Ранньомодерна українська державність в сучасних польській та російській історіографіях

Уже сам початок розмов про існування в ціннісних орієнтирах козацької старшини до середини XVII ст. та еліти Гетьманщини уявлень про «вітчизну» поглиблює рів між українським та московським суспільством, оскільки для останнього уявлення цього типу взагалі були непритаманні аж до XVIII ст., допоки не були занесені вихідцями з України. Але справа тут навіть не в дуже рельєфних відмінностях політичної культури, яких і в інших сферах не бракувало, і про наявність яких у російській історіографії склався науковий консенсус. Концепцію традиціоналістів істотно підважує добре обґрунтований висновок про існування, насамперед, спадкоємності між смисловим наповненням уявлень про «вітчизну» української шляхти та козацької старшини, яке вилилося в ототожнення козаками «вітчизни милої» з Річчю Посполитою навіть у перші роки української Національно-визвольної війни [418, 200]. Це аж ніяк не вписується в пропонований традиціоналістами образ козацької самосвідомості, наповнений відчуттям необхідності поєднатися з етнічно спорідненою та одновірною Московією заради відновлення втраченої раніше колишньої єдності Русі.

Другий момент виглядає ще суттєвішим, оскільки руйнує і «возз'єднавчу» сутність Переяслава 1654 р., і положення про москвоцентризм як провідну тенденцію в середовищі козацької старшини доби Гетьманщини. У межах модернізаторської моделі, навпаки, визнається, що під прапором Національно-визвольної війни у свідомості новонародженої української еліти лише підсилюється відчуття самодостатності українського світу, віддзеркаленням чого стали не тільки політичні концепції Б. Хмельницького, а й еволюція в головах ціннісних орієнтацій щодо вітчизни: від «вітчизни Речі Посполитої» до «вітчизни Малої Русі / України». При цьому «існував чіткий поділ в уявленнях козацької старшини між «вітчизною» (Малоросією чи Україною) та Московською державою» [418, 203]. У подальшому аж до часів І. Мазепи і П. Орлика цей поділ тільки міцнішав. Зокрема, уводячи до наукового обігу повний текст інструкції І. Самойловича послам до Москви від 1685 р., дослідниця на підставі документа чітко артикулювала, що тогочасна старшина проводила рельєфну межу між українським та московським світами: «Визнаючи зв'язок московських володарів із київськими, укладачі трактату проте чітко відокремлювали поняття «русских» (князів Київської Русі) та московських (правителів Московської держави) князів» [425, 72]. Не відбулося й переорієнтації на «вітчизну Московію / Велику Росію». «Поняття «вітчизна» в цей період вже нині в жодному разі не асоціювалося з Московською державою», - підсумовує Т. Таїрова-Яковлєва [418, 204], солідаризуючись зі спостереженнями та узагальненнями Ф. Сисина щодо ситуації початку XVIII ст. [380, 13-28].

Еволюція переконань про «вітчизну» промовисто свідчить про місце Московії у світогляді нової української еліти. У концепції Т. Таірової-Яковлєвої саме вони відбивають глибинні налаштування старшини, а не, як це наголошується у середовищі традиціоналістів, православна солідарність, відчуття етнічної близькості українців і московитів та «возз'єднавчі» інтенції. Відтак історіографічні концепції фатальності «возз'єднання України з Росією», неуникненості появи «єдиної держави» та історичної неминучості поступового розчинення суверенітету Гетьманщини суперечать реальним уявленням старшини. Пріоритетом останньої було для Т. Таїрової-Яковлєвої збереження самодостатності відновленої української державності, що ріднить підходи дослідниці з оцінками скучних українських та польських істориків. Шляхи ж реалізації цього завдання бачилися з амплітудою від незалежної держави до автономії. А договори, які укладала Гетьманщина, починаючи від Зборівської угоди 1649 р. і до свого розчленування на Лівобережну та Правобережну, служать індикатором, який відтінює «ступінь незалежності Гетьманщини та дозволяє нам оцінити зрілість української держави де-юре, а також ступінь розвитку державної ідеї в її керівників» [499, 51]. Принагідно варто ще раз згадати, що для традиціоналістів критерієм зрілості старшини виступали особливості піклування її про інтереси «єдиної держави» та слідування у фарватері московської політики.

Наголошуючи на функціонуванні у свідомості старшини ідей самодостатньої / незалежної Української держави та власної «вітчизни», відмінної від Речі Посполитої та Московії, а також констатуючи формування цієї держави на практиці, модель, представлена модернізаторським напрямком, містила концептуалізацію ще одного важливого питання, обійденого традиціоналістами та лише побіжно представленого в польській історіографії - внутрішньоукраїнської та міжнародної легітимації Гетьманщини. Подібно до сучасної української історіографії, Т. Таїрова-Яковлєва надає проблемі великої уваги, фактично розглядаючи її як ключ для пояснення основних ідеологічних та зовнішньополітичних заходів козацької старшини в середині XVII ст.

Як і сучасні українські історики, дослідниця вбачає в послідовному використанні Б. Хмельницьким та його наступниками інструментарію, покликаного надати законності появі Гетьманщини, нової української еліти та правителя-гетьмана, ознаки чим далі глибшого вкорінення в середовищі старшини уявлень про необхідність утвердити власну державність. Магістральну інтерпретаційну канву формує аналіз так званих «історичних» аргументів, притягнутих козацькою верхівкою. А точкою відліку є констатація факту, що еліта Гетьманщини апелювала до часів Київської Русі. У конструкції Т. Таїрової-Яковлєвої, як і в багатьох українських істориків [138, 256, 258; 314, 30; 393, 401, 405], перші спроби причепити потяг Гетьманщини до «київської спадщини» у середовищі козацької верхівки простежуються вже влітку 1648 р. й наростають далі. Хоча й подає вона їх як «вже досить затерті часом згадки про київських князів». І далі: «Розпливчатість у розумінні спадкоємності справи київських князів навіть серед вищої української старшини доводить, що ці посилання на руські часи були тільки спробою юридичного обґрунтування правомірності створення Гетьманської держави… перш ніж претендувати на роль законних очільників законно створеного (чи відродженого) державного утворення вони (гетьмани. - В.М.) мали подбати про певні юридичні прецеденти для переконливого обґрунтування правочинності Гетьманщини та їхнього лідерства в ній» [422, 35].

