Історія зарубіжної журналістики (від античності до ІІ пол. ХVІІІ ст.)

З цього часу тут бере початок політична й ідеологічна боротьба. Іван Грозний веде боротьбу проти непокірного бояр-ства не тільки за допомогою опричників, але й використовуючи могутність друкованого слова. Особливо підтримували книго-друкування Борис Годунов і патріарх Іов.

На відміну від західних країн, де господарювала приватна ініціатива, видавництво книжок на Русі стало державною моно-полією. Першими друкованими виданнями були книги релігій-ного змісту, але у І чв. ХVІ ст. з'являються й світські видання.

Америка. Поява першого друкарського верстата у північ-ноамериканських колоніях відноситься до 1638 р. Ця подія відбулася в Новій Англії, де в 1636 р. у Кембріджі (штат Маса-чусетс) було відкрито Гарвардський коледж і виникла потреба у власній друкарській продукції.

Першою друкованою книгою, що з'явилася в 1640 р. на території британських колоній у Північній Америці, стала «Повна книга псалмів, благочестиво перекладена на англій-ський розмір», над створенням якої працювали Річард Мезер, Джон Елліот та інші автори-пуритани.

Таким чином, друковане слово стало першим засобом масової інформації й обумовило появу «типографської й інду-стріальної людини».

3.3 Передвісники періодичних видань

Культура Відродження сприяла формуванню інтересу до всього нового. Європейські міста з їхнім активним життям, роз-виненою торгівлею й ремеслами були дуже зацікавлені в роз-повсюдженні новин, у першу чергу - комерційних і політичних.

Головними носіями новин стали купці, адже не існувало ніякої регулярної інформації, лише час від часу в тому чи іншому місті з'являлися люди, від яких місцеві жителі могли довідатися про події в інших країнах Європи.

Періодом розквіту рукописної газети є ХVІ ст. Необхід-ність одержання оперативної інформації в різних галузях життя привела до появи інформаційних листків, які повідомляли про проведення ярмарків, кон'юнктуру цін тощо.

3.3.1 Рукописні газети Італії: «аввізі»

У ІХ-ХVІ ст. Венеція була головним центром торгівлі між Західною Європою і Сходом, а також морським портом Європи, що й зробило її місцем, куди стікалася інформація з усього світу.

У Венеції з'явилися попередники друкованих видань - рукописні газети. Слово «газета» Газета [від італ. gazzettе - «гасета»]., що ввійшло до більшості європейських мов, походить від назви стародавньої дрібної венеційської монети ХVІ ст., якою читачі платили за листок з інформацією, що розповсюджувався у Венеції. Згодом назву грошової одиниці було перенесено на листок новин, у результаті з'явився один з перших термінів журналістики - газета.

Венеційські рукописні газети мали назву «аввізі» Аvvisi [від італ. avviso - повідомлення].. Пер-ший комплект, що дійшов до нас, датується 1566 р. Ці газети були тижневими. Вони являли собою листи, складені удвоє й заповнені від руки з чотирьох боків. Інформація, яка подавалася в них, містила новини про різні події, що відбувалися в Італії (крім самої Венеції) та за її межами. Короткі новинні блоки, в основному політичного характеру, торговельні відомості, пові-домлення про придворне життя, події в інших містах розділялися абзацами, де своєрідним заголовком виступали назви міста або країни і дата події, що відбулася.

Не збереглося достатньої інформації про перших журна-лістів, які створювали венеційські aввізi, але є свідчення про те, що у Венеції існував цех професійних збирачів новин - «аввіза-торів» «Аvvisatori» [від італ. «вісник, що приносить новини»]., однак наприкінці XVI - поч. XVII ст. цю професію не вважали престижною.

Венеційські газети мали досить значне поширення як в Італії, так і по всій Європі.

3.3.2 Рукописні газети Німеччини

Попередники німецьких газет - «листи-новини», або «листи-газети», які розповсюджувалися ще у давні часи в Римі. Часто в таких листах розміщувалися політичні новини. Листи з помітками «Терміново!» доставлялися поважним особам.

Появі аналогічних видань у Німеччині сприяли венеційські газети, досвід яких використали представники аугсбургського банкірського будинку Фуггерів Фуггери [нім. Fugger] - один з найкрупніших купецьких і банкірських будинків південної Німеччини XV - XVII ст., відомий у Європі.

Засновник роду Ганс Фуггер у 1367 р. переселився в Аугсбург і записався до цеху ткачів. Наступні покоління Фуггерів займалися торгівлею тканинами і постачанням сировини з Венеції. Найбільшого розвитку діятельність Фуггерів набула при Якові ІІ Фуггері Молодшому, якого називали Багатим (1459 - 1525 рр.). .

Фінансова імперія Фуггерів, що мала інтереси в багатьох країнах Європи і кредитувала європейських монархів, мала добре розгалужену мережу торговельних агентів у промислових центрах Європи. Ці агенти одночасно служили й кореспондентами, збираючи для Фуггерів інформацію ділового, політичного й загального характеру. Такі повідомлення, певним чином скомпоновані й старанно переписані, стали так званими «фуггер-газетами» («Fugger-zeitungen») банкірського будинку Фуггерів і розповсюджувалися в Європі у 1568 - 1605 рр. У Національній бібліотеці Відня зберігається 27 томів «фуггер-газет» за 1568-1604 рр.

Рукописні газети Фуггерів не продавалися вільно, а поста-чалися тільки обраному колу, куди входили члени родини Фуггерів і клієнти банкірського будинку. Замкнутий характер поширення фуггерівських «газет» викликає сумніви стосовно того, чи можна їх вважати попередниками перших європейських газет, адже однією з характерних ознак останніх є вільний доступ до їх одержання. Однак сам феномен довгостроковості існування «фуггер-газет», безсумнівно, заслуговує на увагу.

В епоху Відродження велике поширення мали рукописні інформаційні листки, названі Лютером «летючими листками». Власники друкарень передруковували найцікавіші з них на верстатах і продавали на ярмарках. Писали в «летючих листках» головним чином про релігійні суперечки, політичні події, епі-демії, всілякі «дива», катастрофи, зцілення тощо. Цінувалася інформація, а не аналіз подій.

Уже на тій стадії розвитку журналістики найважливішою умовою комерційного успіху став елемент сенсаційності. Стиль і особистість автора не вважалися значущими елементами журналістської творчості, мова «летючих листків» була примітивною.

