Історія зарубіжної журналістики (від античності до ІІ пол. ХVІІІ ст.)

Хоча я й розповів про це, не очікуючи нічиїх запитань, але я не заслужу докору, бо це почуття є не що інше, як захоплене привітання усім бажаючим сприяти свободі своєї батьківщи-ни - свободі, якій вірним свідченням, якщо не трофеєм, є вся ця промова.

Без сумніву, свобода, на яку ми можемо сподіватись, полягає не в тому, щоб у державі не було жодних образ - у нашому світі чекати цього не можна, - але коли скарги з готовністю вислуховуються, ретельно розбираються і швидко задовольняються, тоді досягнуто вищої межі громадянської свободи, якої тільки можуть бажати розсудливі люди. Якщо ж я в нинішній час самою промовою своєю свідчу про те, що ми вже значною мірою наблизились до такого становища, якщо ми позбулися злигоднів тиранії та забобонів, закладених у наших принципах, перевершивши мужністю епоху римського відродження, то приписати це слід передусім, як і належить, могутній допомозі Господа, нашого визволителя, а потім - вашому вірному керівництву та вашій безстрашній мудрості, лорди та громади Англії! Хвалебні промови на честь добрих людей і доблесних правителів не служать перед обличчям Господа применшенням Його слави; але якщо б я тільки тепер став хвалити вас, після такого блискучого успіху ваших славних діянь і після того, як держава так довго була б зобов'язана вашій безупинній доблесті, то мене по справедливості належало б зарахувати до тих, хто надто пізно і недбало складає вам подяку.

Існує, проте, три головні умови, без яких усяку подяку слід вважати лише ввічливістю та лестощами: по-перше, якщо дякують тільки за те, що дійсно гідне подяки; по-друге, якщо наводяться найправдоподібніші докази, що тим, кому дякують, насправді властиві приписувані їм якості; нарешті, якщо той, хто дякує, може довести, що він не підлещує, а дійсно переконаний у своїх словах. Дві перші умови я уже виконав раніше, протидіючи людині [Мається на увазі архієпископ Ексетерський Голль (1574-1656). Він був палким захисником єпископату проти пресвітеріан і написав «Про божественне право єпископату»], яка своєю вульгарною та шкідливою подякою намагалася зменшити ваші заслуги; останнє ж, що стосується мого особистого виправдання в тому, що я не підлещував тих, кого вихваляв, залишилось якраз для цього випадку. Бо той, хто відкрито звеличує діяння, здійснені так славно, і не боїться так само відкрито заявляти, що можна здійснити ще кращі справи, дає вам кращий доказ своєї правдивості та найщирішої готовності з надією покластися на вашу діяльність. Його вища подяка - не лестощі, і його щиросердна думка - свого роду подяка; ось чому хоча я й буду стверджувати та доводити, що для істини, науки та держави було б краще, якби один виданий вами закон, який я назву, було скасовано, але це лише ще більше сприятиме блиску вашого м'якого та справедливого управління, оскільки, завдяки цьому приватні люди переймуться впевненістю, що вам набагато приємніше відкрито висловнена думка, ніж, скажімо, іншим державним людям відкриті лестощі. І люди зрозуміють тоді, яка різниця між великодушністю трирічного парламенту та ревнивою пихатістю прелатів і державних сановників, недавніх узурпаторів влади, тому що переконаються, що ви, серед ваших перемог і успіхів, набагато милостивіше приймаєте заперечення проти вотируваного вами закону, ніж інші уряди, що залишили по собі лише пам'ять ганебного марнославства розкоші, терпіли найменший вираз незадоволення яким-небудь поспішним їхнім указом.

Якщо я, лорди та громади, до такої міри покладаюсь на вашу доброту, громадянську велич і благородство, то наважуюсь прямо суперечити виданому вами закону, то від докорів у недосвідченості чи дерзості я легко можу захистити себе, раз усі зрозуміють, наскільки, на мою думку, вам більше личить наслідувати стару елегантну гуманність Греції, ніж варварську гордість гуннського та норвезького марнославства. Саме з тих часів, тонкій мудрості та знанням яких ми зобов'язані тим, що ми уже не готи і не ютландці, я можу вказати людину, котра звернулася із своєї приватної оселі з письмовим посланням до афінського ареопагу з метою переконати його змінити демократичну форму правління, що тоді існувала [Мільтон має на увазі промову Ісократа «Areopagitikos», з якою він звернувся до ареопагу і радив йому відновити конституцію Солона]. У ті дні людей, які займалися наукою мудрості та красномовства, не лише в їхній власній країні, але й в інших землях так ушановували, що міста та села слухали їх охоче і з великою повагою, якщо вони публічно зверталися з яким-небудь напучуванням до держави. Так, Діон з Пруси - іноземний оратор і приватна особа - давав пораду родосцям з приводу одного раніше виданого ними закону; я міг би навести безліч інших прикладів, але в цьому немає потреби. Однак, якщо їхнє життя, присвячене цілком науковим заняттям, а також їх природні здібності - які, на щастя, далеко не з гірших при 52 с.ш. - перешкоджають мені вважати себе рівним кому-небудь із володарів подібних переваг, то я хотів би усе ж, щоб мене вважали не настільки нижче за них, наскільки ви переважаєте більшість тих, хто вислуховував їхні поради. Найвеличніший же доказ вашої справжньої переваги над ними, лорди та громади, повірте, буде наявним, якщо ваша розважливість почує й послухає голос розуму - звідки б він не лунав, - і ви під впливом його скасуєте виданий вами закон так само охоче, як будь-який із законів, виданих вашими попередниками.

