Історія зарубіжної журналістики (від античності до ІІ пол. ХVІІІ ст.)

Крім «Листів темних людей», кращими творами Гуттена були сповнені викривального пафосу сатиричні «Діалоги» (1520) і «Нові діалоги» (1521), написані за зразком твору Лукі-ана. Основний зміст названих творів становить нещадна критика католицизму й папського Риму, його політики пограбування й духовного поневолення Німеччини.

4.2.3 Еразм Роттердамський

Найвидатнішою постаттю в нідерландській літературі був Еразм Роттердамський (1466 - 1536 рр.). Офіційної посади він не мав, вів життя вільного літератора, багато подорожував - побував в Італії, Англії, Німеччині, Австрії, Швейцарії, останні роки життя провів у Базелі.

Еразм здобув славу знавця античної словесності, користу-вався визнаним авторитетом у середовищі гуманістів і мав на багатьох з них великий вплив. Видатні діячі епохи цінували особисті контакти з ним. Довголітня дружба єднала Еразма з великим гуманістом Англії Томасом Мором.

Літературна спадщина Еразма величезна. Вона складається з художніх творів, перекладів, коментованих видань старовин-них текстів, філологічних і богословських досліджень, суджень на моральні теми, епістолографії. У 1500 р. у Парижі з'явилася перша його праця «Прислів'я» - збірка коментованих автором прислів'їв, сентенцій, крилатих висловів, виписаних ним із латинських і грецьких античних творів.

Найбільшим своїм творчим досягненням Еразм вважав нове видання Євангелія (1516). Католицька церква освятила як канонічний той текст Євангелія, який склав святий Єронім у IV ст. (т. зв. Вульгата), і суворо оберігала його недоторканість. Еразм вважав, що у Вульгаті й у практиці католицької церкви викривлено початковий смисл християнства, тому видав критич-ний грецький текст Євангелія і власний латинський переклад його. Еразм звільнив текст від помилок, що нагромадилися за довгий час, а в коментарях, спираючись на науковий філоло-гічний аналіз, протиставив схоластичним інтерпретаціям тексту своє тлумачення. Найбільш цінне у цій праці - науковий метод дослідження, який у принципі спрямований проти догматизму й утверджував права критичного мислення, характерного для гуманізму. Підриваючи авторитет Вульгати, праця разом з тим слугувала справі Реформації.

Найціннішу частину спадщини Еразма становлять «По-хвальне слово Глупоті» (1509) і «Домашні бесіди» (1518).

«Похвальне слово Глупоті» є своєрідною енциклопедією тогочасної дійсності. Літературна форма твору не вкладається в якийсь традиційний жанр. Еразм використав широко вживану античними письменниками форму жартівливого панегірика Панегірик [від грец. panegyrikos logos - урочиста промова].. Очевидно, під впливом «Похвали мусі» Лукіана й був напи-саний твір Роттердамського.

Будується «Похвальне слово…» як монолог Глупоти, який вона виголошує з кафедри перед багатолюдними зборами. Глу-пота розповідає про себе, свій родовід і знайомить зі своїм поче-том - це Самолюбство, Улесливість, Лінь, Насолода, Обжерли-вість, Розгул і Непробудний сон, які допомагають їй підкоряти ввесь рід людський, навіть імператорів. Доводячи право назива-тися богинею глупоти, Морією, вона розповідає про своє без-межне панування над людьми й богами. Виявляється, що на світі немає таких веселощів і щастя, які б не були дарами Глупоти.

Глупота розвінчує схоластичну мудрість як невідповід-ність природі й логіці життя. На її думку, мудрець від дурня відрізняється тим, що керується розумом, відкидаючи почуття. Дурень - це людина, яка перебуває в гущі життя, приємна для друзів, лагідна з дружиною, весела на бенкеті, і ніщо людське їй не чуже. Мудрець же уникає хвилювань, забуваючи, що хви-лювання і пристрасті часто стимулюють людський розум і схиляють людину до добрих справ.

Промова Морії звучить панегіриком природному началу людини і набуває значення захисту життєрадісного вільнодум-ства. Суспільним життям заправляє батько Морії - бог Плутос, якого вона проголошує єдиним справжнім батьком богів і людей: «Від його присудів залежать війни, мир, державна влада, ради, суди, народні збори, договори, союзи, закони, мистецтва, вчені праці» - всі справи смертних.

Найгострішою є сатира у тих главах, де змальовано пред-ставників середньовічної богословської та схоластичної муд-рості - філософів, теологів, граматиків, а також усіх священ-нослужителів католицької церкви - від нехлюя-ченця до папи. У зображенні Еразма ченці й богослови настільки мерзенні, що викликають уже не сміх, а ненависть. Навіть відважна Глупота вагається: «Чи не краще було б... не чіпати цього смердючого болота, не торкатися цієї отруйної рослини».

Без будь-якої поблажливості змальовуються також королі й дворянство. «Істина ненависна царям», тому вони оточують себе підлабузниками і блазнями. Вони впевневні, що чесно ви-конують свій обов'язок, «коли із запалом полюють, розводять породистих жеребців, продають заради власного прибутку судо-ві посади і вигадують щодня нові засоби, щоб відібрати у громадян їхнє майно і перевести його у свою казну». Автор завершує книгу висновком Морії, що не тільки реальний сучас-ний світ просякнуто глупотою, але й те блаженство, яке пра-ведники-мудреці обіцяють людям у нагороду за благочестиве життя, є безумством.

Похвальне слово Глупоті

Еразм Роттердамський шле вітання Томасові Мору.

Нещодавно я повертався з Італії до Англії, здолавши увесь той шлях верхи на коні. А щоб не марнувати часу на теревені з неуками, обмірковував спільні наші студії та згадував друзів - вельми вчених і вельми приємних, - яких тут маю. Серед них тебе, мій Море, я згадував найчастіше. Звик бути разом з тобою, тому, перебуваючи далеко, мусив утішатися принаймні спога-дами. Це для мене велика радість, і хай я згину, якщо в житті моїм траплялося щось приємніше!

Отож, аби заповнити час, мало придатний для серйозних роздумів, став гадати, чим би його зайнятись, і надумав розважитись «Похвалою Дурості». Ти запитаєш: а чи не Афіна Паллада таке нараяла мені? Відповім: ні. Першим навело на цю думку твоє родове ім'я МОР. Воно дуже схоже на давньо-грецьке слово МОРІА - «дурість», від якої ти, за переконанням всіх, справді далеко, а порівняно з іншими перебуваєш навіть якнайдалі. Гадаю, крім того, ця забавка нашого розуму тобі сподобається, бо до жартів - як вчених, так і не вчених, але сповнених дотепу - ти дуже охочий і в повсякденному житті любиш вдавати із себе Демокріта. Хоч ти винятковістю свого розуму відрізняєшся від звичайних людей, але завдяки лагідній вдачі й незвичайній цікавості повсякчас знаходиш насолоду у спілкуванні з будь-ким. Отже, буду радий, якщо приймеш на згадку від друга цю маленьку промову не лише як розраду, але й як пам'ятку, варту уваги: вона присвячена тобі, тому віднині вважай її своєю, а не моєю.

