Поняття, принципи і система цивільного права

Договір факторингу є двостороннім та, як правило, відплатним. За домовленістю сторін договір факторингу може бути реальним (коли клієнт передає право грошової вимоги або фактор сплачує грошові кошти) або консенсуальним (коли клієнт зобов'язується передати право грошової вимоги або фактор зобов'язується сплатити кошти).

Слід звернути увагу на те, що ст. 1077 ЦК України виділяє два типи факторингу: при першому - здійснюється безпосередньо фінансування під відступлення права грошової вимоги (купівля права грошової вимоги); при другому йдеться лише про можливість такого факторингу з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором (наприклад, банк, уклавши договір факторингу з постачальником, за договором поставки набуває право вимоги до покупця у разі невиконання постачальником зобов'язань за кредитним договором). Останній за своєю суттю є ще одним видом забезпечення виконання зобов'язань, хоча він і не зазначений як такий у главі 49 ЦК України.

Особливістю договору факторингу є також те, що він, крім виконання основного зобов'язання фактора з передачі клієнту грошових коштів у розпорядження, може передбачати зобов'язання фактора щодо надання клієнту інших супутніх послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої йому відступається (ст. 1077 ЦК України).

Сторонами договору факторингу є фактор та клієнт. Згідно із законом фактором у договорі факторингу може бути банк або фінансова установа, а також фізична особа - підприємець, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (ст. 1079 ЦК України).

Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності (ст. 1079 ЦК України).

Отже, суб'єктний склад договору факторингу визначає, що цей договір може бути використаний виключно у підприємницькій діяльності.

Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне у майбутньому (майбутня вимога) (ст. 1078 ЦК України). На відміну від цесії, за якою іншій особі може бути передана будь-яка вимога, предметом договору факторингу може бути лише грошова вимога, тобто вимога на отримання грошей у рахунок оплати поставлених товарів, виконаних робіт, наданих послуг.

Предметом факторингу може бути грошова вимога у валюті України або в іноземній валюті.

Форма договору факторингу визначається нормами ст. 513 ЦК України, згідно з якою договір факторингу має бути вчинений у тій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається клієнтом фактора.

Як договір, що вчиняється виключно при здійсненні підприємницької діяльності, договір факторингу, як правило, передбачає , отримання фактором грошової винагороди.

За договором факторингу фактор сплачує клієнтові суму грошової вимоги, права за якою придбані фактором, зменшеною на суму своєї винагороди. Розмір винагороди фактора може визначатися: у конкретній сумі грошових коштів; у вигляді відсотків від розміру вимоги, права за якою відступлені; у вигляді різниці між номінальною вартістю права вимоги та її ринковою (оціночною) вартістю, а у разі авансування клієнта фактором розмір винагороди фактора може визначатися залежно від розміру облікової ставки Національного банку України, збільшеної на деяку кількість відсотків.

Враховуючи вимоги чинного законодавства, включаючи вимоги ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», договір факторингу має містити: назву договору, назву, адресу та реквізити суб'єкта підприємницької діяльності - фактора; прізвище, ім'я і по батькові фізичної особи, яка отримує послуги фактора, та її адресу; найменування, місцезнаходження юридичної особи - клієнта; найменування фінансової операції - факторингу; визначення права грошової вимоги, яку клієнт передає або зобов'язується передати факторові, сума коштів, яку фактор передає або зобов'язується передати клієнтові як плату за відступлене право вимоги, строк дії договору, порядок зміни і припинення дії договору, права та обов'язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору, інші умови, передбачені законом та згодою сторін; підписи сторін.

Серед прав та обов'язків сторін договору факторингу треба зазначити:

для фактора:

* права: право на всі суми, які фактор одержить від боржника на виконання вимоги, що набув від клієнта, відповідно до умов договору; право наступного відступлення фактором права грошової вимоги третій особі, якщо це встановлено договором; право на отримання винагороди за здійснення факторингу, якщо це відповідає суті договору; інші права, встановлені законом або договором;

* обов'язки: сплатити клієнтові суму коштів за грошову вимогу, права за якою придбані фактором, зменшеною на суму винагороди фактора, якщо інше не встановлено договором; надати клієнтові послуги, пов'язані з його грошовою вимогою, право якої він відступає, якщо це встановлено договором; надати клієнтові звіт і передати суму, що перевищує суму боргу клієнта, який забезпечений відступленням права грошової вимоги, якщо відступлення права грошової вимоги факторові здійснюється з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором і інше не встановлено договором; інші обов'язки, встановлені законом або договором;

для клієнта:

* права: право вимагати від фактора сплати суми коштів за грошову вимогу, права за якою придбані фактором, зменшеної на суму винагороди фактора, якщо інше не встановлено договором; право на отримання звіту та грошової суми, що перевищує суму боргу клієнта, який забезпечений відступленням права грошової вимоги, якщо відступлення права грошової вимоги факторові здійснюється з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором і інше не встановлено договором; інші обов'язки, встановлені законом або договором;

* обов'язки: передати право грошової вимоги фактору в порядку, встановленому договором (у договорі з консенсуальною конструкцією); повідомити боржника про відступлення права грошової вимоги фактора, якщо це передбачено договором; сплатити фактору залишок боргу, якщо сума, одержана фактором від боржника, виявилася меншою від суми боргу клієнта перед фактором, що був забезпечений відступленням права вимоги; сплатити винагороду факторові, якщо

це відповідає суті договору; інші обов'язки, встановлені законом або договором.

Закон не встановлює відповідальності клієнта за невиконання або неналежне виконання боржником грошової вимоги, право якої відступається і яка пред'явлена до виконання фактором. Однак клієнт може взяти на себе за договором факторингу таку відповідальність (ст.1081 ЦК У). У цьому разі відповідальність клієнта перед фактором буде такою самою, як відповідальність первісного кредитора у зобов'язанні перед новим кредитором, який поручився за невиконання боржником свого обов'язку (ст.519 ЦК У), тобто буде відповідальністю поручителя (солідарною чи субсидіарною) залежно від того, що визначать сторони у договорі.

