Історія зарубіжної журналістики (від античності до ІІ пол. ХVІІІ ст.)

2. Отже, треба великої сили духа, що набагато перевершує мою смиренність, щоб відволікти народ від тієї невідповідної і безхосенної розваги і привчити його до слухання з більшою користю, аби він підкорявся і йшов за проповідником, а не щоб той керувався примхами люду. Цього неможливо досягнути інакше, як двома способами: зневажанням похвал і силою слова. Якщо не буде бодай одного, то і другий окремо від першого буде без користі. Якщо той, що зневажає похвали, не проповідує науки «люб'язно і з сіллю», то втрачає всяку повагу народу і не отримує жодної користі зі своєї великодушності; а якщо, вправний під тим оглядом, стане захоплюватись славою грімких оплесків, то однаково зашкодить і людям, і собі самому, бо, женучись за похвалами, прагнутиме проповідувати радше для приподобання слухачам, як для їх користі. І як той, хто не клопочеться похвалою, обдарований силою слова, не піде за примхами народу, все ж не принесе йому жодної значної користі, бо не має досвіду проповідування, так і той, хто під-дасться пристрасті до похвал, хоча має здібності повчати народ своїми бесідами, бажатиме проповідувати те, що народові подобається, аби тільки збирати голосні оплески <…>.

Златоустий залишив близько 250 листів, серед яких най-більшою популярністю користується цикл із 17 листів до його духовної дочки Олімпіади. Церква прославляє Івана у своїх молитвах:

«От небес приял еси Божественную благодать и твоими устами всех учишь поклоняться в Троице Единому Богу, Иоанн Злато-уст всеблаженный, преподобный, достойно хвалим тебя, настав-ника, являющего нам Божественное».

У виступах Златоустого формується поетика християнської проповіді. Його проповідь стає всеосяжним дослідженням люди-ни, де переплітаються філософія, релігія, психологія, художні засоби. Златоустий намагається зробити все, щоб людина відчула божествену красу і прагнула до її наслідування.

<…> Тогда впервые открылся прихожанам дар Иоаннова красноречия - ясного, изысканного, простого и удивительно приспособленного к потребностям времени <…>. Его речь всегда была отчетливой и плавной, многочисленные пояснения разнообразны и удачны. Он был таким сладкоглаголивым оратором и любимым для всех учителем, что в городе не было ни одного, кто не желал бы слушать его беседы <…>.

Проповеди поражают своей страстностью, глубиной мысли и разнообразием содержания - в них предлагаются наставления почти о всех частных предметах христианской деятельности. Во все годы своего служения Иоанн продолжал объяснять в беседах Священное Писание. Каждая из таких его бесед состоит из двух частей: в одной он толкует тексты Слова Божия, в другой рассуждает о нравственном состоянии своих слушателей и предлагает нравственные наставле-ния Св. Иоанн Златоуст // Рыжов К. В., Рыжова Е. В. 100 великих пророков и веро-учителей. - М., 2006. - С. 224-229..

Таким чином, у період раннього Середньовіччя на зміну античному ораторству приходить християнська проповідь. Вона широко розповсюджується і має значний вплив на розвиток масової комунікації в суспільстві.

Рекомендована література

1. Аверинцев С. С. Истоки и развитие раннехристианской литературы // История всемирной литературы: В 9 т. - Т. 1. - М., 1983. - С. 501-515.

2. Введение в мировую журналистику. От Античности до конца ХVІІІ века: Хрестоматия / Сост. Г. В. Прутцков. - М.: Аспект Пресс, 2007. - 428 с.

3. Жолудь Р.В. Начало православной публицистики: Библия, апологеты, византийцы. - Воронеж: Воронеж. гос. ун-т, 2002. - 191 с.

4. Лосев А. Ф. История античной эстетики. Ранний эллинизм. Том V. - М.: Искусство, 1979.

5. Прутцков Г. В. Введение в мировую журналистику: Антология: В 2 т. - М.: Омега-Л, ИМПЭ им. А. С. Грибоедова, 2003.

6. Пустовит А. В. История европейской культуры: Учеб. пособие. - К.: МАУП, 2004. - 400 с.

7. Рыжов К. В., Рыжова Е. В. 100 великих пророков и вероучителей. - М.: Вече, 2006. - 544 с.

8. Ученова В. В. У истоков публицистики. - М.: Изд-во МГУ, 1989. - 211 с.

9. Хоменко Т. М. Проповідництво і сучасна публіцистика: (на основі есеїстики Є. Сверстюка, М. Мариновича - Україна, І. Ортинського - Німеччина). - Львів: ПАІС, 2008. - 135 с.

Контрольні питання та завдання

І. Підготуйте виступи на задані теми:

1. Причини виникнення християнства.

2. Старий і Новий Завіти.

3.Публіцистика Нового Завіту:

– апостол і євангеліст св. Матвій;

– апостол і євангеліст св. Марк;

– апостол і євангеліст св. Лука;

– послання апостола Павла.

4. Творчість найвизначніших представників західної традиції:

– Єронім Стридонський;

– Амбросій Медіоланський;

– Аврелій Августин.

5. Творчість найвизначніших представників східної традиції:

– Григорій Богослов;

– Василь Великий;

– Іван Златоустий.

6. Специфіка понять «актуальність» і «злободенність» щодо християнської публіцистики.

ІІ.? Ознайомтеся з наведеними уривками і випишіть головні стильові прийоми, використані проповідниками.

ІІІ.Прочитайте уривок зі «Сповіді» Августина. Які стильові прийоми він використовував? У чому значення його творчості?

ІV.? Використовуючи перше послання св. Павла до коринфян, напишіть журналістський твір на тему «Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить…».

Завдання для самостійного опрацювання

1.Прочитайте уривки з лекцій О. Меня. Підготуйте повідомлення на тему «Олександр Мень про християнство».

2.Підготуйте розповідь про жанр автобіографії в ранньохристиянській публіцистиці.

2. Публіцистика західноєвропейського Середньовіччя

Справжній спадкоємець античного орато-ра - проповідник.

С. С. Аверінцев

…деление общества на невежественных illitterati, idiotae и грамотных, образованных людей отражало специфическую культур-ную ситуацию: книжная, письменная куль-тура существовала в виде своего рода островков в море систем устной коммуни-кации и трансляции культурных ценностей.

А. Я. Гуревич

Початок Середньовіччя ознаменувався загальним падінням рівня культури. Вогнище античності згасало. Варвари зруйну-вали численні міста, пам'ятники, бібліотеки. Закривалися шко-ли, освіченого населення залишалося все менше.

