактично лише до рівня політичної гри, то в інтерпретації Т. Таїрової-Яковлєвої це крок, спрямований на досягнення головної мети - «спочатку об'єднати Україну, а потім досягти найбільш вигідної автономії» [412, 243]. Додатково підкреслюється тяглість у середовищі старшини погляду на турецький протекторат крізь призму інтересів державності Гетьманщини [412, 243]. А отже інтерпретація дослідниці перебуває в одному типологічному ряді з моделями сучасних українських та польських істориків.

Іншою причиною, на якій наголошує Т. Таїрова-Яковлєва, і яка пригнічується представниками традиціоналістського крила, є бурхливе невдоволення умовами Андрусівського перемир'я на обох берегах Дніпра. А тому відраза до свавілля воєвод та спроб оподаткування Лівобережжя, визнана традиціоналістами головою причиною антимосковського повстання на лівому березі, набуває вигляду одного з факторів.

На особливу розмову заслуговує запропонована представниками реформаційного крила концептуалізація мазепинської доби. В її основі лежить відмова від ідеї «Мазепи-зрадника». Натомість педалюється на інтересах Гетьманщини у відносинах із Петром І загалом та в Північній війні 1700-1721 рр. зокрема. Перехід І. Мазепи на сторону Карла ХІІ розглядається без притаманного традиціоналістам фальцету, але крізь призму наявності в еліти Гетьманщини власних інтересів, які розходилися зі стратегічними планами Росії як у Великій Північній війні, так і в імперському будівництві.

Помірковане крило модернізаторів, представлене Є. Анісімовим, А. Каменським, не відмовляється від поняття «зрада Івана Мазепи» відносно осінніх подій 1708 р. в Україні. Однак вкладає в нього інші сенси, аніж це традиційно робилося в російській історіографії. На відміну від В. Артамонова, К. Кочегарова, та інших представників традиційної лінії, градус зради опускається з рівня інтегральної зради на рівень власне негативних наслідків демаршу І. Мазепи для Росії. Гетьман не зраджував Україні, тим більше не був вродженим зрадником, а діяв в інтересах Гетьманщини, як він їх розумів. Однак такі дії завдавали в умовах війни зі Швецією удару Петру І, а тому вважаються зрадою в політичній та військовій площині. «Ми надміру спросимо справу, якщо будемо бачити в Мазепі людину, яка ледве не народилася зрадником, морального виродка, що давно-давно став на шлях зради. Все набагато складніше, бо в історії Мазепи, як у краплі води, відбилися проблеми і трагедії всієї України», - писав Є. Анісімов [83, 9]. В аналогічному ключі трактує кроки гетьмана А. Каменський [220, 98]. Є. Анісімов також простежив джерела формування в російській історіографії та російському гуманітарному просторі загалом міфу про «зраду Мазепи», показавши ідеологічні коріння цього міфу та звернувши увагу на той факт, що в українській культурній традиції І. Мазепа, навпаки, здавна є національним героєм [84, 54; 86, 398]. Загалом, погляди Є. Анісімова та А. Каменського суголосні настільки, що перший для підкріплення своїх генералізацій часто посилається саме на думку Є. Анісімова [219, 84; 220, 98-100]. Крім того, А. Каменський позитивно коментує концепцію А. Анісімова щодо Петровської епохи [219, 77-78].

Фундаментальну причину антиросійського рішення генеральної старшини Є. Анісімов та А. Каменський вбачають у тому, що Велика Північна війна загострила протиріччя між централізацію Росії та прагненням козацької еліти зберегти автономію Гетьманщини, до пори приспані в перший період гетьманування І. Мазепи. Інша важлива складова запропонованої цими дослідниками моделі полягає в тому, що перехід гетьмана та його соратників на бік Карла ХІІ розглядається не ізольовано від українського контексту, як це завжди робили в колі традиційної російської історіографії. Поведінкові стратегії І. Мазепи вписані в горнило політичних концепцій попередніх українських гетьманів, що відразу зняло з перших наліт штучної екслюзивності, який створював психологічний ефект для подання І. Мазепи «здичавілим зрадником». Дух інтерпретації, представленої Є. Анісімовим та Б. Каменським, полягає в тому, що дії І. Мазепи цілком відповідали стратегіям, яких дотримувалися всі гетьмани у відносинах з Російською державою, розпочинаючи від Б. Хмельницького та закінчуючи І. Самойловичем. Загроза подальшого розмивання Москвою суверенітету Гетьманщини тягнула за собою відцентрові тенденції зі сторони української еліти.

А. Каменський підкреслював, що Москва довгий час порушувала договірні статті, і це «постійно викликало на Україні незадоволення, антиросійські рухи та змушувало українських гетьманів, звертатися з надією то до Польщі, до Швеції, то до Туреччини та Криму» [220, 99]. Є. Анісімов писав, що «основна причина цих «зрад» полягала, звичайно, не в особистостях гетьманів чи властивостях національного характеру українців, а в особливостях політичного та соціально-економічного розвитку України в межах Російської держави» [83, 145]. Пізніше дослідник конкретизував свою інтерпретацію, наголошуючи, що причиною антимосковських дій українських гетьманів стало «те становище, в якому опинилася Україна під владою Росії. У 1654 р., беручи Україну «під свою високу руку», Москва гарантувала українцям безпеку їхньої країни від її правічних ворогів - поляків і кримців. Але виявилося, що разом із цієї безпекою вона принесла в Україну кріпацтво, а цього ярма вільні козаки ніколи не знали. За півстоліття після Переяславської ради 1654 р. Україна під владою Росії пройшла шлях від демократичного козацького управління до незавидного положення однієї з багатьох російських губерній, населених поміщиками і кріпосними» [82, 77-78].