Така інтерпретація різко розходиться з концепцією традиціоналістів, які взагалі уникають розмови про місце Київської Русі та «київської спадщини» у світоглядних імперативах еліти Гетьманщини, прикриваючи проблему ідеєю існування в головах козацької старшини та ширших мас стійких уявлень про «одноплемінність» русинів (українців) і московитів та необхідність відновлення спільного політичного та суспільного простору. Водночас тези Т. Таїрової-Яковлєвої істотно різняться від наявного в українській історіографії підходу виводити звернення Б. Хмельницького та його оточення до києво-руської тематики як показник стійких уявлень про спадкоємність між Гетьманщиною та Київською Руссю, які щоразу проявляються на українських-московських переговорах, в ідеях переяславського 1654 р. та гадяцького циклів, ідеологічних концепціях різних гетьманів, зрештою, у новому українському історичному міфі, опрацьованому козацькими інтелектуалами у XVIII ст. [138, 256, 258, 317; 142, 102, 106, 251-255; 344, 403-422].

Та й сама Т. Таїрова-Яковлєва в іншому місці ставить під сумнів своєю концепцію «неясних спогадів» та звуженого, суто юридичного використання елітою Гетьманщини фактору «київських часів». Говорячи про ідею Великого князівства Руського й називаючи її «блискучою», вона прямо наголошує, що «у Князівстві Руському вбачали продовження традицій Київської Русі» [501, 218]. Водночас твердження про «неясні спогади» суперечить і тезі дослідниці про «безумовну спадкоємність між Зборівською, Переяславською, Межиріцькою та Гадяцькою угодами» [501, 313], які разом із Переяславською 1659 р., Чуднівською 1660 р., Московською 1665 р. кваліфікуються як спосіб «визначати ступінь незалежності Гетьманщини протягом 1648-1657 рр.» [499, 51, 52].

Обмеження ролі києво-руського циклу суто юридичною сферою супроводжується виведенням за поле концептуалізації широко обговорюваного в історіографії [286, 21, 42; 344, 283-302; 473, 53-54] використання Б. Хмельницьким для легітимації своєї влади ідеологічних аргументів, які ґрунтуються на «божественому праві правителів», а також династичному проекті, пов'язаному з одруженням cина Тимоша з донькою С. Лупула Розандою, ідеї висвячення на гетьманство сина Юрія московським патріархом Никоном. Роль молдовського вектора звужена до «зміцнення зовнішньополітичного впливу Українського гетьманства» [412, 92]. А комплекс доказів, покликаний переконати сусідів у легітимності появи Гетьманщини через втрату Варшавою законних підстав володіти українськими землями, зводиться лише до констатування спроби гетьмана навесні 1658 р. надати московському послу аргументи про те, що король Ян Казимир не набув статусу володаря козаків, бо ті йому не присягали [412, 92].

Натомість до концепції уведено надзвичайно важливий фактор порівняння гетьманською канцелярією «українських процесів із загальноєвропейськими», яке було покликане довести, що «лідери і влада, що прийшли після революції чи визвольної війни мають право на законне визнання» [4899, 54].

Ще одним суттєвим елементом модернізаторської концептуалізації є представлення переконань нової української еліти про природні кордони Гетьманщини. Традиційно наголошуючи на тому, що старшина від часів Б. Хмельницького ототожнювала межі своєї держави з етнічними українськими кордонами, Т. Таїрова-Яковлєва, єдина з модернізаторського табору, хто предметно висловився з цього питання, сприйняла узагальнення З. Когута щодо наявності в головах старшини максималістської та стратегічної концепції кордонів [425, 67]. Окрім того, дослідницею було розширено наукові уявлення про ступінь осмислення верхівкою української еліти проблеми кордонів, що з іншого боку, вивело на глибшу інтепретацію специфіки історичної пам'яті та інтелектуального світу цієї верхівки.

Розширивши джерельну базу, Т. Таїрова-Яковлєва вмотивовано констатувала, що як мінімум уже генеральна старшина часів І. Самойловича мала чіткі уявлення про безрперервність української історії, зануреність останньої в києво-руські часи, була знайома з історичними працями О. Гваньїні, Й. Бельського та інших авторів. Начитана й освічена старшина була переконана в самодостатності українського світу, який вважала навіть давнішим за польський і литовський, орієнтувалася в історико-ідеологічних концепціях Варшави, покликаних обґрунтувати нібито природне право останньої володіти українськими землями, які сягають Чорного моря. Верхівка Гетьманщини заперечувала право польських королів бути спадкоємцями київських князів та знала те, що за княжих часів литовські князі були данниками Києва. А протиставляючи руських та московських князів, вона однозначно розводила по різних нішах український та московський світи [425, 70-72].

На перетині, з одного боку, визнання за елітою Гетьманщини налаштованості на власне державне життя та досягнення якомога більшого рівня незалежності, а з іншого - вписування заходів Б. Хмельницького в європейський контекст, з'являється опція інтерпретації Переяславської ради, Березневих статей, а також інших міжнародних угод, укладених Чигирином. За своїм концептуальним закроєнням ця опція суттєво відрізняється від моделі, опрацьованої представниками традиціоналістського крила. В останньому випадку Переяславська рада 1654 р. постає як усвідомлений вибір козацької старшини оптимального варіанту забезпечення розвитку Гетьманщини, базований на етноконфесійних уявленнях про «єдиний народ». Решта міжнародних угод, укладених гетьманами, виглядає тимчасовим відступом від магістральної канви, зробленим під впливом різних факторів. І хоча телеологічність українсько-московського зближення була підважена визнанням того, що на початку війни козаки не мали наміру переходити під зверхність московського царя, а сподівалися вирішити свої проблеми в Речі Посполитій, але на сам дух концептуалізації це не вплинуло. Натомість представники модернізаторського крила роблять акцент на альтернативності саме фундаментальних сценаріїв для Гетьманщини, а перемога московського вектора сталася лише внаслідок формування надзвичайно скрутних зовнішніх обставин для Гетьманщини на фоні загострення внутрішніх проблем козацького стану та впертого небажання Варшави йти на поступки. Слід погодитись з В. Яценком, що Т. Таїрова-Яковлєва спростовувала один з наріжних концептів російської великодержавницької моделі, що «Хмельницький пристав до московської протекції через «єдиновірність» та «одноплемінність» українців та московитів» [519, 276].

