Ранньомодерна українська державність в сучасних польській та російській історіографіях

Знаковою ланкою образу післямазепинської Гетьманщини є положення Т. Таїрової-Яковлєвої, що козацька старшина була середовищем, яке сприймало нові віяння з Європи. Зокрема, концепція реформ К. Розумовського в освітній і культурній сфері була просякнута просвітницькими ідеями, винесеними гетьманом з освітніх подорожей по Європі [412, 445-447]. Так само й Конституція Пилипа Орлика, високо оцінена дослідницею: «Безумовно, багато положень конституції для свого часу були революційними. Ідеї розподілу виконавчої, законодавчої та судової влад, відділення церкви від держави та інші змушують дивуватися просвітництвом Орлика, глибиною його осмислення основ державності» [412, 386]. Однак Конституція обмежувала гетьманську владу, що в тогочасних умовах було шкідливо для України [412, 386].

На відміну від традиціоналістів, абсолютно інертних, що показово, до постаті П. Орлика та мазепинців, у модерністському таборі ця проблематика вперше в сучасній російській історіографії була піднесена на рівень концептуалізації. Т. Таїрова-Яковлєва однозначно характеризує П. Орлика як гетьмана, котрий «поклав себе на вівтар служінню ідеалу звільнення Українського гетьманства» і все життя в еміграції присвятив «ідеї визволення України «з московського ярма» [412, 379, 397]. Діяльність П. Орлика, перемежована періодичними приступами відчаю, була вагомим чинником міжнародної ситуації в Україні та Східній Європі загалом. Дослідниця відзначає величезну політичну й навіть конфесійну гнучкість гетьмана в пошуках міжнародних комбінацій для визволення України та заперечує тезу Д. Бовуа про безнадійність зусиль П. Орлика, наголошуючи на тому, що існували підстави розраховувати на успіх [412, 400-401; 416, 74-77].

Уведення до сучасного російського гуманітарного простору дискурсу про П. Орлика й мазепинців, безумно, сприяє розхитуванню основ концепції неухильного руху українського світу до розчинення у світі московському.

Загалом модернізаторська модель ранньомодерної української державності виявилася найбільш конкурентоспроможним інтелектуальним продуктом російській історіографії в сучасних умовах. Позбавлений великодержавницької підкладки він пропонує об'ємне бачення історії Гетьманщини, яке цілком вписується в новітні тренди наукового освоєння відповідної проблематики, перегукуючись в базових підходах з українською та польською історіографіями. Відправним пунктом зближення стало визнання самостійності українського історичного процесу, яке вивело на орбіту представлення Гетьманщини як органічного вияву природного саморозвитку українського світу, а також на зосередження уваги на ґенезі та втіленні в життя державної ідеї, появі нової української еліти, її світоглядних імперативах, політичних концепціях, проблемі легітимації Гетьманщини в умовах стереотипів ранньомодерної доби, стратегіях досягнення і збереження самодостатності. Саме осмислення цих аспектів і стало основою модернізаторського образу ранньомодерної української державності, типологічно зблизивши його з моделями, опрацьованими в українській та польській історіографії. Водночас він виявився радикально віддаленим від традиціоналістської версії, в рамках якої більшість з перелічених компонентів або проігноровано, або пригнічено коштом педалювання на українсько-московському поєднанні як генеральній історичній закономірності, що визначала зміст всієї української історії.

Представникам модернізаторського табору вдалося запропонувати якісну концептуалізацію ключових питань, пов'язаних з державністю Гетьманщини. Т. Таїрова-Яковлєва перебуває на вістрі осмислення корінь державницьких устремлінь Б. Хмельницького та його оточення. Подібно до М. Франца вона дійшла висновку про появу в головах козацької старшини державної ідеї. Однак на відміну від польського історика дослідниця бачить пряму спадкоємність між політичними концепціями Б. Хмельницького й попередньою традицією, тобто курс на незалежність Гетьманщини постає органічним продовженням ідей першої половини XVII ст., які постулювали необхідність одержавлення руського світу Речі Посполитій. Так само Т. Таїрова-Яковлєва пішла далі Б. Флорі, який, визнавши існування в головах козацької старшини переконання щодо потреби перетворити Річ Посполиту на державу «трьох народів», трактує державотворчі процеси доби Б. Хмельницького крізь призму удосконаленої ним концепції «загальноросійської культури» як проміжний етап на шляху творення «єдиної держави». Зрештою, дослідниця залишила позаду й українських дослідників, які до останнього часу не наважилися занурити появу в головах козацької старшини державної ідеї в першу половину XVII ст.

Потужного інтелектуального удару по російській великодержавницькій моделі ранньомодерної української історії, а заодно й по всій «звичайній схемі російської історії» завдає новаторська теза Т. Яковлєвою питання про те, що поява Гетьманщини була «створенням /відновленням держави». Така постановка питання, до якої лише через понад десять років підступилися в українській історіографії, виводить образ Гетьманщини на цілком іншу орбіту, ніж пропонує традиціоналістська версія, підкопуючи самі засади традиційного російського наративу. Під таким кутом особливо значення набуває концептуалізація дослідницею проблеми уявлень старшини про оптимальні кордони Гетьманщини, ставлення нової української еліти до києво-руської спадщини, питання вітчизни у світогляді козацтва, за межі якої воно і в другій половині XVII ст., і у XVIII ст. однозначно і безальтернативно виводило Московію.

Важливими елементами модернізаторського образу стали узагальнення про стратегії досягнення внутрішньої та зовнішньої легітимації Гетьманщини й розгляд проблематики Переяславської ради 1654 р. крізь цю призму. Представлення Переяслава 1654 р. та Березневих статей як однієї з ланок ряду договорів від Зборівського 1649 р. до Гадяцького 1658 р. включно знімає наліт ексклюзивності з українсько-московських домовленостей, вписуючи їх у ширші контексти. На це ж працює акцентування уваги С. Лобачовим та тому, що московський вектор не мав консенсусного ставлення в суспільстві Гетьманщини, а курс Москви на зближення з Гетьманщиною був не прагненням до об'єднання «трьох братніх народів», а виявом панправославної ідеї вселенськості московського царя та патріарха, до того ж навіяної за активної участі української дипломатії. Крім того, концепція «єдиної держави» підважується тезою про те, що міжнародне визнання факту прилучення Гетьманщини до Московської держави було досягнуто лише в 1686 р. під час укладення Вічного миру.