Бо знайдуться, можливо, огудники, які докорятимуть, що ці легковажні жарти занадто ущипливі для християнської доброчинності й не личать теологові, бо навіть волатимуть, що відновлюю стару комедію або, як і Лукіан, висміюю все підряд. Насправді ж їх ображає ніщо інше, як грайлива мова й жартів-ливі дотепи. Але до цього вдавалися й раніше, і навіть великі письменники. З давніх-давен розважає, наприклад, Гомер «Вій-ною жаб і мишей» [«Війна жаб і мишей», або «Батрахоміомахія» - жартівлива поема, пародія на «Іліаду» Гомера. Написана у VI ст. до н.е. У часи Роттердамського, за античною традицією, приписувалася Гомерові. Насправді твір анонімний]. Немало часу минуло й відтоді, як Вергілій оспівав комара й кандьор, а Овідій - пусто-щі. Жорстокого Бусиріда славили колись софіст Полікрат і його огудник Ісократ. Главк вихваляв кривосуддя, Фаворін - Терсіта й триденну пропасницю, Сінезій - лисину, Лукіан - муху й блюдолизтво. Сенека розважав читачів «Огарбузенням Клав-дія», Плутарх - «Діалогом Грілла-Кабана з Одіссеєм», а Лукіан і Апулей - «Ослом». I вже не знаю, кому належить «Заповіт поро-сяти Верескуна-Корокоти» [«Заповіт поросяти Верескуна-Коро-коти» - жартівливий анонімний твір, написаний латинською мовою (III-IV ст. н.е.)], - про що згадує святий Єронім.

Якщо ж цим критикам-розбишакам і цього мало, хай вважають, що я надумав трохи розважитись і, мов дитина, пока-татися верхи на довгій хворостині. Було б несправедливо позбавляти розваг будь-кого в житті, тим більше - не дозволяти жартів ученим та письменникам, особливо якщо вони, бавля-чись, роблять водночас серйозну справу. Адже читач - якщо він, звичайно, не останній бовдур, - краще сприймає жартівливий дотеп, аніж вчену нудоту, коли один, наприклад, вихваляє риторику чи філософію у довжелезній промові, складеній з чужих думок, другий перелічує заслуги якогось володаря, третій підбурює до війни з турками, четвертий передбачає майбутнє, п'ятий робить проблему зі справи, не вартої й дірки від бублика. Таким чином, найдурніше - мати дурника в серйозних справах, а найприємніше - навіть дурниці мовлячи, показувати, що ти не дурень. Та хай мене судять інші!

Але, якщо мене, звичайно, не обманює Філавтія-само-любивість, нерозумну Глупоту я похвалив тут не так вже й нерозумно. Що ж до можливих звинувачень у надмірній ущип-ливості, то скажу: кпити з людських слабостей завжди дозво-лялося, аби лиш кпини ті не виходили за межі пристойності. Тим паче мене дивують нинішні тендітні душі, які, окрім пиш-них титулів, майже нічого іншого не можуть зносити. І навпаки, чимало є псевдопобожних, які легко терплять найтяжчу, запо-діяну Христові образу, але не зносять навіть найменшого жарту щодо папи або короля, бо знають, що це може відбитись на їхньому добробуті. Чому, нарешті, коли хтось шпетить людське життя загалом і нікого не картає зокрема, називають це наругою, а не настановою або повчанням?

Щоразу, коли я кепкував над іншими, я висміював і себе. Хіба я глумився б над собою? Нарешті, якщо хтось викриває вади всіх без винятку, то картає не окремих людей, а людські вади. Отож якщо хтось виступить і почне кричати, що саме його образили, він лише виявить свою нечисту совість, а то й страх.

Набагато вільніше й дошкульніше - часто незважаючи навіть на титули - жартував святий Єронім. Але ми, крім того, що не чіпаємо імен взагалі, ще й прагнемо триматись такого стилю, щоб розсудливий читач міг легко збагнути, що ми біль-ше прагнемо розважити, аніж покепкувати. Ми не будемо, за прикладом Ювенала, розворушувати прихований смітник люд-ських злочинів, а прагнемо радше показувати смішне, ніж огид-не. Якщо комусь не до вподоби й ці пояснення, хай пам'ятає: лайка Глупоти - все одно що почесті. Я її наділив вустами і мушу тепер їй служити. Та чи не годі вже, мій оборонцю, тебе вмовляти? Адже й не вельми славні справи ти зумів би захис-тити вельми славно? Бувай же здоров, найкрасномовніший Мо-ре, і Морію-дурість, немов свою, якнайласкавіше борони.

Глупота говорить:

Зміст промови

Чому я виступатиму сьогодні у незвичайному вбранні? Я поясню. Але слухайте мене, прошу, не так, як церковних проповідників, а як шахраїв, що вештаються по ярмарку, або блазнів та штукарів. Словом, бажаю вам ослячих вух, таких, як у царя Мідаса, що милувався цапиною піснею лісовика Пана.

Мені хочеться постати перед вами у вигляді софіста, але не того, що втовкмачує дітям ретельно підшукані дурнички й дуже нагадує сварливу та вперту бабу. Ні, я хочу наслідувати старих, які уникають знеславленого імені «мудрець» і хотіли б називатися «софістами». Вони завзято й часто вихваляють подвиги богів та славетних лицарів. Отож ви почуєте хвалу, але не Гераклові й не Солонові, а лиш мені самій, Глупоті.

Глузування з ораторів

Тільки ж прошу, не подумайте, що пишу промову я, аби похизуватися своєю вченістю, як це роблять майже всі оратори. Адже вони, як ви знаєте, виголошуючи промову, ретельно під-готовлювану, можливо, років з тридцять (або і взагалі чужу!), запевняють, що писали її так собі, жартома, всього три дні, а то й присягаються, ніби промовляли без усякої підготовки, екс-промтом. Мені завжди було вельми приємно говорити, що зама-неться. Тому хай ніхто не сподівається, що за звичкою справ-дешніх риторів я буду дотримуватися всіх правил риторики й розпочну промову з визначення теми, а тим більше з поділу предмету промови на частини. І те, й друге не для мене. Бо хіба можна окреслити поле дії тої, яка так широко простягається, роз'єднати ту, якій увесь світ погодився служити? І не треба уявляти мене тінню чи примарою чогось, якщо бачите нині мене дуже виразно. Я щедра дарувальниця всіляких благ. Латиняни величають мене Стультицією-глупотою, а греки - Морією-дурістю.