У V-IX ст. майже всі освітні заклади перебували в руках церкви, де серед семи головних дисциплін викладалася й рито-рика. Після деякого підйому у VIII-IX ст. інтелектуальний роз-виток на поч. X ст. призупинився. Занепали й скрипторії. Книг було мало, і коштували вони дуже дорого, що закривало шлях до освіти навіть дітям із заможних родин.

Знание латыни в большинстве стран Западной и Центральной Европы считалось синонимом грамотности. Исключение составляли лишь англосаксонская Британия и скандинавские страны, где наряду с латынью существовала и даже преобладала письменность на родных языках. Вместе с тем латынь была одним из отличительных признаков привилегированного положения Гуревич А. Я. Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства. - М., 1990. .

Та попри всі труднощі журналістика продовжує розвиток. Світська публіцистика майже цілком витісняється церковною, представники якої зазвичай виступали як в усній, так і в письмовій формах красномовства.

2.1 Види усної публіцистики

Усне розповсюдження інформації набувало різних форм відповідно до загального характеру середньовічного мислення. «Усна газета», або так звані «ходячі хроніки»: хуглари, шпіль-мани, барди, скальди, трубадури, рапсоди, кобзарі, скоморохи, жонглери - діяли впродовж усього періоду Середньовіччя.

Дослідники вказують на існування у Франції «громадсь-кого гомеродрома», до обов'язків якого входило щоденне опо-віщення жителів про найважливіші міські новини. На площах і в замках, у церквах і школах обговорювалися актуальні питання часу: інвеститура, хрестові походи, боротьба за владу, візити духовних осіб тощо.

Проповідь була одним із основних методів комунікації у суспільстві. Вона виконувала різні функції: релігійну, соціально-просвітницьку та комунікативну.

Для встановлення контакту з аудиторією проповідники використовували своєрідні механізми впливу: молитви - релі-гійні мовні формули, цитати з Біблії, розповіді про життя свя-тих, уживали зрозумілі порівняння, метафори й символи, що наближають світ ілюзорний до світу реального. Успіх проповіді значною мірою залежав від емоційного впливу на аудиторію. Т. М. Хоменко пише:

«…проповідник намагається якнайповніше і розгорнуто подати слухачам все, що стосується теми. Тому проповідь образно можна уявити як розгалужене дерево, кожна «гілочка» якого - своя підтема, яка живиться соками єдиного стовбура - теми (тлумачення змісту церковного свята, історичні події, моральні проблеми). Кожний пропо-відник торкається тих «гілочок», які найбільше близькі йому як осо-бистості. Набір гілочок, як набір хромосом, визначає манеру церков-ного пастора».

Проповіді часто супроводжувалися прощами та аскезою. Відлучені за релігійні погляди від монастиря клірики також удавалися до подорожувань. Найрізноманітніші прошарки насе-лення: лицарі, селяни, школярі, жонглери і співці - стають пілі-гримами Середньовіччя. Важливе місце мали візити королів-ських та духовних осіб до Візантії, військові та хрестові походи.

2.2 Проповідники Середньовіччя

Проповідь в епоху Середньовіччя відігравала особливо важливу роль у часи нещасть, ворожих навал, епідемій. Авто-ритетне слово запобігало поширенню паніки в суспільстві.

В історії закарбувалися проповіді Григорія І Великого (бл. 540 - 604 рр.) у зв'язку з епідемією чуми, що лютувала у Римі в 590 р. Греки називали його Двоєсловом за твір «Бесіди, або Діалоги про життя й чудеса італійських отців». У «Діалогах» зустрічаються зразки як морально-дидактичної, так і політичної публіцистики.

Беседа в 3-ю неделю по Пятидесятнице (отр.)

<…> Но тогда как я говорю сие, возлюбленнейшие бра-тия, вы войдите внутрь себя самих и рассмотрите тайные свои дела и помышления. Посмотрите, содееваете ли вы что-нибудь доброе внутри самих себя. Посмотрите, находите ли вы жребий звания своего в числе тех чинов, которых мы кратко коснулись. Горе той душе, которая не признает в себе ни одного из благ, нами исчисленных! Но еще большее угрожает ей горе, если она и знает, что не имеет сих благ, и однако ж не стенает. Итак, братия мои, о всяком таковом должно сильно стенать, потому что он не стенает. Итак, будем помышлять о дарах, полученных избранными, и возлюбим всею силою столь блаженный жребий. Кто не сознает в себе дарований благодати, тот пусть стенает. А кто сознает в себе многие, тот пусть не завидует другим в больших. Поелику и горние оные чины блаженных духов сотво-рены так, что одни поставлены выше других <…>.

Відомий своїми проповідями Гільдас (бл. 493 - 570 рр.), автор релігійно-повчального памфлету «Про руйнування і завоювання Британії». Звертаючись до правителів, він закликає одуматися, припинити сваволю, міжусобицю, при цьому чергує звертання з біблійними прикладами, які змушують віднести цей твір до розряду богословсько-риторичних. Сполучення різних родів словесності в тексті робить твір виразним свідченням перехідної епохи. Ось як він звертається до одного з правителів:

«Что же ты, островной дракон, изгнавший многих вышеупомя-нутых тиранов как из владений, так даже из жизни, не привык-ший к письму, выделяющийся пороками, превосходящий мно-гих могуществом, а равным образом и коварством, щедрый в дарах, неумеренный в грехе, сильный оружием, но более силь-ный в том, что губит душу, - это ты, Маглокун, как пьяный от вина, отжатого из виноградной лозы содомской, бессмысленно погряз в столь старой черноте преступлений? Почему ты добро-вольно вешаешь на шею такое, я бы сказал, неотвратимое бремя грехов, подобных огромным горам?»

Традиції Гільдаса продовжили англійські проповідники Ненній, Гальфрид Монмутський, Ельфрік, Вульфстан та інші.

Абат Ельфрік (955 - 1005 рр.) викликав цікавість аудиторії, включаючи у проповіді діалогічні фрагменти:

«Отчего нет более чудес? Чудеса были необходимы в начале христианства, потому что благодаря им и язычники уверовали. Человек, насаждающий растения или деревья, поливает их до тех пор, пока они не пустили ростков, а потом прекращает поливку; так и всемогущий бог являл чудеса язычникам, пока они не обратились в христианство; а когда оно распростра-нилось по всему свету, то прекратились и чудеса».

