Оскарження рішень третейських судів у порядку цивільного судочинства

Розділ 1. Теоретико-правові засади дослідження оскарження рішень третейських судів у порядку цивільного судочинства

1.1 Стан наукової розробки проблеми оскарження рішень третейських судів у порядку цивільного судочинства

Альтернативні форми розгляду і вирішення майнових спорів викликають значну зацікавленість у сучасній юридичній науці. Така увага пояснюється багатогранністю сучасних майнових і пов'язаних з ними відносин, що в низці випадків призводить до виникнення різноманітних спорів.

Безумовно, функція розгляду майнових спорів покладається на державні суди, які відповідно до Конституції здійснюють правосуддя. Разом із тим, різноманітність спірних правовідносин визначає потребу в різноманітних формах захисту майнових прав та законних інтересів, зокрема таких, як третейське судочинство.

Тривалість дискусій щодо місця третейського суду у правовій системі, правової природи його рішень обумовлює доцільність дослідження основних напрямів цієї дискусії - від минулого до сучасності.

Початок теоретичного дослідження третейського судочинства у вітчизняній цивілістиці припадає на середину ХІХ - початок ХХ століття. Важливий внесок у дослідження внесли О.І. Віцин, А.Ф. Волков, М.М. Голубев, В.В. Латишев.

Особливе місце серед праць, присвячених історичним аспектам розвитку третейського судочинства, належить монографії А.Ф. Волкова «Торговые третейские суды». У ній автор досліджує інститут третейського суду за римським правом, звертаючи при цьому увагу на форми співіснування його з державним судом, та регулювання з боку держави діяльності третейських судів. На основі аналізу нормативних документів досліджується стан розвитку третейського судочинства в європейських державах епохи Середньовіччя, зокрема виникнення торгівельних судів як альтернативного способу розгляду комерційних спорів. Особливе місце в досліджені відводиться процесу становлення та розвитку третейського суду з часів Давньої Русі. Детально аналізується сучасний для автора стан розвитку третейського судочинства в європейських державах та в Російській імперії. Крім того, він здійснює глибокий аналіз стану розвитку торгівельних третейських судів та робить висновок щодо ефективності третейського судочинства під час розгляду комерційних спорів, оскільки залучений сторонами третейський суддя має спеціальні знання в даній сфері, а тому здатний глибоко усвідомити сутність спору та прийняти рішення, що максимально відповідає інтересам сторін [24, с. 142].

Історичні аспекти розвитку третейського судочинства досліджуються також у монографічній праці О.І. Віцина «Третейский суд по русскому праву: историко-догматическое рассуждение». Автор досліджує процес становлення третейського суду з часів Київської Русі та до середини ХІХ століття, аналізує сучасний для нього стан розвитку даного інституту. Він робить акцент на перевагах третейського суду, які виявляються у швидкому, недорогому та об'єктивному розгляді справи «по совісті». Висловлюється думка, що рішення третейського суду, навіть невигідне стороні, сприймається нею з більшою довірою, ніж рішення державного суду [22, с. 90-92].

В.В. Латишев у праці «Очерк греческих древностей» розглядає грецький інститут діететів - третейських суддів, що були альтернативою суду присяжних. Перевагою третейського розгляду, на думку автора, був більш швидкий та менш витратний, порівняно з судом присяжних, розгляд справи [92, с. 254].

Міжнародним третейським судам ХІХ століття присвячена монографічна праця М.М. Голубєва «Международные третейские суды XIX века. Очерки теории и практики». Незважаючи на те, що дане дослідження присвячене аналізу третейського розгляду спорів, які лежать у публічній, міжнародно - правовій площині, автор здійснює аналіз основних принципів третейського судочинства, зокрема добровільності звернення до третейського суду та виконання його рішень, обрання третейських суддів та розгляд спорів на основі компромісу в межах третейської угоди, що повністю притаманні також третейському розгляду приватноправових спорів [33, с. 1-6].

Інститут третейського розгляду майнових спорів був предметом дослідження цивільної процесуальної науки в радянський період. Окремі аспекти цього питання досліджувались радянськими вченими - правознавцями І. Г. Побірченком, О.Н. Гендзехадзе, А.А. Григоровим, Л.А. Лунцом, Н.І. Маришевою, В.М. Гапєєвим, Р.Ф Калістратовою, В.П.Воложаніним, С. Н. Абрамовим, К.С. Юдельсоном.

Звісно ж, за радянських часів вчення про третейські суди не було позбавлено ідеологічного забарвлення, що визначало напрям досліджень даної галузі. У першу чергу, ідеологічна складова виявлялася у принциповому ідеологічному запереченні приватного права та необхідності альтернативного порядку вирішення приватноправових спорів між фізичними особами. Відтак, дослідження проблеми третейського судочинства здійснюється в межах досліджень міжнародного комерційного арбітражу та державного арбітражу для розгляду господарських спорів. Однак у межах таких досліджень розглядаються питання сутності, правової природи третейського розгляду та його основних принципів.

Практично єдиним дослідженням радянського періоду, що було повністю присвячено третейському судочинству, була кандидатська дисертація О.Н. Гендзехадзе «Третейский суд в СССР», у якій вперше в історії радянського правознавства безпосередньо досліджувались питання третейського судочинства. Разом з тим, основну увагу в дисертації було приділено питанням діяльності Морської арбітражної комісії і Зовнішньоторговельної арбітражної комісії, тобто питанням міжнародного комерційного арбітрування. Проблеми третейського розгляду спорів між суб'єктами "внутрішнього" цивільного права в дисертації практично не розглядалися. Однак, незважаючи на обмеженість можливостей, автор зробила необхідний внесок у юридичну науку, розвиваючи уявлення радянських юристів про третейські суди та третейське судочинство [31].