Якщо ви вирішите таким чином - а сумніватися в цьому було б образою для вас, - то я не бачу причин, які б перешкодили мені прямо вказати вам слушний випадок для прояву як властивої вам вищою мірою любові до істини, так і прямоти вашого судження, безпристрасного і до вас самих; для цього вам потрібно лише переглянути виданий вами закон про пресу, згідно з яким «жодна книга, памфлет чи газета віднині не можуть бути надруковані інакше, як після попереднього перегляду та схвалення осіб чи, принаймні, однієї з осіб, для того призначених». Тієї частини закону, яка справедливо зберігає за кожним право на його рукопис, а також турбується про бідних, я не торкаюсь; бажаю лише, щоб ця частина не послужила приводом до скривдження та переслідування чесних і працелюбних людей, котрі не порушили жодної з цих статей. Що ж стосується статей про книжкову цензуру, яку ми вважали відмерлою разом з прелатами та її братами, великопісними та шлюбними дозволами [у революційну епоху шлюби здійснювались громадянським порядком і без дозволу з боку духовенства. Великопістні дозволи - дозволи куштувати в деякі дні посту рибу], то з приводу цієї частини закону я постараюся вам показати, за допомогою своїх міркувань, таке: по-перше, що винахідниками цього закону були люди, яких ви б неохоче прийняли в своє середовище; по-друге, як взагалі слід ставитись до читання, якими б не були книги; і, по-третє, що цей закон зовсім не допоможе знищенню спокусливих, революційних і наклеп-ницьких книг, - для чого він переважно і був виданий. Нарешті, цей закон насамперед відніме енергію в усіх учених і послужить гальмом істини не лише тому, що позбавить вправ і притупить наші здібності стосовно уже наявних знань, але й тому, що він затримає та уріже можливість подальших відкриттів як у духовній, так і в світській галузях.

Я не заперечую того, що для церкви та держави вищою мірою важливо пильним оком стежити за поведінкою книг, так само, як і за поведінкою людей, і в разі потреби затримувати їх, ув'язнювати та якнайсуворіше судити як злочинців; бо книги - не мертві цілком речі, а істоти, що містять у собі насіння життя, такі ж діяльні, як та душа, породженням якої вони є; мало того, вони зберігають у собі, як у фіалі, найчистішу енергію та екстракт того живого розуму, який їх породив. Я знаю, що вони такі є живучі та плідні, як міфічні зуби дракона, і що, будучи розсіяні скрізь, вони можуть повстати у вигляді озброєних людей. Тим не менше якщо не дотримувати тут обережності, то вбити хорошу книгу означає те ж саме, що вбити людину: хто вбиває людину, вбиває розумну істоту, подобу Божу; той же, хто знищує хорошу книгу, вбиває самий розум, вбиває образ Божий наче в зародку. Багато людей своїм життям лише обтяжують землю; хороша ж книга - дорогоцінний життєвий сік творчого духу, набальзамований і збережений як скарб для майбутніх поколінь. Правду кажучи, жодний час не може відновити життя - та у цьому, мабуть, і немає великої втрати - і довгий ряд століть часто не в змозі поповнити втрати відкинутої істини, втрата якої завдає шкоди цілим народам. Тому ми повинні бути обережними, переслідуючи живі праці громадських діячів, знищуючи доросле життя людини, нагро-маджене та збережене в книгах; в іншому випадку ми можемо вчинити свого роду вбивство, іноді віддавати на муки; якщо ж йдеться про всю пресу, - то свого роду поголівному знищенню, яке не обмежується просто умертвінням життя, але поражає саму квінтесенцію, саме дихання розуму, поражає безсмертя раніше життя. Одначе, щоб мене не звинуватили в тому, що я, нападаючи на цензуру, виправдовую надмірну вільність, то я не відмовляюся послатись на історію, оскільки це буде потрібно для з'ясування заходів, що вживалися у славетних давніх державах проти літературних негараздів до того часу, поки проект про Цензуру не виповз із інквізиції, не був підхоплений нашими прелатами та не захопив деяких з наших пресвітерів.

Переклад О. Мелещенка

Отже, цензура, що виникла у Стародавньому Римі, набула неабиякого розвитку в епохи Середньовіччя і Відродження. Численні ордонанси контролювали вихід друкованої продукції. Видатна роль у боротьбі за свободу преси належить Д. Міль-тону.

Рекомендована література

1. Лебедев А. П. История запрещенных книг на Западе. Итальянское духовенство в одну из средневековых эпох: Исследования по истории Церкви Средних веков и Нового времени. - СПб.: Изд-во Олега Абышко, 2005. - С. 5-43. - Режим доступа: http://ec-dejavu.ru/c-2/Censorship.html

2. Мильтон Д. О свободе печати. Речь к английскому парламенту (Ареопагитика) // История печати. - Т. 1. - М.: Аспект Пресс, 2001. (Серия «Классика журналистики»). - Режим доступа: http://evartist.narod.ru/text2/28.htm

3. Новомбергский М. Освобождение печати во Франции, Германии, Англии и России // История печати. - Т. 1. - М.: Аспект Пресс, 2001. (Серия «Классика журналистики»). - Режим доступа: http://evartist.narod.ru/text2/26.htm

4. Радищев А. Н. Краткое повестовавание о происхождении ценсуры // Радищев А. Н. Путешествие из Петербурга в Москву. - Л.: Худож. лит., 1984. - С.104-115.

5. Скэммел М. Цензура: личная точка зрения // Современные проблемы. - Вып. № 1 (Москва - Новосибирск, март 1997 г.) - Режим доступа: http://modernproblems.org.ru/press/cenzore.

Контрольні питання та завдання

1. Дайте тлумачення поняття «цензура» і похідним від нього словам.

2. Розкажіть про виникнення цензури у Стародавньому Римі.

3. Підготуйте розповідь про діяльність Цензора.

4. ? Опрацюйте уривок про виникнення цензури з повісті О. Радіщева «Путешествие из Петербурга в Москву». Переклавши українською, запишіть висновки, які робить автор.

5. ?Прочитайте уривок з роботи Д. Мільтона «Ареопагітика». Зацитуйте основні положення.

6. Підготуйте повідомлення на одну з тем: «Становлення системи цензури в епоху Середньовіччя», «Індекс заборонених книг»: історія виникнення», «Англійська концепція свободи преси. Трактат Мільтона «Ареопагітика».

Завдання для самостійного опрацювання

1.? Розкажіть про виникнення цензури в Росії.

2. Підготуйте повідомлення на одну з тем:

· політична цензура;

· воєнна цензура;

· цензура на заборону творів певних письменників;

· видавнича цензура;

· випадки знищення книг в історії людства;

· цензура системи Інтернет.

3.? Опрацюйте декілька розділів роботи М. Скеммела «Цензура: личная точка зрения». Прокоментуйте основні засади.

Розділ 3. Журналістика ХVІІ - І пол. ХVІІІ ст.

1. Перші друковані періодичні видання Європи ХVІІ ст.

Якщо поняття «газета» визначити функціо-нальними критеріями загальної доступності, періодичності й актуальності (коли окрему добірку поточних подій регулярно подають із часовими проміжками, достатньо короткими, щоби не відстати від наступних новин), тоді Relation… була першою європейською газетою.

