Таблиця 1.1 - Ціннісні домінанти, тиражовані українським ТБ

Аналогічна ситуація простежується й у друкованих ЗМК, що останнім часом перетворилися на так звану “пресу катастроф”, де багато негативного й сенсаційного. Лише побіжний огляд рубрик всеукраїнських газет яскраво засвідчує перенасичення інформаційного простору агресивною інформацією.

Така ситуація спричинена не лише деструктивними тенденціями в політико-економічній, соціальній, ціннісній сферах життя суспільства. Значну роль у цьому відіграє культурно-світоглядна концепція сучасної епохи - естетика постмодернізму, що охопила всі сфери людської діяльності.

Специфіка сучасного інформаційного простору значною мірою визначається глобалізаційними процесами, що впливають на всі сфери життєдіяльності людини. Глобалізація як неоднозначний з оцінного погляду феномен, що має як позитивні (наприклад, діалог культур), так і негативні (зіткнення цивілізацій) наслідки, породжує в комунікативному просторі протилежні за ціннісним спрямуванням тенденції.

З одного боку, в результаті глобалізаційних змін збільшується обсяг інформаційного потоку, що дає можливість сучасному реципієнту отримати максимальну кількість різноманітної інформації, долучитися до кращих досягнень світової культури, техніки, науки, а отже, збільшити свою обізнаність із різних питань. За словами Дж. Стігліца, лауреата Нобелівської премії 2001 року з економіки, “глобалізація зменшила почуття ізоляції… і відкрила багатьом доступ до знань у такому масштабі, який на порядок вищий за можливості навіть найбагатших жителів будь-якої країни сто років тому” [Стиглиц 2003]. Про інформаційну революцію свідчать такі факти: за останні три десятиріччя було вироблено більше інформації, ніж за минулі 5 тис. років; обсяг інформації подвоюється кожні чотири-п'ять років; в одному лише щотижневому випуску газети “The New York Times” міститься більше інформації, ніж міг засвоїти в XVII ст. середній житель Англії за все своє життя; щодня у світі видається понад 4 тис. книг. У Великобританії до досягнення 18-ліття дитина проглядає близько 140 тис. телевізійних рекламних роликів. У середньому шведський громадянин “споживає” в день не менше ніж 3 тис. комерційних повідомлень. Щороку з'являється близько 100 тис. журналів (на 60 мовах), 5 млн наукових книг та статей, 250 тис. дисертацій та звітів. Всесвітній книжковий фонд нараховує 1,5 млрд назв книг. Кількість публікацій у світі подвоюється кожні 10-15 років, кількість телефонних каналів - кожні 11 років, а головне, кількість автоматизованих баз даних зросла за десять років у 10 разів.

З іншого боку, глобалізація, на жаль, призводить до уніфікації національних культур на основі західної маскультури, розмивання форм національної ідентичності. Замість того щоб стати засобом збагачення кожної культури всіма іншими в процесі рівноправного діалогу, вона поступово перетворюється на форму знеособлення багатьох культур, знищує деякі національно-культурні традиції, нав'язує цінності західного світу, визнаного культурним стрижнем глобалізації.

Домінуючими принципами глобалізованого світу стають американські принципи споживацтва, індивідуалізму, успіху, що яскраво виявляються в засобах масової комунікації. Саме “…західні бренди ... зайняли провідні позиції не лише в економічному, а й у соціально-політичному просторі. Їх творцям вдалося впровадити в масову свідомість запозичені міфи, пов'язані з відповідними споживчими стереотипами” [Грицюта 2007, с. 149]. Нині популярними є сюжети про можливості розбагатіти завдяки власній наполегливості, незважаючи на морально-етичні цінності й чесноти.

Під впливом активно трансльованої зарубіжної медіапродукції (телесеріалів, музичних кліпів, реклами) формується “місцева” маскультура, яка вбирає в себе привнесені риси “чужих культур”. Наприклад, на українських каналах тиражуються низькопробні серіали, реклама, шоу, телеігри, створені за зразками американської та європейської медіапродукції. Це, у свою чергу, зумовлює появу нової глобальної мас-культури, що поєднує в собі різноманітні ціннісні смисли, ідеї та значення, які не лише впливають на спосіб життя людини, а й породжують кризу культурно-ціннісної ідентичності.

Отже, вітчизняний інформаційний простір з погляду його насичення ціннісною інформацією є незбалансованим. Сьогодні можна говорити про інформаційно-аксіологічну асиметрію у співвідношенні позитивної та негативної інформації. Більшість мас-медійної продукції спрямована на негативні стандарти й норми поведінки. Така ціннісна диспропорція зумовлена передусім специфікою соціокультурного контексту. Політико-економічна та культурно-ціннісна кризи, глобалізаційні процеси, постмодерністська епоха прагнення свободи, яка перетворилася у вседозволеність, зумовлюють створення нового інформаційно-комунікативного простору, якому властиві надмірна агресивність, злість, абсолютизація гедоністичних цінностей, трансформація звичних стереотипів.

Позитивна інформація починає активно виявлятися у вітчизняній інфосфері лише останнім часом. Це передусім повідомлення зі сфери так званого “людського інтересу”: людські взаємини, розваги, культура, наука, спорт. Поки що вона заповнює незначну частину інформаційного простору, проте її поступове збільшення засвідчує конструктивні тенденції, які можуть привести до інформаційно-аксіологічного балансу в ЗМК.

Адресант як детермінант аксіологічної комунікації

Наявність тих чи інших ціннісних смислів у мас-медійній комунікації, ціннісна парадигма ЗМК значною мірою залежать від діяльності професійних комунікаторів, які створюють медіатекст і тим самим спрямовують його аксіологічні вектори. Автора журналістського тексту можна визнати не лише основним учасником мас-медійної комунікації, а й основним детермінантом аксіологічної медіареальності.