Такий підхід добре помітний не тільки у Т. Таїрової-Яковлєвої, яка відійшла найдалі від дискурсу традиціоналістів, а й у О. Баранової, репрезентантки поміркованішого крила модернізаторської течії, єдиної, чий предмет досліджень стала безпосередньо правова база українсько-російських відносин доби Гетьманщини. Виходячи зі сфери наукових зацікавлень, дослідниця не могла не висловитися з приводу природи українсько-московського зближення середини XVII ст. І ці висловлювання знакові для відфільтровування відмінностей між традиціоналістською та модернізаторською сучасною російською історіографією.

Для початку О. Баранова, подібно до Заборовського та Б. Флорі, визнає: «В початковий період Національно-визвольної війни розрив із Польщею не був абсолютною метою гетьманського керівництва, але розвиток подій показав, що подальше існування України у складі Речі Посполитої неможливе» [120, 12]. Але якщо для Б. Флорі після появи в середовищі верхівки Гетьманщини такого переконання «мова йшла тепер про розрив Війська Запорозького з Річчю Посполитою та про його перехід під владу царя» [456, 51], то узагальнення О. Баранової пояснюють ситуацію в інакшому світлі, без фаталізації проблеми зверхності Москви та вкладання в голови старшини московського варіанту як безальтернативного: «Вихід вбачався в пошуку надійного суверена, готового забезпечити Україні максимально широку автономію та перемогу в боротьбі з Річчю Посполитою» [120, 11]. Цей варіант лише «був одним із пріоритетних у зовнішньополітичному курсі українського керівництва впродовж усієї Національно-визвольної війни» [120, 11].

Дослідниця підкреслювала, що в Б. Хмельницького та його найближчого оточення «ідея союзу з Москвою оформилася до кінця 1648 р., але її зміст змінювався в залежності від конкретних обставин», і тільки «найтяжча військово-політична ситуація», продемонструвавши, що «подальше існування у складі Речі Посполитої неможливе», схилила гетьмана до тісніших відносин з Московською державою [120, 11].

У Т. Таїрової-Яковлєвої Переяслав 1654 р., Березневі статті та інші українсько-московські договори щільно вписані в дипломатичну активність козацької старшини на інших напрямках та в решту тогочасних угод і втрачають свою ексклюзивність. Оформлення на папері відносин з Москвою постає не наслідком іманентного прагнення українців до єднання, а одним із дієвих способів гарантувати повнокровне існування Гетьманщини як державного організму. Б. Хмельницький «погодився на добровільне обмеження незалежності Української держави, прагнучи врятувати її від загибелі. «Московський варіант» був для нього найменшим злом з огляду на гіркий досвід союзів із Кримом, Туреччиною та Польщею» [501, 55]. І взагалі гетьмани «йшли по шляху створення зовнішніх союзів, підшуковуючи варіанти, які найповніше могли б забезпечити права Гетьманщини» [499, 54]. Союзу з Московією гетьман шукав заради військової допомоги. Все інше - ціна за неї: «Укладаючи договір із Москвою, Б. Хмельницький хотів отримати військового союзника. В цьому була політична основа Переяславського договору 1654 р. Все інше (обмеження зовнішньополітичної діяльності гетьмана, сплата податків, присутність воєводи в Києві) було просто ціною, за яку Москва надавала свою військову допомогу» [397, 42]. В аналогічних кольорах оцінює причини Переяславської ради 1654 р. С. Фаїзов: «У найтяжчій морально-політичній ситуації осені 1653 р. гетьман та його найближче оточення мусили вибирати між пропонованою їм Іслам-Гіреєм та Яном Казимиром автономією трьох воєводств (із ризиком розплати за п'ять років смути) і продовженням війни за неявно виражену автономію всієї України у складі Росії (з гарантованою безпекою та збереженням значної частини владних прерогатив)» [439, 6].

Поява на рівні термінології тези про спілку гетьмана з царем як про «найменше зло» не мала нічого спільного з концепцією «найменшого зла», культивованою в СРСР у 1930-1940-ті рр. [293, 192-196]. У марксистському прочитанні «менше зло» було інструментом поєднання російського великодержавництва з марксизмом і означало порятунок у московських обіймах від неминучого поневолення «панською Польщею» чи «султанською Туреччиною». Для Т. Таїрової-Яковлєвої «менше зло» означає вибір такого тимчасового сюзерена, який найменше здатен зазіхнути на суверенітет Гетьманщини. При цьому дослідниця дуже близько підходить до концепції поліпідлеглості Гетьманщини, останнім часом дуже популярної в Україні [474, 53-72]: «Договори з Польщею та Росією, укладені гетьманами, найбільш характерні як спосіб балансування між двома найсильнішими сусідами. Ці договори мали безумовну спадкоємність та змінювалися в сторону розширення чи скорочення ступеня незалежності Гетьманщини залежно від військово-політичної ситуації, в якій перебувала козацька держава» [499, 54].

З приводу історико-юридичної сторони Березневих статей, то в середовищі модернізаторів, як і слід було чекати, немає одностайності. Як і Б. Флоря, Т. Таїрова-Яковлєва позиціонує себе прибічницею концепції васалітету Гетьманщини за Березневими статтями, однак робить показове уточнення, яке добре віддзеркалює принципові розбіжності між модернізаторською й традиціоналістською течіями в російській історіографії. Згідно з Т. Таїровою-Яковлєвою, «васалітет (Гетьманщини. - В.М.) був значною мірою умовним, умовнішим, аніж, скажімо, васальна залежність Молдавії від турецького султана» [501, 56].

Водночас в інтерпретації іншого представника модернізаторського крила О. Баранової заперечується встановлення між Гетьманщиною як своєрідною «недодержавою» та Московською державою відносин васалітету чи іншої форми міждержавних взаємин: «широко представлені в історіографії оцінки природи російсько-українського договору 1654 року як тимчасового військово-політичного союзу чи угоди, що встановлює васальні відносини сторін, не мають ніякого наукового підґрунтя. І різного роду унії, і васальна залежність (протекторат) мають місце лише в тому випадку, якщо мова заходить про дві держави де-юре» [120, 11]. У підсумку Березневі статті розцінюються лише як договір, який свідчить про «очевидність входження України до складу Російської держави на правах якнайширшої автономії» [120, 11].

