Ранньомодерна українська державність в сучасних польській та російській історіографіях

Той-таки Г. Санін прямо протиставляє політику І. Виговського та Б. Хмельницького, хоча добре відомо, що переговори, які врешті призвели до укладення Гадяцької угоди, почалися ще за життя першого українського гетьмана [579, 61-82; 680, 263-290]. Більше того, дослідник неймовірно перебільшує рівень зв'язків між Гетьманщиною та Московією, які встигли виникнути за чотири роки після Переяславської ради 1654 р. На його думку, Україна вже просто таки зрослася з Московською державою заледве не в одне ціле на всьому фронті суспільних відносин: «Переорієнтування на Річ Посполиту було для України зовсім неприйнятним, бо означало не тільки радикальне руйнування і внутрішніх зв'язків, і способу життя суспільства, але й зміну системи міжнародних зв'язків і відносин з такими зусиллями створену Хмельницьким» [361, 65]. Ще далі пішов В. Артамонов. Стверджуючи, що «промосковська орієнтація традиційно мала більше прихильників, ніж пропольська і протурецька», дослідник обґрунтовує це в дивовижний з огляду на специфіку епохи спосіб: «не було масової української колонізації, наприклад, до Малої Польщі, Білорусії чи до Криму, але була на схід на територію, Росії» [90, 91].

У свою чергу, Б. Флоря намагався уникнути подібних малопрофесійних випадів і навести цілком раціональні аргументи, які завжди широко обговорювалися в історіографії. Тим більше, що вони не розбалансовували «возз'єднавчу» концепцію. В основі його інтерпретації нереалістичності Гадяцької унії лежить твердження, що неможливо було поєднати два моменти: ідею Великого князівства Руського та прагнення козаків бути панівним станом у ньому. Останнє для шляхти було абсолютно неприйнятним, бо вона бажала повернути собі власність та суспільне становище [457, 39].

Cам зміст Гадяцької унії 1658 р. у середовищі традиціоналістів спеціально не досліджувався. Про нього воліли говорити скоромовкою, очевидно, через те, що гадяцький процес різко дисонував із «возз'єднавчою» візією. Лише Г. Санін спробував у телеграфному режимі розставити промовисті концептуальні маячки, покликані опустити ідею Гадяча 1658 р. з рівня іншої цивілізаційної альтернативи, аніж переяславсько-московська система, не тільки для України, а й для всієї Східної Європи до звичайної міжнародної комбінації між Гетьманщиною та Річчю Посполитою. Такому завданню служило, насамперед, поверхневе порівняння змісту Гадяцької унії з Березневими статтями. І цілком прогнозовано він не витримує конкуренції, бо «закроєний і зшитий набагато гірше, ніж Березневі статті Б. Хмельницького» [361, 66]. Гадяцька угода прямолінійно названа «юридично безсилим договором», гіршою в юридичному сенсі за Березневі статті. Вона засвідчила, що Московія набагато лояльніше ставилася до української державності, ніж Річ Посполита [351, 66; 366, 53]. При цьому ідея Великого князівства Руського, комплекс українських вимог та позиція різних шляхетських угруповань залишилися поза увагою, що, очевидно, було покликане відтінити ще одну дуже спрощену тезу - «шляхта вимагала беззастережної капітуляції України» [366, 53].

Натомість Б. Флоря повів мову про те, що задум Гадяча 1658 р. полягав у тому, щоб реформувати Річ Посполиту з держави «двох народів» у державу «трьох народів»: поруч з польським та литовським з'являється український [463, 499]. Дослідник також опосередковано визнав, що Гадяцька угода 1658 р. вивела Україну з-під царської зверхності й увела як окремий політичний об'єк під скіпетр короля Речі Посполитої. Зокрема, говорячи про подальші військові дії проти українського гетьмана, дослідник зауважував, що «перемога російської армії над Виговським та його прибічниками призвела б до відновлення російського протекторату над Військом Запорозьким» [463, 482].

Утім, проблема зміни зверхника з царя на короля Речі Посполитої, пошук Чигирином протекторату Швеції і Туреччини не стали об'єктами спеціальної концептуалізації в колі істориків-традиціоналістів. Не помітно й спроб вийти на широкі узагальнення з проводу природи таких політичних стратегій еліти Гетьманщини, а звідси й українських підходів до царської зверхності та до Переяславської ради 1654 р. Усе зводилося до рівня констатації фактів та відтінення шкідливих сторін немосковських протекторатів для інтересів Гетьманщини чи для різних прошарків нової української еліти.

На фоні показового уникнення повноформатної інтерпретації проблеми Гадяцької унії 1658 р. цілком закономірним виглядає нівелювання градусу українсько-московських протиріч 1658-1660 рр., включно з війною 1658-1659 рр. та Конотопською битвою 1659 р. Стверджується навіть, що ступінь обмеження суверенітету Української держави аж до повстання І. Мазепи був несуттєвим, більше того, ще й зумовлювався антимосковськими діями українських гетьманів: «…новації в становищі України до зради Мазепи в 1708 р. були дуже незначними. Вони були зворотною реакцією уряду на спроби того чи іншого гетьмана відколотися від Росії» [356, 339; 368, 77]. Такими «незначними» нововведеннями вважаються пункти «статей», які насправді розмивали наріжні ознаки державності Гетьманщини: заборона на зовнішні зносини, розміщення в українських містах російських воєвод та втручання останніх у внутрішні справи, зокрема й у вибори гетьмана, обмеження компетенцій гетьмана [356, 339]. Водночас уведення Г. Саніним провини гетьманів як головного фактору, який підштовхував Москву руйнувати українську державність, суперечить і концепції, що проголошувала принципову неможливість збереження особливої Гетьманщини у складі Московії, виходячи із закономірностей еволюції устрою останньої, і висловленій тезі цього-таки дослідника про несумісність існування Української держави із зовнішньополітичними завданнями Московії.