Ще одна демаркаційна лінія між модернізаторським і традиціоналістським образом ранньомодерної української державності пролягла по визначенні причин громадянської війни та місця Московії у світогляді козацької старшини тих і пізніших часів. Т. Таїрова-Яковлєва відкинула концепцію наявності промосковськи /пропольськи орієнтованих угруповань старшини й поділяє старшину на дві інші групи: ту, для якої пріоритетом були інтереси держави, й ту, яка на перше місце ставила приватновласницькі та кар'єрні спонуки. Звідси значна типологічна спорідненість з українською та польською історіографією в прочитанні громадянської війни, Гадяцької унії, проблеми турецького протекторату, політичних концепцій П. Дорошенка, зрештою, доби Івана Мазепи й радикальна відмінність з представниками традиціоналістського табору російської історіографії.

6. Пріоритетний доробок польських та російських дослідників

6.1 Спектр піонерських та поглиблювальних досліджень

Формування образу ранньомодерної української державності в сучасних польській та російській історіографіях супроводжувалося якісними напрацюваннями на рівні дослідження ряду важливих конкретно-історичних проблем та археографічними публікаціями джерел, які суттєво розширювали актуалізовану джерельну базу. Насамперед варто відзначити, що значний внесок було зроблено у сфері з'ясування передумов української Національно-визвольної війни. Завдяки зусиллям польських істориків М. Дроздовського, Т. Кемпи та Г. Літвіна якісно розширено уявлення про вплив функціонування магнатського землеволодіння в козацьких краях та релігійної ситуації в Україні. Дослідження Г. Літвіна колонізації Брацлавщини та Південної Київщини, поєднуючись із доробком П. Кулаковського щодо колонізації Чернігово-Сіверщини, а також Правобережної Київщини [267, 253-340; 268, 497-523] суттєво скоригували сприйняття далекосяжних наслідків прискореного господарського освоєння лісостепового прикордоння в 1630-1640-х рр.

Г. Літвін аргументовано показав, що різке розширення магнатського землеволодіння не просто загрожувало інтересам українських козаків, на чому зазвичай акцентувалося й раніше, а й - і це надзвичайно важливо - виводило на іншу орбіту становище дрібної шляхти Київщини та Брацлавщини, провокуючи паралельно ще й етнічний конфлікт між, з одного боку, козаками, а з іншого - поляками та євреями. Розширивши джерельну базу, дослідник рельєфно продемонстрував, наскільки разюче проникли магнати в регіон, та наскільки тотально вони згромаджували земельну власність [689, 61, 72-73; 691, 209-217].

Вплив бурхливої колонізації багаторазово посилив той факт, що магнати зосередили у своїх руках більшість урядів Південної Київщини та Брацлавщини. Це зрезонувало не тільки на козаках, а й на дрібній та почасти середній шляхті. На Київщині в 1640 р. дрібна шляхта, яка становила 63% стану, володіла лише 6% підданих, на Брацлавщині в 1629 р. ситуація була ще гіршою: відповідно 51,6% дрібних шляхтичів мали 1,9% димів [689, 37, 49]. Окрім того, досліджуючи особливості сеймової репрезентації Київського воєводства, дослідник показав у відсотковому вираженні, якою мірою впала суспільна вага цих категорій традиційної української еліти, що підштовхувало до спроб реваншуватися під козацьким прапором [690, 50].

Очевидною новизною стали спостереження Г. Літвіна щодо національного складу шляхетського середовища Київщини та Брацлавщини, що дало змогу в концептуалізації передумов Національно-визвольної війни перейти від загальних фраз про наростання етнічної напруги до тез, базованих на кількісних показниках. Найретельніші, як на сьогодні, підрахунки дослідника засвідчили, що понад 30% шляхетських маєтків було віддано в 1630-1640-ві рр. в оренду чи заставу. Показово, що серед шляхти-орендарів Південної Київщини 77,3% осіб були поляками [690, 76]. А відтак напруга виразно набувала ще й етнічного, українсько-польського, вияву.

Важливе значення для тоншого розуміння причин могутнього соціального вибуху в Україні середини XVII ст. мають спостереження Т. Кемпи щодо релігійної ситуації в Речі Посполитій. Цілісне дослідження під одним дахом змагань православних і протестантів за реальну рівноправність Церков у державі «двох народів» дозволило розставити акценти в давній дискусії з приводу того, наскільки акт Варшавської конфедерації 1573 р., який проголошував релігійну толерантність, визначав атмосферу. Саме розгляд православного питання в порівнянні зі становищем різних гілок протестантизму виявився дуже ефективним підходом. Вдалося з'ясувати, що в умовах конфесіоналізації простору Речі Посполитої й толерованої Зигмунтом ІІІ контрреформації віротерпимість залишилася по-суті мертвою буквою. І православні, і протестанти мусили боротися за підтвердження Варшавської конфедерації. Висновок Т. Кемпи, зроблений на підставі глибокого дослідження, однозначний: спільний інтерес православних і протестантів був таким, що «мав провадити до гарантування одним та іншим тих самих релігійних свобод та політичних прав, які мали католики» [652, 553]. Православні взагалі боролися за виживання, бо «внаслідок Брестської унії були позбавлені формальних підстав для подальшого існування в державі» [652, 553].

Такі висновки призвели до декласування розмов про Річ Посполиту як територію релігійної толерантності. Крім того, на новий рівень було виведено дослідження співпраці між православним та протестантським табором, що відлунювало й на позиціях козацтва, яке у 1620-х рр. налагоджувало контакти на цьому ґрунті з лідером протестантів Кшиштофом Радзивіллом, а отже, й на ролі литовського фактору в середині XVII ст.