Ще один варіант оцінки українсько-московського поєднання 1654 р. запропонував С. Лобачов. Його підхід не був спеціально артикульований і в поєднанні з тим, що був упакованим у монографію про діяльність московського патріарха Никона, виявився штучно маргіналізованим в історіографічному просторі. А проте заслуговує на пильну увагу, оскільки активізує досі слабо прописані сюжети, потенційно здатні рельєфніше пояснити мотиви Московії. Водночас напрацювання дослідника підважують концепцію «загальноросійської культури» з несподіваної сторони.

Підкреслюючи, що на Земському соборі 1653 р. цар оголосив війну Речі Посполитій і одночасно про «прийняття під «государеву високу руку запорозьких козаків на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким» [288, 130], С. Лобачов, насамперед, звично для сучасної російської історіографії підкреслив, що таке рішення далося Московії непросто внаслідок економічної та військової неготовності до війни з Варшавою. Паралельно однак наголос робиться на тезі, що з української сторони курс гетьмана не був консенсусним у суспільстві. Дослідник дуже чітко (схоже, найчіткіше серед російських істориків) артикулює, що відкритими противниками переходу Гетьманщини під московську зверхність були міщани та духівництво. Обидва табори мислили лише категоріями власних привілеїв, а не ідеями православної єдності чи «єдиного народу». Зокрема, «населення міст, яке користувалося значною автономією, зовсім не горіло бажанням опинитися під владою російського царя через страх втратити свої привілеї». Спроби ж Никона підпорядкувати Київську митрополію Московському патріархатові «виглядали як посягання на автономію українського духівництва» [288, 143]. Подібне акцентування уваги на наявності в Україні широких кіл, які були противниками московської опції, рішуче йде врозріз із концепцією традиціоналістів, базованій на ідеї протиставлення купки противників у середовищі старшини та вищого духівництва, з одного боку, та промосковськи налаштованого «народу», з іншого.

Важливо, що В. Лобачов, хоча й не стверджує прямо, але наштовхує на думку, що у Москві також не було апеляцій, які можна було б вписати в концепцію «загальноросійської культури». Дослідник виводить мотивацію Москви з приводу українського питання та оголошення війни Речі Посполитій виключно з релігійного фактору та впливу на цьому ґрунті зовнішньополітичних стратегій Б. Хмельницького, а також навіювань патріарха Никона. Саме релігійний чинник, вплив якого, на думку С. Лобачова, незаслужено притлумлювали, мав «колосальне значення» для опрацювання рішень Москви. При цьому прямо заперечується «традиційна точка зору на причини російсько-польської війни - прагнення до об'єднання трьох братських народів» [288, 142], а вплив релігійного фактору концептуалізується цілком інакше, ніж це робилося досі.

Традиційно в епіцентрі було гасло православної солідарності та розігрування Б. Хмельницьким карти протистояння з католиками, актуальної для конфесіоналізований тогочасного простору. Натомість С. Лобачов оформлює мотиви Московії інший чинник - ідеями вселенськості влади царя в православному світі та вселенскості московського патріарха. Драматургія інтерпретації розгортається в такий спосіб: у 1649 р. український гетьман підхопив попередній курс східних патріархів і вкладав у голову Олексія Михайловича ідею царя як визволителя всіх християн від «турецької неволі». Аналогічні думки почав висловлювати новгородський митрополит Никон (із 1652 р. патріарх), який мав значний вплив на Олексія Михайловича. Водночас колишній константинопольський патріарх Афанасій Пателар у квітні 1653 р. сформулював концепцію перетворення також московського патріарха на вселенського. Урешті «еліта російського суспільства виявилася сприйнятливою до ідеї православного царя-визволителя, яку навіювали їй і грецькі ієрархи, і запорозькі козаки» [288, 140]. Відповідно саме міркування про збирання всіх православних земель та вселенськість московського патріарха стали головними пружинами прийняття рішення з українського питання: «Таким чином, у визначенні зовнішньополітичного курсу Російської держави в середині XVII ст. релігійний фактор зіграв колосальну роль. Під впливом цього фактору в еліті російського суспільства відбувалося переосмислення місця Росії в Європі. Була освоєна ідея вселенської місії російського царя, який виступав визволителем усіх православних християн від утисків іновірців» [288, 139, 141].

Концепція С. Лобачова перегукується з раніше висловленими цінними спостереженнями С. Фаїзова про те, що до царського титулу в грамотах, адресованих кримському ханові та австрійському імператорові, претензії на вселенськість потрапили одночасно з розширенням титулу за рахунок включення «Малої і Білої Русі». У призначеному для Криму варіанті інтитуляція звучала так: «Божою милістю від великого государя, царя і великого князя Олексія Михайловича, всія Великої, Малої і Білої Росії самодержця та багатьох земель східних, західних і північних отчина і дідича, і володаря» [438, 129]. Ідея вселенськості влади московського царя хоча й походила з часів Івана Грозного, але в середині XVII ст. була актуалізована завдяки, у першу чергу, патріарху Никону разом з проголошенням останнім наміру досягти і своєї вселенськості [91, 181]. Важливо, що С. Лобачов простежив, як Гетьманщина спричинилася до того, щоб навіяти в Москві думки про другу спробу її практичного втілення.

Парадоксально, але, поставши на ґрунті релігійного фактору, якому завжди належала роль однієї з підвалин «возз'єднавчої» візії, концепція С. Лобачова вибиває з-під ніг традиціоналістів потужний аргумент православної солідарності. Концептуалізувавши неодноразові констатації попередників щодо наявності панправославних ідей у зовнішньополітичних стратегіях Б. Хмельницького [344, 393-394], орієнтованих на Московію, дослідник показав, що навіть у релігійній сфері Москва керувалася не мотивами особливої релігійної спорідненості з русинами Речі Посполитої, як на тому наголошувалося в традиціоналістському таборі, а глобалістськими ідеями. Український компонент розглядається як хоча й дуже важливий, але все ж таки тактичний на шляху досягнення надцілі, а не самодостатній, як це випливає з концепцій, базованих на теорії «загальноросійської культури». У будь-якому разі знімається ореол пафосної винятковості характеру українсько-московського зближення, яким так оповита традиціоналістська версія ранньомодерної української історії.