Х. Д. Фішер

Теофраст Ренодо - засновник «Ла Газетт», яку почав видавати у 1631 р., поклав початок першій газеті в нашому розумінні цього слова, газеті політичній, офіційній.

Ш. О. Сент-Бев

На початку ХVІІ ст. склалися всі необхідні умови для розвитку журналістики. Збільшувалася кількість освіченого на-селення. З розвитком великих міст, змінами в політичному житті країн, підвищенням рівня економіки, ділової активності в бага-тьох сферах життя з'явилася необхідність у нагальному періо-дичному поширенні інформації. Поштовий зв'язок, який у ХV ст. існував лише в Німеччині й Франції, тепер мав розгалу-жену мережу.

Друковане слово стало першим засобом масової інформа-ції. Розповсюдження книгодрукування, на думку М. Маклюена, привело до розвитку та формування національних мов і держав, до промислової революції та індустріалізації, до епохи Просвіт-ництва. У багатьох країнах Західної Європи існували численні типографії, але вони ледве встигали виконували замовлення.

Хоча існувала велика потреба в одержанні оперативної інформації, процес виникнення друкованих періодичних видань розтягнувся більш ніж на півтора сторіччя.

1.1 Перші друковані газети

Перші друковані газети виходили раз на тиждень. Їх зміст складався винятково з новинної інформації, уміщеної без усякого зв'язку між собою. Для газетярів головним було зібрати новини разом. Вони подавалися тільки у прозовому вигляді, зазвичай без розділів і рубрик. Новинні блоки розділялися абзацами, а назви міст слугували своєрідними заголовками.

Повідомленням про внутрішнє життя країни майже не приділялося уваги - здебільшого друкувалися новини міжна-родного життя, пізніше стали включати сенсаційні статті, оголошення, поради тощо. Політичні події чергувалися з не зовсім достовірними сенсаціями. Автори майже завжди обмежувалися викладом фактичної сторони, в окремих випадках висловлювали особисту думку або власне ставлення до надрукованого. Сувора цензура не дозволяла вільного обміну думками. Політична полеміка знаходила місце лише на сторінках памфлетної літератури. Сухий, оповідальний тон проіснував у пресі протягом усього XVII ст.

Найбільш уживані слова в назвах перших газет - «відо-мості», «вісник», «меркурій», «куранти», «герольд» тощо. В газетах часто змінювалися назва й місце видання, а прізвище видавця зазвичай не вказувалося.

Зовнішнім виглядом перші газети нагадували книгу, тому в історії попередники газет часто йменуються «книгами новин». Користуючись сучасною термінологією, можна сказати, що це були журнали з обкладинкою, невеликого формату, обсягом 6 -26 сторінок. Друк мав недоліки: текст містив багато помилок, папір був неякісним.

Газети орієнтувалися на освічене населення, тому перші наклади були невеликими - у середньому 300 - 400 прим.

Спочатку газета не розглядалася як комерційне підпри-ємство, а вважалася трибуною для висловлення поглядів політиків і влади. Офіційні видання фінансувалися з державних джерел, приватні - існували на прибутки від реалізації й передплати.

Постачали інформацію, як уже було сказано, купці, під-приємці, мореплавці. Починаючи з XVI ст. з'явилася посада посла, який надавав різноманітну інформацію для газет. Ще одне джерело її надходження - діяльність письменників, дипломатів, які тривалий час перебували на території інших країн. Звичайно, літератори писали статті для газет, але ця робота не давала великого прибутку й не була джерелом їх основного заробітку. Представники аристократії не вважали це престижним, тому зазвичай статті друкували анонімно.

1.2 Преса Німеччини

Розвиток світової преси розпочався в Німеччині. Інфор-маційні відомості тут, крім назви «Gazetta», мали й інші: «Novo», «Aviso», «Pagell», «Zeddel», але найбільш уживаним виявилося слово «Zeitung» (від «Zeit» - час), яке дослідники пов'язують з поняттям «нова звістка політичного характеру» Саламон Л. Всеобщая история прессы // История печати. Том 1. - М., 2001..

Найстарішими визнають дві газети: одна з них виходила у Страсбурзі, друга - в Аугсбурзі. Якій з них належить стар-шинство, й досі залишається невідомим.

Страсбурзька газета, яка й зараз зберігається в бібліотеці Гейдельберзького університету, надрукована в січні 1609 р. Вона починалася словами: «Relation: Aller Furnemmen». Повний заголовок такий: «Відомість про всі видатні й визначні події, що відбулися у Верхній і Нижній Німеччині, у Франції, Італії, Шотландії, Англії, Іспанії, Угорщині, Польщі, Валахії, Молдавії й Туреччині за нинішній 1609 рік. Усі відомості видрукувані в тому вигляді, у якому були доставлені». Цей заголовок, що займає всю першу сторінку, обрамлено витонченим малюнком і прикладено до першого номера газети.

У передмові, написаній відомим книговидавцем Йоганом Каролусом, який раніше видавав рукописні листки новин, дається вказівка на те, що «складання ordinarii avisa буде тривати за прикладом минулих років».

Це дає можливість вважати, що газета 1609 р. є продовженням старого видання У 2005 р. Всесвітня газетна асоціація визнала, що брошура (газета) Каролуса виходила з 1605 року, а не з 1609, як вважалося раніше..

Аугсбурзьку газету видавав Лука Шульте. Вона знайдена у 1903 р. поштовим радником Гримме в Королівській бібліотеці міста Ганновер. Газета не має заголовного аркуша й містить зверху на першій сторінці такі рядки: «Відомість (Avisa), або Газета про те, що відбулося в Німеччині, Іспанії, Нідерландах, Англії, Франції, Угорщині, Австрії, Швеції, Польщі й у всіх провінціях, в Ост-Індії та ін. Доставлена 15 січня. Надрукована у 1609 р.» Аугсбурзька газета також виходила до 1609 р. - це видно з того, що на цей час вона вже мала досить солідну організацію, містила кореспонденції з Праги, Відня, Кельна, Антверпена, Венеції, Рима й інших міст і встигла заявити про себе як про давнє видання, знайоме зі смаками своїх читачів. У 1625 р. припинився вихід газети, але рік по тому в Еттингені у виданні Луки Шульте з'являється листок під заголовком «Avisa Relation oder Zeitung», тобто це було продовження Аугсбурзької газети, зовні схоже з газетою 1609 р. форматом, папером, шрифтом, способом складання новин, а також протестантською тенденцією, характерною для першої.