Виносячи за дужки явні перебільшення щодо впливу Московії на соціально-економічні відносини в Гетьманщині в другій половині XVII ст., щодо впровадження кріпацтва та рівня інтеграції Гетьманщини за мазепинських часів в імперські структури, сам підхід до пояснення мотивів поведінки старшини та І. Мазепи віддзеркалює магістральний шлях українсько-московських відносин тієї доби. Фактично Є. Анісімов попутно погодився з тезою, висловленою раніше Т. Таїрової-Яковлєвої, що основним мотивом зближення з Москвою стало для Б. Хмельницького питання військової допомоги. А по-друге, було підкреслено неособистісний характер переходу під зверхність Карла ХІІ. І. Мазепа не вніс нічого нового, лише продовжив традиційну лінію козацької еліти.

У мазепинські часи детонатором стали уніфікаційні заходи Петра І, що наклалися на незадоволення від втрат, яких зазнала Гетьманщина у Північній війні: «Петро з притаманним йому деспотизмом, до всього у гарячці війни, мало зважав на особливості політичного устрою України, вбачаючи в гетьманові лише привілейованого підданого, слухняного виконавця своєї волі… В умовах військового часу та реформ, підсилення централізації та самодержавної влади царя, в колах української старшини виникли серйозні побоювання, що Петро І, реформатор Росії, не зупинившись перед знищенням патріаршества, не зупиниться і перед ліквідацією Гетьманщини, що докорінно чином змінить політичну структуру України» [83, 16].

Одним із ключових заходів у зв'язку з цим була так звана губернська реформа Петра І, яка розпочалася в 1707 р. і підпорядковувала низку українських міст київському воєводі. Реформа викликала величезне незадоволення еліти Гетьманщини, каталізувавши ненависть до інших централізаторських заходів, спрямованих на обмеження внутрішньої самостійності гетьманської влади через передання функцій російським адміністративним органам [375]. Таке тлумачення царської реформи йде врозріз з розглянутою у попередньому розділі концепцією Л. Лазарєва, натомість перегукуються з підходами українських істориків, а також Т. Таїрової-Яковлєвої.

Важливо, що Є. Анісімов і А. Каменський, наголошують на тому, що козацька старшина була налаштована синхронно з гетьманом, тоді як у традиційній концепції І. Мазепу намагалися штучно від'єднати від решти старшини, а особливо - від рядового козацтва. Український гетьман, як образно писав А. Каменський, опинився «між двох вогнів, з однієї сторони, цар, який вимагав беззаперечного виконання своєї в ролі, а з другої - козаки, які благали гетьмана врятувати їх від нового рабування, як колись врятував Богдан Хмельницький» [220, 99].

Важливими спонуками для І. Мазепи названо посилення уніфікаційного тиску під час втілення в життя Петровських реформ, згода царя на те, щоб Правобережна Україна залишилася у складі Речі Посполитої, ставлення московських військ до українців як до «населення завойованих земель» [220, 99-100; 82, 76-77].

Зрештою, третьою складовою пояснення дій І. Мазепи восени 1708 р. стала оперативно-тактично ситуація, яка склалася на той час на східному театрі Великої Північної війни. Є. Анісімов, і А. Каменський демонструють підхід, що передбачає врахування раціональних мотивів при виборі гетьмана з точки зору прогнозування перемоги Карла ХІІ над російським царем. Наголошуючи на тому, що навіть Петро І, не кажучи вже про Європу, вважав перемогу шведського короля вірогідною, Є. Анісімов робить цілком вмотивований висновок, що І. Мазепа не міг не враховувати цей факт. Політична доцільність підказувала гетьманові перейти на бік сильнішого, бо «у випадку поразки Петра для нього, ставленика царя, прийдуть останні дні» [83, 117]. В аналогічному напрямку концептуалізує А. Каменський, наголошуючи, що переходячи на сторону шведів, І. Мазепа прагнув, окрім усього, «зберегти життя та владу» [220, 100].

На перетині цих чинників і викристалізувалася позиція І. Мазепи, «зрадлива» для Росії, але цілком обґрунтована з точки зору українських інтересів. Суть проблеми полягала в тому, що закроєній на демократичний лад Гетьманщині важко було вжитися під одним дахом із «самодержавною та кріпосницькою Росією». І це було джерелом постійних конфліктів та періодичної появи гетьманських планів щодо виходу з-під зверхності московського царя.

Водночас концептуалізація Є. Анісімова та А. Каменського не позбавлена деяких рецидивів, які випливали з традиційного російського пункту бачення. Зокрема, Є. Анісімов поділяє одну з наріжних тез, яку кладуть у підвалини міфу про «зраду» та підступність І. Мазепи, про те, що гетьман до 1708 р. беззастережно вислужувався перед Петром І. Навіть в 2008 р. дослідник писав, що «Мазепа завжди був затятим прихильником Москви» і що для нього «особисте багатство було важливіше за незалежність» [82, 76, 78]. Для А. Каменського попри всі висловлювання про автономію Гетьманщини остання постає як інтегральна частина Російської імперії, складова російського світу, а І. Мазепа - відповідно не правитель у колі інших правителів, а людина, яка «упродовж багатьох років керувала значною частиною Російської держави» [219, 73]. Та й формальне використання поняття «зрадник» в існуючих історіографічних умовах за всіх відмінностей у підходах Є. Анісімова та А. Каменського порівняно з традиціоналістським напрямком, як би там не було, тягне за собою шлейф традиційного російського погляду на діяльність українського гетьмана.