Вульфстан (1006 - 1095 рр.) - архієпископ Йоркський - залишив близько 80 проповідей. В одній з них він звертається до англійців у той час, коли їх особливо пригноблювали датчани. Твори Вульфстана мали значний вплив на літературні та юридичні пам'ятки наступної епохи.

Видатним проповідником був засновник братства нужден-них монахів Франциск Ассизький (справжнє ім'я Джованні Бернардоне, бл. 1182 - 1226 рр.). Славу йому принесли про-повіді «Хвала доброчинності», «Послання брату Леву» та ін.

Велике значення мали промови німецького проповідника Бертольда Регенсбурзького (бл. 1210 - 1272 рр.). У сер. XIII ст. він ходив Німеччиною, збираючи своїми проповідями тисячі слухачів, його вважали пророком і чудотворцем. Деякі з проповідей Регенсбурзького були свого часу видані, особливо знаменита «Про п'ять талантів (фунтів)». Збереглося близь-ко 300 проповідей у складі 5 збірок. Вони характеризуються народністю мови, гумором, приказками, риторичними запитан-нями, звертаннями до певної аудиторії, загадками, порівнян-нями, які інтригують читача.

Про особивості життя й мислення цієї епохи писав нідер-ландський історик Й. Хейзинга в «Осени Средневековья».

<…> Не столь часто, как процессии и казни, появлялись то тут, то там странствующие проповедники, возбуждавшие народ своим красноречием. Мы, приученные иметь дело с газетами, едва ли можем представить ошеломляющее воздействие звучащего слова на неиску-шенные и невежественные умы того времени. Брат Ришар, тот, кто был приставлен в качестве исповедника к Жанне д'Арк, проповедовал в Париже в 1429 г. в течение десяти дней подряд. Он начинал в пять утра и заканчивал между десятью и одиннадцатью часами, большей частью на кладбище Невинноубиенных младенцев, в галерее со знаме-нитыми изображениями Пляски смерти. За его спиной, над аркою вхо-да, горы черепов громоздились в разверстых склепах. Когда, завершив свою десятую проповедь, он возвестил, что это последняя, ибо он не получил разрешения на дальнейшие, «все, стар и млад, рыдали столь горько и жалостно, как если б видели они предание земле своих близких, и он сам вместе с ними».

Когда же он окончательно покидал Париж, люди, в надежде, что он произнесет еще одну проповедь в Сен-Дени в воскресенье, двину-лись туда, по словам парижского горожанина, толпами еще в субботу под вечер, дабы захватить себе место - а всего их было шесть тысяч, - и пробыли там целую ночь под открытым небом.

Запрещено было проповедовать в Париже и францисканцу Антуану Фрадену из-за его резких выступлений против дурного прав-ления. Но как раз поэтому его любили в народе. Денно и нощно охра-няли его в монастыре кордельеров; женщины стояли на страже, будучи вооружены золой и каменьями. Над предостережением против такой охраны, возглашенным от имени короля, только смеялись: мол, где уж ему было узнать об этом! Когда же Фраден, следуя запрету, вынужден был наконец все же покинуть город, народ провожал его, громко рыдая и вздыхая, ибо он оставлял их.

Где бы ни появлялся доминиканец св. Винцент Феррер, чтобы прочитать проповедь, навстречу ему из разных городов спешили простолюдины, члены магистрата, клирики, даже прелаты и еписко-пы, дабы приветствовать его хвалебными гимнами. Он путешествует в сопровождении многочисленных приверженцев, которые каждый вечер после захода солнца устраивают процессии с самобичеванием и песнопениями. В каждом городе присоединяются к нему все новые и новые толпы. Он тщательно заботится об обеспечении пропитанием и ночлегом всех, кто за ним следует, назначая самых безупречных лиц квартирмейстерами. Множество священников, принадлежащих к раз-личным духовным орденам, сопровождают его повсюду, помогая ему служить мессы и исповедовать. Ему сопутствуют также нотариусы, чтобы прямо на месте оформлять акты о прекращении споров, которые этот святой проповедник улаживает повсюду. Магистрат испанского города Ориуэла объявляет в письме епископу Мурсии, что Винцент Феррер добился в этом городе заключения 123 актов о прекращении вражды, причем в 67 случаях речь шла об убийстве. В местах пропо-ведей его вместе со свитой приходится защищать деревянным ограж-дением от напора желающих поцеловать ему руку или край одежды. Когда он проповедует, ремесленники прекращают работу. Редко бы-вает так, чтобы Винцент Феррер не исторгал слезы у слушателей; и когда он говорит о Страшном суде, о преисподней или о Страстях Христовых, и сам проповедник, и все остальные плачут столь обиль-но, что ему приходится надолго умолкать, пока не прекратятся рыда-ния. Грешники на глазах у всех бросаются наземь и с горькими слезами каются в тягчайших грехах.

Когда прославленный Оливье Майар в 1485 г. в Орлеане произ-носил свои великопостные проповеди, на крыши домов взбиралось столько народу, что кровельщик, услуги которого оказались необ-ходимы, представил впоследствии счет за 64 дня работы.

<…> Из мощного воздействия проповедей лишь немногое могло сохраниться в виде некоего элемента духовной культуры. Мы знаем, какое громадное впечатление производили проповедники того времени, но заново пережить волнение, которое они вызывали у своих слушателей, нам не дано. Письменное изложение этих проповедей не может донести до нас их живое звучание - да и как можно было бы ожидать этого? Даже для современников записанная проповедь мало что значила. Многие слышавшие Винцента Феррера, а затем читавшие его проповеди уверяют, как говорит составитель его жизнеописания, что они улавливали едва ли и тень того, что некогда слышали из его уст. И ничего удивительного. Все, что мы извлекаем из опублико-ванных собраний проповедей Винцента Феррера или Оливье Майа-ра, - это, по-видимому, не более чем исходный материал их красно-речия, лишенный всего их ораторского блеска и, подразделенный на «во-первых», «в-седьмых» и т.д., кажущийся сухим и рассудочным. Мы знаем, что потрясало народ: это возникающие перед ним снова и снова устрашающие картины адских мучений; это гремевшие рас-катами грома угрозы неотвратимого наказания за грехи; наконец, лирические излияния на тему Страстей Христовых и божественной любви. Мы знаем, какими методами пользовались проповедники: никакой эффект не был здесь чрезмерным, никакой переход от слез к смеху не был здесь чересчур резким, никакое, даже самое крайнее повышение голоса не было здесь слишком сильным. Однако о громад-ном потрясении, которое все это вызывало, мы можем только догады-ваться, основываясь на неизменных рассказах о том, как разные города оспаривали друг у друга честь первыми заручиться обещанием пропо-ведника посетить именно тот, а не иной город; как советники маги-страта и горожане окружали проповедников чуть ли не монаршими почестями; как проповедники вынуждены были порою прерывать проповеди из-за тяжких рыданий толпившихся вокруг них слушателей.