Хоча вчені припускають, що перші німецькі газети друкувалися задовго до 1609 р., але саме тому, що знайдені про них свідчення датуються цим роком, то й загальноприйнято саме 1609 рік вважати роком народження європейської преси.

Успіх перших газет у багатьох місцевостях Німеччини викликав появу складених за їхнім зразком друкованих відо-мостей. Найраніше це трапилося у Франкфурті-на-Майні, який був на той час культурним центром Німеччини. Власник книго-друкарні Егенольф Еммель у 1615 р. заснував тут газету, яка мала успіх. У 1617 р. поліцмейстер графства Йоган фон Біргден почав випускати «Безпомилкову поштову газету» («Unver-grifliche Postzeitungen), з 1635 р. - «Упорядковану тижневу поштову газету» («Ordentliche wochentliche Post-Zeitung»). У 1706 р. вона отримала іншу назву - «Упорядкована тижнева кайзерівська поштова газета рейху», яка незабаром досягла накладу 1500 примірників. Важливі повідомлення видання друкувало у спецвипусках «Екстраординарі». У 1619 р. книго-продавець Шенветтер почав видавати третю франкфуртську газету. Усі видання проіснували недовго. Випробовуванням для них стала епоха Тридцятирічної війни (1618 - 1648 рр.). Дві газети незабаром припинили своє існування, а «Поштові відомості» пережили війну й пізніше стали консервативним органом Австрії. У 1665 р. до них приєднався заснований книгопродавцем Вільгельмом Серлином «Журнал» («Journal»), що став органом лібералів.

Протягом наступних років тижневики почали розпов-сюджуватися в різних містах Німеччини. У 1610 р. у Базелі почав видаватися друкований тижневик «Ordinari Wohenzei-tung», у 1615 р. до Франкфурта-на-Майні додався Відень, у 1616 р. - Гамбург, у 1617 р. - Берлін, у 1618 р. - Амстердам, у 1620 р. - Антверпен, Магдебург, Нюрнберг, Росток, Браунш-вейг, Кельн. З 1609 по 1630 рр. тижневики з'явилися вже у трид-цяти містах Європи. Найбільше розповсюдження мали у Штутгарті, Нюрнберзі та Відні.

У 1609 - 1700 рр. у Німеччині виходило близько 200 газет.

Надрукована в Гамбурзі книжка «Про користь газетного читання» (1697) давала таку рекомендацію читачам:

«Хто бажає вести усвідомлений спосіб життя, хто бажає стати достойним членом суспільства і брати участь у його державній, торговельній і громадянській діяльності, той зобов'язаний ціка-витися газетами: він повинен їх читати, повинен запам'ято-вувати і обмірковувати прочитане, повинен уміти застосувати це на ділі».

Суспільне значення преси відразу було оцінене видатними політичними діячами. Так, король Швеції Густав ІІ Адольф (1594 - 1632 рр.) і полководець Альбрехт Валленштейн (1583 - 1634 рр.), захоплюючи міста, спочатку прибирали до рук місце-ву пресу, щоб перешкодити поширенню в країні невигідних для переможців відомостей.

Король Польщі Ян III Собеський (1629 - 1696 рр.) жерт-вував сном задля того, щоб написати кореспонденції на ім'я королеви про військові справи, точно позначаючи місця, що призначалися для друку. При цьому просив дружину не ску-питися на плату видавцям, щоб вони не друкували ворожих йому звісток.

1.3 Голландська преса

Початком англійської та французької преси вважають гол-ландські «Куранти» («Сourant»). У ХVІІ ст. Голландія була найліберальнішою країною Європи як в економічному, так і духовному аспектах. Філософ і публіцист П'єр Бейль писав:

«Республіка Голландія має перевагу, якої немає в жодній іншій країні: у ній надають друкарям свободу в досить великих масштабах, так що до них звертаються з усіх кінців Європи люди, збентежені труднощами, з якими вони стикаються, намагаючись отримати привілей - право друкувати свої твори».

Добре налагоджена друкарська справа та вміле викори-стання переваг «ідеологічного лібералізму» дозволило Голландії отримати чималий прибуток від продажу друкованої продукції в Англію та Францію. У вересні 1620 р. видавець і редактор пер-шої голландської газети «Вісті з Італії, Німеччини тощо» («Courante eyt Italien, Duetsland etc») Каспар ван Хілтен почав перекладати власне видання французькою мовою та розповсюд-жувати на території Франції. Цей захід мав комерційний успіх.

У грудні того ж року голландський гравер і картограф Пітер ван де Кеєре, який жив кілька років у Лондоні, почав видавати в Амстердамі англійською мовою газету, що являла собою майже дослівний переклад голландських «Сourant». Перший номер його видання вийшов 2 грудня 1620 р. без назви і починався так: «Свіжі новини з Італії, ще не отримані». З другого номера з'являється назва «Вісті з Італії, Німеччини тощо» («Courant out of Italy, Germany etc»). Новини, що містилися в газеті, важко було назвати свіжими, але вони давали читачам уявлення про події, що відбувалися в Європі.

1.4 Розвиток преси в Англії

Появу періодичної преси в Англії відносять до 1588 р., коли вийшов перший номер «Англійського вісника». Він спо-віщав читачів про події зовнішнього та внутрішнього життя, зокрема в одному з номерів повідомлялося про рух іспанської «Непереможної Армади».

Першим англійським виданням, що відповідало поняттю «газета», вважають «Вісті, або Тижневі новини з Італії, Ні-меччини, Угорщини, Польщі, Богемії, Франції й інших країн» («Courante, or Weekly Newes from Italy, Germane, Hungary, Poland, Bohemia, France and the Low Countreys»), що з'явилися 21 вересня 1621 р. у Лондоні й проіснували до 1641 р. «Вісті…» нагадували голландські зразки, а замість імені видавця були надруковані ініціали - «N. B.»

У науковців виникають певні труднощі стосовно роз-шифровки букв. Справа в тому, що в зазначений момент у Лондоні активно працювали два типографи, чиї імена відпо-відають цим ініціалам, - Натаніель Беттер і Ніколас Боурн. Вони відомі як видавці інформаційних листків, бюлетенів новин. Беттер не мав покровителів при владі, до того ж король не надавав значення газеті як помічникові у пропаганді своєї політики. Видавцеві заборонялося писати про засідання парламенту, та й взагалі торкатися внутрішніх новин. Автори-тарна преса в першу чергу контролювала внутрішню інформа-цію. Часто Беттер, щоб заповнити вилучені цензурою місця в газеті, придумував новини або передруковував глави з Біблії.