25.7 Порядок та форми розрахунків у господарському обороті, особливості розрахунків між суб'єктами підприємницької діяльності, види безготівкових розрахунків.

Інформація

Виконання грошових зобов'язань між суб'єктами цивільного обороту здійснюється шляхом розрахунків, їх ціллю є виконання та документальне оформлення сплати платником грошових коштів їх отримувачу. За своєю формою розрахунки поділяються на готівкові та безготівкові. Відповідно до цього виконання готівкових розрахунків здійснюється завдяки передачі платником отримувачеві грошових знаків (банкнот і монет), а виконання безготівкових розрахунків здійснюється через банк або іншу платіжну систему за допомогою розрахункових документів в електронному або паперовому вигляді (ст. 3 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні»).

Згідно із законом розрахунки в Україні можуть здійснюватися в національній валюті України та іноземній валюті.

Відповідно до вимог закону розрахунки за участю суб'єктів підприємницької діяльності в Україні у готівковій та (або) безготівковій формі (із застосуванням платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо) при продажу товарів (наданні послуг) у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг здійснюються через зареєстровані, опломбовані в установленому порядку та переведені у фіскальний режим роботи реєстратори розрахункових операцій (ст.3 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг»).

Під видами безготівкових розрахунків слід розуміти визначені законодавством, банківською практикою та звичаями ділового обороту способи виконання грошових зобов'язань через установи банків або інші платіжні системи.

Відповідно до вимог законодавства безготівкові розрахунки здійснюються через банки, інші фінансові установи, в яких відкрито відповідні рахунки, якщо інше не випливає із закону та не обумовлене видом безготівкових розрахунків.

Закон визначає, що при здійсненні безготівкових розрахунків в Україні допускаються розрахунки із застосуванням платіжних доручень, акредитивів, розрахункових чеків (чеків), розрахунків за інкасо, а також інші розрахунки, передбачені законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту (ст. 1088 ЦК України). Серед останніх можна, зокрема, зазначити розрахунки із використанням векселів, розрахунки в порядку договірного списання, розрахунки із застосуванням спеціального платіжного засобу (платіжної картки), розрахунки із застосуванням платіжних вимог-доручень, платіжних вимог, клірингові розрахунки (розрахунки кліринговими вимогами), розрахунки через підприємства поштового зв'язку та ін. Зазначені види безготівкових розрахунків розрізняються порядком їх здійснення, документообігом за ними, видами розрахункових документів тощо. Порядок здійснення безготівкових розрахунків в Україні крім ЦК України, регулюється законами та банківськими правилами. Під останніми слід розуміти правила, встановлені нормативно-правовими актами Національного банку України (ст. 51 Закону України «Про банки і банківську діяльність»), оскільки саме до компетенції цього державного органу закон (ст. 40 Закону України «Про Національний банк України») відносить встановлення правил, форм і стандартів розрахунків банків та інших юридичних і фізичних осіб в економічному обігу України із застосуванням як паперових, так і електронних документів, а також платіжних інструментів та готівки.

? Питання для самоперевірки

1. Дайте поняття договору позики.

2. Охарактеризуйте права і обов'язки сторін за договором позики.

3. В якій формі укладається договір позики ?

4. Дайте поняття кредитного договору і комерційного кредиту.

5. Охарактеризуйте договір банківського рахунку.

6. Що таке банківська таємниця ?

7. Дайте поняття договору факторингу.

8. Назвіть сторони в договорі факторингу.

9. Визначте права і обов'язки, відповідальність сторін за договором факторингу.

10. Які є форми розрахунків у господарському обороті ?

11. В чому особливості розрахунків між суб'єктами підприємницької діяльності ?

12. Назвіть види безготівкових розрахунків.

26. ДОГОВІР ДОРУЧЕННЯ. ДОГОВІР КОМІСІЇ. ЗБЕРІГАННЯ. УПРАВЛІННЯ МАЙНОМ

Прочитайте

Л - 1-2, 32, 106, 121, 125, 131-134, 174

26.1 Поняття, сторони, предмет, форма договору доручення. Права і обов'язки сторін. Припинення договору доручення

Інформація

Доручення - це договір, у силу якого одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок іншої особи (довірителя) певні юридичні дії. За правочином, вчиненим повіреним, прав та обов'язків набуває безпосередньо довіритель (ст. 1000 ЦК України).

Договір доручення належить до категорії договорів з надання послуг - дій досить широкого спектру, не пов'язаних у цьому випадку із створенням речі. Послуги у договорі доручення породжують відповідне благо, що має вартісну природу. Зобов'язання, що виникає через укладання договору доручення, можна характеризувати як різновид зобов'язання з надання послуг, в якому «один контрагент доручає іншому контрагенту ведення певної справи, не пов'язаної зі створенням матеріального результату, а спрямованої на досягнення різних інших ефектів».

Повірений у договорі доручення створює права та обов'язки безпосередньо для довірителя (п. 1 ст. 1000 ЦК України). Ця умова є сутністю відносин представництва (глава 16 ЦК України). Договір доручення належить до одного з видів представництва - договірного, і на нього розповсюджуються відповідні норми про представництво.

Договір доручення вважається консенсуальним - права й обов'язки сторін виникають з моменту досягнення згоди за всіма істотними умовами. Договір доручення може бути як сплатним, так і безоплатним (ст.1002 ЦК У).

Сторонами у договорі доручення є довіритель і повірений. Ними можуть бути фізичні та юридичні особи. До фізичних осіб - як довірителів, так і повірених висуваються вимоги щодо їх повної дієздатності. Юридична особа є завжди дієздатною.

Предмет договору доручення становлять дії повіреного, спрямовані на здійснення суб'єктивних прав та обов'язків або на їх здобуття. Власне, це надання нематеріальних посередницьких послуг. Предмет договору може конкретизуватися вказівками довірителя, наприклад, щодо порядку та способу здійснення відповідних юридичних дій.

