Ранньомодерна українська державність в сучасних польській та російській історіографіях

Така теза різко суперечить поясненням російських же істориків як причин Національно-визвольної війни, так і самого її перебігу з селянською війною проти шляхти включно. Неозброєним оком видно штучність та надуманість цього положення, яке було потрібне лише для того, щоб створити певне словесне підґрунтя для подання рішень Переяславської ради 1654 р. як консолідованого рішення всього українського суспільства зі шляхтою та духівництвом включно. Після ж Переяслава, міжстанові протиріччя виринули знову, бо вже «небезпека національного рабування була усунута» [361, 64]. У такий спосіб зроблена спроба вийти на рівень поєднання протилежностей: гострих соціальних протиріч в Україні напередодні Національно-визвольної війни, не баченої ніде станової гармонії від 1648 р. до 1654 р. та спалаху в Гетьманщині по смерті Б. Хмельницького братовбивчої громадянської війни.

Історико-правовий зміст переяславсько-московської системи 1654 р., який так плідно досліджувався російськими істориками права другої половини ХІХ - початку ХХ ст., і який був занедбаний за радянських часів, і тепер не став об'єктом спеціальної уваги у тадиціоналістському таборі. Зрештою, це відбивало повсюдне затухання історико-правових студій з питань Березневих статей. Окрему спробу маємо лише в середовищі модернізаторської течії російської історіграфії [119-120]. Більшість традиціоналістів висловлювалися про Березневі статті виключно принагідно й тезово. Н. Рогожин та Г. Санін кваліфікують їх як договір, що фіксував конфедеративні стосунки. І. Бакулін пише про інкорпорацію, І. Андрєєв, М. Петрухінцев, С. Смірнов - про автономію [79, 298; 117, 3; 342, 18; 356, 338; 361, 64]. В. Артамонов схильний оперувати поняттям «федеративний зв'язок» [90, 91]. З текстів останнього складається навіть думка, що ледь не всі українці в середині XVII ст. мали поняття, що таке «федеративний зв'язок» і свідомо бажали саме такої форми українсько-російського поєднання: «…на момент Переяславської ради на спаді Визвольної війни український народ чітко усвідомлював переваги «федеративного зв'язку» з одновірним та одноплемінним російським народом» [90, 91].

Спеціальну увагу юридичній стороні Березневих статей надали лише Б. Флоря та Я. Лазарєв. Погляди першого з них зазнавали суттєвих змін. У спільній із Л. Заборовським статті, видрукованій у 1999 р. робиться висновок про статті як про договір протекторату [198, 181]. У той же час Б. Флоря пізніше (2003 р.) погоджувався з М. Грушевським стосовно васалітету Гетьманщини, за Березневими статями, наголошуючи на тому, що «автономія, надана Україні по Переяславській угоді була достатньо обмеженою (хоча й ширшою, ніж та, якою Україна користувалася за Зборівським договором)» [457, 38]. Натомість двома роками пізніше дослідник, докладно зупинившись на питанні, знову переглянув свої погляди, заперечивши можливість тлумачення Березневих статей як договору васалітету, віддавши перевагу концепції інкорпорації [461, 5-39].

Вибивається із загального контексту інтерпретація Переяслава 1654 р. Я. Лазарева, яка ґрунтується на його специфічному потрактуванні ранньомодерного українського державотворення. Згідно з ним, суб'єктами в Переяславі і під час укладення Березневих статей та остаточного формування договірної системи були, з одного боку, Московська держава, а з іншого, «інститути самоуправління Війська Запорозького, православної церкви та шляхти, а також міст, які самоуправлялися по магдебурзькому праву» [281, 13]. Під час укладення Березневих статей 1654 р. козацькій старшині йшлося про «узаконення свого домінатного становища в історичній області, відомій як «Мала Росія»» [284, 211]. Однак і в Березневих статтях і подальших українсько-російських договорах гетьман «фігурував як глава Війська Запорозького, а самі угоди з ним регулювали відносини царського уряду тільки з козацьким населенням «Малої Росії»» [283, 410]. З міщанами та духівництвом Москва укладала свої пакти і «даний формат автоматично передбачав піднесення російських царів у ранг суверенів над корпораціями «Малої Росії» [283, 14; 284, 212]. І лише в 1660-1670-х рр. у зв'язку з прагненням Московії забезпечити лояльність козацької верхівки «склався неформальний «пакт»», який полягав у «фактичному визнанні російською стороною за адміністративно-судовими структурами Війська Запорозького домінантного положення стосовно решти населення «Малої Росії» [283, 14].

Відтак заперечується і міждержавний характер Березневих статей та решти подібних договорів, і українська суб'єктність у міжнародних відносинах. Заодно підводиться підґрунтя під пояснення правової вмотивованості поглинального курсу московських царів. Зрештою, втручання Московії у внутрішні справи Гетьманщини в 1660-1670-ті рр. фактично подається як джерело посилення Гетьманщини, а не її ослаблення в горнилі трагічної громадянської війни. Останній чинник є точкою дотику концепції Я. Лазарева з іншими традиціоналістськими інтерпретаціями, попри всі розбіжності лише підкріплюючи тлумачення переходу Гетьманщини під зверхність Московії як оптимального шляху для всього українського світу.

Водночас не вдалося вберегти недоторканість однієї з домінантних тез російської історіографії - і монопольну за радянських часів - про безстроковість, «вічність» рішень Переяславської ради 1654 р. Без заглиблення в юридичні тонкощі Березневих статей підданство московському цареві все частіше подається у традиціоналістському таборі як один із варіантів у розрахунках верхівки Гетьманщини.

Як політичний підхід зі сторони Б. Хмельницького розцінюється Переяславська рада 1654 р. в «Нарисах історії Росії». Надалі гетьман планував «діяти відповідно до ситуації, орієнтуючись на кілька варіантів розвитку - від незалежності до сюзеренетітету» [327, 373]. У схожому стилі висловився А. Андрєєв, наголошуючи на тому, що Б. Хмельницький «був готовий відмовитися від підданства, торгуючись то з Москвою, то з Варшавою» [79, 296]. В. Артамонов обережно зазначає: «Присяга служити царю «прямо і вірно на віки вічні», можливо, й була формою стандартного звертання гетьманів до сусідніх володарів» [95, 608]. Однак тут, очевидно, щоб занадто не зашкодити «возз'єднавчій концепції», дослідник штучно притягує невластивий у таких випадках ретроспективний аргумент, покликаний залатати небезпечну пробоїну: «ні українсько-османські, ні українсько-польські угоди не завершилися з'єднанням України на три століття з Туреччиною чи Польщею» [95, 609]. У подібний сумнівний спосіб виходить із незручної ситуації, породженої несумісними з «возз'єднавчою» візією прагматичними розрахунками Б. Хмельницького, й І. Андрєєв, підкреслюючи, що «не ці настрої були вирішальними» [79, 296].

