Кроме того, если бы никоим образом иначе нельзя было бы освещать одни и те же события, как только в одной форме, то могло бы прийти кому-нибудь в голову, что излишне, говоря в той же форме, в какой говорили другие, снова надоедать слу-шателям; но так как природа речей такова, что является возмож-ность об одних и тех же предметах трактовать на разные лады, важные вещи делать маловажными, незначительным придавать значение, старое представлять по-новому, а о недавно происше-дшем сказать по-старому, в таком случае больше нельзя избе-гать говорить о том, о чем раньше сказали другие, но лучше их следует попытаться сказать. Ведь ранее происшедшие события являются общим для всех нас материалом, но в удобный момент им воспользоваться, соответствующим образом каждое событие продумать и в хорошей словесной форме выразить - это разум-ным людям присуще. Я полагаю, в том случае огромный толчок для развития получают и все прочие искусства, и мастерство в произнесении речей, если кто с восторгом будет ценить не пер-вых дела начинающих, но лучше других каждое из них совер-шающих и не старающихся о тех делах говорить, о каких никто ранее не сказал, но так умеющих сказать, как никто другой не смог бы <…>.

Перевод Э. Юнца

Патріотичні теми Ісократ розвивав і в інших своїх висту-пах («Промова за мир», «Панафінейська промова»). У промові «Філіпп» він стверджував думку про об'єднання еллінських держав. Яскравим прикладом епідиктичної промови є «Ева-гор» - похвальне слово кіпрському цареві.

Особливістю стилю Ісократа є складні періоди, але вони мають чітку конструкцію й тому зрозумілі слухачам, ритмічне членування мови, плавність якої досягалася ретельним уникненням збігу голосних наприкінці слова й на початку іншого.

2.4.1 Епітафія Епітафія - [від грец. еpitaphios] - надгробне слово.

Автори епітафій невідомі, але ймовірно, що в разі необ-хідності кожен оратор міг скласти й виступити з такою промовою. Вперше епітафію було проголошено на могилі 192 афінських воїнів, які загинули під час битви біля Марафона в 490 р. до н.е. Відтоді й пішла традиція щорічно вшановувати пам'ять загиблих патріотів. Пізніше стали виголошувати епіта-фії після смерті видатних афінських громадян. Героям Марафонської битви присвячено дві епітафії:

Доблесть цих мужів освітлює безсмертна слава,

Тут перемогли вони горде перське військо.

Пішими піднялися проти Азії сильної кінноти,

Щоб Елладі рабського дня не знати.

Була у цих бійців невгасима мужність у серці.

Протистояли ворогам біля марафонських воріт,

Так захищали Афіни, б'ючись за місто і славу,

Щоб повернути назад могутню силу ворогів.

Найцікавішою з епітафій, що дійшла до нас, є надгробне слово Перікла на похоронах афінських воїнів, які загинули на початку Пелопоннеської війни. Фукідід включив його до своєї праці.

<...> Більшість, котрі вже тут виступали, хвалили того, хто перший додав до похоронного обряду надмогильне слово, бо справді личить виголошувати його про тих, що гинуть на війні. Як на мене, то мені б здавалося досить і того, щоб людям, які виявили мужність своїми вчинками, і шану віддавати так само вчинками, а що тепер на цьому похороні так і зроблено, ви сами бачите, бо його взяла на себе громада.

<...> Отже, я не стільки співчуватиму батькам загиблих, скільки втішатиму їх. Адже згадуючи, за яких різноманітних життєвих змін вони зростали, вони знають, що справжнє щастя, яке випадає на долю людей, - померти так, як померли ці воїни, і відчути таку скорботу, яку довелося відчувати їх батькам. Я розумію, звичайно, що важко мені вмовляти вас, бо ви часто зга-дуватимете, бачачи в інших, те щастя, якому ви й самі колись раділи. Справді, ми сумуємо не за тим, чого не мали, а за тим, що в нас було, до чого ми звикли і що ми втратили. Тим, хто перебуває ще в такому віці, коли вони можуть мати дітей, слід утішатися надією на народження інших дітей. Ці, які мають народитися, допоможуть якоюсь мірою забути про тих, яких уже нема. І для міста вони виявляються подвійно корисними: не дадуть йому збезлюдніти і стануть на його захист. Було б не-справедливо на рівних правах брати участь в обговоренні справ тим, хто не зазнав небезпеки втратити дітей, разом із тими, хто їх утратив. А всі ті, хто за віком не може мати дітей, утішайтеся, що більшу частину життя ви були щасливі, а тепер уже вам залишилася менша частина. Нехай слава ваших дітей полегшить ваше горе. Адже не старіє лише бажання слави. І в похилому віці нам дає насолоду не стільки прагнення прибутку, як запев-няє дехто, скільки прагнення честі.

Щодо присутніх тут дітей, братів і сестер загиблих, то їм іще, я бачу, доведеться добре позмагатися, бо за звичаєм кожний хвалить того, кого вже нема. Добре було б, коли про вас із усією вашою надмірною доброчесністю пішла слава хоч і не така, як про загиблих, а нехай навіть трохи менша. Заздрість суперників заважає нам змагатися в славі з тими, кого вже нема. Якщо мені слід згадати тут і про доброчесність жінок, що тепер овдовіли, я звернуся до них із дуже короткою порадою. Будьте не слабкіші, аніж вам дозволяє ваша природа, бо це для вас велика слава, хоч чоловіки найменше кажуть про неї, коли їм доводиться її хвали-ти чи гудити.

У своїй промові, згідно із звичаєм, я висловив усе, що вва-жав за потрібне. Що ж до справи, то ми вже належно вшанували померлих, а дітей їх наше місто візьме на своє утримання, аж поки вони стануть дорослими. Це буде почесна нагорода і жи-вим, і тим, хто поліг у боротьбі. Адже, де за доброчесність да-ють найвищу нагороду, там урядують найкращі люди. Тепер же, оплакавши, як належить, померлих, нехай кожний повертається додому.

Переклад А. Білецького

2.5 Політичне красномовство

Визначні політичні промовці афінської держави -Фемістокл, Ефіальт, Гіперід і Лікург.

Особливим даром слова, як було сказано, володів Перікл (бл. 495 - 429 рр. до н.е.), промови якого, багаті за змістом, цікаві за стислістю та виразністю, підкоряли могутністю, силою, бездоганністю. Перікл умів переконувати людей у своїй правоті. Його політичних промов, на жаль, не збереглося.