У період англійської буржуазної революції виникає багато видань, серед яких найпоширенішими були «вісники» і «мер-курії» латинською та англійською мовами.

У листопаді 1641 р. починає виходити тижневик Семюеля Пека «Основні події, що відбуваються в нашому парламенті» («The Heads of Several Proceedings in This Present Parliament»). До появи цього видання фрагменти промов, які виголошувалися в палаті громад, могли потрапляти тільки до памфлетів, що видавалися в нелегальних друкарнях. Публікація парламентсь-кої хроніки викликала роздратування короля, але тижневик продовжував виходити. Більше того, у грудні того ж року з'яв-ляється ще одне видання - «Журнал, або Основні події, що відбуваються в парламенті» («The Diurnall, or The Heads of all the Proceedings in Parliament»).

На початок 1642 р. уже 5 подібних тижневиків виходили в Лондоні. Приборкати пресу не могли ні король, ні парламент, але видавці не були захищені від вірогідних репресій. С. Пек, наприклад, закликаючи до примирення з королем, відразу опинився у в'язниці. Але репресії не зупиняли журналістів - кількість видань незмінно зростала: у 1644 р. їх було 17, у 1649 р. - 24.

У 1643 р. журналіст Джон Беркенхед починає випускати газету «Двірцевий вісник» («Mercurius Aulicus»), яка намагалася встановити моральність і порядок. Газета відстоювала інтереси короля. У ній друкувалися матеріали, що викривали діяльність парламенту, нападали на Кромвеля.

Відомий видавець ХVІІ ст. Марчмонт Нідхем з 1643 по 1646 р. випускав тижневик «Британський вісник» («Mercurius Britanicus»), який був основним опонентом «Двірцевого вісни-ка». З його сторінок Нідхем виступав з критичними статтями проти короля, що стало приводом притягнення видавця до суду. Проти Кромвеля з 1647 р. спрямовує Нідхем своє наступне видання - «Корисний вісник» («Mercurius pragmaticus»), за яке також був притягнений до суду вже Кромвелем. Інша газета - «Політичний вісник» («Mercurius politicus»), - редактором якої деякий час був Д. Мільтон, виходила у 1650 - 1660 рр.

Значну площу періодичних видань займала комерційна інформація і реклама, тому в перших англійських газетах були введені відділи платних оголошень. Відтоді реклама, що публі-кувалася за плату, стала постійним атрибутом преси.

У ІІ пол. XVІІ ст. у назвах періодичних видань Англії з'являється слово «газета».

У 1665 р. в Оксфорді з'явилася «Оксфордська газета» («Oxford Gazette»), засновником якої став провідний публіцист і журналіст Генрі Маддиман. Пізніше її перейменували на «Лондонську газету». Видання виходило двічі на тиждень і зовні мало вигляд сучасної газети. «Лондонська газета» стала першою регулярною газетою в столиці Англії. Один із сучасників прихильно відгукувався про неї як про повну новин газету, яка «не друкує дурниць». Маддиман почав збирати інформацію з різних джерел: держсекретаря, офіцерів таможні, поштарів, священиків тощо. «Лондонська газета» перекладалася французькою мовою.

Під час англійської революції 1640 - 1660 рр. країну переповнили гострі політичні памфлети проти тиранії, які розповсюджувалися як у рукописному, так і друкованому вигляді. Яскраві зразки політичної публіцистики створили Д. Мільтон, Д. Лільберн, Д. Вінстенлі та інші.

У творах Д. Мільтона провідною стала ідея свободи. Крім згаданої вже «Ареопагітики», він писав памфлети, спрямовані проти феодальної церкви («Про реформацію церкви в Англії», 1641; «Смисл церковного устрою», 1642), антироялістські («Іконоборець») тощо. У 1655 р. Мільтон написав книгу «На свій захист», у якій відстоював як власне чесне ім'я, так і громадські ідеали. У біблійних образах «Втраченого раю» (1667) і «Поверненого раю» (1671) він відобразив революційні події, підняв питання моралі. Тираноборчі мотиви пронизують й інші його твори - поему «Історія Британії» (1670) і трагедію «Самсон-борець» (1671). С. А. Михайлов підкреслює:

«Жанры, используемые Мильтоном, свидетельствуют о преемствен-ности в английской культуре устного и письменного творчества».

Політичні погляди керівника партії левелерів Д. Лільберна (бл. 1614 - 1657 рр.) також відрізнялися духом свободи, гуманізму, справедливості. Його памфлети «Ви-правдання справедливої людини» і «Захист свободи вільної людини» були публічно спалені. Незважаючи на численні переслідування як королівською, так і владою буржуазії, яка перемогла, Лільберн невпинно продовжував свою пуб-ліцистичну діяльність.

Д. Вінстенлі (1609 - 1652 рр.) у своїх перших памфлетах (релігійного змісту) стверджував важливість розуму як головного чинника соціально-етичного принципу. У памфлеті «Новий закон справедливості» (1649) він викладав ідеї, співзвучні комуністичним, а памфлет «Закон свободи» (1651) містив роздуми, у яких автор виступив справжнім гуманістом.

«Славетна революція» 1688 р. надала англійській буржуазії конституційні гарантії, зафіксовані в «Біллі про права» (1689 р.). Це стимулювало газетно-журнальну справу, тим більше що в 1695 р. було скасовано цензуру. У 1688 р. у Лондоні почали виходити такі газети, як «Загальний інформатор» («The Universal informant»), «Англійські вісті» («The British Courante»), «Лондонські вісті» («The London Courante»).

«Щоденні куранти» («The Daily Courante») - перша в Англії щоденна газета - почала видаватися у 1702 р.

<…> «Дейли Курант» появилась на свет с подзаголовком «Лондон. Продается Е. Маллетом, соседняя дверь с таверной Кинг'з Арм у Флит-бридж». После десятого выпуска в текст были внесены коррективы: владельцем газеты стал Сэм Бакли.

Вначале издание не носило самостоятельного характера и выглядело довольно скромно: две колонки, печатавшиеся на одной стороне листа, заполнялись переводами из голландских и французских газет и по внешнему виду напоминали знаменитый официоз - «Лондон Газетт» («Лондонская газета»). Первый выпуск содержал 10 параграфов и 104 строки новостей. Примечательно, что редакция обещала сообщать новости сразу же, как только почта их доставит.