Однажды мимо того места, где проповедовал Винцент Феррер, вели к месту казни осужденных на смерть мужчину и женщину. Св. Винцент упросил чуть повременить с казнью и, поместив обе жертвы под амвон, с которого он проповедовал, заговорил о грехах этих несчастных. По окончании проповеди вместо осужденных обна-руживают только горстку костей, и народ убежден, что святой не иначе как испепелил тела грешников своим словом, а тем самым и спас их. Вызывавшиеся словами проповедей переживания, судорогой пронзавшие слушателей, тут же улетучивались, совершенно не запе-чатлеваясь в письменних изложениях этих проповедей Хейзинга Й. Осень Средневековья. - М., 1988. .

Перевод Д. В. Сильвестрова

2.3 Відродження політичної промови

Наприкінці ІХ ст. починається відродження традицій ан-тичної риторики. З'являється жанр політичної промови, де оратор замінює проповідника. Публіцистика стає широко ви-знаним засобом суспільного впливу. Особливо це стосується публіцистики народного руху та антифеодальних повстань.

Італійський політичний діяч, один із перших гуманістів Кола ді Рієнці (1313 - 1354 рр.), очоливши антифеодальне пов-стання в Римі (1347 р.), назвав себе народним трибуном і прого-лосив республіку. Його листування з Петраркою стало значною подією в політичному житті Італії, а послання поета читалися навіть на Капітолії.

Помітними були і факти поєднання красномовства із зображувальною публіцистикою. Використання малюнків і народних гравюр як «ілюстративного матеріалу» відоме ще з середніх віків (тексти промов містили зображення святих, але догори ногами, щоб при перегортанні сторінки паства бачила правильний малюнок). Але витоки жанру політичного плакату дослідники пов'язують із настінним живописом Кола ді Рієнці, який використовував малюнок для пропаганди своїх ідей. Алегоричність образів (море, корабель-Рим) повністю підпоряд-ковувалася тематиці його виступів.

Мистецтвом проповіді володів французький історик, чер-нець-августинець Жак (Яків) де Вітрі (бл. 1180 - 1244 рр.). Він був учасником П'ятого хрестового походу й активно закликав до нього. Його твори, насамперед праця «Східна історія» (інша назва - «Єрусалимська історія»), є важливим джерелом інфор-мації про Святу Землю й хрестові походи.

З виникненням університетів у ХІІ ст. з'являється нова форма інформаційного процесу - університетська лекція. Це стало новим кроком уперед у порівнянні з проповіддю, адже лекція оперувала фактами реального життя та знаннями.

2.4 Розвиток письмової публіцистики

Середньовіччя формувалося у надрах античної цивілізації в період ідеологічного протистояння християнства, що набирало сили, і античних релігійних культів. Ця боротьба визначила основну спрямованість публіцистики ІІІ-ІV ст. З антихрис-тиянської публіцистики цього часу збереглися полемічні твори Юліана й епістолографія ритора Лібанія.

Остання спроба античності відстояти свою культурну тра-дицію відбулася в середині ІV ст., коли імператор Флавій Клавдій Юліан (Юліан ІІ Відступник, бл. 331 - 363 рр.) спробував реставрувати античну релігію. Ворог християнства, він не зізнався у своєму безсиллі й не розкаявся у своїй злобі проти них. У битві з персами в Юліана влучила стріла. Помираючи, імператор з гіркотою сказав: «Ти переміг мене, Галілеєць!» (так називав він Ісуса Христа).

Юліан є автором низки творів (трактатів, промов, листів), спрямованих проти християн. Великою глубиною почуттів сповнені філософсько-релігійні трактати «До царя Сонця» й «До Матері богів», написані ним у формі промов.

К Матери богов

О, богов и людей Матерь! О, с великим сопрестольно вос-седающая Зевсом! О, исток мыслящих богов! О, с богами умо-постигаемыми в их пречистой сущности совпадающая, ото всех их общую причину восприявшая и мыслящим богам передав-шая! О, богиня, породительница жизни, и мысль, и промысл, и душ наших созидательница! О, великого Диониса возлюбив-шая, и отторгнутого Аттиса сохранившая, и его, в пещеру земли погруженного, назад возвратившая! О, всех благ для мыслящих богов предводительница и для зримого мира всего уделитель-ница! Все нам блага во всем милосердно дарящая, о, дай ты блаженство - какового во главе богов ты являешься ведением - всем людям и всему народу ромеев! Всего более молю я об избавлении его от нечестия безбожества, и о даровании ему судьбы благосклонной, соправительствующей его господству многие тысячи лет. А для себя прошу того, что есть плод твоего почитания, - истины богословского учения, совершенного бого-служения, во всяком деле, гражданском и военном, счастливого завершения, и живота кончины безболезненной и славной, и благой надежды на переселение в ваши пределы.

«Темні століття» (VІ-VІІІ ст.) - період культурного спа-ду - знайшов відображення у багатьох жанрах клерикальної лі-тератури, найпоширенішими з яких були агіографія Агіографія [від грец. agios - святий] - різновид церковної літератури, розповіді про життя людей, яких церква оголосила святими., пропо-віді, повчання, покаяння Покаяння [від грец.] - зміна думок., «пенітенціарії» Пенітенціарії [від лат. poenitentiarius - покаянний] - виправний заклад тюремного типу., видіння, послан-ня, міраклі Міракль [від лат. miraculum, франц. miracle - диво] - середньовічний драматичний твір релігійного змісту., викриття, діалоги тощо. Пізніше виникли істо-ричні хроніки (літопис, сага) і літературно-дидактичні жан-ри (міська політична пісня, духовні гімни, літургічні п'єси, «еxempla» («приклади»), легенди тощо). Особливе місце посіда-ли полемічні трактати про авторитет влади.

Житія святих. Найпоширенішим клерикальним жанром стали житія святих - короткі розповіді про життя, благочестиві подвиги і страждання християн, - які складалися на основі ска-зань про християнських мучеників у Римській імперії.

Специфікою середньовічної публіцистики була постійна апеляція до Святого Письма, праць отців церкви або творів Арі-стотеля. Ретельно збиралися й переписувалися тексти Біблії. Як зразок - монастир Віварій у Південній Італії, очолюваний одним з перших середньовічних християнських письменників Кассіо-дором (бл. 480-573 рр.).