OЯкось спартанський цар спитав знаменитого борця, хто сильніший - він чи Перікл. Борець відповів, що Перікл, пояснивши це так: «Навіть якщо я покладу Перікла на обидві лопатки, він і тоді доведе людям, що переможений я, а не він, і народ йому повірить».

Найбільшим політичним оратором Еллади був Демосфен (384 - 322 рр. до н.е.). Він народився в Афінах, деякий час працював логографом. Як свідчать сучасники, першу промову Демосфена публіка зустріла градом глузувань, адже гаркавість і слабкий від природи голос оратора не імпонували темпера-ментним афінянам. Але в цьому кволому на вигляд юнакові жив воістину могутній дух. Безупинною працею та тренуванням він здобув перемогу над собою. Щоб позбутися звички мимовільно посмикувати плечима, вішав над собою гострий спис, що завдавав йому болю при будь-якому необережному русі.

Наполегливість і енергія перемогли. Демосфен переборов фізичні вади, довів ораторську техніку до досконалості, став знаменитим політичним оратором. Своїм прикладом він під-твердив найважливіший принцип: оратором може стати прак-тично кожний, якщо не пошкодує для цього часу та праці.

O Відомий афінський діяч і оратор Демосфен, зустрівши одного разу якогось демагога, що надто розбазікався, зауважив:

- Багато говорити - це не значить добре сказати, а от добре говорити - значить багато сказати.

OРозповідають, що одного разу до Демосфена прийшов якийсь чоловік із проханням, аби оратор виступив на суді як його захисник, і при тому нарікав, як його безжалісно відлупцювали. «Але ж тобі нічого від цього не сталося», - зауважив Демосфен. Відвідувач тоді підвищив голос і з обуренням закричав: «Як це, Демосфене, мені нічого не сталося?» - «Ось тепер, клянусь Зевсом, я чую голос людини потерпілої і скривдженої!» - вигукнув оратор. Це свід-чить про те, скільки переконливості надає словам тон і спосіб виголошення.

Найвищого рівня талант Демосфена досяг в «Олімпійсь-ких промовах» і «Промовах проти Філіппа». Пізніше грецькі вчені об'єднали ці промови під загальною назвою філіппіки Філіппіки [від грец. philippika] - гнівна викривальна промова, виступ проти кого- або чого-н. (назва походить від імені македонського царя Філіппа, проти якого виступав із промовами давньогрецький політичний діяч Демосфен у ІV ст. до н.е.). .

Друга промова проти Філіппа (уривок)

Афіняни! Кожного разу, коли мова йде про дії Філіппа й порушення ним мирного договору, завжди я бачу одне й те саме: промови на захист наших інтересів здаються доречними й щирими, закиди проти Філіппа, як видно, обґрунтовані, але на-справді нічого з необхідних заходів нітрохи не виконується, навіть настільки, щоб варто було слухати ці промови. Мало того, наша політика докотилась до того, що чим переконливіше можна викрити Філіппа у порушенні договору і ворожих діях проти всієї Греції, тим важче стає знайти пораду, як бути далі.

У чому ж справа? А в тому, що загарбників треба зупиня-ти не словами, а ділами. Тим часом, насамперед ми самі, орато-ри, промовляємо з трибуни, боячись викликати незадоволення з вашого боку, не даємо ділових порад і пропозицій, а тільки бага-то говоримо, як то обурливо поводить себе Філіпп. З другого боку, і ви, що сидите тут, краще від Філіппа вмієте виголошу-вати справедливі промови і розуміти думки будь-якого оратора, зате ви зовсім не квапитесь, щоб перешкодити Філіппові у здій-сненні його теперішніх задумів. І ось унаслідок цього склалося становище, думаю, закономірне і, я б сказав, навіть природне: хто чим наполегливіше займається, то в нього краще й вихо-дить: у Філіппа - діла, а у вас... слова. Отже, якщо ви й тепер задовольнитесь тим, що ваші промови справедливіші, ніж його, то це найлегше, і до цього не треба докладати будь-яких зусиль.

<…> Найбільша ганьба полягає в тому, що ви, ошукані надіями, поширили умови миру навіть на майбутні покоління. До такої міри ви дали себе ошукати. Навіщо я про це згадую тепер і чому вимагаю, щоб їх викликати? Клянусь богами, я скажу вам щиро всю правду і нічого не приховаю. Не для того, щоб, завівши суперечку, самому говорити з ними перед вами на рівних правах, не для того, щоб тим, які виступали проти мене з самого початку, дати знову нагоду одержати хабара від Філіппа, не для того, щоб займатися пустими балачками.

Небезпека, як бачу, дедалі зростає; я хотів би помилитись, але боюся, що вона вже занадто близько. Прийде така хвилина, коли ви не зможете байдуже дивитись на події і не будете слу-хати про навислу небезпеку ні від мене, ні від когось іншого, але самі побачите і ясно зрозумієте, що так насправді стоїть справа. А тоді вас охопить гнів і лють. Я боюсь тільки, щоб посли не змовчали в тих справах, за які одержали хабарі, і щоб ви зверну-ли свій гнів проти тих людей, які намагатимуться виправити справи, яким вони спричинили шкоду. Взагалі я помічаю, що люди часто спрямовують свою лють не на винних, а на того, хто потрапляє їм під руку <…>. Ця війна, звичайно, кожному принесе чимало горя, коли Філіпп з'явиться тут, але зародилась вона саме в той день - день підписання миру.

Справді, якби вас тоді не ошукали, держава не була б у халепі. Адже Філіпп, зрозуміла річ, не міг би ні ввійти до Аттіки на кораблях - раніше треба було б перемогти нас на морі, - ні ввести військо через Піли і Фокіду, але йому довелося б або виконати умови миру і сидіти тихо, дотримуючись мирного договору, або опинитися перед загрозою війни так само важкої, як та, яка викликала в нього бажання миру. Так ось тепер я досить сказав, щоб пригадати вам те, що було. Хай боги не до-пустять того, щоб ми все це відчули на власній шкурі. Нікому, навіть тим, хто заслужив би загибелі, я особисто не бажав би розплатитись карою, яка була б пов'язана з небезпекою і шкодою для всіх.

Переклад Й. Кобова

Демосфен широко застосовував тропи, зокрема метафору, антитезу, уособлення, поєднання синонімів у пари, що сприяло ритмічності й піднесеності складу. Ефектним прийомом, що зустрічається в Демосфена, є фігура умовчання: оратор свідомо замовчує про те, що він неодмінно повинен був сказати за ходом викладу, і слухачі подумки неминуче доповнюють його самі.