Проблема третейського судочинства в радянській правовій системі досліджувалась І.Г. Побірченком у роботі «Хозяйственные споры и формы их разрешения». Автор, розглядаючи різні форми вирішення господарських спорів між соціалістичними організаціями, звертає увагу на можливість їх третейського розгляду. Проте, він не вважає за доцільне виділяти третейське судочинство в окрему форму правового захисту майнових прав та розглядає його як допоміжний вид арбітражної форми правового захисту прав соціалістичних організацій [112, с. 19].

Дослідження проблеми виникнення та розвитку радянського арбітражу здійснювалось В.М. Гапеєвим. У дисертації «Сущность арбитражной формы защиты права» автор пов'язує виникнення арбітражної форми захисту права з появою арбітражних комісій, а державний арбітраж вважає логічним продовженням розвитку такої форми захисту права. Він наголошує, що соціалістичний арбітраж як форма захисту прав у радянській державі з'являється у зв'язку з особливостями її суспільного, економічного та державного ладу і має лише термінологічну схожість з буржуазним арбітражем. Висловлюється думка, що така форма захисту прав характерна лише для господарських правовідносин під час вирішення суперечностей між соціалістичними організаціями, при цьому для звернення до арбітражу в низці випадків необхідне волевиявлення обох сторін, і саме у цьому автор вбачає елементи третейського розгляду [30, с. 7-8].

Дослідженню правової природи державного арбітражу була присвячена дисертація Р.Ф. Калістратової «Государственный арбитраж: проблемы совершенствования организации и деятельности». У ході дослідження автор звертає увагу на окремі аспекти третейського судочинства. Зокрема, розмежовуються арбітражний, судовий та третейський розгляд господарських спорів. При цьому наголошується на недоцільності широкого запровадження третейського порядку розгляду спорів державних підприємств, оскільки йому притаманні недоліки, серед яких: неможливість активного впливу з боку третейського суду на підприємства для забезпечення виконання ними плану та договірних зобов'язань; відсутність можливості для порушення справи за власною ініціативою і т.д. У той же час, автор вважає доцільним застосування інституту третейського суду для вирішення окремих спорів між соціалістичними організаціями, які пов'язані з договорами поставки товарів та продукції, що не передбачені державним планом [54, с 7-8].

У дисертаційному дослідженні В.П.Воложаніна «Основные проблемы защиты гражданских прав в несудебном порядке» піднімаються питання позасудових форм захисту цивільних прав у радянській правовій системі. Автором розглядаються основні питання діяльності третейських та товариських судів. Висловлюється цікава думка щодо необхідності виконання їх рішень у примусовому порядку відповідними державними органами та недоцільності наділення цих суспільних органів правом самостійного застосування примусових заходів [25, с. 12-13]. Також заслуговують на увагу пропозиції щодо порядку третейського розгляду цивільних спорів, зокрема щодо необхідності вдосконалення процедури заміни третейського судді, а також надання сторонам права відмови за їх взаємною згодою від третейського розгляду.

Обгрунтовується думка щодо необхідності надання права позивачу в разі його незгоди з рішенням третейського суду звертатись з аналогічною вимогою до державного суду. Загалом автор розглядає третейські суди як тимчасове явище, певний етап у формуванні суспільного комуністичного самоуправління, який не може бути віднесений до органів громадської юрисдикції [25, с. 20-21].

Подібна думка висловлювалась також французьким правознавцем Рене Давидом у праці «Основные правовые системы современности». Він, у межах дослідження правових систем світу, звертає увагу на існування в СРСР двох видів арбітражу - державного та договірного. На думку автора, арбітраж органічно притаманний соціалістичній системі, оскільки державні підприємства є ланками єдиної системи господарювання і, логічно, що спори між ними мають вирішуватись спеціальними несудовими органами. Існування арбітражу, на думку автора, узгоджується також із марксисткою доктриною щодо поступового відмирання держави та права, що від неї виходить. Разом з тим, автор наголошує на незначній ролі арбітражу під час вирішення спорів між громадянами і досить значну його вагу у сфері міжнародної торгівлі СРСР [42, с. 176].

Саме цим був обумовлений акцент досліджень радянських правників на проблемах міжнародного комерційного арбітражу.

Так, досліджуючи проблеми правової природи та процедуру зовнішньоторгівельного арбітражу в СРСР, А.А. Григоров у роботі «Правовая природа и процедура внешнеторгового арбитража в СССР» аналізує сутність арбітражу та основні його принципи. Радянський зовнішньоторгівельний арбітраж розглядається автором як особлива громадська постійно діюча арбітражна організація, створена для вирішення цивільно-правових спорів, що випливають із зовнішньоторгівельних договорів або у зв'язку з ними, які передаються на її розгляд за згодою сторін, з метою зміцнення економічних зв'язків на базі співробітництва та мирного співіснування держав [39, с. 8].

Автор виділяє дві групи принципів радянського арбітражу. Першу складають принципи, що регулюють його організацію: принцип рівності сторін при утворенні арбітражу, колегіального розгляду справ, гласності арбітражного провадження; другу - принципи, що визначають процесуальну діяльність арбітражу: принцип об'єктивної істини, розгляду спору у відповідності з договором та законом, принцип самостійності та автономності арбітражного застереження, змагальності та диспозитивності, усності, добровільності та обов'язковості виконання арбітражних рішень [39, с. 11-12]. Таким чином, автором закладаються базові засади сучасного розуміння третейського судочинства

Проблеми юридичної природи міжнародного комерційного арбітражу розглядаються у праці Л.А. Лунца та Н.І. Маришевої «Курс международного частного права» Автори звертають увагу на третейський характер цього органу та відмежовують його від інших видів арбітражу, таких як міждержавний арбітраж, технічний арбітраж та радянський державний арбітраж, що розглядає спори між соціалістичними підприємствами. Автори приділяють увагу дослідженню сутності третейської угоди та виділяють два її типи: угода щодо спору, що вже виник - третейський запис; та угода щодо передачі спору до арбітражу в разі виникнення спору в майбутньому - застереження про арбітраж. Досліджується також питання щодо сили третейської угоди про арбітраж за кордоном як підстави для заперечення проти позову в державному суді. У зв'язку з цим автори виділяють три теорії третейської угоди: договірну, процесуальну та змішану [95, с. 214-218].

