Історія зарубіжної журналістики (від античності до ІІ пол. ХVІІІ ст.)

3. История печати: В 2 т. - Т. 2. - М.: Аспект Пресс, 2001. - (Серия «Классика журналистики»). - Режим доступа: http://evartist.narod.ru/text2/31.htm

4. Ворошилов В. В. Журналистика. Базовый курс: Учебник. - 5-е изд. - СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 2006. - 640 с.

5. Лучинский Ю. Очерки истории зарубежной журналистики: Учеб. пособие. - Кубан. гос. ун-т. - Краснодар, 1996. - 140 с.

6. Мелещенко О. К., Черняков Б. І. Чотири століття британської журналістики // Наукові записки Інституту журналістики. - Т. 9 (жовтень-грудень). - К., 2002. - С. 191-228.

7. Мелещенко О. К., Черняков Б. І. Журналістика Франції // Наукові записки Інституту журналістики. - Т. 10 (січень-березень). - К., 2003. - С. 159-212.

8. Михайлов С. А. История зарубежных СМИ: Учебное пособие. - СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 2006. - 256 с.

9. Саламон Л. Всеобщая история прессы // История печати: В 2 т. - Т.1. - М.: Аспект Пресс, 2001. - (Классика журналистики). - Режим доступа: http://evartist.narod.ru/text2/29.htm

10. Соколов В. С., Виноградова С. М. Периодическая печать Велико-британии. - СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2000.

11. Трыков В. П. Введение в мировую журналистику: Учеб. пособие. - М.: ИМПЭ им. А. С. Грибоедова, 2007. - 55 с.

Контрольні питання та завдання

І.Підготуйте «презентації» перших видань Західної Європи:

1. Німецька преса:

1.1. Страсбурзька й Аугсбурзька газети. Діяльність Й. Каролуса.

1.2. Франкфуртські газети.

1.3. Тижневі газети інших міст Німеччини.

2.Англійська преса:

2.1.Діяльність Н. Беттера і Н. Боурна. «Вісті, або Тижневі новини з…» («Courante, or Weekly Newes from Italy, Germane, Hungary, Poland, Bohemia, France and the Low Countreys»).

2.2.Діяльність Марчмонта Нідхема.

2.3.«Лондонська газета» («The London Gazette»).

2.4.«Щоденні куранти» («The Daily Courante»).

3.Французька преса:

3.1. Рішельє та Мазаріні - опікуни перших французьких газет.

3.2.Теофраст Ренодо - перший професійний журналіст. Значення «Газетт» для розвитку журналістики.

4.Журнальна періодика:

4.1.«Журнал вчених» («Journal des Savants»);

4.1. «Новини літературної республіки» («Nouvelles de la republique des lettres») П'єра Бейля;

4.2. «Галантний Меркурій» («Mercure galant»).

ІІ.? Використовуючи матеріали посібника, створіть есе на тему «Радощі й печалі Теофраста Ренодо».

Завдання для самостійного опрацювання

1. ? Напишіть інформацію про перші газети Голландії.

2. ? Зробіть зразок-макет першої газети і напишіть до нього пояснення.

3. Розкажіть про політичну публіцистику англійської революції ХVІІ ст.

2. Англійська просвітницька журналістика початку ХVІІІ ст.

Ми народжуємося вільними так, як і на-роджуємося розумними.

Д. Локк

Якщо мене спитають, який стиль я вважаю найкращим, то я відповім: той, на якому можна розмовляти з п'ятьма сотнями людей найрізноманітніших професій, виклю-чаючи ідіотів та божевільних, і бути зрозу-мілим усіма.

Д. Дефо

2.1 Особливості просвітницької журналістики Англії

Епоха Просвітництва стала поворотним етапом в історії європейської цивілізації. Філософські ідеї Д. Мільтона, Д. Лок-ка, Т. Гоббса започаткували нове розуміння ролі освіти, яка, вважалося, може вирішити всі проблеми людського життя.

У XVIII ст. значно зростає роль журналістики, яку почи-нають називати «четвертою владою» Термін «четверта влада» запропонував французький теоретик Жак Леоте.

Журналіст Едуард Кейв у своєму «Джентльменському журналі» писав про парламент, збираючи інформацію звідусіль - як від прибиральниць, сторожів, так і деяких членів парламенту. У відповідь на переслідування Кейв на сторінках журналу започаткував рубрику «Дебати в країні Ліліпутів», де в алегоричній формі писав про членів парламенту, присвоївши кожному якесь ім'я ліліпута. Така боротьба за вільне висвітлення політичних подій дала результат лише у 1771 р., коли парламент дозволив журналістам бути присутніми на засіданнях. Для преси була побудована спеціальна галерея, що здіймалася над залом. Депутат парламенту Едмунд Берк висловив думку, що в парламенті присутні три влади, а підвищується над ними ще й четверта. . Саме преса дає мож-ливість просвітникам широко пропагувати свої ідеї. Основними діячами журналістики були філософи й письменники, вчені й державні діячі, які найчастіше ставали видавцями, редакторами власних газет, журналів, перетворюючи їх на трибуну для вис-ловлення своїх ідей. Тому цей період також називають епохою персонального журналізму: практично за кожним періодичним виданням стояла особистість редактора чи видавця, котрий про-водив власну ідеологічну політику.

Просвітництво Англії пов'язане з діяльністю видатних публіцистів і журналістів: Д. Дефо, Д. Свіфта, Д. Аддісона, Р. Стіля, Т. Смоллета, Г. Болінгброка та інших.

Завдання просвітницької журналістики - виправляти мо-раль суспільства за допомогою просвіти й розваг. На межі XVII-XVIII ст. продовжується випуск газет, щорічний наклад яких досягав 10 млн примірників.

Протягом ХVІІІ ст. складається типологія британської пре-си. Газети почали розподіляти на національні й провінційні; щоденні й тижневі; ранкові та вечірні. Вони поєднували інформацію і коментарі.

Епоха Просвітництва стала часом становлення й розквіту різноманітної журнальної періодики. Міцний фундамент закла-ли сатирично-повчальні журнали, мова яких проста і зрозуміла. Дослідники звертають увагу на два підходи до виправлення суспільної моралі - сатиричний та морально-дидактичний. Їх не завжди можна розрізнити, але якщо виділяти крайні прояви, то морально-повчальна журналістика Джозефа Аддісона та Річарда Стіля опиняється з одного боку, а уїдлива сатира Джонатана Свіфта - з іншого.

Надзвичайного поширення набули в цей час жанри сатири, есе, трактату, нарису. Остаточно виробився і закріпився такий гострий публіцистичний жанр, як політичний памфлет, сповне-ний викривально-сатиричного пафосу.