2.6 Епоха еллінізму

В епоху еллінізму (кінець IV - I ст. до н.е.) політичне красномовство втрачало свої привілейовані позиції, інтерес до змісту промов поступався місцем інтересу до форми. У школах риторики вивчали промови давніх майстрів і намагалися наслідувати їхній стиль. У цей час поширювалися підробки промов на зразок видатних ораторів минулого. Так, Харісій складав судові промови у стилі Лісія, Демохар був відомий як наслідувач Демосфена. Така традиція наслідування одержала потім назву аттикізму.

Водночас інтерес до словесної форми риторики став особ-ливо помітним у нових культурних центрах (Антіохії, Пергамі) й породив крайнощі, захоплення навмисною манірністю - такий стиль красномовства одержав назву азіанського.

Засновником азіанізму став Гегесій з малоазіатської Маг-несії (сер. III ст. до н.е.). Цицерон вважав, що Гегесій був послі-довником Харісія. Намагаючись перевершити ораторів кла-сичної епохи в хизуванні, він надавав перевагу коротким фра-зам, уживав слова у протиприродній послідовності, підкреслю-вав ритм, нагромаджував тропи. Квітчастий, пишномовний, патетичний, але рубаний і незв'язний склад наближав промови Гегесія до мелодекламації.

Повністю творів цього періоду до нас майже не дійшло.

Після поразки військ ахейского союзу в 146 р. до н.е. Гре-ція стає провінцією Римської середземноморської держави. З 27 р. до н.е. вона одержала назву Ахайя. Греція в цей час стала місцем, куди римська молодь вирушала здобувати освіту. Особливою популярністю користувалися Афіни, а також острів Родос і міста Малої Азії. Професія мандрівного ритора, який виступав у грецьких містах, стала настільки розповсюдженою, що II ст. н. е. називають століттям «другої софістики».

У цей час ораторське мистецтво звернулося до єдино можливого в тих умовах жанру - епідиктичного красномовства. Перед оратором ставилося завдання: експромтом прославити героїчне минуле Еллади або героя міфу, сказати похвальне слово великому ораторові, політичному діячеві або Гомеру. Софіст і ритор у цю епоху витіснили поета. Проза стала вигад-ливою і прикрашеною складними риторичними фігурами й тропами - вона набула рис поезії. Красномовство нової епохи продовжувало традиції як аттицизму, так й азіанізму.

Отже, яскравий розвиток усіх трьох визначених Арістоте-лем форм ораторства (судове, політичне, епідиктичне), пов'яза-ний з іменами Горгія, Ісократа, Лісія, Демосфена та інших, змінився поступовим його занепадом в епоху еллінізму.

Рекомендована література

1. Аверинцев С. С. Риторика и истоки европейской культурной тради-ции. - М.,1996. - 448 c.

2. Антична література: Довідник. - К.: Либідь, 1993. - 320 с.

3. Антична література: Хрестоматія. Упорядник О. І. Білецький. - К.: Радянська школа, 1968 (2-ге вид.). - 612 с.

4. Введение в мировую журналистику. От Античности до конца ХVІІІ века: Хрестоматия / Сост. Г. В. Прутцков. - М.: Аспект Пресс, 2007. - 428 с.

5. Виппер Р. Ю. Лекции по истории Греции. Очерки истории Римской империи (начало). Избранное сочинение в ІІ т. - Т. І. - Ростов-на-Дону: Издательство «Феникс», 1995. - 480 с.

6. Електронна бібліотека світової літератури. - Режим доступу: http://www.ae-lib.org.ua

7. Корнилова Е.Н. Риторика - искусство убеждать. Своеобразие публи-цистики античного мира: Учебное пособие. - 3-е изд., доп. - М.: Изд-во Моск.ун-та, 2010.

8. Куле К. «СМИ в Древней Греции: сочинения, речи, разыскания, путешествия…» / Пер. с франц. - М.: Новое Литературное Обозрение, 2004 г. - 256 с.

9. Лосев А. Ф. История античной эстетики. Ранний эллинизм. Том V. - М.: Искусство, 1979.

10. Ораторы Древней Греции / Сост. М. Л. Гаспаров. - М., 1985.

11. Пащенко В. І., Пащенко Н. І. Антична література. - К.: Либідь, 2001. - 718 с.

12. Підлісна Г. Н. Антична література: Навч. посібник. - К.: Вища школа, 1992. - 255 с.

13. Плутарх. Демосфен і Цицерон. - Режим доступу: http://www.ae-lib.org.ua/texts/plutarch__demosthenes_and_cicero__ua.htm

14. Словник античної міфології / Уклад. І. Я. Козовик, О. Д. Пономарів. - 2-ге вид. - К.: Наук. думка, 1989. - 240 с.

15. Тронский И. М. История античной литературы. - Режим доступа: http://www.sno.pro1.ru/lib/tron/index.htm

16. Хоменко Т. М. Проповідництво і сучасна публіцистика: (на основі есеїстики Є. Сверстюка, М. Мариновича - Україна, І. Ортинського - Німеччина). - Львів: ПАІС, 2008. - 135 с.

17. Федченко П. М. Преса та її попередники. - К.: Наукова думка, 1969. - 350 с.

18. Фукідід. Промова Перікла. - Режим доступу: http://www.ae-lib.org.ua/texts/thucydides__histories_pericle__ua.htm

Контрольні питання та завдання

1. ? Дайте визначення понять: «софістика», «риторика», «логограф». Які ще значення цих слів вам відомі?

2. Підготуйте розповідь про софістику та її роль у становленні ораторського мистецтва. Наведіть приклади софізмів.

3. ? Ознайомтеся з уривком з промови Горгія «Похвала Єлені». Випишіть, переклавши українською, особливості, які характеризують його стиль.

4. ? Чи ідентичні слова Горгія російською й українською мовами: «Серйозні докази противника спростовуй жартом, жарт - серйозністю». «…как при помощи насмешки уничтожать серьёзные доводы и, наоборот, на насмешку отвечать с достоинством»?

5. Прочитайте уривок з промови Лісія й доведіть, що він був справжнім художником слова.

6. Прочитайте уривок з «Промови на всееллінських зборах» Ісократа і з'ясуйте значення твору в житті країни.

7. Ознайомтеся з наведеними прикладами епітафій і визначте їх значення для розвитку епідиктичного красномовства.

8. ? Підтвердіть, що промова Перікла, яку Фукідід з такою майстерністю вплів у тканину своєї величезної історичної праці, є політичною програмою афінської демократії епохи розквіту.