Розповсюджувалися також листки-фейлетони - паскві-лі Пасквіль [від нім. Pasquill, від імені іт. чоботаря XV ст. Пасквіно, який засуджував можновладців] - твір образливого або наклепницького характеру, часто анонімний, з нападками на якусь особу, суспільний рух тощо., які зберегли свою родову спорідненість із епістолярними жанрами «відкритих листів».

Австрієць Михайло фон Айтцинг, якого дослідники вва-жають засновником німецької преси Саламон Л. Всеобщая история прессы // История печати. Том 1. - М., 2001., вирішив систематизу-вати всю уривчасту інформацію про перипетії знаменитої Кельнської суперечки, що доходила до читачів через рукописні листки новин.

Айтцинг виклав суть справи й історію її розвитку в кількох статтях і зібрав їх в одну брошуру під назвою «Відомості історії» («Relatio Historica»). Брошуру було видрукувано в кельнській друкарні й розпродано на ярмарку у Франкфурті. Видання мало шалений успіх, який підбадьорив Айтцинга, і він продовжив свою журналістську діяльність. Тепер видавець писав уже не тільки про Кельнський з'їзд, але й про інші політичні події. Так, брошура Айтцинга 1588 р. уже являла собою огляд сучасних політичних подій.

Видання такого типу виходили регулярно (двічі на рік) напередодні ярмарків до 1593 р., а з 1594 до 1597 р. - щорічно й одержали іншу назву - «Ярмаркові відомості». Чітка періо-дичність і суспільно-політичний зміст впритул наблизили їх до газети.

Айтцинг мав багато послідовників. «Ярмаркові відомості» почали поширюватися по всій Німеччині. Серед їхніх видавців - священик Конрад Лаутенбах (псевдонім Якобус Франкус) і Маурер.

Про історію виникнення й долі попередників німецької преси детальну інформацію дає Г. Ф. Вороненкова.

История немецкой журналистики констатирует, что вначале появились рукописные газеты, которые продолжали существовать и после появления печатных. Их предшественниками были «письма-но-вости», или «письма-газеты», а также листовки, уже тогда использо-вавшие графические средства. По заключению историков, листовки были удобны для массы неграмотных людей, так как содержали рису-нок и небольшой текст, как правило, религиозного характера. С помо-щью листовок формировалось общественное мнение относительно разных событий.

<…> Письмо, будучи средством коммуникации и удобной фор-мой информации, играло главную роль в отношениях между людьми и использовалось для передачи личных, деловых или политических но-востей. «Письмо-новость» называлось в древние времена «письмами-газетами» (acta diurma), и это их значение сохранялось до XIX в. «Письма-газеты» готовились в Риме и рассылались при помощи государственной почты и частных почтмейстеров в различные провин-ции Священной Римской империи. По сути, они представляли собой ежедневные бюллетени новостей.

<…> В XII-XIII вв. вместе с развитием духовенства возникло и стало развиваться мирское рыцарское сословие. Возможность принад-лежать к нему стала целью низших сословий, горожан и поселян. Считается, что под непосредственным влиянием рыцарства стала развиваться национальная литература, языком которой был народный, а авторами этих произведений - рыцари. Частью ее является творче-ство немецких миннезингеров, служившее определенным политическим убеждениям.

В XIV и XV вв. нарастал кризис феодальной системы Римской империи германской нации <…>. В этот смутный период значитель-ного расцвета достигли немецкие города, славившиеся успехами в торговле и ремеслах. С их развитием связано и появление будущей прессы <…>. Кёльн играл большую роль в политической жизни Германии. Большая часть его горожан занималась торговлей. Они образовывали «товарищества», из которых избирались присяжные в городской суд. В 1112 г. была создана торговая гильдия (т.е. сообщество, члены которого были связаны взаимной присягой), называемая «цехом богачей». Около 1200 г. во главе города был городской совет.

В кёльнском торговом регионе слово «газета» в значениях «со-общение о каком-то событии», «объявление», «новость», «послание» употребляется уже в 1300 г. К середине XIII в. в развитие этого типа коммуникации значительный вклад внесли купцы. Первые письма-газеты датируются в Германии 1443 г. В архиве Национального музея Нюрнберга сохранились письма из переписки купца и космографа Михаэля Бехайма. В письме Бехайма, датированном 9 января того же года, содержится такая информация: «Папа Римский с большой свитой выехал из Флоренции в Рим».

Настоящим «письмом-газетой» немецкие историки называют послание Валентина Фернандеса из Лиссабона нюрнбергскому купцу Штефану Габлеру. Это письмо датировано 26 июня 1510 г. На шести страницах убористым почерком автор, наряду с некоторыми торго-выми новостями из Индии, описывает опасные приключения порту-гальских путешественников в Ост-Индии. Для торговцев была важна не только экономическая, но и политическая информация, например о войнах, восстаниях, беспорядках и т.д.

Развитию письменной коммуникации способствовало и распро-странение университетов. К началу XVI в. в крупнейших городах Германии существовало девять университетов <…>.

«Письма-газеты» активно использовали ученые, чиновники и служащие, а также князья. Уже тогда существовали «письма-газеты» нескольких типов. Вначале ученые с помощью писем искали контакты с коллегами, а затем стали использовать этот вид коммуникации для обмена новостями и опытом. Постепенно такая переписка приняла систематический характер. Нередко к письмам прилагались записки, носившие характер приложений и даже комментариев. В них, как правило, содержались последние новости, но отнюдь не торгово-экономического характера, а прежде всего - сообщения с театра воен-ных действий, информация о политических и религиозных событиях, а также о научных открытиях. Некоторые немецкие исследователи называют эти приложения-записки «новой газетой» - «нойе цайтунг» (Neue Zeitung), которая предшествовала возникновению более позд-него типа изданий, появившихся в начале XVI в. Так, газета «Neue Zeitung von Rom» - «Нойе цайтунг фон Ром» («Новая газета из Рима») сообщала в 1527 г. о взятии Рима войсками Карла V.