2.1.1 Журналістська й публіцистична діяльність Дефо

Даніель Дефо (1660 - 1731 рр.) народився у сім'ї торговця Джеймса Фо. 1703 рік став роком народження феномену Дефо: до свого родового прізвища Фо він додає частку «Де», і з цього часу енергійний торговець і популярний памфлетист Фо перетворюється на відомого першокласного журналіста-новатора, прогресивного публіциста.

Вихований у середовищі, де ще існували спогади про революційний виступ пуритан середини XVII ст., він незмінно був у центрі політичної та релігійної боротьби своєї неспокійної епохи. Буржуазну революцію 1688 р. Дефо зустрів співчутливо, не раз підтримуючи своїм пером Вільгельма III Оранського й користуючись його заступництвом.

У 1690 рр. він виступає в пресі на захист нового ладу як поет-сатирик і публіцист. Чудовим зразком його публі-цистики є «Досвід про проекти» (1697). Автор трактату, мір-куючи про шляхи вдосконалення існуючого соціального поряд-ку, висуває ряд ідей про реформи в галузі комерції та фінансів, пропонує створити суспільство «для заохочення наук», наполя-гає на необхідності жіночої освіти.

Залишаючись прихильником конституційних буржуазних свобод, Дефо разом з тим - особливо в ранній публіцистиці - нерідко апелює до авторитету народних мас і виступає від їхнього імені. У памфлеті «Клопотання бідняка» (1698), викри-ваючи соціальні контрасти багатства й бідності, сваволі й безправ'я, він уподібнює англійські закони павутині, що загро-жує загибеллю маленьким мошкам, але абсолютно безпечна для більших мух, і закликає від імені народу «покласти кінець бешкетуванням». Памфлет «Меморіал Легіону» (1701) Дефо завершує грізним застереженням торійському парламенту: «Наше ім'я - Легіон, і нас багато!».

Войовничо-демократичний дух, притаманний кращим пам-флетам Дефо, пронизує і його знамениту віршовану сатиру «Чистокровний англієць» (1701). Поштовхом до її написання стала полеміка між партіями вігів і торі про право Вільгель-ма III, голландця за походженням, на англійський престол. Сати-ра Дефо стала різкою відповіддю торійській реакції, яка мріяла про реставрацію абсолютної монархії й вважала, що чужоземець Вільгельм Оранський не може бути королем «чистокровних англійців». Доводячи, що англійська нація історично виникла в результаті змішання безлічі різних народностей і називаючи Англію «стічною ямою всієї Європи», Дефо висміює претензії англійської знаті на чистоту походження, розвінчує як фікцію поняття «чистокровний англієць» і протиставляє оманливому блиску продажних дворянських титулів велич, засновану на особистих заслугах.

Після смерті Вільгельма III у країні посилилася реакція, почалися переслідування пуритан-дисидентів. У цей час Дефо опублікував памфлет-містифікацію «Найпростіший спосіб роз-прави з дисидентами» (1702), де від імені фанатика-реакціо-нера закликав без жалю посилати на ешафот усіх, хто не слуха-ється офіційної церкви. Відверто безглузді вимоги анонімного автора було прийнято спочатку буквально. Це викликало схва-лення церковників і сум'яття серед дисидентів. Сатиричний задум Дефо був незабаром розкритий, його памфлет привсе-людно спалений, а сам автор засуджений до штрафу, тюремно-го ув'язнення й трикратного виставляння біля ганебного стовпа.

Простейший способ разделаться с диссидентами

В собрании басен сэра Роберта Л'Эстренджа есть притча о Петухе и Лошадях. Случилось как-то Петуху попасть в конюш-ню к Лошадям, и, не увидев ни насеста, ни иного удобного пристанища, он принужден был разместиться на полу. Страшась за свою жизнь, ибо над ним брыкались и переступали Лошади, он принялся их урезонивать с большой серьезностью: «Прошу вас, джентльмены, давайте стоять смирно, в противном случае мы можем растоптать друг друга!»

Сегодня очень многие, лишившись своего высокого на-сеста и уравнявшись с прочими людьми в правах, весьма обеспокоились - и не напрасно! - что с ними обойдутся, как они того заслуживают, и стали восхвалять, подобно эзоповскому Петуху, Мир, Единение и достодолжную христианскую Терпи-мость, запамятовав, что отнюдь не жаловали эти добродетели, когда стояли у кормила власти сами.

Последние четырнадцать лет не знает славы и покоя чис-тейшая и самая процветающая церковь в мире, утратившая их из-за ударов и нападок тех, кому Господь, пути которого неис-поведимы, дозволил поносить и попирать ее. То было время поругания и бедствий. С незыблемым спокойствием терпела она укоры нечестивцев, но Бог, услышав наконец творимые молит-вы, избавил ее от гнета чужеземца.

Отныне эти люди знают, что их пора прошла и власть их миновала; на нашем троне восседает королева-соотечественни-ца, всегда и неизменно принадлежавшая Церкви Англии и иско-ни ее поддерживавшая. И посему, страшась заслуженного гнева церкви, диссиденты кричат: «Мир!», «Единение!», «Кротость», «Милосердие!». Как будто церковь не укрывала слишком долго это вражеское племя сенью своих крыл и не пригрела на своей груди змеиное отродье, ужалившее ту, что его выкормила.

Нет, джентльмены, дни милосердия и снисхождения кон-чились! Чтоб уповать теперь на миролюбие, умеренность и бла-гость, вам следовало и самим их прежде соблюдать! Но за последние четырнадцать лет мы ни о чем таком от вас слыхом не слыхали! Вы нас стращали и запугивали своим Актом о веротерпимости, внушали, что ваша церковь - дочь закона, как и прочие, свои молельные дома с их ханжескими песнопениями вы размещали у порога наших храмов! Вы осыпали наших прихожан упреками, одолевали их присягами, союзами и отре-чениями - и множеством иных досужих измышлений! В чем проявлялось ваше милосердие, любовь и снисходительность к тем самым совестливым членам Церкви Англии, которым было трудно преступить присягу, данную законному и правомоч-ному монарху (к тому же не ушедшему из жизни), дабы с поспешностью - к чему вы понуждали их - поклясться в верно-сти новоиспеченному голландскому правительству, составлен-ному вами из кого придется. Неприсягнувших вы лишили средств к существованию, оставив их с домашними во власти голода и обложив их земли и владения двойною податью, чтобы вести войну, в которой они не участвовали, а вы не дождались прибытка!