Власне заангажування українських козаків до релігійних справ, здавна досліджуване в різних історіографіях і під різним кутом, також стало об'єктом якісних студій. Завдяки дослідженням М. Дроздовського та Т. Хинчевської-Хеннель [593], а також точковим спостереженням Т. Кемпи [651, 289-301] вдалося суттєво урізноманітнити наукові уявлення про місце релігійного фактора у світогляді козаків та політичних концепціях Війська Запорозького. Перегукуючись з дослідженнями С. Плохія та П. Саса, праці польських істориків дозволяють суттєво уточнити світогляд козацької старшини у вирішальні десятиліття перед Національно-визвольною війною. Важливо, що М. Дроздовський зосередив основну увагу на з'ясуванні ступеня релігійності козаків, тобто на питанні, яке дуже спекулятивно відображено в історіографії, але яке так і не було предметом спеціальних досліджень. Кваліфікований аналіз дослідника призвів до спростування тези про слабку релігійність козаків та їхню релігійну індеферентність. Як показав М. Дроздовський, «щоразу виразніше заангажування козацтва у змагання за повернення Православній Церкві та пов'язаним з нею інституціям прав, належить визнати, не набуло б таких різноманітних форм та не проводилося б так успішно, якби походило лише з суто політичних мотивів. У зв'язку з цим видається, що його силу значною мірою визначило ставлення козаків до змісту релігії…» [592, 237]. М. Дроздовський заперечив прямий зв'язок між повсякденною байдужістю козаків до релігійних практик інших та незначним знанням релігійних догм, з одного боку, та рівнем реальної релігійності, з другого. Його плідні спостереження доповнюють розроблені в історіографії сюжети про залучення козацтва до релігійної боротьби уявленнями про релігійності козаків. Як зазначав дослідник, «у згаданий період змагання козаків для оборони Православної Церкви були вираженням їхньої релігійності. Потрібно однак виразно підкреслити, що засвідчена на підставі використаних у праці джерел участь козаків у молитвах та сакраментальному житті, а також факт існування в їхній свідомості уявлень на предмет післясмертної долі душі, безсумнівно, свідчать про визнання ними підставових релігійних засад. Видається, що щоразу більшою мірою вони визначали їхній спосіб мислення та дії» [592, 241]. Такі висновки суттєво впливають на потрактування як причин Національно-визвольної війни, так і функції релігійних гасел, активно використовуваних Б. Хмельницьким та його оточенням.

Наступний блок новаторських спостережень належить Б. Флорі, одному з лідерів традиціоналістського табору в російській історіографії, і також стосується сфери ціннісних орієнтирів та стереотипів мислення українського козацтва. Дослідник звернувся до з'ясування такого важливого сегмента світогляду козаків, як ставлення до монарха й монархічної влади. З огляду на потреби легітимізувати війну середини XVII ст. та здобути визнання відновленої української державності це питання мало ключове значення. Не менше впливало воно й на політичні концепції та військові зусилля Б. Хмельницького та подальших українських гетьманів, а також спроби порозуміння між новою українською елітою та Варшавою.

Б. Флоря якісно дослідив формування культу короля Владислава IV, з одного боку, як монарха, а з іншого, як постаті (спершу королевича, а потім короля). Продовжуючи в нових умовах напрацювання В. Чермака та М. Грушевського щодо стосунків між козаками та Владиславом [164, 492; 564], учений вийшов за межі дискусії з приводу того, наскільки взятий на озброєння Владиславом IV проект турецької війни та зустріч із делегацією козацької старшини стимулювали Військо Запорозьке до повстання. Увівши попутно до наукового використання низку джерел із фондів Посольського та Розрядного приказів Російського державного архіву давніх актів (РДАДА), Б. Флоря зосередився на з'ясуванні еволюції ціннісних установ козаків. Досліднику вдалося показати, що культ Владислава почав формуватися ще наприкінці 1610-х рр., а на початку наступного десятиліття уже виразно простежується [449, 92], тоді як М. Грушевський, наприклад, пов'язував це з подіями початку Національно-визвольної війни [164, 492]. Цей культ полягав у наділенні Владислава лаврами «прокозацького короля», а також поборника релігійної толерантності і захисника православ'я та «народу руського». Визнання Владиславом під час елекції 1632 р. відновленої у 1620 р. під захистом козацьких шабель Київської православної митрополії остаточно закріпило відповідний образ. Не захитали його навіть козацькі повстання 1635, 1637-1638 рр., трактовані козаками як антишляхетські, а не анти королівські [449, 92-94, 108-109; 456,40 - 49].

Висновки, до яких дійшов Б. Флоря, підштовхнули його відмовитися від характерної для російської історіографії традиції спрощено і прямолінійно зображувати мету, яку переслідували козаки, піднімаючи в 1648 р. повстання, а саме: від'єднання українських земель від Речі Посполитої з подальшим переходом під зверхність московського царя. Концепція Б. Флорі, яка потім була сприйнята більшістю російських дослідників, полягала в наголошенні на тому, що козаки спочатку не мали планів прощатися з Річчю Посполитою. Нa перших порах вони пов'язували задоволення своїх станових потреб, а також «прав і свобод народу руського» з майбутнім реформуванням Речі Посполитої. Напрямок реформування визначався як посилення королівської влади на противагу магнатам («королев'ятам»), зі свавіллям яких ототожнювалися всі біди, що накотилися на українські землі [449, 109]. Протиставлення по лінії прокозацький король - антикозацька шляхта також призводить до глибшої концептуалізації мотивів повстання, гасел війни, дорожньої карти її внутрішньої легітимізації, стратегій мобілізації мас тощо.

Кілька важливих пріоритетів належить польському історику П. Бореку. Його вже відзначені за грунтовність [489, 90-103] дослідження образу України середини - другої пoловини XVII ст. у польському письменстві підняли на нову висоту наукові уявлення про сприйняття освіченими поляками українського світу, української Національно-визвольної війни, громадянської війни. Після праць Ю. Мицика [315; 322] це була перша така об'ємна й результативна спроба, яка всього подає літературні пам'ятки під іншим пізнавальним ракурсом [545-547]. Крім П. Борека, спробу з'ясувати образ Б. Хмельницького у польському письменстві (щоправда лише 1648-1657 рр.) зробила М. Барловська [537]. Крім того, особливо варто відзначити аналіз П. Бореком епістолярної спадщини Б. Хмельницького. Листи гетьмана вперше в історіографії розглянуті «як прояв ментальності людини XVII ст.» зі з'ясуваням кола кореспондентів, «ставлення до Бога, релігії, влади у широкому розумінні» [546, 162-163].