Зважаючи на те що сучасні мас-медіа найчастіше виконують роль транслятора цінностей, ідеалів, стереотипів, способів мислення, у поширенні яких зацікавлені соціальна група, певний центр політичного чи економічного впливу, доцільно говорити про двох умовних представників комуніканта - автора та ініціатора повідомлення. Таке умовне розмежування запропонував Ю. Хойзерман, який розрізняє три взаємопов'язані мовні особистості в ЗМК: Kommunikator (комунікатор, або ініціатор тексту), Akteur (основна дійова особа, автор тексту) і Rezipient (отримувач інформації, реципієнт). Автор та ініціатор тексту може бути представлений як однією, так і кількома особами. У першому випадку автор та ініціатор - це та особа, яка створює й породжує власний текст, виражає в ньому власні думки та погляди. Це, насамперед, незалежний журналіст зі своїми переконаннями і принципами. Саме від його морально-етичних установок, політичних переконань, аксіологічних стратегій комунікація може набувати тих чи інших ціннісних ознак. Підтримуючи прийняту в певному суспільстві аксіологічну ієрархію, автор експлікуватиме домінантні цінності соціуму. При цьому він може свідомо, а інколи навіть несвідомо, виводити цінності за межі аксіологічної площини, надавати їм пейоративного забарвлення, вводити ті домінанти, які взагалі не вписуються в аксіологічну систему певного соціуму. Унаслідок таких стратегій автор втручається в аксіологічну систему й певним чином трансформує її.

У ситуації, коли автор матеріалу - безпосередній “виконавець”, виразник чужих ідей, який лише пише статтю на замовлення іншого суб'єкта чи групи суб'єктів, можна говорити про наявність як автора, так й ініціатора тексту. Особливо виразно це розмежування простежується в інформаційно-політичних виданнях, які виходять під патронатом певної політичної партії, завдяки чому завжди апріорі відомо, чиї інтереси відстоюють автори представлених у них матеріалів. У такому випадку саме ціннісна парадигма ініціатора задає певне аксіологічне спрямування повідомленню. Залежно від його “замовлення”, світоглядних принципів засоби масової комунікації створюють медіареальність, яка відповідає ціннісній картині світу “замовника”.

Варто зауважити, що споживачеві інформації чітко розмежувати автора й ініціатора тексту як двох окремих особистостей виявляється неможливим. Сприймаючи ту чи іншу мас-медійну інформацію, він може лише здогадуватися, хто стоїть за цим матеріалом, при цьому повну відповідальність покладає на журналіста.

У сучасній практиці часто спостерігається невідповідність цінностей, притаманних журналістам як особистостям, з цінностями, які вони тиражують в ЗМК, що породжує конфлікт між їхніми професійними ціннісними орієнтирами і безпосередньою діяльністю. Така ситуація свідчить про наявність ціннісного дуалізму, що породжує конфлікт професійних орієнтирів і реальної діяльності журналістів. Основним чинником цього конфлікту є комерціалізація, яку можна визнати характерною ознакою сучасного суспільства і базовою категорією розвитку сучасних ЗМК. У практичній діяльності авторові медіатексту часто доводиться підлаштовуватися під інтереси власника і формат конкретного видання, унаслідок чого він формує таку аксіологічну реальність, яка суперечить як його ціннісним орієнтирам, так й орієнтирам споживачів інформації.

Така тенденція може привести до деструктивних змін ціннісної системи як споживачів інформації, так і самих журналістів. Тиражуючи викривлені уявлення про ціннісні пріоритети суспільства, медійники можуть “звикнути” до створеної ними аксіологічної медіареальності, що, у свою чергу, здатне призвести до зміни їх ціннісної шкали, зокрема витіснення морально-етичних домінант на її нижні щаблі. Так, проведене серед 50 журналістів соціологічне опитування, метою якого було визначення основних рис працівників ЗМК, уже сьогодні засвідчило наявність деяких негативних тенденцій. Зокрема, серед основних чеснот журналіста, серед яких найчастотнішими виявилися комунікабельність, освіченість, об'єктивність, професіоналізм, оперативність, мовна компетентність, ерудованість, обізнаність, професіоналізм, креативність, що зазначили понад 69,2 % респондентів (див. таблицю 1.2), морально-етичні домінанти (чесність, справедливість, порядність, доброзичливість, ввічливість, толерантність) займають незначне місце: їх зазначили лише 30,8 % опитаних журналістів, причому більшість серед них - люди середнього та старшого віку, молодь, на жаль, рідко акцентувала на цьому своєї уваги (це зокрема зазначили лише 22 % опитаних серед них).

Таблиця 1.2 - Основні риси сучасного журналіста

Зміщення векторів медійного повідомлення в ту чи іншу площину значною мірою спричинене й специфікою журналістської діяльності. Загальновідомо, що тепер у центрі уваги журналіста - передусім погана новина. Афоризмами нині стали вислови: “Погана новина - гарна новина” (М. Маклюен), “Погані новини витісняють з обігу гарні новини” (Л. Ловітер). Журналісти під час транслювання реальності часто не звертають уваги на позитивні події, явища, зосереджуючись на негативних реаліях суспільного життя. Сьогодні мас-медіа говорять своїй аудиторії, про що думати, як думати, а інколи навіть, що з цим робити.

Зрозуміло, через всесвітню економічну кризу, поширення тероризму, велику кількість природних і техногенних катастроф складно уникати негативної інформації. Проте в цій ситуації варто зробити все, щоб ненасилля стало основною складовою ціннісної системи людства; щоб споживач, сприймаючи медійну інформацію, не впадав у депресію. А цього не можна досягти без механізму збалансованого й адекватного подання інформації, дотримання політкоректності й толерантності при мас-медійній комунікації, що може гармонізувати не лише комунікативний, а й соціальний простір у цілому.

Отже, автор медіатексту, транслюючи події реальної дійсності, спрямовує ціннісні вектори повідомлення в певну аксіологічну площину. Їх напрям залежить як від його аксіологічних установок, світоглядних принципів та професіоналізму, так і від стратегічних інтересів власників видань.

Мовний код як детермінант аксіологічної комунікації

У процесі комунікації завжди вирізняється значущістю не лише те, що сказано, а те, як сказано. Зрозуміло, покращанню атмосфери спілкування, підняттю настрою сприяють ті мовні засоби, які несуть позитивні смисли, мають позитивно-оцінне забарвлення.