Утім, модернізаторська складова концепції Є. Анісімова - А. Каменського мала далекосяжний ефект у російському інтелектуальному просторі. З однієї сторони, її поява змусила табір традиціоналістів ативізуватися й шукати відповіді на нові виклики. Не випадково праці В. Артамонова та Г. Саніна, у яких присутні спроби підкоригувати традиційну концепцію хронологічно з'явилися після оприлюднення монографій Є. Анісімова та А. Каменського. З іншого боку, напрацювання поміркованих модернізаторів на рівні ідей каталізували процес подальшої ревізії російських великодержавницьких підходів, що врешті вилилося в появу в Росії такої модернізаторської концепції, яка остаточно залишала позаду традиційне російськоцентричне прочитання Мазепинської доби.

Якщо представники поміркованого крила в модернізаторській течії російської історіографії суттєво розхитали основні підвалини великодержавницького бачення діяльності І. Мазепи, не заходячи, утім, у царину спеціальних досліджень та формування цілісного образу гетьмана, то Т. Таїрова-Яковлєва на початку ХХІ ст. представила вже повноформатну концепцію, яка стала якісно новим словом у російському гуманітарному просторі, викликавши неоднозначну реакцію. Достатньо сказати, що науково-популярна книга дослідниці «Іван Мазепа» вийшла у давній і знаковій серії ЖЗЛ («Жизнь замечательных людей»), витримавши два наклади, а наукова монографія «Іван Мазепа та російська імперія. Історія «зради»» була перевидана в Києві українською, інспірувавши бурхливу реакцію зі сторони адептів традиційного російського погляду на постать гетьмана і водночас наукове обговорення [271; 331; 479].

Позбавлене ідеологічних нашарувань, прочитання Т. Таїрової-Яковлєвої базується на переосмисленні доробку попередників у різних історіографіях, а також на результатах глибокого опрацювання дослідницею низки ключових аспектів мазепинської доби в українській історії. Крім того, варто зауважити, що Т. Таїрова-Яковлєва взялася за справу вже у ХХІ ст., після того, як у 1990-ті рр. мазепинська доба відчула на собі давно не бачену увагу істориків. Тому з'явилася можливість зіпертися на значно ширшу джерельну базу та результати поглиблення конкретно-історичних досліджень, а також на спроби новітніх узагальнень. Та й сама Т. Таїрова-Яковлєва почала з архівної евристики, видавши представницький збірник документів із паперів О. Меншикова [5, 4]. Зрештою, важливе значення має той факт, що, на відміну від решти російських істориків, до власних досліджень Т. Таїрова-Яковлєва взялася вже після того, як написала дві глибокі праці з історії громадянської війни в Україні другої половини XVII ст. Це суттєво розширило історіографічні уявлення про нову українську еліту та історичні процеси на українських землях взагалі, дозволило дослідниці рельєфніше відчувати пульс світоглядних імперативів української старшини доби І. Мазепи, а також мати глибокі уявлення про стереотипи мислення й поведінкові стратегії різних поколінь української еліти та широко застосовувати порівняльний підхід.

Сума цих факторів призвела до появи внутрішньо збалансованої концепії, яка добре працює на актуалізованій джерельній базі та не залишає традиційній схемі, базованій на ідеї всепоглинальної зради І. Мазепи, шансів на спокійне існування в російській історіографії. Власне своїм головним завданням Т. Таїрова-Яковлєва і вбачала всебічну наукову верифікацію великодержавницької концепції, бо «істеричні крики кликуш «Зрадник!» довго не дозволяли серйозно вивчати правління Мазепи» [413, 3]. Очевидно, звідси й винесення в заголовок книги взятого в лапки поняття «зрада».

Слідом за Є. Анісімовим відправним пунктом дослідниця вважає подолання найголовнішої обмеженості прибічників традиційного підходу, яка полягала в тому, що «постать Мазепи виривають із контексту історичних подій в Україні, подаючи його як явище виняткове» [413, 4]. Вписування політичних концепцій, світогляду та діяльності гетьмана у щільний конктекст еволюції еліти Гетьманщини - магістральний напрямок якісних досліджень та перегляду наявних історіографічних стереотипів.

Інший підхід - знову ж таки позначений і Є. Анісімовим - полягав у застосуванні для дослідження доби І. Мазепи принципу відмови від опції винятковості інтересів Російської держави й, навпаки, у визнанні існування інтересів Гетьманщини, які й мала обстоювати нова українська еліта подібно до будь-якої самодостатньої еліти в будь-які часи.

Насамкінець, Т. Таїрова-Яковлєва вперше в російській історіографії взялася за те, щоб представити цілісну інтерпретацію, що охоплювала б усі аспекти діяльності гетьмана та українсько-російських відносин тієї пори з метою показати вплив обох факторів на долю не тільки України, а й Російської імперії та усієї Східної Європи.

У підсумку запропонована дослідницею концепція фактично декласує традиційний для російської історіографії образ І. Мазепи. Водночас варто відзначити, що, як і не приховує сама Т. Таїрова-Яковлєва [413, 7], важливе інтелектуальне підживлення для цієї концепції вона отримала від відомого російського історика О. Єфименко, яка ще на початку ХХ ст., писала про цього гетьмана як про державного діяча, який намагався навіяти Петру І ідеї, що відповідали корінним інтересам Гетьманщини. І. Мазепа «захищав і відстоював інтереси цієї країни, вказував Петру ті політичні міри, які відповідали цим інтересам; взагалі тримав себе як самостійний правитель гетьманської України» [413, 9]. Такий нетиповий підхід свого часу не отримав визнання в російській історіографії і лише тепер виконав свою функцію інспіратора докорінного перегляду «зрадницької парадигми». Це добре видно з концепції Т. Таїрової-Яковлєвої.

