Ранньомодерна українська державність в сучасних польській та російській історіографіях

Саме вихід на такі узагальнення, до слова, широко представлені в низці сучасних досліджень, є ключовим викликом для концепції «зради» [395, 4-21; 474, 443-472; 477, 186-221]. Відповіді, які б задовольняли останню, а отже, й концепцію безстрокового українсько-московського поєднання як неминучого, шукалися на шляхах доведення відсутності в українських гетьманів загалом, і в І. Мазепи зокрема, правових підстав для зміни протектора. Відправним пунктом є невизнання «статей», які укладалися при обранні українських гетьманів, договорами, а також факту взяття царем на себе зобов'язань стосовно гетьмана. А відтак відносини між Гетьманщиною та Москвою інтерпретуються як такі, що не потрапляють під правовідносини, які випливають для правителів із договорів підлеглості. Тому в І. Мазепи не було права полишати царську зверхність, а Петро І нічого не порушував, бо не мав за плечима жодних зобов'язань. Додатково до наукового обігу впроваджується теза, що цар мав розв'язані руки щодо дій у відповідь на «зраду» Мазепи. У розлогому вигляді означені складові можна продемонструвати на прикладі висловлювань К. Кочегарова: «Говорити, що Петро Великий порушив договір із гетьманом не зовсім коректно, тому що він юридично нічого не укладав і ні на чому не присягав (не робив цього і В.В. Голіцин у 1687 р.), на відміну від Мазепи… Якщо ми вже визнаємо, що Мазепа «мав право» на зміну «сюзерена» чи «протектора» (яке в жодному офіційному документі, який стосується російсько-українських відносин, не зафіксовано), то можна стверджувати, що й Петро І цілком мав право захищати своїх українських підданих так, як вважав потрібним, оскільки самі форми та порядок цього захисту ніколи не обумовлювалися конкретно» [331, 117, 138].

Урешті, третій підхід полягає в тому, що з одного боку, визнається договірність Коломацьких статей, однак заходи Петра І, які суперечили їхній букві й загрожували самому існуванню Гетьманщини, подаються як цілком виправдані з точки зору імперської централізації. Українська сторона мусила змиритися зі своєю долею, інакше стає колективним зрадником: «Важко прийняти докази, які виправдовують мазепинську зраду. Такими вважаються обмеження повноважень гетьмана, затверджених на річці Коломак; план Меншикова нібито знищити козацьку старшину та всю адміністративну структуру Гетьманщини; намір «світлішого» стати гетьманом після смерті Мазепи; початок реформування козацьких полків; план 1707 р. «перегнати» українців за Волгу та заселити росіянами Україну; намір обороняти від шведів тільки Києво-Печерську фортецю; застосування стосовно Гетьманщини тактики «випаленої землі»; відмова передати Україну під гетьманську владу» [102, 18]. І. Мазепа та старшина мала просто прийняти це як належне, бо гільйотина опускалася поволі і «Росія як будь-яка абсолютистська держава Європи підбиралася до ліквідації української автономії, але цей процес затягнувся до 1783 року» [102, 18].

Пояснення мотивів переходу І. Мазепи на бік Карла ХІІ доповнює введення в гру ситуативних факторів, а саме: наближення шведської армії та хибної оцінки гетьманом перспектив зіткнення її з військом Петра І [102, 18; 331, 132; 368, 85]. Інше положення стосується підтримки / не підтримки виступу гетьмана козацькою старшиною та військом Гетьманщини. Цілком ігнорувати накопичений в історіографії фактологічний матеріал було дуже складно. І хоча визнається наявність українсько-московських протиріч, які стимулювали незадоволення старшини політикою Петра І, незмінною залишається традиційна теза російської історіографії, що І. Мазепа опинився у жалюгідній меншості.

Переорієнтація гетьмана на підданство Карлу ХІІ подається як така, що не відповідала нічиїм інтересам в Україні, крім самого І. Мазепи та вузького кола наближеної до володаря Гетьманщини старшини. Мотивів гетьмана щодо зміни курсу ніхто в українському суспільстві не зрозумів, а прихід шведів сприймали винятково «як тяжке іноземне вторгнення з контрибуціями, грабіжництвом та оскверненням православних святинь і бачили у великоросах природних союзників» [368, 85]. М. Павленко, а слідом за ним І. Андрєєв довели це положення до логічного зв'язку з концепцією «возз'єднання» та «загальноросійської культури»: «Такий шлях досягнення незалежності був морально відкинутий та неприйнятий. Цінності православної єдності переважили весь тягар самодержавства та насилля московських влад» [79, 302]; «Багатовікову дружбу, базовану на близькості мови, культури та побуту, спільності релігії не могли похитнути універсали й маніфести Мазепи» [335, 403].

Водночас під впливом новітньої історіографічної ситуації спостерігається відхід від прямолінійного замовчування практик гетьмана у різних сферах. Визнається, зокрема, що І. Мазепа відігравав важливу роль у зовнішній політиці Московської держави. Цілком у руслі новітніх напрацювань звучить теза про те, що «ставши, по суті, радником російського уряду із зовнішньополітичних та українських питань, Мазепа постачав із південного сходу до Москви величезний обсяг інформації, а заодно і свою особисту переписку для перегляду» [90, 148; 331, 118]. У 2008 р. В. Артамонов висловився ще радикальніше: «З 1687 р. гетьман був першорядним експертом та інформатором російського уряду з українських, польських, молдавських та кримських справ, активно зміцнюючи позиції Росії на південно-східних рубежах» [98, 7; 331, 118]. Як слушно підмітив Т. Чухліб, зауважувалося і те, що зовнішньополітична програма гетьмана на кримському напрямку співпадала з московською і що І. Мазепа хотів зібрати під булаву етнічні українські землі зі Слобідською Україною включно [479, 331]. Зрештою, визнається, що «гетьману була повернена повна свобода у внутрішніх та широкі повноваження у зовнішніх справах» [356, 340].