Про дуже вчених ораторів

Нині всюди наслідують риторів, які уявляють себе майже богами лише на тій підставі, що вони двороті, немов п'явки, тобто можуть говорити одночасно двома мовами. Верхом витон-ченості, на їхню думку, є уміння густо мережати латинські про-мови грецькими дотепами чи висловами, навіть якщо й недореч-но. Коли ж не вистачає і чужомовних, вишукують десь у напів-зотлілих од часу рукописах кілька застарілих слів і цим ще біль-ше напускають читачеві туману. Все робиться для того, щоб ро-зумники дужче пишалися, а недосвідчені тим більше дивували-ся зі свого невігластва. Є таки в наших землячків нездоланний потяг схилятися перед усім іноземним, і то тим нижче, чим воно чужіше. Трапляються часом серед невігласів дуже честолюбні. Навіть нічого не збагнувши, вони регочуть, плескають у долоні й за прикладом осла поводять вухами, вдаючи, ніби все розумі-ють. Що так, то так, нічого не скажеш! <...> Переклад В. Литвинова

Книга Еразма Роттердамського вражає багатством життє-вого досвіду автора, глибиною думки, а особливо сміливістю, яка полягає не тільки в гострій і непримиренній критиці фео-дального суспільства як царства глупоти й пороків, а й у нова-торському характері мислення та сприйняття дійсності. Еразм засудив і відкинув середньовічне мислення з його прямо-лінійністю і мертвою догматикою, протиставивши цьому творче, конкретне мислення, розуміння дійсності як процесу складного, мінливого.

Після виходу в світ «Похвальне слово Глупоті» стало одним із найвідоміших гуманістичних творів. Книгу було перекладено майже всіма європейськими мовами.

«Домашні бесіди» - це збірка діалогів, що повинна служи-ти посібником для тих, хто вивчає латинську мову. Видавши збірку, Еразм не припинив праці над нею, а поповнював її но-вими розмовами, і в останньому виданні 1533 р. їх назбиралося 57. Текст діалогів, за задумом автора, мав не тільки допомагати у вивченні мови, а й сприяти моральному вихованню. За своїм змістом діалоги різноманітні. В одних зображуються і засуд-жуються різні вади, в інших подаються приклади, гідні наслі-дування. Мова діалогів проста й невимушена. Богослови Сор-бонни визнали «Домашні бесіди» єретичною книгою, внаслідок чого в 1559 р. вона занесена до Індексу заборонених книг.

Домашні бесіди

Настанови вихователя

Вихователь. Хлопець.

Вихователь. Маю враження, що ти народився не при дворі, а в хліві, настільки ти погано вихований. Хлопцеві хорошого по-ходження личить гарна поведінка. Щоразу, коли до тебе звер-тається людина, яку ти повинен поважати, встань, виструнчись і зніми шапку. Хай твоє лице не буде ні сумним, ні похмурим, ні безсоромним, ні зухвалим, ні мінливим, а веселим і заодно скромним. Погляд твій хай буде шанобливим і весь час зверне-ним на співрозмовника; ноги стулені, руки спокійно опущені. Не переступай з ноги на ногу, не розмахуй руками, не закушуй губ, не чухай голови, не колупай у вухах. Одяг свій приведи до пристойного вигляду, хай уся твоя постать, вираз обличчя, рухи, постава вказують на природжену скромність і шляхетність.

Хлопець. То, може, я спробую це зробити?

Вихователь. Спробуй.

Хлопець. Так?

Вихователь. Ні, ще не так.

Хлопець. А отак?

Вихователь. Майже добре.

Хлопець. А якщо так?

Вихователь. Гм, досить добре. Іще закарбуй собі: не говори невпопад і нікого не перебивай. Під час розмови будь зосеред-женим і слухай уважно, що тобі говорять. Якщо треба відповідати, відповідай стисло й доречно. Звертаючись до спів-розмовника, називай, на знак пошани до нього, його титул, інколи додай ім'я. Час від часу злегка кланяйся, а особливо - коли закінчиш свою відповідь. Не відходь, не попросивши виба-чення, або поки тебе не відпустять. А тепер зробимо перевірку, що в нас виходить... Як довго ти не був удома?

Хлопець. Вже майже шість місяців.

Вихователь. І не тужиш за мамою?

Хлопець. Часом дуже тужу.

Вихователь. Хочеш із нею побачитись?

Хлопець. Хочу, мій пане, якщо твоя воля.

Вихователь. Тут треба було вклонитись. Добре. Ось так і про-довжуй. Коли говориш, не торохти скоромовкою, не заїкайся, не бурмочи, а вимовляй слова виразно, ясно, розбірливо. Коли проходиш повз когось старшого за віком - високого службовця, священика, доктора або іншої поважної особи, не забудь зняти капелюха, не цурайся преклонити коліно. Подібно до того, як проходиш повз храм господній або зображення хреста. За столом будь веселий, але завжди пам'ятай, що личить твоєму віку, а що ні. Руку до тарелі простягай останнім. Якщо й далі частують, скромно відмовляйся; якщо наполягають - візьми і подякуй. Наклавши на тарілку невелику порцію, решту відразу ж поверни тому, хто вгощає, або передай найближчому сусідові. Якщо хтось підняв чашу, весело побажай йому здоров'я, а сам пий у міру. Якщо не відчуваєш спраги, то лише торкнися губами чаші. Всміхайся до бесідників, але сам мовчи, поки до тебе не заговорять. Якщо скажуть щось непристойне, не смійся, зроби вигляд, нібито ти нічого не розумієш. Не легковаж нікого, не став себе нікому за приклад, не вихваляй свого, не нехтуй чу-жим, не дивись на інших звисока. Будь ввічливим і до бідніших від тебе товаришів. Не зневажай нікого. Хай мова твоя не буде плюгавою. Тоді уникнеш заздрості, удостоїшся похвали і здобу-деш друзів. Якщо побачиш, що учта затягується, попросивши вибачення і попрощавшися з гістьми, відійди від столу. Бачу, що ти стараєшся запам'ятати мої настанови.

Хлопець. Постараюсь, мій вихователю. А що ще мені скажеш?

Вихователь. Тепер берися за книги.

Хлопець. Гаразд.

Переклад Й. Кобова

@ Еразм Роттердамський:

· Моя батьківщина там, де моя бібліотека.

· Тільки дурням даровано говорити правду, нікого не ображаючи.

· Власні недоліки - як торбинка за плечима: не побачиш.