Під час дослідження проблем розгляду та вирішення майнових спорів радянські вчені торкаються питання щодо місця інституту третейського судочинства у правовій системі СРСР.

Так, С.Н. Абрамов, даючи характеристику третейського розгляду в підручнику «Советский гражданский процесс», наголошує, що цей інститут не отримав у СРСР значного поширення через довіру радянського народу до державного суду і відсутність у зв'язку з цим необхідності звернення для захисту права до третейського суду [1, с. 150].

Натомість, К.С. Юдельсоном у роботі «Советское гражданское процессуальное право» третейський суд розглядається як одна із громадських засад, що, в умовах загальнонародної держави, покликані поступово змінити систему державного примусу в захисті цивільних прав та під час розгляду господарських спорів між державними, кооперативними та громадськими організаціями. Автор підтримує думку щодо важливості третейського судочинства в розвитку форм громадського захисту прав та органічну притаманність його радянській правовій системі [255, с. 439].

Таким чином, за радянських часів аналіз третейського судочинства здійснюється з позицій панівної соціалістичної ідеології, яка заперечувала можливість існування майнових відносин між приватними особами поза межами державного регулювання, а також приватної ініціативи в економічній сфері. У зв'язку з цим, держава з недовірою ставилась до можливості вирішення майнових спорів засобами, відмінними від державного судочинства. Саме це зумовлювало специфіку дослідження альтернативних форм вирішення спорів загалом та, зокрема, третейського судочинства. У більшості досліджень третейський суд розглядається як допоміжна форма вирішення спорів, застосування якої можливе в обмеженому колі випадків.

Після зміни суспільного та державного ладу в 90-х роках ХХ століття в Україні починається новий етап розвитку наукових поглядів на третейське судочинство. Змінюються погляди науковців на сутність даного інституту, його принципи, процесуальні аспекти третейського розгляду.

Новий поштовх дослідженню третейського судочинства дало прийняття Закону України «Про третейські суди» від 11 травня 2004 року. Цим законом було закріплено статус третейських судів, принципи третейського розгляду, порядок утворення третейських судів та розгляду ними справ. Положення цього закону стали основою для подальших теоретичних дискусій з метою вдосконалення інституту третейського судочинства.

Інтерес у науковому середовищі викликає не лише сучасний стан та перспективи розвитку інституту третейського розгляду, а також історичні аспекти його становлення в Україні. Ці проблеми стали предметом дослідження Н.А. Вангородської, С.Г. Ковальової, В.С. Балухи.

Дисертація Н.А. Вангородської «Третейський суд в Україні в Х-XVIII ст.» присвячена дослідженню проблем зародження та розвитку третейського судочинства на українських землях з найдавніших часів до XVIII ст.

У роботі визначаються передумови виникнення третейських судів, розкриваються їх сутність, ознаки й особливості та проводиться паралель між найдавнішими недержавними формами вирішення спорів та сучасними третейськими судами. Окремо автор зупиняється на питаннях правового статусу третейського судді, основою якого були авторитет особи судді та довіра до нього сторін спору.

Питання щодо звернення до суду для вирішення спору, як і обрання судді, вирішувалося за згодою сторін. Основною метою розгляду справи було примирення сторін шляхом укладення мирової угоди. Разом із тим, апеляція на рішення третейського суду не допускалась, його виконання забезпечувалось на рівні з рішенням державного суду [16]. Виконане автором дослідження дозволяє говорити про глибоке історичне коріння третейського розгляду на українських землях.

У межах дослідження проблеми судоустрою та судового процесу на українських землях періоду Великого князівства Литовського С.Г. Ковальова в монографії «Судоустрій та судочинство на українських землях Великого князівства Литовського» приділяла увагу формам недержавного судочинства вказаного періоду.

Автор вказує, що третейським судам були підсудні цивільні та деякі кримінальні справи, склад суду формувався шляхом обрання суддів сторонами, судочинство у третейських судах здійснювалося з дотриманням процедури, визначеної законом. Їх рішення були обов'язковими до виконання нарівні з рішеннями державних судів, особливо в разі затвердження його великим князем.

До недержавних форм, крім власне третейських судів, автор відносить також копні суди, що розглядали справи за участю посередників із числа авторитетних членів громади на основі звичаєвого права. Виконання їх рішень здійснювалося добровільно, а в разі відмови сторони від виконання - за наказом гродського суду.

Аналізуються також інші форми недержавного судочинства вказаного періоду, зокрема церковні, міські суди та суди для іновірців [56, с. 98-140].

У статті В.С. Балуха «Третейська угода як основа третейського розгляду цивільно - правових спорів у радянський період» досліджується розвиток інституту третейської угоди. Автор характеризує сучасні теорії третейської угоди та прослідковує основні етапи розвитку даного інституту в радянські часи. На підставі проведеного аналізу робиться висновок про недостатню поширеність третейського розгляду цивільно-правових спорів у радянський період саме через його слабку правову регламентацію. Одночасно автор не бере до уваги ідеологічну складову радянської держави, яка і зумовила, на нашу думку, законодавче ігнорування інституту третейського розгляду [5, с. 41-46].

Сучасний стан та перспективи розвитку альтернативних засобів захисту прав загалом та третейського судочинства зокрема є предметом досліджень ряду вітчизняних науковців.