В скором времени газета стала выходить уже на двух сторонах листа, а к концу первого года своего издания она содержала полторы страницы новостей (пока еще из голландской и французской прессы), а также мелкие объявления. В дальнейшем она превратилась в че-тырехполосную газету.

«Дейли Курант» просуществовала почти 30 лет Соколов В. С., Виноградова С. М. Периодическая печать Великобритании. - СПб., 2000..

Уже через сім років у Лондоні виходило 18 щоденних газет загальним накладом 35 прим. на тиждень. Поступово збільшува-лася спеціалізація періодики, посилювалося політичне звучання журналістських виступів.

1.5 Французька преса

Періодичні видання Францї з перших кроків свого існу-вання вирізнялися змістовністю, мобільністю, винятковим мис-тецтвом щодня подавати картину життя світу.

Елементи журналістики були присутні ще в «Газеті па-ризького буржуа» (1409 - 1444 та 1515 - 1536 рр.) і в «Скан-дальній хроніці» Жана де Труайє (1461 - 1483 рр.).

На початку XVII ст. з'явилися «Французька газета» («La Gazette Franзaise», 1604 - 1914), яка ще не мала періодичності як такої, і щорічник «Французький Меркурій» («Le Mercure Fran-зaise», 1611 - 1644), який починає випускати Жан Рішар. Видання мало значний вплив на громадське життя Франції. Першим, хто усвідомив необхідність ідеологічного впливу на суспільну думку, був кардинал Рішельє (1585 - 1642 рр.) - перший державний діяч Франції.

Для керівництва суспільною думкою, ставши міністром, Рішельє заснував газету «Gazette dе Fгаnсе», для чистки і збагачення мови створив Академію літератури. Він почав конфіденційно контролювати всі публікації газети і призначив редактором падре Жозефа, якого сучасники називали справжнім alter ego кардинала.

Однак малотиражна газета, що виходила раз на рік, не відповідала політичним завданням Рішельє. Кардинал шукав можливість систематичного впливу на суспільну думку, а для цього було потрібне періодичне видання іншого типу.

@ Рішельє:

· Моєю першою метою була велич короля, моєю другою метою була велич держави.

· Хто володіє інформацією, той володіє світом.

1.5.1 Т. Ренодо - перший професійний журналіст

Характер журналістики як найважливішої сфери ідеології почав чітко визначатися й уперше виявив себе в діяльності Тео-фраста Ренодо (1583 - 1653 рр.), якого вважають першим про-фесійним журналістом.

Це була людина неабияких здібностей у різних галузях знань. Ще в ранній юності Ренодо одержав диплом лікаря. Йому було всього 19 років, коли, закінчивши медичний факультет у Монпельє, він вирушив подорожувати Францією та Європою. Ці мандрівки допомогли йому побачити європейську жур-налістику, що вже зародилася практично в усіх країнах. Повернувшись до Парижу в 1612 р., Ренодо почав вивчати хірургію, а пізніше став надавати допомогу біднякам. Медицин-ська практика стала частиною його просвітницької й гума-ністичної діяльності.

У 1624 р. Ренодо призначено на пост начальника державних благодійних установ. Він виявляв особливу турботу до голодних, доведених до крайньої бідності громадянськими війнами ремісників і селян. Оформивши офіційний дозвіл на володіння Адресним бюро, Ренодо у 1630 р. одержав монополію на збір інформації зі всієї території Франції.

Крім Адресного бюро й медичної практики, він дуже цікавився численними друкованими листками, що наводнювали Париж і читалися з величезним інтересом. Ренодо давно мріяв про створення газети, подібної тим, що бачив у Європі, але обмеженість коштів і релігійні війни були перешкодою у здійсненні мети.

Завдяки протекції падре Жозефа Ренодо одержав посаду при дворі й почав працювати у «Французькому Меркурії». Там талановитого журналіста помітив Рішельє і запропонував йому випускати нове періодичне видання, організація якого без підтримки всемогутнього кардинала була неможливою. У часи Ренодо друкарі й книговидавці відповідно до статуту мусили знати латинь, читати грецькою і мати сертифікат Паризького університету на право займатися видавничою справою. Щоб відкрити книжкову крамницю в Парижі, треба було прожити в ньому 4-6 років.

Кардиналові необхідний був друкований листок на зразок німецьких або голландських. На думку Рішельє, краще за Ренодо у Франції ніхто з цим упоратися не міг. Досвід і зв'язки Адресного бюро, а також заслуги лікаря перед королем і карди-налом були кращою гарантією. Таким чином, Теофраст Ренодо одержав реальну можливість почати видання першої регулярної французької газети, задуманої як знаряддя ідейної боротьби проповідника абсолютизму Рішельє з його численними ворогами. Безумовно, не можна заперечувати роль Рішельє, з санкції якого почала видаватися газета. Але якщо він бачив у ній лише засіб знищення своїх ворогів і поширення духу абсолютизму, то Ренодо підняв її на більш високий рівень, вклавши у газету високі ідеї просвітництва й гуманізму.

Видання отримало назву «Газетт» («La Gazzette») - від назви листків новин, які Ренодо бачив у Венеції. На думку видавця, така назва підкреслювала її загальнодоступність і була найбільш зрозумілою для широких мас.

Перший номер «Газетт» вийшов 30 травня 1631 р. Тема-тика видання - торгівля, війна, придворна хроніка, дипломатія. Газета виходила щоп'ятниці на 4 сторінках, пізніше їх число збільшилося до 12, з'явилися малюнки. Наклад її піднімався до 1200 прим.

Спочатку в газеті друкувалися головним чином закордонні новини двотижневої давнини, при цьому більша частина їх бралася з німецьких, італійських і голландських газет, що давало підставу конкурентам і противникам Ренодо обвинувачувати його у плагіаті. Але поступово з розвитком газети в ній усе більше уваги приділялося внутрішній інформації, а новини з-за кордону вже виходили «з перших рук».

Певна частина інформації надходила в «Газетт» від кардинала Рішельє й навіть від самого короля. Ренодо відкрито заявляв про те, що його газету редагує й дає їй напрямок «за своїм розсудом Його Преосвященство».

Публікації Ренодо відзначалися майже літературним сти-лем. Король навіть призначив редакторові грошову винагороду за його журналістську працю.

Займатися виданням газети, роблячи це не з комерційних інтересів, а з метою просвіти, було нелегко, потрібна певна гнучкість й одночасно - мужність.