Сучасний інформаційний простір України, на жаль, не вирізняється широким спектром “комунікативних засобів добра”. Сьогодні в українській мові простежується навіть своєрідний семантичний зсув: слова з позитивною конотацією починають набувати “нульової”, а іноді навіть негативно-іронічної оцінності.

Поряд із цим для російської та української мов характерна й тенденція вимивання деяких слів із позитивно-оцінним значенням із лексичного складу мови взагалі. Лінгвісти оцінюють різке скорочення слів з коренем добро як “поняттєву втрату”, “різку девальвацію в ХХ столітті духовних цінностей” [Сафонова 2004, с. 170]. М. Епштейн, досліджуючи долю слів добро та зло в російській мові, дійшов висновку про поступове зникнення з лексичного складу слів з коренями добро і зло. За його даними, чотиритомний Словник церковнослов'янської і російської мови, виданий Імператорською Академією Наук у 1847 році, серед 114 719 зафіксованих у ньому лексичних одиниць містив 146 слів із першоосновою добро-, 254 - із першоосновою зло- та 644 - із першоосновою благо- (яке є синонімом до слова добро). Сучасний “Великий тлумачний словник російської мови” серед зафіксованих у ньому 130 тис. слів містить лише 37 лексем з першоосновою добро- та 63 - з основою зло- [Эпштейн 2007]. Особливо приголомшують масштаби скорочення словотвірних гнізд добро і зло в ХХ столітті, що засвідчують дані словників дореволюційних та післяреволюційних часів. Порівнюючи дані “Словника української мови” Б. Грінченка та 11-томного “Словника української мови” (К., 1970-1980), виявляємо зменшення кількості слів з коренем -добр- утричі. Сучасний словник не фіксує таких лексем, як добрина, що означало “гарна якість”, добріненький, добрість (“доброта”), добридосвіток (“добрий світанок”), доброгласний (“благозвучний”), доброграй (“гарний музикант), добродбай, добродбач, добродійство (“благочинність”), добромовний (“красномовний”), добросердо (“благодушно”), добрословно (“миролюбно”), добротливість (“добродушність”), доброхітний (“добровільний”), доброхіть (“добровільно”).

Натомість активного вжитку набувають “агресивні” слова. І хоча вербальна агресія в сучасному світі оцінюється суспільною свідомістю як менш небезпечна, ніж агресія фізична, однак є першим кроком на шляху агресії фізичної. Вона створює агресивне соціальне середовище та агресивний підхід до дійсності, що є неприйнятним з позиції гуманізації суспільства і життя. З іншого боку, саме мова мас-медіа значною мірою формує асоціативне мислення читача. Особливо яскраво це продемонстрували результати соціологічного дослідження, проведеного у 1975 році під керівництвом Б. Грушина. Експеримент полягав у тому, що читачеві необхідно було із запропонованим словом швидко, не задумуючись, утворити словосполучення. Аналіз отриманих даних показав, що для кожного третього інформанта першою, а інколи навіть єдиною, асоціацією виявилися газетні штампи. Так, слово хвиля найчастіше сполучалося зі словом протест, утворюючи словосполучення хвиля протесту (а не морська, солона), слово вахта - вахта трудова. Таким чином, мова народу стала похідною від мови газет. Особливо загрозливих наслідків такий вплив набуває в умовах агресивної комунікації.

Сьогодні, коли сучасний етап розвитку цивілізації все частіше описується вербальними засобами “катастрофізму”, активно запроваджується так звана “мова ворожнечі”, або, як її називають сучасні мовознавці, словесний екстремізм, дискурс ненависті, мовленнєва (словесна, мовна, вербальна, комунікативна) агресія, що заполонила сучасні ЗМК.

Поняття “мова ворожнечі”, що є калькою з англійської hate speech, запозичене лінгвістами із соціології. У 1960-х рр. зарубіжні соціологи дійшли висновку, що для підтримки стабільного балансу в суспільстві потрібен постійний моніторинг мови політики і суспільно відкритих каналів комунікації з метою виявлення агресії. Цей напрямок соціального регулювання здебільшого залежав від успіхів соціопсихотерапії, що досліджувала питання зв'язку між рівнем особистої тривоги та соціальною агресивністю, яка стала розглядатися як щось украй небезпечне та небажане. Комунікативні дослідження цього явища активно розпочалися в Європі та США з кінця 90-х рр. минулого століття, коли предметом уваги багатьох науковців була проблема дискурсу нерівності. У 1997-1998 рр. голландський учений Т. ван Дейк разом з дослідником із Віденського університету Р. Водак, працюючи над проектом “Racism at the top” (“Расизм у верхах”), показали, як дискурс відтворює основні соціальні уявлення про “інших”, “чужих” у суспільно-політичному контексті. У статті “Мас-медіа сьогодні: дискурси домінування або дискурси різноманітності” Т. ван Дейк акцентує увагу на ідеологічних змінах і ролі ЗМК у цьому процесі, виявляючи основні трансформації в політичних і медійних дискурсах, наголошуючи на породженні настроїв страху, тривоги, скептицизму в суспільстві. Російські науковці звернулися до лінгвістичних досліджень мовленнєвої агресії, у ході яких виявили сутнісні ознаки цього явища, з'ясували причини його появи, визначили основні види. Вітчизняні дослідники порівняно недавно розпочали дослідження “мови ворожнечі”, звертаючи увагу передусім на специфіку її вияву в медіатекстах.

Серед основних засобів виявлення вербальної агресії частіше за все називають інвективну лексику. Л. Крисін навіть виокремлює жанр мовленнєвої інвективи, якому властиві різноманітні засоби негативної оцінки поведінки та особистості адресата - від експресивних слів та зворотів, що відповідають нормам літературного слововживання, до грубого просторіччя та лайливої лексики. Проте інвективні одиниці не завжди спрямовані на образу, агресію, приниження адресата, оскільки мають багатофункціональне призначення. В. Жельвіс із цього приводу слушно зауважує, що інвектива, крім провокування агресивності, може відігравати роль засобу налагодження контакту і впізнавання членами певної групи один одного, встановлення корпоративного зв'язку між комунікантами, а також засобу дружнього підбадьорювання, явища віртуозної гри, мистецтва - так звана “віртуозна лайка”, використання якої передбачає лише комічний ефект, оскільки “авторів подібних текстів цікавить значною мірою не мета принизити реципієнта.., важливішим виявляється сам процес творчості, блиск демонстрованих стилістичних прийомів per se” [Жельвис 2001, с. 40-41]. Саме лайлива лексика часто використовується як своєрідна мовна зв'язка, заповнювач порожнин (що характеризує комунікативну специфіку мовців певних соціальних груп). Крім того, за певних умов інвективи можуть навіть служити мовним засобом для вираження позитивних емоцій та почуттів. Отже, комунікативні функції інвективи досить різноманітні, проте її “неагресивність”, на наш погляд, може реалізуватися лише в усному спілкуванні.