Водночас С. Лобачов вніс новацію і в питання про специфіку поєднання Гетьманщини та Московії. Традиційно в історіографії точкою відліку є українсько-московська угода (у більшості випадків Переяславська рада 1654 р.). С. Лобачов уводить інший критерій - визнання Варшавою й на цьому ґрунті веде мову про Вічний мир 1686 року між Московією та Річчю Посполитою: «Остаточне приєднання Малоросії до Російської держави було оформлено тільки в 1686 р. після того, як Москва уклала з Річчю Посполитою Вічний мир і вступила у Священну лігу європейських держав, які об'єдналися проти турецького султана» [288, 146]. Проблеми міжнародної легітимації переходу Гетьманщини під царську зверхність торкнувся і С. Фаїзов, показавши, що визнання в Османській імперії та в Європі змін у титулатурі московського царя, які засвідчували його володіння Гетьманщиною та претензії на інші українські землі, московська дипломатія пробивала важко. Зокрема, Кримський ханат визнав за царем титул «Мала та Біла Русь» лише в 1682 р. [438, 145; 439, 32] Засвідчуючи, що близькі й далекі сусіди не визнавали Україну московською провінцією й розглядали варіанти зміни статус-кво, усе це розхитувало тезу про «єдину державу», утворену нібито в 1654 р.

Ще однією візитною карткою модернізаторського прочитання ранньомодерної української державності стала, безумовно, відмова від традиційного шаблона російської історіографії, коли будь-які заходи та концепції українських еліт починаючи від середини XVII ст., пропускають крізь відповідність інтересам Московської держави. На противагу таким підходам обрано (подібно до сучасних українських та більшості польських істориків) опцію, коли відправним пунктом для концептуалізації є визнання наявності в українському суспільстві власних інтересів. Ці інтереси не мусили співпадати з московськими уявленнями та зовнішньополітичними концепціями, натомість могли включати установки державницьки налаштованої старшини зберегти суверенітет щойно збудованої держави вкупі з ідеальним комплектом своїх прав і привілеїв.

Оцінка під таким кутом статусу Гетьманщини в міжнародних угодах, укладених гетьманами другої половини XVII ст., призводить до констатування того, що «формально мова про незалежну державу як таку велася тільки одного разу - в початковій редакції Гадяцького договору» [499, 56]. Переходячи ж до фактичного статусу Гетьманщини, відзначається, що «васалітет Березневих статей дав найповнішу незалежність гетьманам як в зовнішній, так і у внутрішній політиці. Гетьманщині вже ніколи не вдавалося досягти такого ступеня незалежності, як за умовами цих двох угод» [499, 56]. У свою чергу, О. Баранова у м'якшій формі констатує фактичну незалежність Гетьманщини в 1654-1657 рр: «Українське керівництво цілком ігнорувало норму договора, яка встановлювала обмеження іноземних зносин». Так само мертвою буквою залишалися інші пункти, які обмежували суверенітет Гетьманщини, а «численні спроби Москви привести відносини сторін у відповідність договірним обов'язком залишалися марними» [120, 14].

Такі концептуальні висновки віддзеркалюють той консенсус, який спостерігається наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. в українській та російській історіографіях загалом при оцінці реального становища Гетьманщини в останні роки гетьманування Б. Хмельницького, суттєво відмежовуючись від позиції польських істориків, в основі якої постулат про те, що рішення Переяславської ради 1654 р. завдавали потужного удару по незалежницьким планам Чигирина, звузивши вікно можливостей [222, 277; 325, 671-672, 533, 674; 597, 673-674; 608, 322; 674, 27; 695, 69, 73; 698, 514; 780, 104-108].

Відмінності в потрактуванні юридичного змісту Березневих статей призвели до появи в модернізаторскому крилі двох версій концептуалізації подальших українсько-московських договорів другої половини XVII ст. Т. Таїрова-Яковлєва, як і українські історики, розглядає угоду крізь призму зміни статусу Гетьманщини з держави (де-факто незалежної, хоча й приєднаної до Московії), до автономної одиниці у складі Московії. О. Баранова як прибічниця концепції входження Гетьманщини до Московської держави в 1654 р. на правах автономії вважає, що в подальших договорах «мова йшла або про скорочення ступеня автономії Малоросії у складі Московської держави, чи про зворотний процес, коли обставини змушували центральний уряд переглядати свою «українську політику». Спроби ж багатьох представників української історіографії (як і Т. Таїрової-Яковлєвої) розглядати угоди «як рубіж, що відділяє Гетьманщину-державу від Гетьманщини - автономної частини Російської держави, не можуть бути визнані вдалими» [120, 14].

Відповідно різняться й оцінки впливу договорів на правове поле українсько-московських відносин та долю Гетьманщини. Згідно з першою версією рубіж між Гетьманщино-державою та Гетьманщиною-автономією у складі Московії проліг по Переяславській угоді ІІ 1659 р., коли недолуга позиція Ю. Хмельницького призвела до «перетворення практично незалежної держави в дуже урізану автономію» [499, 57; 507, 20]. Аналогічна позиція є магістральною лінією сучасної української історіографії. Зокрема, Ю. Мицик підсумовував, що «Переяславська угода 1659 р. означала перетворення незалежної Гетьманщини в автономну одиницю Московської імперії» [316, 15; 317, 62; 319, 133]. В. Смолій та В. Степанков пишуть про те, що Переяславський договір 1659 р. «різко обмежив суверенітет козацької України, надаючи їй статус автономного державного утворення у складі Російської держави» [386, 315]. Для В. Брехуненка « «Статті Трубецького» стали відправним пунктом обмеження Москвою незалежності Української держави на договірному рівні» [142, 181]. Водночас у польській історіографії Переяславська рада ІІ не розглядалася як рубіж в існуванні та статусі Гетьманщини. Таким рубежем бачиться Чуднівська угода 1660 р.

Положення про рубіжний характер Переяславської угоди 1659 р. Т. Таїрова-Яковлєва підсилює тезою про те, що саме цей договір завдав непоправного удару по можливостям успішної реалізації проекту втримання незалежної (у межах тогочасних уявлень) Гетьманщини. І справа полягала не тільки у зміні статусу Української держави та новій орбіті українсько-московських відносин. Дослідниця вводить чинник впливу Переяслава ІІ на саму конструкцію Гетьманщини, вбачаючи основну проблему у провокуванні угодою ослаблення гетьманської влади, ключового в тих умовах елементу стабілізації молодої держави. У зв'язку з цим «будь-які спроби завершити процес державного будівництва в Україні були приречені на провал» [501, 347].