Л. Заборовський та А. Шкваров зачепили ще одну чутливу струну російської історіографії - проблему взаємних зобов'язань сторін під час формування переяславсько-московської системи 1654 р. Перший дослідник, посилаючись на перебіг Переяславської ради, заперечує факт того, що московські посли в Переяславі взяли на себе певні зобов'язання, хоча й давали обіцянки, натомість Березневі статті «можна назвати Московським договором, якщо не за формою, то за суттю» [195, 44, 46]. А. Шкваров однак звужує Березневі статті до тривіальних відповідей Олексія Михайловича, які виражали царську волю, і взагалі не вбачає тут договору [484, 128]. Як сприймала козацька старшина Березневі статті і чому саме так, залишається в середовищі традиціоналстів ніяк не прокоментованим.

Концептуалізація реального рівня державності Гетьманщини після формування переяславсько-московської системи 1654 р. суттєво відрізняється від підходів, притаманних російським радянським історикам, і наближається як до модернізаторської хвилі в російській історіографії, так і до сучасної української та польської історіографічних традицій. Очевидно, з однієї сторони це зумовлене появою в середовищі двох останніх низки якісних досліджень зовнішньої політики Б. Хмельницького після Переяслава 1654 р., а з іншої, тим, що проблема не належала до особливо «слизької» щодо потреби зберегти москвоцентричний образ української історії другої половини XVII-XVIII ст. Незалежно від впливу процесу формування переяславсько-московської системи 1654 р. на ступінь самодостатності Гетьманщини в перші роки його конкретні наслідки легко вмонтувати в концепцію незворотності українсько-російського поєднання.

Якщо в російській історіографії радянської доби цієї проблеми воліли взагалі уникати, обмежуючись загальними фразами про самоврядування у складі Московської держави, натякаючи на збереження певних прав і привілеїв [293, 200-201], то тепер висловлювання стали чіткішими і предметнішими. І. Бакулін констатує, що «за Богдана Хмельницького ступінь автономії Гетьманщини був максимальним». Більше того, всупереч сповідуваній цим автором концепції приєднання України до Московії відзначається, що «Україна фактично ще не стала частиною території Російської держави» [116, 23]. Г. Санін пише про те, що згідно з Березневими статтями, «Україна зберігала практично в незмінному вигляді свій державний устрій», та про деякі «суто формальні обмеження самостійності України» [361, 63], У пізнішій праці робить ще однозначніший висновок: «За Березневими статтями Україна, звичайно ж, визнавала верховну владу царя, але при цьому зберегла майже всі права самостійної держави» [370, 154]. А разом із М. Рогожиним зазначає: «Обмеження самостійності України зводилося до двох аспектів. 1) Цар визнавався верховним володарем України. 2) Гетьман мав інформувати Москву про іноземні посольства, які до нього прибували, та про результати переговорів. Утім, у реальному житті зовнішньополітичні дії гетьмана нічим не обмежувалися, він лише повідомляв про свої рішення та під час переговорів надсилав копії найважливіших грамот» [365, 338].

В унісон Л. Заборовський визнає, що в останні роки життя Б. Хмельницького «гетьманат був практично, за деякими винятками, незалежним, зокрема його керівники здійснювали самостійну зовнішню політику» [195, 48]. Якщо в 1970-ті рр. цей дослідник писав про появу такого феномену як «українсько-російська дипломатія», що сформувалася і діяла вже з кінця 1653 р., і нібито розробляла спільну зовнішньополітичну програму, то тепер мова однозначно йде про «російську та українську дипломатію». Крім того, прямо стверджується про те, що зовнішньополітичний курс Б. Хмельницького починаючи з 1656 р. увійшов у гостре протиріччя корінними інтересами та завданням Московської держави на зовнішній арені [195, 48; 185, 63, 69, 72]. До такого висновку не могли не підштовхувати наявні дослідження конкретики зовнішньополітичної діяльності гетьмана та міжнародних відносин у Східній Європі в другій половині XVII ст. [159, 443, 474]

Проти загальної течії пішов лише Б. Флоря, висунувши тезу, що згідно з українсько-московською угодою «автономія України була дуже обмеженою». Підстави для такого висновку дослідник виводить не з букви Березневих статей чи реалій післяпереяславських відносин доби Б. Хмельницького, а з того факту, що слідом за визнанням царської зверхності українські контрагенти зверталися до Олексія Михайловича за підтвердженням своїх прав (міста та духівництво) чи прав на власність (козацька старшина) [457, 38]. На цьому ж підґрунті постає важливий концептуальний висновок, що «прохання мешканців про підтвердження царем їхніх прав показували, що в населення не було уявлень про Гетьманство як суверенну державу» [457, 38], який мав полегшити москвоцентричну інтепретацію усіх подальших настирливих спроб Московії обмежити українську державність. Крім усього, такий підхід Б. Флорі став інтелектуальним провісником появи вже згадуваної концепції Я. Лазарєва, у якій бездержавність Гетьманщини прямолійнійно виводиться з факту звернень міщанг до короля чи до царя за підтвердженням своїх прав.

Для додаткового обґрунтуваня тези про те, що козацька еліта погодилася на таке урізання прав і свобод Гетьманщини, за яким виднілася втрата останньою державного суверенітету, дослідник використав компаравістичну перспективу. Статус Гетьманщини було порівняно з васалітетом Молдови в Османській імперії та Бранденбургу в Речі Посполитій [457, 38]. Проте саме порівняльний контекст робить головний елемент - прохання про підтвердження прав - уразливим. Адже такі прохання та базовані на них міжнародні договори - типова практика еліт тих державних утворень, правителі яких час від часу змінювали свого сюзерена, балансуючи на інтересах ворожее налаштованих один проти одного сусідів. І Б. Хмельницький тут був не винятком.