9. ?Прочитайте уривок із прози Демосфена і з'ясуйте, чому його промови називають філіппіками.

10. ?Поясніть за допомогою сучасних прикладів вислів Деметрія Фалерського: «Тією могутністю, якою володіє на війні залізо, у політичному житті володіє слово».

Завдання для самостійного опрацювання

1. Підготуйте розповідь на тему «Публіцистика Горгія як зразок софістської риторики».

2. ? Ознайомтеся з твором Ісократа «Проти софістів» і з'ясуйте, чому його називають першим публіцистом античності.

3. Розкажіть про особливості ораторства епохи еллінізму.

3. Ораторство Стародавнього Риму

Цицерон

…жоден давньоримський письменник не справив такого впливу на історію євро-пейської культури, як Цицерон.

Й. Тронський

Стародавній Рим (рік заснування - 753 р. до н. е.) зробив свій важливий внесок у розвиток античної пражурналістики. Тут також існували усі вищезгадувані комунікаційні процеси.

Дописемні явища Стародавного Риму - ораторство, міжособистісне й групове спілкування, діяльність глашатаїв, гінців тощо.

3.1 Ораторство як одне з головних явищ усної пражурналістики у Стародавньому Римі

Розквіт ораторського мистецтва у Римі починається з I ст. до н.е. Політика і право більше цікавили римлян, аніж філо-софія, література та мистецтво, у яких вони вбачали тільки роз-вагу. На противагу грецькому римське красномовство утилі-тарне, його ідеал тісно пов'язаний із політичним ідеалом (девіз римлян - «Розділяй і владарюй!»). Тому в Давньому Римі переважало політичне красномовство, головні риси якого - логіка, лаконізм, афористичність, гумор, артистизм, прийоми полеміки, відточена інтонація тощо.

@ Катон Старший:

· Тримайся суті справи - слова знайдуться.

Якщо греки в судових справах зверталися за допомогою до логографів, то римляни вже цілком ввіряли свої долі адвока-там - найосвіченішим, найрозумнішим людям Риму.

У римській школі красномовства розвивалися два напрями: азіанізм та аттицизм.

Азіанізм панував у Римі до 50-х р. І ст. до н.е. Пред-ставники його перетворювали свої виступи в яскраве дійство. Римські оратори часто показували рубці від ран, одержані в боротьбі за свободу.

З полум'яними промовами виступали політичні діячі, серед яких - брати Гракхи. Коли вони говорили, іноді навіть вороги не могли стримати сліз. У наведеному Плутархом уривку з промови Тіберія Гракха перед народом говориться:

«Дикі звірі, що населяють Італію, і ті мають нори і лігво для ночівлі, а люди, які б'ються і вмирають за Італію, не мають нічого, крім повітря й світла. Як бездомні волоцюги, блукають вони з дітьми й жінками повсюди. А воюють і вмирають оці римські «володарі світу» за чужі розкоші й багатство, хоч у них самих немає й клаптика власної землі!».

З моменту падіння республіканського ладу переважним стилем став аттицизм, якому були притаманні такі риси: проста, стисла мова, монотонність, обмежений набір жестів і рухів, декларативність оратора. Цим стилем користувалися Юлій Цезар, Ліпій Кальв, Марк Юній Брут та ін.

3.2 Ораторство Цицерона

Найвизначнішою постаттю римської освіти, культури і літератури був оратор і філософ Марк Туллій Цицерон (106 -43 рр. до н.е.), спадщина якого налічує близько 60 судових та політичних промов, філософські трактати, твори з теорії та історії красномовства, близько 800 листів.

Цицерон народився в сім'ї вершника Тулія, здобув гарну освіту, вивчив красномовство, римське право, грецьку філосо-фію, діалектику.

У своїх численних трактатах він піднімає важливі питання громадської діяльності, законів, демократії тощо («Про держа-ву», «Про закони», «Про межі доброго й злого», «Про природу богів»). Перша публічна промова, яка принесла успіх Цицеро-нові, - «На захист Квінкція» (про повернення підзахисному незаконно привласненого майна). У промові він дотримувався азіанського стилю.

Ще більш вдалою була промова «На захист Росція із Америпії». Захищаючи Росція, якого родичі звинувачували у вбивстві з користолюбною метою рідного батька, Цицерон виступив проти засилля режиму Сулли. Він виграв цей процес і набув популярності. Щоб уникнути репресій з боку Сулли, Цицерон був змушений відбути на острів Родос, де вивчав філософію й риторику. Блискуча освіта й ораторські здібності дали йому можливість посідати високі державні посади.

Працюючи квестором у Сицилії, Цицерон виступив на захист сициліанців проти пропретора Верреса, який грабував провінцію. Промови, спрямовані проти олігархії, принесли йому перемогу, незважаючи на те, що судді були з сенаторських родів, а захисником Верреса був знаменитий Гортенсій.

Неабиякий успіх мала й промова «Про призначення Гнея Помпея полководцем» (або «На захист закона Манілія»), яку оратор виголосив, будучи претором. На посаді консула Цицерон виступав проти Катіліни, якому приписував усілякі вади й наймерзенніші цілі.

Первая речь против Катилины (отр.)

Когда ж, наконец, перестанешь ты, Катилина, злоупотреб-лять нашим терпеньем?! Где предел необузданных дерзостей твоих выступлений?! Неужели на тебя не произвели никакого впечатления ни военная охрана Палатина [один из холмов в Риме], ни ночные патрули по всему городу, ни страх народа, ни многолюдное собрание благонамеренных граждан, ни это не-приступное место заседания сената, ни, наконец, выражение лиц здесь присутствующих?! Разве не чувствуешь, что все твои планы раскрыты? Разве не видишь: заговор твой тем, что о нем знают, посажен уже на цепь, связанный по рукам и ногам?! Что ты делал прошлою ночью, что накануне, где ты был, кого созы-вал, какие решения принял, кому из нас, думаешь ты, все это неизвестно?

О времена, о нравы! Сенат отлично все знает, консул ви-дит, а он все еще жив! Жив? Мало того, он является в сенат, желает быть участником в обсуждении государственных дел; он взором своим намечает и предназначает к смерти из нас то од-ного, то другого. А мы - подумаешь, храбрые люди! - вообра-жаем, что все делаем для спасения государства, если стараемся уклониться от безумных его выходок, от его покушений! На смерть тебя, Катилина, давно уже нужно отправить приказом консула, на твою голову обратить эту гибель, которую ты замышляешь против нас.