· Коли заводиш нових друзів, не забувай про старих.

· Любов - це все, що у нас є, єдиний спосіб, яким можемо допомогти іншій людині.

· Прихований талант не створює репутації.

· Якщо комусь не вистачає природних дарів, він виміщує нестачу цього підсиленою дозою самовдоволення.

· Фортуна надає перевагу сміливим.

Таким чином, публіцистика епохи Реформації несла інфор-маційне й ідеологічне навантаження. Виступаючи важливою зброєю політичної боротьби, вона знаходила нові форми і жан-ри. Яскраву сторінку світової публіцистики склали сатиричні твори У. Гуттена, С. Бранта, Еразма Роттердамського та ін.

Рекомендована література

1. Брант. Корабль дураков. Эразм. Похвала глупости. Разговоры запросто. «Письма темных людей». Гуттен. - М.: Худ. лит., 1971. - 768 с.

2. Введение в мировую журналистику. От Античности до конца ХVІІІ века: Хрестоматия / Сост. Г. В. Прутцков. - М.: Аспект Пресс, 2007. - 428 с.

3. Итальянские гуманисты XV века о церкви и религии. - М.: Изд-во АН СССР, 1963. - Режим доступа:

http://imperia.lirik.ru/index.php/content/view/168/34/

4. Кобів Й. Еразм Роттердамський і його безсмертна сатира // Еразм Роттердамський. Похвала Глупоті. - К.: Дніпро, 1981. - С. 3-14.

5. Пустовит А. В. История европейской культуры: Учеб. пособие. - К.: МАУП, 2004. - 400 с.

6. Шалагінов Б. Зарубіжна література: Від античності до початку ХІХ ст.: Іст.-естет. нарис. - К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. - 360 с.

7. Шаповалова М. С., Рубанова Г. Л., Моторний В. А. Історія зарубіжної літератури. Середні віки та Відродження. - Львів: Вища школа. - 1982. - 440 с.

Контрольні питання та завдання

1. Підготуйте повідомлення про духовний клімат Європи в епоху Відродження.

2. ? Прочитайте уривок із твору Лоренцо Валли. Випишіть основні стильові особливості.

3. ? Напишіть статтю для ЗМІ, використовуючи вислови з трактату Маккіавеллі «Державець».

4. Чому П'єтро Аретіно називали «бичем королів»?

5. Ознайомтеся з тезами Мартіна Лютера проти індульгенції. У чому їх критичний пафос?

6. З'ясуйте значення творчості Томаса Мюнцера.

7. Прочитайте уривок з «Листів темних людей». Чому цей твір завоював свого часу багато прихильників?

8. ? Від імені Рейхліна і Гуттена напишіть обскурантам «відповідь» на їх лист.

9. ? Прочитайте уривок з твору Еразма Роттердамського «Похвальне слово Глупоті». Випишіть стилістичні прийоми, що підкреслюють жанрову природу панегірика.

10. Розкажіть про гуманістичну діяльність Еразма Роттердамського.

11. ? Дайте розгорнуту відповідь на питання: «У чому значення публіцистики епохи Відродження?»

Завдання для самостійного опрацювання

1.Підготуйте інформацію на одну з тем: «Провідні публіцисти епохи Реформації», «Домашні бесіди» Еразма Роттердамського».

2.? Напишіть повідомлення на тему: «Сатира епохи Відродження».

3.? Себастіан Брант так визначив своє життєве кредо: «Підтримувати мудрість і доброчесність, викорінювати глупоту й забобони в ім'я виправлення людського роду». Ось уривок з передмови до його сатирико-дидактичного твору «Корабель дурнів»:

Душеспасительные книжки

Пекут у нас теперь в излишке,

Но, несмотря на их число,

Не уменьшилось в людях зло:

Писанья эти ничему

Теперь не учат!

В ночь и в тьму

Мир погружен, отвергнут богом,

Кишат глупцы по всем дорогам.

Жить дураками им не стыдно,

Но узнанными быть обидно

«Что делать?» - думал я.

И вот

Решил создать дурацкий флот:

Галеры, шхуны, галиоты,

Баркасы, шлюпки, яхты, боты.

А так как нет таких флотилий,

Всех дураков чтоб захватили,

Собрал я также экипажи,

Фургоны, дроги, сани даже.

Глупцам нет счета в наши дни:

Как мухи, суетясь, они

На корабли спешат, летят -

Быть первыми и здесь хотят.

Их всех, которые тут есть,

Представить вам имею честь:

Вот вам один - мой текст ему

Не по душе, как я пойму.

А этот не прочтет ни слова,

Но на картинке, как живого,

Заметит среди прочих рож:

Себя и даже с кем он схож.

В моем зерцале дураков

Дурак узрит, что он таков,

И, приглядясь к себе, увидит,

Что из него мудрец не выйдет.

Что не дано, то не дано!

Не тщись быть мудрым, знай одно:

Признавший сам себя глупцом

Считаться вправе мудрецом,

А кто твердит, что он мудрец,

Тот именно и есть глупец.

Прочитайте «Корабель дурнів» і напишіть варіації на теми сучасності.

5. Преса й цензура

Жоден уряд не може існувати без цензури: там, де преса вільна, ніхто не вільний. Т. Джефферсон

5.1 Інститут цензури у Стародавньому Римі

У 443 р. до н.е. у Стародавньому Римі було впроваджено інститут цензури як контролюючий орган.

Цензор - вища магістратура у Стародавньому Римі. До її складу зазвичай входили два цензори, яких переобирали кожні п'ять років.

Цензори оцінювали майно громадян, засвідчували їхні права на римське громадянство, давали моральну оцінку їхнього життя. Вони складали списки всіх громадян за трибами (округами) і розподіляли їх по центуріях (підрозділах); також складали списки сенаторів, викреслюючи звідти недостойних за майновими і моральними мірками. Крім того, цензори прода-вали на відкуп приватним особам державні податки, митні збори, копальні й землі. На відміну від інших магістратів, цензорам надавалося право й навіть ставилося за обов'язок судити громадян не за законом і правом, а за моральними нормами. Відповідно у цензори обирали людей з загально-визнаним моральним авторитетом (за законом цензором міг стати тільки колишній консул).

Найвідоміший римський цензор - політичний діяч і пись-менник Марк Порцій Катон Старший (234 - 149 рр. до н.е.), борець проти розкоші, один з улюблених героїв Сенеки. У 184 р. Катона було вибрано цензором разом із Луцієм Валерієм Флак-ком. Вони провели сувору ревізію моральності, вивели зі складу сенату сімох сенаторів, почали непримиренну боротьбу з розкрадачами державного майна.