Доволі чітко визнаючи реальний суверенітет Гетьманщини за часів Б. Хмельницького після Переяслава 1654 р., не можна було повністю проігнорувати проблему втілення в цьому генеральних устремлінь козацької верхівки та вірогідність осягнення Гетьманщиною незалежності. Однак якщо констатація появи в українського гетьмана в кінці 1648 - на початку 1649 р.р. концепції унезалежнення від Речі Посполитої та рівня державності Гетьманщини після Переяслава 1654 р. в цілому не шкодила «возз'єднавчій» візії, то концептуалізація самих післяпереяславських уявлень Б. Хмельницького та його оточення про оптимальне місце території «гетьманського регіменту» в колі сусідніх держав підштовхувала до виходу за тісні межі цієї візії. Тому цілком природним виглядає той факт, що питання незалежності Гетьманщини в політичних концепціях українського гетьмана не стало об'єктом розлогої концептуалізації. Наприклад, у «Нарисах історії Росії» наголошується лише, що гетьман після Переяслава 1654 р. розглядав різні сценарії, включно з осягненням повної незалежності [327, 373]. Уникнули прямих тез провідні концептуалісти В. Артамонов, Л. Заборовський, Г. Санін, Б. Флоря, обмежившись опосередкованими натяками на принципову неможливість утвердження незалежної Української держави, виходячи чи то з самої логіки еволюції Московської держави, чи то з міжнародної ситуації та зовнішньополітичних інтересів Московії, про що докладніше буде сказано далі.

Натомість І. Андрєєв спробував обґрунтувати неприйнятність ідеї української незалежності власне для широкого загалу українців, взявши на озброєння концепцію вирішальної ролі «народу» в Україні середини XVII ст. У зазначеному вже стилі низи наділяються властивістю свідомо вибирати між Українською державою та інтеграцією до складу Московії. Вибір вони роблять добровільний та однозначний, до того ж унікальний у своєму роді: відмовитися від ідеї власної державності на користь розчинення в політичному тілі сусіда, правитель якого тільки й здатен захистити простолюд від нібито ненаситної до експлуатації української козацької старшини. Дослідник без жодного додаткового пояснення пропонує узагальнення, що причину провалу проекту незалежної Української держави слід шукати «не тільки в корисливих позиціях старшини, яку нерідко видавали за всеукраїнську позицію, а в пріоритетах і реальному виборі рядового козацтва, населення міст та сіл» [79, 297].

З іншого боку, визнання представниками традиціоналістського крила факту збереження державності та високого рівня самодостатності Гетьманщини не перешкодило поєднанню цієї концептуальної тези з традиційною для російської історіографії опцією перетворення за наслідками Переяславської ради 1654 р. та Березневих статей Московії на «єдину державу» для українців та росіян. Ця опція логічно поєднана з концепцією «возз'єднання» й покликана конкретизувати останню з проекцією на всю післяпереяславську українську історію. Якщо в одних дослідників «єдина держава» присутня імпліцитно, інші пишуть про неї прямо [74, 22; 327, 373; 243, 3, 25]. Поява ж такої держави подається як вирішальний крок для вирішення мегазавдання московських царів - зібрати під своїм скіпетром східнослов'янські землі [366, 42].

При цьому А. Алмазов, К. Кочегаров та А. Шкваров діаметрально змінюють природу станових прерогативів української еліти, а також тих ознак суверенітету Гетьманщини, які дають підстави вести мову про неї як про державний організм. Якщо для решти дослідників цар у Березневих статтях підтверджує ті чи інші станові привілеї, наявні у козаків, шляхти, міщан, та прерогативи гетьманської влади [79, 298; 195, 44; 327, 374; 368, 76; 457, 38], то у випадку, що розглядається, ситуація виглядає дзеркально протилежною. Саме московський цар стає джерелом появи прав і привілеїв старшини та автономії Гетьманщини загалом. Згідно з О. Алмазовим та А. Шкваровим, гетьман нібито не мав права на надання власності і мусив випрошувати його в царя [74, 44; 484, 128], тоді як насправді козацька старшина постійно змагалася проти спроб Московії привласнити це право. К. Кочегаров у тому, що набагато пізніше, у 1683 р., посольство І. Мазепи до царя мало забезпечити письмову відмову московського монарха від практики надання в Україні за спиною гетьмана власності, побачив «обговорення економічних інтересів та прав малоросійських станів» [248, 56-57].

На такому фундаменті живучим виявилося й давне положення російської історіографії про абсолютну прогресивність для України московської зверхності порівняно з перебуванням у складі Речі Посполитої. Зроблений у Переяславі вибір «був оптимальним із можливих» [195, 43]. Рефреном крізь тексти проходить думка, сформульована Г. Саніним, що лише завдяки московській зверхності була «у складі Росії зміцнена українська державність» [368, 65]. Опція поліпідлеглості Гетьманщини, яка функціонує в українській історіографії [473, 34-52], чи турецького протекторату, який обговорюється в польській [236, 67-80], не розглядається. Усе зводиться до обтічних тез на кшталт «трагічний фінал», якщо Україна потрапить в орбіту Османської імперії та про порятунок у московських обіймах, інакше «реальний надійний союзник Росії буде розгромлений і зрабований або польсько-литовською державою, або Османською імперією» [370, 155]. Поза увагою перебуває і цивілізаційний чинник, хоча Річ Посполита та Московія належали до зовсім інших цивілізаційних ніш.

Продовжує жити й крайнє положення, що для українського населення тільки «завдяки возз'єднанню-конфедерації з Росією небезпека національного рабування була усунута» [361, 61, 64]. Хоча з огляду на подальший розвиток українсько-російських відносин ця теза виглядає, м'яко кажучи, непереконливо. Очевидно, порятунок від «рабування» полягав у відкладенні питання про ліквідацію української державності: «Росія була готова на довгий період зберегти за гетьманством доволі широку автономію, з боку ж Речі Посполитої бачимо відмову визнати цю державність» [361, 66]. Тобто Україна мала бути щасливою з того, що Московія була неспроможна відразу взятися за справу, тому довелося розтягнути все на століття, й у складі Московії Гетьманщина могла б зберегти і свою правобережну складову і саму себе на довший період: «…оптимальним варіантом у конкретній ситуації другої половини XVII ст. для України було б збереження козацтвом обох берегів Дніпра єдності дій на основі проросійської орієнтації. Тоді під російським протекторатом українська державність могла б проіснувати, можливо, значно довше, аніж це було насправді» [457, 40].