Юридичні дії, які належить здійснити повіреному, мають бути чітко визначені у договорі доручення або виданій на підставі договору довіреності (ст. 1003 ЦК України).

У главі 68, присвяченій договору доручення, відсутня спеціальна регламентація форми даного договору. З цього випливає, що мають застосовуватися загальні правила ЦК України про форму право-чинів (статті 205-210 ЦК України). У статтях 1000, 1007 ЦК України вказується, що це може бути довіреність, видана на підставі договору.

Строк договору доручення визначається характером доручення. Він може мати певний проміжок часу, наприклад, якщо на повіреного покладено обов'язок укласти договір з третіми особами. Також строк дії договору може бути обмежений певною датою (наприклад, отримання заробітної плати, авторської винагороди). Слід зазначити, що строк дії договору залежить від строку дії довіреності і не може його перевищувати.

Передбачений цивільним законодавством максимальний строк дії довіреності складає три роки. Якщо договір перевищує цей строк, необхідно скласти нову довіреність.

Довіритель і повірений у силу договору наділяються відповідними правами та обов'язками. Повірений зобов'язаний:

1) особисто виконати дане йому доручення. Це зумовлено нематеріальним характером послуги, що надається ним і довірчими відносинами, які обумовлюють, як правило, даний договір. Тому в законодавстві передбачаються певні обмеження щодо передоручення і встановлюється детальна регламентація цього процесу (ст. 240 ЦК України).

Передоручення - особливий вид заміни сторін у зобов'язанні, дозволяється лише у разі, якщо це передбачено договором або повірений примушений до цього обставинами з метою охорони інтересів довірителя.

Повірений, який передовірив виконання іншій особі, має негайно сповістити про це довірителя. У цьому разі він відповідає лише за вибір замісника;

2) повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання доручення (ст. 1006 ЦК України).

Виконання цього обов'язку надає довірителю змогу розібратися у ситуації і при потребі змінити свої вказівки або відмовитися від договору;

3) після виконання доручення або в разі припинення договору до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк чинності якої не сплинув, і надати звіт із залученням виправдальних документів, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення;

4) негайно передавати довірителю все одержане у зв'язку з виконанням доручення.

На довірителя також покладаються певні обов'язки на підставі договору доручення (ст. 1007 ЦК України). Довіритель зобов'язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення.

Довіритель зобов'язаний, якщо інше не передбачено договором:

1) забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення;

2) відшкодувати повіреному витрати, пов'язані з виконанням доручення;

3) негайно прийняти від повіреного все одержане ним згідно з договором;

4) виплатити повіреному плату, якщо вона йому належить. Такий обов'язок виникає при сплатному договорі доручення, і певна плата передбачена законом для комерційного представництва.

Довіритель або повірений мають право відмовитися від договору доручення у будь-який час (пункти 1-2 ст. 1008 ЦК України). Отже, договір доручення припиняється у разі:

1) відмови довірителя від договору.

Якщо договір доручення припинений до того, як доручення було повністю виконане повіреним, довіритель має відшкодувати повіреному зазнані при виконанні доручення витрати, а якщо повіреному належить плата - також виплатити йому плату рівноцінну виконаній ним роботі. Це правило не застосовується до виконання повіреним доручення після того, як він довідався або міг довідатися про припинення договору доручення;

2) відмови повіреного від договору доручення;

3) смерті довірителя або повіреного;

4) визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеженим у дієздатності чи безвісно відсутнім;

5) ліквідації юридичної особи.

У разі смерті повіреного його спадкоємці зобов'язані повідомити довірителя про припинення договору доручення та вжити заходів, необхідних для охорони майна довірителя, зокрема зберегти його речі, документи та передати довірителеві. Такий самий обов'язок покладається на ліквідатора юридичної особи - повіреного (ст. 1010 ЦК України).

Слід зазначити, що при комерційному представництві довіритель, який відмовляється від договору, зобов'язаний повідомити другу сторону про припинення договору не пізніше як за один місяць до його припинення, якщо триваліший строк не передбачений договором.

Довіритель звільняється від такого обов'язку у разі припинення юридичної особи, яка виступає комерційним представником (ст. 1008 ЦК України).

26.2 Поняття, сторони, предмет, форма договору комісії. Права і обов'язки сторін. Субкомісія. Види договору комісії. Припинення договору комісії.

Інформація

За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента (ст. 1011 ЦК України).

У деяких випадках договір комісії має спільні риси із договором підряду. Основна їх відмінність полягає у тому, що за договором комісії комітент виконує дії лише юридичного характеру. Підряд передбачає досягнення певного матеріального результату. При цьому договір комісії - це договір про надання послуг, а договір підряду - це договір на виконання робіт.

Консигнація - це різновид договору комісії, що застосовується переважно у зовнішньоекономічних договорах. Історично консигнація, власне, подвійний договір комісії - це комісія більш широкого змісту - призначення одним комісіонером (іноді комітентом) іншого від свого імені, але за чужий рахунок.

Стороною у договорі комісії виступає саме комісіонер (посередник), який діє від власного імені і тому сам набуває прав та обов'язків за цим договором, які зобов'язаний передати комітенту. Комітент не стає учасником правочинів, укладених комісіонером, навіть якщо він має за ними права та обов'язки і згадується у договорі. Тому спірні питання, що виникають у процесі виконання цього договору, вирішують між собою комісіонер та третя сторона, хоча договір комісії укладається комісіонером за дорученням комітента і за його рахунок.

Договір комісії за своєю природою є консенсуальним, двостороннім та сплатним. Спеціальних вимог щодо форми договору комісії закон не виділяє. На нього розповсюджуються загальні правила про форму правочинів.

Права та обов'язки сторін є основним змістом договору комісії і мають взаємний характер.