Справжнім же ідеалом еліти Гетьманщини були так звані Жердевські статті, розроблені на початку вересня, привезені козацькими послами до Москви та відхилені царем. З цього питання підходи Т. Таїрової-Яковлєвої та української історіографії також співпадають, тоді як традиціоналісти взагалі уникають будь-якої розмови про них, оскільки ті не вписуються в пропоновану цим крилом російських істориків концепцію. Розглядаючи Жердевські статті на тлі еволюції ідеї української державності, Т. Таїрова-Яковлєва дійшла висновку, пізніше підтриманому українськими істориками [142, 180; 161, 160; 386, 314], що «за рівнем незалежності Гетьманщини, що передбачалися ними, перевершували навіть перший варіант Гадяцької угоди, хоча в документі й не було ефектних термінів на зразок «Князівства Руського», властивих стилю Немирича. Фактично йшлося про повну незалежність і зведення до мінімуму васальних зобов'язань перед Москвою» [501, 342; 507, 19].

На відміну від розглянутого вище підходу О. Баранова оцінює Переяславську угоду ІІ без глибших входжень у впливи цього чинника на еволюцію середовища старшини та Гетьманщини як держави. Маючи за відправний пункт положення про автономний статус Гетьманщини у складі Московії, дослідниця дивиться на угоду лише крізь призму зміни цього статусу й не бачить принципової відмінності між Березневими статтями та Переяславською угодою 1659 р. Якщо для Т. Таїрової-Яковлєвої Переяславський договір 1659 р. є виразним вододілом у долі Гетьманщини, то в інтерпретації О. Баранової він не несе на собі такого навантаження, оскільки принципово не змінює статусу Гетьманщини у складі Московської держави, лише модифікує його. Специфіка Переяславських статей визначалася сумою різних важелів впливу, через що «позиція самого Ю. Хмельницького та правобережної старшини, яка виступала проти оновлення обов'язків, принципового значення не мала» й була лише одним із факторів [120, 15]. Тому договір не був нав'язаний московською стороною, яка, правда, маніпулювала текстом Березневих статей [120, 15]. Наголос робиться на формальній добровільності при укладенні угоди з української сторони без урахування фактичного пресингу зі сторони О. Трубецького. Такий хід давав можливість подати радикальні обмеження суверенітету Гетьманщини як наслідок домовленостей сторін, переклавши частину відповідальності на козацьку старшину. З урахуванням того, що за часів І. Брюховецького з України справді линули промосковські пропозиції, це створює враження про добровільність зречення української еліти своєї державності.

Погляд на Переяслав ІІ як на угоду, в котрій Гетьманщина виступала автономною частиною Московської держави, перегукується з візією українського історика В. Горобця з тією лише відмінністю, що згідно з останнім умови угоди були-таки нав'язані московською стороною. Якщо за Березневими статтями «політико-правовий статус Гетьманату можна класифікувати як політичну автономію… то тепер автономія набирала форм нижчого рівня - адміністративної автономії, причому з елементами певного її обмеження» [161, 164].

Різноголосся з приводу Переяславської угоди 1659 р. не перешкодило О. Барановій та Т. Таїровій-Яковлєвій зблизитися в інтерпретації решти українсько-московських договорів другої половини XVII ст. Т. Таїрова-Яковлєва вирізняє Батуринський 1663 р. та Московський 1665 р. договори І. Брюховецького, які «ліквідували економічну владу гетьмана і звели до нуля внутрішню автономію Гетьманщини, яка ще залишалася за статтями Переяславського договору 1659 р.» [499, 58]. Саме умови цього договору викликали антимосковське повстання на Лівобережжі, по закінченні якого Москва була змушена відіграти назад, а Глухівські статті 1672 р. повернули Гетьманщині значну частину суверенітету. О. Баранова дотримується схожих підходів [120, 14].

Важливим компонентом модернізаторської концепції є інтерпретація Гадяцької унії 1658 р. Якщо серед представників традиціоналістської течії гадяцька тематика не була популярною, зрештою, типово для російської історіографії і розглядалася радше тому, що її просто неможливо було обійти, то для Т. Таїрової-Яковлєвої проблематика Гадяча 1658 р. стала ключовою для пояснення перспектив Гетьманщини та світоглядних тенденцій у середовищі української еліти. У модернізаторському баченні, представленому доробком цієї дослідниці, Гадяцька унія - не відступ від магістральної канви української історії, спрямованої до неминучого єднання з Московією, а добре вмотивований і цілком логічний крок козацької старшини з метою забезпечити сприятливі умови для збереження і розвитку державності Гетьманщини. Це продовження традицій Б. Хмельницького в пошуках міжнародних комбінацій для Гетьманщини та захисту в іноземних володарів від зазіхань їм подібних. Порівняння зовнішньополітичних стратегій Б. Хмельницького та І. Виговського дало можливість легко й невимушено дезавуювати тавро зрадника, яким так щедро обдаровували І. Виговського в російській історіографії. Новий гетьман постає спадкоємцем Б. Хмельницького, розвиваючи всі напрямки, які вів Богдан після оформлення переяславсько-московської системи: союз із Трансільванією, завершення розпочатого в 1655 р. процесу встановлення союзницьких відносин зі Швецією (підписання Корсунського договору 1657 р.), урешті продовження переговорів із Варшавою, які вилилися в угоду, укладену на початку вересня 1658 р. у таборі під Гадячем. На цьому якраз особливо артикулюється: «Загалом, підкреслимо це ще раз, Виговський був послідовником Богдана, - в його відносинах і з Москвою, і зі Швецією, і з Трансільванією, і з Кримом» [501, 288; 497, 76-77].

Важливим є ще одне ключове положення концепції - спадкоємність між Б. Хмельницьким та І. Виговським у прагненні до фактичної незалежності Гетьманщини: «Продовжуючи політику Хмельницького, Виговський вів себе практично як глава незалежної держави» [412, 154]. І Гадяцька унія постає тут як крок до закріплення реалій на правовому рівні. Первісний текст угоди трактується як такий, що забезпечував Гетьманщині належний суверенітет у конфедеративній Речі Посполитій. Ідея Великого князівства Руського подається саме в такому світлі. Більше того, як уже зазначалося, цей текст є єдиним договором, який ставить питання в такому ключі: «Формально мова про незалежну державу як таку велася лише одного разу - у первісній редакції Гадяцької угоди» [499, 56].

