Реалізація конституційно-правових норм про права людини щодо сексуальних меншин: порівняльно-правове дослідженняshchodo-seksualnih-menshin-_porivnyalno-pravove-doslidjennya_-_d_

Конституційне регулювання заборони дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації. Розвиток антидискримінаційного законодавства України в контексті сексуальної орієнтації. Система гарантій реалізації норм про права людини щодо сексуальних меншин.

Рубрика Государство и право
Вид диссертация
Язык украинский
Дата добавления 30.04.2019
Размер файла 939,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Принцип недискримінації є також взаємопов'язаним іншим закріпленим положеннями Декларації принципів рівності 2008 р. - принципом рівності. В юридичній літературі щодо їх співвідношення сформувались три групи наукових поглядів: ці принципи є тотожними; ці принципи є відмінними; принцип недискримінації є субпринципом рівності [108, с. 40]. Однак погоджено, що реалізація як принципу рівності, так і принципу недискримінації безпосередньо сприяє подоланню нерівності та запобіганню й протидії дискримінації.

Акти з прав людини міжнародного значення ґрунтуються на принципах рівності, справедливості та недискримінації. Так, за ст. 7 Загальної декларації прав людини, всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний захист їх законом. Усі люди мають право на рівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушує цю Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такої дискримінації. Аналогічні положення містяться в не менш значущих міжнародних нормативно-правових актах з прав людини, зокрема, у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права тощо.

Таким чином, виходячи з вищезазначеного, приходимо до висновку, що одними з засадничих міжнародних актів, котрі прямо закріплюють систему принципів застосування конституційно-правових норм про права людини щодо сексуальних меншин, є Декларація принципів толерантності 1995 р., Монреальська декларація про права ЛГБТ 2006 р., Джокьякартські принципи 2006 р., Декларація принципів рівності 2008 р.

Прийняття зазначених міжнародних актів свідчить про запровадження нових стандартів у сфері прав людини, спрямованих на врегулювання ставлення держави до тих осіб, яких часто обмежують або яким відмовляють в правах, зокрема ЛГБТ. Враховуючи нагальність питання про реальне забезпечення проголошених чинним законодавством прав і свобод людини та громадянина в Україні, вважаємо обґрунтованою орієнтацію в політиці забезпечення прав і свобод на основі положень Джокьякартських принципів, Декларації принципів толерантності, Декларації принципів рівності й Монреальської декларації про права ЛГБТ як міжнародних стандартів у даній сфері.

3.2 Гарантії захисту від дискримінації та переслідування за ознакою сексуальної орієнтації у законодавстві держав світу та Європейського Союзу

Основною міжнародною нормативно-правовою гарантією захисту від дискримінації та переслідування є система міжнародно-правових акті з прав людини із основоположним документом - Загальною декларацією прав людини, яка проголошує: «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах» (ст. 1). Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод також визначає, що користування правами та свободами, визнаними у цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою прямо передбаченою документом або за іншою ознакою (ст. 14). Прийняття додаткового протоколу до Конвенції від 4 листопада 2000 р. посилило захист від дискримінації. Згідно з Протоколом 12, при здійсненні будь-якого передбаченого законом права встановлюється заборона дискримінації за будь-якою прямо передбаченою Протоколом або іншою ознакою на підставі того, що всі люди рівні перед законом і мають право на рівний захист за законом (ст. 1).

Аналогічні гарантії рівності та заборони дискримінації містяться й у низці інших актів з прав людини міжнародного значення, які були ратифіковані Україною, ставши частиною національного законодавства, зокрема Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Конвенція Організації Об'єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Конвенція про права інвалідів, Рамкова конвенція про захист прав національних меншин. Таким чином, принципи рівності та недискримінації є основоположними елементами міжнародного права прав людини, закріплення яких в міжнародних актах є важливою гарантією їх здійснення.

Необхідність розробки і функціонування ефективного механізму правових гарантій захисту від дискримінації обумовлена тим, що дискримінація невідворотно тягне за собою соціальну напругу, прояви екстремізму, пригнічення певних соціальних груп. При цьому проведення розрізнення за певною ознакою, тобто порушення принципу недискримінації, в перспективі породжує переслідування за відповідною ознакою [200, с. 93]. Як вважає Т. А. Алейнікофф, спільною основоположною засадою для численних конвенцій є єдиний антидискримінаційний підхід: особи, які переслідуються, - це особи, чиї права і свободи обмежуються на дискримінаційних підставах [253, c. 291].

Ефективною гарантією захисту від переслідування за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності є право порушення клопотання про надання статусу біженця особам через обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за даними ознаками. Визначення поняття «переслідування» відсутнє в Конвенції про статус біженців та інших міжнародних документах про біженців, але, виходячи зі змісту ст. 33 Конвенції про статус біженців, можна зробити висновок, що загроза життю і свободі внаслідок раси, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань є переслідуванням, оскільки статтею передбачено, що договірні держави не будуть жодним чином висилати або повертати біженців до кордонів країни, де їхньому життю або свободі загрожує небезпека внаслідок перерахованих вище ознак.

Стаття 1 Конвенції, що містить визначення терміну «біженець», і ст. 33 про заборону висилання біженців або їхнього примусового повернення (в країни, з яких вони прибули) прямо не передбачають таку ознаку як сексуальна орієнтація та гендерна ідентичність, однак спираючись на акти з прав людини міжнародного значення й практику Суду Європейського Союзу, особи, які через обґрунтовані побоювання стати жертвами переслідувань за даними ознаками, також наділяються правом звертатись із клопотанням про надання їм статусу біженця.

Однак згідно з Роз'яснювальною нотою Верховного Комісара ООН у справах біженців щодо запитів на визнання статусу біженця за сексуальною орієнтацією та гендерною ідентичністю від 21 листопада 2008 р., підстави, які за Конвенцією про статус біженців пов'язуються з визначенням терміну «біженець», є взаємопов'язаними. Так, побоювання стати жертвою переслідувань на підставі порушення соціальних або релігійних норм, в тому числі шляхом вираження своєї сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності, пов'язується з відповідно побоюванням стати жертвою переслідувань за ознакою політичних поглядів, релігії або належності до певної соціальної групи. Відштовхуючись від цілей Конвенції, термін «політичні погляди» повинен тлумачитись широко, включаючи погляди з будь-якого питання, причетними до регулювання якого можуть бути механізм держави, суспільство, державна політика. Даний термін може включати в свій зміст погляди про сексуальну орієнтацію і гендерну ідентичність, зокрема в державах, де сексуальна орієнтація (інша, ніж гетеросексуальна) розглядається як така, що не відповідає засадам державної політики. Переслідування за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності може також розглядатись як переслідування за ознакою релігії, зокрема в державах, де ставлення релігійної влади до ЛГБТ є ворожим чи дискримінуючим, або належність до ЛГБТ-спільноти є образою релігійних переконань конкретного суспільства. Проте найчастіше в даних випадках запити для надання статусу біженця розглядаються в межах підстави Конвенції «належність до певної соціальної групи». Багатьма юрисдикціями визнано, що гомосексуали (геї та лесбійки), а також бісексуали і трансгендери, можуть становити окрему соціальну групу [377].