Основним обов'язком комісіонера є здійснення правочинів згідно із вказівками комітента і на найбільш вигідних для нього умовах (ч. 1 ст. 1014 ЦК України). При цьому комісіонер відповідає за дійсність, а не за виконання правочинів, укладених ним з третіми особами.

Комісіонер не відповідає перед комітентом за невиконання третьою особою договору, вчиненого з нею за рахунок комітента (ч. З ст. 1016 ЦК України). Так, якщо за вимогами до третіх осіб за договором комісії сплатити кошти або здійснити передачу товару закінчився термін позовної давності, комісіонер зобов'язаний відшкодувати комітентові збитки, що сталися через несвоєчасне виконання, але він не буде відповідати у разі відмови третьої особи від виконання договору. Винятком із цього правила є два випадки:

1) коли комісіонер не виявив необхідної обачності при виборі третьої особи;

2) коли взяв на себе поруку за виконання третьою особою договору (делькредере).

У разі порушення третьою особою договору, укладеного з нею комісіонером, комісіонер зобов'язаний негайно повідомити про це комітента, зібрати та забезпечити необхідні докази. Комітент має право вимагати від комісіонера відступлення права вимоги до цієї особи (п. 4 ст. 1016 ЦК України).

Комісіонер зобов'язаний вчиняти правочини на умовах, найбільш вигідних для комітента.

Комісіонер отримує від комітента загальні вказівки, які той вважає для себе вигідними при виконанні доручення.

Комісіонерові, який є підприємцем, може бути надано право відступати від вказівок комітента без попереднього запиту про це, але з обов'язковим повідомленням комітента про допущені відступи (п. 2 ст. 1017 ЦК України). Комісіонер, який продав майно за нижчою ціною, повинен заплатити різницю комітентові, якщо комісіонер не доведе, що він не мав можливості продати майно за погодженою ціною, а його продаж за нижчою ціною попередив більші збитки (ст. 1017 ЦК України).

Згідно зі ст. 1021 ЦК України комісіонер зобов'язаний зберігати належним чином майно, передане йому комітентом. Відповідно він відповідає за втрату, нестачу або пошкодження майна, що знаходиться у нього. Комісіонер має право для забезпечення своїх вимог за договором комісії притримати річ, яка має бути передана комітентові.

Закон не містить вимог щодо особистого виконання договору комісії. За загальним правилом комісіонер має право залучати третіх осіб до виконання умов договору, у тому числі й укладати договір субкомісії, залишаючись відповідальним за дії субкомісіонера перед комітентом. Договір субкомісії - це договір, у якому комісіонер щодо субкомісіонера виступає комітентом, але при цьому відповідає перед комітентом за субкомісіонера.

Комітент не має права без згоди комісіонера вступати у відносини з субкомісіонером (ст. 1015 ЦК України).

Після виконання договору комісії комісіонер зобов'язаний надати комітентові звіт і передати йому все одержане за договором (ст. 1022 ЦК України).

Комісіонер має право на відшкодування йому понесених витрат.

Крім того, він має право утримувати належні йому за договором комісії суми з усіх сум, що надійшли до нього для комітента, - це сума комісійної винагороди, винагорода за делькредере, відшкодування понесених ним витрат.

Комітент зобов'язаний прийняти від комісіонера виконання за договором комісії (ст. 1023 ЦК України). Це означає:

1) прийняти все належно виконане;

2) оглянути майно, придбане для нього комісіонером, і негайно повідомити комісіонера про виявлені у цьому майні недоліки;

3) забезпечити комісіонера всім необхідним для виконання зобов'язання (передати товар, перерахувати кошти тощо).

Майно, що перебуває у комісіонера і є об'єктом угоди купівлі-продажу, залишається у власності комітента.

Комісіонер не набуває щодо цього майна жодних прав, але й ризик випадкової загибелі чи пошкодження майна несе його власник - комітент, усі витрати щодо утримання цього майна, крім витрат на зберігання, також несе комітент. Майно, придбане комісіонером за рахунок комітента, є власністю комітента (ст. 1018 ЦК України).

Основний обов'язок комітента - оплатити комісійну винагороду та відшкодування понесених комісіонером витрат.

Договір комісії може бути укладений на визначений строк або без визначення строку його чинності, з визначенням або без визначення території його виконання, із зобов'язанням комітента не надавати третім особам права вчиняти в його інтересах і за його рахунок правочини, вчинення яких доручено комісіонерові, або без такого зобов'язання, з умовою чи без умови щодо асортименту товарів, які є предметом комісії (ст. 1012 ЦК України).

Важливим у правовому регулюванні договору комісії є питання про можливість відмови сторін від договору. Право на відмову від договору комісії має як комітент, так і комісіонер.

Якщо договір комісії укладено без визначення строку, комітент повинен повідомити комісіонера про відмову від договору не пізніше ніж за 30 днів.

У разі відмови комітента від договору комісії він має у строк, встановлений договором, а якщо такий строк не встановлений, - негайно розпорядитися своїм майном, яке є у комісіонера. У разі невиконання комітентом цього обов'язку комісіонер має право передати це майно на зберігання за рахунок комітента або продати майно за найвигіднішою для комітента ціною. Вирішується питання і про відшкодування витрат, зроблених комітентом у зв'язку з виконанням договору.

У разі відмови комітента від договору комісії комісіонер має право на відшкодування витрат, зроблених ним у зв'язку з виконанням договору (ст. 1025 ЦК України).

Комісіонер теж має право відмовитися від договору комісії, але лише тоді, коли строк не встановлений договором. Комісіонер повинен повідомити комітет про відмову від договору не пізніше ніж за 30 днів.

Комісіонер, який відмовився від договору комісії, має вжити заходів, необхідних для збереження майна комітента. У разі відмови комісіонера від договору комісії комітент повинен розпорядитися своїм майном, яке є у комісіонера, протягом 15 днів від дня отримання повідомлення про відмову комісіонера від договору.