Явним пріоритетом сучасної польської історіографії є дослідження проблеми розгляду українського питання на сеймах Речі Посполитої, що зміцнює підґрунтя для концептуалізації ставлення різних еліт до подій і процесів, пов'язаних зі становленням ранньомодерної української державності. Продовжуючи традицію так званих «сеймових монографій», польські дослідники спромоглися на ряд цінних праць про сейми другої половини XVII ст., і які ще не були об'єктом докладних студій [561; 600; 700; 746]. Крім того, з'явилися якісні дослідження, спеціально присвячені з'ясуванню місця та ролі українського питання на сеймах 1650, 1652, 1659 рр. [572-573; 675, 197-212].

Важливим компонентом, який суттєво збагатив пізнання особливостей відновлення в ранньомодерні часи української державності та функціонування Гетьманщини стали дослідження військової історії середини - другої половини XVII ст. На цій стезі безперечним лідером є польські історики. В українській історіографії проблематика військової складової Національно-визвольної та громадянської війн не належить до пріоритетних тем. На пальцях однієї руки можна перелічити дослідників, які спеціально досліджують це питання наприклад, (О. Сокирко, І. Строженко). Російські історики зосередилися на розвитку військової справи у Московії. Українські сюжети їх цікавили лише в розрізі Конотопської битви 1659 р. [109-118] Натомість у польській історіографії військова cправа належить до дослідницьких ділянок, які нині розвиваються найдинамічніше. Насамперед варто відзначити варшавську школу професора М. Нагельського, що виросла з відповідного семінару при Варшавському університеті і спеціалізується на цій тематиці. Її представники стали авторами низки копітких досліджень, пов'язаних із військовою історією української Національно-визвольної та громадянської воєн. Тісно пов'язані з цією школою Т. Цесельський та М. Вагнер. Крім того, варто відзначити таких спеціалістів як Р. Сікора та Р. Романський.

Увага польських істориків концентрувалася на формуванні, кількісних характеристиках, військовій спроможності, військових контингентах коронної та литовської армії під час різних військових кампаній проти Війська Запорозького, озброєнні, спорядженні, моральному духові кварцяного війська, посполитого рушення, найманцях, стратегіях і тактиці кампаній, визначних битвах, військовій майстерності польських полководців, українських гетьманів та старшини, ролі військових кампаній у розвитку подій і процесів. Меншою мірою досліджувалася специфіка козацького війська. Особливістю сучасних розвідок (особливо тих, які вийшли з-під пера представників школи професора М. Нагельського) став відхід від вузько закроєної військової тематики, умовно кажучи «військової історії для військової історії», як це часто-густо практикувалося доти. Для більшості праць притаманний тісний зв'язок з концептуальним баченням українсько-польських, польсько-російських, польсько-турецьких, польсько-татарських відносин та виходом на створення передумов для нового прочитання тих чи інших проблем.

Так, усебічне дослідження М. Нагельським зимово-весняної кампанії 1651 р. польного гетьмана М. Калиновського на Брацлавщині та облоги козаками Кам'янця-Подільського у травні цього ж року [725; 730] суттєво вплинуло на сучасні інтерпретації битви під Берестечком 1651 р. та її ролі в українській Національно-визвольній війні. З'ясування дослідником перебігу, наслідків кампанії для коронного війська, оцінка втрат значною мірою інспірувало появу в українській історіографії концепції, яка заперечує катастрофічність поразки армії Б. Хмельницького під Берестечком, як це зазвичай вважалося досі. Було показано, що виснаження війська М. Калиновського та втрата 8-9 тис. жовнірів цілком можна порівняльні із загибеллю 10-12 тис. козаків під час триденної битви під Берестечком та облоги козацького табору [140]. Крім того, становище Б. Хмельницького у Війську Запорозькому, вдалі дії у 1651 р. після кампанії (особливо під Білою Церквою) та його зовнішня політика супроти Москви виразно засвідчили, що для еліти Гетьманщини битва під Берестечком - «тяжка, гнітюча поразка, яка боляче била по амбітних планах, але не руйнувала їх ущент, не закривала обрій і не видавалася катастрофою» [140, 71; 141, 110-114]. Зрештою, сам М. Нагельський, оцінюючи всю кампанію 1651 р., також зауважив, що «наслідки берестецької баталії були дуже скромними… Берестецька битва, яка мала стати вирішальним зіткненням з запорізькою Козаччиною, виявилася тільки одним із багатьох поєдинків із козацьким гетьманом Б. Хмельницьким» [326, 27].

Загалом у сучасній польській історіографії з'явилася низка інших праць про битву під Берестечком та кампанію 1651 р. в цілому, які розглядали різні військові аспекти, зокрема й перебіг битви та втрати сторін [126; 272; 321; 584; 697; 733; 759; 773-774]. Консульство Польщі в Луцьку навіть ініціювало польсько-українську наукову конференцію та видання змістовного збірника матеріалів. У ньому опублікована стаття П. Гавроня про образ битви в польській історіографії, де спостерігається велика зацікавленість Берестечком 1651 р. Період після 1989 р. автор взагалі назвав переломним, хоча й надміру песимістично оцінив здобутки польських істориків, вважаючи, що вони «шанс до сих пір не використали» і що загалом «внесок польської історіографії в дослідження змагань 28-30 червня 1651 року важко назвати вагомим» [152].

Серед інших баталій спеціальних досліджень дочекалися битви на Жовтих Водах (1648), під Корсунем (1648), Старокостянтиновом (1648), Пилявцями (1648), Збаражем і Зборовом (1649), Лоєвом (1649), Батогом (1652), Жванцем (1653), Oхматовом (1654), Слободищем (1660) [534-535; 540-542; 560; 562; 583; 661; 682; 751; 757; 770; 771]. До всього до підготовки однієї з книги про Жовті Води 1648 р. було залучено й українського історика І. Стороженка [394], автора монографії про козацьке військове мистецтво доби Б. Хмельницького. Окрім того, плідно досліджувалися військові кампанії, наслідками яких були зазначені та інші битви, а також молдовський похід Т. Хмельницького (1653) та кампанія 1659 р. з Конoтопською битвою [559; 619-620, 676; 678; 712-713, 733, 815]. Важливе значення мають дослідження М. Вагнера про польсько-турецьку війну 1672-1676 рр. [816] Були й спроби дослідити військове мистецтво власне українських козаків, хоча й не дуже вдалі [576; 608]. Реконструкція битв та військових кампаній, з'ясування причин поразок і перемог та впливу військового становища на політичні рішення, стратегії та концепції сторін, безперечно, так чи інакше розширювали базу для інтерпретації доби.