Щодо медіатекстів, то у використовуваних лайливих словах зникає таїна заборони, залишаються грубість та вульгарність, агресія та злість.

Часто використання образливих одиниць є авторським вираженням категоричного неприйняття реальності, агресивністю самого журналіста, причини якої не завжди відомі адресату інформації. Унаслідок цього може викликати агресію та злість навіть текст, в основі якого - позитивний факт.

ГЛЕДІС (гільдія лінгвістів-експертів з документаційних та інформаційних суперечностей) визначила основні категорії лексичних і фразеологічних одиниць, які в певних контекстах можуть образити адресата. Це такі одиниці, як:

· слова і вислови, які позначають антисуспільну, соціально осудливу діяльність;

· назви деяких професій, які вживаються в переносному значенні;

· зоосемантичні метафори, які підкреслюють певні негативні властивості людини;

· слова, які містять експресивну негативну оцінку поведінки людини, її особистісних рис;

· спеціальні негативно-оцінні каламбурні утворення;

· нецензурні слова.

Усі зазначені науковцями мовні засоби, що можуть образити співрозмовника, досить часто трапляються в сучасних медійних матеріалах.

Лінгвісти звертають увагу також на “криміналізацію суспільства й арготизацію мови”, що активно виявляється у мовно-культурному просторі різних країн.

Активно використовуючи такі лексичні одиниці в мас-медійних текстах, журналісти неусвідомлено привчають читачів до цього прошарку лексики, вводячи його до нормованих одиниць. Таким чином жаргон та арго в мас-медіа втрачають свою закритість, специфічну компаративну функцію - бути таємними або спеціальними лексичними одиницями. Небезпека жаргонізації та арготизації ЗМК полягає в тому, що вони певною мірою впливають на формування картини світу читача. Картина світу, яку відображає арго, виявляється начебто перевернутою: кримінальне арго, у якому багато різко негативних конотацій, відображає мораль декласованого прошарку, його презирство до суспільства, праці, жінки, загальноприйнятих норм поведінки. Виявляється, що слова, які ми використовуємо бездумно, як експресивні, виразні засоби, можуть нести в собі “заряд” психології та світогляду кримінального світу.

Крім зазначених одиниць, значну роль у провокуванні агресії відіграють політичні ярлики, серед яких слід розрізняти спеціальні пейоративи, негативно оцінні (представлені політичними пейоративами й дисфемізмами) та амбівалентні політичні терміни; антропоніми й етноніми, іронічні номінації; маркери відчуження.

За даними психологів, демонстрація насилля підвищує схильність глядачів до агресії за умов, якщо:

· агресія подається як ефективний інструмент, за допомогою якого можна досягти своїх цілей і лишитися непокараним;

· агресію подано так, ніби вона не має серйозних наслідків для жертви, ніби вона виправдана;

· є зв'язок між порушником і глядачем, тобто агресія розглядається як реальність, а не фантазія;

· агресія подається як взірець для наслідування (у глядача виникає живе уявлення про можливість здійснити подібне);

· акти насилля послаблюють раніше засвоєну заборону на жорстокі вчинки та дії;

· робиться акцент на чуттєвість, на стан емоційного збудження - глядач спостерігає насилля в стані гніву, задоволення чи фрустрації (емоційне збудження глядача заважає критичному сприйняттю того, що відбувається на екрані);

· перегляд численних жорстоких сцен знижує відчуття жаху перед насильством і співчуття до жертви (людям стає легше миритися з насиллям і ще простіше - поводитися агресивно).

Транслюючи повідомлення з життя “суспільства спектаклю” (поняття введене Г. Дебором), журналісти послуговуються різноманітними маніпулятивними методами та прийомами, які провокують агресію та ворожнечу в соціумі. Найчастотнішими серед них можна назвати такі:

1. Метод понадінформування - полягає в перенасиченні інформацією, що викликає в читачів негативну реакцію на певне явище або людину. Особливо активно цей прийом застосовується ЗМК під час передвиборної кампанії, коли надмір інформації (навіть позитивної) про свого опонента викликає в реципієнтів роздратування та злість.

2. Метод психологічного шоку - насичення преси текстами про жорстокість певних груп людей, що породжує в читачів негативне ставлення до них.

3. Заміна понять - полягає у використанні схвальних визначень на позначення несхвальних дій (або навпаки). Метою цього методу є створення схвального ставлення до насилля й тих, хто його здійснює. Так, наприклад, у війні США з Іраком англо-американських солдатів прийнято було називати союзниками, іракських - терористами й фанатиками. Під час В'єтнамської війни при підготовці матеріалів американські ЗМК використовували спеціальні словники для того, щоб справляти на читача потрібне враження. Наприклад, з 1965 року воєнні дії у В'єтнамі називалися у пресі “програмою умиротворення”. Цей вислів із часом увійшов до активного вжитку, унаслідок чого в газетах можна було прочитати повідомлення на зразок: “Одне селище так наполегливо чинило опір умиротворенню, що врешті-решт його довелося зруйнувати”.

4. Створення атмосфери страху, невпевненості в майбутньому - досягається шляхом видання агресивних текстів про певні народи, явища тощо. Зокрема, у дусі апокаліпсису написана книга англійського генерала Д. Хекета “Третя світова війна”, у якій навіть зазначена дата її початку - 1985 рік, жахливо описані враження від ядерного катаклізму.