Комплексному дослідженню інституту третейського судочинства у вітчизняній юридичній науці присвячена докторська дисертація Ю.Д. Притики «Теоретичні проблеми захисту прав учасників цивільних правовідносин у третейському суді». У цій роботі проведено детальний аналіз поняття, видів та правової природи третейських судів, розглядаються проблеми визначення місця інституту третейського судочинства у вітчизняній системі права, порядок організації третейських судів та наділення їх компетенцією. Автор аналізує процесуальні аспекти третейського розгляду, а саме: правовий статус його суб'єктів, порядок розгляду спорів, юридичну природу рішення третейського суду. При цьому рішення третейського суду розглядається ним як юрисдикційний правозастосовний акт, прийнятий недержавним органом, обов'язковий виключно для сторін спору, що може бути забезпечений примусовою силою держави, у якому визнається існування чи відсутність між сторонами певних правовідносин. Акцентується увага на тому, що державні суди здійснюють лише контролюючу функцію щодо рішень третейських судів. Разом з тим, виконання такої функції суворо обмежене законом і не повинно виходити за межі перевірки наявності компетенції у третейського складу та дотримання третейським судом найважливіших процесуальних правил. У той же час перегляд по суті рішення третейського суду державним судом не допускається [125, с. 444].

Окремі аспекти, пов'язані з оскарженням третейських рішень та примусовим їх виконанням, були предметом дослідження низки вітчизняних науковців.

Так, С.О. Юлдашев досліджував питання розгляду господарських спорів третейськими судами та Міжнародним комерційним арбітражним судом при Торгівельно - промисловій палаті України. У дисертаційній роботі «Правове регулювання третейського розгляду господарських спорів» автор дає характеристику юридичної природи третейського розгляду господарських спорів як єдиної для третейського суду та міжнародного комерційного арбітражу, обґрунтовує необхідність розширення диспозитивності правового регулювання цього інституту.

Розглядаючи проблеми оскарження та виконання рішень третейських судів та Міжнародного комерційного арбітражу при Торгівельно - промисловій палаті України, автор досліджує питання дійсності третейської угоди, пропонує виключити таку підставу скасування рішення третейського суду, як невідповідність складу третейського суду, яким прийнято рішення, вимогам Закону «Про третейські суди». Вчений пропонує доповнити Закон України «Про третейські суди» положеннями щодо настання юридичної відповідальності суддів господарського суду, яка повинна застосовуватися апеляційним господарським судом у випадках встановлення порушення судом першої інстанції строків видачі виконавчого документа або необґрунтованої відмови суду в задоволенні заяви про видачу виконавчого документа [257].

Окремим проблемам третейського судочинства присвячено низку статей О.О. Гайдуліна, О. Штефан, В. Сухоноса, М.В. Коваля, Н.А. Литвина, В.П.Козирєвої, А.П.Гаврилішина, В. Головченко, О. Спектор, І.В. Куніциної, В.В. Комарова.

О.О. Гайдулін у статті «Способи протидії зловживанню процесуальним правом: ефективність та пріоритети» аналізує шляхи зловживання процесуальними правами учасниками третейського розгляду. Він висловлює обґрунтовану думку щодо недоцільності законодавчого обмеження компетенції третейських судів як засобу запобігання таким зловживанням [29].

В. Сухонос, аналізуючи стан законодавства про третейські суди в Україні, у статті «Теоретичний аналіз сучасного стану та перспектив розвитку третейського суду в Україні» звертає увагу на доцільність конституційного закріплення статусу третейського суду. Автор вважає за доцільне внести до Основного Закону положення щодо вирішення спорів третейськими судами на підставі Конституції та законів України, міжнародних договорів та інших правових актів.

Подальший розвиток законодавства про третейські суди в Україні автор пов'язує з поглибленням спеціалізації постійно діючих третейських судіві з чітким визначенням компетенції у відповідному Положенні про Постійно діючий третейський суд, розширення застосування принципу диспозитивності під час вибору сторонами правил розгляду спору у третейському суді [171, с. 233-237].

Проблему спеціалізації третейського судочинства піднімає також О. Штефан у статті «Третейське судочинство як договірний альтернативний спосіб розв'язання конфлікту у сфері авторського права». Автор звертає увагу на збільшення кількості спорів, пов'язаних з авторським правом, та можливість їх розгляду у третейському суді. Також висловлюється думка щодо ефективності третейського розгляду такого роду спорів, оскільки, крім скорочення строків розгляду та витрат пов'язаних з ним, третейський суд забезпечує більш кваліфікований розгляд, збереження комерційної таємниці та створює умови для подальшого співробітництва сторін [254, с. 45].

Аналізу підстав для оскарження рішень третейських судів, передбачених Законом України «Про третейські суди», присвячена стаття М.В. Коваля та Н.А. Литвина «Порядок оскарження рішень третейського суду». При цьому автори звертаються до матеріалів судової практики та рекомендацій Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування господарськими судами Закону України «Про третейські суди» від 11.04. 2005 р. Науковці висловлюють думку щодо необхідності доповнення Закону України «Про третейські суди» нормами про перегляд третейського рішення за нововиявленими обставинами, що дозволило б більш повно забезпечити захист прав та законних інтересів учасників третейського розгляду.

Автори також звертають увагу на недоцільність використання законодавцем терміна «оскарження» щодо рішень третейських судів, оскільки процедура оскарження передбачає апеляційний та касаційний перегляд судового рішення. При цьому робиться висновок щодо неповного відокремлення третейського судочинства від державної судової системи [55, с. 183-189.].

Аналогічну думку з приводу недоцільності застосування терміна «оскарження» щодо третейських рішень висловлює В.В. Комаров [91, с. 1289].