При насиченні образу українсько-московських протиріч, все зводиться до буденних конфліктів у процесі притирання Гетьманщини та Московії, викликаними неповороткістю й помилками Москви та її воєвод. Вторгнення московських військ в Україну, втручання їх та воєвод у громадянську війну, яка спалахнула там ще в 1657 р., підтримка заколотників проти І. Виговського подаються як проста реалізація стратегій на посилення московської присутності та нарощення впливів [463, 234]. При цьому О. Малов взагалі розглядає війну 1658-1659 рр. як боротьбу Москву з «сепаратистами» [520, 309], виразно засвідчуючи в такий спосіб на те, що Гетьманщину вважає вже органічною частиною Московії. Категоричне заперечення викликає у традиціоналістському середовищі використання в українській історіографії понять «українсько-російська війна», «московська інтервенція», «московські окупанти» [112, 45; 118, 486], тоді як російські історики оперують схожими поняттями стосовно Варшави («католицька окупація») [95, 611; 114, 175-178]. Конотопську битву наділяють навіть функцією каталізатора московських уніфікаційних стратегій. Саме вона «запустила механізм інкорпорації України до складу Російської держави та значно прискорила процес ліквідації особливого статусу Гетьманщини, врешті перетворивши в рядову провінцію Російської імперії» [118, 472].

Невдоволення ж козацької старшини Москвою та поява в різних колах нової української еліти різновекторних інтересів пояснюється винятково неясністю, як захистити суто козацькі права і вольності в умовах царської зверхності. Звідси й розкол України по Дніпру, бо «лівобережна старшина вважала, що набуття «прав» і вольностей» забезпечить вірна служба царю, а правобережні полковники розраховували отримати певні гарантії, перш ніж вони визнають царя своїм верховним сюзереном» [462, 507]. Ще один фактор, про який традиціоналісти готові вести мову - реакція Москви на антигетьманські настрої низів. Зокрема, Г. Санін підкреслює, що підтримка Олексієм Михайловичем заколоту Барабаша-Пушкаря підштовхнула І. Виговського до укладення Гадяцької угоди [366, 50]. Однак про ширші державницькі горизонти старшини, її уявлення щодо призначення Гетьманщини, спадкоємність української історії, українського простору не йдеться, ніби подібні речі взагалі обходили нову українську еліту.

Відповідно подальші українсько-московські угоди трактуються як цілком закономірний та виправданий крок з боку Москви, який відповідав її глибинним інтересам і навіть не шкодив інтересам Гетьманщини. Наприклад, зазначається, що після смерті Б. Хмельницького Переяславські статті 1659 р. у порівнянні з текстом Гадяцької угоди, ратифікованим сеймом, «забезпечували козацтву сприятливіші умови існування» [462, 587]. При цьому опускається той ключовий факт, що Переяслав ІІ суттєво ревізував Березневі статті в бік обмеження суверенітету Гетьманщини й підводив під загальну стратегічну лінію Московії, спрямовану на посилення своїх позицій в Україні, легітимне підґрунтя. І саме це мало вирішальне значення. Практично повністю випадають із концепції і так звані Жердівські статті 1659 р., які відбивали реальні уявлення старшини щодо меж царської зверхності над Гетьманщиною та рівня суверенітету останньої. Більше того, проштовхнуті О. Трубецьким на козацькій раді 1659 р. в Переяславі обмеження нібито нівелюються тим, що «цар та його соратники намагалися задовольнити конкретні прохання, що виходили від властей гетьманства» [462, 587].

В аналогічному стилі концептуалізуються Московські статті 1665 р., Глухівські статті 1669 р., Переяславські статті 1674 р. та Коломацькі статті 1687 р. Зміст цих статей не вважається чинником, який безпосередньо впливав на глибинні орієнтаційні настрої старшини, особливо в період громадянської війни, чим протягується думка про те, що московський курс на урізання прерогатив Гетьманщини не викликав фундаментального несприйняття у середовищі нової української еліти. Негативне ставлення провокували лише невдалі конкретні заходи з його втілення в життя. Тому, скажімо, рішення української старшини на чолі з Ю. Хмельницьким, зокрема й лівобережної, під Чудновим (1660) відмовитися від зверхності Москви й повернутися до ідеї входження на договірних засадах до складу Речі Посполитої на умовах Гадяцької унії 1658 р. подається лише як крок, спровокований банальною «втомою українського суспільства від багаторічної війни, його прагнення до встановлення миру». А Річ Посполита нібито восени 1660 р. видавалася здатною забезпечити цей мир як сильніша на той час від Московії [463, 587]. Чому ж у такому випадку ще рік тому старшина пішла на Переяславську угоду 1659 р., розірвавши Гадяцьку унію і висунувши перед тим Жердівські статті, а в 1660 р. частина лівобережної старшини все таки залишилися вірною Москві? Відповідь на це питання годі шукати традиціоналістській концепції. При цьому самі події в Україні отримали промовисті характеристики: «капітуляція», «Чуднівська катастрофа». У поняття вкладалася не тільки жахлива військова поразка армії В. Шереметьєва, а й фактична втрата Московією українських земель, що «поставило під сумнів один із головних підсумків перемін у Східній Європі - приєднання України до Російської держави» [463, 591-592].

Цілком прогнозовано переорієнтація старшини на Річ Посполиту була інтерпретована як фатальна, бо співіснування не тільки «автономної України», а й навіть не одержавленого Війська Запорозького як особливої «адміністративно-політичної системи» з Річчю Посполитою визнавалося принципово неможливим [463, 590; 457, 40]. Хоча ратифікований сеймом текст Гадяцької угоди явно свідчив про зворотне. До всього прагнення Варшави якомога нижче опустити планку державності Гетьманщини перегукувалося з аналогічними за своєю суттю намірами Москви. Просто остання ще не мала сил так швидко, як того хотіла, знівелювати суб'єктність Української держави. На такій грі й базується рефрен про прийнятність та бажаність для України саме промосковської орієнтації. Попри те, що, як уже наголошувалося, визнається принципова неможливість збереження у перспективі української державності під московським дахом. Однак у будь-якому разі виведення проблеми українсько-московського поєднання у площину ситуативних настроїв козацької старшини відповідно до поточних реалій і перспектив розвитку Гетьманщини знову ж таки вчергове підважує стрункість «возз'єднавчої» візії з її ідеєю про усвідомлення українською стороною необхідності об'єднання під одним дахом різних частин колишньої єдиної Русі.