Цензура Катона принесла йому славу, за ним назавжди закріпилося ім'я Цензор.

Цензура - система державного нагляду за творами кіно, мистецтва і театру, засобами масової інформації або особистою кореспонденцією; заклад і особи, що здійснюють цей нагляд.

Відомо два види цензури: попередня й наступна. Попе-редня - припускала необхідність одержати дозвіл на випуск друкованої продукції, постановку вистав. Наступна - полягала в оцінці вже опублікованих, випущених видань, поставлених п'єс та впровадженні обмежувальних або заборонних заходів стосовно порушників вимог цензури Звідси: цензурні рогатки - перешкоди, що їх чинить цензура..

Розділ про походження цензури включив О. М. Радіщев Радіщев Олександр Миколайович (1749 - 1802 рр.) - російський письменник, просвітитель, філософ. Відстоював ідеї демократії та республіканізму, участі народу в управлінні державою. За твір «Путешествие из Петербурга в Москву» (1790) був заарештований і доставлений до Петропавлівської фортеці. Його засудили до страти, а його книжку - до спалення. Кілька тижнів Радіщев чекав смерті, але з нагоди миру зі Швецією його «вибачили» і заслали до Східного Сибіру на десять років. 1797 р. він повернувся до Петербурга. Через погрози новими репресіями покінчив життя самогубством. до своєї книги «Путешествие из Петербурга в Москву».

Краткое повестовавание о происхождении ценсуры

Если мы скажем и утвердим ясными доводами, что ценсу-ра с инквизициею принадлежат к одному корню; что учредители инквизиции изобрели ценсуру, то есть рассмотрение приказное книг до издания их в свет, то мы хотя ничего не скажем нового, но из мрака протекших времен извлечем, вдобавок многим дру-гим, ясное доказательство, что священнослужители были всегда изобретатели оков, которыми отягчался в разные времена разум человеческий, что они подстригали ему крылие, да не обратит полет свой к величию и свободе.

Проходя протекшие времена и столетия, мы везде обре-таем терзающие черты власти, везде зрим силу, возникающую на истину, иногда суеверие, ополчающееся на суеверие. Народ афинский, священнослужителями возбужденный, писания Про-тагоровы запретил, велел все списки оных собрать и сжечь. Не он ли в безумии своем предал смерти, на неизгладимое вовеки себе поношение, вочеловеченную истину - Сократа? В Риме находим мы больше примеров такого свирепствования. Тит Ливий повествует, что найденные во гробе Нумы писания были сожжены повелением сената. В разные времена случалося, что книги гадательные велено было относить к претору. Светоний повествует, что Кесарь Август таковых книг велел сжечь до двух тысяч. Еще пример несообразности человеческого разума! Неужели, запрещая суеверные писания, властители сии думали, что суеверие истребится? Каждому в особенности своей воспре-щали прибегнуть к гаданию, совершаемому нередко на обуз-дание токмо мгновенной грызущей скорби, оставляли явные и государственные гадания авгуров и аруспициев. Но если бы во дни просвещения возмнили книги, учащие гаданию или суеве-рие проповедующие, запрещать или жечь, не смешно ли бы было, чтобы истина приняла жезл гонения на суеверие? чтоб истина искала на поражение заблуждения опоры власти и меча, когда вид ее один есть наижесточайший бич на заблуждение?

Но Кесарь Август не на гадания одни простер свои гоне-ния, он велел сжечь книги Тита Лабиения. «Злодеи его, - говорит Сенека ритор, - изобрели для него сие нового рода наказание. Неслыханное дело и необычайное - казнь извлекать из учения. Но по счастию государства сие разумное свиреп-ствование изобретено после Цицерона. Что быть бы могло, если бы троеначальники за благо положили осудить разум Цице-рона?» Но мучитель скоро ответил за Лабиения тому, кто исхо-датайствовал сожжение его сочинений. При жизни своей видел он, что и его сочинения преданы были огню [Сочинения Ария Монтаны, издавшего в Нидерландах первый реестр запрещенным книгам, вмещены были в тот же реестр]. «Не злому какому примеру тут следовано, - говорит Сенека, - его собственному» [Кассий Север, друг Лабиения, видя его писания в огне, сказал: «Теперь меня сжечь надлежит: ибо я их наизусть знаю»]. Даждь небо, чтобы зло всегда обращалося на изобретателя его и чтобы воздвигший гонение на мысль зрел всегда свои осмеянными, в поругании и на истребление осужденными! Если мщение когда-либо извинительно быть может, то разве сие <…>.

Не избавилися сожжения книги иудейские при Антиохе Епифане, царе Сирском. Равной с ними подвержены были учас-ти сочинения христиан. Император Диоклетиан книги священ-ного писания велел предать сожжению. Но христианский закон, одержав победу над мучительством, покорил самих мучителей, и ныне остается во свидетельство неложное, что гонение на мысли и мнения не токмо не в силах оные истребить, но укоренят их и распространят. Арнобий [Арнобий - христианский писатель (конец III-нач. IV ст.)] справедливо восстает противу та-кого гонения и мучительства. «Иные вещают, - говорит он, - полезно для государства, чтобы сенат истребить велел писания, в доказательство христианского исповедания служащие, кото-рые важность опровергают древний религии. Но запрещать писания и обнародованное хотеть истребить не есть защищать богов, но бояться истины свидетельствования». Но по распро-странении христианского исповедания священнослужители оно-го толико же стали злобны против писаний, которые были им противны и не в пользу. Недавно порицали строгость сию в язычниках, недавно почитали ее знаком недоверения к тому, что защищали, но скоро сами ополчилися всемогуществом. Грече-ские императоры, занимаяся более церковными прениями, неже-ли делами государственными, а потому, управляемые священ-никами, воздвигли гонение на всех тех, кто деяния и учения Иисусовы понимал с ними различно. Таковое гонение распро-стерлося и на произведение рассудка и разума. Уже мучитель Константин, Великим названный, следуя решению Никейского собора, предавшему Ариево учение проклятию, запретил его книги, осудил их на сожжение, а того, кто оные книги иметь будет, - на смерть. Император Феодосий II проклятые книги Нестория велел все собрать и предать огню. На Халкидонском соборе то же положено о писаниях Евтихия [Константин (274 -337) - римский император. Феодосий II (401- 450) - византийский им-ператор. Речь идет об их борьбе з разными ересями]. В Пандектах Юстиниановых [Пандекты Юстиниановы - книги извлечений из тру-дов крупнейших римських юристов, составленные при византийском императоре Юстиниане (527-565)] сохранены некоторые таковые решения. Несмысленные! не ведали, что, истребляя превратное или глупое истолкование христианского учения и запрещая разуму трудитися в исследовании каких-либо мнений, они оста-новляли его шествие; у истины отнимали сильную опору: разли-чие мнений, прения и невозбранное мыслей своих изречение. Кто может за то поручиться, что Несторий, Арий, Евтихий и другие еретики быть бы могли предшественниками Лутера и, если бы вселенские соборы не были созваны, чтобы Декарт родиться мог десять столетий прежде? Какой шаг вспять сделан ко тьме и невежеству!