Термін «певна соціальна група» позначає групу осіб, які мають будь-яку спільну характерну рису, окрім небезпеки бути підданими переслідуванню, або сприймаються суспільством як група. Така характерна риса повинна бути вродженою, незмінною, мати суттєве значення для самовизначення особистості та самосвідомості особи або для реалізації прав людини тієї чи іншої особи [9].

В цілому в міжнародній практиці нерідкі випадки, коли переслідуванням розцінюється загроза життю і свободі за належністю до певної соціальної групи. Так, Європейський парламент в 1984 р прийняв рішення, згідно з яким жінки, яким загрожує небезпека жорстокого або нелюдського ставлення через звинувачення їх у порушенні суспільних норм (відмову носити прописаний законами шаріату одяг, бажання самостійно обирати собі чоловіка або жити незалежно; відмова жінок КНР бути підданими примусовій стерилізації) при визначенні статусу біженця слід розглядати як окрему соціальну групу [39, с. 231].

Однак не всі держави досягли згоди щодо визнання ЛГБТ соціальною групою і відповідно прийняття клопотань про надання статусу біженця на підставі переслідування за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності.

Так, за висновком документу Центру експертиз Санкт-Петербурзького державного університету (Російська Федерація), опублікованому на офіційному веб-сайті ВНЗ в квітні 2014 р., ЛГБТ-спільнота не є соціальною групою. Даний висновок підкріплений визначенням поняття «номінальна соціальна група» в науковій літературі, на підставі якого автори експертизи прийшли до висновку, що ЛГБТ-спільнота - номінальна група людей, які не мають близького соціально-економічного, владного або освітнього статусу, і об'єднує різних людей для захисту «права на особисте життя», а отже не являє собою так звану реальну соціальну групу. За результатами експертизи ЛГБТ-спільнота була визнана слабо або середньо структурованою соціально-мережевою спільнотою, що об'єднує різні за спрямованістю організації або індивідів. Результати даної експертизи викликали значний суспільний резонанс, і після ряду журналістських запитів співробітників редакції петербурзької інтернет-газети «Фонтанка.ру» текст документу було видалено з офіційного сайту ВНЗ [62].

Проте пізніше постановою Конституційного Суду Російської Федерації по справі про перевірку конституційності ч. 1 ст. 6.21 Кодексу Російської Федерації про адміністративні правопорушення у зв'язку зі скаргою громадян М. О. Алексєєва, Я. М. Євтушенка і Д. О. Ісакова від 23 вересня 2014 р. ЛГБТ було фактично визнано соціально групою. Зокрема, у п. 2.1. постанови встановлюється, що держава покликана вживати заходи, спрямовані на запобігання можливих утисків прав і законних інтересів осіб на підставі їх сексуальної орієнтації, та забезпечити ефективні можливості для захисту і поновлення їх порушених прав на основі закріпленого в статті 19 (ч. 1) Конституції Російської Федерації принципу рівності всіх перед законом і судом. Даний конституційний принцип, що передбачає в тому числі неприпустимість обмеження в правах і свободах або встановлення будь-яких переваг залежно від належності до тих чи інших соціальних груп, під якими можуть розумітися і групи осіб з певною сексуальною орієнтацією, конкретизовано в нормах галузевого законодавства [144].

Так, даною постановою Конституційного Суду Російської Федерації геї та лесбійки як група осіб гомосексуальної орієнтації фактично визнаються представниками відповідної соціальної групи, що на практиці в перспективі передбачає можливість встановлення дискримінаційного мотиву при кваліфікації злочинів на грунті нетерпимості тих кримінальних правопорушень, в яких підозрювані/обвинувачені обрали своїх жертв на підставі сексуальної орієнтації та сексуальної ідентичності.

Виходячи із змісту актів з прав людини міжнародного значення, ЛГБТ-спільнота визнана соціальною групою, якій надаються гарантії захисту її прав від дискримінації та переслідування.

Так, у Резолюції 1728 (2010) Дискримінація за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності Парламентська Асамблея Ради Європи, звертаючи увагу, що сексуальна орієнтація є глибинною частиною ідентичності кожної людини, яка включає гетеросексуальну, бісексуальну та гомосексуальну орієнтації, нагадує, що остання не переслідується за законом в жодній з держав-членів Ради Європи. Асамблея засуджує різні форми дискримінації та підкреслює, що особи ЛГБТ не мають відчувати страх бути засудженими або переслідуваними як в громадському, так і приватному житті. Таким чином, Асамблея Резолюцією 1728 (2010) закликала держави-члени визнати переслідування осіб ЛГБТ як передумови для надання азилу (статусу біженція) та застосування Роз'яснювальної ноти Верховного Комісара ООН у справах біженців від 2008 р. щодо запитів на визнання статусу біженця за сексуальною орієнтацією та гендерною ідентичністю (п. 16.15).

Положення Рекомендації CM/Rec (2010)5 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам «Про заходи боротьби проти дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації або гендерної ідентичності», у тих випадках, коли держави-члени мають відповідні міжнародні зобов'язання, закликає держави-члени до визнання, що обґрунтоване побоювання переслідування за ознакою сексуальної орієнтації або гендерної ідентичності може бути вагомою підставою для надання статусу біженця або притулку відповідно до національного законодавства (п. 42).

Визначальним стало рішення Суду Європейського Союзу (Court of Justice of the European Union) від 7 листопада 2013 р., яким було постановлено, що сексуальна орієнтація є підставою для прохання про притулок в Європейському Союзі, якщо заявник прибув з країни, де діють закони про кримінальну відповідальність за сексуальну активність із представниками своєї статі, і що від людини не можна вимагати приховування його або її сексуальної орієнтації [23]. Відтепер особи, що шукають притулок в Європейському Союзі, не можуть бути вислані і примусово повернуті до країн, з яких вони прибули, на підставі можливості повернутися у відповідну країну і приховати або проявити стриманість щодо їхньої орієнтації. Згідно з рішенням Суду, особи, переслідувані за ознакою сексуальної орієнтації, можуть клопотати про надання статусу біженця і чекати, що їх сексуальна орієнтація буде поважатися як невід'ємна частина самобутності. Суд підтвердив, що «... сексуальна орієнтація людини є настільки фундаментальною характеристикою його особистості, що вона не може бути примушена відмовитися від неї» [307].