На підкріплення образу старшинського середовища як в основній своїй частині промосковськи зорієнтованого працює й прочитання Б. Флорею [465, 167-168] ідеології історико-політичного трактату «Пересторога», укладеного на початку 1670-х рр. Погляди невідомого автора, який вважає підсумки подій 1648-1669 рр. катастрофою, звинувачує у цьому охлократизм низів та непослідовність старшини і «бачить вихід у пошуках угоди з царем як найменш небезпечним сусідом України», тонко поширюються на старшинський загал у цілому. Дослідник підкреслює, що «думки автора показують нам деякі контури ідеології нової соціальної еліти, яка (ідеологія) формується», навіюючи у такий спосіб відповідні уявлення про місце Московії у світогляді старшини.

Не менші складнощі для утворення внутрішньо цілісного, скріпленого «возз'єднавчою» ідеєю образу української історії доби громадянської війни другої половини XVII ст. створювали розкол Гетьманщини на Лівобережну й Правобережну, політичний курс П. Дорошенка, турецький протекторат над Правобережною Гетьманщиною, а також Андрусівське перемир'я 1667 р. та Вічний мир 1686 р. Як ці проблеми проінтерпретовано в традиціоналістському таборі?

Генерально розлам Гетьманщини не отримав спеціального пояснення. Проблема представлена лише тезами про різновекторні уявлення лівобережної та правобережної старшини стосовно того, як під московським крилом вдасться зберегти свої права та «вольності». Андрусівське перемир'я 1667 р. та Вічний мир 1686 р., які ділили Україну по Дніпру між Московською державою та Річчю Посполитою, постають у традиціоналістському прочитанні винятково як інструмент забезпечення поточних зовнішньополітичних інтересів Московії без урахування проблем Гетьманщини. Розглядаються як заходи, спричинені міжнародним становищем у Східній Європі та військово-політичною ситуацією в чотирикутнику Московія - Річ Посполита - Кримський ханат - Туреччина. Український чинник присутній як похідний. Його повсякчас враховували, але він не набував самостійного значення, особливо під час переговорів щодо Вічного миру. Позиція української еліти не мала далекосяжного впливу. Такий підхід перегукується з інтерпретаціями польських істориків. Однак, на відміну від польської історіографії, де питання кордонів в Україні традиційно вважається одним із ключових, російські історики відводять його на другорядні ролі в контексті підготовки Вічного миру.

Переговори ж між Московією та Річчю Посполитою, які вивели на Андрусівське перемир'я й основним предметом яких була лінія кордону в Україні та Білорусі, подаються під опцією дипломатичної торгівлі за ці землі. Україна виступає розмінною монетою. Її доля залежить винятково від результату багаторічних переговорів. Водночас визнаючи, що вже в 1660 р. Москва розглядала можливість поступитися Речі Посполитій усією українською територією та реконструюючи подальшу зміну позицій московської та річпосполитської дипломатій [327, 375; 463, 606, 464, 18-19, 22-23, 52-53, 60-61, 73-74, 138-139, 164-167, 180-185], представники традиціоналістського крила знову ж далі розхитують «возз'єднавчу» візію українсько-московських відносин, переводячи процес на рейки прагматичних підходів обох сторін. У межах таких підходів Москва керувалася не інтересами «возз'єднання», а формувала свою позицію, відштовхуючись від поточних реалій. І головний мотив Московії полягав у тому, щоб по можливості з найменшими втратами покласти край затяжній війні з Річчю Посполитою, навіть ціною відмови від претензій на більшість території України. Лише Смоленськ і Чернігово-Сіверщина залишалися для московських еліт поза обговоренням. Як обґрунтовано зазначав Б. Флоря, у крайньому випадку «заради досягнення миру цар та його радники були готові задовольнитися поверненням цих земель, поступившись Речі Посполитій не тільки Східною Білоруссю, але ще й значною частиною Лівобережної України. Це показує, наскільки сильно у Москві були зацікавлені в укладенні миру» [464, 23]. З українських чинників посутньо впливали на формування позиції Московії, громадянська війна та вірогідність нового українсько-кримського зближення [464, 19], а зовсім не інтереси, які мали б випливати з «возз'єднавчого» ставлення Московії до української проблеми. Російським історикам не вдалося віднайти в практичних розрахунках та риториці московських еліт щодо переговорів з Варшавою приклади оперування категоріями етнічної близькості українців та московитів, належності обох народів до одного світу тощо.

Вічний мир 1686 р. і поготів розглядається без огляду на інтереси Гетьманщини та «возз'єднавчі» цілі. Концептуалізація проблеми на виході подає договір як реалізацію винятково прагматичних потреб Московії. І якщо у випадку з Андрусівським перемир'ям визнання цього чітко простежується як загальний рефрен, то у випадку з Вічним миром 1686 р. про прагматизм висловлюються прямо. Зокрема, провідний сучасний дослідник Вічного миру К. Кочегаров за опцію, крізь яку слід досліджувати питання, бере «теорію політичного реалізму», у межах якої «держави, які діють раціонально, переслідують на міжнародній арені власні прагматичні інтереси, що полягають в акумуляції військового та економічного потенціалу в боротьбі за вплив» [243, 9]. У зв'язку з цим виділяються три ключові наслідки укладення миру: остаточне припинення зовнішньої експансії Речі Посполитої; перехід до союзницьких відносин між Московією та Варшавою й, нарешті, переорієнтація зовнішньої політики Москви «з боротьби за українські та білоруські землі на боротьбу за вихід до морів - Чорного, а пізніше - Балтійського» [243, 8].

Вічний мир 1686 р. у Росії так само традиційно подають як епохальну подію, видатний успіх московської дипломатії, що означав встановлення нової рівноваги у Східній Європі на користь Московії, яке дозволило тій розвинути експансію на південь та на захід [243, 7]. До всього визнається, що для Московії на відміну від Речі Посполитої, першорядне значення мало питання міждержавного кордону «у зв'язку із завданням «збереження всього завойованого та продовження боротьби за Україну», тоді як для Варшави головним питанням був антиосманський союз [243, 468]. А отже Лівобережжя цілком закономірно, що відмова Московії від Правобережної України подається як подія, умотивована інтересами створення можливостей для вирішення проблеми виходу до Чорного моря [364, 171].