Была, была некогда в нашем государстве такая славная доблесть, что люди решительные дерзали укрощать вредного гражданина более суровыми мерами, чем самого жестокого вра-га. И сейчас, Катилина, есть у нас против тебя сенатское поста-новление огромной силы и важности; государство имеет мудрое предуказание сената; мы, мы, говорю открыто, мы, консулы, медлим!

Вот уже двадцать дней мы терпим, что затупляется меч воли сената. Его решение, правда, еще в протоколах, подобно мечу, вложенному в ножны. В силу этого решения, Катилина, полагалось, чтобы ты немедленно был казнен. Но ты еще жив, и жив не для того, чтобы отказаться от своей дерзости, но чтобы ее еще увеличить. Хочу, отцы сенаторы, быть снисходительным; я хочу в такие опасные моменты для государства не терять и присутствия духа; но я уже сам обвиняю себя в бездействии и в непригодности. Лагерь врагов стоит уже в Италии против рес-публики в ущельях Этрурии; со дня на день растет число непри-ятелей; а начальника этого лагеря, вождя этих врагов мы видим внутри наших стен и даже в самом сенате; он тут, внутри, каждый день измышляет какой-либо гибельный план против республики. Если бы я приказал, Катилина, тебя схватить, каз-нил бы тебя, то я мог бы бояться, что все хорошие граждане скажут, что сделал я это слишком поздно, а не того, чтоб кто-либо упрекнул меня в излишней жестокости. Но то, что нужно было давно уже сделать, я все еще не решаюсь сделать по вполне основательной причине. Я только тогда отправлю тебя на казнь, когда не будет ни одного столь негодного, столь низ-кого, столь похожего на тебя, который бы не согласился, что это сделано совершенно законно. Но пока найдется хоть один чело-век, который решится тебя защищать, ты будешь жить, будешь жить так, как живешь сейчас, весь под надзором многочис-ленной, крепкой охраны, так, чтобы ты даже пальцем не смог шевельнуть против государства. Сотни глаз и ушей будут сле-дить за тобой, как они делали это и до сих пор, - а ты этого даже и не замечаешь!

<…> Ужас и отвращение к тебе питает наша общая мать -родина, давно уже свыклась она с мыслью, что ты только и мечтаешь о ее гибели; неужели же ты не устыдишься ее авто-ритета, не подчинишься ее суду, не убоишься ее силы?

Отчизна обращается к тебе, Катилина, и, как бы молча, так говорит: «В течение нескольких уже лет ни одного преступ-ления не было совершено без твоего участия; ни одного гнусно-го злодеяния не обошлось без тебя: одному тебе безнаказанно сходили с рук частые убийства граждан, притеснения и ограбле-ния союзников; у тебя хватало смелости не только пренебрежи-тельно относиться к законам и судам, но даже дерзко попирать их. Те давние твои поступки, хотя с ними и не следовало мири-ться, я все-таки, как могла, переносила; но теперь я более не намерена переносить, чтобы по вине тебя одного я вся пребыва-ла в непрестанном трепете, чтобы при малейшем шорохе передо мной не вставал грозный призрак Катилины, чтобы, наконец, у всех создавалось впечатление, что никакой злой умысел против меня не может осуществиться без твоего преступного участия. Поэтому уходи и избавь меня от этого страха: если он основа-телен, чтобы он не давил меня своей тяжестью; если же ложен, чтобы я, наконец, когда-нибудь перестала испытывать чувство беспокойства».

Перевод С. П. Кондратьева

Внаслідок таких промов Катіліна покинув Рим, а незабаром загинув у бою поблизу Пісторії. Вождів радикального руху було заарештовано й страчено. Цицерон змушений був піти у вигнання. Після повернення головним чином займався літературною працею. Написав промови на захист народного трибуна Сестія, на захист Мілопа та ін.

Будучи проконсулом у Малій Азії, Цицерон набув попу-лярності у війську. У 50 р. до н.е. він повернувся до Риму. Після вбивства Цезаря Цицерон знову став активним діячем сенатської партії

Проти Антонія оратор написав 14 промов, які, в наслідування Демосфена, називаються філіппіками. За них Цицерона було внесено до проскрипційного списку і в 43 р. до н.е. вбито.

3.3 Цицерон - теоретик красномовства

Пам'ятками античної теорії красномовства Цицерона є трактати «Брут», «Оратор», «Про оратора».

У роботі «Брут» (46 р.) він говорить про історію грецького і римського красномовства, зупиняючись в основному на останньому. Зміст твору більш детально розкривається в іншій назві - «Про знаменитих ораторів». Мета трактату - довести перевагу римських ораторів над грецькими. Цицерон вважає, що недостатньо лише простоти грецького оратора Лісія - вона має бути доповнена піднесенням і силою висловлення Демосфена. Цицерон дає характеристики багатьом римським красномовцям і себе також вважає визначним оратором.

У трактаті «Оратор» (46 р.) висловлена думка про застосування різних стилів у залежності від змісту промови з метою переконати слухачів, посприяти захопленню красою мови. Велику уваги приділяв Цицерон періодизації мови, теорії ритму. Блискучий стиліст, він став творцем літературної мови, котру вважали зразком латинської прози, а також довів до логічного завершення поетику переконання, яка будувалася на двох принципах: повноті доказу та підкреслено чіткій мікро- і макрокомпозиції, що проявилися особливо яскраво у т. зв. «латинському періоді». Цицерон радить:

«Створити вступ до промови, щоб заохотити слухача, привернути його увагу й підготувати його до своїх повчань; викласти справу коротко і ясно, щоб все в ній було зрозуміло; обґрунтувати свою точку зору і заперечити чиюсь і зробити це не хаотично, а за допомогою такої побудови окремих доказів, щоб загальні висновки випливали з окремих доказів. Врешті замкнути все це запальним чи заспокійливим висновком».

Праця «Про оратора» (55 р.) написана у формі діалогу між двома відомими ораторами, попередниками Цицерона, - Ліциннієм Крассом і Марком Антонієм. Свої погляди Цицерон висловлює вустами Красса, який вважає, що оратором може стати лише різнобічно освічена людина. Таким оратором він бачить політичного діяча, патріота держави у скрутний час. У цьому ж творі Цицерон торкається побудови і змісту промови, її оформлення, ритмічності й періодичності. Оратор посилається на виступи актора, який за допомогою міміки й жестів справляє враження на слухачів.

Об ораторе (отр.)