Не пройшла непоміченою і концепція Т. Таїрової-Яковлєвої про значну роль І. Мазепи в модернізації Московської держави. Правда, вилилося це в контроверсійні концептуальні твердження, не обрамлені додатковими поясненнями. І. Мазепа «допомагав зростанню російського абсолютизму», і водночас «гетьман і частина старшинської верхівки основну загрозу бачили в російському абсолютизмі» [104, 243]. Крім того, зазначається, що гетьман намагався розумно відстоювати станові інтереси козацтва та багато зробив для української культури [331, 118]. Словом, при розшифруванні концептуального образу мазепинської доби в українській історії І. Мазепа постає не таким вже й зацикленим на власних егоїстичних інтересах, як слід було чекати, відштовхуючись від зауважених вище вбивчих інвектив.

Полтавська битва 1709 р., зрозуміло, подається не тільки як рубіж, який визначив долю Московської держави в Європі, а й як поворотний пункт в історії українсько-московського поєднання. Поразка І. Мазепи означала «кінець гетьманської автономії в Росії» [90, 151]. При цьому, як уже зазначалося вище, сам гетьман своєю «зрадою» спровокував прискорений наступ Петербурга. Хоча у зв'язку з формуванням у Московії абсолютизму та зовнішньополітичними потребами доля Гетьманщини була наперед вирішена.

Мазепинська доба завершує період історії Гетьманщини, який системно приковував увагу традиціоналістського табору російської історіографії. Подальші часи не стали об'єктом спеціальної концептуалізації. Знаходимо лише окремі зауваження здебільшого в працях, присвячених різним проблемам російської історії. Водночас подібна ситуація стала наслідком поширених у цьому таборі уявлень про розчинення українського історичного наративу в російському внаслідок реалізації курсу Петербурга на ліквідацію реальної автономії Гетьманщини після перемоги російської зброї під Полтавою. І вже гетьман К. Розумовський перетворений на «декоративну фігуру при російському дворі, як «сибірські» і «грузинські» царевичі» [90, 152].

Такий узагальнений образ Гетьманщини проглядається крізь відповідні тексти. Його специфічне відблискування дається взнаки і під час уписування української політики Петербурга в загальні стратегії імперського будівництва, що саме по собі має значний евристичний потенціал. У російськоцентричному виконанні, зробленому під опцією концепції «загальноросійської культури» між зусиллями, спрямованими на ліквідацію Гетьманщини, та централізацією імперії поставлено знак рівності [329, 140]. А отже, Україна розглядається як питома російська земля, лише через певні історичні обставини наділена особливим статусом, який тепер зводиться до спільного знаменника, подібно до особливостей управління іншими власне російськими регіонами. Під таким кутом К. Розумовський, зрікаючись гетьманства, виглядає зовсім не правителем, який усвідомлював своє призначення, був націлений на реформи українсько-московських відносин та піклувався про спадковий гетьманат. Він постає як звичайний імперський чиновник, «зобов'язаний подати письмове прохання про звільнення від державної служби» [262, 4-5]. Тому й відновлення гетьманства в 1727 р. та 1750 р. подаються у першому випадку як вплив суто зовнішніх причин [329, 138], а в другому - як особисте бажання Єлизавети Петрівни [329, 138].

При цьому курс Петербурга розглядається як цілком прогресивний для самого українського світу. М. Павленко пояснював ліквідацію Гетьманщини не тільки через намір старшини відновити автономію та впровадити спадковий гетьманат, несумісний з облаштуванням імперії, а й через нібито «крайні злидні населення» [336, 98-99]. А. Алмазов вбачає в уведенні Петром І практики призначення на полковницькі посади іноземців «швидше користь для Запорізького війська, ніж шкоду, бо такі заходи дозволяли відійти від етнічної замкнутості, а також привчали українців до думки, що вони живуть у великій багатонаціональній імперії» [74, 154]. Я. Лазарев у цьому ж дусі при характеристиці українсько-московських взаємин в післямазепинські часи увипуклював можливість для еліти Гетьманщини налагоджувати взаємини з дворянами та боярами [283, 417-418, 431-432].

Головні ж зусилля Я. Лазарева концентрувалися навколо того, щоб змінити кут сприйняття уніфікаційних та централізаторських стратегій Петербурга. Концепція дослідника пропонує пояснення, які фактично перевертають дотеперішні уявлення про природу та наслідки поглинальної політики Російської імперії. Ця політика навпаки подається як така, що підняла статус Гетьманщини та лише розширила можливості для нової української еліти.

Згідно з Я. Лазаревим, приставлення в 1709 р. царем до гетьмана спеціального резидента жодним чином не обмежувало автономії Гетьманщини (як і губернська реформа 1707 р.), бо резидент «не мав функції виконавчої влади на Гетьманській Україні», а був лише «свого роду радником-шпигуном» [281, 6; 283, 414]. Усі інші обставини появи резидента виносяться за дужки. На підкріплення такого підходу задіяні й результати плідних напрацювань дослідника у сфері відтворення тканини стосунків резидентів з гетьманом та козацькою елітою. Фактор з'ясованої слабкості реальних позицій резидентів в Україні внаслідок чого й «сучасники усвідомлювали обмежений характер присутності царської адміністрації в «Малій Росії» як до, так і після зради І. Мазепи», використано для того, щоб заперечити шкідливість для Гетьманщини уніфікаційних заходів Петербурга [282, 83-84].