Первое издание с использованием слова «газета» в заголовке появилось в 1502 году - «Newe Zeytung von orient und affgange». Кня-зья и торговые дома содержали платных корреспондентов в разных городах - центрах торговли. Они собирали новости и отправляли свое-му хозяину пакеты с информацией. В Государственном архиве земли Нижняя Саксония в Ганновере хранятся такие материалы, собранные агентами и рассказывавшие о новостях из канцелярии земли Браунш-вейга-Лунебурга. Эти материалы показывают, что новости уже тогда были интернациональными. Более того, они распространялись далее на немецком, французском, итальянском и голландском языках Вороненкова Г. Ф. Путь длиною в пять столетий: от рукописного листка до информационного общества. Национальное своеобразие средств массовой инфор-мации Германии (Исторические предпосылки, особенности становления и эволюции, типологические характеристики, структура, состояние на рубеже столетий). - «Языки русской культуры», 1999. .

3.3.3 Попередники преси Англії, Франції, Росії

Англія. З XVI ст. в Англії з'являються попередники дру-кованої преси - рукописні «новини» і «балади новин» («Ballada of the News»). На поч. ХVІІ ст. виходить багато різноманітних друкованих «листків новин» («Newssheets»), а також під різни-ми назвами з'являються численні «книги новин», які являли собою поєднання фактів і вигадки - саме того, що пізніше наз-вуть сенсацією. Усі ці видання виходили з нестійкою періодич-ністю. «Книги новин» не зникли з появою перших газет, а продовжували існувати протягом усього XVII ст.

Франція. Неповторним національним явищем французької журналістики були конард (canard), які можна назвати фран-цузьким журналістським фольклором. У жанровому відношенні спочатку це були оповідання про незвичайні факти, нещасні випадки, кримінальні історії, небесні явища (дуже велике поши-рення одержало повідомлення про комету 1618 р.). Наприкінці ХV - поч. ХVІ ст. їх налічувалося близько 200. Потім незліченна кількість конард з'являлася в першій французькій пресі (у «Газе-ті паризького буржуа», пізніше у «Французькому Меркурії» 1605 р.). У 1560 р. П. Боесто об'єднав їх у збірку під назвою «Незвичайні історії».

У ХVІ - ХVІІ ст. конард поширювалися як самостійна фор-ма публікацій. Це були брошури форматом 80 х 125 мм і обся-гом 8-16 стор. Вони друкувалися на дешевому папері, з вели-чезною кількістю помилок, але стали дуже популярними. Їх обвинувачували в облудності, низькому стилі й плебействі, але всі хотіли прочитати чергову небилицю, ще й ілюстровану. Про-давали конард біля стін королівського палацу, голосно викри-куючи неймовірні, сенсаційні назви.

Серед інших форм ранньої періодики ХVІ-ХVІІ ст. значне місце посідали релігійні видання. Деякі з них, наприклад «Щит зібрання щирих католиків», досягали 46 стор. і друкувалися накладом близько 1 тис. прим. Протиріччя, що існували між католиками і протестантами, посилення світської влади при Франциску І сприяли впровадженню релігійної цензури. Твори, що виказували єретичні думки, спалювалися, складалися офіційні каталоги дозволених і не дозволених до друку книжок. За порушення правил попередньої цензури можна було заплатити не тільки ув'язненням і втратою майна, а навіть тортурами і смертю.

Наслідком такої суворої політики стала поява таємних (інколи нелегальних) вісників.

Особливо активно за часів правління Генріха ІІІ (1570 -1589 рр.) розвивалася карикатура. Стіни Парижа щоденно вкривалися сатиричними творами. Падіння авторитету короля викликало хвилю політичних памфлетів, поем, історіо-графічних творів.

Альманахи й календарі, які виходили численними накладами, вже мали елемент чіткої періодичності.

На Русі між першою друкованою книгою і першою газе-тою особливе місце посідали так звані «Вестовые письма», або «Куранты» (з голландського «сourant» - «плинний»). У Московському Посольському приказі з донесень закордонних агентів складалися вибірки для царя, які й стали з 1621 р. називатися «Курантами». З 1631 р. почали робити вибірки з іноземних газет. Новини про бої, взяття міст, появу комет у російському перекладі заносилися на вузькі довгі листки паперу - «стовпчики», котрі підклеювалися один до одного, і таким чином виходив сувій. Складалися «Куранти» 2-4 рази на місяць у 2-3 примірниках, прочитувалися царю та найближчим боярам, а потім направлялися до приказу Таємних справ, бо вважалися секретними матеріалами.

Таким чином, не тільки відсутність газети, а й секретність вели до створення інформаційного вакууму на Русі, що запов-нювався розповідями, які переповідали мандрівники, віщуни, юродиві.

Незважаючи на те що друкарський верстат було винай-дено, новини залишалися, головним чином, рукописними ще протягом XVI-XVII ст., існуючи поряд із друкованими виданнями.

3.4 Інститут ординарців

У XVI ст. у Західній Європі зароджується власне газетна діяльність: торговці інформацією почали укладати з правителями держав і областей, організаціями і приватними особами угоди, згідно з якими зобов'язувалися за певну плату постачати їм інформацію в обумовлені терміни. Про необхід-ність оперативного одержання новин стали піклуватися й самі монархи, котрі стежили за станом доріг, організовували поштові служби. Діяльність інформаторів, таким чином, була досить вигідною. Наприклад, імператор Австрії Рудольф II Габсбург (1586 - 1612 рр.) платив інформатору за повідомлення новин із Франції й Голландії 200 золотих гульденів у рік.

Таких інформаторів можна порівняти з нинішніми власни-ми кореспондентами. Їм нерідко вдавалося організовувати навколо себе щось на зразок кореспондентського пункту, що збирав, обробляв і доставляв інформацію хазяїнові.

Інститут ординарців був попередником зв'язку - важли-вого каналу комунікації. У ХV ст. сен-галлевське купецтво за допомогою своїх ординарців налагодило регулярний поштовий зв'язок між Ліндау, Равенсбургом, Ульмом і Нюрнбергом. Потім він поширився на Ліон та інші міста Франції, Нідерландів, Італії. Звістки з Венеції до Нюрнберга йшли 20 днів.

Ординарці існували доти, доки поштовий зв'язок не монополізувала держава. Централізація влади й державний контроль усіляко сприяли подальшому розвитку журналістики.

Таким чином, виникнення книгодрукування та його стрімке поширення у світі мали величезне значення для подальшого розвитку журналістики.

Рекомендована література

1. Варбанец Н. В. Иоханн Гутенберг и начало книгопечатания в Европе. - М.: Книга, 1980. - 303 с.

2. Ворошилов В. В. Журналистика. Базовый курс. Учебник. - 5-е изд. - СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 2006. - 640 с.