Варто згадати й важко зрозуміле з точки зору реалій XVII ст. твердження В. Артамонова, що Україні Переяславська рада відкрила ворота «для розширення ареалу українського етносу у східному та південному напрямках до об'єднання (в перспективі) розділених українських земель у межах Росії / СРСР» [95, 608]. Якщо фактологічний бік цієї тези важко коментувати без іронії, то концептуальна її спрямованість цілком вписувалася в образ Переяслава 1654 р. як єдиного порятунку для українського світу у бурхливих водах трансформацій східноєвропейського простору.

Констатуючи всеохопну прогресивність для самоорганізації українців царської зверхності, російським історикам водночас слід було пояснити той надзвичайно принциповий факт, що генеральний курс Москви невдовзі після укладення Березневих статей передбачав таки розчинення Гетьманщини в Московії. Вихід було знайдено в обґрунтуванні історичної неминучості розмивання Москвою української державності. Закономірність нищення суверенітету Гетьманщини Б. Флоря виводив з факту добровільного «возз'єднання». Саме воно «унеможливлювало існування в історичній перспективі самостійної української державності» [457, 37]. Схожу позицію обстоює І. Андрєєв [79, 298-299]. В. Артамонов, визнаючи, що Москва «обережно відступаючи і наступаючи, прагнула ліквідувати молоду українську державність», вважає, що «зводити українсько-російські відносини XVII-XVIII ст. тільки до експансії Москви та поглинання Гетьманщини було б однобічним» [95, 609]. Дослідник спробував обґрунтувати природність використання Москвою стратегій поглинення через вписування їх в європейське і навіть українське тло. Ставиться знак рівності між курсом Московії та Швеції, імперії Габсбургів, Османської імперії [95, 609], що, за задумом, мало б втішити українців. Коли ж заходить мова про те, що «подібними за внутрішньою суттю були спроби українських гетьманів приструнити запорізьку вольницю» [95, 609], то стає очевидним використання концепції злитості українців та росіян (паралелі запорожці - городові козаки - члени однієї козацької спільноти, з одного боку, і українці та росіяни - один народ, з іншого).

Окрім того, для москвоцентричного пояснення природи наступу московської державної машини на суверенність Гетьманщини використовувався і традиційний фактор розвитку в Московії абсолютизму, у систему котрого не вписувалася Гетьманщина з її традиціями. Г. Санін також спробував розширити коло причин за допомогою використання свіжого аргументу - глобальних зовнішньополітичних інтересів Московії. Квінтесенція проблеми полягала в тому, що в середині XVII ст. «перед Росією стояли три геополітичні проблеми: возз'єднання втрачених західноросійських земель, а потім українських та білоруських земель із Росією, забезпечення безпеки південних кордонів зі сторони Кримського ханату та Османської імперії, повернення виходу до Балтійського моря» [370, 167].

Саме завдання, які вирішувала Московська держава у відносинах із Туреччиною, Кримським ханатом та Річчю Посполитою, диктували необхідність ліквідації «прав і свобод» Гетьманщини: «поступове згасання української автономії у складі Росії було пов'язане не стільки з розвитком абсолютизму, хоча й це відігравало немалу роль, скільки з важким вирішуванням зовнішньополітичних проблем» [361, 61]. Існування Гетьманщини нібито заважало Московії проводити ефективну зовнішню політику на південному напрямку, а отже, дух і буква Березневих статей мали стати жертвою зовнішньополітичних амбіцій царя: «просування Росії до чорноморських берегів та ліквідація загрози вторгнення Османської імперії робили непотрібним український «політичний буфер», який прикривав південні рубежі країни» [361, 61].

Зрештою, з'явилися спроби додатково пояснити московський курс на розчинення Гетьманщини також імпульсами, які виходили з української сторони. Наступ на суверенітет подається як реакція Москви на ініціативи самої козацької старшини, що прагнула за допомогою царя убезпечити Гетьманщину від польської чи турецько-татарської загрози, а також втримати внутрішній лад. З'являється теза, що «нерідко міру зацікавленості в інтеграції на тому чи іншому напрямкові можна визначити як рівну чи взаємну» [248, 22]. Для обґрунтування ж наявності такої зацікавленості широко використовуються добре видимі штучні смислові «підтяжки», а то й відверті пересмикування подієвого контексту. Так, поява в Україні царських воєвод подається як суто військовий крок без політичної складової. І викликаний він був тим, що нібито «Україна не мала сил сама себе обороняти». Турбуючись винятково про захист українських земель, О. Трубецький проштовхнув до Переяславської угоди 1659 р. пункт про московських воєвод в основних українських містах [366, 57]. Б. Хмельницький оголошується прибічником уведення царських воєвод, хоча було все з точністю до навпаки. Гетьман противився цареві щодо цього пункту, погодившись лише на воєводу в Києві. Про це не раз писалося і в осійській історіографії [501, 36, 211]. В інших українських містах воєводи з'явилися вже після смерті гетьмана, скориставшись початком громадянської війни, що викликало велике незадоволення серед козацької старшини [501, 261].

Для цих таки інтерпретаційних потреб підтягнуто й проблематику Гадяча 1658 р., який пропонував цілком інакшу геополітичну альтернативу для Східної Європи порівняно з Переяславом 1654 р. Крах Гадяцької унії подається як «перемога проросійської орієнтації», наголошується на тому, що Москва сприйняла це як «готовність козацтва відмовитися від частини своїх політичних прав» [366, 57], і тому, мовляв, цар отримав карт-бланш з українських рук. Однак у такий сценарій абсолютно не вписуються так звані Жердівські статті 1659 р., укладені старшиною якраз після ради, на якій замість І. Виговського гетьманом було обрано Ю. Хмельницького. Документ був просякнутий ідеєю збереження Гетьманщиною цілковитого внутрішнього та зовнішнього суверенітету та пропонував ревізувати Березневі статті за рахунок обмеження можливостей Московії щодо втручань в українські справи [501, 342-344]. Саме зміст Жердівських статей декласує і тезу про «перемогу проросійської орієнтації», і твердження про органічну готовність козацтва урізати собі права і привілеї. Показово, що задовго до появи тексту, в якому містяться зазначені інтерпретації, в російській історіографії було оприлюднено альтернативну концепцію, зіперту на аналізі Жердівських статей та поведінкових стратегій різних прошарків еліти Гетьманщини кінця 1650 - початку 1660-х рр. [501, 324-355].