Підтримують зазначену позицію також В.П.Козирєва та А.П.Гаврилішин. У статті «Проблеми третейського судочинства в Україні» автори звертають увагу на те, що Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж» передбачено можливість «оспорювання» арбітражного рішення. Висловлюється твердження щодо правильності саме такого підходу, оскільки державний суд не переглядає третейське рішення по суті та не може постановити нове рішення, а лише скасовує його за наявності передбачених законом підстав.

Автори доводять слушність пропозиції щодо внесення змін до Закону України «Про третейські суди» в частині підпорядкування процедури розгляду спору у третейському суді ad hoc правилам, визначеним у Регламенті відповідного постійно діючого третейського суду. Разом з тим, не визначаються критерії, якими мають керуватися учасники третейського розгляду під час вибору конкретного регламенту постійно діючого третейського суду [58, с. 70].

Аналіз публікацій, присвячених інституту третейського судочинства, дозволяє зробити висновок щодо зростання зацікавленості науковців його проблематикою після розпаду СРСР та проголошення курсу на розбудову ринкової економіки.

Науковий інтерес викликають як теоретичні питання пов'язані з історичними аспектами розвитку третейського судочинства та його правовою природою, так і питання, що безпосередньо стосуються практичної діяльності третейських судів, зокрема питання дійсності третейської угоди, компетенції третейських судів, порядку розгляду ними справ, взаємодії з державною судовою системою. У межах дискусії щодо взаємодії третейських судів із державною судовою системою досліджуються проблеми сприяння державних судів третейським у питаннях забезпечення доказів, явки свідків, оскарження третейських рішень та отримання виконавчого документа на такі рішення.

Разом із тим, на сьогодні відсутні комплексні вітчизняні дослідження, присвячені процесуальним гарантіям прав учасників третейського розгляду під час розгляду справ про оскарження рішень третейських судів. Саме цією обставиною обумовлено вибір теми дисертаційного дослідження.

1.2 Нарис становлення та розвитку третейського судочинства

Ідея щодо вирішення конфліктних ситуацій, які виникали між людьми, за допомогою посередництва не є новою. Вона сягає ще первіснообщинного устрою суспільства. І хоча таке суспільство носило примітивний характер, але вже на цьому рівні суспільних відносин існував певний порядок розгляду спорів. Рішення, що приймалися старійшинами, ґрунтувалися на певних родових звичаях. Таким чином, звичай доволі довго був єдиною формою регулювання відносин між людьми не лише в повсякденному житті, а й під час вирішення спорів, що мали місце в такому суспільстві.

Безумовно, у первіснообщинному суспільстві не йшла мова про майнові спори, оскільки люди того часу не мали своєї власності, а тому спірні відносини існували на побутовому рівні. Разом із тим, такі звичаї застосовувалися в житті людей протягом століть, «відшліфовувались», набуваючи характеру обов'язкових внутрішньородових правил.

У цій частині Л.М. Маймескулов зазначає, що відсутність у родовому суспільстві примусової сили держави заповнюється не менш імперативною силою примусу родоплемінних соціальних інститутів [97, с. 20]. Такими інститутами були старійшини, рада старійшин. Саме на них лежав обов'язок щодо управління життям роду, вони ж і вирішували всі спірні питання, які виникали між людьми.

Таким чином, доволі тривалий період вирішення конфліктних ситуацій відбувається за посередництва старійшин роду. Це був перший досвід суспільства в питаннях справедливого вирішення спорів, на основі звичаїв, застосування яких поступово формувало звичаєве право.

У цьому зв'язку В.Г. Графський вказує, що в основі права лежав звичай. Саме його зміст був спрямований переважно на примирення родів та сімей, між якими виникали конфлікти. При цьому функції суддів найчастіше виконували посередники, яких обирали самі сторони [38, с. 28].

Розвиток виробництва сприяв появі надлишкового продукту, що і поклало початок торгівлі та виникненню грошей як еквіваленту товару при його продажу. Накопичення багатства призводило до виникнення перших державних утворень. Така ситуація неодмінно тягла за собою велику кількість ускладнень, які виникали між людьми, оскільки все частіше з'являються спори майнового характеру. Ускладнення суспільних зв'язків спонукає до виникнення племінних рад та інших племінних органів, завданнями яких були організація колективних робіт, обміну продуктами праці між родами та вирішення міжкланових суперечностей за певну територію.

Таким чином, уже на ранніх етапах існування людської цивілізації виникла нагальна потреба в регулюванні спірних відносин, які виникали між людьми, та певних правил їх вирішення. Такі правила, безумовно, формувалися на основі звичаїв та регулювали не лише суспільне життя певного роду, але і весь спектр суспільних відносин у даному суспільстві.

Разом із тим, поступове ускладнення суспільних відносин, поглиблення майнової диференціації призводить до утворення держави та державної влади як органу управління певною територією.

Отже, на цьому етапі розвитку людства відбулась якісна зміна в регулюванні суспільних відносин. Звичаї як саморегульовані системи різнорідних правил вперше закріплюються у вигляді зводу правил. Так з'являються перші закони, які характеризуються письмовою формою, незмінністю тексту, публічністю їх застосування. Незважаючи на те, що Закони ХІІ таблиць, Закони Хаммурапі, Закони Ману в Індії є закріпленням уже наявних звичаїв, але вони вже набули статичної форми, сили імперативу та примусу держави при їх невиконанні [79, с. 134].

Розбудова держав призводить до виникнення її інститутів і, зокрема, інституту суду.

Так, у Стародавньому Єгипті було сформовано цілу низку судів, які фактично утворили першу судову систему. При цьому судові функції було зосереджено в общинних органах самоуправління, хоча верховенство в судовій владі належало монарху. У той же час вищі судові функції зосереджувались у руках фараона або візира - джаті, які могли переглянути будь-яке судове рішення общинних судів [53, с. 38].