Розглянуте вписування до образу української історії проблематики Андрусівського перемир'я та Вічного миру призводило до пригнічення впливу обох договорів на еліту Гетьманщини. В одній із інтерпретацій на догоду тезі про всеохопну прогресивність для України московської зверхності Андрусів 1667 р., який поділив Гетьманщину по-живому і викликав гостре несприйняття на обох берегах Дніпра, взагалі названий фактором стабілізації ситуації на Лівобережній Україні: «деяку стабільність на Лівобережній Україні забезпечив мирний договір, укладений Росією та Польщею на початку 1667 р. в с. Андрусове» [327, 134].

У більшості ж випадків російські дослідники-традиціоналісти, підкреслюючи, що Андрусівська угода не принесла Україні миру, прямого зв'язку між оформленням на письмі поділу Гетьманщини по Дніпру і антимосковськими виступами на Лівобережжі та заходами П. Дорошенка на Правобережжі не бачать. Б. Флоря хоча й підкреслює, що договір було сприйнято в Україні як загрозу «викорінення козацтва на обох берегах Дніпра» [454, 84], але відразу топить проблему у факторі незадоволення лівобережців наступом на автономію в цілому. «Зовсім різна реакція» населення України та Москви на укладення перемир'я, згідно з цим дослідником, полягає не в різкому розходженні корінних українських інтересів із буквою та духом Андрусова, а лише в тому, що українці на Лівобережжі після закінчення війни вже не хотіли миритися з перебуванням московських військ на своїй території, тоді як Московія, навпаки, хотіла «вернутися до реалізації прийнятих у середині 60-х рр. XVII ст. реформ, повному втіленню яких завадило Переяславське повстання» [464, 230]. Саме поведінка воєвод як утілення нового наступу на суверенітет Гетьманщини названа головною причиною вибуху чергового антимосковського повстання та зміни курсу І. Брюховецьким [361, 97, 365, 336; 454, 83; 464, 230-231].

Проте одне з прямих тверджень, яке виходить із табору традиціоналістів і йде в розріз із загальною канвою традиціоналістських інтерпретацій, а також добре з'ясованою в історіографії послідовністю подій: повстання на Лівобережжі проти І. Брюховецького спалахнуло в низах через те, що гетьман узяв турецьку орієнтацію [327, 134]. Таке цілком очевидне й незграбне перекручування (насправді рішення про звернення до турецького султана за протекторатом було прийнято на старшинській раді, вже коли повстання тривало понад рік [385, 153]) знадобилося лише для того, щоб вчергове підкреслити непорушність промосковської орієнтації рядових козаків і селян, а також знівелювати відверто антимосковський характер повстання на Лівобережжі 1666-1668 рр.

Іншиою стороною традиціоналістська інтерпретація Андрусівського перемир'я та причин повстання на Лівобережжі деформує образ головної складової політичних концепцій П. Дорошенка - курсу на подолання розколу Гетьманщини на Правобережну та Лівобережну. Об'єднання на короткий час в 1668 р. обох берегів Дніпра під орудою П. Дорошенка набуває вигляду не глибинного потягу еліти Гетьманщини, а лише наслідком того, що правобережний гетьман скористався сприятливими обставинами, щоб поширити свою владу на Лівобережжя. Це дало змогу Г. Саніну бачити в поступках, на які пішов цар під час оформлення Глухівських 1669 р. та Конотопських 1672 р., статей відновлення української автономії «практично в тих же кордонах, як і при Б. Хмельницькому» [365, 336], що ліквідувало причину для антимосковських дій на Лівобережжі. А Б. Флоря вважав, що Глухівські статті усунули більшу частину нововведень середини 1660-х рр. і цілком задовольняли лівобережну старшину, бо козаки «отримували набагато більше, аніж статус полків Слобідської України» [464, 365]. Некоректне порівняння «свобод» нової української еліти та слобідської старшини, яке не вписується в історичний контекст, було покликане закамуфлювати реальну втрату Гетьманщиною частини суверенітету внаслідок укладення цього договору. Той факт, що нова українська еліта ніколи не порівнювала свої права і привілеї зі слобідськими, (навпаки, слобожани взорували на Гетьманщину, звідки походили їхні «черкаські обидності»), до уваги не береться.

Образ П. Дорошенка, знакової постаті, в українській історії другої половини XVII ст., виписано в традиціоналістській концепції з прицілом подати гетьмана, перш за все, прибічником поєднання Лівобережної та Правобережної Гетьманщини, а також решти українських земель під скіпетром царя. Як підсумовував Г. Санін, П. Дорошенко хотів «об'єднати Україну під своєю булавою за фактичної повної самостійності Правобережної частини та автономії Лівобережжя у складі Росії. Це був тоді можливий шлях до збереження української державності» [365, 337]. Поразка цього проекту пояснюється тим, що П. Дорошенко висував такі умови, у межах яких «російський протекторат над гетьманством став би суто формальним», а його зовнішньополітична лінія різко розходилася з курсом Московії [464, 295-297, 350-351]. Отже, все-таки визнається, що гетьман сповідував концепцію самодостатності та суб'єктності Гетьманщини. Проте ідея П. Дорошенка щодо турецького протекторату та її реалізація опущена до рівня політичної гри правобережного гетьмана й не розглядається крізь призму його уявлень про корінні інтереси Гетьманщини. Вплив геополітичної ситуації в регіоні обмежено до констатації неприйнятності для Речі Посполитої та Московії реальної зверхності султана над Правобережною Гетьманщиною [365, 337-342; 464, 362-363]. Поразка П. Дорошенка, військові дії на Правобережжі І. Самойловича та зруйнування Чигирина зображуються як закономірний підсумок загальної тенденції до «возз'єднання» [75, 118-129, 365, 340-342].

Утім, на початку ХХІ ст. з'явилася пластичніша інтерпретація діяльності П. Дорошенка, яка враховувала нові історіографічні реалії й зближувала позиції російських істориків та їхніх колег з України й Польщі. Гетьман характеризується як «тверезий, більше того, талановитий політик» [366, 68]. Прямо відзначається, що його політичні концепції сягали своїм корінням державницької програми Б. Хмельницького. Зникла фатальна прив'язаність ідеї об'єднання України обох берегів Дніпра до реалізації цього проекту винятково під зверхністю московського царя, хоча й зроблено реверанс у бік пріоритетності саме промосковського сценарію. А турецько-татарський вектор політики П. Дорошенка пояснюється тим, що Москва не надала йому відповідної допомоги [366, 67]. Політичне кредо правобережного гетьмана визначено наступним чином: «П. Дорошенко продовжував політику Б. Хмельницького, мав на меті об'єднання України, перш за все, у складі Російської держави на умовах конфедерації, але припускав можливість протекторату над Правобережною Україною з боку Османської імперії чи Речі Посполитої» [366, 67].