Окремо варто відзначити безумовний пріоритет польської історіографії у справі дослідження військових дій на території Білорусі в 1654-1660 рр., у яких значна роль належала українським козакам. Зусиллями, у першу чергу, К. Бобятинського та К. Косаржецького суттєво розширено джерельну базу дослідження проблеми. Якщо сучасна концептуалізація білоруських походів І. Золотаренка та І. Нечая в українській історіографії робилася на підставі уже відомих джерел, то згадані польські дослідники пішли шляхом інтенсивної евристики, внаслідок чого ввели до наукового обігу представницьке число нових документальних матеріалів, які дозволили набагато детальніше прослідкувати перебіг подій у Білорусі, зокрема й військових [124; 543; 664-665]. Водночас К. Коссаржецький плідно дослідив маловідому сторінку української Національно-визвольної війни - взаємини Б. Радзивілла з козацькою Україною [240]. Зрештою, М. Матвійюв, З. Вуйцик та Х. Віснер ефективно з'ясовували ставлення еліти Великого князівства Литовського до Національно-визвольної війни. При цьому на особливу увагу заслуговує дослідження спроб Я. Радзивілла виступити посередником у примиренні Варшави з Чигирином, які, що важливо, вистеляли дорогу до Гадяцької угоди 1658 р. [701; 833-834; 847]

Внесок польських істориків є дуже відчутним і в дослідження таких вузлових проблем, як: реакція Варшави на Переяславську раду 1654 р., поява у верхівці Речі Посполитої середовища, налаштованого на мирне врегулювання українського питання, зародження ідей, покладених в основу Гадяцької унії включно з опцією Великого князівства Руського та реформування Речі Посполитої в державу трьох народів. Я. Домбровський та П. Кролль зуміли аргументовано продемонструвати, що «навесні 1655 року поляки знову повернулися до політики, спрямованої на пошук компромісу з козаками» [257, 149; 576, 101], але тепер у Варшаві мусили ставити все на нову основу, оскільки Березневі статті підняли ставки, й еліта Гетьманщини не могла погодитися на менш корисні умови, ніж отримала в межах переяславсько-московської системи. Уводячи до наукового використання нові джерела, обидва дослідника рельєфно показали поступове усвідомлення частиною верхівки Речі Посполитої неминучості піти на повноформатне визнання відновленої української державності. Було відтінено готовність короля та його однодумців за крайньої потреби погодитися на трансформацію Гетьманщини у Велике князівство Руське. Не менш вагомим було з'ясування К. Коссаржецьким реакції на унію литовської магнатерії та шляхти, що додало кольорів у спектр складних і заплутаних комбінацій навколо унії та палітру свідомості різних прошарків річпосполитської еліти [240]. А відтак наукові уявлення про визрівання Гадяцької унії 1658 р. стали не тільки глибшими, а й ціліснішими, що посприяло сплеску нових концептуалізацій. Так само піонерський характер мало простеження відгомону Гадяча 1658 р. в Західній Європі [607; 813].

Важливим внеском у проблематику Гадяцької унії мав текстологічний аналіз Т. Таїровою-Яковлєвою різних списків угоди. Російській дослідниці вдалося зробити низку влучних джерелознавчих спостережень, на підставі яких було простежено ієрархію списків та всебічно обґрунтовано текст первісного документу, укладеного в таборі під Гадячем на початку вересня 1658 р. [501, 305-323; 422]. Крім того, дослідниці пощастило виявити невідомий список угоди [401].

Також Т. Таїрова-Яковлєва, доповнивши дослідження З. Вуйцика [840], також набагато ретельніше, ніж було досі, проаналізувала місце та роль українського питання в московсько-польських переговорах першої половини - середини 1660-х рр., які увінчалися Андрусівським перемир'ям 1667 р. Особливо докладно було простежено еволюцію позиції московської сторони, що дало змогу багато в чому по-новому концептуалізувати українсько-московські стосунки. Саме відтворені дослідницею поступальні зміни у ставленні Москви до територіального питання за рахунок України серйозно підважили традиційну великодержавницьку концепцію російської історіографії, предметно заперечивши одну з наріжних тез останньої - усебічний захист Московською державою України від зазіхань сусідів [507; 515-572]. Цінні спостереження Т. Таїрової-Яковлєвої спонукали традиціоналістський табір модифікувати свою лінію й визнати рацію дослідниці щодо готовності Москви в критичний момент цілком відмовитися від Гетьманщини заради Смоленська та Смоленщини [647; 23], що розбалансовувало концепцію створення «єдиної держави» після Переяслава 1654 р.

Ще одним пріоритетом Т. Таїрової-Яковлєвої стало якісне відтворення перебігу української громадянської війни другої половини XVII ст. зі свіжими спостереженнями, які додають чимало нових мазків до полотна подій і процесів. Дослідниця зуміла досягти суттєвого прогресу в увиразненні причин і характеру громадянської війни, відтворенні інтересів сторін, розплутуванні клубка протиріч, які неухильно вели до загибелі Правобережної Гетьманщини і звуження суверенітету Лівобережної. Цінними є спостереженнями щодо мотивацій лівобережної старшини та козацьких низів на спротив Чигирину та стосовно відсутності на лівому березі промосковських орієнтацій, що розуміла й сама Москва, розправившись, наприклад, з тими, хто після Чуднова зберіг для неї вплив на Лівобережжі (Я. Сомком, В. Золотаренком та О. Силичем) [507; 318-320].

Безсумнівний інспіруючий потенціал мають наслідки з'ясування дослідницею ролі старшини в розпалюванні інтеграційних апетитів Московії. Як уже наголошувалося, Т. Таїрова-Яковлєва аргументовано наголошує на тому, що частина еліти, керуючись егоїстичними інтересами, подавала пропозиції, спрямовані на урізання автономії Гетьманщини, так що навіть цар не міг наважитися на такі радикальні кроки. У цьому сенсі важливе значення має аналіз пропозицій І. Брюховецького про московського князя для України та митрополита з Московії для Київської православної митрополії. Не менший інтерес викликає насичення новими деталями протистояння І. Самойловича з П. Дорошенком. Дослідниця доказово продемонструвала, що саме І. Самойлович, прагнучи якнайшвидше стати гетьманом обох берегів Дніпра, постійно підштовхував московського царя до організації завоювання Правобережної України та насильницького усунення П. Дорошенка, тоді як Олексій Михайлович спершу мав значно скромніші плани, які полягали в тому, щоб Правобережжя якийсь час залишалося зі своїм гетьманом [318-328]. Це створювало часовий люфт для П. Дорошенка, і доля Правобережної Гетьманщини могла б скластися інакше.