Безумовно, сьогоднішнє поняття суду, його формування, структура не є ідентичною суду того часу, оскільки в якості судових органів на той час виступали общинні збори та створювана ними колегія общинних судів, а також ради храмів. Разом із тим, держава поступово починає зосереджувати у своїх руках всі функції правосуддя, формуючи таким чином єдину судову систему [111, 24]. Такий підхід щодо судової реформи вимагав обмеження ролі общинних судів та ради храмів у здійсненні правосуддя. Проте вони продовжували вирішувати питання землекористування, зрошування, збору податків, забезпечення громадського порядку тощо [244, с. 30]. У цій ситуації інститут посередництва набуває нової якості, оскільки його діяльність перш за все концентрується на сфері майнових відносин. І з цих підстав посередництво набуває своєї організованості та впорядкованості, а рішення посередників у майнових спорах - обов'язковості. Так, інститут діететів, що сформувався в Афінах, на відміну від тривалого та дорогого судочинства в державних судах передбачав можливість мати третейських посередників - діететів, яких обирали за жеребом із числа осіб, які досягли 60-ти річного віку, чи вони могли обиратись самими сторонами з метою вирішення майнового спору. Разом із тим, за перевищення своїх повноважень державні діетети несли матеріальну відповідальність. У цьому зв'язку В.В. Латишев зазначав, що в Афінах існували суди для конкретних випадків. За своєю суттю, це були суди посередників. Зокрема, такі суди були у справах про рудники; у справах, які стосувалися військової служби тощо [92, с. 255]. Таким чином, діетети були першими третейськими посередниками. На їх рішення допускалась апеляція, яка розглядалася державним судом.

Розглядаючи особливості судоустрою у Стародавньому Римі, О.А. Омельченко наголошує, що давньоримський суд із розгляду приватних спорів не мав цілком державного характеру та будувався на третейських принципах [111, с. 107]. Так, зокрема в таблиці ІІ Законів ХІІ таблиць мова йде про те, що розгляд справи може бути перенесений на інший день у зв'язку з тяжкою хворобою третейського посередника [236, с. 44]. У той же час у таблиці VII зазначається, що вирішення спору про кордони земельної ділянки здійснюється за участю трьох посередників [236, с. 48].

Договірний характер розгляду спору між приватними особами мав місце в Римі і в подальшому. Такі висновки ґрунтуються на дослідженнях Дигестів Юстиніана. Так, у книзі V Дигестів зазначалось: «Якщо [сторони] підкоряють себе певній юрисдикції і погоджуються з цим, то щодо них наділений юрисдикцією будь-який суддя, що знаходиться на чолі судового місця чи має іншу юрисдикцію». Ульпіан зокрема говорив, якщо: «вважається, що погодились ті, які знають, що вони не підпорядковані юрисдикції даної особи і погоджуються на його юрисдикцію…» [235, с. 98].

Зародження християнства та зростання авторитету церкви послужило тому, що люди під час вирішення майнових спорів почали звертатися до єпископів як до посередників у вирішенні спорів.

Єпископи-посередники розглядали майнові спори на принципах третейського судочинства. Їх метою було сприяння сторонам у пошуку компромісу та в їх примиренні. Такий підхід до примирних процедур був позбавлений будь-яких формальностей і мав на меті звести вимоги права до вимог людських стосунків, які повинні ґрунтуватися на справедливості.

В епоху середньовіччя в Західній Європі також мав місце третейський суд, але його роль у цей час значно звужується. Судові функції все більше концентруються в державних судах О.А. Омельченко зазначає, що з другої половини VII століття у франків на судових зібраннях головують королівські графи, замість місцевих старост.Поступово обмежується і участь простих общинників у судових зібраннях, що раніше було їх обов'язком [111, с. 143]. На цьому фоні значно зростає роль вотчинних судів, у яких судочинство здійснювалося великими землевласниками. Церковні суди поступово втрачають характерну для них роль арбітрів, концентруючи свою увагу на шлюбно-сімейних, цивільних та деяких кримінальних справах, справах служителів церкви.

Разом із тим, третейський суд не зникає. Зокрема, А.Ф. Волков вказує, що третейський суд стає прерогативою феодалів у вирішенні спорів між собою [24, с. 33]. Таким чином, третейське судочинство як засіб вирішення спорів поступово розділяється, формуючись на церковній, феодальній, торговій юрисдикції.

Іншою була ситуація в містах, що користувались так званим «магдебурзьким правом».

Середньовічні міста були ремісничими та торгівельними центрами. Переважною формою організації середньовічної торгівлі були ярмарки, які починають діяти в містах та при маєтках великих землевласників. Безумовно, у процесі здійснення торгівельних операцій виникали спірні питання, що потребували швидкого та ефективного вирішення.

Ю. Борхардт, аналізуючи розвиток економічних відносин середньовічної Німеччини, зазначає, що розвиток ярмаркової торгівлі призводить до виникнення особливого ярмаркового права, поява якого була викликана необхідністю створення єдиних прав для всіх учасників торгівельних операцій [12]. Ці норми були основою для розгляду спорів між учасниками торгівлі в ярмаркових судах, які мали місце на кожній ярмарці.

Ярмаркові суди виникали не лише в Німеччині, вони з'являються зокрема у Франції та Англії. Їх виникнення, як зазначає Г.Ф. Шершеневич, було обумовлено низкою причин, зокрема різноманітністю правових поглядів на суть справи у купців з різних місцевостей, складністю і різноманітністю спорів, які виникали на грунті торгівельних операцій та потребою у їх швидкому вирішенні [251, с. 52]. Звичайні суди, як правило не могли оперативно, з розумінням особливостей таких спорів ухвалювати судові рішення.