Не було обійдено увагою й такий незручний для традиційного російського погляду на Гадяч 1658 р. момент, як уявлення оточення І. Виговського щодо оптимальної території Великого князівства Руського. Аналізуючи еволюцію тестів угоди та вимог української сторони, Т. Таїрова-Яковлєва вводить до російського образу гадяцького процесу ідею старшини включити до своєї держави Подільське, Волинське та Руське воєводства [422, 39]. Це особливо відчутно підкреслювало спадкоємність між періодами Б. Хмельницького та І. Виговського, підносячи якість ідей гадяцького циклу й відтінюючи недолугість давньої російської історіографічної традиції (останнім часом підтриманої Г. Саніним) розглядати Гадяч 1658 р. через дихотомію пропольської / промосковської орієнтацій в українському суспільстві середини XVII ст.

У модернізаторському російському баченні Гадяцька унія - «блискучий зразок юридичної думки представників державницького угруповання козацької старшини». Хоча водночас у тих обставинах «у тому вигляді, в якому вона була задумана І. Виговським та Ю Немиричем, була просто звабливою утопією, фантастичним маренням маленької групки політичних діячів, котрі випередили свою епоху» [422, 31, 41]. І власне причину поразки Гадяча Т. Таїрова-Яковлєва вбачає в переплетенні двох чинників: неготовності шляхти піти на такі далекосяжні поступки козакам, а також того, що «ідеї старшинської еліти, зацікавленої у створенні сильного державного утворення - Гетьманщини, не набули, на жаль, поширення серед широких кіл населення України» [422, 31, 41; 501, 320]. У такий спосіб дослідниця фактично долучається до давньої польської дискусії, розпочатої ще в 1930-х рр. з легкої руки В. Томкевича [30], про те, чи своєчасним, спізненим або завчасним був Гадяцький проект.

Досліджуючи Гадяцький процес, Т. Таїрова-Яковлєва - єдина з сучасних дослідників, яка спеціально зупинилася на питанні про первісний текст, підписаний у таборі під Гадячем, та еволюції текстів. У фондах Російського державного архіву давніх актів їй вдалося виявити дві копії Гадяцької угоди. Текстологічний аналіз відомих на сьогодні списків та щільне вписування їхнього змісту в подієвий контекст та у світоглядні імперативи козацької старшини й шляхти Речі Посполитої дозволили вибудувати ієрархію списків і відфільтрувати первісний текст [422, 31-46].

Концептуальне бачення Т. Таїровою-Яковлєвою Гадяцької унії, у принципових моментах збігається з поглядами В. Горобця, Ю. Мицика, В. Смолія, В. Степанкова, Т. Чухліба [159, 178-197; 162, 81-108; 318, 43-45; 386, 312; 476, 240-266], а також є близьким до оцінки сучасними польськими істориками наріжних задумів українських творців Гадяча 1658 р. На тлі сучасної української та польської історіографій поодиноко виглядає однак теза про незалежність Великого князівства Руського за первісним текстом угоди. Так далеко ніхто не наважувався зайти при визначенні обсягу суверенітету Гетьманщини за первісним текстом Гадяцької угоди.

Натомість підходи дослідниці в більшості випадків різко розходяться з позицією традиціоналістського крила російської історіографії, яке оцінює Гадяцьку унію крізь призму інтересів збереження Гетьманщини під зверхністю царя та подальшої інтеграції українського суспільства в структури Московської держави. Якщо для Т. Таїрової-Яковлєвої комплекс ідей, закладених до первісного проекту угоди, є вершинним проявом інтелектуалів з еліти Гетьманщини, то для Г. Саніна, як уже наголошувалося, він не витримує критики порівняно з Березневими статтями. Якщо Т. Таїрова-Яковлєва вбачає у початку громадянської війни в Україні гальмо для подальшого утвердження Гетьманщини й фактор, який підштовхував І. Виговського розглядати опцію повернення під крило Речі Посполитої, то Г. Санін, навпаки, вважає, що «народ» тримався царської руки, а верхівка старшини - пропольської орієнтації й тому пішла на гадяцький процес, виступивши проти головної тенденції в розвитку Гетьманщини.

Однак саме в оцінках причин (з української сторони) укладення Гадяцької унії 1658 р. з'явилися точки дотику між модернізаторським і традиціоналістським таборами. В останньому таки визнається, що старшина прагнула шляхом зміни зверхника зберегти державність Гетьманщини, яку могла втратити під московським пресом, а підтримка Москвою повстання на Лівобережжі ставила гетьмана в скрутне становище, змушуючи шукати зовнішню опору [361, 65; 370, 151; 463, 353, 378]. Т. Таїрова-Яковлєва концептуалізувала причини так: «Необхідність зовнішньої підтримки для боротьби проти внутрішніх негараздів, як і незграбна дипломатія Москви, що не стала підтримувати Виговського у вирішальний момент, бувши незадоволеною його «самостійництвом», призвели до козацько-польського союзу, який започаткувався ще за життя Хмельницького» [501, 320]. Додатково й ефективно було долучено інформацію з універсала Війська Запорізького до «іноземних владців», який відбиває уявлення старшини про легітимність виходу Гетьманщини з-під царської зверхності. Легітимність ця пояснювалася тим, що, по-перше, Гетьманщина добровільно прийняла протекцію московського царя, а по-друге, цар порушив «права і вольності», які зобов'язувався обороняти [418, 203]. Підхід І. Виговського та його оточення до формування реакції міжнародної спільноти на події в Україні оцінюється на порядок вище, ніж заходи І. Мазепи у 1708 р. [422, 35]

Також важливим чинником став розгляд дослідницею Гадяцького комплексу разом із уявленнями еліти Гетьманщини про коріння Козацької держави, її місце в українській історії та зв'язок з добою Київської Русі. Гадяцька угода, а особливо наріжна складова її початкового тексту - ідея Великого князівства Руського - не мала тепер шансів бути зображеною в давніх традиціях російської історіографії як витвір пропольськи налаштованої нечисельної верхівки, позиції якої рішуче суперечили нібито москвоцентричним очікуванням козацького загалу. У Т. Таїрової Яковлєвої ідея реформування Речі Посполитої «двох народів» у Річ Посполиту «трьох народів» «не випурхнула раптом «нізвідки» 1658 року», натомість постала на базі стійких уявлень верхівки Гетьманщини про прямий зв'язок свого дітища з княжими часами. За І. Виговського «в Князівстві Руському вбачали продовження традиції Київської Русі» [422, 34-35; 501, 319]. А за часів І. Самойловича, як нагошувалося вище, такі переконання фіксуються дуже чітко. Подібна постановка питання якнайкраще ілюструє той напрямок, в якому розвиваються нові для російської історіографії тенденції дослідження ключових проблем ранньомодерної української історії.