Б. Флоря пішов ще далі, зауважуючи, що спершу П. Дорошенко орієнтувався на поєднання правого та лівого берегів під протекцією султана: «Влітку 1668 р. гетьман Дорошенко, здавалося б, був близьким до здійснення своїх планів відновлення єдиного українського гетьманства під османським протекторатом» [454, 86]. Більше того, «висуваючи свої умови, гетьман Дорошенко поводив себе як сильний та незалежний партнер, котрий диктує свої умови іншій стороні» [454, 87]. При цьому визнається, що ідея турецького протекторату пустила коріння і в старшинському середовищі Лівобережжя, де на Раді в Гадячі було прийнято рішення «просити допомоги хана і султана». Але непопулярність турецької протекції в Україні та недолугі дії турків на Правобережжі призвели до краху протурецької орієнтації [454, 84, 86, 91]. А відтак поява на правому березі потягу до поновлення колишньої єдності козацької України під московським стягом постає наслідком невдач на турецько-татарському напрямку, а не іманентним виявом єства українського населення, як це мало бути в межах строгого слідування концепції «возз'єднання». Підсилює відповідний ефект і теза Б. Флорі про те, що П. Дорошенко, навіть присягнувши восени 1675 р. цареві, ще понад півроку шукав дієвої допомоги у султана [454,125].

На фоні П. Дорошенка та інших правобережних гетьманів образ І. Самойловича різко контрастує. «Поповича» подають як утілення остаточної перемоги в Україні потягу до поєднання з московським світом. І. Самойлович проголошується палким поборником «єдиної держави» [75, 96]. Діяльність гетьмана відповідає інтересам московської еліти і працює на іманентно запрограмоване українсько-російське поєднання. А тому І. Самойловича підносять вище порівняно з іншими менш «однозначними» гетьманами, з якими йому доводилося мати справу. Вибір цієї кандидатури для наділення такими характеристиками був невипадковим, оскільки І. Самойлович єдиний гетьман аж до І. Скоропадського, хто не був поміченим у відкритому прагненні позбутися царської зверхності.

І. Самойловичу як нібито щирому поборнику такої інтеграції приписується чітке усвідомлення того, що головним його завданням була турбота про вірність суспільства Гетьманщини московському цареві [75, 96]. Ідеї І. Самойловича про всеохопність та самодостатність влади гетьмана, спадковий гетьманат, підведення під свою булаву обох берегів Дніпра, оптимальні кордони України хоча і згадуються [368, 78], але відсуваються на задній план без уписування в контекст політичних програм інших гетьманів, тоді як у модернізаторській течії російської історіографії та в українській історіографії аналіз цих ідей посідає центральне місце [389, 364-381; 473, 353-366; 412, 317-355]. Московія ставила перед гетьманом військово-політичні завдання, які «відповідали загальним інтересам російського та українського народів» [75, 117]. І. Самойлович постає беззастережним виконавцем розпоряджень, які линули з Московії у різних сферах, а «вся зовнішня політика Лівобережної України перебувала практично під повним контролем Москви» [75, 117].

Ефект повної москвоцнентричності гетьмана досягається за рахунок пригнічення конфліктних зон між Батурином та Москвою. З політичних концепцій гетьмана штучно усунуті ознаки мислення категоріями вищості інтересів Гетьманщини порівняно з інтересами Московії. Натомість І. Самойловича наділено думками про його особистий статус в ієрархії царедворців. Участь майбутнього гетьмана в антимосковському повстанні 1668 р. банально пояснюється тим, що той просто пішов за течією, «не розібравшись у ситуації» [75, 49]. Гостре несприйняття І. Самойловичем Вічного миру 1686 р. подається в пом'якшеному вигляді з повним ігноруванням прямих антимосковських висловлювань гетьмана включно із заборонами згадувати в українських церквах царське ім'я. Повідомлення джерел про ці висловлювання оголошені сумнівними [243, 430]. Згідно з О. Алмазовим, гетьман взагалі обмежився тим, що радив московським дипломатам «відсунути кордон від Києва на захід» [243, 430]. У пластичнішому варіанті, запропонованому К. Кочегаровим, незадоволення І. Самойловича зводиться до територіальних претензій без уписування поглядів гетьмана в традиційні уявлення старшини про природу, статус та кордони Гетьманщини [243, 426-431].

Шлюбні стратегії І. Самойловича трактуються лише як спроба посісти уявлюване місце серед царського оточення та зміцнити свою владу в Гетьманщині. Опція можливого породичання із впливовими російськими вельможами як інструмент для амортизації поглинальних намірів Московії не розглядається взагалі. А глухе роздратування гетьмана тим статусом, який відводили йому царедворці, видається за основне джерело незадоволення Москвою [248, 40].

Урешті, зроблено спроби виправдати політику «великого згону» 1679 р., яка призвела до обезлюднення Правобережжя, що остаточно підвело риску під Правобережною Гетьманщиною. Заходи І. Самойловича трактуються виключно як такі, що випливають з суто його практичних потреб щодо ліквідації політичних опонентів без огляду на ширші горизонти. Крім того, продовжує використовуватися аргумент з арсеналу давніх стереотипів сприйняття мусульманських сусідів крізь призму прямолінійної концепції «турецько-татарської експансії», яка зображувала їх як загрозу для фізичного виживання християнського населення: «Крім того, так званий «згін» допоміг врятувати багатьох мешканців Правобережної України від навернення в рабство татарами з подальшим продажем на невільничих ринках» [75, 132].