<…> никто не может быть во всех отношениях совершен-ным оратором, если он не изучит всех важнейших предметов и наук. На самом деле, речь должна быть пышным плодом знания предмета; если же оратор не усвоит и не познает предмета своей речи, то словесная форма такой речи представляется пустой и чуть ли не детской болтовней.

Ведь если кто определяет оратора как такого человека, ко-торый может говорить содержательно, выступая только при постановке и ведении судебной тяжбы, или перед народом, или в сенате, то даже при таком определении он должен приписать оратору и признать за ним много достоинств. Дело в том, что без значительной опытности в общественных делах всякого рода, без знания законов, обычаев и права, без знакомства с человеческой природой и с характерами он и в этой области не может действовать с достаточной ловкостью и твердостью. А кто приобретает себе только эти познания, без которых никто не может в судебных делах правильно отстаивать даже самые незначительные позиции, такому человеку может ли быть чужд какой-нибудь вопрос высшего знания? Если же сила оратора заключается только в умении говорить стройно, изящно и содер-жательно, то я спрошу вас: каким образом он может достигнуть этого умения без того знания, в котором вы ему отказываете? Искусство слова немыслимо, если говорящий вполне не усвоил себе избранного содержания <…>. Кому, например, не известно, что сила оратора всего больше обнаруживается в умении возбуждать в слушателях гнев, ненависть или скорбь и от этих эффектов склонять их обратно к мягкости и милосердию? А если кто вполне не проник в души человеческие в их своеобразии по личностям, не постиг тех причин, благодаря которым люди возбуждаются или снова успокаиваются, тот своей речью не сможет достигнуть желаемой цели <…>.

Перевод Ф. Е. Корша

@ Дев'ять правил Цицерона

1. Говори зрозуміло.

2. Говори легко, але не дуже багато, давай іншим можливість виступити.

3. Не перебивай.

4. Будь ввічливим.

5. Прагни говорити вишукано.

6. Ніколи не критикуй інших людей, коли їх немає поряд.

7. Не відволікайся на другорядні речі.

8. Не говори про себе.

9. Ніколи не виходь з себе.

@ Цицерон:

· Необхідно знати всю історію давнини, щоб черпати з неї приклади.

· Часто навіть не корисно знати, що буде в майбутньому: адже це нещастя - журитися про те, чому не можна зарадити, і не мати останньої, але загальної втіхи - надії.

· Праця пом'якшує горе.

· Любов до батьків - основа всіх чеснот.

· Дім, в якому немає книг, подібний до тіла, в якому немає душі.

· Як людина мислить, така вона і є.

· Для вченої й освіченої людини жити - значить мислити.

· Часто і під благеньким плащем криється мудрість.

· Щоб запалювати серця, промова має сама палати.

3.4 «Нове красномовство»

З приходом до влади Октавіана Августа (63 р. до н.е - 14 р. н.е.) у розвитку ораторства настає невелика перерва. Ав-густ вгамував політичне красномовство, і при ньому публічне слово вже не мало значного впливу на суспільство. Залишалася судова риторика.

Ознакою часу стало так зване «нове красномовство», яке характеризувалося особливим стилем «миттєвого ефекту»: короткі яскраві сентенції з антитезами і парадоксами.

С переходом от республики к империи латинское красноречие повторило ту же эволюцию, которую в свое время претерпело греческое красноречие с переходом от эллинских республик к эллинистическим монархиям. Значение политического красноречия упало, значение торжественного красноречия возросло. Не случайно единственный сохранившийся памятник красноречия I в. н.э. - это похвальная речь Плиния императору Траяну.

Судебное красноречие по-прежнему процветало, имена таких ораторов, как Эприй Марцелл или Аквилий Регул, пользовались громкой известностью, но это уже была только известность бойкого обвинителя или адвоката. Римское право все больше складывалось в твердую систему, в речах судебных ораторов оставалось все меньше юридического содержания и все больше формального блеска. Цицероновское многословие становилось уже ненужным, на смену пространным периодам приходили короткие и броские сентенции, лаконически отточенные, заостренные антитезами, сверкающие парадоксами. Все подчиняется мгновенному эффекту. Это - латинская параллель рубленому стилю греческого азианства; впрочем, в Риме этот стиль азианством не называется, а именуется просто «новым красноречием».

Становление нового красноречия было постепенным, совре-менники отмечали его черты уже у крупнейшего оратора следующего за Цицероном поколения - Валерия Мессалы; а еще поколение спустя пылкий и талантливый Кассий Север окончательно утвердил новый стиль на форуме. Успех нового красноречия был огромным Гaспаров М. Л. Цицерон и античная риторика // М. Т. Цицерон Три трактата об ораторском искусстве. - М., 1972. .

В імператорському Римі поняття свободи слова було досить обмеженим, про що відзначав Тацит:

«...якщо минулі покоління бачили, що являє собою нічим не обмежена свобода, то ми - таке ж поневолення, бо нескінченні переслідування забрали у нас можливість спілкуватися, висловлювати свої думки і слухати інших».

Тому пожвавлення публіцистичної діяльності переважно припадало на періоди загострення боротьби за владу.

3.5 Риторичні твори Квінтіліана й Тацита

Знаменитий римський ритор Марк Фабій Квінтіліан (35 - бл. 100 рр.) - автор «Риторичних настанов» у 12 томах. У цій праці він зібрав досвід класичної риторики та узагальнений власний досвід викладача риторики й адвоката. Квінтіліан писав, що праця оратора цікава, різноманітна, про неї ніколи не скажеш усього, але він намагатиметься викласти найголовніше.

Змальовуючи образ ідеального оратора, Квінтіліан йшов за Цицероном: справжнім красномовством володіє лише добра й чесна людина. Автор стверджував, що риторика є мистецтво й наука, сила й уміння переконувати, що вона багато запозичує від інших наук. Це твердження продовжувало думки Платона, Арістотеля й Цицерона про необхідність оратору знати й інші науки. Квінтіліан вважав, що знання тільки правил не може зробити людину оратором, необхідно постійно збільшувати активний запас слів, тому радив читати Гомера, Горація, Каллімаха, Есхіла, Софокла, Евріпіда, Демосфена, Платона, Сенеку, Цицерона та ін.

Вершиною ораторської майстерності Квінтіліан вважав уміння говорити без підготовки, а для цього необхідні великі знання й різнобічні навики. Він виділяв три напрямки в оратор-ському мистецтві: аттичний, азіанський, родоський (назва за місцем виникнення - на Родосі).