Чем сможете вы объяснить противоречащую совести покорность, к которой вы, пуская в ход свою новейшую обман-ную политику, склонили многих верных, что согрешили, как и многие новообращенные во Франции, лишь убоявшись голода? Зато теперь, когда вы оказались в нашей шкуре, вы говорите, что зазорно вас преследовать, ибо сие не по-христиански!

Вы обагрили руки кровью одного монарха! Другого низложили! Из третьего вы сделали марионетку! И вам еще хватает дерзости надеяться, что следующая венценосная особа подарит вас и службой, и доверием! Те, что не знают нравов вашей партии, должно быть, приписали бы безумию и наглости сии неслыханные упования!

<…> Настало время, которого так долго ждали лучшие сыны страны! Сегодня они могут оказать услугу своей церкви, ибо их поощряет и поддерживает королева, по праву возглав-ляющая эту церковь!

Что вам соделать с сестрою вашею, когда будут свататься за нее?

Что вам соделать, если вы желаете утвердить лучшую христианскую церковь в мире?

Если вы желаете изгнать оттуда рвение?

Если вы желаете уничтожить в Англии змеиное отродье, так долго упивавшееся кровью Матери?

Что вы предпримете, желая освободить потомство от раздоров и волнений?

Тогда спешите это сделать! Настало время вырвать с корнем сорняки мятежной ереси, которые так много лет мешали миру в вашей церкви и заглушали доброе зерно!

«Но так мы возродим костры, - мне скажут многие в сердцах или невозмутимо, - и акт De haeretico comburendo, а это и жестоко, и означает возвращенье к варварству».

На это я отвечу так: хоть и жестоко предумышленно давить ногой гадюку или жабу, но мерзость их природы такова, что превращает мой поступок в благо для ближних наших. Их убивают не за вред, который они сотворили, а для того, чтобы его предотвратить! Их убивают не за зло, которое они нам уже причинили, а за то, которое они в себе таят! Вся эта нечисть: жабы, змеи и гадюки - опасна для здоровья и вредна для жизни тела, тогда как те нам отравляют душу, растлевают наше потом-ство! Заманивают в сети наших чад, подтачивают корни нашего земного счастья и небесного блаженства. И заражают весь народ!

Какой закон способен охранять сих диких тварей? Есть звери, созданные для охоты, за каковыми признается право убегать и укрываться от погони, но есть и те, которым разби-вают голову, используя все преимущества внезапности и силы!

Я не прописываю в качестве противоядия сожженье на костре. Я только повторяю вслед за Сципионом: «Delenda est Carthago!». И если мы надеемся жить в мире, служить Богу и сохранять свободу и достоинство, диссидентов необходимо уничтожить! Что до того, как лучше это сделать, - решение за теми, кто полномочен отправлять божественное правосудие против врагов страны и церкви!

Но если мы позволим запугать себя упреками в жесто-косердии, если мы уклонимся от свершения правосудия, нам не дано будет узнать ни мира, ни свободы! То будет варварство, и несравненно большее, по отношению к нашим чадам и потом-кам, которые им попрекнут своих отцов, как мы им попрекаем наших. «У вас был случай под покровительством и при под-держке королевы, стоящей во главе Законной Церкви, иско-ренить все подлое отродье, а вы, поддавшись неуместной жало-сти из страха проявить жестокость, помиловали этих мерзких нечестивцев. И нынче они гонят нашу церковь и попирают нашу веру, опустошают наши земли, а нас влекут на плахи и в тем-ницы! Вы пощадили амаликитян и погубили нас! И ваша милость - лишь жестокость к вашим бедным детям!»

Как справедливы будут эти нарекания, когда наши потомки попадутся в лапы к сему не знающему снисхожденья роду и Церковь Англии охватят смуты и раздоры, дух рвения и хаос, когда правление в стране передоверят иноземцам, которые искоренят монархию и учредят республику!

Коль скоро мы должны щадить их племя, давайте действо-вать разумно: давайте умертвим своих потомков сами, вместо того чтоб обрекать их гибели от вражеской руки и прикрывать высокими словами свое бездействие и равнодушие, крича, что это милосердие, - ибо рожденные свободными, они тогда сво-бодными покинут этот мир.

Кротчайший, милосердный Моисей промчался в гневе по становищу, сразив мечом три и еще тридцать тысяч любезных его сердцу братьев из народа своего за сотворение себе кумира. Зачем он покарал их? Из милосердия - дабы не допустить до разложения все воинство. Сколь многих из грядущей паствы мы бы спасли от заблуждений и от скверны, срази мы нынче племя нечестивцев!

Недопустимо мешкать с этой мерой! Все эти штрафы, пени и поборы, глупые и легковесные, только идут диссидентам на пользу и помогают им торжествовать! Но если бы за посе-щение сектантского собрания, молился ли там верный или проповедовал, расплачиваться нужно было не монетами, а висе-лицей и если бы сектантов присуждали к каторжным работам, а не к штрафам, страдающих за веру было бы гораздо меньше! Теперь перевелись охотники до мученичества, и, если многие диссиденты бывают в церкви для того, чтоб их избрали мэрами и шерифами, они согласны будут посетить и сорок храмов ради того, чтобы не угодить на виселицу!

Достало бы и одного закона, но только строгого и точно соблюдаемого, о том, что всякий посещавший их гнусавые мо-лельни присуждается к изгнанию, а проповедник отправляется на виселицу, и дело было б решено! Диссиденты бы валом повалили в Церковь! Уже при жизни следующего поколения мы стали бы единою церковью!

Взимать пять шиллингов за то, что человек в течение месяца не подходил к причастию, и шиллинг за то, что он не приближался к церкви целую неделю, - это неслыханное сред-ство обращенья в истинную веру! Так можно лишь предостав-лять за деньги право согрешать! И если в этом нет зло-умышления, то отчего мы не даем им полную свободу? А если есть, какими деньгами его окупишь? Мы продаем им право согрешать и против Господа, и против власти предержащей!

И если они все же совершают тягчайшее из преступлений, направленное против мира и блага Англии и против славы Божией во поруганье церкви и на пагубу души, пусть это чис-лится среди наиболее страшных злодеяний и получает соот-ветствующую кару!

Мы вешаем людей за пустяки и отправляем в ссылку за безделицы, тогда как от обиды, нанесенной Господу и церкви, достоинству религии и благу человека, нетрудно откупиться за пять шиллингов. Это такое унижение христианского правитель-ства, в котором стыдно дать отчет потомкам!

За то, что люди согрешают против Бога, не соблюдают его заповеди, бунтуют против церкви, не повинуются наказам тех, кого он дал им в управители, им следует назначить наказанье, сравнимое по тяжести с проступком! Тогда вновь расцветет наша религия и наша разделившаяся нация вновь обретет единство.