У разі невиконання комітентом цього обов'язку комісіонер має право передати це майно на зберігання за рахунок комітента або продати майно за найвигіднішою для комітента ціною (ст. 1026 ЦК України).

Договір комісії припиняється у разі смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи - комісіонера (ст.1027 ЦК У).

Законом можуть бути встановлені особливості договору комісії щодо окремих видів майна (ст.1028 ЦК У): комісійна торгівля непродовольчими товарами; комісійна торгівля продовольчими товарами; комісійна торгівля продукцією виробничо-технічного призначення.

26.3 Поняття, сторони, предмет, об'єкт, форма та строк договору зберігання.

Інформація

Ч. 1 ст. 936 ЦК України визначає, що за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Даний договір покликаний регулювати відносини щодо зберігання у побутовій сфері. Він характеризується односторонністю, безоплатністю, реальністю та особистісністю договірних зв'язків.

В ч. 2 ст. 936 ЦК України йдеться про відносини зберігання у професійній сфері - у разі, якщо зберігачем є особа, яка здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), може бути встановлений обов'язок зберігача зберігати річ, яка буде передана йому в майбутньому.

Тут прослідковується двосторонність, оплатність та консенсуальність даного договору, а у разі, коли зберігання речей здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування, договір набуває ще й ознак публічного договору.

Сторонами (контрагентами) за даним договором є поклажодавець та зберігач. Поклажодавцем є особа, яка передала річ на зберігання. Поклажодавцем може бути фізична чи юридична особа, яка є власником речі, або інша особа, уповноважена для передання речі на зберігання. Щодо спеціальних видів зберігання можуть вирізнятися і певні вимоги до поклажодавця. Так, у разі зберігання речей пасажира Поклажодавцем може бути лише пасажир. Що стосується зберігача, то ним слід визнавати особу, яка зобов'язана прийняти річ на зберігання, утримувати її впродовж певного строку і повернути у цілісності та схоронності. Зберігачем також може бути, як правило, право- та дієздатна фізична або юридична особа, однак в окремих випадках до особи - зберігача також можуть ставитися певні умови. Наприклад, у разі встановлення обов'язку зберігати майно у майбутньому зберігач має бути професійним зберігачем, тобто повинен здійснювати свою діяльність на засадах підприємницької діяльності.

Предметом договору зберігання є послуга, що полягає в сукупності корисних дій, спрямованих на прийняття, зберігання та подальше повернення зберігачем певного об'єкта.

Об'єктом зберігання, як правило, є рухома річ. При цьому вона може бути як індивідуально визначена, так і визначена родовими ознаками, наприклад, у разі зберігання речей, що є предметом спору (секвестр).

Іншою істотною обставиною даного договору є строк (термін) даного договору, тобто період часу, впродовж якого (чи до досягнення якого) зберігач зобов'язаний зберігати передану йому річ. При цьому договір зберігання може бути строковим (тобто укладеним на певний визначений у договорі строк) і безстроковим (тобто таким, що припиняється вимогою повернути майно, яке знаходиться на зберіганні).

Особливим аспектом договору зберігання є можливість встановлення його оплатності за згодою сторін, тому окрема роль при цьому відводиться ціні договору.

Форма договору зберігання залежить від різних обставин. Так, якщо сторонами договору є фізичні особи, то договір укладається, як правило, в усній формі. При цьому окремі різновиди договорів зберігання можуть укладатися вчиненням конклюдентних дій, наприклад, під час зберігання речей у камерах схову.

Письмова форма вимагається у разі, коли договір укладається між двома юридичними особами, між фізичною та юридичною особами або коли сума оплати перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (ст. 208 ЦК України).

Крім загальних підстав, письмова форма для договору зберігання є обов'язковою у разі, коли зберігач зобов'язується взяти річ, незалежно від її вартості, на зберігання у майбутньому (ст. 937 ЦК України). До простої письмової форми договору зберігання прирівнюються документи (розписка, квитанція та ін.), підписані зберігачем.

Підтвердженням наявності між особами договірних відносин, а також того, що річ була передана на зберігання, крім письмового договору може бути наявність у поклажодавця легітимаційного знака (номерного жетона, іншого знака, що посвідчує прийняття речі на зберігання), якщо це встановлено законом, іншими актами цивільного законодавства або є звичним для цього виду зберігання. При цьому утримувач даного легітимаційного знака презюмується належним поклажодавцем, тому зберігач зобов'язується виконати свої зобов'язання зі зберігання перед пред'явником легітимаційного знака.

26.4 Права та обов'язки сторін за договором зберігання. Відповідальність сторін.

Інформація

Змістом договору зберігання є права та обов'язки сторін. Отже, слід диференціювати права та обов'язки поклажодавця і зберігача. До обов'язків поклажодавця відносять:

обов'язок попередити про властивості речі, переданої на зберігання, та особливості її зберігання (ст. 952 ЦК України);

обов'язок оплатити витрати, пов'язані зі зберіганням, коли це обумовлено договором чи законом (ч. 3 ст. 947 ЦК України);

обов'язок внести за зберігання плату при умові, що вона та строки її внесення встановлені договором зберігання (ч. 1 ст. 946 ЦК України);

обов'язок відшкодувати надзвичайні витрати (ч. 2 ст. 947 ЦК України);

обов'язок забрати річ від зберігача після закінчення строку зберігання (ст. 948 ЦК України).

Що стосується зберігача, то спектр його обов'язків є значно ширшим і містить у собі:

обов'язок прийняти річ на зберігання (ст. 940 ЦК України);

обов'язок зберігати річ впродовж всього обумовленого договором строку або до моменту витребування речі поклажодавцем (ч. 1 ст. 938 ЦК України);

обов'язок забезпечувати схоронність речі (ч. 1 ст. 942 ЦК України);

обов'язок піклуватися про річ як про свою власну у разі, коли зберігання здійснюється безоплатно (ч. 2 ст. 942 ЦК України), - це означає, що речі поклажодавця мають зберігатись у тих самих умовах, що й аналогічні речі зберігача;

обов'язок надавати послуги щодо зберігання особисто (ч. 1 ст. 943 ЦК України);

обов'язок не користуватися річчю, переданою поклажодавцем, а також не передавати її у користування іншій особі (ст. 944 ЦК України);

обов'язок негайно повідомляти поклажодавця про необхідність зміни умов зберігання речі й отримати на це його відповідь (ч. 1 ст. 945 ЦК України);

обов'язок повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості у випадку іррегулярного зберігання (ч. 1 ст. 949 ЦК України).