Державна рада Нідерландів подала позов до Суду Європейського Союзу для отримання роз'яснення про які-небудь обмеження, що накладаються законодавством Європейського Союзу у відношенні перевірки сексуальної орієнтації запитуваних статус біженця. Раніше голландський уряд відхилив клопотання трьох осіб, переслідуваних за ознакою сексуальної орієнтації, про надання даного статусу на підставі відсутності доказів сексуальної орієнтації заявників. Надалі їх апеляція була задоволена. 2 грудня 2014 Суд Європейського Союзу постановив, що особи, які звернулись із клопотанням про надання притулку, не повинні піддаватися яким-небудь тестам, перевіркам щодо їх сексуальної орієнтації, а також відповідати на питання суто особистого характеру. За рішенням Суду, влада на підставі дотримання права Європейського Союзу та поваги до фундаментальних прав людини повинна утримуватися від проведення детального опитування відносно приватного життя заявника про надання притулку. Відзначено, що нездатність заявника відповісти на питання особистого характеру не є достатньою підставою для незадоволення клопотання про надання притулку. З боку влади у заявника не може бути запитане ніяких додаткових доказів сексуальної орієнтації. У випадках, коли заявник добровільно пропонує надати будь-які докази, вони не повинні прийматися, оскільки, за рішенням Суду, це також є посяганням на людську гідність. На думку суддів, наявність подібних доказів, нехай навіть наданих добровільно і за ініціативою особи, що звернулась із клопотанням про надання притулку, може створити прецедент і де факто з часом перетворитися на правило [308].

Таким чином, Суд Європейського Союзу, прийнявши відповідні рішення, відштовхувався від того, що визначення сексуальної орієнтації біженця не може порушувати права на недоторканність приватного життя і людської гідності і повинно відповідати праву Європейського Союзу [368, с. 44].

Гарантованості захисту прав людини від дискримінації й переслідування за ознакою сексуальної орієнтації та сексуальної ідентичності на міжнародному рівні сприяє діяльність Управління Верховного Комісара ООН з прав людини, що являє собою уповноважений заохочувати та захищати права людини в усьому світі орган ООН, запроваджений Генеральною Асамблеєю ООН в 1993.

Доповідь Управління Верховного Комісара ООН з прав людини Дискримінаційні закони та практика і акти насильства щодо осіб за ознакою їх сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності A/HRC/19/41 від 17 листопада 2011 р., метою якої є детальний огляд найважливіших проблем правозахисного характеру, що повинні вирішуватися державами, і визначення можливих способів їх вирішення, містить важливу тезу: в процесі застосування міжнародного права прав людини необхідно керуватися принципами універсальності та недискримінації, закріпленими в ст. 1 Загальної декларації прав людини. Всі люди, включаючи лесбійок, геїв, бісексуалів і транссексуалів, мають право на захист, передбачений міжнародним правом прав людини, у тому числі забезпечення права на життя, особистої безпеку і недоторканності приватного життя, права на свободу від тортур, права на свободу від довільного арешту і затримання, права на недискримінацію і права на свободу вираження поглядів, асоціації та мирних зібрань. Віденською декларацією та Програмою дій підтверджується, що хоча значення національної та релігійної специфіки і різних історичних, культурних і релігійних особливостей необхідно мати на увазі, держави, незалежно від їхніх політичних, економічних і культурних систем, несуть обов'язок заохочувати і захищати усі права людини та основні свободи (п. 5) [287].

4 травня 2015 р. Управлінням Верховного Комісара ООН з прав людини було представлено оновлену доповідь Дискримінаційні закони та практика і акти насильства щодо осіб за ознакою їх сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності A/HRC/29/23, що містить узагальнення передового досвіду держав у подоланні насильства і дискримінації у відповідності з існуючими нормами міжнародного права в галузі прав людини. У доповіді констатується проведення ряду ініціатив, спрямованих на зниження рівня насильства і дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності за останні роки.

Так, за доповіддю-звітом з 2011 р. чотирнадцять держав прийняли або вдосконалили антидискримінаційне законодавство, посиливши правовий захист прав людини від дискримінації за зазначеними ознаками, а в двох державах було прийнято законодавство, спрямоване на забезпечення захисту прав інтерсекс-осіб. Трьома державами було декриміналізовано гомосексуальність; дванадцятьма державами було легалізовано одностатеві шлюби або цивільні союзи (зареєстровані партнерства) для одностатевих пар; і десять держав розпочали реформи, які різною мірою, проте сприяють юридичному визнанню транссексуалів їх гендерної ідентичності. Щодо права набуття статусу біженця, враховуючи положення Резолюції 1728 (2010) Дискримінація за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності Парламентської Асамблеї Ради Європи, Рекомендації CM/Rec (2010)5 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам «Про заходи боротьби проти дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації або гендерної ідентичності» і практику Суду Європейського Союзу, у доповіді наголошується, що держави зобов'язані не висилати біженців на території, де їх життю або свободі загрожує небезпека на підставі реальної або гаданої сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності (п. 12) [288].

За результатами звіту очевидною є загальноєвропейська тенденція до удосконалення державами внутрішньодержавної регламентації форм визнання одностатевих союзів, зокрема запровадження інституту зареєстрованого партнерства або легалізації одностатевих шлюбів, законодавчого врегулювання процедури юридичного визнання гендеру, а також посилення міжнародних гарантій захисту від переслідування за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності.

Резолюцією (99) 50 Комітету міністрів Ради Європи від 7 травня 1999 р. було створено ще один важливий інститут, діяльність якого спрямована на забезпечення і реалізацію на практиці прав людини і основних свобод, зокрема запроваджено посаду Комісара Ради Європи з прав людини [350].

За ст. 3 Резолюції, Комісар Ради Європи з прав людини сприяє підвищенню обізнаності про права людини в державах-членах; сприяє ефективному дотриманню та повному здійсненню прав людини в державах-членах; надає консультації та інформацію про захист прав людини і запобігання порушень прав людини, співпрацюючи зі структурами з прав людини в державах-членах, а там, де відповідних структур не існує, Комісар заохочує їх створення; сприяє діяльності національних омбудсменів або аналогічних інститутів у галузі прав людини; виявляє можливі недоліки в законодавстві та практиці держав-членів щодо дотримання прав людини, втілених у документах Ради Європи, сприяння ефективному здійсненню стандартів прав людини державами-членами тощо.