<…> Для всех, кто предан Церкви Англии, настало время, не теряя ни минуты, и вознести, и укрепить ее столь осно-вательно, чтоб она больше не могла подпасть под иго чуже-земцев или страдать от распрей, заблуждений и раскола! Я был бы очень рад, если бы к сей заветной цели вели бескровные и мирные пути, но порча слишком далеко зашла, и рана загно-илась, затронуты все жизненные центры, и исцеление сулит лишь нож хирурга! Исчерпаны все способы воздействия: и сострадание, и кротость, и увещевания, но тщетно - облегчение не наступило!

Сектантский дух настолько овладел умами, что многие во всеуслышанье бросают вызов церкви! Дом Божий стал им нена-вистен! И более того, они внушили своим детям такую преду-бежденность и отвращение к нашей святой вере, что темная толпа всех нас считает за язычников, творящих культ Ваала! Им кажется грехом переступать пороги наших храмов. Должно быть, даже первые христиане гораздо менее чуждались капищ и кровавых жертвоприношений, сложенных к ногам кумиров, и иудеи меньше избегают есть свинину, нежели многие дисси-денты чураются святого храма и отправляемого там бого-служения.

Строптивцев вместе с их исповеданием необходимо истребить! Пока их племя что ни день наносит невозбранно оскорбленье Господу, пороча его таинства и службу, мы пренебрегаем своим долгом перед ним и перед нашей Мате-рью - Святою Церковью.

Как сможем мы ответить перед Господом, и перед церковью, и перед нашими потомками за то, что оставляем их в сетях у фанатизма, заблуждений и упрямства, гнездящегося в самом сердце нации? Как мы ответим им за то, что дозволяем недругу разгуливать по улицам страны, чтобы он мог привлечь к себе наших детей? Как оправдаемся за то, что подвергаем нашу веру угрозе полного искоренения?

Чем это лучше, чем тенета, в которые нас уловляла римско-католическая церковь и от которых нас освободила Ре-формация? То и другое - крайности, хотя и в разном роде, но ведь для истины губительны любые заблуждения, которые нас разделяют. Те и другие равно вредны для нашей церкви и для спокойствия отечества! Скажите, отчего признать иезуита хуже, чем фанатика? И чем папист, который верует в семь таинств, опасней квакера, не верующего ни в одно из них? Мне также невдомек, чем монастырь страшней молитвенного дома!

Увы, о Церковь Англии! Теснимая папистами, гонимая диссидентами, она распята между двух разбойников! Но пробил час - пора распять разбойников! Пусть на костях врагов воздвигнется ее строение! Заблудшие, что захотят вернуться в ее лоно, всегда найдут открытыми врата ее любви и милосердия, но твердолобых пусть сожмет железная рука!

Пусть верные сыны святой, многострадальной Матери, узнав о ее бедствиях, ожесточат свои сердца и ополчатся на ее гонителей!

Пусть Всемогущий Бог вдохнет в сердца всех тех, кто верен правде, решимость объявить войну гордыне и антихристу, дабы изгнать из нашего отечества коснеющих в грехе и не дозволить расплодиться их потомству!

Пер. Т. Казавчинской

У в'язниці Дефо склав сповнений сарказму «Гімн ганебному стовпу» (1703) - обвинувачення тим, хто зневажає свободу думки. Коли публіцист стояв біля ганебного стовпа, натовп вітав його й співав його гімн; а стовп прикрасили гірляндами з квітів. Але демократичним симпатіям Дефо було завдано важкого удару. В'язниця й чергове банкрутство підточили його моральні сили. Вийти на волю йому вдалося лише уклавши компроміс із владою. Протягом довгих років він змушений був виконувати таємні доручення уряду.

Після звільнення, з 1704 до 1713 р., Дефо починає тричі на тиждень випускати власне видання «Огляд» («The Weekly Review») обсягом 4 - 8 сторінок і навіть отримує прізвисько «пан Рев'ю». Дефо одночасно виступав у ролі репортера, коректора, редактора, коментатора й літератора, який готував матеріали на політичні, комерційні та соціальні теми. Видання відзначалося високою якістю публікацій, включало аналітику й коментарі. Дефо зробив вагомий внесок у розвиток жанру есе.

«Огляд» був насичений різноманітними рубриками і жан-рами. Видавець уміло зацікавлював читачів яскравими заголов-ками, захоплював сміливими проектами, сенсаційними повідом-леннями, усілякими «таємними історіями». При цьому найзух-валіший вимисел в інтерпретації Дефо виглядав цілком прав-доподібним, найнеймовірніша подія подавалася як реальний і буденний факт. Ця дивна здатність автора викликати в читача ілюзію документальності оповіді виявилася згодом і в його белетристиці.

Водночас Дефо-журналіст виявив дивні можливості зміню-вати свої політичні погляди у залежності від кон'юнктури. Після тюремного ув'язнення він підтримував то вігів, то торі. Висту-паючи на боці вігів, Дефо продовжував відстоювати демокра-тичні права і свободи, наприклад право автора на свої твори, закликав парламент прийняти закон про авторське право. У 1704 р. Дефо надрукував «Есе про регулювання преси», де виступив проти цензури як знаряддя в руках правлячої партії. Найважливішим чинником повинна бути правдивість преси. Автор згоден, що контроль має бути, але повинен перебувати у руках порядних, правдивих людей. Дефо вважає, що періодичні видання, які друкують наклепницькі, образливі чи брехливі матеріали, мають підлягати покаранню. Разом з тим непри-пустимі ліцензування преси і попередня цензура щодо творів, у яких подаються небажані для уряду думки. Регулювання преси, на думку автора, повинен здійснювати парламент, а не вико-навча влада. Дефо пропонував способи регулювання преси: обкладання періодичних видань помірними податками, заборона друкувати імена людей, замішаних у скандалах, обов'язкове зазначення автора на титульному аркуші книги.

Журнально-публіцистична спадщина Дефо нараховує близько 400 назв, вражає багатством тематики: політика й економіка, історія й література, релігія й мораль, побут і звичаї.

Та, незважаючи на це, все ж широку популярність йому приніс роман «Робінзон Крузо», написаний наприкінці життя, у якому яскраво висвітлюються просвітницькі ідеали Дефо.

2.1.2 Публіцистика Свіфта

Джонатан Свіфт (1667 - 1745 рр.) - один з найяскравіших представників англійського Просвітництва. Він говорив: «Я пишу не заради слави. Єдина моя мета - благо суспільства».