5. Вибірковий підбір інформації - використання лише тих фактів, що виявляються вигідними для інформаційно-психологічного впливу.

6. Метод відволікання уваги - подання неважливої інформації в максимально сенсаційній формі.

7. Використання дезінформації - поширення неправдивих повідомлень.

Агресивність сучасного інформаційного простору значною мірою зумовлена й чіткою опозицією, протиставленням “своїх” та “чужих”, що, як правило, посилює мінуси реального світу.

З етимологічного погляду “свій” та “чужий” протиставлені насамперед як “свій народ” і “чужий народ”, де “свій народ” - особливий, значущий, а “чужий” - ворожий, позбавлений сутності, незрозумілий, який відрізняється від “своїх”. Тобто “своє” завжди “рідне”, “особисте”, “безпечне”, “особливе”, а “чуже” - “вороже”, “небезпечне”, “хаотичне”, що підтверджують і деякі психолінгвістичні і суто психологічні дослідження.

Разом з тим відомо, що розвиток і розширення “свого” може відбуватися завдяки як створенню нового, так і освоєнню “чужого”. Адже спробувати побачити і зрозуміти себе можна насамперед відносно “чужого”, “іншого”, “не свого”, лише через “дзеркало” “чужої свідомості”.

Іншим аспектом взаємодії з “чужим”, як свідчать культурологи, є бажання познайомитися з його специфікою, засвоїти його особливості, ідентифікуватися з ним, не розгубивши при цьому власних індивідуальних рис. До того ж ставлення до “чужого” має широкий діапазон: від захоплення і наслідування до критики і несприйняття.

Тобто, “свій” та “чужий” можуть вступати у діалог, доповнюючи і пізнаючи один одного, розкриваючи сторони свого буття. Межа, яка існує між “своїм” та “чужим”, з одного боку розділяє, а з іншого - з'єднує. Вона начебто та “фільтруюча мембрана”, яка може трансформувати “чуже” в “своє” та “своє” - в “чуже”.

У текстовому просторі ЗМК наявні образи “своїх” та “чужих” найчастіше перебувають в опозиції. Спрацьовує стереотип сприйняття “чужого” насамперед як ворога, який несе небезпеку, загрозу для “своїх”. “Ворогами” у сучасних мас-медійних текстах виступають олігархи, влада, представники інших національностей. Говорячи про них, журналісти, на жаль, активно послуговуються грубими некоректними словами та виразами, вульгарною лексикою.

Агресивність медіатекстів породжує значна кількість лексичних одиниць, що належать до семантичних полів “смерть”, “кримінал” (убивати, знищувати, вдарити, пограбувати тощо), які, за даними дослідників, домінують серед усіх оцінних одиниць медійних матеріалів (див., наприклад: [Сковородников 1997]). Як правило, ці лексеми є ключовими словами заголовкового комплексу, порівняйте: “І знову смерть на колії” (УМ. - 2008. - № 53. - 20 березня), “Убив через необережність”, “..Ви збиралися вмерти у 6.25…”, “А може, хтось помер…” (УМ. - 2007. - № 34. - 22 лютого), “Регіони” перед смертю не надишуться” (УМ. - 2007. - № 230. - 12 грудня), “Смертельно слизько” (УМ. - 2007. - № 230. - 12 грудня), “Смерть у бразильських тропіках”, “Американці гинуть у Багдаді” (УМ. - 2008. - № 66. - 8 квітня), “Смертельний “бімер” (УМ. - 2008. - № 82. - 5 травня), “Смертельний дуплет” (УМ. - 2007. - № 220. - 28 листопада); “Смертельний “поцілунок” на дорозі” (УМ. - 2007. - № 148. - 16 серпня), “Смерть у тумані” (УМ. - 2006. - № 29. - 29 березня), “Загублена смерть” (УМ. - 2008. - № 83. - 6 травня), “Панночка…померла?” (УМ. - 2008. - № 81. - 30 квітня), “Смерть і хепі-енд” (УМ. - 2008. - № 77. - 23 квітня), “…те німцям - смерть” (УМ. - 2008. - № 70. - 12 квітня), “Хто заплатить за смертельне шоу?” (УМ. - 2004. - № 140. - 30 липня), “Життя і смерть навпомацки” (УМ. - 2008. - № 64. - 4 квітня), “Віктор Бут, “торговець смертю” (УМ. - 2008. - № 48. - 13 лютого), “Ненасильницька смерть зі зв'язаними руками: Таємнича загибель “регіонального” депутата райради” (УМ. - 2008. - № 21. - 1 лютого), “Зволікання смерті подібне” (УМ. - 2008. - № 12. - 19 січня), Дорогою смерті (УК. - 2009. - 2 червня), ЄС попереджає: “куріння - смерть (Д. - 2001. - № 85. - 17 травня), Смерть - це надзвичайно балетна тема (Д. - 2006. - № 183. - 25 жовтня), Духовність або смерть (УП. -2008. - 15 квітня), Смерть єврозони (ДТ. - 2010. - № 18 (798). - 15-21 травня), Політична смерть (ДТ. - 2010. - № 3 (782). - 30 січня - 4 лютого).

Лексеми з семами “агресія”, “зло” використовуються навіть у рекламному дискурсі. Здається, автори рекламних оголошень типу “Фірмі необхідні охоронці - агресивні молоді люди”, вбачають у цьому певну позитивність, яка для споживача інформації зайвий раз породжує агресію та злість. Сучасні рекламні тексти для пересічного читача - одне із дратівливих явищ, що засвідчують дані психолінгвістичних досліджень, згідно з якими негативно ставляться до реклами 40,48% респондентів. Подібні оцінки зумовлені, на наш погляд, перенасиченістю сучасного комунікативного простору надмірністю низькоякісних рекламних матеріалів. До того ж сучасна реклама часто нав'язує чужі цінності, демонструє низький рівень професіоналізму рекламістів.