Великою популярністю на Заході користувалося «Житіє святого Олексія». Приблизно з середини ХІІ ст. з'явилася вели-ка кількість легенд про Богоматір. Знаменитою була французька віршована легенда «Жонглер Богоматері» (ХІІІ ст.). Джерелом для багатьох творів стала відома в Європі збірка «Золота легенда» Якова де Ворагіне (ХІІІ ст.).

Міраклі. Серед гімнів на честь святих з'явилися міраклі - середньовічні містерії, сюжетом яких було диво або житіє свя-того, або чудо Богородиці. Латинські міраклі найчастіше скла-далися й розігрувалися студентами напередодні свята якогось святого. Були міраклі, присвячені Миколі Чудотворцю (їх автор-ство приписують Геларію, учню Абеляра, та Жану Боделю). У XIII ст. у містах Франції засновують братства під назвою puys Рuy [від podium] - висока прямокутна платформа зі сходами з одного боку і похилими іншими боками., які влаштовували поетичні змагання, під час яких прославляли Богородицю і святих. Найдавніший з них - «Міракль про Тео-філа» Рютбефа.

Французький трувер Рютбеф (бл. 1230 - 1285 рр.) рано по-чав займатися творчістю, був різнобічно обдарованим. Часто змушений писати на замовлення, Рютбеф завжди реагував на всі події, що хвилювали Францію. Він писав сатиричні й алегоричні твори в різноманітних жанрах: релігійна поезія, фабліо, пере-співи молитв, похвальні гімни, житія святих, містерії, - що ви-кривають загальнолюдські вади різних прошарків населення.

Своєрідним кодексом формування моральної поведінки людини стали покаянні книжки, які з'явилися при монастирях починаючи з VІ ст. Вони містили молитви, переліки гріхів і покарання, формули сповіді та відпущення гріхів. Покаянні книжки мали масовий характер і певною мірою відтворювали головні риси моралі середньовічного жителя.

Пенітенціарії описували народні забобони, магічні обря-ди, ворожіння, чаклунство. Ці марновірства, на думку дослідни-ків, були фактами колективної свідомості й поведінки, а участь у масових діях (ритуалах, святах, жертвоприношеннях) сприяла усталеності цих колективів в аграрному суспільстві.

Родова потреба в колективі формувала структуру літера-турно-дидактичних жанрів. Збірки «еxempla» являли собою моралізаторську ілюстрацію проповіді. Це своєрідні «картинки з життя», які надавали повчанню переконливості. Живі образи святих, апостолів, грішників, демонів, чортів відтворювали парадоксальну ситуацію причетності людини і до світу земного, і до царства Божого.

Особенности сознания средневекового человека в измерении диалога со Смертью сосредоточены в литературном жанре exempla («пример») - нравоучительный, короткий рассказ о соприкосновении двух миров - обыденной жизни прихожан и потусторонних сил (душ умерших, святых, чертей, дьявола и пр.), который составляли церков-ные деятели для проповеди. «Примеры» создают, по мнению А. Я. Гу-ревича, специфический «хронотоп», совмещающий в себе единство места, времени и действия сил добра и зла, святого и дьявольского. В этом жанре рождается новое видение и понимание смерти, зачастую лишь условно напоминающее христианский канон.

Анализ феномена exempla будет неполным, если оставить без внимания еще одну форму народного повествования - видения («visio-nes»). В «видениях» отражаются экстраординарные события странст-вий на том свете и последующее возвращение в число живых. Цель этого дискурса была в назидании прихожан примерами очевидцев, непосредственно столкнувшихся с реальностью адских мучений и дьявольских искушений в предсмертных картинах. Благодаря «виде-ниям» страх реальности и подлинности послесмертных мучений дол-жен усиливаться. Благодаря «видениям» человек получал сведения о потустороннем мире, что называется, «из первых рук» и не мог более сомневаться в истинности проповедуемого Слова Мордовцева Т. В. Идея смерти в средние века: движение дискурса в профанной и сакральной истории. - Таганрог, 2001. .

Значною фігурою в період «темних століть» був проповід-ник і педагог Беда Вельмишановний (673 - 735 рр.). Він напи-сав одну з перших історій Англії - «Церковну історію народу англів». Беда залишив велику спадщину: підручники з орфо-графії та риторики («Про тропи і фигури св. Писання»), трактати («Про природу речей» і «Про відлік часу»), великі коментарі до Старого і Нового Завіту та багато інших книг.

Церковная история народа англов (отр.)

Славнейшему королю Кеолвулфу - Беда, служитель Христа и священник

Согласно твоему желанию, король, я уже посылал тебе для прочтения и одобрения церковную историю народа англов, недавно мною завершенную; теперь же с величайшей охотой снова посылаю ее для копирования и дальнейшего изучения. Искренне радуюсь тщанию, с которым ты не только вникаешь прилежным ухом в слова Святого Писания, но и стремишься узнать о том, что было сотворено и сказано в прошлом, в особенности знаменитыми мужами нашего народа. Ведь если история повествует о добрых деяниях добрых людей, то вдумчи-вый ее слушатель побуждается подражать добру; если же она говорит о злых делах нечестивцев, то религиозный и набожный слушатель или читатель ее учится беречься от того, что есть зло и порок, и следовать тому, что признается добрым и угодным Богу. Сознавая это с присущей тебе проницательностью и заботясь о всеобщем духовном благе, ты пожелал, чтобы упомянутая история была лучше ведома и тебе, и народу, над которым поставило тебя Божественное Провидение. Теперь же, дабы развеять сомнения твои и тех, кто еще будет слушать или читать эту историю, я позабочусь о том, чтобы вкратце указать источники, из коих я черпал сведения.

Прежде прочих должен я назвать наставника и вдохновителя этого скромного труда, преподобнейшего аббата Альбина, ученейшего мужа, которого обучили в Кентской церкви блаженной памяти архиепископ Теодор и аббат Адриан, также почтеннейшие и ученейшие мужи. Он заботливо собрал все, что сохранилось в записях или в древней традиции о деяниях учеников папы Григория в Кентской провинции и в соседних землях. Все это, сохраненное его дивной памятью, он передал мне через священника Лондонской церкви Нотельма в письменных посланиях или в пересказе упомянутого Нотельма. После этого Нотельм отправился в Рим и получил дозволение нынешнего папы Григория изучить архивы святой Римской церкви, где он нашел письма блаженного папы Григория и других понтификов, которые по совету преподобнейшего Альбина послал нам для включения в нашу историю.