3. История печати: В 2 т. - Т. 1. - М.: Аспект Пресс, 2001. - (Серия «Классика журналистики») // Режим доступа: http://evartist.narod.ru/text2/26.htm

4. История печати: В 2 т. - Т. 2. - М.: Аспект Пресс, 2001. - (Серия «Классика журналистики») // Режим доступа: http://evartist.narod.ru/text2/31.htm

5. Маклюэн М. Галактика Гутенберга. - М., 2005 г. - 496 с.

6. Мелещенко О. К., Черняков Б. І. Чотири століття британської журналістики // Наукові записки Інституту журналістики. - Т. 9 (жовтень-грудень). - К., 2002. - С. 191-228.

7. Мелещенко О. К., Черняков Б. І. Журналістика Франції // Наукові записки Інституту журналістики. - Т. 10 (січень-березень). - К., 2003. - С. 159-212.

8. Михайлов С. А. История зарубежных СМИ: Учебное пособие. - СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 2006. - 256 с.

9. Михайлов С. А., Ли Динсинь, Чжан Хэфэн, У Ли, Чиу Джуей-Хуэй. Журналистика Китая. - СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 2006. - 600 с.

10. Немировский Е. П. По следам первопечатника. - М.: Современник, 1983. - 215 с.

11. Тимошик М. С. Історія видавничої справи: Підручник. - К.: Наша культура і наука, 2003. - 496 с.

12. Ученова В. В. Беседы о журналистике. - М.: Молодая гвардия, 1978. - 208 с.

13. Хоменко Т. М. Проповідництво і сучасна публіцистика: (на основі есеїстики Є. Сверстюка, М. Мариновича - Україна, І. Ортинського - Німеччина). - Львів: ПАІС, 2008. - 135 с.

14. Шедлинг М. Очерки по истории мировой почты // История печати: Антология: Т. ІІІ. - М.: Аспект Пресс, 2008. - С. 33-182.

15. Федченко П. М. Преса та її попередники. - К.: Наукова думка, 1969. - 350 с.

Контрольні питання та завдання

1. Які потреби суспільства мав вирішити винахід книгодрукування? Які його наслідки в Європі?

2. Розкажіть про діяльність відомих книгодрукарів: Й. Гуттенберга, В. Кекстона, А. Мануція, І. Федорова.

3. Використовуючи уривок з монографії Г. Ф. Вороненкової «Путь длиною в пять столетий», підготуйте інформацію про виникнення рукописних газет у Німеччині.

4. ? Напишіть повідомлення на тему «Комунікаційні процеси у великому місті Європи ХV ст.».

5. ? Дайте тлумачення понять: «аввізі», «альдини», «летючий листок», «ксилографія», «інкунабула».

6. Що вам відомо про «фуггер-газети» і їх видавця? Які рукописні видання ХV-ХVІ ст. були найпоширенішими і чому?

7. Підготуйте додатковий матеріал про перші друковані видання Західної Європи.

Завдання для самостійного опрацювання

1. Розкажіть про початок книгодрукування в Китаї.

2. ? Напишіть замальовку про першу російську рукописну газету «Куранти».

3. Підготуйте інформацію про історію виникнення поштового зв'язку.

4. Публіцистика Західної Європи ХV-ХVІ ст.

На Заході відбувся той єдиний, значущий, іс-тотний для усього світу прорив, наслідки якого призвели до ситуації наших днів і його остаточне значення все ще цілком не проявилося.

К. Ясперс

Підтримувати мудрість і доброчесність, викорінювати глупоту й забобони в ім'я виправлення людського роду.

C. Брант

В епоху Відродження політична ситуація в Західній Європі різко змінюється. Від усвідомлення належності до спільного західнохристиянського світу європейці переходять до національ-ної свідомості. Відбувається ідеологічне протистояння католи-цизму, протестантизму й гуманізму. Католицька церква посту-пово втрачає свою провідну роль у духовному житті. З'яв-ляється новий погляд на природу і призначення людини. Тео-центризм Середньовіччя (у центрі - Бог) змінюється на антропо-центризм (у центрі - людина).

4.1 Антицерковна й політична публіцистика

У ХV-ХVІ ст. відбувається прискорення інформаційних процесів. На перший план виходить політична й антицерковна публіцистика, головні жанри якої - памфлет, депеша, послання, пародія, зразки епістолографії. З'явився новий політичний жанр - реляція Реляція [від лат. - relation - донесення]. - повідомлення про воєнні або дипломатичні події, які зазвичай мали документальний характер.

У центрі гуманістичного руху свого часу стояв Лоренцо Валла (1407 - 1457 рр.). Працюючи секретарем у короля Альфонсо Арагонського, він спостерігав за свободою звичаїв. Валла писав полемічні твори, серед яких «Про красоти латинської мови», «Про істинне й неістинне благо», «Про насолоду». Відомий трактат «Про свободу волі» присвячено критиці середньовічних поглядів на свободу волі. Виступаючи проти Боетія, Валла доводив, що людина має право вибору між добром і злом. У Римі він працював переписувачем, перекла-дачем, заснував приватну школу риторики, викладав риторику, писав і коментував богословські твори, зокрема «Критичний текстологічний коментар до Нового Завіту». Помітним явищем стала гостра антицерковна спрямованість творів Валли «Роздуми про підробку так званої дарчої грамоти Костянтина» (1440) та «Про чернецьку обітницю» (1462).

Рассуждение о подложности так называемой дарственной грамоты Константина (отр.)

<…> Много, очень много обнародовал я книг почти по всем областям знания. В этих книгах я осмеливался выражать свое несогласие с мнением некоторых выдающихся писателей, чей авторитет был непререкаем в течение очень долгого вре-мени. И я возбудил этим против себя негодование у немалого числа людей, которые ненавидят меня за это и называют наглецом и святотатцем. Подумать только, что будут делать эти люди теперь! Как будут они неистовствовать! И если им представится возможность, с какой жадностью схватят они меня и как поспешно повлекут меня на казнь. Ведь я выступаю не только против умерших, но и против живых, я выступаю не против какого-нибудь одного человека, но против многих, я выступаю не только против частных лиц, но и против лиц, облеченных властью. И какой властью! Я дерзаю выступать против верховного первосвященника, который вооружен не одним лишь мирским мечом, как короли и князья, но и мечом церковным. От этого меча ни один государь не укроет тебя своим щитом, повсюду смогут настичь тебя отлучение, анафема, проклятие. А если разумно и говорил и действовал тот, кто сказал: «Я не хочу писать против тех, которые могут вписать меня в проскрипционный список», - то как уж следует мне остерегаться того человека, которому незачем даже прибегать к проскрипциям, который невидимыми стрелами своей власти сможет преследовать меня так неотступно, что мне останется только воскликнуть: «Куда пойду от духа твоего и от лица твоего куда убегу?».