Причину агресивної комунікативної поведінки найчастіше вбачають у складному житті, яке ніби змушує людей бути жорстокими, а мова як соціокультурне явище відображає всі зміни, що відбуваються в суспільстві. Мова - це “окуляри, без яких нам не розгледіти навколишній світ. Мова - слуга і пан. Мова - наш друг і ворог одночасно. Вона немовби стежить за нами й фіксує всі наші проблеми та хворі місця. Суспільство стає кримінальним, і мова слідом за ним. Суспільство зазнає чужого впливу, і мова - теж. Суспільство стає вільнішим, і мова відображає це. Більше того, змінюючись, мова починає впливати на всіх людей, що говорять нею. Це не просто вибір, як говорити, а вибір, як думати і жити” [Кронгауз 2002]. Ще О. Есперсен зазначав, що в періоди суспільних катаклізмів розмиваються культурні стандарти, етичні та естетичні традиції, які супроводжуються вульгаризацією національної мови. Це спостерігалося в Англії XIV-XV ст., Франції кінця XVIII ст., СРСР 20-х років ХХ ст. і в багатьох країнах СНД з кінця ХХ століття. Проте, незважаючи на соціокультурний контекст, агресивному слову може протистояти добре слово, “мові ворожнечі” - “мова добра”. І сьогодні, за слушним зауваженням вітчизняних дослідників А. Чічановського та В. Шкляра, “як ніколи, варто діяти за відомим висловом: “Преса - це всі новини світу, але не школа злослів'я” [Чічановський 1995, с. 20].

Адресат як детермінант аксіологічної комунікації

Крім зазначених детермінантів, важливу роль в аксіологічній медіакомунікації відіграють адресати - споживачі інформації, які безпосередньо оцінюють мас-медійне повідомлення, надають йому певних аксіологічних ознак.

Кожна людина сприймає будь-яку інформацію крізь призму власної системи цінностей. Повідомлення може бути сприйняте позитивно тоді, коли наявні в ньому позитивні ціннісні смисли не суперечать аксіологічній системі споживачів інформації, їх уявленню про ДОБРО. Якщо ж реципієнт не поділяє авторського погляду на ціннісну картину світу, текст має всі шанси отримати негативні оцінки при його сприйнятті.

Збігання / незбігання ціннісних смислів, у свою чергу, залежить від лінгвокультурної компетенції, рівня освіти, ментально-психологічних, соціально-професійних та політико-ідеологічних характеристик реципієнтів. Сприймаючи інформацію, споживач використовує набір правил, властивий його соціопсихокультурному простору, у зв'язку з чим матеріали, які транслюють “іншу” ціннісну систему, можуть бути частково або навіть повністю не зрозумілими, не прийнятими, що й зумовить появу нейтральних або негативних оцінок.

Розходження ціннісних смислів особливо чітко простежується під час комунікації представників “чужих” культур, які відрізняються специфікою ціннісних орієнтирів.

Згідно з проведеними етнометричними дослідженнями нідерландського психолога Г. Хофстеда, домінуючі ціннісні системи представників різних країн та етнічних груп можна охарактеризувати й описати за допомогою п'яти культурних вимірників, а саме:

1) дистанція влади (PDI) - готовність позитивно сприймати нерівність у розподілі влади і статусу в групі, організації чи суспільстві;

2) уникнення невпевненості (UAI) - готовність приймати нестабільність життєвих і виробничих умов, з одного боку, і потреба в захисті від непередбачуваних обставин - з іншого;

3) індивідуалізм/колективізм (IND) - баланс між “я” та “ми”, межа, до якої кожна особа готова відмовитися від особистих потреб або прав на користь групи, організації чи суспільства, до якого вона належить;

4) чоловіче/жіноче начало (MAS) - баланс між так званими “чоловічими цінностями” (гроші, власність, успіх) і “жіночими цінностями” (якість життя, турбота про слабких);

5) “довгострокова орієнтація” (LTO) - показник того, наскільки суспільство схиляється до прагматизму й стратегічно орієнтується на майбутнє, на відміну від традиціоналізму та короткострокової (тактичної) орієнтації (докладніше див.: [Hofstede 1980]).

За отриманими даними, українській спільноті властиві такі ціннісні орієнтири, як потреба в покровителі, непротивлення злу, орієнтація на індивідуалізм, жіноче начало [Петрушенко 2009].

Близькими за цими показниками до України є культури таких країн, як Румунія, Болгарія, Росія, Греція, Польща, Португалія, Іспанія, Франція, Чеська Республіка. Країни з культурами, що найбільше відрізняються від української, - це: Данія, Ірландія, Швеція, Австрія, Великобританія, Фінляндія, Ізраїль, Швейцарія, США.

З огляду на це “комунікація порозуміння” відбувається передусім у процесі спілкування представників подібних культур (або респондентів, які володіють лінгвокультурними знаннями) за умови виникнення в реципієнта відчуття самоідентифікації зі своєю етнічною/соціальною групою.

За результатами досліджень, представники слов'янської культури найвище оцінять:

· на когнітивному рівні - комунікативне повідомлення, виконане в європейській і східній культурних традиціях, на противагу американському комунікативному повідомленню;

· на емоційному рівні - європейське комунікативне повідомлення, на противагу східному або американському;

· на поведінковому рівні - позитивно оцінено буде європейське комунікативне повідомлення і негативно - американське.

Такі особливості зумовлені насамперед різними вартісними орієнтаціями представників етнокультур та їх психолого-етнічними характеристиками.

У ситуації масової комунікації інформація адресована не до всіх загалом і не до якоїсь конкретної людини, а до певного соціально-психологічного типу, що вирізняється специфічними рисами. Згідно з розробленою етнопсихологами концепцією соцієтальної психіки у психічному складі кожного історично зумовленого соціуму формуються певні властивості, стани і процеси. Залежно від того, наскільки виражені та як сполучаються ці властивості в національному характері, можна визначити його тип. Серед психологічних рис населення України дослідники виділяють інтровертність (що виявляється в замкнутості, споглядальності, зверненні до власного внутрішнього світу), сенсорність (орієнтація на такі критерії світосприйняття, які можна безпосередньо відчути), екстернальність (спрямованість на зовнішні регулюючі фактори) і екзекутивність (переважання жіночого начала). Відомо, що представники інтровертованих соціумів, як правило, неагресивні, досить терплячі. Замкнутість інтровертів на своїй родині, своєму господарстві частково компенсується іншими особливостями їхнього менталітету, зокрема - емоційністю. У будь-якій діяльності українська людина керується насамперед почуттями, які виражають духовний світ і виявляють особистість. У сполученні з певною часткою ірраціоналізму ці якості національного характеру роблять членів українського соціуму сприятливими до міфів, співчутливими, довірливими.