Більше того проголошується теза, що Гетьманщина від перетворень 20-30-х р.р. XVIII ст. інституційно тільки виграла. Тоді «не відбулося радикального перегляду «української автономії» та положення козацької еліти. Швидше навпаки, залишившись вірними російському царю (у межах політики «моновасалітету»), гетьмани і козацька еліта змогли досягти більших політичних дивідендів, аніж у попередній час» [284, 217]. Ці політичні дивіденди полягали в тому, що козацька старшина зі згоди Петербурга нібито нарешті поширила свою владу на всю територію підросійської України: «Незважаючи на появу резидентів при гетьманському дворі, здійснення практик прямого призначення царською владою на полкові посади та встановлення «великоросійського» землеволодіння, за козацькими гетьманами офіційно закріплюється статус керівників «Малої Росії», а «права військові» трансформуються в «малоросійські права» [281, 15]. Гетьманщина перетворилася з козацького самоврядування на напівдержавне утворення. Не ясно, однак що в юридичному сенсі означало «офіційне визнання», чому в іншому місці йдеться вже про «неформальний пакт з боку уряду» [284, 219], чим саме відрізнялося ставлення Московії до І. Скоропадського, Д. Апостола, К. Розумовського, щоб ідентифікувати це ставлення як потрактування їх за «глав Малої Росії», а решти гетьманів - за «гетьманів Війська Запорозького» [283, 412, 417]. Зрештою, не зрозуміло, навіщо було б Петербургові піднімати політичний статус Гетьманщини, якщо йшлося про знищення гетьманства та повне й остаточне розчинення її у своєму тілі, органічність і неминучість чого є однією з наріжних підвалин традиціоналістської фізії ранньомодерної української історії.

***

Як видно зі сказаного вище, традиціоналістський табір російської історіографії органічно продовжує російську великодержавницьку традицію прочитання історії ранньомодерної української державності. Магістральною лінією стали спроби пристосувати радянське російське бачення до нових історіографічних умов без ревізії теоретичної платформи, роль якої і далі справно виконують концепції «загальноросійської культури», «возз'єднання України з Росією», «єдиної держави», а також заперечення самостійності українського історичного процесу. Саме в середовищі істориків-тралиціоналістів ранньомодерного часу була здійснена результативна спроба освіжити концепцію «загальноросійської культури» як головної підвалини російськоцентричного образу української історії шляхом імплементації в неї сучасних наукових уявлень.

Якщо польська історіографія однозначно рухається в бік остаточного виходу за межі гравітаційного поля вузького польського пункту бачення українського минулого, то основний масив російських істориків навпаки зайнятий пошуками ефективних засобів продовжити життя великодержавницькому образові. У Польщі старі підходи опинилися на маргінесі, тоді як в Росії становлять серцевину історіографічного простору, перебуваючи під потужним тиском конкурентних напрацювань, які підривають їхні основи. І в цьому принципова відмінність між інтелектуальними ситуаціями, які склалися в середовищі польських та російських дослідників.

Створений традиціоналістами образ ранньомодерної української державності зітканий із протиріч, чого неможливо було уникнути, враховуючи специфіку сучасного освоєння цієї проблематики в українській та польській історіографії, а також в модернізаторському крилі російської історіографії. По суті телеологічне заклинання про неминучість злиття свого часу штучно розділених українського та російського світів, реалізація чого розпочалася від Переяславської ради 1654 р., супроводжується концептуалізаціями, що його заперечують і переводять українсько-російські стосунки в площину політичних концепцій, тактичних розрахунків і Гетьманщини, і Московії та оцінки українською стороною негативів та переваг під кутом інтересів збереження Гетьманщини. Наріжні тези про створення в 1654 р. «єдиної держави», усвідомлення українським населенням, що по той бік кордону живе один і той самий народ, налаштованість «народу» на «возз'єднання» переплітаються з констатацію наявності в арсеналі еліти Гетьманщини концепцій, які виключали зверхність московського царя. Водночас присутня опція появи гострих протиріч між Гетьманщиною та Московією з приводу прагнень останньої розчинити в собі Українську державу. А відкриті конфлікти на цьому грунті намагаються урівноважити концепціями неминучості ліквідації окремого українського суб'єкта в рамках «єдиної держави», рівномірною зацікавленістю Москви та Гетьманщини в інтеграційних процесах та відповідальності старшини за розкручування поглинального маховика (спротив Москві породжував пришвидчені заходи). Навіть Гадяцька унія розпочала трактуватися як свідчення готовності української еліти зректися частини суверенітету Гетьманщини.

Великодержавна російськоцентричність прочитання історії ранньомодерної української державності простежується і в тому, що козацькій старшині відмовлено в праві мати власні інтереси відмінні від зовнішньо-та внутрішньополітичних інтересів Московії. Крізь таке сито пропускаються політичні концепції українських гетьманів, а також перебіг подій і процесів в Гетьманщині та українсько-російських стосунках. Звідси затребуваність старої російської концепції «зради», яка використовується, наприклад, стосовно І. Мазепи з не меншим полемічним запалом ніж раніше. Якщо в Польщі з'явилася опція, в рамках якої за Гетьманщиною визнається наявність власних стратегічних інтересів, а за Варшавою - основна провина за Переяслав 1654 р. та шкідливу для європейського світу зміну геополітичного тла у Східній Європі, то в традиціоналістському крилі російської історіографії беззастережно домінує опція безумовного пріоритету інтересів Московії, яким за визначенням мусила підпорядковуватися українська сторона. Ці інтереси виключали можливість збереження української державності й виступають найвищою санкцією поглинальних заходів московських еліт.

5. Модернізаторська інтерпретація в російській історіографії

5.1 Базові теоретичні підходи

Поява в 1990-ті рр. модернізаторського крила стало знаковим явищем у пострадянській російській історичній науці. Сегментувавши поле російської історіографії, представники цього напрямку дали старт якісно новим інтерпретаціям українського та російського минулого ранньомодерної доби, а особливо українсько-російських відносин. Попри неоднорідність модернізаторської хвилі та еволюцію поглядів різних її представників, зазначеному середовищу притаманні певні принципові константи-підходи, які й дозволяють виділити цю хвилю в російській історіографії поруч із істориками-традиціоналістами.

Насамперед, була відкинута концепція «загальноросійської культури», альфа й омега інтерпретацій у середовищі традиціоналістів. Опрацьовані в модернізаторському таборі версії історії української державності ранньомодерної доби позбавлені теологічного тлумачення українсько-московського зближення, а також постулатів про природність, неуникненність, безальтернативність та всеохопну прогресивність злиття українського світу з московським. За бортом опинилася концептуальна теза про усвідомлення і в Україні, і в Московії належності українців та росіян до «єдиного народу», цілісність якого була трагічно порушена в XIII-XIV ст., а тому закономірно відновлювалася від середини XVII ст. Як однозначно підкреслювала Т. Таїрова-Яковлєва, до речі, під час дискусії за участі чільних представників традиціоналістського середовища В. Артамонова, М. Дмітрієва, Л. Заборовського, Б. Флорі у Гетьманщині, «якщо брати самосвідомість рядового українського населення, мова йде не про єдине коріння, а про єдиний православний простір, про православного государя, «який єдиної з нами віри». Ніде не доводилося зустрічати вислови рядового козака про єдину націю, народність, народ» [174, 54].