Свіфта дуже хвилювали доля англійського народу й загальний стан суспільства. Тому він, прагнучи впливати на хід подій, у своїх численних творах сміливо висловлювався щодо важливих проблем. Ніколи не підписував свої публіцистичні твори, містифікуючи читачів вигаданими іменами і злобо-денними питаннями. Памфлет був улюбленим жанром Свіфта, і саме він приніс йому відомість, але разом з тим у письменника з'явилося багато ворогів серед церковників, чиновників, урядовців, буржуазії та дворянства.

У 1696 - 1697 рр. Свіфт майже одночасно створив два вели-ких памфлети: «Битва книг» і «Казка бочки».

«Казка бочки» - один із яскравих памфлетів у творчій спадщині сатирика. Назва походить з англійського фра-зеологізму, що перекладається як «нісенітниця», «заплутана історія», «дурниця». У передмові Свіфт писав: «У моряків є звичай при зустрічі з китом викидати в море порожню бочку, аби відволікти його увагу від корабля». Корабель - це своєрідна емблема держави, а бочка - це те, що, на думку автора, відво-лікає увагу суспільства від важливих проблем. У памфлеті да-ється тонка і зла пародія на Реформацію та різні напрямки всередині християнського віровчення. Цей твір відобразив реакцію Свіфта на події англійської революції та діяльність пуритан. Під масками Петра, Мартина та Джека виникають образи католицизму, лютеранства та кальвінізму (пуританства).

Найплідніший етап у творчості Свіфта - 1700 - 1720 рр. Він бере активну участь у політичному житті Англії, спілкується з представниками партій вігів і торі, спостерігає за їх політичною боротьбою. Здобувши ступінь доктора богослов'я та місце вікарія в одному з міст Ірландії, сатирик багато уваги приділяв проблемам релігії та церкви.

Размышления о палке от метлы Памфлет «Роздуми про палку від мітли» (1703 р.) - пародія на популярні на початку XVIII ст. в Англії «Благочестиві роздуми» мораліста-проповідника і вченого-хіміка Роберта Бойля (1627 - 1691).

Эту одинокую палку, что ныне видите вы бесславно лежащей в забытом углу, я некогда знавал цветущим деревом в лесу. Была она полной соков, убрана листьями и украшена вет-вями. А ныне тщетно хлопотливое искусство человека пытается соперничать с природой, привязывая пучок увядших прутьев к высохшему обломку. В лучшем случае она являет собою лишь полную противоположность тому, чем была прежде: выкор-чеванное дерево - ветви на земле, корни - в воздухе.

Ныне пользуется ею каждая замызганная девка для своей черной работы; и по капризу судьбы она обречена содержать в чистоте другие вещи, сама оставаясь в грязи. А затем, изношен-ную дотла на службе у горничных, выбрасывают ее вон либо употребляют ее в последний раз на растопку. И когда я смотрел на нее, то вздохнул и промолвил: истинно, и человек - это палка от метлы.

Природа послала его в мир крепким и сильным, был он цветущим, и голова его была покрыта густыми волосами (сей прирожденной порослью этого мыслящего растения). И вот топор излишеств отсек его зеленые ветви, и стал он поблекшим обломком. Тогда он прибегает к искусству и надевает парик, тщеславясь противоестественной копной густо напудренных волос, которые никогда не росли на его голове. Но, право, если бы наша метла возымела желание выступить перед нами, гор-дясь похищенным у березы убором, который никогда не укра-шал ее прежде, вся в пыли, даже если то сор из покоев пре-лестнейшей дамы, как бы смеялись мы над ней и презирали ее тщеславие, мы - пристрастные судьи собственных достоинств и чужих недостатков!

Но, пожалуй, скажете вы, палка метлы лишь символ де-рева, повернутого вниз головою. Подождите, что же такое чело-век, как не существо, стоящее на голове? Его животные наклон-ности постоянно одерживают верх над разумными, а голова его пресмыкается во прахе там, где надлежит быть его каблукам. И все же, при всех своих недостатках, он провозглашает себя великим преобразователем мира и исправителем зла, устра-нителем всех обид; он копается в каждой грязной дыре естества, извлекая на свет открытые им пороки, и вздымает облака пыли там, где ее прежде не было, вбирая в себя те самые скверны, от которых он мнит очистить мир.

Свои последние дни растрачивает он в рабстве у женщин, и притом наименее достойных. И когда износит себя дотла, то, подобно брату своему, венику, выбрасывается вон либо упот-ребляется на то, чтобы разжечь пламя, у которого могли бы погреться другие.

Перевод М. Шерешевской

Політичні пристрасті Свіфта зробили його редактором політичного журналу «Дослідник» («The Examiner»), що вихо-див з листопада 1710 по червень 1711 р. Тут надрукував велику кількість своїх памфлетів, статей і віршів, спрямованих проти лідерів партії противників. Не обіймаючи через духовний сан державної посади, Свіфт фактично був одним із впливових політичних діячів, довіреною особою прем'єр-міністра графа Гарді та міністра іноземних справ лорда Болінгброка. Він редагував тронні промови королеви, парламентські виступи міністрів. Попри свою багатогранну діяльність, жив у злиднях. Робота в журналі не приносила прибутку, але Свіфта неможливо було підкупити, він волів залишатися бідним, але незалежним у своїх поглядах.

Серія його знаменитих «Бікерстафових памфлетів» з'явилася у 1708 - 1709 рр. Під вигаданим псевдонімом Ісаака Бікерстафа памфлетист створив комічну маску, із якою виступив проти шарлатанства і брехні різноманітних астрологів, так званих «провісників долі», які були на той час досить популяр-ними в Англії. Автор навіть випустив сатиричний астрологіч-ний календар-альманах «попереджень», де передбачив смерть відомого астролога Партріджа від лихоманки. Містифікація була настільки вдалою, що всі повірили у смерть Партріджа, а книговидавці викреслили його зі списку членів своєї асоціації.

У 1711 р. Свіфт написав памфлет «Поведінка союзників і колишнього міністерства у сучасній війні», де викривав вігів і діяльність їхнього вождя герцога Мальборо. Письменник від-крито писав про антинародний характер війни за іспанську спадщину, яка приносила народу лише страждання й зубожіння. Самого герцога він звинуватив у хабарництві й підступності. Коли 1713 р. був укладений Утрехтський мир між Англією і Францією, сучасники назвали його «Свіфтовим миром».

У своїх памфлетах Свіфт критикував парламентську систе-му Англії, політику уряду, колоніальні війни, невігластво, свя-тенництво, церкву, всі антинародні соціальні інститути.