Доба Івана Мазепи завжди посідала в російському образі української історії особливе місце й найбільше ятрила російських істориків. Якщо часи Б. Хмельницького з Переяславською радою 1654 р. на п'єдесталі були альфою й омегою всіх російськоцентричних концепцій, то все, що пов'язане з особою І. Мазепи, а також постатями мазепинців, викликало неприховане роздратування. Виняткова ідеологічна зашореність радикально звужувала дослідницькі горизонти, призводячи до навішування ярликів та інших упереджень, замість того, щоб проводити реальні дослідження. Як недавно влучно висловилася Т. Таїрова-Яковлєва, «істеричні вигуки крикливців «Зрадник!» довго не дозволяли серйозно вивчати правління Мазепи (найтриваліше в історії Українського гетьманства)» [413, 3]. Тож історіографічна традиція переповнена стереотипами, густо замішаними на великодержавних інгредієнтах, пересмикуваннях та відвертих фальсифікаціях. Як порадила собі з концептуалізацією Мазепинської доби сучасна традиціоналістська російська історіографія?

Не важко помітити, що саме в цій ділянці спостерігається найменша еволюція порівняно з радянським та давнішим концептуальним полем. Хоча поточні напрацювання інших історіографій, а також модернізаторського крила російської історичної науки, не були цілком проігноровані, що простежується і на рівні деяких інтерпретацій, і на рівні прямих висловлювань із приводу впливу загального тла сучасних досліджень Мазепинської доби. Зокрема І. Андрєєв, визнаючи наявність такого впливу, закликав критично осмислити його: «Новітня російська історіографія, справедливо приймаючи трактування Мазепи більшістю сучасних українських істориків, повинна все ж критично осмислювати і свої вихідні позиції» [79, 295]. Але при ближчому вчитуванні в тексти з'ясовується, що сучасні підходи, вдало апробовані поза межами традиціоналістського крила російської історіографії, вплинули на останню лише у сфері узагальнень другого рівня, тоді як фундаментальні інтерпретації, на підставі яких формуються базові уявлення про історичну добу, залишилися практично без змін.

Одним із знакових проявів зазначених особливостей є передрук без уточнень і доповнень праць, написаних за радянських часів. Зокрема, М. Павленко опублікував свого «Петра І», жодним чином не скоригувавши підходів до концептуалізації постаті І. Мазепи, залишивши в науковому обігу образ, влучно означений іншим російським дослідником А. Каменським як «позбавлена правдоподібності карикатура» [219, 73]. Український гетьман, як і в 1980-ті р.р., належить у М. Павленка «до числа тих людей, для яких не було нічого святого. У нього одного зосередилися чи не всі пороки людської натури: підозрілість і потайність, пихатість і пожадливість, безмежний егоїзм і мстивість, підступність і жорстокість, похітливість і боягузтво». А тому І. Мазепа - «викінчений тип безпринципного честолюбця та користолюбець, який у всіх своїх діях та вчинках керувався зовсім не інтересами українського народу, а особистою вигодою. У будь-якого неупередженого читача Мазепа і як особа, і як політичний діяч не може викликати симпатій» [335, 290-291]. І хоча в одній із останніх своїх праць М. Павленко намагався пояснити перехід І. Мазепи на сторону шведського короля Карла ХІІ появою в гетьмана переконання, що Петро І програє Швеції Велику Північну війну [479, 329], але на генеральне бачення це не вплинуло.

Як і раніше, ті чи інші фальцети щодо постаті українського гетьмана залишилися своєрідною індульгенцією, яка дозволяла робити узагальнення, не заглиблюючись у дослідження особливостей історичного розвитку Гетьманщини кінця XVII - початку XVIII ст. З іншого боку, нові історіографічні виклики підштовхували до формування дуже розбалансованих образів І. Мазепи та відповідної доби, зітканих з положень, які суперечили одне іншому, часом діаметрально, а то й не тримаючись купи взагалі. Прагнення в такий традиційний спосіб зберегти обличчя та врахувати новітні наукові осягнення, які неможливо обійти без репутаційних втрат, призвели до результату прямо протилежного первісному задумові. Упередженість та заангажованість помітна у таких випадках ще чіткіше, скільки б усе це не прикривалося закликом, що «історична інтерпретація не повинна підмінятися маніпуляцією» [79, 294].

Подібний слушний заклик не завадив його авторові - І. Андрєєву - вдатися до численних, утім, притаманних і решті представників традиціоналістського табору, маніпуляцій на основі концепції «зради» гетьмана. Водночас дослідник визнає, що І. Мазепа - «символ, уособлення цілком визначеної національної ідеї», «особа по-своєму видатна». Проте поруч вміщує вбивчу характеристику у стилі М. Павленка і родом у кінцевому рахунку з XVIII ст.: «Провідні риси особистості гетьмана - егоцентризм, владолюбство, головні способи їх задоволення - безпринципність та нерозбірливість. Почуття вдячності було мало відоме Мазепі. Його життєвий шлях - нескінченний ланцюг злочинів та інтриг». І далі - «сумною видається історія тієї держави, в якій особистості, подібні Мазепі, претендують на роль національних героїв» [79, 295, 299]. Визнаючи, що гетьман «завжди діяв за обставинами, керуючись особистою вигодою, а не принципами», і в такий спосіб зводячи на маргінес вплив наступу Московії на суверенітет Гетьманщини та прерогативи гетьманської влади, дослідник водночас стверджує, що в часи І. Мазепи в Україні «про московський гніт говорили так само часто, як колись про польський» [79, 301-302]. За І. Андрєєвим, Мазепа не був носієм української національної ідеї й не обстоював незалежність України. Однак тут таки дослідник зазначає: «Пам'ятаючи про життєвий шлях гетьмана, можна з великою долею вірогідності сказати, що він і сам до кінця не відав, чим закінчиться чергова рокіровка: незалежною Україною, утворенням князівства у складі Речі Посполитої чи ще чим-небудь» [79, 301-302]. Або ж - «Як би не було оцінено виступ І. Мазепи, у ньому відобразилася мрія частини еліти про створення свої держави» [79, 302].

Навіть не беручи до уваги фактор обґрунтованості чи ні низки наведених вище положень, склеювання в одне ціле подібних оцінок з сумнівною сумісністю відбиває типові підходи представників традиціоналістського табору до формування образу І. Мазепи. Тавро органічного зрадника, яке повсякчас прикладалося до гетьмана, стало відправним пунктом для поєднання під одним дахом різновекторних положень. Упроваджується навіть дивна, як на теперішні часи, теза про непотрібність спеціального дослідження комплексу питань, пов'язаних із поведінковими стратегіями української еліти, оскільки І. Мазепа керувався нібито винятково своїми егоїстичними інтересами. Як прямо стверджував Г. Санін, солідаризуючись з А. Андрєєвим: «Що стосується «суспільних та моральних позицій», то їх можна просто виключити через зраду гетьмана з причини відсутності таких рис в характері та свідомості Мазепи. Єдиною причиною зради було бажання зберегти свою владу на Україні й особистий достаток» [368, 85].