Якщо представників традиціоналістського напрямку не цікавив вплив Гадяцького дискурсу на пізніші ідеологічні інструменти та політичні концепції української еліти, то Т. Таїрова-Яковлєва не оминула це питання. Концептуалізуючи подальші державотворчі процеси в Україні до гетьманування П. Дорошенка включно, дослідниця, подібно до українських та польських істориків, звертала увагу на перегуки між ідеями Гадяча 1658 р. та наступними прагненнями й вимогами козацької старшини. Нині і в польській, і в українській історіографіях устійнився консенсус, що гадяцька традиція не зникла з крахом самої унії й дожила до часів І. Мазепи [257, 171-176; 320, 269-280; 346. 281-305]. А Т. Чухліб, докладно відфільтровуючи наявність «гадяцьких слідів» у козацьких документах, дійшов висновку про збереження у світосприйнятті старшини втілених у Гадяцькій угоді наріжних ідей, особливо щодо Речі Посполитої «трьох народів», аж до закінчення громадянської війни: «…від сейму 1661 р. й до середини 1670-х рр. включно значна частина козацької старшини не втомлювалася виступати за те, щоб третім автономним членом Речі Посполитої поруч з Короною Польською та Великим князівством Литовським став український суб'єкт, а повноважень великого руського князя набув правитель козацької України - гетьман» [476, 243].

Т. Таїрова-Яковлєва простежує вплив гадяцького дискурсу до середини 1660-х рр., не пробуючи, однак, просіяти крізь їх сито політичні концепції П. Дорошенка. Згадка про те, що під кінець свого гетьманства в 1674 р. «полякам він виставив умови Гадяцького договору» [412, 279], не стає предметом концептупалізації. Натомість дослідниця зіставляє ідеологічні позиції гетьманів Ю. Хмельницького та П. Тетері з первісним текстом Гадяцької угоди, яка є індикатором державницького рівня та незалежницьких устремлінь старшинських політичних концепцій та конкретних вимог до царя чи короля Речі Посполитої.

З угодою порівнюються вже Жердевські статті, в яких ідея незалежності Гетьманщини виявилася прописаною ще яскравіше, ніж у Гадяцькій угоді [507, 19]. Надалі рішучість старшини тримати планку затухає. Під Чудновим у 1660 р. Ю. Хмельницький ще вимагав повернути життя первісному тексту Гадяча 1658 р., але духу відстояти свою позицію у старшини не вистачило, й ідея Великого князівства Руського не увійшла до Чуднівської угоди [507, 112-114]. В основу інструкції козацьким послам на сейм 1661 р. «знову була покладена ненависна полякам Гадяцька угода», але вже без ключової ідеї Великого князівства Руського, що трактується як намір не дратувати Варшаву і в такий спосіб забезпечити проходження решти пунктів [507, 193, 198]. Аналогічна оцінка дається й інструкції послам на сейм 1662 р. Різкі ж антикозацькі ухвали сейму кваліфікуються як свідчення того, що «політика державницького угруповання зазнала краху. Спроби піти на компроміс, відмова від ідеї князівства Руського і бажання боротися лише за внутрішню автономію призвела до диктату зі сторони Речі Посполитої» [507, 259, 262]. Констатуючи, що ще за часів гетьманування П. Тетері гадяцький слід зводиться в козацьких вимогах нанівець, і домінантною в петиціях до Варшави стає принцип станової козацької автономії в кількох старостах Київського воєводства, Т. Таїрова-Яковлєва інтерпретує ці факти як показник того, що «ідея єдиної Української держави під номінальним протекторатом Росії чи Речі Посполитої відходить у минуле. У нових козацьких лідерів були вже інші, набагато скромніші ідеали» [507, 405].

Органічним продовженням концептуалізації Т. Таїровою-Яковлєвою особливостей появи та функціонування державної ідеї в середовищі козацької старшини, а також еволюції самої української державності стало глибоке опрацювання проблеми громадянської війни (Руїни) та розколу Гетьманщини на правобережну й лівобережну частини. Докладно досліджуючи перебіг Руїни й формуючи своє бачення на основі власних конкретно-істортичних студій, дослідниця виступила піонером у російській історіографії, де цю проблематику не балували увагою, а за радянських часів узагалі спостерігалося повне затишшя. Лише окремі фрагменти громадянської війни стали об'єктом узагальнень у традиціоналістському таборі. До створення цілісної моделі справа не дійшла.

Інтерпретація Руїни Т. Таїрової-Яковлєвої базується на наріжному спостереженні про існування державницьки налаштованого ядра в середовищі старшини, спадкоємності між світоглядними імперативами його представників у часи Б. Хмельницького та пізніше, а з іншої сторони, на констатації незавершеності державного будівництва та двополюсності козацтва, у якому поруч зі старшиною перебувало бурхливе море охлократично налаштованих вчорашніх міщан та селян. «Конструктивно-державницький і охлократично-отаманський напрямки козацтва… неминуче починали суперечити один одному», а «Перша ж мирна пауза проявила всі суперечності». У підсумку «ситуація викликала вибух політичних амбіцій серед української старшини і сприяла розквіту дипломатичних інтриг навколо України. Саме граючи на незадоволенні покозачених мас, починають боротьбу за гетьманську булаву М. Пушкар, а згодом І. Брюховецький. Саме користуючись внутрішньою слабкістю України, нав'язують гетьманові дедалі невигідніші договори Росія, Польща, Швеція і Туреччина» [501, 97-98].