Королева Анна розгнівалася на митця ще після «Казки бочки»: її злякали гострі насмішки над релігією, надто смілива критика існуючих порядків. Представникам вищих кіл теж не подобалися Свіфтові сатири на політичне життя Англії та окремих діячів уряду. Врешті-решт памфлетиста відправили в Ірландію, де він став настоятелем собору Св. Патріка в Дубліні.

Навіть віддалений від столичного життя, Свіфт не перери-вав зв'язків із сучасністю. Ірландський період став апофеозом його діяльності. Піднесення національно-визвольного руху в країні дало новий поштовх для творчості. Памфлети «Скромна пропозиція», «Пропозиція щодо загального використання ір-ландської мануфактури», «Листи суконника» стали голосом ірландського народу.

Особливо дієвим був памфлет «Листи суконника». Хоча Свіфт виступив у ньому з критикою уряду й політики Ірландії анонімно, всі одразу впізнали в авторові декана собору Св. Пат-ріка. Англійський уряд наполягав на його арешті, але пред-ставники ірландської влади на це не наважились. «Щоб заареш-тувати доктора Свіфта, потрібно десять тисяч солдат», - писав ірландський намісник лорд Картерет прем'єр-міністру Англії Уолполу.

Популярність Свіфта зростала з кожним днем. Ірландці влаштовували йому бурхливі овації під час богослужінь у дублінському соборі, охороняючи свого духовного пастиря від ворогів. 1726 р. вийшла друком книга «Мандри Гуллівера», яку вважають романом-памфлетом. Свіфт висловив у ньому свої просвітницькі ідеї, він не зосередився на одній проблемі, а порушив безліч - від державного устрою країни до моралі вченого світу та духовного обличчя людини в цілому.

@ Дж. Свіфт:

· Людину можна розпізнати по оточенню, в якому вона перебуває.

· Я ніколи не міг дати людям спокійно божеволіти, а завжди попереджав їх про це.

2.1.3 Журнали Д. Аддісона і Р. Стіля

Родоначальниками просвітницької журналістики вважають Джозефа Аддісона (1672 - 1719 рр.) і Річарда Стіля (1672 -1729 рр.) - журналістів, письменників, політиків, видавців сати-ричних журналів «Базіка», «Глядач», «Опікун». Їхня діяльність у цих виданнях привела до принципового перегляду уявлень як про змістовну сторону періодики, так і про її суспільну роль.

Створену Свіфтом маску Бікерстафа Річард Стіль вирішив використати для нового журналу «Базіка» («The Tatler», 1709 -1710), який став початком не тільки англійської, а й усієї євро-пейської морально-повчальної журналістики.

Журнал виходив тричі на тиждень від імені астролога Ісаака Бікерстафа. Видання починалося звертанням Бікерстафа, пропонуючи читачеві повчальне, добродійне й необхідне читання.

У 1710 р. видавничим проектом свого друга зацікавився Джозеф Аддісон і став надсилати до журналу свої статті й есе. Він знайшов своє покликання й найкращого співрозмовника. З його приходом якість журнальних публікацій зросла, багато есе автора дотепер перевидаються й вважаються неперевершеними зразками англійської есеїстики.

Структура «Базіки» ґрунтувалася на одному есе, що було композиційним стрижнем кожного номера. Есе створювалося Стілем або Аддісоном від імені обраної маски й присвячувалося різним подіям лондонського життя. Вдало знайдена маска й точно витримана програма журналу швидко привернули увагу англійського читача.

Крім есе, у номер включалися дрібні оголошення й заміт-ки. Побоюючись, що маска Бікерстафа може втратити свою привабливість, Аддісон і Стіль на початку 1711 р., у пік попу-лярності, припиняють видання «Базіки».

Пересматривая «Болтуна», мы находим немало вымышленных имен, под которыми современные читатели или последующие коммен-таторы видели несомненную «сатиру на лицо» <…>.

Самый план «Болтуна» неизбежно вел к тому, что в разнообразных рассказах журнала о текущей лондонской жизни имелись в виду действительные происшествия и лица Лазурский В. Сатирико-нравоучительные журналы Стиля и Аддисона // История печати. Том ІІІ. - М., 2008..

Того ж року виник найвдаліший у творчому тандемі Адді-сона й Стіля журнал - «Глядач» («The Spectator», 1711 - 1712). Стрижнем номерів були проблемні есе, присвячені моралі, торгівлі, освіті, дозвіллю, жіночому й церковному питанням.

Автори розробили тут цілу галерею образів-масок: помі-щик, торговець, суддя, військовий, священик, чепурун - членів невеликого клубу, які збиралися, щоб говорити на мудрі теми в галузі політики, літератури, філософії, театру, світського життя тощо. Від імені кожної з цих масок автори могли висловлюва-тися про громадське життя, заявляючи при цьому про свій полі-тичний нейтралітет. Принциповим було не висловлювати при-хильності до жодної з партій, перебуваючи в рівному віддаленні від усіх соціальних груп. Мета, поставлена журналістами в «Глядачі», така: «Боротися зі злом, а не з окремими особами і бичувати вади, не зачіпаючи людей». Дуже талановито було створено образ сера Роджера де Коверлі, дивака, добро поряд-ного джентльмена, який з цікавістю дивиться на навколишній світ:

«Так і живу я на світі, скоріш як Глядач, який споглядає людство, ніж як один з його представників; таким чином я став далекоглядним державним діячем, військовим, торговцем і ремісником, ніколи не втручаючись у практичний бік життя».

Перед читачами «Глядача» проходили галереї образів диваків, які супроводжувалися цікавими карикатурами. Особли-вий успіх мали есе Аддісона про «Втрачений рай» Мільтона.

Наклад «Глядача» зріс до 14 тис. примірників, щоденно в Лондоні розповсюджувалось їх до 3 тис. Читачі в Європі й колоніях нетерпляче чекали кожного нового випуску. Але Аддісон і Стіль виявилися вірними обраній видавничій стратегії: коли інтерес до «Глядача» досяг апогею, вони вирішили помі-няти літературні маски. Журнал проіснував два роки (всього вийшло 555 номерів). В останньому номері було оголошено про несподіване одруження одного з персонажів і раптову смерть іншого. Коло учасників клубу розпалося.

Замість «Глядача» у 1713 р. з'явилася нова маска й новий журнал - «Опікун» («The Guardian»), який також мав великий успіх, але проіснував близько року, після чого видавничий тандем розпався.

Журнали Аддісона й Стіля мали великий вплив на розвиток англійської та європейської журнальної традиції. Вони перевидавалися кілька разів як окремі книги протягом ХVІІІ ст. і перекладені більшістю європейських мов.