По разрушении Римския империи монахи в Европе были хранители учености и науки. Но никто у них не оспоривал сво-боды писать, что они желали. В 768 году Амвросий Оперт, мо-нах бенедиктинский, посылая толкование свое на Апокалипсис к папе Стефану III и прося дозволения о продолжении своего труда и о издании его в свет, говорит, что он первый из писате-лей просит такового дозволения. «Но да не исчезнет, - продо-жает он, - свобода в писании для того, что уничижение покло-нилося непринужденно». Собор Санский в 1140 году осудил мнения Абелардовы [Пьер Абеляр (1079-1142) - французский философ, профессор богословия, поэт], а папа сочинения его велел сжечь.

Но ни в Греции, ни в Риме, нигде примера не находим, чтобы избран был судия мысли, чтобы кто дерзнул сказать: у меня просите дозволения, если уста ваши отверзать хотите на велеречие; у нас клеймится разум, науки и просвещение, и все, что без нашего клейма явится в свет, объявляем заранее глупым, мерзким, негодным. Таковое постыдное изобретение предостав-лено было христианскому священству, и ценсура была совре-менна инквизиции. Нередко, проходя историю, находим разум суеверию, изобретения наиполезнейшие современниками гру-бейшему невежеству. В то время как боязливое недоверие к вещи утверждаемой побудило монахов учредить ценсуру и мысль истреблять в ее рождении, в то самое время дерзал Ко-лумб в неизвестность морей на искание Америки; Кеплер пред-узнавал бытие притяжательной в природе силы, Ньютоном доказанной; в то же время родился начертавший в пространстве путь небесным телесам Коперник. Но к вящему сожалению о жребии человеческого умствования скажем, что мысль великая рождала иногда невежество…

5.2 Існування цензури у Середньовіччі

У середні віки цензура здійснювалася церковною владою й поширювалася на рукописні богословські й церковнослужбові книги з метою недопущення єресей та інших відхилень від офіційно визнаних церквою еталонів. Приймалися церковні укази про заборону книг. У 1233 р. папа Іннокентій III видав відповідну буллу.

Яскравим проявом цензури стала інквізиція. Найвищого розквіту вона досягла в Іспанії у ІІ пол. XV ст., коли папа Сикст IV у 1482 р. заснував посаду великого інквізитора й при-значив на неї ченця Томасо Торквемаду (1420 - 1498 рр.), який прославився своєю жорстокістю. Він розробив загальні правила інквізиції, згідно з якими найсуворішій цензурі піддавалися усі книги, картини, естампи, медалі - тобто вся друкована продукція. За зберігання й читання недозволених книг загро-жувала страта - як правило, на багатті. За роки свого інквізи-торства Торквемада спалив живцем 11 272 осіб, 7 636 - фігура-льно, після смерті. У 1490 р. на університетській площі в Сала-манці було спалено за один день 6 000 книг. Інквізиція задушила вільнодумство в Іспанії, відкинувши країну на сторіччя назад.

З розвитком книгодрукування й надалі відбувалося станов-лення інституту цензури. Поширення видавничої справи в Євро-пі породило безліч проблем, більшість яких пов'язані з прагненням влади контролювати процеси поширення інформації та обміну ідей. У 1471 р. було встановлено, що книги духовного змісту можуть друкуватися тільки з попереднього дозволу цер-ковної влади.

У 1488 р. в Англії почала діяти Зоряна палата Зоряна палата - [англ. Star Chamber, лат. Camera stellata] - надзвичайний суд, який діяв у 1487-1641 в Англії. Створений Генріхом VІІ. , яка під-порядкувала собі абсолютні права на видання друкованої про-дукції. Значною мірою це обмежило циркуляцію рукописних видань, але навряд чи знищило нагальну потребу в розширенні інформаційних джерел та пожвавленні комунікаційних сто-сунків. У 1538 р. прийнятий закон, відповідно до якого будь-який типограф повинен був одержати королівський патент на свою діяльність, а цехова організація типографів - «Компанія книговидавців» - була зобов'язана не тільки надавати друковані матеріали до попередньої цензури, але й стежити за діяльністю членів свого цеху.

Реакцією католицької церкви на перемогу Реформації в багатьох європейських країнах стала поява у Римі в 1559 р. першого «Індексу заборонених книг», створеного за вказівкою папи Павла ІV.

«Індекс» вводив цензуру на видання, що циркулювали на території країн католицького світу, а також на видавців, торгів-ців, приватних осіб, котрим загрожувало інквізиційне переслі-дування за читання, зберігання книг або приховування відомо-стей про них. Офіційною метою складання «Індексу» був захист віри і моральності від зазіхань та богословських помилок. Кни-ги, які пройшли цензуру, друкувалися з грифом «нічого заборо-неного» («nihil obstat») або «хай буде надруковано» («imprima-tur») на титульному аркуші. «Індекс» систематично поповню-вався, перевидавався понад 40 разів (ост. видання 1948 р.). До «Індексу» було внесено багато відомих творів Дж. Бруно, М. Коперника, Т. Гоббса, Еразма Роттердамського, Вольтера, Д. Дефо та ін. Таким чином, «Індекс заборонених книг» став інструментом керування ідеологією та інформацією.

Про заборону книг йдеться у дослідженні А. П. Лебедєва.