Першорядним є внесок Т. Таїрової-Яковлєвої у з'ясування світоглядних орієнтирів козацької старшини за часів І. Самойловича. Уведення дослідницею до наукового обігу 15-ти сторінкової інструкції гетьманському посланцеві до царя В. Кочубеєві для обґрунтування кордонів Гетьманщини на московсько-польських переговорах, свідчить про рівень освіченості козацької старшини, її пізнання в історії Східної Європи та Московії, про особливості конструювання «історичних аргументів», ступінь відповідності останніх тогочасним інтелектуальним практикам легітимізації політичних концепцій. Як обґрунтовано підсумовувала Т. Таїрова-Яковлєва, «можемо достеменно стверджувати, що в Генеральній військовій канцелярії часів І. Самойловича знали «Хроніку Європейської Сарматії А. Гваньїні», а також «Кроникарь княжения руськой земли», твір Мартина Бельського тощо… Примітно, що після кожної цитати з перелічених джерел іде посилання (просто як за сучасними бібліографічними вимогами!) з указівкою на сторінку» [425, 70]. Дослідниця продемонструвала, що еліта Гетьманщини чітко протиставляла московських і руських князів, так само чітко пов'язувала коріння Гетьманщини з Київською Руссю, заперечувала за допомогою історичних аргументів право польських королів володіти українськими землями, розлого представила своє бачення природних кордонів Гетьманщини (південний мав проходити по узбережжю Чорного моря) [425, 71-72].

Уявлення про освітньо-культурний рівень І. Самойловича та його оточення доповнює й використання О. Алмазовим «Опису рухомого майна, що належить малоросійському гетьману Івану Самойловичу і його синам Григорію та Якову» [75, 35-40]. З іншого боку, поле для концептуалізації доби І. Самойловича розширює дбайлива реконструкція К. Кочегаровим шлюбних стратегій гетьмана та суміжних питань. Знову ж таки завдяки суттєвому розширенню джерельної бази досліднику вдалося значно повніше представити цю сферу діяльності гетьмана та розкрити нові грані образу українського правителя в середовищі московської еліти. Дослідження К. Кочегарова наводить низку вагомих аргументів на користь того, що постать гетьмана за часів І. Самойловича перетворилася на важливий чинник внутрішньополітичних змагань різних угруповань московської еліти, і це давало Батурину додаткові важелі впливу, чим гетьман і намагався скористатися. На прикладі участі цариці Наталії Кирилівни в організації шлюбу Параски Самойлович та Федора Шереметьєва автор добре відтінює, як Наришкіни шукали в гетьмана підтримки проти Милославських у змаганнях за царську корону [248, 28]. Дуже докладно проаналізовано процес лобіювання І. Самойловичем майнових, кар'єрних та статусних інтересів свого зятя Ф. Шереметьєва [248, 49-152]. Саме І. Самойлович, як видно з дослідження К. Кочегарова, проклав дорогу І. Мазепі до активного використання амбіцій та інтересів московських вельмож.

Уперше в історіографії об'ємно відтворюючи апетити І. Самойловича щодо земельних володінь на території Московії, К. Кочегаров і тут відібрав пальму першості в І. Мазепи. Слушно автор також підмітив різницю між підходами Батурина та Москви до шлюбів дітей І. Самойловича, а також пов'язав прагнення гетьмана одружити сина Якова на доньці впливового смоленського шляхтича В. Швийковського з планами щодо прилучення до Гетьманщини сусіднього Посожжя [248, 110-114].

Урешті, К. Кочегаров найдокладніше в сучасній історіографії дослідив фактографічну сторону проблеми Вічного миру 1686 р. [243]

Варто згадати й плідні дослідження в російській історіографії постаті Івана Богуна. Це єдиний соратник Б. Хмельницького, який удостоївся в російській істoріографії спеціальної уваги. Б. Флоря, залучивши незнану раніше приказну документацію, суттєво розширив наукові уявлення про молоді роки Івана Богуна за рахунок проясненя його військових походів на Дон та московське прикордоння [448]. Т. Таїрова-Яковлєва в кількох статях зупинилася на І. Богуні-полководці доби Національно-визвольної та громадянської воєн. Зокрема, їй вдалося знайти додаткові (й переконливі) аргументи, що Іван Федорович та Іван Богун це одна й та ж особа, встановити місце й обставини смерті І. Богуна, а також простежити життєвий шлях полковника з наголосом не на військовій діяльності, як це робили доти, а на політичних поглядах [492-493; 503].

Важливим кроком уперед у з'ясуванні світогляду еліти Гетьманщини стали студії польської дослідниці К. Лоссон. З'ясовуючи віддзеркалені в літописі С. Величка, «Літописі Грабянки», Конституції 1710 р. та «Виводі прав України» П. Орлика уявлення козацьких інтелектуалів про історичні коріння та природу Гетьманщини, К. Лоссон висловила низку новаторських спостережень з приводу широкого кола проблем, пов'язаних зі свідомістю еліти Гетьманщини. В окремих випадках увага була прикута до аспектів, які досі або випадали з поля зору дослідників, або висвітлювалися без належної повноти. Зокрема, докладно проаналізовано інтепретацію літописцями таких ключових питань, як: поєднання Гетьманщини та Московії, генеза козацьких прав і вольностей, образ мусульманського світу [696, 59-79; 79-92; 127-140]. Попри сумнівність деяких суджень авторки її книга є добрим стимулом для осмислення світогляду і ціннісних орієнтацій еліти Гетьманщини.