Віссю представленого дослідницею образу І. Мазепи є теза про те, що український гетьман «зробив видатний внесок у створення Російської імперії» [413, 11]. Але при цьому керувався зовсім не інтересами модернізації та посилення Московської держави, а потребами Гетьманщини, яку вважав своєю вітчизною. Як досвідчений політик і державний діяч гетьман зумів досягти великого особистого впливу на Петра І, стати його постійним дорадником у кримських, турецьких, молдовських та польських питаннях [413, 89]. Потребуючи мізків для обґрунтування й утілення в життя планованого реформування Московської держави та не маючи достатньо кваліфікованих фахівців у власне Росії, цар мусив використати досвід та інтелектуальний потенціал українського гетьмана. Цим і скористався І. Мазепа, навіюючи молодому цареві стратегії, які відповідали інтересам Гетьманщини, але вписувалися в ідею модернізації Московії. До пори обидві складові вдавалося більш-менш узгоджувати між собою, і лише Велика Північна війна 1700-1721 рр. різко змінила ситуацію, діаметрально розвівши інтереси Гетьманщини та Російської імперії.

Отже, за версією Т. Таїрової-Яковлєвої, більшу частину свого гетьманування І. Мазепа фактично був будівничим Російської імперії, впливаючи на її модернізацію, особливо на зовнішню політику у вигідному для Гетьманщини руслі. Низка успіхів Петра І, особливо на кримському та польському напрямках, була тісно пов'язана з діяльністю І. Мазепи, бо останній був «головним військовим та стратегічним консультантом Петра» [413, 89]. І до того часу, поки існування Української держави під царським патронатом не загрожувало її корінним інтересам, цілком логічно гетьман та старшина не думали про зміну сюзерена. Поява ж такої загрози, навпаки, стимулювала відцентрові настрої й була головною причиною спроби забезпечити інтереси Гетьманщини через зміну протектора на шведського короля Карла ХІІ. Відтак політика І. Мазепи не була ані свідомим і підступним віроломством, ані двурушністю, ані зрадою. Навпаки вона постає цілком обґрунтованою та послідовною й уписується в стратегії інших залежних європейських правителів, якими рухала ідея збереження власних прерогатив, а отже, і рівня державності очолюваних ним «політичних націй».

Низка відправних спостережень, які підштовхували до осмислення тих чи інших елементів концепції та дозволили сформулювати її, насправді у різному форматі обговорювалася давно (почасти й у російській історіографії) й нерідко ставали об'єктом спеціальних досліджень: роль І. Мазепи у кримській і турецькій політиці Петра І, Мазепа і Правобережна Україна, Мазепа й українська культура, культурна експансія України на Московію, Мазепа і консолідація еліти та влади в Україні, політичні концепції І. Мазепи у контексті європейських політико-правових уявлень ранньомодерної доби тощо. Проте у своєму завершеному й до кінця продуманому форматі з виходом на глибокі узагальнення та щільне вписування в історію України, Росії та Східної Європи загалом концепція вперше з'явилася з-під пера Т. Таїрової-Яковлєвої, ставши великим викликом для традиційної російської історіографії та вплинувши на наукове освоєння мазепинської доби в цілому. Дослідниця вивела на рівень генералізації як низку своїх важливих концептуальних спостережень, так і доробок попередників з різних історіографій, зумівши віднайти таку проекцію, під якою усе це, «загравши», набуло вигляду збалансованої концепції, кункуретоспроможної та здатної стимулювати подальші як конкретно-проблемні дослідження, так і концептуальне осмислення. А популяризація концепції в російській науково-популярній літературі, виданій великими накладами, забезпечила надійний канал впливу на еволюцію образу І. Мазепи у свідомості та історичній пам'яті широкого загалу російського суспільства. Зрештою, слід підкреслити, що дослідниця ще й реанімувала призабуті історіографічні факти, які дозволили отримати додаткові можливості для концептуалізації. Такими, зокрема, стали дослідження кінця ХІХ ст. господарської діяльності гетьмана у своїх російських маєтностях.

Драматургія вибудовування нового для російського гуманітарного простору на рівні історіографічної концепції образу І. Мазепи як політичного діяча, який немало доклався до будівництва імперії, базується на представленні, насамперед, інтелектуального портрета українського гетьмана у поєднанні зі світоглядними орієнтирами та політичною культурою козацької старшини. Крізь таку призму пропускається діяльність І. Мазепи та його реакція на виклики епохи аж до переходу на бік Карла ХІІ. Походження, освіта, знання мов, уподобання, релігійність, оточення, культурні потреби, ерудиція, підтримка освіти, культури та меценатство є тими чинниками, які дозволили розширити традиційне для російської історіографії поле концептуалізації й подати постать гетьмана в іншому світлі.