Я не стремлюсь к тому, чтобы преследовать кого-нибудь и писать против кого-либо филиппики. Да не буду причастен я к такому делу! Я стремлюсь только к тому, чтобы удалить из умов людских тяжкие заблуждения, чтобы с помощью советов или упреков отвратить людей от пороков и преступлений. Я не осмелился бы сказать, что цель моя заключается в том, чтобы другие люди, узнав от меня истину, железом подрезали лозы, буйно разросшиеся вокруг Христова виноградника - папского престола, - и заставили его приносить не тощие дички, а полные гроздья. А если я и делаю это, то разве найдется такой человек, который захочет закрыть либо мне уста, либо себе уши или даже сочтет меня заслуживающим смертной казни? И если такой человек найдется, как должен буду я назвать его, даже если он окажется папой, добрым ли пастырем или глухой змеей, которая не хочет слушать голос заклинателя, а стремится отравить его тело своим ядовитым укусом.

Я знаю, что люди давно уже желают услышать, какое же обвинение предъявляю я римским папам. Я предъявляю им тяжкое обвинение, я обвиняю их либо в беспечном невежестве, либо в чудовищной алчности, которая является идолопоклон-ством, либо в суетном стремлении к власти, которому постоянно сопутствует жестокость. Ибо уже в течение нескольких веков они либо не понимали, что Константинов дар - это подлог, либо сами этот подлог создавали, либо, следуя по стопам своих предшественников, защищали истинность этого дара, о подлож-ности которого они хорошо знали. И этим они бесчестили величие первосвященства, бесчестили память древних пап, бес-честили христианскую веру и все смешивали с убийством, с разрушением и преступлениями. Они утверждают, что город Рим - это их собственность, что им принадлежит королевство Сицилии и Неаполя, им принадлежит вся Италия, Галлия и Испания, германцы и британцы, им вообще принадлежит весь Запад, ибо все это содержится в тексте дарственной грамоты. Итак, все это принадлежит тебе, верховный первосвященник? И ты намереваешься обрести это вновь? Ты хочешь отнять города у королей и князей Запада или заставить королей и князей, чтобы они платили тебе ежегодную дань?

<…> Нельзя допустить, чтобы о деле общественном и как бы цезаревом мы говорили не более торжественным тоном, чем об обычном частном деле. Итак, представлю себе, что я говорю в собрании королей и князей (ведь я в действительности так и поступаю, ибо эта моя речь попадет к ним в руки), обращусь к этим высоким лицам так, как если бы они присутствовали здесь и я видел их перед своим взором. К вам обращаюсь я, короли и князья, ибо мне, частному человеку, трудно составить себе представление о том, каков может быть дух государя, я хочу понять ваш образ мысли, хочу постичь вашу душу, прошу ваше-го свидетельства.

Неужели кто-нибудь из вас, если бы оказался вдруг на месте Константина, счел бы себя обязанным даровать другому человеку город Рим, свою родину, столицу всего мира, царя государств, самый могущественный, самый знатный и самый богатый город среди всех, победителя народов, город священ-ный уже одним своим обликом; неужели кто-нибудь счел бы себя должным просто из великодушия отдать другому этот город, а самому затем отправиться в ничтожный город Визан-тий? И вместе с Римом отдать Италию, не провинцию, а влады-чицу провинций, отдать три Галлии, отдать две Испании, отдать германцев, отдать британцев, отдать весь Запад и лишить себя одного из двух глаз империи? Я не могу поверить, что кто-нибудь сделает это, будучи в здравом уме <…>.

У своїх творах Валла втілив ідеал вільного мислителя, для якого головним авторитетом є власний розум, а стимулом для творчості є допитливість невгамовного розуму. Його цікавила перш за все істина, і в її пошуку він вбачав своє життєве призначення.

Ідеал створення сильної держави, яка може об'єднати Іта-лію і протистояти іноземцям, подано в політичному трактаті «Державець» (1513) Нікколо Маккіавеллі (1469 - 1527 рр.). Автор намагається пізнати загальні закони політичного життя, трактує роль, місце і значення державця, володаря, зверхника в Європі та Італії XVI ст. Маккіавеллі поєднує колорит флорен-тійської мови з давньоримською величністю в побудові періо-дів. Його роздуми проникнуті логікою й гостротою думки.

Державець (фрагменти)

· Треба вміти добре приховувати свій характер і обов'язково опанувати майстерність прикидатися і вдавати. Люди такі прос-такуваті й так готові коритися сьогочасній необхідності, що ко-жен бажаючий завжди знайде тих, хто дозволяє себе обдурю-вати.

· Поміркований правитель не може й не повинен бути вірним своїй обіцянці, якщо це стає йому невигідним або якщо щезли ті причини, що примусили його дати слово. Якби люди були чесними, це була б погана порада. Але всі вони схильні до зла, схильні свідомо чи несвідомо перейти на бік тих, хто заслуговує не похвали, а осуду. Тому правитель не зобов'язаний бути вірним людям.

· Марно йти до політичної мети, використовуючи такі засоби, що приречені на невдачу. Без огляду на те, яка мета обрана - добра чи зла. Це справедливо як для святих політиків, так і для грішних. Адже святий, як і грішник, прагне успіху.

· Для досягнення політичної мети завжди потрібна сила. Якщо якась сторона перемагає, то це означає, що вона має більше сили, а не більше права.

· Існують періоди хаосу, протягом яких часто досягають успіху очевидні пройдисвіти. Тоді незмірно зростає цинізм - люди не гребують нічим заради вигоди. Але навіть у такі часи вигідно вдавати доброчесність, обманюючи нею простаків.

· Заради успіху політик обов'язково й завжди повинен удавати щиру побожність.

· Людина при владі, яка бажає творити тільки добро, неминуче загине серед натовпу злих.

· Якщо уважно придивитися, то завжди можна побачити, як часто те, що здається доброчесністю, веде до погибелі, а через те, що здається вадою, можна досягнути безпеки і благо-получчя.