У цьому зв'язку досить вагомим є внесок Комісара ради Європи з прав людини щодо покращення обізнаності про проблеми правового захисту прав ЛГБТІ і сприяння боротьбі з їх дискримінацією. Зокрема, чинний Комісар Ради Європи з прав людини Н. Муйжнієкс звертає увагу міжнародної спільноти на масштаби форм насильства над дітьми, що належать до ЛГБТІ-спільноти. Як і всі діти, ЛГБТІ мають право користуватись всіма правами людини і повною мірою брати участь у житті суспільства [328].

Важливою внутрішньодержавною нормативно-правовою гарантією захисту прав людини від дискримінації та переслідування за ознакою сексуальної орієнтації та сексуальної ідентичності є наявність законодавства, яке закріплює перелік прав і свобод людини та громадянина без встановлення привілеїв чи обмежень за даними ознаками, наявність ефективного механізму його реалізації і механізму поновлення порушеного права.

Ефективною внутрішньодержавною організаційно-правовою гарантією захисту прав людини є інститут омбудсмана як суб'єкта конституційного права, уповноваженого здійснювати позасудовий захист конституційних прав і свобод людини і громадянина. У цьому зв'язку таким, що викликає інтерес, нам видається досвід Королівства Швеція. З 1 травня 1999 р. до кінця 2008 р. у Швеції діяло п'ять омбудсманів, зобов'язаних захищати основні «вразливі» соціальні групи: омбудсмани з питань гендерної рівності, етнічної дискримінації, інвалідності, дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації і з питань дитинства.

Х. Іттерберг, будучи омбудсманом з питань дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації з моменту започаткування до ліквідації даної посади, в межах своїх повноважень розглядав звернення громадян, звертався до суду про захист прав і свобод осіб, дискримінованих за ознакою сексуальної орієнтації, брав учать у судовому розгляді справ про дискримінацію, а також активно підтримав ряд ініціатив, спрямованих на запобігання і протидію дискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації, зокрема сприяв парламентській ініціативі щодо легалізації одностатевих шлюбів у Швеції [380]. З 1 січня 2009 р. обов'язки чотирьох омбудсманів (з питань гендерної рівності, етнічної дискримінації, інвалідності та дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації) було об'єднано в єдиний інститут омбудсмана з питань рівності.

Значущим кроком у напрямку становлення правового захисту прав людини в Україні стало запровадження запровадження інституту омбудсмана в нашій державі. За ст. 1 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», Уповноважений, який у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі. Проте незважаючи на функціонування даного інституту з 1998 р., питання захисту прав людини від дискримінації та переслідування за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності певний час замовчувалось.

Не є поодинокими випадки офіційної мови ворожнечі щодо ЛГБТ з боку відомих посадових осіб. Так, кілька років тому голова Комітету з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Верховної Ради України Л. Грач в інтерв'ю газеті «Комерсант» (17 листопада 2006 р.) висловився з приводу гомосексуальності: «Гомосексуалізм - це аномалія, спричинена аморальністю та порочністю людини». Узвичаєно нетолерантне ставлення до сексуальної ідентичності у цьому випадку прикметне тим, що до мови ворожнечі вдається офіційна державна особа, яка обіймає знакову посаду: очолює парламентський комітет, який має захищати права так званих «вразливих» груп. На той час він складався з підкомітетів, один з яких мав опікуватися питаннями гендерної політики [98, с. 10].

Щодо ефективності діяльності українського омбудсмана у сфері запобігання та протидії дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності, Щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан дотримання прав і свобод людини і громадянина за підсумками 2012 р. стала першою доповіддю українського омбудсмана, в якій акцентовано увагу на проблемі забезпечення ефективної боротьби зі злочинами на грунті нетерпимості за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності.

Так, омбудсманом, з огляду на поширену практику дискримінаційних мотивів скоєння нападів на представників сексуальних меншин, було вказано на такий недолік норм Кримінального кодексу України як не передбачення скоєння правопорушення з дискримінаційних мотивів у переліку обтяжуючих покарання обставин. Як свідчить аналіз чинного законодавства, при розгляді злочинів, скоєних проти представників сексуальних меншин з мотивів нетерпимості, неможливо вважати дані мотиви як такі, що обтяжують відповідальність, тому що диспозиції статей Кримінального кодексу України обмежуються лише расовою, національною або релігійною нетерпимістю. При цьому Уповноважений з прав людини рекомендує розширити в усіх статтях КК України, що передбачають посилену відповідальність за злочини, скоєні з мотивів нетерпимості, перелік ознак із включенням таких, як колір шкіри, інвалідність та сексуальна орієнтація, а в Кодексі України про адміністративні правопорушення передбачити таку обставину, що обтяжує покарання, як дискримінаційний мотив [247, с. 205].

Зауважимо, зазначена рекомендація Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини відповідає стандартам у галузі законодавчого регулювання відповідальності за злочини на грунті нетерпимості, розробленим Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів та прав людини. Так, за тлумаченням Бюро, злочини на грунті нетерпимості є кримінальними злочинами на грунті упереджень або упередженості до певних груп людей. Дані злочини характеризуються двома критеріями: по-перше, це винне протиправне діяння, яке становить склад злочину, визначеного кримінальним законодавством; по-друге, це діяння, мотивовані нетерпимістю, ненавистю. Мотиви упередження передбачають упереджені негативні думки, стереотипні припущення, нетерпимість або ненависть до певної групи, яка може мати такі спільні ознаки: раса, етнічне походження, мова, релігія, національне походження, сексуальна орієнтація, стать або будь-яка інша фундаментальна характеристика [379].

На сьогодні п. 3 ч. 1 ст. 67 Кримінального Кодексу України передбачає таку обставину, що обтяжує покарання, як вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату. Ч. 2 ст. 126 «Побої і мордування» КК України передбачається посилення відповідальності за умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень, вчинених з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості. Аналогічно ч. 2 ст. 127 «Катування», ч. 2 ст. 129 «Погроза вбивством», п. 14 ч. 2 ст. 115 «Умисне вбивство», ч. 2 ст. 121 «Умисне тяжке тілесне ушкодження», ч. 2 ст. 122 «Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження» містять положення про посилення відповідальності за вчинення зазначених злочинів з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості.