Водночас було радикально знижено планку впливу конфесійного чинника на долю українсько-московських взаємин. Православна солідарність та відчуття в умовах конфесіоналізації факту перебування у православному блоці, в якому найсильнішим правителем і єдиним не підпорядкованим нікому володарем залишався московський цар, позбавлені у прочитані модернізаторів функції цементувати уявлення московитів та русинів про етнічну спорідненість і фаталізувати московську зверхність над Україною. Зрештою, пішла під укіс концепція «возз'єднання України з Росією» за наслідками Переяславської ради 1654 р., ключова у системі традиційних обґрунтувань москвоцентричного великодержавницького представлення ранньомодерної української історії.

Як і у випадку з традиціоналістами, а також з польськими істориками дискусії навколо постмодернізму та новітніх методологій мало приваблювали дослідників, які взялися в Росії ревізувати великодержавницьку візію ранньомодерної української державності. Перевагу було віддано практичним потребам інтенсифікації досліджень перед теоретизуванням, відірваним від упровадження в безпосередні дослідницькі процедури. У центрі уваги перебували проблеми удосконалення дослідницького інструментарію, відходу від ідеологічної заангажованості, перегляд ортодоксальних стереотипів, які кричуще суперечили сучасним історіографічним надбанням, тісна взаємодія з іншими історіографічними традиціями, особливо з історіографіями-конкурентками - українською та польською, предметні дискусії, зокрема й термінологічні.

Натомість на теоретико-методологічному рівні представники модернізаторської течії відштовхуються від ідеї природної самостійності та самодостатності українського історичного процесу, поєднаної з наявністю альтернативних сценаріїв розвитку та універсальністю державної самоорганізації суспільства як єдиного виробленого людською цивілізацією дієвого механізму забезпечити повнокровний розвиток останнього. Для ранньомодерного часу це означало зберігати повноту соціальної структури та суспільної репрезентації зі власною елітою, яка усвідомлює своє призначення та логічно вивершується у постаті правителя, незалежно від того, чи підлягав цей правитель іншому володареві і як співвідносяться тогочасні та сучасні уявлення про «державу», «підданство», «автономію» тощо.

Іншою ключовою особливістю є послідовне вписування українського суспільства до європейського контексту, що протиставляло український та московський світи. Накинення європейської системи координат відразу ставило модернізаторську хвилю на один щабель з сучасною польською та українською історіографіями, відкриваючи нові пізнавальні можливості й водночас підштовхуючи до відтінення разючих контрастів між організацією суспільства і влади в українському та московському варіантах. Якщо у традиціоналістському таборі приглушена констатація відмінностей між українським та російським світами мала на меті лише пояснити складнощі притирання українського суспільства до московських порядків під час неуникненної інтеграції, то для представників модернізаторської течії це була призма, крізь яку пояснювалася сама природа уявлень нової української еліти про організацію суспільства, феномен Гетьманщини, її призначення, відносини з Московською державою та іншими сусідами, український історичний міф тощо. Політичні стратегії та практики української еліти постають в інакшому світлі, ніж це було при використанні опції належності українського та московського світів до спільної цивілізаційної ніші та ще й в умовах нібито усвідомлення обома сторонами етноконфесійної спорідненості чи злитості. А російський історичний процес позбувається питомих ознак своєрідного виру, у який неминуче мусить потрапити український аналог і чим швидше, тим краще для України.

Відповідно українська Національно-визвольна війна середини XVII ст., виникнення та еволюція Гетьманщини інтерпретуються як закономірний результат прагнень відновити самодостатність українського світу, як природна відповідь на виклики часу. А поява в середовищі нової української еліти прагнень зберегти повноту структури суспільства виглядає цілком закономірною та добре вмотивованою. У поєднанні з інтерпретацією поведінкових стратегій козацької старшини в контексті європейських політико-правових уявлень це розглядається як ключ до розуміння всіх хитросплетінь подальшої історії Гетьманщини. Переяслав 1654 р. та подальші українсько-московські відносини опускається з теологічної висоти на рівень тлумачення під кутом балансу сукупності зовнішніх та внутрішніх чинників, які схиляли козацьку старшину то того чи іншого рішення, що зближує позицію цих російських істориків із підходами сучасних українських та польських дослідників.

На такому тлі цілком логічним виглядає відмова від використання головного індикатора попередніх інтерпретацій російської історіографії - ступеня відповідності подій і процесів в Україні та політичних концепцій і щоденних практик старшини інтересам московських еліт та ідеї перетворення Московії на європейську потугу. Відкинута ідея утворення в 1654 р. «єдиної держави». З'являються логічні конструкції, базовані на розумінні стратегічних і тактичних інтересів українських еліт та вписуванні цього чинника в ширші контексти, зокрема і в московський. Усе це породжує опрацювання концептуально інакших образів ключових проблем історії Гетьманщини та українсько-московських відносин ніж у традиціоналістському таборі російської історіографії, серйозно підважуючи великодержавницьке бачення «з середини» і таку ж модель ранньомодерної української історії загалом.