Водночас російські дослідники не могли обійти численні факти активного спротиву старшини інтеграційному тиску Московії. Заперечувати цілком очевидні та яскраві прояви спротиву було неможливо. Тому навіть у середовищі традиціоналістів констатується, що ключовою лінією українсько-російських відносин тієї доби було «прагнення російського уряду якомога скоріше ліквідувати чи нівелювати автономію Гетьманщини, тоді як козацтво йшло на зближення вимушено, під тиском обставин» [248, 22]. При цьому очевидною новацією стало визнання того факту, що в політико-правових уявленнях старшини, винесених із річпосполитських практик, порушення царем взятих на себе зобов'язань розглядалося як законна підстава відмовитися від підданства московському цареві. В аналогічний спосіб еліта Гетьманщини обґрунтовувала свого часу й розрив з Варшавою [79, 298; 327, 373]. Поява в багажі представників традиціоналістського табору подібної позиції відбулася вже під кінець першого десятиліття ХХ ст. Не буде великим перебільшенням припустити, що це відбулося під впливом доробку, котрий вже не можна було обійти, і котрий належить як модернізаторській хвилі російської історіографії, так і українським історикам, між якими чітко окреслився науковий консенсус із приводу розгляду українсько-московських стосунків крізь призму притаманної козацькій старшині політичної культури.

Очевидно, йшлося про прагнення деяких представників старшини за допомогою Москви отримати соціальний аванс, супроводжуваний торгівлею суверенітетом Гетьманщини. Але той-таки Я. Сомко чи І. Брюховецький, як засвідчила їхня подальша поведінка, та й пізніші представники цієї хвилі попри всі свої москвоцентричні кроки не відмовлялися від ідеї збереження повноти своєї влади, що в тих умовах означало збереження самодостатньої Української держави [507, 229-244].

Відправним пунктом інтерпретації діяльності Б. Хмельницького та наступних українських гетьманів є для традиціоналістів опція відповідності їхніх політичних програм ідеї нерозривної єдності України та Росії. У цьому сенсі підходи представників традиціоналістської течії серед сучасних російських істориків віддзеркалюють типову від XVIII ст. канву російської історіографії. Основними завданнями, якими в рамках цієї канви обов'язково й безальтернативно мала перейматися українська козацька старшина після Переяславської ради 1654 р., проголошуються «ряд важливих питань про шляхи й ступінь інтеграції в межах єдиної держави» [248, 3]. Існування в середовищі еліти Гетьманщини інших прагматичних чи далекосяжних зовнішньополітичних сценаріїв, як-от ідей, що лягли в основу Гадяцької унії 1658 р., трактується як аномальне явище, котре суперечило повноцінному історичному розвитку і України, і Московії.

Проте у нових історіографічних умовах дав тріщину традиційний для російської історіографії образ Б. Хмельницького як єдиного українського гетьмана, що був послідовним поборником підданства московському цареві. Концептуальна позиція стала пластичнішою. Хоча й відзначається, що стратегії та практична діяльність гетьмана «на століття визначили життя України та Росії» [368, 65], але його політична програма позбавлена іманентної налаштованості на беззастережне й безальтернативне підпорядкування Московії. Московський вектор подається лише як оптимальний у тих розрахунках, які робив гетьман. Як уже зазначалося вище, за Б. Хмельницьким резервується намір балансувати між Москвою та Варшавою аж до повного унезалежнення Гетьманщини.

Відбувся відхід і від спрощеної позиції радянських часів, коли питання про рівень інтеграції, на яку готові були піти Б. Хмельницький зі старшиною, або замовчувалося, або вирішувалося в безапеляційному ключі: гетьман не мав нічого проти розчинення Гетьманщини в політичному, економічному та культурному тілі Московії [293, 198-199]. Сучасний науковий консенсус у традиціоналістському таборі полягає в тому, що у світлі констатації договірності Березневих статей визнається прагнення гетьмана та його оточення «возз'єднатися» з єдиновірною Московією на принципах збереження того чи іншого рівня суверенності Гетьманщини, а також станових прав і привілеїв козаків, шляхти, міщан. За рефрен можна взяти вислів Г. Саніна: «…для Хмельницького, його соратників та справжніх послідовників можливість збереження української державності бачилася в конфедерації з Росією» [361, 65]. Інтерпретація московської політики Б. Хмельницького як стратегії, покликаної за допомогою союзу з царем сформувати сприятливі зовнішні передумови для зміцнення української державності, перегукується з сучасними концепціями української історіографії і не тільки. Принципова відмінність однак полягає в тому, що остання рішуче порвала з ідеєю фатальності українсько-московського поєднання.

Іншим викликом для традиціоналістського табору була необхідність пояснити активність Б. Хмельницького на турецько-кримському напрямкові, а особливо вже понад століття обговорюваний фактор турецького протекторату. Звичайно, для російської історіографії відправним пунктом залишається теза, що в Гетьманщині «промосковська орієнтація традиційно мала більше прихильників, аніж пропольська і протурецька» [90, 91]. Але поновно (після вилучення в радянські часи) уводячи до образу ранньомодерної української історії опцію протекторату султана, один із сучасних російських істориків традиціоналістського напряму розвернув у протилежний бік попередню російську концепцію, опрацьовану в ХІХ ст. П. Буцинським. Останній слідом за М. Костомаровим вважав Б. Хмельницького ініціатором ідеї зверхності Туреччини над Україною [293, 161-162]. Нині ж Г. Санін проголосив застрільником турецьку сторону, що різко розходиться не тільки з канвою сучасної української та польської історіографії, а й із концептупалізаціями решти представників російської історичної науки.