Тільки в Англії кількість наслідувань обчислювалася де-сятками, серед яких «Шепотун» («The Wisperer», 1709), «Торох-тійка» («The Female Tatler», 1709 - 1710), «Буркотун, або Діоген, вигнаний з бочки» («The Grouler, or Diogenes robb'd of His Tub», 1711), «Воркотун» («The Grumbler», 1715), «Розважальник» («The Entertainer», 1717 - 1718), «Критик на 1718 рік» («The Critic for the Year MDCCXVІІІ», 1718), «Інформатор» («The Intelligencer», 1728), «Папуга» («The Parrot», 1728), «Універ-сальний глядач» («The Universal Spectator», 1728 - 1746) та інші.

Ричард Стиль

История удивительных приключений Александра Селькирка, потерпевшего кораблекрушение моряка (отр.)

Мне кажется, что позволительно будет рассказать на стра-ницах журнала с таким названием о человеке, рожденном во владениях Ее величества, и поведать одно приключение из его жизни, столь необычное, что, наверное, ничего подобного не случилось с кем-либо другим. Человек, о котором я намерен рассказать, зовется Александр Селькирк; имя его знакомо лю-дям любопытствующим, ибо он приобрел известность тем, что прожил в одиночестве четыре года и четыре месяца на острове Хуан Фернандес. Я имел удовольствие часто беседовать с ним тотчас по его приезде в Англию в 1711 году <…>.

Он был высажен на берег с корабля, давшего течь, с капитаном коего у него произошла ссора, и он предпочел ввериться своей судьбе на пустынном острове, чем оставаться на ветхом корабле под началом враждебного ему командира. Из вещей его дали ему сундучок, носильное платье и постель, кремневое ружье, фунт пороху, достаточно пуль, кремень и огниво, несколько фунтов табака, топор, нож, котел, Библию и другие книги духовного содержания, а также сочинения о навигации и математические приборы. Обида на командира, который столь дурно обошелся с ним, заставляла его желать такой перемены участи как блага до того самого мгновения, как он увидел, что корабль его отчаливает; в эту минуту сердце его сжалось и заныло, ибо расставался он не с одними лишь товарищами, но и со всем человечеством. Запасов для поддержания жизни своей имел он на один только день; остров же изобиловал лишь дикими козами, кошками и крысами. Он полагал, что сможет быстрее и легче удовлетворить свои нужды, подбирая на берегу моллюсков, нежели охотясь с ружьем за дичью. И на самом деле, он нашел великое множество черепах, чье мясо показалась ему весьма вкусным и которых он первое время часто и в изобилии ел, пока не стали они ему противны, и позже он мог переносить их только приготовленными в виде студня. Потребность в еде и питье служила ему великим отвлечением от размышлений о своем одиночестве. Когда же он сумел удовлетворить эти потребности, тоска по обществу людей охватила его с такой силой, что он стал думать, что был менее несчастлив в то время, когда нуждался в самом необходимом; ибо легко поддержать тело, но желание увидеть вновь лицо человеческое, овладевшее им, когда он на время забывал о телесных нуждах, казалось ему непереносимым. Им овладели уныние, томление и меланхолия, и лишь с трудом удерживался он от того, чтобы не наложить на себя руки, пока мало-помалу, усилиями рассудка и благодаря усердному чтению Священного Писания и прилежному изучению навигации, по прошествии восемнадцати месяцев он вполне примирился со своей участью.

Когда добился он своей победы, то цветущее его здоровье, уединение от мира, всегда безоблачное, приветливое небо и мягкий воздух превратили жизнь его в непрерывное празднество, и жизнь стала для него столь же радостной, сколь раньше была печальной. Находя теперь удовольствие во всех повседневных занятиях, превратил он хижину, где спал, ветвями, срубленными в обширном лесу, на опушке которого хижина эта была расположена, в восхитительную беседку, постоянно овеваемую ветерком и легким дуновением воздуха; и это сделало его отдых после охоты равным чувственным удовольствиям.

<…> Дабы не погибнуть от голода в случае болезни, он перерезал сухожилия у молодых козлят; после чего, не потеряв здоровья, они навсегда утратили быстроту ног. Множество та-ких козлят паслось вокруг его хижины; когда же бывал он в добром здоровье, мог он догнать самую быстроногую козу, и ему всегда удавалось поймать ее, если только она не бежала под гору.

В жилище его чрезвычайно докучали ему крысы, которые грызли его платье и даже ноги его, когда он спал. Чтобы защитить себя от них, он вскормил и приручил множество котят, которые лежали на его постели и защищали его от врагов. Когда платье его совсем обветшало, он высушил и сшил козьи шкуры, в которые и оделся и вскоре научился пробираться сквозь леса, кустарники и заросли столь же свободно и стреми-тельно, как если бы сам был диким животным. Случилось ему однажды, когда он взбегал на вершину холма и сделал прыжок, чтобы схватить козу, свалиться вместе с нею в пропасть; он пролежал там без чувств в течение трех дней, измеряя продол-жительность времени по приросту месяца с момента своего последнего наблюдения.

Подобная жизнь стала для него столь восхитительно приятной, что ни одной минуты не тяготился он ею; ночи его были безмятежны, дни радостны благодаря умеренности и упражнениям. Он взял за правило предаваться молитвенным упражнениям в определенные часы и в определенных местах, и он творил свои молитвы вслух, дабы сохранить способность речи и дабы изливать свои чувства с большей силой.

Когда я впервые встретил этого человека, я подумал, что даже не знай я заранее о нраве его и о приключениях, я все равно распознал бы по облику и по манерам, что он надолго был отлучен от людского общества: во взоре его изображались важность глубокая, но бодрая, и какое-то пренебрежение к окружающим его обыденным предметам, как если бы он был погружен в задумчивость. Когда корабль, на котором он вер-нулся в Англию, подошел к его острову, он встретил с величайшим равнодушием возможность уехать на этом корабле, но с большой радостью оказал помощь морякам и пополнил их запасы. Он часто оплакивал свое возвращение в свет, который, как он говорил, со всеми своими наслаждениями не заменит ему утраченного спокойствия его уединения. Я много раз беседовал с ним, но, повстречав его на улице по прошествии нескольких месяцев, не мог его узнать, хотя он сам ко мне обратился; общение с жителями нашего города стерло следы уединенной жизни с его облика и совсем переменило выражение его лица.