Проголошення цієї тези відбиває пошуки алгоритму з метою знайти більш-менш пристойний спосіб обійти сучасні наукові напрацювання стосовно рівня осмислення І. Мазепою інтересів Гетьманщини та українського світу в цілому, які різко розширили коло аргументів, що спростовують традиційну російську інтерпретацію, базовану на концепції «зради» та суто особистих устремліннях гетьмана до якомога більшої влади та непомірного багатства [218; 387; 389-390; 413; 703]. Опція заледве не всеохопної аморальності та егоїстичності І. Мазепи створює фон, покликаний пролонгувати історіографічне існування старих тлумачень політичного курсу І. Мазепи та мети антиросійського повстання 1708-1709 рр., центральних для формування образу гетьмана.

Користуючись тим, що ні оригіналів, ні копій українсько-польських та українсько-шведських договорів не збереглося, домовленості, осягнуті гетьманом із Карлом ХІІ та Стефаном Лещинським, оголошуються такими, що не передбачали зміцнення державності Гетьманщині. Навпаки, Україну уярмлювали чи то шведи, чи то поляки: «Шведи збиралися забрати у свої руки всю торгівлю Балтика-Схід шляхом встановлення контролю над дніпровсько-двінськиим шляхом. Важливішою за Гетьманщину була для них васальна Річ Посполита, до складу якої передбачалося включити Смоленщину з Сіверщиною та Київщиною, а гетьмана засунути подалі у Велике князівство Литовське» [104, 244]. Тож гетьман подається недалекоглядним політиком, який, кидаючи Перта І, не переймався ідеєю зміцнення української державності, не кажучи вже про осягнення незалежності Гетьманщини. «Мазепа не мав наміру виводити Гетьманщину на рівень незалежної держави, але переходив під владу шведського сателіта Лещинського, зраджуючи інтереси українського народу», - підсумовував В. Артамонов [98, 27-32; 102, 17-18], не зваживши навіть на тривіальне питання, що ранньомодерні уявлення про «незалежність» дуже далекі від сучасних.

Для підсилення цієї тези використовується також давній стереотип російської історіографії, що І. Мазепа «довгий час майже завжди незмінно йшов у фарватері російської політики та був слухняним виконавцем царських розпоряджень» [79, 300; 327, 398; 329, 136; 331, 117]. А щоб збалансувати цей стереотип з нещодавно введеними до наукового обігу Московськими статтями 1689 р., які гетьман протиснув для ревізії на українську користь Коломацьких статей 1687 р., значення Московських статей штучно зводиться до функції звичайних царських грамот із розпорядженнями гетьманові [331, 139].

Своєрідним стрижнем, на який нанизуються зазначені вище та суміжні інтерпретації діяльності І. Мазепи, виступає у традиціоналістському середовищі концепція «зради» гетьмана. Порівняно з іншими гетьманами - «зрадниками», І. Мазепа удостоївся «найвишуканіших» епітетів. Якщо І. Виговський, Ю. Хмельницький, П. Тетеря, пізній І. Брюховецький, П. Дорошенко - просто «зрадники», то І. Мазепу наділяють цілою гамою «достойних» характеристик - «гетьман-злодій», «маститий перевертень», «безпринципний зрадник, що діє тільки у своїх власних інтересах», уособлення «нескінченного ланцюга зрад, інтриг та брехні», «зрада й Україні, і Росії» [77, 119; 98, 17-18; 179, 67; 287, 14; 331, 143; 368, 65]. Для нагнітання враження ведеться навіть каталогізація зрад, до чого, очевидно, спонукало наближення роковин Полтавської битви 1709 р. та необхідність додатково підсилити суто ідеологічний потенціал мазепинської тематики. Першою зрадою І. Мазепи Г. Санін та В. Артамонов вважають перебування при дворі Яна Казимира, яке трактується як зрада Московській державі, оскільки вибрався молодий шляхтич до Варшави після Переяславської ради 1654 р. [524, 303]. Далі будь-які переміни в політичних орієнтаціях чи стратегіях нарікають не інакше, як зрадою. Тож, вдруге І. Мазепа «зрадив», коли нібито в 1660 р. переконав Ю. Хмельницького відступити від царя, потім зрадив Я. Пасека, Яна Казимира, П. Дорошенка, І. Самойловича, В. Голіцина та царівну Софію, Петра І і, зрештою, Карла ХІІ [77, 126; 78, 573-574; 102, 17; 368, 75-76, 78-79, 87]. Словом, «єдиною метою І. Мазепи була особиста влада, а методами досягнення цієї мети були безпринципність, зрада своїх покровителів та інтрига… Своїх поглядів на найважливіші політичні проблеми він або не мав, або змінював їх миттєво на догоду новому покровителю» [368, 78].

На такому фоні цілком органічною виглядає спроба перекласти саме на І. Мазепу всю провину за інтенсифікацію Московією курсу на знищення суверенітету Гетьманщини. Мовляв, якби не «зрада» І. Мазепи, то процес уніфікації протікав би значно повільніше. Для створення більшого ефекту протиставляються діяльність та політичні концепції Б. Хмельницького та І. Мазепи. Якщо зусиллями першого «була створена й у складі Росії зміцнена українська державність», то «авантюризм та інтриганство другого поклали початок занепаду цієї державності» [368, 65; 327, 398; 356, 341]. Аргументаційна база для такого концептуального твердження зводиться на рівень банального притлумлення наслідків поглинальної політики Московії в Україні в другій половині XVII ст. Маніпулятивно до цілком виправданої тези про те, що устрій та владна вертикаль Гетьманщини не зазнали змін, припасовується твердження про несуттєвість звуження суверенітету Української держави на користь Москви станом на 1708 р. порівняно з Березневими статтями 1654 р. («державний устрій та становище України у складі Росії практично не змінилося» [368, 77]). Таким чином, протягується думка, що легальних причин для порушення питання про унезалежнення Гетьманщини від Московії через загрозу втрати державності не існувало. А відтак прямо стверджується, що універсали Мазепи під час війни маніфестів (у них централізаторські та уніфікаційні плани й дії Петра І називалися першопричиною повстання [345, 267-282]) «не мали під собою жодної підстави» [335, 397], тому «виставити Мазепу як невинну жертву «імперської політики» петровського уряду можна визвати невдалою» [284, 216], а «зрада» гетьмана «дала поштовх падінню української автономії» [356, 341].