· Політики стануть кращими, якщо правитимуть людьми, що поважають чесноти, а не тими, які байдужі до моралі. Пове-дінка політиків може поліпшитися й тоді, коли всі скоєні ними злочини негайно стають загальновідомими, коли людям не забо-роняють відкривати рота.

· Природі людей не вистачає гнучкості... Вони хочуть жити день за днем і не вірять, що може настати те, чого досі не було... Люди дуже рідко міняють свої думки про когось, зокрема про політиків.

· «Краще робити й каятися, ніж не робити й каятися» (Боккаччо). Адже дії породжують нові рішення, які у бездіяль-ності залишилися б непоміченими.

· Якщо ти сам собі допоможеш, тобі стануть допомагати всі.

П'єтро Аретіно (1492 - 1556 рр.) - провідний політичний публіцист Європи І пол. ХVІ ст., прозваний «бичем королів». Аретіно писав у всіх жанрах, але особливо йому вдавалися листи й сатиричні пророкування - злободенні памфлети, які розходилися великою кількістю примірників.

Знаряддям класової боротьби в нього була пародія. Аретіно в ім'я розуму й природи пародіював петраркістів і наслідувачів Аріосто (у його «Orlandino» всі лицарі - дурні й боягузи). Заховавшись від переслідування папської влади у Венеції, у численних памфлетах, листах, посланнях, пародіях він тримав усю знать Італії ніби в облозі: сюди ж надсилалися йому подарунки чужоземних князів, які користувалися його пером. Свій розрахунок Аретіно будував на необмеженій і абсолютній публічності, тому певною мірою його можна вважати праотцем журналістики. Іноді він збирав свої листи й статті, аби роздрукувати їх збірками.

В Італії на межі XV-XVI ст. відбувається розквіт реляцій. Під час мілано-венеційської війни (1451 - 1452) за головним штабом їхав письменник Порчелліо з дорученням від короля Альфонсо Неаполітанського сповіщати про хід воєнних дій. Реляції Порчелліо написані не зовсім правильною латиною, за зразком Цезаря, у дусі тогочасної гуманістичної пафосності.

4.2 Публіцистика епохи Реформації

Публіцистика стає ефективною зброєю політичної бороть-би в епоху Реформації. Її основні ідеологічні інструменти -листівки, «летючі листки», прокламації, памфлети, діалоги, пародії й сатири. Ця потужна зброя в релігійній і політичній боротьбі стала можливою лише після успіхів друкарства. Вона мала велику дієву силу й використовувалася всіма без винятку політичними й релігійними таборами.

Інформацію про публіцистику цього часу дає Г. Н. Воро-ненкова у праці «Путь длиною в пять столетий».

<…> Период Реформации немецкие историки прессы называют временем расцвета письменной и прежде всего церковной публи-цистики, а XVI век - «столетием перемен». Успех движения реформа-торов был невозможен без развития печатного дела. Как и без произве-дений Мартина Лютера, который был автором почти 3 тыс. произве-дений. Его обращения-листовки «К христианскому дворянству герман-ской нации» выдержало 15, а «О свободе христиан» - 18 изданий. В 1520 г. Лютер в письме Йоханну Лангу сообщил, что его сочинение «К христианскому дворянству» продано в количестве 4 тыс. экз. По дан-ным исследователя Вилли Штамма, сочинения Лютера перед откры-тием Вормского рейхстага (1521) распространены почти полумил-лионным тиражом и печатались в четырех городах - Виттенберге, Лейпциге, Аугсбурге и Страсбурге. Всего же к концу 1520 г., этому периоду «фолиантов», произведения Лютера имели 652 тиража с 600-700 тыс. экз.

Одним из сподвижников Лютера был Ульрих фон Гуттен, написавший 15 листовок, направленных против духовенства. Книги в XVI в. не были привилегией малой группы образованных людей - теологов, юристов и медиков, их читали и ремесленники. Научные библиотеки имели тогда в среднем по 120 книг. Всего в Европе к началу века было издано 30 тыс. книг, 1/3 которых приходилась на германские государства.

Любимыми публицистическими жанрами гуманистов были «пасквиль» (Pasquillus) и «диалог» (Dialog). Пасквиль - это насмешка с элементами иронии над власть имущими, в тот период - над пап-ством и духовностью, которую Римско-католическая церковь пыталась распространять среди населения. Поскольку пасквили писались на латыни, которую народ, естественно, не знал, то для общения с народом использовался жанр диалога. Наиболее известные диалоги на немецком языке написаны фон Гуттеном. Его «Книжечка диалогов», изданная в 1521 г., обошла весь просвещенный мир.

4.2.1 Мартін Лютер. Томас Мюнцер

Початок Реформації традиційно пов'язують із подією, що відбулася 31 жовтня 1517 р., коли доктор богослов'я Мартін Лютер (1483 - 1546 рр.) прибив до дверей віттенберзької церкви 95 тез, спрямованих проти католицької церкви. Цей симво-лічний акт став початком розв'язання релігійних війн і поділу Європи на католицькі й протестантські держави.

Діячі Реформації першими використали переваги типогра-фії для ведення пропаганди. Лютер і його прихильники у вели-кій кількості тиражували полемічні листки, у зрозумілій формі пояснювали прихильникам нового віровчення основні теоло-гічні проблеми й специфіку поточного політичного моменту.

Для боротьби з католицькою церквою Лютер використо-вував переклад Біблії німецькою мовою, який зіграв роль справ-жнього памфлета. Новий Завіт у лютерівському перекладі було надруковано у 1522 р., а повне видання Біблії завершено у 1534 р. Ця Біблія стала найвидаванішою книгою в Німеччині, мала великий вплив на формування німецької літературної мови. Письменники XVII і XVIII століть оцінили всю силу і соковитість лютерівської Біблії.

95 тезисов (отр.)

Во имя любви к истине и стремления разъяснить ее, ниже-следующее будет предложено на обсуждение в Виттенберге под председательством достопочтенного отца Мартина Лютера, ма-гистра свободных искусств и святого богословия, а также ординарного профессора в этом городе. Посему он просит, дабы те, которые не могут присутствовать и лично вступить с нами в дискуссию, сделали это ввиду отсутствия письменно. Во имя Господа нашего Иисуса Христа. Аминь.

1. Господь и Учитель наш Иисус Христос, говоря: «Покай-тесь...», заповедовал, чтобы вся жизнь верующих была покая-нием.