Зусиллями Т. Таїрової-Яковлєвої внесено свіжий струмінь у дослідження доби І. Мазепи й не тільки на концептуальному рівні, про який вже йшлося. Виявлення у фондах Російського державного архіву давніх актів так званих Московських статей 1689 р. створило нову опцію для інтерпретації політичних концепцій гетьмана та його бачення майбутнього Гетьманщини, а також підходів до українсько-московських відносин. Уведення до наукового обігу цих статей [413, 88-89, 92-99; 514, 450-451] завдає потужного інтелектуального удару по концепції двурушності І. Мазепи та його «зради» в 1708 р. Ревізуючи Коломацькі статті 1687 р. на українську користь, Московські статті надзвичайно промовисто свідчать про те, що ідея самодостатньої Гетьманщини з правителем на чолі була альфою й омегою гетьмана з перших днів гетьманування. Різнилися лише засоби, якими той користувався в різні часи.

Ще одним важливим аспектом, який зазвучав у сучасній історіографії завдяки Т. Таїровій-Яковлєвій, є господарчі здібності І. Мазепи. Реанімуючи після майже столітнього затишшя розвідки в цій ділянці, започатковані М. Плохінським, дослідниця доповнила образ гетьмана, додавши кілька помітних штрихів, які прямо впливають на концептуалізацію мазепинської доби. Зокрема, безсумнівне інспіративне значення має встановлений Т. Таїровою-Яковлєвою факт, що І. Мазепа спродав свої московські земельні маєтки якраз у травні 1708 р. [413, 285] Суттєву поживу дає аналіз господарської діяльності гетьмана в його московських маєтках, де він на тлі сусідів-поміщиків виглядав «білою вороною», використовуючи передові на той час господарські технології [279; 281].

Варто також відзначити дослідження Я. Лазарєва особливостей губернської реформи 1707 р. та інституту резидентів при І. Скоропадському та Данилові Апостолу. Якщо раніше про реформу та її вплив на українсько-російські стосунки мовилося в загальному плані, то тепер фактичний бік реформування вперше висвітлено докладно. Це мало суттєве значення для прочитання передумов антиросійського повстання І. Мазепи, незалежно від того, що концептуалізація самого Я. Лазарєва, на чому вже наголошувалося вище, виконана в традиціоналістському руслі й без урахування загального контексту інтенсифікації поглинальних стратегій Московії. Так само якісним є дослідження інституту резидентів при гетьманові. Російський історик суттєво розширив джерельну базу на підставі чернеткових записів резидентів, що дало йому змогу вперше в історіографії детально простежити реальну роль царських ставлеників, та їхнє сприйняття гетьманом та старшиною. Спостереження Я. Лазарєва стосовно насправді незначного впливу резидентів на внутрішнє життя Гетьманщини, зверхнього ставлення І. Скоропадського до резидентів, а також висновок про те, що «не тільки резиденти, але й російський уряд мав слабке уявлення про правові практики, які склалися в «Малій Росії» [282, 107], суттєво розширюють можливості для удосконалення наукового бачення про ефективність уніфікаційних стратегій Петербурга та ступінь амортизації їх суспільством Гетьманщини.

У цілому й польські, і російські дослідники істотно посприяли суттєвому прогресу в дослідженні низки важливих конкретно-проблемних питань історії ранньомодерної української державності. У численних випадках їм належить явний пріоритет, в інших - порівняльний внесок щодо досягнень представників української історіографії. Особливо належить відзначити, що на цьому рівні наукова новизна результатів досягалася в різних дослідницьких опціях, що вкотре підтверджує можливість ефективно досліджувати підставові проблеми незалежно від концептуальних уподобань

6.2 Археографічні публікації

Серед підставових внутрішньодисциплінарних чинників, які формують траєкторію історіографічного освоєння об'єкта дослідження вагоме місце належить стану актуалізованої джерельної бази, особливо її розширенню шляхом археографічних публікацій. Інформативні можливості джерел, що вперше вводяться до наукового використання, можуть суттєво скоригувати напрямки досліджень, інспірувати появу нових дослідницьких горизонтів та опрацювання свіжих концепцій, зумовити вибір інструментального оснащення дослідницького процесу.

У випадку з історією української державності ранньомодерної доби історіографічна ситуація вимагає особливої уваги до археографії. Головна проблема полягає в тому, що первісна джерельна база дослідження зазнала значних, подекуди непоправних втрат. Значна частина природним чином сформованих масивів документальних джерел не збереглася (архів Кримського ханату, так званий архів Старої Січі, гетьманські архіви, архіви міст, Бібліотека Красинських у Варшаві, частина багатих приватних колекцій із фондів Архіву Головного Актів Давніх (АГАД)). Але попри такі відчутні втрати потенційна джерельна база все одно використовується далеко не повною мірою. Поза належною увагою дослідників залишаються величезні складові таких представницьких зібрань, як: Архів Коша Нової Запорізької Січі, Румянцевський опис Малоросії, документи Посольського, Розрядного та Малоросійського приказів, більшість польських колекцій (рукописи з архівів Замойських, Радзивіллів, Публічного Потоцьких, бібліотеки Чарторийських, Осоллінських, Рачинських, Варшавського та Ягеллонського університетів, Польської академії наук у Кракові та Курніку тощо). В обігу перебуває доволі незначна кількість джерел з перелічених зібрань, тоді як основна частина й далі залишається не освоєною. А відтак актуалізована джерельна база є в багатьох випадках дуже фрагментарною, що, з одного боку, суттєво гальмує процес пізнання, а з іншого - полегшує життя відверто заідеологізованим концепціям. Останні тільки й можуть виглядати науковоподібно на тлі бідності джерел, якими оперують дослідники.

1990-ті рр., а також початок ХХ ст. характеризуються різким пожвавленням археографічної роботи в цьому сегменті після кількох десятиліть стагнації, особливо відчутної в СРСР. Символом останньої була ліквідації в 1972 р. Археографічної комісії Академії наук УРСР, що звело до мінімуму публікаторську діяльність в Україні, віддавши її на відкуп індивідуальній ініціативі нечисленних дослідників, які видавали окремі джерела переважно в часописах чи в додатках до статей або методичних посібників [231]. Застрільником новітніх (і корисних!) змін стало поновлення в 1988 р. Археографічної комісії УРСР, а потім створення нинішнього Інституту української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України. Це інспірувало в Україні повернення до штучно припиненої в 1970-ті рр. практики підготовки потужних археографічних публікацій з ранньомодерної історії України. Були розпочаті фундаментальні видавничі серії «Український козацький дипломатарій XVI-XVIII ст.», «Архів Коша Нової Запорізької Січі. Корпус документів 1734-1775 рр.», пізніше «Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу 1648-1657 рр.». Почали виходити окремі збірники джерел, а також підбірки документів у публікаціях до монографій та статей. Зрештою, відбувалася і відбувається републікація праць провідних українських дослідників ранньомодерної доби (М. Грушевського, В. Липинського, В. Антоновича, М. Костомарова, І. Крип'якевича, Д. Яворницького та інших).