І. Мазепа постає однією з інтелектуально найрозвинутіших осіб на території Гетьманщини та Російської імперії, за своєю ерудицією на голову вищим від російської верхівки, включаючи Петра І. Крім того, гетьман «є людиною барокко, вихованою на західній культурі» [413, 89]. Шляхом постійного залучення до пояснень тих чи інших аспектів діяльності гетьмана та старшини європейського тла досягається ефект протиставлення України як частини європейського світу, з одного боку, і московської цивілізаційної версії, з іншого (хоча дослідниця й не береться докладно виписувати цей напрямок). Аналогічну функцію виконує протиставлення устрою Гетьманщини й Московії, культурних уподобань української еліти, становища жінки, залучення культурних сил з України для вестернізації Московської держави [413, 220-252].

Потужний пласт протиставлення формує концептуалізація особливостей політичної культури козацької старшини доби І. Мазепи та її уявлень про співвідношення українського та російського світів. Під впливом напрацювань З. Когута та Ф. Сисина [235, 228-239; 380, 7-18] Т. Таїрова-Яковлєва вводить до російських досліджень мазепинської доби фактор мислення елітою Гетьманщини категоріями «вітчизни Малої Росії», не притаманний взагалі політичній культурі російської еліти і, як показав С. Плохій [345, 270-277], занесений з України власне на початку XVIII ст. Дослідниця підкреслює тяглість використання старшиною поняття «вітчизна» починаючи з часів Б. Хмельницького. При цьому «вітчизна» не асоціювалася з Московією. Протиставлення Гетьманщини Росії виявилося і в ідеї Великого князівства Руського, яка і в мазепинські часи міцно сиділа в козацьких головах [413, 202; 418, 203]. Більше того, верхівка Гетьманщини використовувала ідеологічні інструменти, за допомогою яких бажала «не залишити навіть найменшого натяку на спільне походження росіян та українців» [413, 202].

Саме оборона «вітчизни» була в основі реакції І. Мазепи та козацької старшини на централізаторські та уніфікаторські заходи Петра І. Т. Таїрова-Яковлєва цитує слова І. Мазепи, звернені до українського населення під час «війни маніфестів» осені 1708 - весни 1709 рр.: «не для приватної своєї користі, але для загального добра всієї вітчизни та Війська Запорізького прийняв протекцію короля шведського» [413, 205]. Вносячи до російського дискурсу фактор кореляції між уявленнями еліти Гетьманщини про «вітчизну» та повстанням 1708-1709 рр., дослідниця виводить на іншу орбіту обговорення причин, які спонукали старшину до антиросійського виступу, долучаючись до запропонованого С. Плохієм та Ф. Сисиним активного обговорення ідеологічного підґрунтя поведінки І. Мазепи та його оточення. Під наявні в російській історіографії (і навіть традиціоналістського крила) неодноразові констатації незадоволення старшини наступом Петра І на прерогативи Гетьманщини як головної причини переходу І. Мазепи до табору Карла ХІІ тепер підведено потужне підґрунтя у вигляді тези про усвідомлення старшиною принципової відмінності між українським та російським суспільствами та своєї відповідальності за долю «вітчизни».

Підсилює ефект і принципове положення про те, що «за гетьманом пішла вся (!) генеральна старшина» [413, 214]. Це питання в російській історіографії традиційно відводили на маргінес. У кращому випадку обмежувалися принагідними констатаціями без глибшої концептуалізації [220, 99]. У гіршому ж, спекулюючи на незначній чисельності козацького війська, яке прийшло з гетьманом до шведського короля, та на тому факті, що дехто зі старшини потім опинився на російській стороні, вели мову про негативне ставлення в Україні до рішення І. Мазепи, а то й про обструкцію генеральному курсу. Натомість Т. Таїрова-Яковлєва доказово пояснила, що тим чи іншим козацьким полкам завадила прибути оперативно до шведського табору суто тактична ситуація, бо перехід гетьмана стався тоді, коли їх саме відділяли від гетьмана російські війська [413, 214].

Водночас наголошується на тому, що незадоволення новими реаліями існування Гетьманщини під царським дахом, породженими Великою Північною війною та новаціями в політиці Петра І, виникли у широких колах еліти Гетьманщини, а повстання низів у кількох полках сигналізували про підвищення загального градуса напруги. Генеральна старшина та полковники неодноразово підштовхували І. Мазепу до рішучих дій, спрямованих на захист інтересів Гетьманщини. А хід думок еліти про шляхи вирішення проблеми добре ілюструє той факт, що старшина, крім усього, «пакти Гадяцькі читала» [413, 303-314]. Інакше кажучи, критерієм збереження / скинення царської зверхності над Гетьманщиною подається ймовірність забезпечити їй самодостатність як державної одиниці з правителем-гетьманом на верхівці суспільної піраміди.

Ще однією ланкою концепції стала комплексна та об'ємна відповідь на питання, коли саме в середовищі старшини та особисто в І. Мазепи і за яких обставин з'явилася ідея від'єднання Гетьманщини від Московії. Це питання, як і попереднє, так само фокусує на собі ідеологічні зусилля в руслі обґрунтування «зради» гетьмана з амплітудою від виношування планів із початку 1690-х рр. до миттєвого (а від того ще облуднішого) рішення в жовтні-листопаді 1708 р. після десятиліть вірного, якщо не запопадливого служіння Петру І. Подібно до магістральної канви української історіографії, Т. Таїрова-Яковлєва концептуалізує проблему в той спосіб, що намір змінити сюзерена не має нічого спільного з особистими мотивами та уподобаннями гетьмана чи раптовими непродуманими рішеннями на потребу дня. Цей задум виник цілком прогнозовано, виходячи з політичної культури та системи цінностей, притаманних старшині, на ґрунті ідеї захисту «вітчизни», як це розуміла тогочасна еліта Гетьманщини. І головним стимулом замислитися стала поява стійкого відчуття, що впроваджувана Петром І модернізація не залишає шансу на збереження Гетьманщини як такої у складі централізованої та уніфікованої Російської імперії.