<…> В описании событий в разных частях Нортум-брийской провинции от времени стяжания ею веры Христовой до нынешних времен я не опирался ни на что, кроме достоверных свидетельств множества очевидцев, которые знали точно либо припоминали то, чего я не знал сам <…>. Смиренно прошу читателей не ставить мне в вину погрешности против правды, которые могут встретиться в моем сочинении, ибо в соответствии с истинным законом истории я просто записал те из собранных сведений, которые счел полезными для поучения потомства.

Еще я смиренно прошу всех, кто будет слушать или читать эту историю нашего народа, чтобы они не забывали молиться о высшей милости ко многим моим слабостям, душевным и телесным, и воздали бы мне должное во всех землях. И за то, что я усердно собирал сведения о тех событиях в разных провинциях и местах, что достойны памяти и внимания их жителей, да воздадут мне эти провинции урожаем своего благочестивого заступничества.

Письмові тексти створювалися на противагу феодальній пропаганді. Саме хроніки та літописи за своїм призначенням близькі до сучасних газет, оскільки схожими засобами фіксува-ли актуальні події того часу. Ось свідчення венеціанського хро-ніста XVI ст. Рокко Бенедетті про спалах чуми:

«Это было похоже на ад… Зачумлённые лежат втроём или вчетвером на одной койке».

За словами літописця, поховання продовжувалися майже весь день без перерви. Іноді тих, хто помирав, і тих, кого через слабкість вважали мертвими, скидали у братські могили разом з напіврозкладеними трупами.

2.4.1 Політична публіцистика Франції та Англії

Починаючи з ІХ ст. спостерігається поступовий перехід до суто політичних проблем. Особливо яскраво він відбувається у Франції та Англії.

Значного поширення набувають памфлети, «книжки про суперечки», інвективи, папські булли, королівські листи тощо.

Французький публіцист П'єр Дюбуа (1285 - 1314 рр.) у своїх творах відгукувався майже на всі події сучасного йому політичного життя, відстоюючи прогресивні ідеї сильної коро-лівської влади й централізації французької держави. Публіцис-тична діятельність Дюбуа охоплює період із 1300 до 1313 р. До-слідники нараховують 10 трактатів публіциста. Дюбуа наполя-гав на позбавленні папи світської влади, секуляризації всіх цер-ковних і монастирських земель, переміщенні папської столиці у Францію. На його думку, реформи повинні були торкнутися і духовно-рицарських орденів. Він пропонував проект злиття всіх орденів в один, на чолі з королем Кіпра, для нових завоювань на Близькому Сході.

Дюбуа брав активну участь у кампанії проти Боніфа-ція VIII і потім у процесі проти ордену тамплієрів, виступав як публіцист і депутат Генеральных Штатів від міста Кутанса. У памфлеті 1302 р. публіцист став на захист незалежності Франції від зазіхання папського престола, висловленого в різкій формі у підставній буллі папи, сфабрикованій легістами. У памфлеті 1304 р. Дюбуа від імені французького народу вимагав, щоб король оголосив Боніфація VIII посмертно єретиком.

Ідеї Дюбуа, об'єднані в широку програму перетворень, були дуже сміливими на той час. Його трактати, що в руках королівської влади стали знаряддям боротьби проти теокра-тичних зазіхань папства, є важливим джерелом політичної історії Франції початку XIV ст.

Англійська публіцистика ХV ст. висунула таку яскраву фігуру, як Джон Фортескью (бл. 1394 - 1476 рр.). Юрист, дер-жавний діяч, він на початку війни Червоної і Білої Троянд зайняв проланкастерську позицію; після поразки ланкастерців утік з Англії. Повернувшись, перейшов на бік йоркістів.

Політична концепція Фортескью стала перехідною ланкою від ідеології становлення монархії до абсолютизму. Він вважав, що державне управління повинно здійснюватися королем разом із парламентом. Пропонував ряд реформ, спрямованих на розширення реальної влади короля. Політичні памфлети Фортескью з'явилися у самому епіцентрі династичної боротьби за корону. Здебільшого вони побудовані на протиставленні ідеї абсолютної й обмеженої королівської влади, причому англійському варіанту обмеженої монархії віддавалася перевага в порівнянні з абсолютистським правлінням у Франції.

2.5 Перші університети Європи

У середні віки осередками культури та інформації були монастирі. При них існували школи, коледжі й ордени, створені спочатку для вивчення, перекладу й переписування Біблії.

На межі ХІІ-ХІV ст. у Західній Європі при монастирях з'являються заклади на зразок вищої школи. У густозаселених містах вчителі-бакалаври та школярі-студеї об'єднувалися у своєрідні корпорації - прообрази перших університетів. Так, у 1189 р. в Італії виник Болонський університет, пізніше - Неа-польський, Римський. Англійський Оксфордський діяв з ХІІ ст., Кембриджський відкрився у 1202 р., паризька Сорбонна - у 1257 р., іспанський Сієннський університет - у 1240 р. Згодом виникли Краківський, Віденський, Гейдельберзький, Лейпцизь-кий, Кенігсберзький та інші університети.

Перший просвітянський східнослов'янський центр було відкрито у 1632 р. на основі школи Богоявленського братства і школи при Києво-Печерській лаврі - Києво-Могилянська акаде-мія (статус академії отриманий у 1701 р.).

Таким чином, в епоху Середньовіччя активно розвивалася церковна публіцистика й вже почали з'являтися політичні промови, трактати і памфлети, що стало свідченням подальшого розвитку інформаційних процесів у суспільстві.

Рекомендована література

1. Гуревич А. Я. Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства. - М., 1990. - 396 с.

2. Введение в мировую журналистику. От Античности до конца ХVІІІ века: Хрестоматия / Сост. Г. В. Прутцков. - М.: Аспект Пресс, 2007. - 428 с.

3. Жолудь Р. В. Начало православной публицистики: Библия, апологеты, византийцы. - Воронеж: Воронеж. гос. ун-т, 2002. - 191 с.

4. Мордовцева Т. В. Идея смерти в средние века: движение дискурса в профанной и сакральной истории. - Таганрог: Издательство ТИУиЭ, 2001. - Режим доступа:

http://ideashistory.org.ru/pdfs/19mordovtseva.pdf

5. Рыжов К. В., Рыжова Е. В. 100 великих пророков и вероучителей. - М.: Вече, 2006. - 544 с.

6. Хейзинга Й. Осень Средневековья / Пер. с нидерландского Д. В. Силь-вестрова. - М.: Наука, 1988. - (Серия «Библиотека истории куль-туры»).