<…> Изобретение книгопечатания с самого начала содейство-вало быстрому распространению как хороших, так и дурных книг, поэтому церковная власть со своей стороны начинает обращать удво-енное внимание на книжное дело. Первую попытку стеснить свободу печати делает папа Александр VI буллой от 1 июня 1501 г. Еще боль-шую внимательность в этом отношении обнаруживает папа Лев X, издавший буллу от имени Латеранского собора 3 мая 1515 г. В ней, между прочим, говорилось: «Впредь на вечные времена никто пусть не дерзает печатать книги или сочинения в нашем городе или каком-либо другом городе, если она наперед не одобрена в Риме нашим викарием или магистром sacri Palatii, а в других городах епископом или опыт-ным лицом, по поручению епископа. Кто вздумает воспротивиться этому приказанию, у того книга будет отобрана и торжественно сожжена, с него будет взято штрафа 100 дукатов, он лишается права что-либо печатать в течение года, подвергается отлучению; и если таковой пребудет упорен, то от своего епископа или нашего викария будет так строго наказан, чтобы другие, видя этот пример, не отважи-вались на что-либо подобное». В Аугсбурге с 1515 г. вошло в прак-тику, что каждый типограф давал клятву перед магистратом, что он ничего не будет печатать без воли и ведома этого последнего учреж-дения. Одной из первых печатных книг, подвергшихся папскому oсуждению, было известное сочинение «Epistolae obscurorum viro-rum». Папа Лев Х в 1517 г. издал буллу такого содержания: «В этой книге, между прочим, против профессоров священной теологии, из которых некоторые даже прямо названы по имени, наговорено много постыдного и позорного, причем тексты Св. Писания перемешаны с неприличными шутками, почему ради чести христианской религии мы решились как можно скорее запретить чтение этой книги; против виновников этой соблазнительной книги должны быть употреблены надлежащие наказания. Итак, в силу апостольского авторитета, мы увещеваем всех христиан обоего пола и всякого звания навсегда отказаться от чтения этой книги, а самые экземпляры книги сжечь, в противном случае непослушные подлежат отлучению».

С 1518 г. папа Лев Х начинает издавать ряд булл против глав и приверженцев Реформации - в особенности против Лютера. С этого времени «Индекс» вступает в свои права. Заслуживает внимания то, что говорит папа в булле от 3 января 1521 г. Здесь утверждается, что некоторые приверженцы Лютера обратились (в католичество) и что в иных местах Германии сочинения его публично сожжены. По следам папы пошли на первых порах многие из университетов. Теологические факультеты в Кёльне и Лувене в конце 1519 г. решили наложить запрет и сжечь какую-то большую книгу Лютера, автора же ее призвали отказаться от своих воззрений. Лувенцы замечали при этом, что уже в предыдущем году запретили покупку книги в университете. Подобного же рода запрещение сочинений Лютера обнародовано было Сорбонной в апреле 1521 г. На заседании Венского теологического факультета в апреле 1520 г. декан приглашал факультет явить себя в качестве pravitatis haereticae inquisitrix, выступить против сочинений, напечатанных в Вене и враждебных христианской вере. Факультет решил прежде всего обратиться с надлежащим представлением к епископам, и если эти последние не захотят ничего предпринять, то факультет, в силу вверенной ему от апостольского престола обязанности, определил запретить печатание и продажу такого рода сочинений под опасением канонических наказаний за преслушания. В октябре того же года Экк переслал в Венский унивеpситет буллу против Лютера с требованием, чтобы она была объявлена между лицами, принадлежавшими к университету, и чтобы сочинения Лютера были отобраны и сожжены. В Ингольштадте, по настоянию Экка, сочинения Лютера были сожжены ректором в октябре 1520 г. Лютер, в свою очередь, в декабре 1520 г. сжег папскую буллу, jus canonicum и сочинения Экка. Алеандер также много содействовал сожжению сочинений Лютера. «Я с такой ловкостью вел дело с самого начала (в Бельгии), - хвалит себя Алеандер, - что император и его советники прежде увидели сожжение книг, а потом уже пришли к сознанию, что они мне дали право на это. То же было в Кёльне: прежде чем пришли к мысли о том, прекрасная экзекуция уже была на сцене». Также кардинал Майнцский, несмотря на то что его отклоняли от этого многие лица, определил возвестить об осуждении книг Лютера во всей области с барабанным боем и пригласить народ к торжественному сожжению этих книг. В таком же направлении действовала в Германии и императорская власть. Карл V в Вормском эдикте говорит, что булла, приказывавшая сжигать сочинения Лютера, была опубликована по его приказанию в различных местах Германии и что она приведена в исполнение в Лувене, Кёльне, Трире и пр. В Кёльне Алеандер старался склонить Фридриха Мудрого к тому, чтобы он приказал сочинения Лютера сжечь, а его самого казнить или по крайней мере схватить и отослать в Рим. Когда в Англии кардинал Вольсей медлил с сожжением сочинений Лютера, то папа послал ему особое бревэ в апреле 1521 г. Папа прислал ему при этом экземпляр книги Лютера «О вавилонском пленении», с присовокуплением замечания: не книга, а скорее сам сочинитель заслуживает быть сожженным. Сверх того, папа объявлял, что он не имеет намерения запрещать чтение книг Лютера тем, кто возымел бы благочестивое намерение опровергать их. В Риме торжественное сожжение сочине-ний Лютера последовало в июне 1521 г.; при этом сам Лютер был сожжен in effigie (т. е. была сожжена кукла, изображавшая рефор-матора). Что в строго церковных кругах запрещение сочинений Лютера действительно наблюдалось, это видно как из того, что в 1521 г. явилось восьмым изданием сочинение «Наставление присту-пающим к исповеди о запрещенных книгах», так в особенности из примера знаменитого Эразма: когда Эразм обратился к легату Алеан-деру с просьбой позволить ему читать сочинения Лютера, то Алеандер сказал ему, что на это нужно особое разрешение папы, и Эразм должен был просить Паоло Бомбазио, чтобы этот содействовал ему получить вышеуказанное позволение <…>.

Из видных католических писателей прежде других попал в индекс известный Эразм Роттердамский. В индексе Павла IV Эразм отнесен к первому классу запрещенных авторов, т.е. к самым опасным; при его имени было прибавлено, что запрещены все его комментарии, схолии, диалоги, письма, переводы и книги, «хотя бы в них совсем не было речи о религии». Индекс Сикста V повторил это запрещение, заметив, что отринуты все сочинения Эразма, «какого бы они ни были содержания». В «Индекс» внесены были имена Николая Клеманжиса и Савонаролы. Папа Павел IV, познакомившись с сочинениями последнего, воскликнул: «Да это сам Мартин Лютер, это ядовитейшее лжеучение!» Лебедев А. П. История запрещенных книг на Западе. Итальянское духовенство в одну из средневековых эпох. - СПб., 2005. .

У Франції закон 1561 р. пропонував піддавати осуду роз-повсюджувачів та авторів «наклепницьких» листків і памфле-тів. За повторного порушення закону винні каралися стратою.

Цензурні обмеження й тверді санкції у першу чергу стосувалися релігійних і політичних тем, тому перші рукописні й друковані газети були заповнені переважно закордонною інформацією, а публікації на заборонені теми знаходили собі місце в політичних і релігійних памфлетах, брошурах та інших виданнях, які намагалися обійти цензуру.

У 1572 р. булла папи Пія V кваліфікувала рукописні лист-ки як вигадки диявола, й авторам цих видань загрожувало від-лучення від церкви, таврування та висилка на галери.