Щорічно всі номери збиралися в один том, який виходив під назвою «Річна збірка «Газетт» («Recueil des Gazzettes»). Протягом 1631 р. випущено 31 номер, що й склали річну збірку, присвячену Людовіку ХІІІ. У передмові до неї Ренодо писав про новизну, корисність і труднощі здійснення цього видання, особливо підкреслюючи, що в його збірці «кожний знайде те, що йому необхідно».

Видавнича діяльність не приносила Ренодо прибутків. Більш того, він витрачав на видання свою пенсію у 800 ліврів, якої його могли позбавити в будь-який момент, запідозривши в нелояльності. Особливо важко довелося йому після смерті Рішельє й Людовіка ХІІІ. Стосунки з кардиналом Мазаріні були досить складними. За розпорядженням останнього друкарню «Газетт» перенесено в Сен-Жермен, куди довелося переїхати й Ренодо.

У 1653 р., змучений постійними матеріальними склад-нощами, пов'язаними з виданням газети, але не залишивши улюбленої справи до останніх днів, Ренодо помер у злиднях.

Його справу продовжили сини. «Газетт» залишалася одним із провідних французьких періодичних видань аж до початку Великої Французької революції, а своє існування припинила 1 травня 1792 р.

Провінційні газети, які з'явилися у І пол. ХVІІІ ст., не могли з нею змагатися. Навіть першій французькій щоденній газеті «Журналь де Парі» (1777) важко було це зробити.

Детальну інформацію про діяльність Ренодо дає Л. Саламон у праці «Всеобщая история прессы».

<…> Предприятие Ренодо имело успех. В особенности Ришелье не скупился на знаки своей милости его инициатору. Он сразу понял, какие услуги газета может оказать его политическим планам, и всеми мерами старался упрочить ее положение, снабжал редакцию необхо-димыми техническими средствами, доставлял ей деятельных сотруд-ников и сам нередко помещал в газете специально для нее написанные статьи. Сверх того, он присылал Ренодо копии с заключенных дого-воров и капитуляций, с посольских докладов и донесений об осадах и битвах, но, разумеется, лишь те из них, которые он находил нужным обнародовать.

Сотрудником Ренодо был не только Ришелье, но и сам король Людовик XIII, много лет сряду доставлявший ему весьма обстоятель-ные корреспонденции. Сотрудничество короля сначала не было из-вестно и обнаружилось лишь благодаря заметке иезуита Гриффэ в «Histoire de Louis XIII» («История Людовика XIII»); черновые наброс-ки, по которым король писал свои статьи, вслед за этим были собраны, переплетены в двух томах и отданы на хранение королевской библи-отеке. Этими сведениями исчерпывалось долгое время все, что было известно о драгоценных манускриптах, и несмотря на тщательные изыскания, их не удавалось найти, покуда наконец в 1894 г. редактор «Temps» при разборе старинной библиотеки случайно не наткнулся на одну рукопись, содержавшую сообщения о походах в Лотарингию, Пикардию и Лангедок за 1633 - 1642 гг. Предполагают, что в другом томе собраны политические статьи короля. При сопоставлении ману-скриптов с соответствующими статьями «Gazette» было сделано любо-пытное открытие, что корреспонденции своего царственного сотруд-ника Ренодо перепечатывал отнюдь не дословно, а делал в них нередко значительные исправления и сокращения.

Весьма ценным сотрудником «Gazette» был также генеолог Гоцие, переписывавшийся со всей Европой и охотно делившийся с редакцией получаемыми им известиями. Несмотря на эти благоприят-ные условия, положение «Gazette» было не из легких. Государи сосед-них стран препятствовали ее распространению среди подвластного им населения, что в 1633 г. заставило Ренодо обратиться к ним в газете с просьбой изменить свое отношение к ней и указать им на бесполез-ность попыток задерживать его известия, так как в них кроется нечто, напоминающее собой способность горного потока, сила которого только увеличивается от возводимых на его пути препятствий. И внут-ри страны, в Париже, у газеты было много врагов и завистников, но козни их не причиняли ей особого вреда при жизни Ришелье и Людо-вика XIII. Со смертью последнего начались преследования Ренодо: у него было отнято право врачебной практики в Париже, академия его была закрыта; та же участь постигла его осведомительное бюро; в смутное время восстания Франции он нигде не мог добиться призна-ния своих прав. Только со своей газетой он оставался неразлучен; несмотря на все трудности, он продолжал издавать ее при помощи своих сыновей Якова и Евзебия; но она давала одни убытки, и когда Ренодо 25 октября 1653 г. скончался, 70 лет от роду, один из его современников сказал: «Он умер нищим, как умирают великие».

В посвященном ему некрологе, помещенном в «Gazette», отмечались крупные заслуги Ренодо перед родиной. «Потомство не забудет помянуть его имени, - читаем мы тут, - наряду с именами величайших деятелей нашего времени. Он выделялся своими огром-ными познаниями, своим врачебным искусством и многими другими сторонами своего гения, посвященными всеобщему благу. Его беско-рыстие позволяло ему довольствоваться своей славой». Эта уверен-ность в благодарности потомства оправдалась: на месте деятельности Ренодо, в Париже, на Rue de Latиce, напротив Palais de Justice, ему поставлен памятник, характеризующий его как журналиста и благодетеля бедных <…>.

1.6 Журнальна періодика

У XVII ст. слово «журнал» сприймалося як «періодичний твір, який, з'являючись регулярно через певний час, повідомляє про нові або перевидані книги, розкриває їх зміст і розповідає про відкриття у науці - одним словом, твір, у якому хтось висвітлює все, що відбувається щоденно у «Республіці літе-раторів» або «Республіці вчених» («La Republique des Let-tres») Беспалова А. Г., Корнилов Е. А., Короченский А. П., Лучинский Ю. В., Стань-ко А. И. История мировой журналистики. - Ростов-на-Дону, 2003.. Отже, журнал було зорієнтовано на наукову полеміку, на «провокацію» дискусії.