Риторичні настанови (фрагм.)

· Бути красномовним є нічим іншим, як виражати словом все те, що розумом охоплене, і повідомляти це слухачам: без цього всі вищенаведені правила не принесуть ніякої користі.

· Різноманітність засобів словесного вираження повинна мати свої межі, блиск - мужню стриманість, а винахідливість має бути поміркованою. Таким чином, промова стане тривалою, але не занадто; вишуканою, але не претензійною; сміливою, але не нахабною; серйозною, але не сумною; глибокою, але не важкою; радісною, але не легковажною; жартівливою, але не розбеще-ною; величною, але не багатослівною.

В одній зі своїх рекомендацій Квінтіліан підкреслював, що про будь-яку подію або вчинок можна скласти правильне уявлення лише за умов вичерпності суджень - у тому випадку, коли відомі відповіді на такі запитання: хто і що зробив, якими засобами, коли і де це відбулося, як і чому це сталося? У наш час саме ці класичні запитання складають основу підготовки новинної інформації.

Квинтилиан владеет всей риторической литературой, которая существовала до него, и детально ее перечисляет. Здесь мы находим философа Эмпедокла, который, по его свидетельству, первый занимался риторикой; Коракса и Тисия - основателей риторики; знаменитых софистов Горгия, Фрасимаха, Продика, Протагора, впервые рассуждавших об «общих местах», или «Топике»; Гиппия, Алкидаманта; Антифонта, написавшего первую защитительную речь и правила красноречия; Поликрата, Феодора Византийского; оратора Исократа, Аристотеля, Теодекта, стоиков и перипатетиков; Гермагора, Атенея, Аполлония Молонского, Арея, Цецилия и Дионисия Галикарнасского, Аполлодора Пергамского и Феодора Гадарского. Из римлян Квинтилиан упоминает М. Катона Старшего, М. Антония, Цицерона и др.

Риторику он делит на пять частей: изобретение, расположение, словесное выражение, память, произнесение (или действие). Самые же речи он делит на три вида: 1) похвальные (порицательные) или, вообще говоря, доказательные; 2) рассуждающие; 3) судебные.

Главнейшим условием для художественного впечатления от речи, по мнению Квинтилиана, является способ ее произнесения. Квинтилиан много и интересно говорит о выработке интонаций, которые бы точно следовали за настроением говорящего, об их естественности, ровности и разнообразии, об управлении своим дыханием, чтобы останавливаться не тогда, когда уже нет больше сил говорить, а там, где это целесообразно с точки зрения самой речи, и вообще о постоянных упражнениях, великим примером чего является все тот же знаменитый Демосфен. Квинтилиан, далее, много рассуждает о значении жестикуляции для оратора, телодвижений и мимики лица. Это - колоссальные ресурсы для каждого оратора Лосев А. Ф. История античной эстетики. Ранний эллинизм. Том V. - М., 1979..

@ Квінтіліан:

· Є такі крилаті вислови або приказки, котрі вживають усі. Такі вислови не переходили б із віку у вік, якби всім людям не здавалися істинними.

· Сила духу і пристрасть роблять людину красномовною.

· Засуджують те, чого не розуміють.

· Брехун повинен мати гарну пам'ять.

· Вчитися ніколи не пізно.

Послідовником Квінтіліана був Пліній Молодший (61 -113 рр.), який пройшов усі щаблі державних посад. Своїми вчителями Пліній вважав Демосфена й Цицерона. Написав майже 9 книг послань до різних людей і одну - ділового листування з імператором Траяном. Його листи - це важливі історико-літературні документи своєї епохи. Відомо багато промов Плінія. «Панегірик Траяну» - це святкова промова, де автор вихваляє імператора.

Корнелій Тацит (бл. 57 - бл. 117 рр.) залишив нам діалог «Розмова про ораторів» (бл. 100 р.). Як політика й історика, його більше цікавив не стиль мови, а суть красномовства, місце риторики в житті суспільства. За Тацитом, ораторство - не мир-не й спокійне мистецтво, а бойове, воно міцніє в сутичках. Гарні воїни, на його думку, загартовуються у війні, а не під час миру, так само й красномовство. Тацит пояснював кризу ораторства моральною деградацією і, головне, політичними причинами: республіканський лад з політичною свободою сприяє розвитку красномовства. Монархія, на яку перетворився Рим, придушує свободу й разом з нею красномовство.

Эстетика ораторской речи. На основе диалога «Об ораторах» можно сделать ряд выводов о тех художественно-эстетических требо-ваниях, которые предъявляет к ораторскому искусству Тацит, и даже обрисовать образ идеального оратора. Выясняется, что настоящее ораторское искусство обладает «неподдельным мужеством», «силой», «пользой», которые сочетаются с «возвышенным наслаждением для «свободной» и «благородной» души. Оратор должен обладать «утон-ченной изобретательностью», «краткостью», «убедительностью», «глубоким содержанием» и «великолепием слога». Речь должна быть «красивая», «изящная», «убедительная», одетая скорее в «грубошер-стную тогу», чем «в кричащее тряпье». Хотя широкая образованность и «научное знание» совершенно обязательны для оратора, как и «опыт», но в «искусстве красноречия» главное - это «талант», который «рождается сам собой», «природное дарование», «обогащение души» и некое «дуновение», необходимое для горения пламени. Тацит не раз говорит о «красоте» ораторской речи, о том, что можно назвать «уместностью», или «подобающим», о «блеске» и «возвышенности», о правильно построенном предложении и выборе слов. «Прекрасная» речь основана на целесообразном сочетании всех ее частей, уподоб-ляемых гармонии человеческого тела. Красота и целесообразность создают некое единение, которое можно сравнить с жилищем, нахо-дящимся под крышей, что служит защитой от дождя и вместе с тем радует глаз.

<...> Упадок красноречия произошел, по Тациту, вовсе не из-за «оскудения дарований», «оскудения» древних нравов, «невежества» обучающих и «нерадивости» молодежи. Вся древняя философия, взятая вместе, перипатетики, академики и эпикурейцы, вся совокуп-ность наук во главе с диалектикой и весь авторитет Платона, Ксено-фонта и Демосфена не могут помочь современному ритору, взра-щенному в среде «надуманных, оторванных от жизни декламаций» школьного обучения. Ораторское искусство питается «значитель-ностью дел», «простором форума» и «народным собранием», а не архивами и судами, подъемом и энтузиазмом народа, «своего рода театром», а не судебными разбирательствами, «как в пустыне». В тоне легкой иронии Тацит восхваляет благоденствие Римской империи, чья строгая и абсолютная власть положила конец тому «своеволию» народа, которое «неразумные называют свободой». Но вместе с гибелью этого своеволия, то есть активной политической жизни, ушло в прошлое «великое и яркое» красноречие. По Тациту, «началом начал» для процветания ораторского искусства являются не высоко-нравственные идеи автора трактата «О возвышенном» и не только продуманное обучение по Квинтилиану, а политическая свобода. Таким образом, при чтении диалога Тацита «Об ораторах» мы наблюдаем как бы умирание и последние вздохи великой греко-римской риторики Там само..