Враховуючи національно-психологічні типи аудиторії, автор може відповідним чином конструювати свій текст: відбирати відповідні лінгвістичні засоби, користуватися національними стереотипами та архетипами, що викличе почуття психологічного комфорту під час сприймання тексту, а отже, збільшить шанси бути зрозумілим, прийнятим і при адекватному транслюванні подій позитивно оціненим.

У визначенні аксіологічних векторів повідомлення значну роль відіграють мотиваційна, когнітивна, емоційна сфери читача, зокрема його потреба звернення до цього тексту, емоційний стан у момент сприйняття матеріалу, ступінь концентрації уваги на сприймаючу інформацію, а також безпосередні психологічні особистісні особливості.

Німецький психіатр К. Леонгард у праці “Акцентуйовані особистості” виділив дванадцять характерологічних типів особистостей, а саме: педантичний, демонстративний, гіпертимний, тривожний, дистимічний, збудливий, емотивний, застрягаючий, циклотимічний, екзальтований, інтровертований та екстравертований. Ця психологічна класифікація розглядає таких людей, у характері яких яскраво вираженою, тобто акцентуйованою, є якась одна психологічна риса, що зумовлена внутрішніми вродженими властивостями Індивідуальні особливості характеру та акцентуація певного характерологічного типу, як зазначає К. Леонгард, - різні речі. Неакцентуйована особистість може набувати певних яскраво виражених рис під впливом об'єктивних чинників, зокрема соціального статусу, посади, способу життя тощо (наприклад, відома впевненість, самовпевненість учителя зумовлена його важливою роллю у дитячому колективі). Акцентуйовані особистості - люди оригінальні, непересічні, які з самого народження характеризуються превалюванням певної характерологічної риси. При цьому очевидно, що спрямованість тих чи інших індивідуальних рис значною мірою зумовлена зовнішніми стимулами, серед яких значним, на думку К. Леонгарда, є суспільство, в якому живе особистість. Адже в акцентуйованих особистостях потенційно закладені як можливості соціально позитивних досягнень, так і соціально негативний заряд. Деякі акцентуйовані особистості виявляють негативні риси, оскільки життєві обставини їм не сприяли, але цілком можливо, що під впливом інших обставин вони могли б бути непересічними людьми. Так, наприклад, педантична особистість при несприятливих обставинах може захворіти неврозом нав'язливих станів, а при сприятливих - стати зразковим відповідальним працівником.

Вплив тих чи інших інформаційних потоків може також акцентуювати ту чи іншу психологічну рису людини, що, у свою чергу, зумовить як відповідний тип поведінки, так і актуалізацію відповідних ціннісних орієнтирів, а значить, вплине на оцінку матеріалу при його сприйнятті.

Сприймаючи певне повідомлення, кожен реципієнт оцінює його відповідно до своїх психологічних особливостей, уподобань та смаків. Зрозуміло, позитивним буде той медіатекст, інформація якого задовольняє потреби та інтереси споживача. Матеріал, до якого інформант виявлятиме байдужість, буде нейтральним, той, що не подобається йому, - негативним.

Оцінка мас-медійного повідомлення залежить не тільки від його змісту, а й від ставлення споживачів інформації до автора чи видання, у якому подано цей матеріал. Ця ситуація зумовлена тим, що ще до знайомства з інформацією на реципієнта починають діяти такі соціально-психологічні чинники, як авторитет автора, престижність / непрестижність видання, які “приклеюють” апріорі визначений оцінний ярлик на непрочитаний матеріал.

Особистий досвід реципієнта формує, стереотипізує певні уявлення, оцінки, ставлення, які в подальшому досить легко переносяться на нову, незнайому для нього соціальну реальність. Переконливим доказом цього є експеримент, проведений Ю. Сорокіним та В. Бєляніним. Для визначення оцінки художнього матеріалу (“погано”, “добре”, “відмінно”) науковці запропонували інформантам оцінити тексти без прізвищ їх авторів. Після опитування був виявлений ланцюжок прізвищ авторів, чиї тексти були оцінені у напрямі “відмінно” > “добре” > “погано”: С. Альтов, Л. Ізмайлов, М. Булгаков, Н. Теффі, Лебідь, М. Зощенко. В іншій групі, яка теж оцінювала тексти, знаючи, кому вони належать, послідовність прізвищ набула зовсім іншого вигляду: М. Булгаков, С. Альтов, М. Зощенко, Н. Теффі, Л. Ізмайлов, Лебідь.

Таку ситуацію Р. Мертон назвав “ефектом Матфея”. Свого часу жодна редакція не прийняла його раніше опубліковані в інших виданнях статті, коли він їх подав під іншими прізвищами. Як бачимо, оцінку матеріалу інколи визначає не зміст, а авторитет його автора, ставлення до нього комунікатів.

Звичайно, оцінювання медіатексту - цілком суб'єктивне явища, проте воно є сигналом для керівництва діяльністю ЗМК. Реципієнт як активний учасник мас-медійної комунікації, сприймаючи будь-який медійний матеріал, пропускає його через власні аксіологічні “фільтри” й тим самим розміщує його в ту чи іншу ціннісну площину. Журналісти, у свою чергу, повинні уявити собі портрет представника певної соціокультурної групи, з якою він у даний момент спілкується, враховувати типові психологічні риси та “ціннісний ескіз” своєї аудиторії, що сприятиме формуванню аксіологічно збалансованого матеріалу.

Отже, аксіологічна специфіка масової комунікації значною мірою детермінована такими чинниками:

· соціо- та етнокультурний контексти, у яких відбувається соціальна комунікація;

· світоглядні принципи, політичні та релігійні орієнтири, етичні норми, ціннісна система, соціокультурна компетенція автора та ініціатора медіатексту, які створюють мас-медійну реальність і, відповідно, насичують її певними ціннісними домінантами;

· особливості ціннісної системи та інтереси аудиторії, яка сприймає мас-медійні повідомлення, інтерпретує та оцінює їх;

· мовний код у його символічній та комунікативній функції, власне мовні засоби, їх стилістичний та прагматичний потенціал.