В результаті законодавчої прогалини, зокрема не включенні мотиву вчинення злочину на грунті нетерпимості за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності до переліку обставин, що обтяжують покарання (п. 3 ч. 1 ст. 67 Кримінального кодексу України), на практиці при кваліфікації скоєних з мотивів ненависті до ЛГБТ злочинів даний мотив, однак, не враховується. На нашу думку, дана прогалина нівелює гарантію притягнення осіб, винних у вчиненні злочину на грунті ненависті до представників сексуальних меншин, до відповідальності із врахуванням при кваліфікації мотиву як обтяжуючої обставини, що призводить до призначення більш м'якої міри покарання, яка не відповідає тяжкості злочину та особі засудженого.

Втім для подолання даної прогалини у контексті кримінального переслідування злочинів на ґрунті нетерпимості як таких, не останню роль може відігравати стаття 161 КК України. Зокрема завдяки тому, що диспозиція цієї статті, на противагу іншим, містить невичерпний перелік ознак, за якими відбувається порушення рівноправності, вона може виступати в якості статті, за якою проводиться додаткова кваліфікація. Хоча на практиці прикладів такого правозастосування не зафіксовано, але невичерпний перелік ознак у статті 161 КК України міг би використовуватися для кваліфікації як злочинів на ґрунті нетерпимості тих кримінальних правопорушень, в яких підозрювані/обвинувачувані обирали своїх жертв на підставі сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності або інших ознак, які прямо не зазначені в інших статтях КК України. Подальше призначення покарання може відбуватися за сукупністю злочинів у відповідності до правил, встановлених ст. 70 КК України [138, с. 12].

Проте залишається ще одна проблема - невизначеність термінів «ворожнеча», «розбрат» та «нетерпимість», а також непослідовність їх застосування в різних положеннях Кримінального Кодексу, можуть становити причину того, що на сьогодні положення п. 3 ч. 1 ст. 67 не застосовуються на практиці [138, с. 11].

Таким чином, доцільним видається не тільки доповнення п. 3 ч. 1 ст. 67 Кримінального кодексу України такою обставиною, що обтяжує покарання як «вчинення злочину на грунті нетерпимості до ЛГБТІ», а й приведення у термінологічну відповідність ряду статей Кодексу, які містять положення про посилення відповідальності за вчинення відповідних злочинів з мотивів нетерпимості, ненависті, ворожнечі, розбрату.

У Щорічній доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні за підсумками 2013 р. питанню гарантій захисту від дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності присвячено окремий підрозділ (8.5.). Уповноваженим констатовано, що порівняно з 2012 р. ситуація у сфері запобігання та протидії дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності (трансгендерності) у 2013 р. помітно не змінилася, виходячи з відсутності в державі будь-якої цілеспрямованої політики щодо забезпечення принципу недискримінації за ознакою сексуальної орієнтації [248, с. 403-404].

Розглядаючи питання про дотримання принципу недискримінації за ознакою сексуальної орієнтації за підсумками 2014 р., Уповноважений Верховної Ради України з прав людини вже відмітила низку позитивних зрушень в даній сфері, однак ще раз констатувала недосконалість положень Кримінального кодексу України, який жодним чином не визнає мотив нетерпимості за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності як обтяжуючу покарання обставину. Так, з наведених омбудсманом випадків, за якими правоохоронними органами були відкриті кримінальні провадження, надана діям злочинців кримінально-правова кваліфікація не враховувала мотиву нетерпимості або дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації навіть тоді, коли за інформацією самих правоохоронних органів, злочинці визнавали гомофобні мотиви своїх діянь [245, с. 320, 326-327].

Окремо слід виділити таку гарантію захисту прав представників ЛГБТІ-спільноти, зокрема трансгендерів та інтерсексів, як законодавче врегулювання процедури зміни/корекції статевої належності і процедури юридичного визнання гендеру. Існуючі міжнародні стандарти рекомендують розділяти медичний та юридичний аспекти зміни гендеру [103].

Право на приведення своєї біологічної статі у відповідність із статтю соціальною випливає з прав на повагу до приватного і сімейного життя, на гендерну ідентичність, права розпоряджатися своїм тілом. Правове закріплення можливості зміни статі в медичному аспекті було здійснене українським законодавцем ще 1992 р. і відображено у ст. 51 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я». Так, на прохання пацієнта відповідно до медико-біологічних і соціально-психологічних показань, які встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я, йому може бути проведено шляхом медичного втручання в закладах охорони здоров'я зміну (корекцію) його статевої належності (ч.1 ст. 51).

Процедуру зміни/корекції статевої належності в Україні до 30 грудня 2016 р. було регламентовано наказом Міністерства охорони здоров'я України № 60 від 3 лютого 2011 р. «Про удосконалення надання медичної допомоги особам, які потребують зміни (корекції) статевої належності» із затвердженими Медико-біологічними і соціально-психологічними показаннями для зміни (корекції) статі, Положенням про Комісію з питань зміни (корекції) статевої належності та Порядком обстеження осіб, які потребують зміни (корекції) статевої належності.

Встановлений відповідним Порядком перелік необхідних обстежень для осіб, які потребують зміни (корекції) статевої належності, що втратив чинність 30 грудня 2016 р., передбачав амбулаторне сексологічне обстеження з підтвердженням діагнозу «транссексуалізм», стаціонарне психіатричне обстеження в умовах психіатричної лікарні протягом не менше 30 днів, але не більше 45 днів, з повним психологічним та патопсихологічним обстеженням для підтвердження або виключення діагнозу «транссексуалізм», ендокринологічне та соматичне обстеження, що включає результати ряду аналізів за останній місяць, динамічне спостереження лікаря-сексопатолога, а також отримання дозволу Комісії на зміну (корекцію) статевої належності особи та ін. (п. 2).

Низка передбачених наказом процедур, на думку Уповноваженого Верховної Ради України, безпосередньо порушували право людини на повагу до приватного і сімейного життя та право на свободу і особисту недоторканність, гарантовані як Конституцією України, так і Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, вимогу проходження трансгендерними особами стаціонарного психіатричного обстеження в умовах психіатричної лікарні протягом не менше 30 днів, але не більше 45 днів, було визнано необґрунтованою, надмірною та такою, що суперечить практиці Європейського суду з прав людини, за позицією якого примусове поміщення людини в психіатричному закладі допустимо лише тоді, коли менш жорсткі заходи є обґрунтовано неефективними для забезпечення індивідуального або суспільного інтересу. При цьому багато положень наказу, зокрема тих, які стосуються показань і протипоказань до зміни (корекції) статевої належності, не було сформульовано відповідно до принципу правової визначеності, тобто з належним ступенем точності, який уможливлював би їх однозначне тлумачення, позбавлене елементу суб'єктивної оцінки [248, с. 405].