Якщо в Україні та Польщі нині розглядають турецький фактор як невід'ємну складову політичних концепцій гетьмана, орієнтованих на створення міжнародних обставин, що сприяли б збереженню самодостатності Гетьманшину, то в межах позиції Г. Саніна він є прямою перешкодою для реалізації планів Чигирина. Втручаючись в українські справи, Туреччина та Крим ускладнювали поступальний рух Гетьманщини до успішного «возз'єднання» з єдиновірною Московією. Кульмінація агресивних намірів султана та хана припадає на 1653 р.: «навесні 1653 р. турецький султан та кримський хан відкрито вимагали визнати їхню владу та увійти до складу Османської імперії» [370, 151].

Натомість Б. Флоря запропонував пом'якшену концепцію, яка базується на підходах, що відштовхуються від історіографічної традиції, розглядати проблему крізь призму турецької політики Б. Хмельницького загалом. Роль гетьмана в налагодженні тісних відносин між Чигирином та Стамбулом аж до переговорів про підданство визнається провідною, а ймовірність формування відносин протекції з площини світоглядних міркувань еліти Гетьманщини переводиться у сферу реальної політики. Дослідник вбачає в діях Б. Хмельницького, однак, лише прагнення інструментально задіяти турецький фактор, без набуття підданства султанові, «використавши переговори про протекцію для одержання дипломатичної та військової (в обмежених розмірах) підтримки зі сторони османів». Натомість султан волів формалізувати відносини з Гетьманщиною у вигляді накинутого силоміць свого протекторату, а гетьман усіляко пручався й таки «зумів уникнути встановлення залежності від Османської імперії» [455, 103].

При цьому категорично заперечується укладення між Гетьманщиною й Туреччиною відносин протекції («про жодне встановлення османського протекторату над Україною в 1650-1653 рр. не може бути й мови») [455, 102]. А заходи української дипломатії в 1650-1651 рр., позначені явними ознаками апеляції до пошуку зверхності турецького султана, пояснюються як суто тактичний хід, спрямований винятково на те, щоб віднайти нового політичного та військового союзника. І лише затягування Москвою питання щодо прийняття України в підданство змусила Б. Хмельницького з 1652 р. в безвиході розглядати «османський протекторат як одне з можливих рішень проблеми, як свого роду запасний варіант на випадок, якщо російський уряд і цього разу не захоче відмовитися від своєї політики збереження миру з Річчю Посполитою» [455, 101].

Прикметно, однак, що небажання Б. Хмельницького піти на тісніший зв'язок з Османською імперією ніяк не пов'язується зі сконструйованим телеологічним каркасом для української історії як приреченої злитися з російською Для пояснення позиції гетьмана не використовується жодна складова цього каркасу: ні фактори етнічної близькості та спільної віри українців та росіян, ні начебто наявність в українців відчуття належності до ширшого «русского» світу та необхідності відновлення колишньої єдності шляхом зосередження під спільним царським дахом. Політична поведінка Б. Хмельницького стосовно можливості турецького протекторату інтерпретується як рівнодія, з одного боку, того чинника, що гетьман мав шукати для реалізації своїх тактичних розрахунків підтримку серед козацького загалу та у православних колах, вороже налаштованих до союзів із мусульманами, а з іншого, Стамбул не міг піти на матеріальні жертви щодо Гетьманщини, бо це принципово не було притаманне Османській імперії, а навпаки, «за опіку і захист з боку султана доведеться заплатити високу ціну» в матеріальному й територіальному вигляді [455, 95].

Перебування на порядку денному еліти Гетьманщини доби Б. Хмельницького ідеї турецького протекторату не залишилося єдиним чинником, який погано вписувався в концепцію іманентності, неминучості й довічності українсько-російського поєднання в середині XVII ст. Так само різко cуперечили останній і гострі розбіжності між Гетьманщиною та Московською державою в 1656-1657 рр. з приводу зовнішньої політики в Європі та Віленського перемир'я 1656 р., які просто було неможливо оминути. Майже відразу після того, як українське населення зіштовхнулося на своїй території з московитами (військом та воєводою у Києві), з'явилися перші конфліктні зони, які увиразнювали наявність ціннісних відмінностей між двома світами і які з часом лише поглиблювалися, провокуючи в Україні несприйнятя московитів, а зовсім не дух окрилення від «возз'єднання в одному тілі». Зрештою, визрівала опція повернення в систему Речі Посполитої, що врешті-решт виллється в ідею Гадяцької унії 1658 р. [159, 169-177; 384, 367-484; 474, 10-71; 674, 27-74]. Тож слід було якось пояснити усі ці процеси, які погано вписувалися і в концепцію створення в середині XVII ст. «єдиної держави», і в концепцію нібито усвідомлюваного в Україні «возз'єднання» в одне ціле двох частин колись розділеного «русского» народу. У який спосіб сучасні російські історики-традиціоналісти намагалися вирішити цю проблему?

Передусім варто підкреслити, що новим трендом стала відмова від притаманного російській радянській історіографії поєднання двох підходів: банального замовчування протиріч та навішування ярлика «зрадник» у тих випадках, коли перше було зробити неможливо (московсько-українська війна, яка спалахне в 1658 р., Гадяцька унія 1658 р., а пізніше події під Чудновим та Чуднівська угода 1661 р.). Тепер із площини аномалії, притаманної певній групі «старшин-зрадників», проблема переноситься у сферу визнання факту появи реальних українсько-московських протиріч та антимосковських орієнтацій у середовищі нової української еліти. Хоча опція «зрадники» не зникла, але на такому тлі втратила свою колишню фальцетність, поступившись місцем куди прагматичнішим поясненням. Для збереження ж загальної оболонки безальтернативності та довічності українсько-московського поєднання використовується концепція відповідності / невідповідності політичних стратегій гетьманів чи еліт інтересам Московії. Після Переяслава 1654 р. всі дії української сторони пропускаються крізь цю опцію. Мірилом для оцінки прогресивності / регресивності оголошено московські інтереси стосовно Гетьманщини та інших суб'єктів міжнародних відносин, особливо щодо Речі Посполитої, Швеції, Туреччини, Криму. Такий підхід імпліцитно присутній в оцінках діяльності української еліти та подій і процесів, його легко простежити. О. Алмазов, наприклад, прямо пише про необхідність застосування цього критерію. Зокрема, ключове завдання І. Самойловича, на думку вченого, мало полягати в тому, щоб добитися «згуртування населення Лівобережної України навколо ідеї патріотизму, вірності російським царям та самому гетьману» [75, 96].