А це суперечило духу і букві українсько-російських договорів, починаючи від Березневих статей Б. Хмельницького та закінчуючи Московськими І. Мазепи. Козацька старшина сприймала ці договори крізь призму своїх політико-правових уявлень, закроєних на європейський лад. І. Мазепа «свято вірив у непорушність «договірних статей» та розглядав їх як дещо непорушне та священне» [413, 89]. Порушення статей царем робило гетьмана вільним у подальших діях. І саме тут проходив важливий ціннісний вододіл між політичними культурами козацької старшини та російської еліти. Т. Таїрова-Яковлєва відкинула тезу К. Кочегарова, що Гетьманщина не мала легітимного права виходити зі складу Московії [413, 171], натомість приєдналася до дискурсу, активізованого на зламі ХХ-ХХІ ст., у межах якого проблема вписувалася в контекст уявлень старшини Гетьманщини про договірні відносини між володарями та систему лояльностей на заключному етапі ранньомодерної доби [395, 4-21; 474, 443-472].

Серед причин, сума яких призвела до появи відчуття порушення царем договірних статей, на перше місце поставлена адміністративна реформа Петра І 1707 р. Реформа засвідчила, що Гетьманщині немає місця в розрахунках царя, і каталізувала незадоволення старшини іншими новаціями, які порушували «старовину» та нівелювали попередні здобутки І. Мазепи на ниві зміцнення реального суверенітету Гетьманщини. Реформа розцінюється як зміна «управління Українським гетьманством». Вона «дуже скорочувала повноваження гетьманської адміністрації й була кроком на шляху до знищення автономії. По суті реальна влада з управління містами в усіх аспектах, включаючи військовий, переходила до київського воєводи, а гетьман ставав номінальною фігурою» [413, 335].

Не випадково саме цей ключовий пункт обґрунтування причин, які схилили старшину до антиросійського виступу, викликав найбільшу критику зі сторони прибічників традиційного погляду. Робилися спроби закамуфлювати стратегічний характер реформи, заперечити сам намір Петра І вдатися до ліквідації автономії Гетьманщини. Усе зводилося до кроків, спрямованих чи то винятково на удосконалення приказної системи, чи то на досягнення суто військових цілей з огляду на війну зі Швецією. К. Кочегаров наголошував, що це була не реформа, а окремі заходи з реорганізації приказної системи управління державою, а тому не були спрямовані проти гетьманської влади [331, 132]. Я. Лазарев, як уже зазначалося, обстоював тезу про суто військовий характер нововведень, наголошуючи на тому, що до створеної Київської губернії відійшло лише чотири українські міста, а повноваження київського воєводи охоплювали лише військові питання [279, 14].

Відповідаючи ж опонентам, Т. Таїрова-Яковлєва лише підсилила свою тезу про значення реформи, підкресливши, що остання мала «ключовий, якщо хочете, знаковий характер» [415, 168], оскільки цар замахнувся на прерогативи гетьманської влади, руйнував єдине адміністративне поле Гетьманщини та знищував принципову ознаку, яка вказувала на її суб'єктність - підпорядкування Батурина Малоросійському приказу як складовій Посольського приказу. У концептуалізації дослідниці для старшини саме ці два чинники несли на собі основне ідеологічне навантаження, а не конкретні похідні рішення з приводу повноважень київського воєводи чи перепідпорядкування Гетьманщини Розрядному приказові, на чому акцентували увагу опоненти, виносячи за дужки системні речі.

Реформа 1707 р. остаточно схилила гетьмана та старшину брати до уваги можливість виходу з-під царської зверхності. Станом на кінець 1706 р. «у Мазепи ще не було й думки про союз зі шведами» [413, 339], але надалі реформа сплітала в єдиний клубок також інші фактори. Серед них дослідниця, акцептуючи давню традицію української історіографії, виділяє відмову Петра І захищати Гетьманщину у випадку вторгнення шведської армії, а також проголошення царем восени 1708 р. необхідності поширити на українські землі тактики «випаленої землі», якщо сюди зайде військо Карла ХІІ [413, 306-309]. Такий підхід зі сторони Петербурга розв'язував руки І. Мазепі, оскільки це «було пряме порушення Коломацьких статей, які прямо зобов'язували Росію захищати Україну у випадку військової небезпеки» [413, 306]. Відтак з точки зору європейських політико-правових уявлень намір еліти Гетьманщини позбутися зверхності російського царя був цілком легітмним.

Аналізуючи крізь призму ключових уявлень еліти Гетьманщини траєкторію українсько-російських відносин мазепинських часів до листопада 1708 р., запропонована Т. Таїровою-Яковлєвою концепція пояснює тогочасну неконфронтаційність взаємовідносин І. Мазепи з царем в інакший спосіб, аніж це робиться в межах традиційної російськоцентричної історіографічної схеми. Дослідниця акцентує на тому, що гетьманові вдалося налаштувати відносини з Москвою на взаємовигідну хвилю. Він був «захоплений юнацьким поривом Петра, який прагнув зламати стару Росію та побудувати нову, європеїзовану», а тому «активно підключається до цих зусиль» [402, 27]. Свій вплив на царя І. Мазепа використав з великою користю, зумівши розширити повноваження гетьмана та суверенітет Гетьманщини як такої. Підтримавши Петра І під час заворушень у Москві 1689 р., йому вдалося повернути справу так, що «уряд Наришкіних різко змінив жорсткий курс на скорочення автономії, який проводився В.В. Голіциним, і практично дав карт-бланш Мазепі на вирішення багатьох гострих внутрішніх проблем. Уперше з часів Переяславської ради Москва вирішила зіпертися на сильну гетьманську владу, а не на масу анархічних опозиціонерів» [413, 306]. На зламі ХVII-XVIII ст. гетьман перебував у зеніті своєї впливовості, і поки процеси розвивалися у позитивному напрямку, не було жодного сенсу задумуватися на тим, щоб порвати з Росією.