Останнім часом під концепцію, яка заперечувала результативність наступу Московії на українську автономію до 1708 р., а отже, і наявність фундаментальних підстав для переходу І. Мазепи на сторону Карла ХІІ, намагалися підвести нове підґрунтя. Відкидаючи твердження про цілеспрямований наступ Петра І на суверенітет Гетьманщини та полемізуючи з тими істориками, хто обстоює протилежну тезу, Я. Лазарев зводить задуми 1707 р. щодо створення Київської губернії та підпорядкування їй частини Гетьманщини до кроку, викликаного винятково військовими міркуваннями царя, а не централізаторськими та уніфікаційними намірами. Якщо в українській історіографії, а також у концептуалізації Є. Анісімова та Т. Таїрової-Яковлєвої (про її підхід нижче) спроба адміністративної реформи 1707 р. є наріжним компонентом політики Петра І, яка загрожувала власне існуванню Гетьманщини, то в Я. Лазарева - це суто практичний крок, який був спричинений потребами організації оборони проти армії Карла ХІІ без наміру бодай понизити планку суверенітету Української держави. «Петро І посилено готував Малоросію до оборони. Саме тому йому знадобилося «приписати» малоросійські міста-фортеці з російськими гарнізонами до Білгородського розряду» [279, 140-141]. При цьому «глава цього об'єднаного розряду займався винятково питаннями оборони краю від загроз з боку шведської армії та повстанців К. Булавіна, а не реалізацією «певних» реформ…» [279, 140]. А відтак «ці нові явища в російсько-українських відносинах не означали корінного зламу автономії Гетьманщини та істотного падіння впливу її еліти» [283, 417].

У такий спосіб за дужки виноситься той факт, що включення кількох міст Гетьманщини під юрисдикцію російського воєводи, а відповідно виведення їх з-під влади гетьмана, якими б намірами це не обставлялося, не могло не викликати незадоволення серед козацької старшини. А в поєднанні з іншими спробами втручання у внутрішнє життя України навіювало їй стійке враження про наміри царя ліквідувати Гетьманщину як таку, на чому й будуються концепції, які вписують централізаторську губернську реформу Петра І в широкий контекст заходів, сприйнятих українською елітою вкрай вороже, як загрозу для свого статусу.

Водночас в інших інтерпретаціях, які походили з традиціоналістського табору, явні перебільшення робилися у протилежну сторону: Мазепа до «зради», навпаки, не зумів ефективно протистояти централізаторському котку, внаслідок чого автономія Гетьманщини значно звузилася. Як зазначалося в одній з колективних праць, «При Мазепі процес знищення автономії України та форм виборного козацького правління набрав такої сили, що зупинити його було практично неможливо» [329, 136]. І. Андрєєв навіть писав про «московський гніт», який розцінювався в Гетьманщині як подібний до польського, про «тягар самодержавства» та «насилля московських властей» [79, 302]. Більше того, дослідник наголошував на тому, що згідно з Коломацькими статтями 1687 р. відбулося радикальне перезавантаження устрою Гетьманщини. Гетьман перестав бути володарем Гетьманщини, вона стала підвладною цареві [79, 302].

Усе це руйнує концептуальну однотипність традиціоналістської візії Мазепинської доби. Виникає також явне протиріччя між, з одного боку, покладенням на І. Мазепу гіпертрофованої «відповідальності» за звуження суверенітету Гетьманщини, а з іншого, фундаментальним для традиціоналістької концепції поясненням невідворотності розмивання української державності у зв'язку з самою логікою розвитку Московії та завданнями зовнішньої політики останньої. Крім того, останнім часом було аргументовано показано, що І. Мазепі, навпаки, вдалося не тільки зупинити централізаторський коток, а й по факту повернути Гетьманщині й гетьманові частину втрачених прерогатив [413, 88-90, 96]. Юридично ж Коломацькі статті були ревізовані Московськими статтями 1689 р., і саме останні дозволили І. Мазепі зміцнити гетьманську владу та суверенітет Гетьманщини. Однак уведені до наукового обігу російською дослідницею Т. Таїровою-Яковлєвою в 2006 р. Московські статті, зміст яких підважує наведені вище інтерпретації, не стали об'єктом прискіпливої уваги в традиціоналістському таборі.

Додатково розбалансовувало концепцію «зради» І. Мазепи як каталізатор наступу Петра І на суверенітет Гетьманщини визнання деякими представниками традиціоналістської течії того факту, що ще перед виступом І. Мазепи козацька старшина протестувала проти централізаторських обмежень, які настирливо прагнула накласти Москва. Як зазначав В. Артамонов, «старшинська верхівка хворобливо реагувала на дедалі більше ущемлення своєї автономії та «кривду» Москви, звинувачувала вказівкою на добровільність приєднання України до Росії - «Москва нас не мечем взяла, а договором» [90, 146]. Наголошується також на тому, що «російська війна за Балтику виходила за сферу як національно-українських, так і гетьманських інтересів» [99, 146]. Ще одним фактором стало несприйняття позиції Петра І стосовно Правобережжя [90, 147].

На рівні концептуалізації причин незадоволення старшини окреслилося три принципові підходи. У межах першого з них, наближеного до позиції модернізаторського напряму російської історіографії, а також до сучасного наукового консенсу загалом, прямо визнається договірність тогочасних українсько-російських відносин та порушення Москвою Коломацьких статей у часи Великої Північної війни. Це вилилося у використання козацьких військ за межами Гетьманщини, спроби реорганізувати систему формування козацьких полків, розширення присутності московського війська та представників московської адміністрації на території України [265, 18]. А відтак дії І. Мазепи набувають легітимності крізь призму європейських політико-правових уявлень, у межах яких зміна сюзерена, коли той порушує взяті на себе зобов'язання, розглядається як самодостатня причина для легітимного виходу з-під його зверхності.