Відповідно цілком прийнятним вважається оперувати категорією «зради цареві» щодо політичних стратегій І. Виговського, пізнього І. Брюховецького, а згодом, звичайно ж, І. Мазепи [74, 149; 75, 34-171; 90, 46; 291, 24-25, 27; 292, 308, 312, 427-429; 366, 50]. Г. Санін додає до списку ще й Ю. Хмельницького та П. Тетерю («зрада і перехід на бік Речі Посполитої гетьманів І. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Тетері») [366, 50]. Дивом уник «чаші сієї» Д. Многогрішний, який підтримував тісні стосунки з П. Дорошенком і розмірковував над ідеєю турецького протекторату.

Особливості концептуалізації причин виникнення низки протиріч між Гетьманщиною та Москвою вкотре віддзеркалюють неоднорідність традиціоналістського табору та наявність у ньому збережених радянських підходів, які нині подекуди виглядають надто вже архаїчно, а також спроб відреагувати на новітні тенденції без шкоди для магістральної канви конструйованого образу ранньомодерної української історії. У першому випадку напруга між Гетьманщиною та Москвою оголошується наслідком, у першу чергу, зовнішніх впливів. У найгрубішому вигляді це простежується в інтерпретаціях О. Алмазова. Так, старшина просто «орієнтувалася на польську культуру», а не відображувала у своїх ціннісних орієнтаціях та політичній культурі цивілізаційний код українського світу. Наявність у Гетьманщині власного грошового обігу - це просто банальна «звичка (!) населення до польської грошової системи» [75, 40, 83]. Зносини з Московією через посольства, що насправді відбивало договірну природу українсько-московських відносин та свідчить про суверенітет Гетьманщини, очолюваної своїм правителем, дослідник пояснює лише тим, що вони «будувалися з використанням елементів польського етикету» [75, 182].

Натомість Б. Флоря намагається дивитися на українсько-московські протиріччя вже крізь призму базових відмінностей між організацією суспільства в Гетьманщині та Московії, долучаючись у такий спосіб до сучасного історіографічного мейнстріму. Як підсумовувалося, «виникнення різних протиріч та складностей було неминучим при контакті між двома так різними суспільствами з різною соціальною структурою таими різними історичними традиціями» [463, 647]. І далі - «у найближчі десятиліття після Переяславської ради уявлення про єдність східних слов'ян мусило бути піддане суворому випробовуванню в умовах контактів у кордонах однієї держави представників двох східнослов'янських суспільств, дуже відмінних за своєю соціальною структурою, і які мали до середини XVII ст. різні культурно-історичні традиції, що склалися за попередні століття роздільного існування» [450, 29]. Солідаризувався з цією позицією й І. Андрєєв: «В одній державі виявилися поєднаними еліти, відмінні за політичною культурою та менталітетом» [79, 298].

Інший фактор, який уводиться представниками традиціоналістського табору, полягає у визнанні наявності в уявленнях старшини опції про необхідність зберегти самодостатність Гетьманщини. Симптоматична у цьому відношенні теза Г. Саніна: «навряд чи правильно звинуватити І. Виговського у зрадництві національних інтересів та зраді Україні - зрадив він російському уряду» [361, 65]. Тим самим дослідник виходить за межі традиційного потрактування причин напруги між Гетьманщиною та Московією і бере до уваги державницькі інтереси нової української еліти. Така позиція стала консенсусною. В одній із своїх останніх праць Г. Санін прямо писав, що «після смерті Б. Хмельницького посилюються тенденції певних кіл козацької старшини на розрив із Росією, які побоювалися під владною рукою російського царя втратити українську державність разом зі своїми привілеями і які мали намір вернути Україну під слабку владу польського короля, султана чи кримського хана» [370, 65]. В іншій своїй роботі Г. Санін також зауважував, що «хитання І. Виговського та частини козацтва на користь Речі Посполитої пояснювалося якоюсь мірою спробами обмежити українську державність» [366, 55, 57]. Схожу позицію обстоював Б. Флоря, вбачаючи в діях І. Виговського розрахунки, що «автономію вдасться зберегти, вступивши в угоду з розореною, ослабленою багатолітньою війною Польсько-Литовською державою» [463, 353].

Хоча, як слушно підмітив В. Яценко, головна тенденція в колах послідовників російської великодержавницької моделі полягає в тому, щоб давати оцінку й «розглядати зовнішньополітичну діяльність уряду Б. Хмельницького виключно у фарватері зовнішньої політики Московії» [519, 271], не були обійдені й розбіжності між Гетьманщиною та Москвою з приводу зовнішньої політики. Теза про те, що, наприклад, Б. Хмельницький проводив «самостійну зовнішню політику, яка цілком органічно перепліталася з політикою Росії», залишається на маргінесі [368, 76]. Причини ж виникнення «серйозних ускладнень» у цій сфері вбачаються знову ж таки, насамперед, у впливі зовнішнього чинника, бо «польська дипломатія докладала серйозних зусиль, щоб зіпсувати відносини між гетьманом і царем» [463, 156]. Опція наявності в Гетьманщини власних глибинних інтересів, які могли рішуче суперечити московським, притлумлена, наскільки це було можливо. Лише в одному з випадків використав її В. Артамонов і дійшов висновку, що «Віленське перемир'я з Річчю Посполитою не відповідало інтересам Українського гетьманства» [95, 610]. Правда, в чому полягали ці інтереси залишається не поясненим. В усьому іншому проблема зводиться, в кращому випадку, до простого констатування розбіжностей без спроб показати їхню природу. Стосовно тих таки віленських переговорів зауважується, що у Б. Хмельницького «розходження з офіційним російським курсом очевидні», і навіть що гетьман хотів зірвати переговори, але глибинні причини розходжень між Москвою та Чигирином не концепталізуються [204, 181].

Наскрізна лінія традиціоналістського образу зводиться до того, що для царя були абсолютно неприйнятні самостійні кроки Б. Хмельницького на шведському та річпосполитському напрямках, які плутали карти у його власній грі, спрямованій на перетворення Московії на провідного гравця у Східній Європі. Ця гра береться за відправний пункт і самодостатній критерій для оціночних суджень. Інтереси власне Гетьманщини якщо й беруться до уваги, то відходять на задній план. Тональність суджень передбачає визнання за українською стороною винятково другорядної ролі, приготованої для неї історією на шляху до остаточного злиття українського та московського світів. Чигирин просто був зобов'язаний підпорядкувати свої дії московським інтересам, а якщо гнув свою лінію, то тим гірше було для нього. Він лише заважав магістральному поступові, а інтереси української еліти «не дотягували» до завдань, які ставила епоха.