Ключовою ознакою того, що гетьман розглядав свої відносини з Петром І крізь призму забезпечення інтересів Гетьманщини, подається ухвалення Московських статей 1689 р., які ревізували в українську сторону Коломацькі статті 1687 р., а також досягнення І. Мазепою такого фактичного стану речей, коли цар сам порушував заборону на зовнішні зносини Батурина та сприяв посиленню позицій гетьмана в Україні. Власне Московським статтям 1689 р., які Т. Таїрова-Яковлєва й увела до наукового вжитку, належить особливе місце. Текст статей свідчить, що І. Мазепа вдало скористався зі своєї підтримки Петра І у вирішальний момент для майбутнього імператора й завдяки великій своїй наполегливості домігся того, що Москва погодилася замінити Коломацькі статті, які суттєво обмежували повноваження гетьмана та знижували рівень автономії Гетьманщини. Московські статті багато в чому повертали ситуацію назад. Гетьман зосередив у своїх руках надання маєтностей, було відновлене право вводити оренди, що забезпечувало коштами державний скарб, упорядковувався персональний склад козацького стану, унормовувалося функціонування найманого війська, українське населення позбувалося обов'язку надавати ресурси для пересування і перебування російських послів та гінців [413, 88-89, 92-99; 514, 450-451]. Саме Московські статті регулювали українсько-московські відносини за доби Мазепи і стали відправним пунктом для внутрішньої і зовнішньої політики гетьмана та його ідеологічних зусиль, ясно вказуючи, в який бік струмували зусилля гетьмана.

Цілком зрозуміло, що опоненти Т. Таїрової-Яковлєвої не могли оминути проблему Московських статей. К. Кочегаров заперечував їхню важливість, стверджуючи, що вони нічого не змінювали, фактично зводячи їх до рядових розпоряджень царської влади. У відповідь Т. Таїрова-Яковлєва наголосила на ключовому значенні поновлення права гетьмана на введення оренди та зосередження в руках українського правителя права робити надання [415, 166-170].

Концептуалізуючи проблему причин, які змусили І. Мазепу остаточно перейти Рубікон, Т. Таїрова-Яковлєва розглядає всі ті, які в різний спосіб обговорювалися в історіографії, зокрема і в традиціоналістському таборі. Проте, на відміну від представників останнього, які прагнули пригнітити вплив різних факторів чи подати ситуацію так, що І. Мазепа мав змиритися з логікою дій імперії, дослідниця прагне повноти. Якщо в 1705-1706 рр. «у Мазепи ще не було й думки про союз зі шведами», то восени 1708 р. склалася критична ситуація, спровокована входженням війська Карла ХІІ в Україну. «Адміністративні реформи, які різко скоротили автономію гетьманської адміністрації, незадоволення старшини, бунти черні, втручання російських чиновників у справи України, що дедалі зростало, наступ шведів, план «випаленої землі»» створили вибухонебезпечну ситуацію і змусили гетьмана нашвидкуруч діяти [413, 337-339]. Перейшовши до шведів, І. Мазепа «прагнув знайти найзручнішу політичну комбінацію, яка б дозволила зберегти автономію Українського гетьманства й водночас вберегла його від розорення під час військових операцій Північної війни» [413, 365]. І саме ці міркування лежали в основі діяльності гетьмана в шведському таборі, включно з появою плану полонення Карла ХІІ.

Отже, якщо традиціоналісти подають перехід І. Мазепи до Карла ХІІ у категоріях «зради», то для Т. Таїрової-Яковлєвої це «трагедія», «трагічний крок» гетьмана, викликаний прагненням забезпечити Гетьманщині суверенітет, територіальну цілісність від зазіхань Петра І та можливості для повнокровного розвитку. В якому напрямку відбуватиметься такий розвиток, продемонструвала Мазепинська доба з її економічним та культурним піднесенням та культом «київської вченості («Мазепинська епоха для України була періодом небувалого підйому культури та мистецтва» [413, 252]). Загалом, основний тягар відповідальності за трагедію, у версії Т. Таїрової-Яковлєвої, лежить на прагненнях Петра І знівелювати українську автономію, порушенні ним договірних статей з Батурином включно із заявами про неможливість обороняти Україну від шведського війська. Це узагальнення підсумовує інтерпретацію ставлення І. Мазепи до Московії і навпаки. Сутність цієї концепції можна стисло передати наступною тезою дослідниці: «Гетьман Іван Мазепа також активно та з наснагою сприйняв ідеї царя-реформатора та став його активним помічником у 90-ті роки XVIІ ст. Але за цим пішло взаємне нерозуміння, яке призвело до трагічного розриву» [413, 247].