Таким чином, за підсумками аналізу наказу Уповноважений висловив рекомендацію вилучити з відомчих нормативно-правових актів норми, які необгрунтовано ускладнювали визнання бажаної статі трансгендерними людьми, тобто були дискримінаційними за ознакою гендерної ідентичності.

Ми погоджуємось з даною позицією, адже з аналізу змісту наказу Міністерства охорони здоров'я України «Про удосконалення надання медичної допомоги особам, які потребують зміни (корекції) статевої належності» випливало, що ряд процедур, необхідних для здійснення зміни (корекції) статевої належності були необґрунтовано обтяжливими, а встановлення відповідних показань в певній мірі видавалось таким, що залежить від суб'єктивної оцінки медичних працівників.

Аналізуючи Медико-біологічні та соціально-психологічні показання та протипоказання до зміни (корекції) статевої належності, зазначимо, що некоректним, на нашу думку, було включення до їх переліку показання «відсутність гомосексуалізму як провідного мотиву до зміни (корекції) статевої належності» (п. 2) та протипоказання «гомосексуалізм на фоні трансформації статевої ролі» (п. 3). Власне сам термін «гомосексуалізм», на відміну від терміну «гомосексуальність», не є семантично нейтральним, а тому його використання у тексті нормативно-правового акту є неприпустимим.

Щодо юридичного аспекту визнання гендеру, порядок внесення відповідних змін до актових записів цивільного стану регулюється Законом України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану», Законом України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» та Правилами внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання, затвердженими наказом Міністерства юстиції України № 96/5 від 12 січня 2011 р.

За ч. 2 ст. 51 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я», особі, якій було здійснено зміну статевої належності, видається медичне свідоцтво, на підставі якого надалі вирішується питання про відповідні зміни в її правовому статусі. П. 2.16.9. Правил встановлюється, що на підставі висновку відділу державної реєстрації актів цивільного стану, складеного згідно з відповідним медичним свідоцтвом про зміну (корекцію) статевої належності, в актовому записі про народження цієї особи змінюються її власне ім'я, по батькові, стать та, за потреби, прізвище у відповідному роді. Відповідне свідоцтво видається Комісією з питань зміни (корекції) статевої належності (п. 2.1. Правил).

З даних положень випливає, що саме отримання відповідного медичного свідоцтва про зміну (корекцію) статевої належності є підставою внесення змін до актових записів цивільного стану.

Однак українське законодавство досі не містить визначення поняття «зміна (корекція) статевої належності», що унеможливлює встановлення точного переліку і обсягу тих коригувальних втручань, етапів корекції, здійснення яких безпосередньо є підставою для видачі Комісією особі відповідного медичного свідоцтва і в подальшому зміни статі в актовому записі про народження особи.

За положеннями Порядку обстеження осіб, які потребують зміни (корекції) статевої належності, після проходження пацієнтом Комісії та вирішення питання про зміну (корекцію) його статевої належності лікар-сексопатолог зобов'язувався проводити підготовчу ендокринологічну корекцію протягом не менше трьох місяців до хірургічного втручання з метою профілактики післякастраційного синдрому (п. 5.2.). При цьому особи, що потребували відповідних медичних втручань, повинні були бути попереджені про неможливість після зміни (корекції) статевої належності мати власних дітей (п. 3). Далі не раніше ніж через три місяці після проведення підготовчої ендокринологічної корекції могла бути проведена хірургічна корекція за направленням Комісії (п. 11). Після проведення відповідної хірургічної корекції Комісія видавала пацієнту медичне свідоцтво згідно з додатком, яке було підставою для внесення змін в актовий запис про народження цієї особи і видачі нового свідоцтва про народження з подальшою зміною відповідних документів про особу (п. 13).

Таким чином, зі змісту вищезазначених положень Порядку обстеження осіб, які потребують зміни (корекції) статевої належності вбачається, що коригувальні втручання, здійснення яких було підставою для видачі Комісією особі відповідного медичного свідоцтва про зміну (корекцію) статевої належності, отримання котрого було необхідним для зміни статі в актовому записі про народження особи, полягали в ендокринологічній корекції як підготовчому етапі та хірургічному втручанні, зокрема у незворотній стерилізації.

У серпні 2011 р. Міністерство охорони здоров'я України у офіційній відповіді на запит громадської організації «Інсайт» роз'яснило, що Комісія розуміє під поняттям «хірургічні втручання, необхідні для визнання гендерної ідентичності», такі втручання, котрі включають в себе «повне видалення первинних і вторинних статевих ознак». У Міністерстві також зазначили, що незгода трансгендерних пацієнтів/ок із обсягом хірургічних втручань інтерпретується як «медико-біологічне та соціально-психологічне протипоказання» для юридичного визнання гендерної ідентичності. Міністерство посилалося на те, що ці критерії ґрунтуються на другому виданні Діагностичного та статистичного посібника психічних розладів (DSM-ІІ), який втратив чинність у 1980 р. і ніколи не використовувався в Україні. А в офіційному листі до громадської організації «Інсайт» від 13 березня 2013 р. Інститут урології Національної академії наук України зазначив, що мінімальні необхідні хірургічні втручання для трансгендерів, що претендують на юридичне визнання гендерної ідентичності, включають «видалення статевих органів та молочних залоз» для трансгендерних чоловіків і «видалення статевих органів (яєчок та пеніса) для трансгендерних жінок [103].

На нашу думку, зміст п. 11 Порядку обстеження осіб, які потребують зміни (корекції) статевої належності, відповідно до якого хірургічна корекція може бути проведена за направленням Комісії в обсязі, який бажає пацієнт, за умови, що її можна здійснити із врахуванням фізичного стану пацієнта, але не раніше ніж через три місяці після підготовчої ендокринологічної корекції, логічно передбачила можливість вибору особою обсягу медичного втручання, спрямованого на зміну (корекцію) його/її статевої належності, тобто вибору між здійсненням лише хірургічного втручання, лише ендокринних заходів чи обох зазначених видів медичного втручання разом. Однак, згідно діючій практиці юридичного визнання гендеру в Україні, здійснення лише ендокринних заходів з метою зміни (корекції) статевої належності на практиці визнавалось недостатньою підставою для видачі Комісією відповідного медичного свідоцтва про зміну (корекцію) статевої належності.