Відповідальність сторін за договором зберігання

Поклажодавець відповідає перед контрагентом за договором:

за збитки, заподіяні зберігачеві внаслідок того, що зберігання не відбулося (ч. 2 ст. 939 ЦК України);

за несвоєчасність чи неповноту сплати винагороди за зберігання та за відшкодування витрат на зберігання (ч. 2 ст. 625 ЦК України);

за несвоєчасне отримання речі зі зберігання (ст. 948 ЦК України) поклажодавець зобов'язаний не лише внести плату за весь фактичний час її зберігання (ч. З ст. 946 ЦК України), а й відшкодувати всі збитки, пов'язані з тим, що він не забрав річ після закінчення строку договору зберігання;

за збитки, заподіяні властивостями речі, переданої на зберігання (ст. 952 ЦК України).

Відповідальність зберігача:

за відмову від прийняття речей на зберігання (ст. 940 ЦК України);

за втрату (нестачу) або пошкодження речей, прийнятих на зберігання (ст. 950 ЦК України).

26.5 Зберігання на товарному складі

Інформація

За договором складського зберігання товарний склад зобов'язується за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути його у схоронності (ч. 1 ст. 957 ЦК України). Даний договір слід охарактеризувати як двосторонній, консенсуальний та сплатний.

Особливим суб'єктом даного договору є зберігач, яким виступає товарний склад. Товарним складом згідно з ч. 1 ст. 956 ЦК України є організація, яка зберігає товар та надає послуги, пов'язані зі зберіганням, на засадах підприємницької діяльності. При цьому законодавець розрізняє два види товарних складів: власне товарний склад і товарний склад загального користування. Суттєва відмінність між ними полягає у тому, що товарний склад загального користування здійснює свою діяльність на підставі публічного договору (ч. 2 ст. 957 ЦК України), тобто на підставі закону, інших нормативно-правових актів або дозволу (ліцензії) він зобов'язаний приймати на зберігання товари від будь-якої особи (ч. 2 ст. 956 ЦК України). Є також певна специфіка у визначенні поклажодавця за договором складського зберігання. За даним договором поклажодавець конкретизується, як правило, коли він передає товар для зберігання на склад.

Об'єктом договору складського зберігання є товар, який з точки зору економічної теорії розуміється як результат праці, що призначений для подальшої реалізації, а не для споживання.

Договір складського зберігання має бути укладений у письмовій формі. Однак на практиці між контрагентами інколи укладаються письмові договори складського зберігання, в яких зазначається не лише факт передачі товару на склад, а мають місце і чітко зазначені права й обов'язки сторін та інші істотні умови. Тому законодавець вважає, що письмова форма даного договору дотримується у разі, коли товарний склад видав поклажодавцю складський документ. До складських документів належать: складська квитанція, просте складське свідоцтво та подвійне складське свідоцтво.

26.6 Спеціальні види договору зберігання

Інформація

Зберігання речі у ломбарді

Суб'єктами зберігання речі в ломбарді, з однієї сторони, є ломбард (зберігач) як юридична особа, а з іншої, - фізична особа (поклажодавець), об'єктом може бути індивідуально визначена рухома річ.

Форма договору зберігання в ломбарді є письмовою і оформляється видачею поклажодавцю іменної квитанції (ч. 1 ст. 967 ЦК України).

Певною специфікою наділені права й обов'язки сторін за договором.

Зберігання цінностей у банку

Зберігачем за даним договором є виключно банк, правовий статус якого визначається спеціальним законодавством, об'єктом даного виду зберігання є не будь-яка річ, а лише документи, цінні папери, дорогоцінні метали, каміння, інші коштовності та цінності (ч. 1 ст. 969 ЦК України).

Договір укладається у письмовій формі, і його укладення засвідчується видачею банком поклажодавцеві іменного документа, пред'явлення якого є підставою для повернення цінностей поклажедавцеві (ч. 3 ст. 969 ЦК України).

Іншою особливістю цього договору є виділення окремих його видів, до яких належать зберігання з наданням індивідуального банківського сейфу, що охороняється банком, та зберігання з наданням індивідуального банківського сейфу, що не охороняється банком (статті 970-971 ЦК України).

Зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту

Даний договір має публічний характер, оскільки, як визначає законодавець, камери схову загального користування, що перебувають у віданні організацій, підприємств транспорту, зобов'язані приймати на зберігання речі пасажирів та інших осіб незалежно від наявності у них проїзних документів (ч. 1 ст. 972 ЦК України).

Особливим суб'єктом даного договору є зберігач, яким може виступати лише організація, підприємство транспорту. Поклажодавцем за цим різновидом зберігання може бути лише фізична особа.

Законодавець виділяє два види даного зберігання: зберігання у власне камерах схову та зберігання в автоматичних камерах схову.

Укладення договору та факт прийняття речей на зберігання до камери схову підтверджується видачею поклажодавцю квитанції або номерного жетону (ч. 2 ст. 972 ЦК України).

Дані документи не видаються поклажодавцю у разі зберігання речей в автоматичних камерах схову. Виконання обов'язку зберігача видати річ за цим договором провадиться після пред'явлення зберігачу зазначених документів. Втрата цих документів не унеможливлює видачу поклажодавцю речі, він лише має надати зберігачеві докази належності йому цієї речі (ч. 5 ст. 972 ЦК України).