Безумовно, ціннісність тиражованої інформації значною мірою зумовлена цілою низкою й інших соціопсихокультурних чинників. Так, аксіологічні вектори повідомлення можуть змінюватися під впливом особливостей каналів зв'язку. Цілком очевидно, що привітальна листівка буде мати більшу ціннісну значущість, аніж те ж саме привітання за допомогою sms-повідомлення. Не зменшуючи роль цих факторів, ми зазначили лише основні соціокультурні детермінанти, кожен з яких зумовлює оцінну насиченість повідомлення, а отже, впливає на аксіологічну реальність, створену ЗМК.

РОЗДІЛ 2. ЦІННОСТІ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

2.1 Цінності громадянського суспільства та їх еволюція в Європі

Цінності громадянського суспільства - це доволі широке узагальнення, яке для коректного застосування потребує, по-перше, максимального наповнення його змісту конкретними ознаками, а по-друге, вичленування з отриманого масиву саме тих ознак, що найчастіше повторюються, є найближчими до суті даного феномену і тому їх можна вважати необхідними та достатніми ознаками громадянського суспільства.

“Об'єднані у різноманітті” країни Європи є досить різними культурно та історично, а отже важко говорити про єдині й стандартні загальноєвропейські традиції громадянського суспільства. Однак спільні тенденції та напрямки економічного та політичного розвитку можна зауважити, а відтак і знайти спільні, визнані усіма в Західній Європі цінності громадянського суспільства.

В Західній цивілізації процес формування громадянського суспільства нерозривно пов'язаний з трансформаціями в суспільних сферах: соціальній, економічній, державно-політичній, правовій, гуманітарно-культурній та релігійно-ідеологічній. Людина-піддана поступово перетворювалася на людину-громадянина. Змінювався соціальний статус, перетворювалися стани та верстви, зароджувалася соціальна мобільність особи [Карась 2003, с. 431].

Перші паростки громадянського суспільства зародились у північно-італійських комунах на початку 14 століття. Саме тут розпочалось європейське Відродження, яке проголосило цінності гуманізму, такі як особиста свобода, повага до людської гідності, відповідальність за взяті зобов'язання перед громадою.

Розвиток громадянського суспільства в Європі мав ознаки, які можна охарактеризувати як демократичні:

а) формування нового типу колективної ідентичності - національної свідомості, поєднаної із громадянською свідомістю;

б) прагнення народу-нації мати власне представницьке демократичне врядування;

в) вимога до держави конституційно гарантувати свободу і права людини;

г) новий тип господарсько-економічних відносин, що базувалися на конкуренції та вільному ринку;

д) формування партійних політичних відносин з вимогою розподілу гілок влади;

е) формування справжнього релігійного та асоціаційного плюралізму за умов визнання єдиного державного правового поля [Карась 2003, c. 435].

“На зламі XIX-XX століть інтерес до громадянського суспільства в країнах континенту поступово згасає. Квінтесенцією поглядів теоретичної думки того часу на громадянське суспільство можемо зайти в спадщині австрійського філософа О.Шпана. На його думку, держава, як найвища цінність та іпостась народу, повинна функціонувати, керувати інститутами, здатними, з одного боку, втілювати її волю, а з іншого, мобілізувати на таке втілення різні соціальні групи. На роль таких інститутів пропонувалися корпорації, що являли собою об'єднання громадян за галузевим та професійним принципом [Пасько 1999]. Погляди на громадянське суспільство, згідно яких воно повинно розчинитись в державних структурах і керуватися ними, був розповсюджений в країнах континентальної Європи до 70-х років XX сторіччя. Він був викликаний певним розчаруванням громадськості цих країн у ліберальних цінностях, пануванням тоталітарних режимів у Європі, які блокували, а то й робили неможливими будь-які громадянські ініціативи, ставлячись до них з недовірою і презирством.

В процесі переходу європейських суспільств від індустріального ладу до постіндустріального, спостерігається відновлення практики унезалежнення особистості від держави та відродження інтересу до громадянського суспільства” [Пасько 1999].

Дослідники, які вивчають процеси становлення громадянського суспільства, зазначають, що можна по-різному розуміти його роль у рамках демократичних інституцій та законного політичного процесу. Так, дослідники Еверс та Лавіль зазначають, що за умов, коли державні органи нерідко вже просто не в змозі надавати послуги, які б задовольнили потреби все більш диференційованого населення, то включення громадських організацій до здійснення політики стає обов'язковою умовою ефективного функціонування держави.

На рівні ЄС участь громадянського суспільства є “корисним способом усунути дефіцит демократії Європейського Союзу”, і в цьому контексті громадські організації мусять діяти як “агенти політичної соціалізації” [Ruzza 2004].

Є також підхід, що визначає громадянське суспільство як таке, що походить не від особистих прав громадян, а від комунікативного процесу, який формує уявну політичну спільноту. В цьому контексті Тренц [Trenz 2009] визначив європейське громадянське суспільство як дискурсивне утворення у публічній сфері (громадській сфері), в якій “самовисування” (ініціативність) небагатьох активних громадян, що говорять від імені більшості, створює певний “порядок денний” у ЗМІ та в масових комунікаціях неформального характеру (чутках, “сарафанному радіо”). Інакше кажучи, ініціативна меншість не просто “виражає думки”, але своєю активністю налаштовує пасивну більшість на своє оцінне сприйняття суспільних подій і постатей, формує певну моду, цілі та рух за їх реалізацію. Однак в такому контексті громадянське суспільство не виступає в якості самостійного актора.

Інший підхід передбачає протиставлення громадянського суспільства державній владі та політиці загалом і зосередження його діяльності на розвитку форм самоврядування та спільно організованої соціальної допомоги, в тому числі через створення горизонтальних соціальних мереж для активізації громадської участі та суспільної солідарності [International Encyclopedia 2010, с. 301; Wasserman 1994, с. 3].