Недаремно критичні стріли в бік модернізаторів з табору традиціоналістів приправлені риторикою, що нагадує типовий радянський дискурс. Зокрема, А. Алмазов закидає петербурзькій дослідниці Т. Таїровій-Яковлєвій, найпомітнішій представниці модернізаторського крила, що вона розглядає «національну (siс!) політику Росії на Лівобережній Україні, виходячи виключно з українських інтересів, але не всієї єдиної держави» [75, 22]. Окрім того, наріжні особливості концептуалізації Т. Таїрової-Яковлєвої «близькі до української історіографії націоналістичного напрямку» [75, 22]. Що характерно, кинувши фразу-узагальнення, автор у радянському стилі не поспішив, як це годилося б у науковому середовищі, обґрунтувати типологічну однотипність концептуальних підходів петербурзької дослідниці та «націоналістичної української історіографії» (неясно навіть, якої: попередньої чи сучасної). Не зупинили А. Алмазова ні постійна полеміка між Т. Таїрової-Яковлєвою та українськими істориками, часом навіть дуже гостра [157, 46-55; 158, 217-221; 480, 474-502], ні однозначне програмове зауваження Т. Таїрової-Яковлєвої про «об'єктивне існування різних підходів і завдань в українській та російській історіографіях» і про те, що «ми з нашими українськими колегами завжди тією чи іншою мірою будемо дивитися на одні й ті самі речі з різних точок зору» [512, 670].

Такі характеристики надзвичайно промовисто увиразнюють вододіл між модернізаторами і традиціоналістами й водночас відтінюють визнання останніми високого ступеня інтровертності підходів перших. З іншого боку, це видно й по культивованій у модернізаторському таборі тематиці досліджень, яка охоплює й незручні для традиціоналістів проблеми: генеза ранньомодерної української державності та державної ідеї в різних прошарках еліти, самосвідомість нової української еліти, громадянська війна в Україні другої половини XVII ст., українсько-московські договори й поглинальні стратегії Московії, витоки, сутність та інтелектуальні наслідки Гадяцької унії 1658 р., політичний портрет українських гетьманів, постать І. Мазепи та Мазепинська доба, Гетьманщина в лещатах імперських уніфікацій XVIII ст.

5.2 Понятійний апарат

Відмінності в підходах представників модернізаторського крила і дослідників із традиціоналістського середовища російської історіографії до прочитання історії ранньомодерної української державності відчутно проявилися на рівні термінології. Якщо в традиціоналістському таборі увага до понять посилилися під кутом спроб захистити ключові складові концепції «загальноросійської культури» від новітніх історіографічних і взагалі інтелектуальних віянь, то для модернізаторів, навпаки, термінологія стала маркером концептуального перезавантаження. Різницю в підходах добре видно з публічних висловлювань з приводу термінології. З боку традиціоналістів вся увага прикута до оборони понять «возз'єднання», «єдиний народ», «єдина держава» та споріднених із ними. Модернізатори прагнуть відшліфувати понятійний апарат відповідно до сучасних наукових уявлень у різних історіографіях про природу того чи іншого явища, події, процесу. При цьому термінологічні дискусії точаться в широкому міжнародному контексті. Одна з них була спеціально організована в Петербурзі Т. Таїровою-Яковлєвою й стосувалися ключових понять, пов'язаних з інтерпретацією української Національно-визвольної війни середини XVII ст. [263, 215-232; 480, 667-672].

Зрештою, належить відзначити, що при виборі термінології модернізаторами декларується бажання врахувати той факт, що притаманні історичній науці поняття живуть і поза її сферою - в політиці, публіцистиці, літературі, масовій свідомості, історичній пам'яті. Це накладає специфічний ефект, породжуючи еволюцію семантичного наповнення та ускладнюючи, не тільки коректне використання історичної чи книжної термінології, а сприйняття написаного, передовсім поза межами наукової спільноти. На особливому рахунку так звана «політизація понять» як найвпливовіший чинник. З іншого боку, даються взнаки й особливості тієї чи іншої мовної системи [263, 220; 507, 3]. Водночас присутнє й тверезе визнання того, що чистота понять - важко досяжна ціль («усі терміни «накульгують»»), тож необхідно досягти певного наукового консенсусу [512, 670].

Відразу впадає в очі відмова від поняття «возз'єднання України з Росією», основоположного для традиціоналістського табору в контексті прочитання ранньомодерної української історії. Це поняття кваліфікується як політизоване [507, 3]. Замість нього пропонується використовувати терміни «приєднання України до Росії» та «входження України до складу Росії», «підданство цареві» [288, 146; 413, 243; 418, 201; 439, 7; 470, 3]. У поєднанні з відмовою від самої концепції «возз'єднання України з Росією» це створює якісно іншу проекцію для пояснення історії Гетьманщини, ніж це було у традиціоналістському таборі, й типологічно зближує позицію модернізаторів з дискурсами, що нині домінують в польській та українській історіографії.

З приводу окреслення соціального вибуху середини XVII ст. свою позицію представила лише Т. Таїрова-Яковлєва. Пропонуючи уникати політизації, дослідниця відхиляє використання таких понять як «Національно-визвольна війна», «Визвольна», а також прикладання до цих подій поняття «революція» («козацька революція»), «українська національна революція», резонно пропонуючи вдатися до предметних дискусій із залученням фахівців з європейської історії, щоб з'ясувати особливості типології української ситуації в європейському контексті. Відтак дослідниця віддає перевагу поняттю «Хмельниччина», тому що її «всі інші терміни видаються політизованими, або ними треба серйозно зайнятися» [263, 230]. Хоча інструментально використовує і поняття «повстання Б. Хмельницького» [418, 197]. Натомість О. Баранова оперує поняттям «Національно-визвольна війна» [120,3]. Решта ж представників модернізаторського табору уникають термінологічного питання, можливо, тому що предмет їхніх наукових зацікавлень не охоплює безпосередньо українську Національно-визвольну війну, хоча в декого й дотичний неї.

Т. Таїрова-Яковлєва актино використовує поняття «Українське гетьманство», «Гетьманщина», «Українська держава», «Гетьманська Україна» [413, 3, 11; 418, 201], за чим стоїть визнання державності військово-політичної структури, утвореної за часів Б. Хмельницького, про що дослідниця пише прямо [263, 220]. Вона ж висловилася проти використання в російській історіографії поняття «Гетьманат», оскільки воно «в російській мові абсолютно чітко асоціюється з П. Скоропадським» [263, 220]. Наявність у науковому словнику понять «Українське гетьманство» та «Українська держава» підкреслює, що Гетьманщина як єдине в ранньомодерні часи українського утворення державного типу визнається репрезентантом українського світу.