Важливу роль у даному договорі відіграє строк, протягом якого камера схову зобов'язана зберігати річ. Даний строк встановлюється правилами, що видаються відповідно до транспортних кодексів (статутів), або за домовленістю сторін. Якщо поклажодавець не забрав річ у зазначені строки, камера схову зобов'язана зберігати її протягом трьох місяців. Зі спливом цього строку річ може бути продана у порядку, встановленому законом (ч. 4 ст. 972 ЦК України).

Ще однією специфікою даного договору є те, що у разі втрати, нестачі або пошкодження речі, зданої до камери схову, заподіяні поклажодавцю збитки відшкодовуються протягом доби з моменту пред'явлення вимоги про їх відшкодування у розмірі суми оцінки речі, здійсненої сторонами при переданні її на зберігання (ч. З ст. 972 ЦК України).

Зберігання речей у гардеробі організації

Специфічними ознаками цього спеціального виду зберігання є місце зберігання, до якого належить гардероб організації. Під поняттям «гардероб» слід розуміти спеціально відведене та обладнане місце (частину приміщення) організації для зберігання верхнього одягу, головних уборів та інших речей.

Зберігачем речей є юридична особа, яка має у своєму підпорядкуванні відповідний гардероб (ч. 1 ст. 973 ЦК України). Об'єктом за договором зберігання, як правило, є верхній одяг, головні убори, взуття, валізи (сумки), портфелі, кейси, інша ручна поклажа.

Зберігач речі, зданої до гардеробу, незалежно від того, чи здійснюється зберігання за плату, чи безоплатно, зобов'язаний вжити усіх заходів щодо забезпечення схоронності речі. Укладення договору та факт передачі речі на зберігання у гардероб може посвідчуватися легітимаційним знаком (номерним жетоном).

Іншою особливістю цього договору є те, що правила зберігання речей у гардеробах поширюються і на спеціально відведені місця для зберігання верхнього одягу, головних уборів у закладах охорони здоров'я та інших закладах (ч. 2 ст. 973 ЦК України).

Зберігання речей пасажира під час його перевезення

Особливостями цього договору є те, що він має змішаний характер і застосовується разом із договором перевезення пасажира та багажу. Зберігачем за цим договором є власник відповідного транспортного засобу (літак, потяг, судно, рейсовий автобус, таксі тощо). Поклажодавцем може бути лише пасажир, який уклав відповідний договір перевезення.

Об'єктом за цим договором може бути валіза (сумка), особисті речі пасажира, які під час його перевезення мають знаходитись у спеціально відведених для цього місцях (багажне відділення, багажник тощо). До об'єктів цього зберігання не належать дорогоцінні метали та гроші (ст. 974 ЦК України).

Укладення цього договору та факт передачі речі зберігачеві може посвідчуватися відповідними квитанціями чи іншими документами, але така умова є необов'язковою.

Зберігання речей у готелі

Готелі, як і гуртожитки, мотелі, будинки відпочинку, пансіонати, санаторії та інші подібні організації, у приміщеннях яких особа тимчасово проживає, відповідають за схоронність майна, внесеного до них (нього) (частини 1, 4 ст. 975 ЦК України). При цьому річ вважається такою, що внесена до готелю чи іншої організації, якщо вона передана працівникам готелю чи іншої організації (носій, портьє, покоївка, комендант) або знаходиться у приміщенні, відведеному для особи.

Об'єктом цього зберігання можуть бути як особисті речі поклажодавця (валіза (сумка), автомобіль тощо), так і інші речі, що знаходяться при ньому. На відміну від попереднього договору, у разі зберігання речей у готелі об'єктом цього зберігання можуть бути також і цінності (цінні папери, коштовності) лише за умови, що вони були окремо передані готелю чи іншій організації на зберігання (ч. 2 ст. 975 ЦК України).

Специфікою цього виду зберігання є той факт, що у разі втрати чи пошкодження речі поклажодавець зобов'язаний негайно повідомити про це готель чи іншу організацію. Також він повинен довести факт внесення цієї речі до готелю чи іншої організації.

У разі, якщо до закінчення строку проживання особа не пред'явила свої вимоги до готелю чи іншої організації, то законодавець презюмує, що її речі не були втрачені чи пошкоджені (ч. З ст. 975 ЦК України).

Зберігання речей, що є предметом спору (секвестр)

Специфікою договору є те, що об'єктом зберігання в порядку секвестру є річ, що становить предмет спору - може бути як рухома, так і нерухома річ.

Закон виділяє два види секвестрів: договірний та судовий.

За договірним секвестром дві або більше осіб, між якими виник спір про право на річ, можуть передати цю річ третій особі, яка зобов'язується після розв'язання спору повернути річ особі, якій вона буде присуджена судом або вирішена її доля за погодженням усіх осіб, між якими є спір (ч. 1 ст. 976 ЦК України).

За судовим секвестром річ, що є предметом спору, може бути передана за рішенням суду на зберігання особі, призначеній судом, або особі, визначеній за домовленістю осіб, між якими є спір (ч. 2 ст. 976 ЦК України). При цьому особа, якій передається річ на зберігання за судовим секвестром, має висловити свою згоду, якщо інше не встановлено судом. Слід зазначити, що судовий секвестр презюмується платним. Плата встановлюється за рахунок сторін, між якими виник спір.

Зберігання автотранспортних засобів

Специфікою цього договору є його публічність у разі, коли, зберігання автотранспортних засобів здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності (ч. 1 ст. 977 ЦК України).

Форма укладення цього договору письмова. Укладення договору та факт прийняття автотранспортного засобу на зберігання посвідчується квитанцією (номером, жетоном).

Певною специфікою наділяє законодавець зберігання транспортного засобу у разі, коли це зберігання здійснюється боксом та гаражем на спеціальних стоянках (ч. 2 ст. 977 ЦК України). У цьому разі зберігач зобов'язується не допускати проникнення у них сторонніх осіб і видати транспортний засіб за першою вимогою поклажодавця.