Умови виникнення перших європейських журналів у першу чергу визначалися створенням у ХVІІ ст. інтелектуального середови-ща, яке увійшло в історію під назвою «La Republique des Lettres» («Республіка листувальників»). Це поняття відобразило нову форму спілкування європейських просвітників, орієнтованих на антисхолас-тичні методи пізнання. Це свого роду інтернаціональне «братство літераторів», об'єднаних завданням пошуку істини в «невидимі коле-джі», вільні від теологічних догм. Окрім особистих зустрічей, члени «La Republique des Lettres» потребували наукового листування, без якого важко уявити духовне життя Європи цього періоду. Листування це було іншого гатунку, ніж епістолярна спадщина античності, Серед-ньовіччя чи Ренесансу. Справа в тому, що кожний, хто прагнув знання, повинен був орієнтуватися тепер не на засновника того чи іншого вчення та його інтерпретаторів (тобто не на готове знання), а на самого себе та своїх однодумців, які б усі разом брали рівну участь у форму-ванні нового знання. Почали створюватися наукові товариства, здатні до залучення та акумулювання коштів на видання (в тому числі і періодичні). Особливість перших європейських журналів - переважно наукова орієнтація. Наукове листування залучило до комунікації велику кількість учасників. Інформаційно-пропагандистські можли-вості періодичного видання були незміримо вищими Мелещенко О. К., Черняков Б. І. Журналістика Франції // Наукові записки Інституту журналістики. - Том 10 (січень-березень). - К., 2003..

Перший європейський журнал - «Журнал учених» («Jour-nal des Savants», 1665 - 1828) - заснований з ініціативи фран-цузького міністра фінансів Жана-Батиста Кольбера, який заду-мав періодичне видання, котре мало б висвітлювати наукові, критичні та літературні проблеми Європи. Перший номер вий-шов у Парижі 5 січня 1665 р. Редактором і видавцем його був радник парламенту Дені де Салло. Періодичність виходу - спо-чатку щотижнево, потім двічі на місяць. Матеріали мали форму листів, друкувалися на 12 сторінках.

У тому ж році в Англії, із запізненням у кілька тижнів, з'явився щомісячний журнал «Філософські праці Королівського суспільства» («Philosophical Transactions of the Royal Society») за редакцією Генрі Олденберга. З десяти публікацій, що склали перший номер, три взято з «Журналу вчених».

Журнали кінця ХVІІ ст. «Афінський Меркурій» («Athenian Mercury»), «Дамський Меркурій» («Ladies Mercury»), «Пошто-вий ангел» («The Post Angel»), незважаючи на «ділове» поход-ження, містили й художні твори. З 1692 р. розпочався випуск «Журналу для джентльменів» («Gentleman's Journal»), який став першим спеціалізованим літературним періодичним виданням.

З 1668 до 1679 р. у Римі виходив перший італійський «Журнал літераторів» («Il Giornale de'_Letterati»), задуманий за зразком французького «Журналу вчених». Редактором його був Франческо Наццaрі.

Професор Отто Менке у Лейпцизі у 1682 - 1731 рр. вида-вав латиномовний журнал «Учені записки» («Acta Erudito-rium»), що швидко завоював європейську популярність. У його виданні діяльну участь брав Г. В. Лейбніц, який публікував тут багато своїх робіт.

Цензурні переслідування, що існували в більшості країн Європи, змусили звернути увагу журналістів на можливість публікацій своїх творів у Голландії.

Впливовий французький філософ-скептик П'єр Бейль, який емігрував через свої релігійні переконання до Голландії, з 1684 р. почав друкувати періодичне філософсько-літературне видання «Новини літературної республіки» («Nouvelles de la republique des lettres»). Журнал мав широкий резонанс, затвер-дивши авторитет редактора в європейських інтелектуальних колах, але у Франції його поширення було заборонене. У журналі Бейля друкувалися рецензії на книги з питань філософії, богослов'я, історії й літератури, полемічні твори політичного й релігійного характеру. Але навіть у лояльній Голландії деякі публікації Бейля призвели до того, що незалежний редактор втратив місце професора у Роттердамському університеті й змушений був через три роки припинити випуск журналу.

Видання Бейля продовжив Бонаж де Боваль, перейме-нувавши його в «Історію праць учених» («Histoire des ouvrages des savants»), і таким чином журнал проіснував до 1709 р.

Емігрант й ідеологічний опонент Бейля Жан Леклерк у 1688 р. в Амстердамі почав видавати журнал «Загальна істо-рична бібліотека» («Bibliotheque universelle et historique»). Він проіснував п'ять років і прославився тим, що вже в перших номерах Леклерк опублікував великі витяги з основної праці Джона Локка «Досвід про людський розум», викликавши бурхливу полеміку в багатьох країнах Європи.

Літературно-критичні журнали Франції беруть початок від періодичного видання «Галантний Меркурій» («Mercure galant»), заснованого у 1672 р. Королівські привілеї на його видання одержав популярний драматург і полеміст Жан Донно де Візі, літературний противник Мольєра. У перші роки журнал виходив нерегулярно, але з 1677 р. видавець зробив його щомі-сячним. Особливий успіх у читачів мав розділ світської хроніки. У 1696 р. у «Галантному Меркурії» з'явилася казка Перро «Спляча красуня», яку автор опублікував анонімно, не бажаючи пов'язувати своє ім'я з твором, написаним у «низькому жанрі».

Пізніше королівський привілей на видання «Галантного Меркурія» перейшов до рук Шарля Дюфрені, надзвичайно та-лановитого журналіста, драматурга, поета, музиканта, худож-ника, романіста й комерсанта. Дюфрені ввійшов в історію французької журналістики не тільки як редактор одного з пер-ших журналів Франції. Він уперше застосував прийом показу дійсності країни очима чужоземця, якогось жителя Сіаму, що випадково потрапив до Парижу («Серйозні й комічні розваги сіамця», 1699). Герой Дюфрені, абсолютно не знайомий з європейськими звичаями, постійно потрапляє в комічні ситу-ації, які звертають увагу читача на непривабливі сторони повсякденного життя.

Значного розвитку набуло видання альманахів, переважно літературного змісту. Вони диференціювалися за тематикою, еволюціонуючи до журнальної форми.

Таким чином, перші періодичні видання Західної Європи, що з'явилися на початку ХVІІ ст., представлені перш за все газетами. Пізніше виникли журнали та альманахи.

Рекомендована література

1. Беспалова А. Г., Корнилов Е. А., Короченский А. П., Лучинский Ю. В., Станько А. И. История мировой журналистики. - Ростов-на-Дону: Издательский центр «Март», 2003.

2. Введение в мировую журналистику. От Античности до конца ХVІІІ века: Хрестоматия / Сост. Г. В. Прутцков. - М.: Аспект Пресс, 2007. - 428 с.

...