Рассказ этого бесхитростного человека служит назида-тельным примером того, что счастливее всех тот, кто ограни-чивает свои желания одними естественными потребностями; у того же, кто поощряет свои прихоти, нужды возрастают наравне с богатством; или, как он сам говорил, «у меня есть теперь 800 фунтов, но никогда не буду я столь счастлив, сколь был тогда, когда не имел за душою ни фартинга».

Пер. Л. Никитиной

Отже, саме англійська преса епохи Просвітництва запо-чаткувала персональний журналізм (Дефо, Свіфт) і сатиричні традиції (журнали Аддісона і Стіля) у світовій журналістиці.

Рекомендована література

1. Англия в памфлете: Англ. публицист. проза нач. ХVІІІ века.: Пер. с англ. / Сост., авт. предисл. и коммент. И. О. Шайтанов. - М.: Прогресс, 1987. - 528 с.

2. Артамонов С. Д. История зарубежной литературы ХVІІ - ХVІІІ вв.: учебник. - М.: Просвещение, 1978. - 608 с.

3. Беспалова А. Г., Корнилов Е. А., Короченский А. П., Лучин-ский Ю. В., Станько А. И. История мировой журналистики. - Ростов-на-Дону: Издательский центр «Март», 2003. - 432 с.

4. Введение в мировую журналистику. От Античности до конца ХVІІІ века: Хрестоматия / Сост. Г. В. Прутцков. - М.: Аспект Пресс, 2007. - 428 с.

5. История печати: В 2 т. - Т. 1. - М.: Аспект Пресс, 2001. - (Серия «Классика журналистики») // Режим доступа: http://evartist.narod.ru/text2/26.htm

6. Лазурский В. Сатирико-нравоучительные журналы Стиля и Аддисона // История печати: Антология: Том ІІІ. - М.: Аспект Пресс, 2008г. - С. 183. - (Серия «Классика журналистики»).

7. Лучинский Ю. Очерки истории зарубежной журналистики: Учеб. пособие. - Кубан. гос. ун-т. - Краснодар, 1996. - 140 с.

8. Мелещенко О. К., Черняков Б. І. Чотири століття британської журналістики // Наукові записки Інституту журналістики. - Том 9 (жовтень-грудень). - К., 2002. - С. 191-228.

9. Ніколенко О. М. Бароко, класицизм, просвітництво. Література ХVІІ-ХVІІІ століть: Посібник для вчителя. - Харків: Веста: Вид-во «Ранок», 2003. - 224 с.

10. Сидорченко Л. История зарубежной литературы ХVІІІ века. - Режим доступа: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Literat/Sidor/index.php

11. Соколов В. С., Виноградова С. М. Периодическая печать Велико-британии. - СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2000.

12. Трыков В. П. Введение в мировую журналистику: Учеб. пособие. - М.: ИМПЭ им. А. С. Грибоедова, 2007. - 55 с.

13. Шалагінов Б. Зарубіжна література: Від античності до початку ХІХ ст.: Іст.-естет. нарис. - К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. - 360 с.

Контрольні питання та завдання

1. Підготуйте повідомлення про боротьбу з філософією середньовіччя одного з англійських мислителів епохи Просвітництва (Д. Мільтон, Д. Локк, Т. Гоббс та інші).

2. З'ясуйте завдання та функції просвітницької журналістики Англії.

3. ? Розкрийте зміст терміна «персональний журналізм» на прикладі видання Дефо «Огляд».

4. Обґрунтуйте вислів «журналістика - це четверта влада».

5. Підготуйте інформацію на тему «Ідеологія Просвітництва у памфлетах і трактатах Д. Дефо».

6. ? Ознайомтеся з уривками з трактату Дефо «Найкоротший спосіб розправи з дисидентами» і випишіть приклади стилістичних прийомів автора, переклавши їх українською.

7. ? Дайте відповідь на запитання: «У чому полягає політична злободенність публіцистики Дж. Свіфта?»

8. ? Прочитайте й випишіть цікаві, на ваш погляд, думки Свіфта, що стосуються Просвітництва й, зокрема, журналістики з роману «Мандри Гуллівера». Доведіть їх актуальність для сучасності.

9. З'ясуйте, завдяки яким чинникам журнали Аддісона і Стіля вважаються родоначальниками просвітительської журналістики в Англії.

10. ? Прочитайте уривок з нарису Стіля про мореплавця Олександра Селькірка і порівняйте з просвітницькими тенденціями роману Дефо «Робінзон Крузо».

Завдання для самостійного опрацювання

1. Підготуйте інформацію про розвиток англійської преси у період Просвітництва.

2. ? Прокоментуйте слова Теккерея: «Аддісон - м'який сатирик, він ніколи не завдавав заборонених ударів; милосердний суддя, він карав лише посмішкою. У той час Свіфт вішав нещадно».

3. ? Знайдіть і випишіть відомі вислови англійських просвітників. До одного з них напишіть есе про сучасні проблеми суспільства.

3. Просвітницька журналістика Франції. Діяльність енциклопедистів

У мене нема скіпетра, але є перо.

Вольтер

3.1 Своєрідність Просвітництва у Франції

Франція ХVІІІ ст. була культурним центром, основою єв-ропейського Просвітництва. Зміст ідейного життя країни визна-чався боротьбою демократичних сил з абсолютизмом. Свідо-мість, невдоволення суспільним ладом, які пробуджувалися в народі, надавали рухові Просвітництва більш непримиренного характеру, ніж в інших країнах Європи.

Французькі просвітники Вольтер, Дідро, Руссо, Монтескьє, Д'Аламбер та інші виступали від імені всього стражденного людства. Пристрасний дух їхньої критики пробуджував думки про встановлення ідеального «царства Розуму», вселяв оптимізм, віру в прогрес, у майбутнє.

У всіх сферах життя Франції відбувалися позитивні зміни, що торкалися насамперед питань мистецтва, літератури, вихо-вання, освіти і, звичайно, журналістики.

Починаючи з ХVІІІ ст. у французьку мову ввійшли слова «журналіст» і «журналістика». Уперше слово «журналіст» зустрічається у французькому тижневику «Журналь де Треву» (1703), і тоді ж відбувається поділ на журналістів («journaliste») і газетярів («gazetier»). Вважалося, що справа газетярів - робота з фактичним матеріалом, а журналісти мають право включати коментарі, аналізувати подану інформацію. Тому вплив журна-лістів на публіку більший, ніж газетярів, бо головне завдання журналістів - не розвага, а виховання й освіта.

Найважливішим актом інтелектуальної та громадської діяльності французьких просвітників став випуск «Енциклопе-дії…», у якій переглядалася попередня система людських знань, відкидалися переконання, засновані на забобонах. Тому фран-цузьких просвітників називають також енциклопедистами.

...