Як еквівалент «Гетьманщини» О. Баранова, А. Каменський, С. Лобачов та використовують поняття «Мала Росія» та «Малоросія» [120, 10; 288, 168; 219, 295], правомірність чого заперечує Т. Таїрова-Яковлєва. Основний аргумент останньої зводиться до того, що за ХІХ-ХІХ ст. поняття стало політизованим і нині неможливо відродити його семантичне наповнення середини XVII-XVIII ст., коли воно перебувало в активному обігу і в Україні, і в Московії [263, 220, 507, 3]. Пізніше подібні аргументи були використані одним із українських істориків [81-82, 142]. У своїх працях Т. Таїрова-Яковлєва застосовує поняття «Малоросія», «малоросійський» у звуженому форматі, не як самостійні, а лише для демонстрації історичної термінології [418, 202-204].

Якщо традиціоналісти уникають прикладати до козацької старшини Гетьманщини поняття «українська еліта», то Т. Таїрова-Яковлєва навпаки його активно використовує [412, 7; 418, 201], підкреслюючи визнання того факту, що в середині XVII ст. відбулася зміна еліти, й українське суспільство в бурхливих трансформаціях не втратило повноти своєї структури. Під цим оглядом верхівка козацтва ставилася на один щабель з елітою сусідніх держав та державних утворень.

Ще одним знаковим поняттям, відсутнім у словнику традиціоналістського табору й активно використовуваним Т. Таїровою-Яковлєвою, є поняття «державна ідея», якою наділяється козацьке середовище, і розвиток якої визначав долю Гетьманщини [499, 51].

Жваву дискусію між Т. Таїровою-Яковлєвою та українськими істориками викликала активна реанімація дослідницею історичного поняття «Руїна» для позначення громадянської війни в Україні другої половини XVII ст. Т. Таїрова-Яковлєва винесла його навіть у назву однієї зі своїх монографій [507, 3]. У сучасній українській та польській історіографіях поновлення після радянського затишшя використання цього поняття підтримують Я. Качмарчик, П. Кролль, З. Когут, Ю. Мицик, Д. Наливайко, О. Субтельний, Ф. Сисин [512, 671]. Проти висловився Т. Чухліб [480, 489-502], який зініціював полеміку з петербурзькою дослідницею.

Обґрунтовуючи правомірність поновлення в історіографічному обігові поняття «Руїна», Т. Таїрова-Яковлєва (все ж визнаючи його «спірним») передусім вказувала на переплетення двох чинників: історичність поняття (його застосовували в Україні в другій половині XVII - на початку XVIII ст.) та відсутність на ньому пізніших політизованих нашарувань [512, 670]. Із сутнісної сторони, за «Руїну» промовляв комплекс чинників, який увінчували поступова деградація в Гетьманщині державної ідеї та запекла громадянська війна: «у соціально-політичному плані Руїна виражалася в загостренні боротьби за владу, внутрішньому безладі і соціальній напруженості. Громадянська війна, часті зміни гетьманів, втручання іноземних держав у внутрішні українські справи - характерні риси цього періоду» [507, 4].

Аргументи Т. Чухліба щодо сумнівності використання поняття «Руїна» продиктовані невідповідністю між семантикою «руїни» як руйнування, повного занепаду чого-небудь та сутністю періоду, який так пропонують наректи. Дослідник оперує тим, що громадянська війна, яку переживало українське суспільство після смерті Б. Хмельницького, не була унікальною. Вона нагадувала внутрішні міжусобиці, які спалахували скрізь, де відбувалися глибокі суспільні трансформації. Це «типовий приклад боротьби за владу під час становлення новоствореної держави». Водночас, якщо порівнювати внутрішню ситуацію в Україні напередодні української Національно-визвольної війни середини XVII ст. та після громадянської війни, не можна говорити про «руїну» в соціально-економічній сфері та в зовнішньополітичних відносинах. Хоча у випадку використання поняття «Руїна» складається враження, що воно «з огляду на його поліфункціональність, окрім державної політики стосується й інших сфер життя тогочасного українського суспільства - економіки, соціальних відносин, культури тощо» [480, 489-492].

Відповідь Т. Таїрової-Яковлєвої, як і слід було очікувати, крапки над і не розставила.

Насамкінець, варто зазначити, що представники модернізаторської хвилі відійшли від традиційного для російської історіографії використання поняття «зрада» як маркера діяльності того чи іншого українського гетьмана та підстави для навішування нищівних ярликів. Поняття «зрада» прикладається деким із дослідників радше утилітарно до конкретних дій І. Мазепи, не поширюючи їх на оцінку постаті в цілому чи на прагнення як таке нової української еліти до унезалежнення України [83, 8; 220, 98]. І в цьому корінна відмінність підходів модернізаторів від позиції традиціоналістів, базованої на запереченні права козацької старшини повести корабель Гетьманщини неросійським курсом.

5.3 Концепції

Відправним пунктом концептуалізації ранньомодерної української історії стала для середовища модернізаторів ревізія міфів про «братерські народи» та «возз'єднання України з Росією». Обидві опції відкидаються як заідеологізовані. Про етнічний фактор українсько-московських відносин не зустрічаємо розлогих висловлювань [418, 198]. Про відторгнення концепції, усвідомленої обома сторонами етноконфесійної спорідненості, як рушія цих взаємин можна судити на підставі власне самої концептуалізації ранньомодерної української історії. Ще очевиднішою є ситуація з «возз'єднавчою» візією». Як уже зазначалося, рішення Переяславської ради 1654 р. однозначно трактуються не як «возз'єднання», а як «підданство» цареві чи «приєднання» Гетьманщини до Московії.