Ордонанс 1585 р. регламентував появу друкованої про-дукції й визначав кількість діючих у королівстві друкарень. Право головних цензорів у Зоряній палаті одержали архієпис-копи Лондонський і Кентерберійський, без санкції яких не міг бути опублікований жоден друкований текст.

Боротьба проти цензурних обмежень незмінно загострю-валася в періоди соціальних потрясінь, коли влада вже не могла контролювати повне виконання цензурних заборон.

М. Скеммел звернувся до питання існування цензури у праці «Цензура: личная точка зрения».

… В конце XVII-го века спор о цензуре выступил на передний план политической жизни. Памфлетисты того времени применили его аргументацию с не столь возвышенными мотивами, но с большим успехом, и в 1695 г. Закон о печати был отменен.

Подобным же образом развивались события в Голландии, где также сильно было влияние Реформации. Во Франции и в Германии борьба длилась дольше и была более ожесточенной. Становление абсолютизма в XVIII-ом веке привело даже к попятному движению, когда короли и правительства старались подавить все, что можно. Французская революция, казалось, обратила этот ход событий, утвердив статьей 11 Декларации прав человека свободу «слова, мысли и выражения» в терминах, весьма напоминающих Мильтона, но после поражения революции цензура была введена вновь. Бесчестный Меттерних составил для Германии и Австрии проект централизо-ванной организации под строгим контролем для управления и направления всего немецкого книжного дела. К счастью, эта система так и не была введена в действие, и цензура в Германии была офи-циально отменена в 1848 г. Во Франции она была отменена в 1872 г.

В этой истории важнейшее значение имел пример США. Отцы-основатели Америки были, как и Джон Мильтон, пуритане, и пури-танская традиция свободомыслия сыграла важную роль, поддерживая в колонистах недовольство Англией. Когда в конце XVIII в. в Америке произошла революция, она осуществила синтез английских конститу-ционных идей и идей французского Просвещения, вполне совпадав-ших в отношении свободы слова, что и воплотилось в одном из фун-даментальных принципов новой американской конституции: «Кон-гресс не должен принимать законов, ограничивающих свободу слова, свободу печати и право народа мирно собираться и обращаться к правительству с петициями об исправлении злоупотреблений». С тех пор Америка стала оплотом свободы печати, сравнявшись в этом с материнскими странами Европы и даже в некоторых отношениях превзойдя их Скэммел М. Цензура: личная точка зрения // Современные проблемы. - Вып. № 1 (Москва - Новосибирск, март 1997 г.)..

5.3 Памфлет Джона Мільтона «Ареопагітика»

Одним із найзнаменитіших виступів, спрямованих на скасування попередньої цензури, вважається «Ареопагітика» (1644) - безсмертний памфлет великого англійського поета й публіциста Джона Мільтона (1608 - 1674 рр.). Протистояння короля й парламенту, що почалося в Англії 1642 р. і заверши-лося стратою Карла I у 1649 р., привело до появи величезної кількості публіцистичних текстів. Каральні заходи, розпочаті архієпископом Лодом проти непідцензурної преси (у першу чергу пуританської), викликали ще більшу жорстокість в опозиційному таборі. У прийнятому парламентом (під тиском короля) законі від 14 червня 1642 р. говорилося, що «з цього часу жодна книга, брошура чи листок не можуть бути надруковані без попереднього розгляду і схвалення тими, хто для цього призначений». У самий розпал політичної боротьби Джон Мільтон звернувся до проблеми цензури й свободи слова.

Памфлет Мільтона визнаний свого роду біблією свободи преси Засурский Я. Н., Вартанова Е. Л. Предисловие // История печати. Т.1. - М., 2001. . «Ареопагітика» - промова на захист революційної пре-си - здобула автору славу провідного публіциста англійської революції. Спираючись на творчу спадщину античних публі-цистів, Мільтон дав гнівну відповідь цензурі, доводячи її шкідливість і безсилля перешкодити розвитку вільної думки. Він взяв за зразок промову Ісократа «Логос ареопагітикос». Блискуче використовуючи прийоми античної риторики, Мільтон спрямував основний пафос свого публіцистичного виступу на захист свободи друкованого слова й адресував промову англійському парламенту, який порівнював з афінським ареопагом.

Аргументація Мільтона, підкріплена історичними прикла-дами й біблійними цитатами, коротко зводилася до такого: цензура марна, тому що Добро й Зло виросли на одному ґрунті, і людина, вкусивши яблуко із дерева пізнання, одержала розу-міння того й іншого. Розумний зможе знайти корисне й у дурній книзі, а дурневі й Біблія не принесе ніякої користі. Найголовніше - «вбити хорошу книгу означає те ж саме, що вбити людину: хто вбиває людину, вбиває розумну істоту, подо-бу Божу; той же, хто знищує хорошу книгу, вбиває самий розум, вбиває образ Божий наче в зародку».

На думку Мільтона, попередня цензура принижує пись-менника, науку, літературу, самого цензора й націю, яка допус-кає подібне. Та, незважаючи на свій радикалізм, автор «Ареопагітики» вважав розумним залишити цензуру для католицьких видань, до того ж він сам, що не менш парадоксально, у часи Кромвеля деякий час був цензором.

Хоча попередня цензура не була скасована ні в часи англійської революції, ні в правління Кромвеля, ні в період Реставрації, «Ареопагітика» мала резонанс у Європі й зберегла своє значення в наступні сторіччя.

Переклади «Ареопагітики» почали з'являтися у різних країнах Європи в передреволюційний період. Напередодні Великої Французької революції 1789 р. її переклав і видав граф Мірабо. Саме за цей памфлет, опублікований без дозволу цензури, і за книгу «Іконоборець» у перші роки Реставрації Мільтону загрожувала сувора розправа. Його книги були спалені у 1660 р., а самого автора було заарештовано й ув'язнено терміном на місяць.

Промова до англійського парламенту про свободу преси (Ареопагітика) (уривок)

Високий парламент! Ті, хто промовляють до станів і правителів держави або, не маючи такої можливості, як приватні люди письмово висловлюються про те, що, на їхню думку, може сприяти загальному благові, починаючи таку важливу справу, відчувають, мені здається, у глибині душі своєї чимало коливань і хвилювань, одні - сумніваючись в успіхові, інші - побоюючись осуду; одні - сподіваючись, інші - вірячи в те, що вони хочуть сказати. І мною, можливо, іншим часом міг би оволодіти кожен з цих настроїв, дивлячись за предметом, якого я торкався; та й тепер, імовірно, з перших же слів моїх виявилося б, який настрій володіє мною сильніше над усе, якщо б сама спроба цієї промови, розпочатої за таких умов, і думка про тих, до кого вона звернена, не розпалили сил душі моєї для почуття, яке набагато бажаніше, ніж зазвичай у передмові.

...