Сам дух підходів Т. Таїрової-Яковлєвої до пояснення комплексу тактичних передумов, які спонукали І. Мазепу восени 1708 р. зробити свій вибір, були на рівні ідей сприйняті В. Молтусовим. Дослідник не заглиблювався в концептуалізацію діяльності гетьмана. У своїй монографії, присвяченій суто військовим аспектам Полтавської битви 1709 р., В. Молтусов зосередився лише на оперативно-тактичній ситуації, що склалася після входження війська Карла ХІІ в Україну. Хоча попутно не міг не зачепити ширших горизонтів. Водночас узагальнення, які випливали з військової сфери, безпосередньо виводили на глобальну історичну перспективу. Як і Т. Таїрова-Яковлєва, дослідник відмовився від концепції «зради» на користь концепції «трагедії». Якщо для Є. Анісімова та А. Каменського, які так наголошували на утисках української автономії й на інших загрозах, породжених війною, І. Мазепа внаслідок високої вірогідності перемоги Карла ХІІ вирішив зберегти своє життя та владу [82, 77; 220, 100], то В. Молтусов слідом за Т. Таїровою-Яковлєвою цитує відомий фрагмент зі знаменитого листа П. Орлика до С. Яворського (1721 р.), де український гетьман в екзині вклав в уста І. Мазепи наступні слова: «…вірність мою царській величності доти буду продовжувати, поки не побачу, з якою потенцією Станіслав (Лещинський. - Авт.) прийде до українських кордонів, і які будуть військ шведських у Московській державі прогреси: і якщо не сила наша буде боронити Україну й себе, то для чого самим у погибель лізти й вітчизну губити? І сам Бог буде бачити, що по нужді це ми вчинили, як вільний не завойований народ, старалися про спосіб цілості своєї» [395, 414].

Якраз така ситуація склалася восени 1708 р., коли «неминуча загроза вторгнення, викликана небувалою близькістю та самим фактом присутності шведської армії на пограниччі Гетьманщини, змушували до негайних кроків. Тим паче, що російська армія відставала, не встигаючи вибрати зручну й оборонну позицію і хоча б як-небудь зміцнити та посилити дерев'яні фортеці Лівобережжя» [324, 146]. Тому гетьман зробив ставку на сильнішого. При цьому В. Молтусов слідом за Т. Таїровою-Яковлєвою особливо наголосив на тому, що керувався гетьман не категоріями збереження своєї влади чи життя, а «шукав порятунку від неминучого розорення та загрози соціально-економічних потрясінь» [324, 147].

Окрім того, дослідник підважив один із постулатів традиціоналістського табору, покликаний відтінювати «зраду» І. Мазепи: населення України не сприйняло зміну гетьманом курсу, і що шведи вели себе в Україні як на завойованій території. Дослідник підсумовував, що українські міщани з багатьох міст (Ромен, Гадяча, Прилук, Глинська та ін.), навпаки, підтримували І. Мазепу та Карла ХІІ, а шведське військо з середини XVII ст. славилося якраз «рідкісною, як на ті часи, дисципліною та гуманним ставленням до будь-якого населення», але в українських умовах були просто змушене подекуди вдаватися до експропріації харчів [324, 152, 154]. Узагальнення В. Молтусова різко дисонує з російською історіографічною традицію та робить непривабливим для неї компаративістику поводження шведської армії в Україні зі ставленням до українського населення російських військ, різнею в Батурині, влаштованою Меншиковим, чи з подальшими екзекуціями.

Завершальний період ранньомодерної української історії залишився на узбіччі уваги модернізаторської хвилі російської історіографії, як, зрештою, і традиціоналістського табору. Нарисами про гетьманів П. Орлика, Д. Апостола та К. Розумовського, Ф. Прокоповича та О. Безбородька, а також окремими спостереженнями у загальних працях із російської історії XVIII ст. фактично й обмежуються відповідні тексти. Проте образ Гетьманщини, який вимальовується у цих нарисах, суттєво відрізняється від концептуалізації традиціоналістського табору, особливо від екстремальних узагальнень Я. Лазарева, просякнутих ідеєю цілеспрямованого підвищення Петербургом політичного статусу Гетьманщини до напівдержави.

Наскрізною лінією крізь тексти проходить теза, що після поразки І. Мазепи Гетьманщина почала швидко втрачати ознаки автономії, а відновлення гетьманства в 1727 та 1750 рр. не змогло переломити загальну тенденцію. Ознаками такої втрати є на правовому рівні відмова Петербурга укладати з кожним гетьманом договірні статті, ліквідація гетьманства, провадження Малоросійської колегії, наступ на політичну, правову та економічну систему Гетьманщини [412, 414-417]. Не залишилися не поміченими й кроки Петра І, спрямовані на заборону вільного книгодрукування та вихолощення «київської вченості» з Києво-Могилянської Академії [412, 415]. А. Каменський навіть писав про колоніальну залежність Гетьманщини від Росії [220, 266].

При цьому Т. Таїрова-Яковлєва концептуалізує, що основна частина козацької старшини залишилася відданою ідеї автономії, лобіювала відновлення гетьманства, виношувала плани устроєвих реформ. Данило Апостол енергійними заходами та реформами «приніс багато полегшень та користі Українському гетьманству (хоча і не завжди достатні») [412, 432]. А К. Розумовський та старшина «прагнули вжити заходів, щоб зробити Українське гетьманство відповідним реаліям свого часу» [412, 415]. Є. Анісімов виснув навіть тезу, що К. Розумовський вважав справжнім гетьманом І. Мазепу, хоча водночас узагальнював, що доба останнього українського гетьмана була найспокійнішим періодом із тих, коли Гетьманщина перебувала у складі Московії («ніколи ні до, ні після Україна, яка вже стільки років не знала війн, так хорошо не жила під російською короною» [85, 293].