Таким чином, формується каста торгівельно-правових посередників як арбітрів у вирішенні специфічних спорів, які на різних ярмарках могли вирішуватись по-різному з урахуванням звичаїв, торгівельних правил, поточного законодавства, впливу на торгівлю великих землевласників тощо.

Із ситуативного об'єднання купецька гільдія поступово переростає в чітко визначене утворення, що має стійку систему звичаїв і норм, механізми вирішення спірних питань, які позбавлені формалізму, є оперативними та заснованими на принципах арбітрування. Поступово юрисдикція купецької гільдії щодо вирішення справ між собою визнається державною владою [80, с. 115].

Особливого поширення в період середньовіччя третейські суди набувають в Італії, де практика третейського судочинства не заперечувалась, а навпаки, підтримувалася з боку держави та землевласників.

Третейські суди виникали в першу чергу в середовищі торговців Генуї, Венеції та інших міст і були покликані вирішувати спори між ними. У подальшому третейське судочинство поширюється в інших італійських містах.

Про високий рівень довіри до третейського судочинства свідчать випадки звернення до нього за розглядом спорів публічного характеру. Так, О.М. Барабанов, аналізуючи практику діяльності відомого третейського судді з Генуї Бартоломео Боско, вказує на випадок розгляду ним спору про несплату податків за зверненням особи, уповноваженої на їх стягнення [6, с. 201].

У житті середньовічного міста, крім торгівлі, велику роль відігравало ремесло. Необхідність врегулювання виробничих відносин у середовищі ремісників зумовлює виникнення ремісничих об'єднань - цехів або гільдій, а також норм, обов'язкових для членів такого об'єднання. Як вже зазначалося вище, судова система середньовічного міста далеко не завжди була здатна швидко та ефективно розв'язати спір між членами цеху. Саме тому часто спори між членами ремісничих гільдій розглядалися спеціальними гільдійськими судами, що діяли на третейських засадах.

Таким чином, незважаючи на посилення державної судової системи в середньовічній Європі, третейське судочинство зберігається та, у низці випадків, стає єдиним засобом врегулювання спорів. Воно характеризується публічністю, оперативністю, реальністю, низькою вартістю послуг виборних третейських суддів. У той же час рішення третейських суддів набувають обов'язковості та виконуваності.

Не було чужим посередництво під час розгляду майнових спорів і для слов'ян. В умовах відсутності державної судової системи тут діяв общинний суд, що був практично єдиним органом розгляду спорів між общинниками. До його складу входили найбільш шановані члени общини, знавці давніх звичаїв, яких називали «судними мужами» або «добрими людьми». Основною їх метою було вирішення спору по совісті та примирення сторін.

Так, перші письмові згадки про третейський порядок розгляду спорів належать до періоду Київської Русі. Як свідчить зміст ст.15 Короткої Правди, судовий процес вели «дванадцять мужів». Науковці зазначають, що це могли бути посередники, яких обирали сторони для розгляду свого спору [22, с. 5].

При цьому договори щодо можливості розгляду спорів третейським судом (сьогодні - третейська угода) не визначають способів його створення, порядку розгляду ним справ, що надає можливість говорити про вирішення таких питань сторонами під час виникнення конфліктних ситуацій, оскільки метою третейського розгляду було не суворе слідування букві закону, а примирення сторін шляхом віднайдення компромісного рішення для врегулювання конфлікту в майновому спорі.

Таким чином, третейський порядок розгляду спорів органічно притаманний слов'янамі з найдавніших часів. Не заперечує необхідності у третейському судочинстві подальший розвиток державних інституцій.

Так, близькими до третейських були полюбовні суди за Литовським статутом 1566 р., завданням яких було знаходження компромісу у спорі між сторонами, але з обов'язковим примусовим його виконанням через земський суд.

Іншим Литовським статутом 1588 року передбачалася можливість оскарження рішення полюбовного суду до земського суду. Завданням земського суду під час розгляду такої справи було встановлення відповідності рішення полюбовного суду закону та з'ясування досягнення компромісу між сторонами. У разі законності та компромісності рішення полюбовного суду воно залишалось чинним, якщо рішення суперечило закону та волі сторін, земський суд мав право розглянути справу та постановити власне рішення [168, с. 180]. Земський суд повинен був забезпечити виконання рішень полюбовного суду в разі, якщо одна зі сторін відмовлялася його виконувати.

Н.А. Вангородська, аналізуючи судову систему доби Литовсько-Польської держави, звертає увагу, що підкоморські та комісарські суди також будувалися на принципах третейського судочинства. Так, підкоморський суд, що розглядав земельні спори, складався із возного і обраних сторонами «добрих людей», які складали колегію посередників у спорі між сторонами. Комісарський суд створювався великим князем для розгляду певної справи за клопотанням сторін або за ініціативою самого князя. Цей суд не був постійною установою, не мав постійного місця перебування, визначеного складу та компетенції [16, с. 10].

На особливу увагу заслуговує цивільне судочинство Запорізької Січі, яке майже повністю було побудовано на третейських принципах та здійснювалось на основі звичаєвого права.

Так, Д.І. Яворницький, досліджуючи судову систему Запорізької Січі, зазначає, що в разі виникнення майнового спору козаки зверталися за його розглядом до паланкового суду, що здійснювався паланковим полковником чи осавулом [259, с. 153]. Розгляд справи був спрямований перш за все на примирення сторін. При цьому рішення суду повинно було виконуватись негайно. Проте в разі виявлення незгоди однією зі сторін із рішенням, воно могло бути оскаржене курінному отаману, який також діяв щодо сторін як третейський суддя і прагнув їх примирити. Лише в разі неможливості компромісу між сторонами справа розглядалася військовим суддею, рішення якого могло бути оскаржене до кошового отамана.

Про поширеність у запорізьких козаків третейських засад під час вирішення спорів говорить і принцип: «де три козаки - два третього судять», який, за свідченням П.П.Музиченка, лежав в основі судоустрою Запорізької Січі [103, с. 109].