Так, незважаючи на те, що наказ Міністерства охорони здоров'я України «Про удосконалення надання медичної допомоги особам, які потребують зміни (корекції) статевої належності» прямо не містив явної вказівки на те, що стерилізація є вимогою для юридичного визнання гендерної ідентичності, де-факто державна комісія підтверджує діагноз «транссексуалізм», що є показанням для зміни (корекції) статевої належності, тільки у тих випадках, коли трансгендерні особи згодні на хірургічні операції з незворотної стерилізації. У зв'язку з цим даний процес розглядається як примусовий, якщо він навіть не є обов'язковим згідно Наказу [103].

Процедуру примусової стерилізації як обов'язкову вимогу юридичного визнання гендеру було відмінено лише з 30 грудня 2016 р. із набранням чинності наказу Міністерства охорони здоров'я України № 1041 від 5 жовтня 2016 р. «Про встановлення медико-біологічних та соціально-психологічних показань для зміни (корекції) статевої належності та затвердження форми первинної облікової документації й інструкції щодо її заповнення» [154], котрим було скасовано вищезазначений наказ № 60 «Про удосконалення надання медичної допомоги особам, які потребують зміни (корекції) статевої належності».

Незважаючи на те, що не всі пропозиції громадської організації «Інсайт», одним з напрямків діяльності котрої є просування змін в законодавстві для поліпшення становища ЛГБТ-людей в Україні, щодо врегулювання процедури юридичного визнання гендеру було враховано, зокрема, досі присутня норма про необхідність хірургічного втручання для отримання медичного свідоцтва зі зміни (корекції) статевої належності, втім форма такого медичного свідоцтва, встановлена наказом № 1041, дозволяє заповнювати обсяг здійснених медичних втручань довільно [114].

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини позитивно оцінила зрушення у сфері законодавчого забезпечення прав трансгендерних людей, зокрема скасування обов'язкового психіатричного обстеження в умовах стаціонару, ліквідацію комісії, яка централізовано приймала рішення про надання дозволу на зміну (корекцію) статевої належності та скасування ряду протипоказань до зміни (корекції) статевої належності, таких як перебування у шлюбі, наявність дітей до 18 років, гомосексуальність тощо [250, с. 115]

Вперше на загальноєвропейському рівні питання примусової стерилізації трансгендерних людей було озвучено у 2008 р. Комісаром з прав людини Ради Європи, коли останній зазначив, що вимога недобровільної стерилізації йде у розріз з повагою до фізичної недоторканності особи [3, с. 8].

Важливо зазначити, дана вимога є порушенням ряду актів про права людини міжнародного значення і не відповідає міжнародним стандартам прав людини, зокрема забороні нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження. Зокрема, за п. 35 Рекомендації CM/Rec(2010)5 Комітету Ради Міністрів Європи державам-членам «Про заходи з боротьби проти дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації або гендерної ідентичності», держави-члени повинні вживати належних заходів для забезпечення того, щоб трансгендери мали дійсний доступ до належних послуг зі зміни статі без висування до них необгрунтованих вимог.

За п. 16.11.12 Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи 1728(2010) держави-члени закликаються вжити заходів у зв'язку особливою дискримінацією та порушеннями прав людини стосовно людей з трансгендерною орієнтацією і, зокрема, закріпити в законодавстві та на практиці їх право на отримання документів із зазначенням бажаної ними гендерної ідентичності, без будь-якого попереднього зобов'язання піддатися стерилізації або іншим медичним процедурам, зокрема операціям зі зміни статі та гормональній терапії.

Вимога примусової стерилізації для отримання медичного свідоцтва про зміну (корекцію) статевої належності та внесення змін до актових записів цивільного стану є також порушенням Джокьякартських принципів застосування міжнародно-правових норм про права людини щодо сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. Третій принцип - право на визнання особою, що має законні права - закріплює, що ніхто не може бути примушений до проходження медичних процедур, зокрема, хірургічної зміни статі, стерилізації або гормональної терапії у якості обов'язкової умови для юридичного визнання гендерної ідентичності. При цьому держави зобов'язуються вживати усіх необхідних заходів законодавчого, адміністративного та іншого характеру в інтересах забезпечення повної поваги і правового визнання тієї гендерної ідентичності кожної людини, яка визначається нею особисто.

На підкреслення важливості боротьби з проблемою примусової стерилізації трансгендерів Парламентською Асамблеєю Ради Європи було прийнято резолюцію 1945 (2013) Припинення практики примусової стерилізації та кастрації, якою зазначені діяння визнаються грубим порушенням прав людини та посяганням на людську гідність, що не можуть вважатися допустимими в державах-членах Ради Європи.

При цьому відмічається, що в системі правозахисного законодавства останнім часом концепція примусу еволюціонує, охоплюючи стерилізацію під емоційним впливом і тиском, який зменшує самостійність пацієнта тощо. За резолюцією примусом визнається свідомо чи несвідомо нав'язана лікарями відсутність свободи вибору, а також нерівноправні відносини між лікарем і пацієнтом, що може перешкоджати вільному волевиявленню. ПАРЄ закликає держави-члени переглянути своє законодавство з метою недопущення примушування жодного до стерилізації або кастрації, забезпечити достатнє відшкодування збитків жертвам примусових стерилізацій і кастрацій, включаючи захист та реабілітацію жертв, переслідування винних, а також фінансову компенсацію, яка повинна бути співмірна тяжкості порушення прав людини тощо [352].

Дана вимога не відповідає й європейській та в цілому загальносвітовій тенденції нівелювання хірургічного втручання як підстави визнання зміни (корекції) статевої належності та зміни статі в актових записах цивільного стану.

Щодо зарубіжного досвіду, Німеччина стала однією з перших європейських держав, що запровадила законодавство про визнання гендерної ідентичності. В 1980 р. у Федеративній Республіці Німеччина (Західна Німеччина) було прийнято Закон «Про порядок зміни імені та визнання гендеру в окремих випадках», що набув чинності 1981 р. і передбачав вимогу здійснення ендокринологічної та відповідної хірургічної корекції для внесення змін до актових записів цивільного стану. Після возз'єднання Німецької Демократичної Республіки та Федеративної Республіки Німеччина було погоджено подальшу чинність даного закону [372].

Пізніше рішенням Федерального конституційного суду Німеччини від 11 січня 2011 р. було визнано, що хірургічна корекція статевих органів не може бути підставою юридичного визнання гендерної ідентичності транссексуальних осіб [316]. Аналогічний підхід застосований до норм законодавства про гендерну ідентичність ряду інших зарубіжних держав, зокрема Королівства Данія, Королівства Нідерланди, Королівства Швеція, Португальскої Республіки, Республіки Австрія, Республіки Мальта, Республіки Польща, Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії тощо.