Налагодження Б. Хмельницьким відносин зі Швецією та поява ідеї шведського протекторату над Гетьманщиною подаються як кроки, невластиві для царського підданого й шкідливі [463, 64-66]. Гетьман мав керуватися винятково інтересами Московії й не переходити їй дорогу. Натомість різку зміну царем зовнішньополітичного вектору від спільної з Гетьманщиною війни проти Речі Посполитої до замирення з Варшавою та війни зі Швецією трактують, за винятком В. Артамонова, як цілком прийнятну та вмотивовану для Чигирина. Достатньо було, що нібито «новий курс російської зовнішньої політики не передбачав яких-небудь поступок Речі Посполитій за рахунок інтересів Гетьманщини» [460, 162]. Під останніми розуміються територіальні проблеми.

Гетьманщині відмовлено мати стратегічну мету у взаєминах з Варшавою. Недопущення українських послів на чолі з сотником Г. Гапоненком до фінальних частин московсько-річпосполитських переговорів у Вільно з висоти фундаментального порушення Московією Березневих статей опускається на суто технічний рівень: до попередньої частини переговорів їх допускали й ніяких ціннісних порушень у перешкоджанні участі у вирішальній фазі не виникало. Аналогічний підхід застосовано до потрактування специфіки розгляду українського питання у Вільно загалом. Ігнорування суб'єктності Гетьманщини, коли розмова про її долю велася без неї, зводиться на рівень того, що до остаточного тексту угоди не увійшло жодного пункту, який би прямо щось відбирав у Чигирина чи до цього зобов'язував його [204, 179-188; 460, 160-171].

Показовою у цьому сенсі є інтерпретація Віленської угоди М. Рогожиним та Г. Саніним. Вільно 1656 р. оцінюється дослідниками як «очевидний політичний прорахунок» Московії [356, 339, 366, 42]. Однак сутність цього прорахунку полягає не в порушені духу і букви Березневих статей, не кажучи вже про ігнорування стратегічних інтересів України, що руйнувало переяславсько-московську систему 1654 р., а в помилкових експансіоністських розрахунках царя, коли «не закріпивши українські та білоруські землі спробували пробитися до Балтійського моря» [366, 42].

При цьому робиться спроба перекласти провину за якість розгляду українського питання під час віленських переговорів 1656 р. на Б. Хмельницького, бо гетьман підняв планку своїх територіальних вимог занадто високо («гетьман не тільки не запропонував який-небудь реалістичний варіант розмежування польських та українських земель, але й направив до Вільно своїх представників із досить жорсткими вимогами») [204, 180-181]. Ще однією провиною Б. Хмельницького оголошується спорядження на переговори низького за рангом посла (сотника) [204, 187; 13, 333-334]. Загалом у поведінці Б. Хмельницького вбачають намір зірвати переговори, а московські посли нібито «намагалися домогтися реалізації вимог гетьмана, але не ціною зриву переговорів із Річчю Посполитою» [204, 181].

У такому ж ключі концептуалізується Гадяцька унія 1658 р., одна з найчутливіших точок для «возз'єднавчої» візії ранньомодерної української історії. Раціональні тези, які відображають сучасний міжнародний дискурс, переплітаються з твердженнями, що походять зі спроб будь-що втримати гадяцький комплекс в руслі «возз'єднавчої» концепції. У підсумку образ Гадяча 1658 р. вийшов дуже розбалансованим та навіть містить елементи, які вражають своєю безпорадністю.

Попри зазначений вище консенсус із приводу наявності в діях І. Виговського та його прибічників мотивів збереження державності Гетьманщини, проблема все одно врешті зводиться до існування пропольськи налаштованої частини козацької старшини та станових інтересів останньої. Так, у Г. Саніна курс гетьмана на переміну зверхника, цілком звичний у європейській системі політико-правових координат, й надалі залишається аномальним і неприйнятним для широкого загалу українського населення. Низи виступали проти І. Виговського та його оточення, натомість «за єдність із Росією, і в цьому виступі народу доволі чітко простежувалася класова поляризація» [361, 64, 366, 57].

Б. Флоря додатково до фактору «народу» вводить у розрахунок прагнення старшини через поновлення зверхності короля зберегти свої станові прерогативи. Не підпираючи своє узагальнення емпіричним матеріалом, дослідник стверджував, що до союзу з Варшавою еліту Гетьманщини підштовхувало прагнення за її допомогою «забезпечити захист козацької верхівки від спроб обмежити її владу над населенням Гетьманщини» [463, 378]. Хоча якраз суто становим інтересам старшини, як добре досліджено [241, 177-227], найбільше загрожувала річпосполитська шляхта, яка так і не змирилася з новою соціальною позицією козацтва й повсякчас прагнула повернути довоєнний стан речей або хоча б мінімізувати поступки. Московія ж позиціям старшини в українському суспільстві тоді не загрожувала. Більше того, не зможе захитати їх навіть за сторіччя. Натомість реальною небезпекою віяло у сфері обмеження суверенітету Гетьманщини як держави. Наміри Москви були цілком прозорі й не могли тішити державницьки налаштовану частину нової української еліти. Тому спроби при концептуалізації причин Гадяцької унії апелювати до такого сумнівного фактору як станові інтереси старшини, очевидно, мали на меті притлумити саме спонуки, які випливали із загальнодержавницьких інтересів козацької верхівки. Тим паче, що Б. Флоря сам визнає твердолобість шляхти, більшість якої попри загрозу остаточної втрати Варшавою України, воліла обстоювати традиційну точку зору [457, 39]. Ортодоксальною ж позицією в середовищі традиціоналістів стало повне заперечення державотворчого для Гетьманщини характеру Гадяцької угоди. Висувається теза про те, що козаки воювали винятково «за свої козацькі привілеї», а маніфест І. Виговського до «європейських народів» трактується як «лише демагогічна прокламація гетьмана з метою скинути з себе провину за початок військових дій» [118, 491].