@ Тацит:

· Вправи народжують майстерність.

· Лише бовдури називають свалілля свободою.

· Не завжди чутка помиляється, іноді й справедливо думає.

· Знехтуй наклепом, і він зведеться ні на що.

Таким чином, оратори й теоретики риторики Давнього Риму розширили кордони й таємниці слів, висунули теоретичні й практичні принципи ораторства як мистецтва, спираючись на власний досвід і аналіз численних промов відомих ораторів.

Рекомендована література

1. Антична література: Довідник. - К.: Либідь, 1993. - 320 с.

2. Антична література: Хрестоматія / Упорядник О. І. Білецький. - К.: Радянська школа, 1968 (2-ге вид.). - 612 с.

3. Ашукин Н. С., Ашукина М. Г. Крылатые слова: Литературные цитаты; Образные выражения. - 4-е изд., доп. - М.: Худож. лит., 1988. - 528 с.

4. Введение в мировую журналистику. От Античности до конца ХVІІІ века: Хрестоматия / Сост. Г. В. Прутцков. - М.: Аспект Пресс, 2007. - 428 с.

5. Гaспаров М. Л. Цицерон и античная риторика // М. Т. Цицерон. Три трактата об ораторском искусстве. - М.: Наука, 1972. - С. 4-73.

6. Електронна бібліотека світової літератури. - Режим доступу: http://www.ae-lib.org.ua

7. Корнилова Е. Н. Риторика - искусство убеждать. Публицистика античного мира. - М.: Изд-во МГУ, 2010. - 240 с.

8. Лосев А. Ф. История античной эстетики. Ранний эллинизм. Том V. - М.: Искусство, 1979.

9. Плутарх. Демосфен і Цицерон. - Режим доступу: http://www.ae-lib.org.ua/texts/plutarch__demosthenes_and_cicero__ua.htm

10. Тронский И. М. История античной литературы. - Режим доступа: http://www.sno.pro1.ru/lib/tron/index.htm

11. Хоменко Т. М. Проповідництво і сучасна публіцистика: (на основі есеїстики Є. Сверстюка, М. Мариновича - Україна, І. Ортинського - Німеччина). - Львів: ПАІС, 2008. - 135 с.

12. Цицерон. Первая речь против Луция Сергия Катилины // Цицерон. Речи: В 2 т. - Т. 1. - М., 1993.

Контрольні питання та завдання

1. Розкажіть про особливості римської пражурналістики.

2. З'ясуйте, як девіз давніх римлян «Розділяй і владарюй!» визначає головні чинники політичного красномовства.

3. Чим відрізнялося ораторське мистецтво Давнього Риму від давньогрецького?

4. Підготуйте інформацію про одного з давньоримських ораторів (Марк Юній Брут, Юлій Цезар, брати Гракхи та ін.).

5. ? Прочитайте уривок із промови Цицерона проти Катіліни й випишіть, переклавши українською, головні засоби впливу на аудиторію, які використовував оратор.

6. ? Прочитайте уривок із трактату Цицерона «Про оратора» і запишіть, переклавши українською, головні засоби впливу на аудиторію.

7. ? Випишіть із словника «Крылатые слова» вислови Цицерона, які стали крилатими. Розкажіть про їх походження й поясніть значення.

8. Наведіть приклади використання знакової пражурналістики у Стародавньому Римі.

9. Підготуйте розповідь про особливості ораторства І ст. н. е. Як ви розумієте поняття «нове красномовство»?

10. ? Ознайомтеся з уривками з праці А. Ф. Лосєва і запишіть, переклавши українською, головні думки Квінтіліана й Тацита стосовно ораторства.

11. ?Знайдіть приклади зародження різних видів пражурналістики в текстах художньої літератури епохи античності.

Завдання для самостійного опрацювання

1. Підготуйте розповідь на одну з тем: «Творчість Цицерона - вершина ораторського мистецтва античності», «Промови Цицерона проти Катіліни як публічна політична зброя», «Теоретичні праці Цицерона про ораторство (основні положення)», «Мова і стиль промов Цицерона».

2. ? Проаналізуйте одну з промов Цицерона за таким планом: назва, тема, рік написання, тип промови, структура, головні стильові засоби, прийоми впливу на аудиторію.

3. Ознайомтеся з теоретичними працями Квінтіліана і Тацита. У чому їх значення?

4. Письмові канали передачі інформації у Стародавньому Римі. Створення офіційної газети

Політична публіцистика Юлія Цезаря

Письмові вправи - найкращий і найвидат-ніший творець і вчитель красномовства. Коли ми пишемо, то наша увага суцільно мобілізована, перед нами постає весь предмет, докази, що стосуються справи.

Цицерон

Только в Цезаре - смысл и надежда словес-ной науки…

Ювенал

На відміну від грецької, де найвизначнішу роль мали усні форми, у Римі на перший план виходять письмові форми передачі інформації, в яких головну роль відіграє інтерес до факту.

До письмових каналів комунікації належать: історичні записи (афіші, скрижалі, фасти, аннали Аннали [від лат. аnnus - рік] - записи історичних подій за роками., графіті Графіті [від іт. graffiare - дряпати] - написи і малюнки, видряпані на стінах давніх будівель, посудинах та інших предметах., «кам'яні листівки» тощо); римська протогазета; епістолярний Епістола [від лат. epistola] - жанр літератури; послання у формі листа. жанр; літературно-публіцистичні форми (записки, памфлети Памфлет [від грец. pan - все; phlego - палю] - жанр публіцистики, для якого характерне різке, нищівне викриття певного політичного явища чи особи.) тощо.

4.1 Історичні записи - важливе джерело інформації

До нашого часу збереглася велика кількість записів, зроб-лених на стінах, дошках, мармурі, міді - так звані «кам'яні лис-тівки». Здебільшого це офіційні документи, постанови сенату, закони, пам'ятні дати, оголошення тощо.

...