Відмовившись від теологічного погляду на Переяслав 1654 р., представники модернізаторського напрямку демонструють підхід до української історії ранньомодерної доби крізь призму з'ясування особливостей історичного шляху України у складі Речі Посполитої та стратегічних потреб Гетьманщини. На перше місце ставляться не інтереси Московії чи «єдиної держави», як у випадку з традиціоналістами, а ідея природного прагнення українського світу зберегти себе та створити оптимальну модель функціонування серед сусідів. Визнання ж природного права будь-якого суспільства на одержавлення як інструменту осягнення його самодостатності підштовхувало покласти в основу концептуалізації особливості відродження та еволюції в Україні ідеї поновлення суб'єктності українського світу. Відтак в обох випадках активно використовується поняття «державна ідея» та робляться плідні спроби простежити її появу та еволюцію як відправного пункту до подальшої концептуалізації [386, 240-270; 499, 51-58].

Т. Таїрова-Яковлєва, єдина представниця модернізаторського крила, хто заглибився в причини української Національно-визвольної війни, убачає результуючий вектор у фокусуванні їх ні на чому іншому, як на проблемі відновлення правової суб'єктності українського світу: «Наростання конфліктів у релігійній, культурній та економічній сферах стимулює на українських землях в кінці XVI - на початку XVII ст. процес духовного відродження та формування національної ідентичності. Боротьба за збереження православ'я проходила на фоні формування нової політичної еліти України, тісно пов'язаної з козацтвом. Прагнення управляти власним краєм, жити за своїми правами і свободами приводять до низки кривавих зіткнень із владою Речі Посполитої» [412, 7].

Саме долучення козацтва до національно-релігійних змагань та перетворення його на «носія державної ідеї», започаткування козаками в першій половині XVII ст. «боротьби за державність» призвело до вибуху в Україні Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. При цьому дослідниця йде ще далі, зазначаючи, що «боротьба за православ'я в тих умовах була боротьбою політичною за національну самосвідомість, відповідно державною ідеєю» [510, 207-208].

Зазначена інтерпретація ставить Т. Таїрову-Яковлєву на вістря оцінки інтелектуальної форми козацької старшини в останні десятиліття перед Національно-визвольною війною. Хоча в сучасній історичній науці (навіть у традиціоналістському таборі російської історіографії) і домінує тренд визнавати вихід козаків на рівень осягнення ідеї «членства в народі руському» та виборювання його національно-релігійних інтересів, але ніхто не підносять інтелектуальні горизонти на висоту прямого розуміння козаками необхідності відновлення української державності. Усі зупиняються щонайвище на рівні формування свідомістних передумов для остаточного переходу в часи Національно-визвольної війни до формулювання державної ідеї, а також появи уявлень про самодостатність українського світу. Натомість Т. Таїрова-Яковлєва логічно вивершує ланцюг «змагання за православну віру - захист самобутності - державна ідея», ведучи мову про те, що козаки вже тоді по факту перетворилися на носів державної ідеї незалежно від ступеня усвідомлення ними цього.

Такий підхід дозволив вмотивовано пояснити, чому так швидко після розв'язання Національно-визвольної війни з козацького середовища почали поширюватися сигнали про прагнення до реалізації не тільки станових інтересів, а й державної ідеї. У цьому питанні модель, запропонована Т. Таїровою-Яковлєвою щільно вписується в традиційний і сучасний дискурс української історіографії (чи хотів Б. Хмельницький незалежної України) і є дуже близькою до узагальнень українських та низки польських істориків.

Дослідниця твердо й беззаперечно визнає як сам факт появи Української держави - Гетьманщини, так і прагнення нової української еліти відсерпарувати її від Речі Посполитої. Використовується й поняття «незалежність Гетьманщини». Водночас інша представниця модернізаторського табору О. Баранова, подібно до польських дослідників та К. Лоссон, Ф. Лесняка, Я. Рися та М. Франца [608, 403; 686, 102; 695, 110-111], педалює на недовершеності в Україні процесу утворення ранньомодерної держави, оскільки Гетьманщина так і не досягла міжнародного визнання, «не зважаючи на активне становлення в роки Національно-визвольної війни державних інституцій в українському суспільстві, фактичну повну владу гетьмана» [120, 12].

Т. Таїрова-Яковлєва прямо солідаризується з точкою зору М. Грушевського: незалежницькі мотиви в політичних концепціях старшини з'являються на зламі 1648-1649 рр. [501, 53], Тут вчувається явний перегук із домінантною позицією в сучасній історіографії, закоріненою ще в опції М. Грушевського та В. Липинського щодо еволюції політичної програми Б. Хмельницького від козацького автономізму до ідеї унезалежнення Гетьманщини. Від початку 1990-х рр. і до сьогодні панівною є концепція про вододіл, який з'явився на зламі 1648-1649 рр. між автономізмом та ідеєю незалежності України [222, 101; 384, 197, 219; 442, 48; 474, 54-61; 739, 232-235]. Крім того, під впливом розширення джерельної бази досліджень, окреслився й ухил у бік визнання появи у Б. Хмельницького та його найближчого оточення концепції здобуття незалежності вже на початку війни, попри на порядок нижчий рівень офіційних вимог до Варшави в 1648 р., які трактуються як суто тактичні кроки чи прояви у свідомості старшини міцного комплексу підданого [314, 28-35].

Пишучи про «кардинальну зміну в позиції Б, Хмельницького» [412, 72; 501, 58] в кінці 1648 р., Т. Таїрова-Яковлєва, безумовно, зараховує себе до прихильників більш м'якої точки зору. І в цій точці максимально зближуються погляди традиціоналістів та модернізаторів у сучасній російській історіографії [197, 200]. Відмінність у підходах однак полягає в тому, що, як уже наголошувалося в попередньому розділі, для перших політична програма Б. Хмельницького передбачала від'єднання від Речі Посполитої лише для того, щоб у перспективі досягти вікопомного «возз'єднання» з Московською державою, тоді як Т. Таїрова-Яковлєва розглядає незалежність Гетьманщини як самоціль козацької старшини.