В цілому за даними недержавної правозахисної організації «Трансгендерна Європа», котра щорічно випускає карту із позначенням країн, законодавства яких передбачають примусову стерилізацію як підставу для юридичного визнання гендеру, станом на травень 2013 р. законодавства двадцяти чотирьох європейських країн передбачали таку вимогу [371]. Станом на 2014 р. зазначену вимогу містили законодавства вже двадцяти однієї країни, що свідчить про поступове поширення визнання примусової стерилізації грубим порушенням прав людини [369].

За статистикою станом на 2015 р. ще дві європейські держави відмовились від практики примусової стерилізації трансгендерних осіб (Королівство Данія і Республіка Мальта), однак за оновленими даними законодавства двадцяти трьох європейських держав висунули дану вимогу як підставу юридичного визнання гендерної ідентичності [370].

...

Подобные документы

  • Історія виникнення та нормативного закріплення гарантій реалізації прав людини. Сучасні досягнення науки в сфері конституційного права. Види гарантій реалізації прав людини в Україні та зарубіжних країнах. Шляхи вдосконалення норм законодавства.

    научная работа [52,5 K], добавлен 22.09.2012

  • Вивчення конституційного права - провідної галузі права України, що являє собою сукупність правових норм, які закріплюють і регулюють суспільні відносини, забезпечують основи конституційного ладу України. Поняття суверенітету, конституційно-правових норм.

    реферат [27,2 K], добавлен 15.11.2010

  • Поняття прав людини. Характеристика загальнообов’язкових норм міжнародного права про права людини. Аналіз міжнародно-правових норм, що слугують боротьбі з порушеннями прав людини. Особливості відображання прав людини у внутрішньодержавному праві.

    курсовая работа [56,6 K], добавлен 09.01.2013

  • Проаналізовано проблеми у сфері реалізації положень законодавства України щодо особливого порядку кримінального провадження щодо Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Конституційно-правові основи та додаткові гарантії його діяльності.

    статья [20,2 K], добавлен 21.09.2017

  • Права людини і громадянина. Види гарантій прав і свобод людини і громадянина та їх реалізація за законодавством України. Інститут парламентського уповноваженого з прав людини як важливий механізм захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина.

    курсовая работа [33,1 K], добавлен 14.05.2014

  • Критерії класифікації правових норм, аналіз їх співвідношення та взаємодії. Єдність, цілісність, неподільність та певна структура як основні ознаки норми права. Структурні елементи норми права. Характеристика способів викладення елементів правових норм.

    реферат [66,9 K], добавлен 27.02.2017

  • Правове регулювання конституційного права України. Конституційні права, свободи та обов’язки громадян України та гарантії їх дотримання. Основи конституційно–правового статусу людини і громадянина. Зв’язок між конституційним і фінансовим правом.

    контрольная работа [24,8 K], добавлен 08.12.2013

  • Вивчення сутності конституційного права, як галузі права в системі національного права, як науки і як навчальної дисципліни. Конституційно-правові інститути, норми та відносини і їх загальна характеристика. Система правових актів і міжнародних договорів.

    курсовая работа [33,5 K], добавлен 03.02.2011

  • Визначення початкового моменту життя людини (ПМЖЛ). Теоретичні положення щодо ПМЖЛ та його ключове значення для кримінального та медичного законодавства. Основні пропозиції щодо вдосконалення законодавства України у сфері захисту права людини на життя.

    статья [21,0 K], добавлен 06.09.2017

  • Розвиток прав людини в Україні. Економічні, соціальні та культурні права людини. Економічні права людини. Соціальні права та свободи людини. Культурні права людини. Механізм реалізації і захисту прав, свобод людини і громадянина, гарантії їх забезпечення.

    курсовая работа [48,3 K], добавлен 04.12.2008

  • Характеристика норм права як різновид соціальних норм; поняття, ознаки та форма внутрішнього змісту правової норми. Тлумачення норм права як юридична діяльність. Поняття, способи, види та основні функції тлумачення норм права; реалізація правових норм.

    курсовая работа [58,1 K], добавлен 05.10.2010

  • Сутність та зміст реалізації міжнародних норм. Державний та міжнародний механізми імплементації конвенцій з морського права. Імплементація норм щодо безпеки судноплавства в праві України. Загальні міжнародні норми щодо праці на морському транспорті.

    дипломная работа [194,9 K], добавлен 18.05.2012

  • Сутність, структурні та функціональні особливості методу конституційного регулювання. Методологія конституційно-правових досліджень. Джерела конституційного права України, конституційно-правові норми. Інститут конституційного оформлення народовладдя.

    курсовая работа [41,8 K], добавлен 09.08.2014

  • Види юридичної відповідальності. Поняття держави та її функції. Конституційне право як галузь права. Конституційно-правовий статус людини і громадянина. Повноваження Президента України. Поняття та принципи кримінального права, співучасть у злочині.

    шпаргалка [164,9 K], добавлен 10.01.2012

  • Джерело права як форма існування правових норм. Сутність та зміст системи сучасних джерел конституційного права України, виявлення чинників, які впливають на її розвиток. Характерні юридичні ознаки (кваліфікації) джерел конституційного права, їх види.

    реферат [43,5 K], добавлен 11.02.2013

  • Поняття, правовий зміст та функції знака для товарів та послуг. Огляд законодавства щодо регулювання права власності на знак для товарів та послуг: досвід України та міжнародно-правове регулювання. Суб’єкти та об’єкти даного права, їх взаємозв'язок.

    курсовая работа [1,7 M], добавлен 02.10.2014

  • Поняття, ознаки та види соціальних норм, їх роль в суспільному житті людини, співвідношення та взаємодія. Класифікація структурних елементів норм права за ступенем визначеності та складом. Форми викладення норм права у статті нормативно-правового акта.

    курсовая работа [44,5 K], добавлен 07.10.2014

  • Поняття, предмет і метод конституційного права України. Особливості конституційного права, як галузі національного права України. Розвиток інституту прав і свобод людини та громадянина. Проблеми та перспективи побудови правової держави в Україні.

    реферат [32,4 K], добавлен 29.10.2010

  • Понятие функций норм права. Система функций норм права. Краткая характеристика основных функций норм права. Проблемы функций норм права. Социальное назначение права. Необходимость существования норм права как социального явления.

    курсовая работа [37,2 K], добавлен 09.02.2007

  • Поняття та сутність тлумачення норм права. Причини необхідності тлумачення правових норм та способи його тлумачення. Класифікація тлумачення юридичних норм: види тлумачення норм права за суб’єктами та за обсягом їх змісту. Акти тлумачення норм права.

    курсовая работа [57,3 K], добавлен 21.11.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.