2. Это слово [«покайтесь»] не может быть понято как отно-сящееся к таинству покаяния (то есть к исповеди и отпущению грехов, что совершается служением священника).

3. Однако относится оно не только к внутреннему покаянию; напротив, внутреннее покаяние - ничто, если во внешней жизни не влечет всецелого умерщвления плоти.

4. Поэтому наказание остается до тех пор, пока остается нена-висть человека к нему (это и есть истинное внутреннее покая-ние), иными словами - вплоть до вхождения в Царствие Небесное.

5. Папа не хочет и не может прощать какие-либо наказания, кроме тех, что он наложил либо своей властью, либо по церковному праву.

6. Папа не имеет власти отпустить ни одного греха, не объявляя и не подтверждая отпущение именем Господа; кроме того, он дает отпущение только в определенных ему случаях. Если он пренебрегает этим, то грех пребывает и далее.

7. Никому Бог не прощает греха, не заставив в то же время покориться во всем священнику, Своему наместнику.

8. Церковные правила покаяния налагались только на живых и, в соответствии с ними, не должны налагаться на умерших.

9. Посему во благо нам Святой Дух, действующий в папе, в декретах коего всегда исключен пункт о смерти и крайних обстоятельствах.

10. Невежественно и нечестиво поступают те священники, кото-рые и в Чистилище оставляют на умерших церковные нака-зания.

11. Плевелы этого учения - об изменении наказания церковного в наказание Чистилищем - определенно посеяны тогда, когда спали епископы.

12. Прежде церковные наказания налагались не после, но перед отпущением грехов, как испытания истинного покаяния.

13. Умершие все искупают смертью, и они, будучи уже мертвы, согласно церковным канонам, по закону имеют от них осво-бождение.

14. Несовершенное сознание, или благодать умершего, неиз-бежно несет с собой большой страх; и он тем больше, чем меньше сама благодать.

15. Этот страх и ужас уже сами по себе достаточны (ибо о других вещах я умолчу), чтобы приуготовить к страданию в Чистилище, ведь они - ближайшие к ужасу отчаяния.

16. Представляется, что Ад, Чистилище и Небеса - различны меж собой, как различны отчаяние, близость отчаяния и без-мятежность.

17. Представляется, что как неизбежно в душах умаляется страх в Чистилище, так прирастает благодать.

18. Представляется, что не доказано ни разумными основа-ниями, ни Священным Писанием, что они пребывают вне состо-яния [приобретения] заслуг или причащения благодати.

19. Представляется также недоказанным и то, что все они уве-рены и спокойны о своем блаженстве, хотя мы в этом совер-шенно убеждены.

20. Итак, папа, давая «полное прощение всех наказаний», не подразумевает исключительно все, но единственно им самим наложенные.

21. Поэтому ошибаются те проповедники индульгенций, кото-рые объявляют, что посредством папских индульгенций человек избавляется от всякого наказания и спасается.

22. И даже души, пребывающие в Чистилище, он не освобож-дает от того наказания, которое им надлежало, согласно цер-ковному праву, искупить в земной жизни <…>.

Зразками публіцистичної майстерності були проповіді Томаса Мюнцера, Ульріха Цвінглі, Жана Кальвіна, Ульріха фон Гуттена та багатьох інших.

Томас Мюнцер (1490 - 1525 рр.) - ідеолог народного руху епохи Реформації. Спочатку вважав себе прихильником Лютера, пізніше відійшов від його позицій і відстоював ідею народної реформи. Реформація, на думку Мюнцера, - це перетворення світу на засадах торжества загальних інтересів.

Мюнцер був найвидатнішим публіцистом Селянської вій-ни, надихав на рішучі дії. Йому належать численні проповіді, послання, памфлети, прокламації. Всюди усно й у своїх друко-ваних памфлетах він розповсюджував заклики до боротьби. Теолог за освітою, Мюнцер користувався богословською фразеологією, використовував біблійні образи, символіку, алего-рію, зрозумілі народові. Але зміст його творів - революційний. Релігійно-філософське вчення Мюнцера було спрямоване проти всіх основних догматів не тільки католицтва, але й християнства в цілому.

На думку дослідників, учення Мюнцера наближалося до атеїзму і водночас являло собою різновид пантеїзму.

4.2.2 Йоган Рейхлін і Ульріх фон Гуттен

Видатним німецьким письменником-гуманістом початку XVI ст. був учений Йоган Рейхлін (1455 - 1522 рр.). Підтриму-ваний гуманістами, він мужньо відстоював свої погляди в ряді публіцистичних праць. Цікавою є видана ним збірка «Листи знаменитих людей» (1514), яка складається з листів, написаних Рейхліну гуманістами з приводу його боротьби проти обскуран-тів, що набула резонансу в усій Європі. Противників Рейхліна підтримали теологи Паризького університету, а на бік ученого стали гуманісти Франції, Англії та інших європейських країн. Теологічна дискусія перетворилася на запеклий бій між силами старого світу й новим світом гуманістичної культури та свободи думки. У ході полеміки навколо справи Рейхліна при Ерфурт-ському університеті утворився гурток радикально налашто-ваних гуманістів, який виступав проти схоластики, відстоював ідею національної єдності, вимагав звільнення країни з-під влади папського Риму. Групою гуманістів гуртка Рейхліна - Кротом Рубеаном, Германом Бушем, Ульріхом фон Гуттеном та іншими - був написаний найвидатніший твір гуманістичної літе-ратури - «Листи темних людей» (ч.1 - 1515 p., ч.2 - 1517 p.).

Один із найвизначніших діячів цього гуртка - Ульріх фон Гуттен (1488 - 1523 рр.). Уся його літературна творчість мала войовничий характер. Він писав епіграми, промови, послання, сатиричні діалоги, вірші. Гуттен закликав Німеччину до єдності, викривав сваволю князів, засуджував міжусобні війни.

Використовуючи прийом містифікації, автори побудували «Листи темних людей» як збірку листів, ніби написаних ма-гістру Ортуїну Грацію його друзями й однодумцями, богосло-вами й риторами. Усі вони - люди вкрай обмежені й забобонні, вороги всього передового й розумного. Обскуранти схиляються перед Ортуїном Грацієм і люто ненавидять Рейхліна й гума-ністів, вважають їх єретиками й готові спалити їх на вогнищах інквізиції. Викривальний зміст книги поглиблюється системою художніх засобів, побудованою на пародіюванні стилю схо-ластів і комічному обігруванні їхньої епістолярної манери.