Договір зберігання транспортного засобу поширюється також на відносини між гаражно-будівельними і гаражними кооперативами та їх членами, якщо в законі чи статуті цих кооперативів не встановлюється інше.

Договір охорони

Спеціальним різновидом договору зберігання, який виділяє ЦК України, є договір охорони (ст. 978 ЦК України). Специфікою цього договору є те, що його суб'єктом є не зберігач, а охоронець, яким може бути суб'єкт підприємницької діяльності. Об'єктом даного права є майно або недоторканність особи. Договір охорони має сплатний характер.

Даний договір поділяється на два основних підвиди: договір охорони майна (як правило, нерухомого) та договір охорони особи (сек'юріті).

При цьому охоронець зобов'язується, на відміну від договору зберігання, де зберігач забезпечує схоронність майна, забезпечити недоторканність особи чи майна, які охороняються. Певними особливостями наділяються також і обов'язки володільця майна або особи, які охороняються. Вони наділяються двома основними обов'язками: 1) виконувати передбачені договором правила особистої та майнової безпеки; 2) щомісяця сплачувати охоронцю встановлену плату.

26.7 Поняття, форми, істотні умови договору управління майном

Інформація

Управління майном - це будь-які юридичні і фактичні дії, вчинювані з цим майном управителем від свого імені згідно з договором. За договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснити від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача) (ст. 1029 ЦК України).

Договір управління майном належить до реальних договорів, оскільки він вважається укладеним з моменту передачі майна управителю. Цей договір є сплатним. У ньому мають бути зазначені розмір і форма плати управителя (ст. 1035 ЦК України). У договорі завжди повинен бути визначений строк управління, тому цей договір є строковим (ст. 1036 ЦК України).

Договір управління майном може бути як на користь його учасників, так і на користь третьої особи (вигодонабувача).

Сторонами договору управління майном є установник управління - кредитор і управитель (боржник), а у випадках, передбачених договором, - третя особа - вигодонабувач.

Установником управління завжди є власник майна.

Управління може встановлюватися щодо будь-якої форми власності - державної, комунальної, приватної (фізичних та юридичних осіб).

Управління майном - це один із видів підприємницької діяльності, оскільки спрямоване на отримання прибутку. У зв'язку з цим управителем може бути як фізична, так і юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності (ст. 1033 ЦК України).

Управитель має особисто виконувати покладені на нього обов'язки з управління майном. Але у деяких випадках, чітко визначених законом, йому дозволяється передати свої повноваження іншій особі (замісникові) (ст. 1041 ЦК України).

Предметом договору управління майном є ті майнові блага, що переходять в управління і з приводу яких у суб'єктів виникають цивільні права та обов'язки.

До складу предметів управління майном належать підприємства як єдині майнові комплекси, окремі об'єкти, що належать до нерухомого майна, цінні папери, майнові права та інше майно. Самостійним предметом управління майном не можуть бути грошові кошти, крім випадків, коли право здійснювати управління грошовими коштами прямо встановлено законом (ст. 1030 ЦК України).

Однією з основних вимог щодо предмета управління майном є необхідність його відокремлення від іншого майна установника управління і від майна управителя. З цією метою майно, передане в управління, має обліковуватися в управителя на окремому балансі і щодо нього має вестися окремий облік (ст. 1030 ЦК України).

У ЦК України детально зазначені істотні умови договору управління майном, тобто такі умови, щодо яких сторони обов'язково мають досягнути згоди, інакше договір вважатиметься неукладеним. Істотними умовами цього договору є:

1) перелік майна, що передається в управління. Договір управління майном буде вважатися неукладеним, якщо сторони не домовляться про предмет договору;

2) розмір і форма плати за управління майном. Договір управління майном є сплатним, і вказана умова характерна для сплатних договорів.

У ЦК України передбачено, що у разі, якщо сторони не визначили строку договору управління майном, він вважається укладеним на п'ять років (ст. 1036 ЦК України).

26.8 Зміст договору управління майном

Інформація

Зміст договірного правовідношення з управління майном складають права та обов'язки його суб'єктів.

Власник має право передати своє майно в управління іншій особі без переходу до неї права власності.

Установник управління має право при укладенні договору вказати, що отримувати всі вигоди буде третя особа (вигодонабувач).

Установник управління має право здійснювати контроль за діяльністю управителя без втручання у його справи, пов'язані з управлінням. З метою контролю він має право отримувати звіти управителя в установлені договором строки.

Усі доходи від майна мають бути передані установнику або вказаному ним вигодонабувачу, тобто установник має право на всі доходи та інші вигоди від використання об'єкта управління.

Установник управління має право у будь-який час відмовитися від договору за умови сплати управителю певної плати.

У зв'язку з тим, що договір управління майном встановлюється на певний строк, установник має право витребувати своє майно, якщо управитель не віддає його добровільно.

Обов'язки установника полягають у такому. Він, зокрема, зобов'язаний сплатити управителю плату, передбачену договором, а також відшкодувати необхідні витрати, зроблені ним у зв'язку з управлінням майном (ст. 1042 ЦК України).

У разі, якщо майно, яке передається в управління, обтяжене заставою, установник зобов'язаний попередити управителя про наявність застави (ст. 1039 ЦК України). При не попередженні управитель має право вимагати розірвання договору та виплати належної йому за договором плати відповідно до строку управління цим майном.

Вигодонабувач має аналогічні, що й установник, права та обов'язки, якщо договір укладений не на користь установника, а на користь третьої особи - вигодонабувача. Вигодонабувач також має право у будь-який час відмовитися від отримання вигоди за договором. У цьому разі договір управління припиняється, якщо інше не зазначено у ньому.

Управитель має такі права:

1) з метою забезпечення стабільності управління майном - вимагати усунення будь-яких порушень його прав на майно, що перебуває в його управлінні (п. 2 ст. 1037), тобто скористатися способами захисту права власності і законного володіння (ст. 396 ЦК України).

...