7. Хоменко Т. М. Проповідництво і сучасна публіцистика: (на основі есеїстики Є. Сверстюка, М. Мариновича - Україна, І. Ортинського - Німеччина). - Львів: ПАІС, 2008. - 135 с.

Контрольні питання та завдання

1. ? Підготуйте полемічний виступ на тему «Темні віки чи золота середина?»

2. У чому полягають особливості усної публіцистики епохи Середньовіччя?

3. Прочитайте уривок з проповіді Григорія І Великого. Чому греки назвали його Двоєсловом?

4. ? Ознайомтеся з публіцистикою проповідників Середньовіччя і з'ясуйте основні види проповідей у цю епоху.

5. Чому німецький проповідник Бертольд Регенсбурзький отримав прізвисько «простонародний»?

6. ? Використовуючи уривок з твору Й. Хeйзинги «Осень Сред-невековья», напишіть есе на тему «Проповідники Середньовіччя».

7. ? Підготуйте інформацію про діяльність Кола ді Рієнці. Використовуйте також твори мистецтва, присвячені йому (опера Р. Вагнера «Риенцо, последний трибун», роман М. Дрюона «Лилия и лев», вірш О. Барбюса «Кола ди Риенци» та ін.).

8. Розкажіть про основні жанри письмової публіцистики. Як епоха Середньовіччя відтворена у працях публіцистів того часу?

Завдання для самостійного опрацювання

1. Підготуйте інформацію про розвиток освіти у Західній Європі на межі ХІІ-ХІV ст.

2. ? Використовуючи слова Беди Вельмишановного («Отрадою моею всегда было учиться, учить и писать...»), напишіть есе про середньовічних проповідників.

3. Винайдення книгодрукування. Рукописні та перші друковані видання

Епоха Відродження - одна з найбільш ціка-вих і повноцінних епох в історії людства, це синонім особистої свободи, досконалості в мистецтві, краси в житті, гармонії фі-зичних і духовних якостей людини...

Ренесанс був не стійкою і спокійною, а бурхливою і суперечливою епохою…

Б. Р. Віппер

Епоху Відродження традиційно називають добою великих змін. Завдяки технічним нововведенням прискорилися темпи економічного розвитку країн. Великі географічні відкриття роз-сунули межі західного світу. Подорожі великих мореплавців (Х. Колумб, Васко да Гама, Ф. Магеллан та ін.) відкрили нові країни, про які раніше європейці майже не мали уявлення.

У руйнації середньовічного світу величезна роль належить розвитку наукової думки Європи. Досягнення М. Коперника, Д. Бруно, Г. Галілея, Т. Мора, Н. Маккіавеллі та інших приго-ломшили сучасників і примусили переосмислити сталі поняття.

У духовному житті людини періоду Відродження відбу-вається цілий ряд змін. Перш за все - відмова від орієнтації на «спасіння душі», релігійних цінностей і початок орієнтації на земні потреби людини та її інтереси. Революційну роль у цьому відіграв початок книгодрукування.

Країною винайдення друкарства вважається Китай. Тут виникає ксилографія - гравюра на дереві. Найдавніші з китай-ських друкованих зразків датуються приблизно 684 - 705 рр.

Відбитки на тканині ксилографічним способом роблять у Центральній Азії та Візантії. У Єгипті з'являються приклади друку на папері (прибл. у 1000 р.).

У Європі друкування на тканині розповсюдилося раніше, ніж на папері. Воно стало звичайним явищем на початку 1300 р. Ксилографічні відбитки на папері стали робити майже зразу, як тільки папір став широкодоступним.

Перші книги в Західній Європі були зазвичай релігійного змісту (зображення святих, тексти молитов тощо). Вони стали масовою літературою для бідних городян. Типовий приклад такої книги - «Біблія бідняків», популярний переказ Старого і Нового завітів із численними малюнками і невеликими текстовими поясненнями. Особливо широке розповсюдження мала ксилографія в Баварії, Ельзасі, провінціях Священної Римської імперії. Перша датована ксилографія має назву «Св. Христофор» (1423). Пізніше з'явилися сатиричні листки, календарі й абетки.

Близько 1430 р. виходять так звані блочні книги, де текст та ілюстрація вирізалися й друкувалися на одній дощечці, а з 1461 р. ксилографії почали вживатися як самостійні ілюстрації для друкованих книг.

Ксилографічні книги стали дуже розповсюдженими, але власне до друкарства не мали прямого відношення, тому що друкування з дощок не могло забезпечити велику кількість примірників, а дерев'яна форма швидко зношувалася. Однак способом ксилографії книги видавалися аж до середини ХVІ ст.

Заслугу винаходу книгодрукування в різних країнах приписують різним людям (у Бельгії - Жан Брітто, у Франції - майстер із Праги Прокоп Вальдфогель, у Нідерландах - Лоуренс Костер, у Німеччині - Йоган Гутенберг). Але ввесь світ вважає саме німецького книговидавця винахідником європейського друкарства, а датою народження книгодрукування - 1440 рік.

3.1 Й. Гутенберг. Книгодрукування у Німеччині

Йоган Гутенберг (бл. 1397 - 1468 рр.) значну частину життя провів у Страсбурзі, де займався шліфуванням напівкош-товного каміння і дзеркал, хоча деякі дослідники історії книги вважають, що під дзеркалами могли розумітися й ксилографічні «Зерцала». Можливо, саме у Страсбурзі він розробив ідею свого винаходу.

У 1448 р. Гутенберг приїхав до Майнцу, де, позичивши грошей, продовжив роботу над відливком літерного набору та конструюванням друкарського верстата.

Рік появи першого друкованого видання залишається пред-метом дискусій, бо називаються дати від 1445 до 1447 р.

Перші видання, приписувані Йогану Гутенбергу, - неве-ликі листівки-календарі й підручники. На них не вказано його імені й місця видання, тому існують різні версії щодо точної атрибуції й датування. З ранніх гутенбергівських видань збе-реглися: «Фрагмент про Страшний суд» - друкований із двох боків аркуш, який являє собою уривок з «Сівіллової книги», та латинська шкільна граматика Еміля Доната, примірники якої зберігаються в Паризькій бібліотеці.

У цілому перші відбитки відзначаються низькою якістю друку й свідчать про те, що Гутенберг ще шукав свою модель шрифту й експериментував з набором тексту.