Пожвавлення археографічної діяльності відбулося й у Польщі та Росії. Поле зацікавлень польських істориків з часом охопило широкий спектр документальних матеріалів та наративів. До всього часто увага концентрувалася на тих джерелах, які перебували або поза інтересами дослідників з інших країн, або на маргінесі. У першу чергу йдеться про щоденники та мемуари, сеймові діаріуші.

У тематичному розрізі найбільшою увагою польських археографів користувалася доба Б. Хмельницького, громадянської війни в Україні другої половини XVII ст., договори Речі Посполитої з Кримським ханатом та Османською імперією. Об'єктом публікації ставали як документальні джерела, так і наративи. Більшість джерел походила з польських архівосховищ та відділів рукописів наукових бібліотек. Зустрічаються й археографічні повтори. Предcтавлені всі види археографічних публікацій: спеціальні збірники, підбірки джерел у періодичних виданнях історичного профілю, публікації окремих документів у монографіях і статтях.

Переважно видавалися польськомовні джерела. В основу передачі текстів покладені вимоги, які устійнювала в 1953 р. «Instrukcja wydawnicza dla їrуdeі historycznych od XVI do poіowy XIX w.» Проте у кожному конкретному випадку упорядники модифіковували правила, здебільшого щодо публікації початкового та кінцевого протоколів, а також заголовків. Окрім того, особливою візитівкою польської археографії, безумовно, стали публікації османських та кримських документів. Два з трьох таких збірників (про них піде окрема мова нижче) містили тексти (оригінали та копії) османською, польською, татарською мовами, що накладало на публікацію свій відбиток, вимагаючи окремого підходу при передачі тексту документів тією чи іншою мовою.

У першу чергу слід відзначити комбінований збірник «Реляції воєнні з перших років боїв польсько-козацьких повстання Богдана Хмельницького періоду «Вогнем і мечем» (Варшава 1999) [68], упорядкування якого розпочалося ще в 1980-х рр. Публікація мала на меті охопити діаріуші про головні битви Війська Запорозького з коронним військом упродовж 1648-1651 рр., а також документальні джерела, які інформативно доповнюють повідомлення цих діаріушів. Задля повноти публікації її упорядники М. Нагельський та К. Коссаржецький, повторно взявшись у другій половині 1990-х рр. за формування збірника, вдалися частково до републікації джерел, а головне, увели до наукового обігу низку незнаних раніше позицій, які істотно доповнюють уявлення про перебіг Національно-визвольної війни в Україні. При цьому два археографічні повтори були зроблені з попередніх публікацій самого М. Нагельського: діаріуш Зборiвської битви 1649 р. та реєстр дворян коронного війська з походу під Берестечко 1651 р. [60; 61].

Серцевиною джерельної бази збірника стали так звані «Пам'яткові книги» любельського войського Я. Міхаловського, які зберігаються серед рукописів Бібліотеки ПАН у Кракові і здавна приковувували увагу дослідників, але досі не дочекалися повноцінної поджерельної публікації. Окрім того, автори включили до збірника деякі документальні джерела, віднайдені в зібраннях Бібліотеки Оссолінських та уперше оприлюднили два діаріуші: битви під Берестечком 1651 р., а також походу коронного війська під Білу Церкву 1651 р. Останній діаріуш логічно доповнює фрагмент, раніше надрукуваний у ХІХ ст. А. Грабовським [47]. До збірника увійшли невідомі листи та універсали короля Яна Казимира, листи різних достойників Речі Посполитої, компут коронного війська під Зборовом 1649 р., реєстр почтів зборівської експедиції 1649 р. У випадку з компутом вдалося віднайти текст, який відрізняється від уже надрукуваних [68. 330], що створює додаткові пізнавальні можливості.

Варто наголосити на високій археографічній культурі видань. Навіть у випадку републікації упорядники відштовхувалися від рукописних текстів. А бездоганне знання археографiчних фактів дозволило філігранно підійти до справи, яскравим свідченням чого є зазначена вище специфіка публікації діаріушів про похід коронного війська під Білу Церкву. Спираючись при передачі текстів на «Інструкцію…», упорядники вмотивовано адаптували її положення відповідно до орфографії джерел, маючи на меті зберегти питомі риси мовного стилю діаріушів [68, 53]. Сильною стороною видання є науково-довідковий апарат. Розлогий вступ, який описує особливості джерельної бази публікації, дбайливі наукові коментарі, словники латинських та старопольських виразів, географічний та іменний покажчики створюють комфортне середовище для всіх, хто братиме в руки цю книгу.

Вміщені у збірнику джерела розширюють уявлення про перебіг військових кампаній в Україні в 1649 та 1651 рр., вирішальних для розгортання української Національно-визвольної війни, формування політичних концепцій старшини, легітимації Гетьманщини як в Україні, так і в християнському світі. Суто військові аспекти у надрукованих джерелах перегукуються з увиразненням емоційного тла подій, їх сприйняттям представниками різних прошарків еліти Речі Посполитої.

Упорядник зазначеного збірника М. Нагельський також став автором публікації підбірки з 7-ми листів про драматичні події в Україні літа й початку осені 1659 р., виявлених у рукописах Архіву Вармійської дієцезії (Ольщтин), зібранні, яке до останнього часу взагалі залишалося terra incognita для дослідників української історії, і до якого вперше звернулися учні М. Нагельського П. Гавронь та П. Кролль. До підготовленої М. Нагельським публікації увійшло 5 листів ксьондза С. Мясковського до краківського біскупа А. Тжебіцького, а також два листи до коронного гетьмана Станіслава Р. Потоцького від барського війта Д. Бартиша й коронного обозного А. Потоцького. Крім того, упорядник у вступній статті засигналізував наявність у зазначеному архіві ще 9 джерел, дотичних доби І. Виговського, поміж ними й трьох листів цього українського гетьмана [63, 243-262].