Водночас саме ця дослідниця, по суті, відродила в російській історіографії призабуту концепцію історика права початку ХХ ст. І. Розенфельда про те, що Україна «з 1648 року йшла прямо до самостійного існування» [293, 176-177]. Аналізуючи проблему крізь призму фактичного наповнення гетьманської влади на території Гетьманщини, Т. Таїрова-Яковлєва дійшла висновку, що «уже починаючи з осені 1649 р. можна говорити (знову-таки де-факто) про існування незалежної Української держави, васальні відносини якої з польським королем були значно формальніші, ніж відносини придунайських князівств із Туреччиною» [499. 55]. Такий підхід перегукується вже з провідним трендом сучасної польської та української історіографії розділяти питання про незалежність Гетьманщини в практичній площині від проблеми міжнародної легітимності держави.

Визнання королем Яном Казимиром у завуальованій формі територіального виміру влади гетьмана над трьома українськими воєводствами Речі Посполитої (Київським, Чернігівським та Брацлавським) кваліфікується як відправний пункт легітимації Гетьманщини у вигляді окремої політичної одиниці, очолюваної правителем, а також юридичного визнання самого факту існування Української держави [412, 78; 499, 51-54], що цілком вписує погляди дослідниці в магістральні віяння наявної історіографічної ситуації, репрезентовані більшістю сучасних українських та польських істориків [142, 123; 222, 140].

Надзвичайно важливою для формування раньомодерного образу України є теза про появу Гетьманщини як про «створену / відтворену державу» [499, 53]. Така постановка питання була цілком новаторською, але довго залишалася поза науковим обговоренням, можливо, тому що сама авторка в подальшому не акцентувала на ній уваги. І лише останнім часом проблема «створення / відновлення» в середині XVII ст. Української держави набула нового дихання в контексті однієї з новітніх спроб подати синтетичний огляд історії Гетьманщини [142, 81]. Відхід від положення про «створення» держави на користь «відновлення» подає всю ранньомодерну українську історію цілком в інакшому світлі. Гетьманщина постає не на власному ґрунті, а як спадкоємниця Київської Русі, Галицько-Волинського королівства й подальших державних організмів, що перед тим існували на території України (передовсім Київського та Волинського князівств, скасованих у XV ст.). Власне так і розуміла своє дітище сформована на козацькому корені нова українська еліта, успадкувавши від «старожитного народу руського» ідею історичності Русі, тяглості руської історії від києво-руських часів та спадкоємності еліти. І фундаментальні засади міжнародної легітимації Гетьманщини аж до середини XVIII ст., й опрацьований у XVIII ст. «козацьким народом» новий український історичний міф базуватимуться саме на цій ідеї [142, 102-106, 253-255; 200, 118-135]. Тож підхід Т. Таїрової-Яковлєвої зберігає значний евристичний потенціал, інспіруючи подолання викривленого сприйняття факту появи Гетьманщини, яке в сьогоднішньому вигляді (саме як створення держави) навіює нічим не обґрунтовану ідею розриву в українській історії, що нібито припав на середину XVII ст., коли переважна більшість старої князівсько-шляхетської еліти, не сприйнявши Національно-визвольну війну, опинилася по іншу сторону барикад.

З іншого боку, теза про відновлення української державності логічно випливає з розглянутої вище концепції перетворення козацтва в першій полoвині XVII ст. на носія державної ідеї й зосередження козаками під час Національно-визвольної війни у своїх руках функції «політичного народу» як природний процес. Долучення до козацтва певного числа вихідців зі шляхетського середовища виглядає фізично видимою демонстрацією спадкоємності. А позиція більшості української шляхти, спровокувавши розкол у шляхетському таборі, набуває особливо непривабливого забарвлення як прояв остаточного вигасання відповідальності традиційної еліти.

Правда, в концепції Т. Таїрової-Яковлєвої залишилося неартикульованою проблема представлення новою українською елітою Гетьманщини як Малої Русі, а також проблема просторового розширення поняття «Україна». В останньому випадку дослідниця обмежилася лише констатуванням фактів уживання Б. Хмельницьким поняття «Україна» в ширшому, ніж козацькі краї, значенні [422, 35].

Логічним продовженням такої концептуалізації стала підвищена увага до комплексу питань, пов'язаних зі світоглядом еліти Гетьманщини середини XVII ст. На відміну від традиціоналістів, які взагалі уникали спеціальних досліджень та широких узагальнень у цій площині, Т. Таїрова-Яковлєва, навпаки, сконцентрувала особливу увагу на специфіці формування та розшарування еліти, ціннісних орієнтаціях старшини, уявленнях останньої про вітчизну, природу та призначення Гетьманщини.

Згідно з моделлю, запропонованою дослідницею, якраз двополюсність козацтва - низи та старшина, більшість якої була шляхетського походження - стала ахіллесовою п'ятою нової української еліти й викликала з часом гостру громадянську війну, завдавши фатального удару по перспективі Гетьманщини. Охлократизм низів та запорожців виявився джерелом постійної внутрішньої напруги, не даючи належним чином скристалізуватися державі [519, 276]. За Б. Хмельницького норовливість низів «значно ослаблювала гетьманську владу і перешкоджала завершенню процесу державного будівництва» [496, 66]. Пізніше через поведінку низів «претендентам на булаву доводиться заручатися сильною зовнішньою підтримкою для здійснення своїх планів» [499, 52]. Врешті «непримиренна позиція цих козаків завадила Хмельницькому та його наступникам зберегти Гетьманщину» [496, 66].

Натомість верхівка козацтва - старшина - перетворилася на нову українську еліту й генерувала у своєму середовищі державну ідею та різноманітні політичні програми. Особлива роль тут належала вихідцям зі шляхти, які й створили той вузький прошарок, котрий перебував на вістрі інтелектуального штурму навколо ідеї розбудови держави [499, 52].

Концептуалізуючи проблему вироблення та еволюції уявлень козацької старшини про свій статус у Гетьманщини та Гетьманщину як таку, Т. Таїрова-Яковлєва вперше в російській історіографії предметно звернулася до питання про образ вітчизни у світогляді нової української еліти. Спираючись на дослідженнях З. Когута та Ф. Сисина [234, 228-329; 380, 13-28], вона концептуально солідаризувалася з досягнутими ними результатами, доповнивши власними спостереженнями, які суттєво віддаляють пропоновану модернізаторську модель історії ранньомодерної української державності від традиціоналістської посестри.