Загалом демократизм політичного устрою Запорізької Січі відобразився і на принципах побудови її судочинства, в основу якого було покладено третейські засади.

У ході визвольної війни під проводом Б. Хмельницького на території Гетьманщини поширюється адміністративний та судовий устрій Запорізької Січі. Право українців судиться своїм судом підтверджувалось Жалуваною грамотою царя Олексія Михайловича Війську Запорізькому від 27 березня 1654 р. [237, с. 147].

Третейський порядок розгляду справ був притаманний не лише найнижчій ланці судової системи. Для мирового розгляду цивільних справ, що належали до компетенції Генерального військового суду, при Гетьмані існував третейський суд. Він не був постійно діючим і призначався Гетьманом для розгляду конкретної справи у складі трьох осіб із числа генеральної старшини за згодою сторін. Третейський суд розглядав справу, дотримуючись установленого процесуального порядку, проте його рішення ґрунтувалось не на нормах писаного права, а на загальних принципах «совісті» та «справедливості», тобто виходячи зі звичаєвого права. Рішення його виконувалось сторонами добровільно, проте за певних умов виконання могло і відкладатися. Апеляції на рішення третейського суду могли подаватися до Генерального військового суду, який розглядав їх у загальному порядку.

Таким чином, принципи демократизму та арбітрування, які були характерними для судочинства Запорізької Січі, лягають в основу судового процесу Гетьманщини. При цьому держава заохочувала козаків до вирішення спорів на третейських засадах, розвантажуючи систему державних судів та схиляючи сторони спору до пошуку компромісу.

Поступова уніфікація судочинства України із загальноросійською судовою системою не ліквідовує третейського судочинства, оскільки в самій Російській імперії тривалий час здійснювався пошук ефективного механізму альтернативного порядку вирішення цивільних спорів. Так, у ст.5 гл.15 Соборного уложення 1649 р. законодавчо закріплювалась можливість звернення до третейського суду, якщо сторони про це домовились. Рішення «третіх» осіб мало виконуватись сторонами добровільно, проте в разі відмови від виконання винною особою остання повинна була сплатити пеню до державної казни. Не допускалось оскарження третейського рішення. Разом з тим справа могла бути переданою до державного суду лише у випадку, коли третейські судді не могли прийти до одностайного рішення [113].

Вказана стаття Соборного уложення 1649 року була єдиною, що регулювала діяльність третейських судів, однак вона давала поштовх для подальшого розвитку третейського судочинства в Російській імперії. У цей час юрисдикція третейського суду, за свідченням О.І. Віцина, почала поширюватися та ділитися на справи за окремими місцевостями, за видом справ, за станами. Зокрема, за місцевостями право на звернення до третейського суду надавалось окремим народностям Російської імперії, зокрема українцям, що було закріплено «Положением о правах малороссийских», яким підтверджувалось право українців судиться третейським судом «какие предже бывали». Таке право надавалося також іноземцям для вирішення їх комерційних спорів між собою [22, с. 8-9]. За видом справ до сфери третейського розгляду належали у першу чергу комерційні, зокрема митні справи. Діяльність таких третейських судів регламентувалась Митним статутом від 1727 року [113]. За станами компетенція третейських судів поширювалась на селян двірцевого відомства, осіб гірського відомства та деяких інших осіб.

Як зазначає О.М. Балашов, тільки за період з 1734 по 1831 роки у Росії було прийнято близько 20 законодавчих актів, які регламентували можливість розгляду та вирішення спорів по справедливості та давніх звичаях у третейських судах, а також, що стосувалось порядку їх створення та функціонування [4, с. 21].

Найбільше поширення третейський порядок розгляду спорів закономірно отримав у сфері комерційних відносин. Так, у 1808 році в Одесі був заснований перший комерційний суд. У подальшому комерційні суди виникають у кількох містах Російської імперії. Правовою основою їх діяльності був Указ імператора Миколи І від 14 травня 1832 р., яким були затверджені Учреждение комерційних судів та Статут торгового судочинства [113].

Загалом велика кількість розрізнених нормативних актів, що регламентували порядок створення і діяльності третейських судів у різних сферах суспільного життя, не сприяла їх однозначному сприйняттю суспільством та побудові чіткої системи таких судів. Водночас у суспільстві існує стійка потреба в альтернативному механізмі розгляду цивільних справ, який був би швидшим і ефективнішим за державні суди [70, с. 177].

У зв'язку з цим у 1831 р. імператором Миколою І було затверджено Положення «Про третейські суди», основу якого склали норми ст.5 гл. 15 Соборного уложення та Митного статусу 1727 р.. Разом із тим скасовувались інші нормативні акти, які регулювали діяльність третейських судів. Дане Положення було запроваджено Зводом законів Російської імперії 1833 р. та з деякими доповненнями у Зводі законів 1842 та 1857 років.

Положенням Про третейські суди 1831 р. узаконювались «суди по совісті», в основі яких лежали принципи диспозитивності, змагальності та справедливості. При цьому суворе слідування закону було другорядним. Власне третейські суди відповідно до Положення поділялися на добровільні, основу діяльності яких становила домовленість сторін, та «узаконені», що діяли на підставі закону. Щодо порядку розгляду справ та прийняття рішення добровільним третейським судом держава не встановлювала жодних обмежень, крім чотирьохмісячного строку для прийняття рішення, який проте міг бути подовжений. Разом із тим, розгляд справ «узаконеним» третейським судом здійснювався відповідно до певних правил, які регламентували порядок призначення третейських суддів та примусові заходи щодо них у разі зволікання із прийняттям рішення. Спільною для цих судів була можливість прийняття рішення як «по закону», так і «по совісті» [113].