Найвідомішим виданням став випуск 42-рядкової Біблії (названої так за кількість рядків на сторінці), поява якої пов'язана з одним із найгучніших скандалів в історії книжкової справи. У 1450 р. у Майнці Гутенберг, позичивши чималу суму грошей у Йогана Фуста, почав роботу над випуском своєї Біблії. Ця робота мала забрати багато часу, і тому він знову звернувся до Фуста за фінансовою допомогою, запросивши його компаньйоном. У 1456 р. двотомна 42-рядкова Біблія була завершена і стала справжнім шедевром друкарства, але принесла Гутенбергові чимало розчарувань, пов'язаних із судовим позовом з приводу виплати боргу. У судовому процесі «Фуст проти Гутенберга» Петер Шеффер, який був переписувачем книг і учнем друкаря, став на бік Фуста, після чого Гутенбергові довелося розпрощатися зі своєю друкарнею й покинути Майнц.

Друкарська фірма Фуста й Шеффера почала викори-стовувати видавничий знак, уперше поставивши його у 1457 р. у «Майнцівському Псалтирі». Шеффер, що став одним із найталановитіших художників-шрифтовиків того періоду, одружився з дочкою Фуста, а незабаром став єдиним власником друкарні й прославився якістю своєї продукції.

Своєрідним поштовхом до поширення друкарства в Європі стало руйнування Майнца й вигнання його жителів. Багато помічників та учнів Гутенберга розбрелися містами Європи, засновуючи там друкарні й навчаючи майстерності книгови-дання нові покоління першодрукарів.

Ще до руйнування Майнца друкарство з'явилося у Страс-бурзі, де Йоган Ментелін у 1460 - 1461 рр. випустив латинську Біблію у 2 томах, а в 1466 р. - 49-рядкову першу Біблію ні-мецькою мовою, що, незважаючи на слабкий переклад, широко розповсюджувалася до появи лютерівської Біблії. Зять Менте-ліна, Адольф Руш, уперше ввів у Німеччині шрифт «антиква» й, займаючись типографською справою, став одним із справжніх подвижників німецького гуманізму.

3.2 Книгодрукування в інших країнах

В Італії перший друкарський верстат був установлений у бенедектинському монастирі св. Схоластики в Субіако, перед-місті Рима. Зусиллями німецьких друкарів Конрада Свейнгейма й Арнольда Паннарца в 1465 р. Венеція стала столицею італій-ського друкарства. У ХVІ ст. тут налічувалося майже 113 дру-карень і жило більше половини всіх італійських видавців і книгопродавців. Саме вони розробили «антикву», або «венецій-ський шрифт», що став основою для італійського друкарства. Незважаючи на матеріальні ускладнення, Паннарц і Свейнгейм до 1472 р. випустили 36 книг.

Незабаром друкарство з'явилося у Римі, де працював ні-мецький типограф Ульріх Ган, який уперше в Італії випустив книгу з гравюрними ілюстраціями, потім - у Мілані, Неаполі, Флоренції.

Найвідоміше венеційське видавництво - друкарня Альда, заснована у 1469 р. Альдом Мануцієм (1450 - 1515 рр.). Вона проіснувала майже 100 років, випустивши близько 1 тис. книг. Альд Мануцій зібрав групу вчених, обов'язками котрих було виправлення текстів. Він зробив революцію у видавничій справі, запропонувавши в 1501 р. новий шрифт і зменшений формат видань. Книги, прикрашені типографським знаком Мануція, одержали назву «альдини».

Головна заслуга Альда Мануція як видавця - діяльне розповсюдження творів грецьких класиків. Це стало важливим внеском у розвиток європейської культури.

O В одному з листів друзям Еразм Роттердамський розповідає про частування, надане Альдом змореному й голодному гостю, що прибув зда-лека. Воно складалося з декількох шматочків салата, що плавали в оцті, та сухої скибки хліба. Змалювавши із властивим йому сарказмом цю убогу тра-пезу, Еразм додає, що надмірна бережливість видавця, який володіє вели-кими коштами, пояснюється не стільки скаредністю, скільки відданістю своїй справі, заради процвітання якої він змушений на усьому заощаджувати.

У робочій кімнаті Альда, де він зазвичай приймав відвідувачів, висіло оголошення такого змісту: «Хто б ти не був, скажи те, що тобі потрібно сказати, будь стислим і покинь мене якомога швидше, залиш знову самого».

Англія. Перша книга англійською мовою («Збірник розпо-відей про Трою») надрукована у 1474 р. у місті Брюгге. Її переклав з французької та видав англійською першодрукар Уїльям Кекстон (бл. 1422 - 1491 рр.).

Повернувшись до Англії в 1477 р., Кекстон заснував першу англійську друкарню й випустив першу книгу - «Вислови філософів». Усього було видрукувано близько 100 книг, серед них - повне видання «Кентерберійських оповідань» Чосера, «Смерть Артура» Мелорі, твори Боетія, Овідія, Вергілія, Боккаччо, велика кількість лицарських романів.

Друкарство швидко поширювалося в Європі. У 1468 р. починається книгодрукування в Чехії, Швейцарії, у 1469 р. - у Нідерландах, у 1470 р. - у Франції (наприкінці ХV ст. налічу-валося близько 50 друкарень), у 1473 р. - в Угорщині, у 1470 р. - в Іспанії, у 1476 р. - у Польщі.

Приблизно за 40 років у 260 містах Європи відкрилося понад 1 тис. друкарень, які випустили близько 40 тис. видань загальним накладом 10-12 млн прим.

Перші книги, видані в Європі до 31 грудня 1500 р., називають інкунабулами Інкунабули [від лат. incunabula - колиска, роки дитинства, початок] - книги, видрукувані наборними літерами на початку книгодрукування у Європі, зовні схожі на рукописні..

На Русі в 1564 р. першодрукар Іван Федоров Іван Федоров (бл. 1520 - 1583 рр.) - Иван Феодоромвич, І?аннъ ?еодоровъ, Иван Феодорович Москвитин, Иоанн Федорович друкарь Москвитин, Иван Федоров сын Москвитин, Иоанн Феодорович печатник з Москвы - перший книгодрукар, родом з білоруських земель Великого князівства Литовського, вважається також започатківцем книгодрукування в Україні. разом із Петром Мстиславцем випускають першу друковану книгу - «Апостол» У лютому 1574 року у Львові Іван Федоров закінчив друкувати першу відому нам книгу в Україні - «Апостол». Вона повторювала в основному московське видання 1564 р. і закінчувалася спеціально написаною післямовою, в якій описано історію створення львівської друкарні. Того самого року друкар видав один з найвидатніших своїх творів - «Буквар», що був першою спробою створення навчального посібника з граматики старослов'янської мови..

...