Неодмінною ознакою культурної людини гуманісти вважали гарний стиль, добре володіння класичною латинською мовою. Великого значення в своїй творчості вони надавали листам, дбали про їхній зміст, нерідко перетворювали їх у вчені трактати. Мистецтво листування гуманісти цінували дуже високо. Приватні листи видатних гуманістів ставали надбанням усіх і розповсюджувалися в прогресивних колах.

«Темні» люди зовсім безпорадні в епістолярному мис-тецтві. Їхня мова - це сатира на їхню некультурність. Обску-ранти прикрашають свої листи віршами, що рясніють помил-ками, недоречно наводять цитати зі Святого Письма і творів латинських авторів, до того ж перекручують їх.

Письма темных людей

Магистр Филипп Ваятель желает здравствовать магистру Ортуину Грацию

Как уже не единожды я вам отписывал, превесьма сокру-шаюсь, что эта шайка гнусливцев, то бишь поэтический факуль-тет, плодится и приумножается во всех землях и странах. В мое время был всего один поэт по имени Самуил [Самуил из Лихтен-берга во Франконии, по свидетельству гуманиста Генриха Бебеля, бездарный бродяга, чьи вирши не менее опасны и ядовиты, чем укус аспида], ныне же только в нашем городе развелось их числом не меньше двадцати, и нам, сторонникам старого направления, не дают проходу. Недавно я изничтожил одного, который утверж-дал, будто слово «школяр» вовсе не означает человека, ходя-щего в школу учения ради, на что я сказал: «Ослина ты этакая, стало быть, ты дерзаешь исправлять самого Доктора Святого, употреблявшего сие слово?» Он же вскорости написал против меня кляузное сочинение, в коем осыпает поносными словесами и утверждает, что я никудышный грамматик, ибо неверно изо-бъяснил слова, толкую первую часть Александра и книгу «О способах обозначения». И решился я в подробности отписать вам про все сии слова, дабы видели вы, что я толковал правиль-но и в согласии со всеми словарями, что могу подкрепить цитатами из неоспоримых книг, в том числе богословских. Во-первых, я утверждал: слово «сиречь» происходит из Сирии и означает «сирийская речь», то бишь язык, на коем изъясняются сирийцы. Во-вторых: «патриций» то же самое, что «под трид-цать», ибо всякому патрицию когда-нибудь да бывает под тридцать лет. Далее, «всадник» происходит от глагола «сад-нить», потому как от верховой езды в теле саднит. «Повинный» означает слабость к вину питающий, тогда как «неповинный» - к оному зелью слабости не питающий, откуда воспроисходит пословица: «Вино неповинно, повинен же пьющий вина». «Лукавый» - все равно что «луковый», так как оба получились из слова «лук». «Платье» воспроизошло от «платить», ибо за него берут плату. «Механика» выводится из «мехов», коими раздувают огонь, ибо она есть искусство продувное, в отличие от семи свободных искусств, в которых нет надувательства. «Потчевать» проистекает от слова «пот», потому что кого щедро потчуют, тот проливает много пота. «Полигистор» [Полигистор (т.е. «весьма ученый», греч.) - название сочинения римского писателя III в. н.э. Гая Юлия Солина] - от слов «поливать» и «гистория», потому что он, когда рассказывает свои истории, всех поливает бранью, и отсюда - «поле брани», то есть политое бранью. Он же сказал, что это и все иное прочее неверно, и осрамил меня перед моими учениками. На это я отвечал, что для вечного спасения предостаточно быть простым грамматиком и уметь по крайности излагать свои мысли. Он же сказал, что я не простой, и не сложный, и вообще никакой не грамматик, так как вовсе ничего не смыслю. Тут я возрадовался, ибо он не соблюл приви-легий Венского университета [Среди привилегий Венского уни-верситета было право защищать добрую репутацию лиц, получивших от университета ученую степень], к ответу перед коим я теперь его и притяну, потому как милостью божией я имею степень маги-стра, и ежели по мнению всего университета я довольно учен, то уж на одного поэта во мне станет учености, ибо целый уни-верситет больше, чем один поэт. Верьте слову, я не стерплю такого поношения даже и за двадцать флоринов. Здесь говорят, что все поэты собираются взять сторону доктора Рейхлина супротив богословов и один из них уже сочинил книгу, называ-емую «Триумф Капниона» [«Триумф Капниона» («Капнион» - перевод на греческий язык имени «Рейхлин»). - Поэма с таким назва-нием принадлежала Гуттену, но была напечатана в 1517 г.], где и на вас излита немалая хула. Надобно всем этим поэтам показать, где раки зимуют, чтобы оставили нас в покое, а так чего доб-рого, факультету свободных искусств будет через этих поэтов погибель, ибо они говорят, что искусственники совлекают с пути истины вьюношей, и берут с них мзду, и по мзде произ-водят их в бакалавры и магистры, хотя они ничего отнюдь не знают. И по ихней милости ученики не хотят уже более учить свободные искусства, а хотят все до единого выйти в поэты. Я тут сделал знакомство с одним вьюношей, зело достойным и изрядных способностей, родители его послали в Ингольштадт, и я дал ему письмо к одному тамошнему магистру, каковой изрядно сведущ в свободных искусствах и ныне возымел наме-рение соискать степень доктора богословия; вьюнош же ныне покинул того магистра и ушел к поэту Филомузу [Филомуз - Якоб Лохер (1470-1528), переводчик «Корабля дураков» Бранта на лат. язык] слушать его лекции. Печалуюсь я о бедном сем вьюноше, ибо сказано в Притчах Соломоновых, XIX: «Благотворящий бедному дает взаймы Господу», - и ежели б он остался при своем магистре, то ходил бы уже в бакалаврах. А так он пре-будет в ничтожестве, хоть бы и десять лет обучался поэзии. Известен я, что и вам от сих светских поэтов многие приходится терпеть досаждения. Вы ведь хоть и сами поэты, не им чета. Ведь вы стоите за церковь и к тому же глубоко постигли богословие. И даже ежели пишете поэзию, то не о суетном, а во славу святых. Превеликую имею охоту знать, как идет у вас дело с доктором Рейхлином. И когда могу в сем деле вам спо-спешествовать, подайте весть и отпишите все в подробности. Пребывайте во здравии. Перевод С. П. Маркиша

...