Оскарження рішень третейських судів у порядку цивільного судочинства

Водночас, із юрисдикції третейських судів було виключено справи про злочини та проступки, справи, пов'язані з інтересами держави, а також особами, які визнані недієздатними, та справи про належність особи до кріпосного стану. Проте коло справ, підвідомчих третейським судам, було досить широким. У деяких випадках держава навіть стимулювала громадян до третейського розгляду їх спорів. Так, виключно «узаконеними» третейськими судами розглядалися спори, що виникали під час створення та діяльності акціонерних товариств, а в разі якщо сторони ухилялися від обрання третейських суддів, вони призначалися державою.

Широкі можливості для третейського розгляду цивільних справ передбачали норми Загального положення про селян, які вийшли із кріпосної залежності. Так, п.26 вказаного Положення надавав можливість селянам звертатися за розглядом своїх спорів до поміщика, який у такому разі виступав як третейський суддя. Якщо на розгляд справи вільно погоджувались сам поміщик та сторони, то рішення поміщика не могло бути оскаржене в безумовному порядку. Розділом IV того ж Положення селянам надавалося також право звертатися за розглядом спору до третейського суду. При цьому третейський розгляд справ допускався у всіх спорах без обмеження суми позову, а саме рішення третейського суду набирало чинності після внесення його до спеціальної волосної книги, після чого його оскарження не допускалось [113].

Таким чином, із прийняттям Положення Про третейські суди 1831 р. третейське судочинство набуває ознак системності та впорядкованості. Воно стає альтернативним засобом розгляду приватноправових спорів, із чітким окресленням обмежень щодо кола справ, які не підлягають розгляду в порядку третейського судочинства. Разом із тим, такий порядок потребував подальшого вдосконалення.

Судово-правова реформа 1864 р. ліквідувала «узаконені» третейські суди. У той же час інститут третейського розгляду цивільних справ продовжував своє існування та вдосконалення. Так, Статут цивільного судочинства 1864 р. (далі - Статут) регулював діяльність лише добровільних третейських судів. В основу такої діяльності судів було покладено волю та взаємну згоду сторін. Відповідно до гл. 2 розділу 4 Статуту третейські суди створюються на підставі третейського запису, який підписувався сторонами та обраними посередниками і завірявся нотаріусом чи мировим суддею.

До компетенції третейського суду належали всі справи, підсудні державним судам у порядку цивільного судочинства. Обмеження встановлювались лише щодо справ про особисті стани, справ, пов'язаних з інтересами малолітніх осіб та осіб, які знаходились під опікою, справ, пов'язаних з інтересами казни та справ про злочини та проступки, крім тих, що могли бути завершені примиренням.

Відповідно до ст.1387 Статуту третейський суд постановляє рішення «по совісті». Коментуючи дану норму, автори Статуту наголошували, що метою третейського розгляду є максимальне задоволення інтересів сторін, а не слідування «букві закону».

Статутом не передбачалась можливість оскарження рішення третейського суду. У той же час таке рішення могло бути визнане недійсним у випадках, коли воно постановлене з пропуском обумовленого для третейського розгляду строку чи з іншим порушенням третейської угоди. Недійсними визнавались також рішення щодо осіб, які не були стороною третейської угоди та предмету спору, що не був обумовлений нею, а також прийняті у справах, непідсудних третейським судам [76, с. 330].

Заяви про визнання рішення третейського суду недійсним подавались у місячний термін до державного суду, у якому зберігався оригінал рішення, цей же суд видавав виконавчий лист, на підставі якого здійснювалось виконання рішення. Порядок виконання третейського рішення був аналогічним із рішеннями державних судів [113].

Норми Статуту цивільного судочинства 1864 р. фактично закріпляли третейську форму розгляду як цивільних, так і господарських справ. Водночас продовжується вдосконалення окремих аспектів третейського судочинства, що в першу чергу було спрямовано на усунення можливостей для зловживань. Зокрема, О.Ю. Скворцов вказує, що у 1887 р. Статут був доповнений статтею 1394-1, яка надавала право мировому судді чи окружному суду передавати копію рішення третейського суду, ухваленого з приводу нерухомого майна до казенної палати, у разі якщо таким рішенням передбачався перехід права власності на майно з ухиленням від сплати встановлених законом платежів з метою їх стягнення [163, с. 28].

Зміна політичного устрою в результаті жовтневого перевороту 1917 року в першу чергу пов'язувалась із відмовою від багатьох «буржуазних» юридичних інститутів. Разом із тим, радянська держава не заперечувала необхідності існування третейського суду та визначала правові засади його існування.

Уже в Декреті «Про суд» №1 від 22 листопада 1917 р. передбачалась можливість звернення громадян до третейського суду для вирішення своїх майнових спорів [43, с. 125]. У подальшому компетенція, порядок утворення та діяльності третейських судів регламентувалась Декретом ВЦВК «Про третейські суди» від 16.02.1918 р. [109] та Положенням Про третейські суди, затвердженим Постановою ВЦВК від 16.10.1924 р. [107].

Незважаючи на визнання третейської юстиції радянською владою, все ж її суть була пронизана ідеологічною складовою, що не надавало можливостей для повноцінного розвитку третейського судочинства, оскільки це по суті були справи приватного характеру, над якими держава намагалась здійснювати контроль у повному обсязі.

Третейське судочинство в радянський період регулювалось Положенням про третейський суд від 18.07.1963 р. (далі - Положення), яке складалося з 20-ти статей і було додатком до Цивільного процесуального кодексу УРСР. Його особливість полягала в тому, що в порядку третейського судочинства могли розглядатися будь-які цивільні справи. Виняток становили справи із трудових та сімейних правовідносин.

Положенням 1963 р. не було визначено перелік принципів третейського судочинства та процедура розгляду справ, проте, аналізуючи його норми, можна визначити, що основними його засадами були: договірний характер третейського розгляду; безоплатність третейського розгляду; незв'язаність третейського суду під час розгляду справ цивільними процесуальними нормами; обов'язковість рішення третейського суду для сторін та можливість його примусового виконання; можливість оскарження рішень третейського суду до відповідного державного суду [77, с. 617-618].

Слід також зауважити, що Положення 1963 р. передбачало мінімальні вимоги до третейських суддів. Ними могли бути дієздатні особи, які не притягались до кримінальної відповідальності та не позбавлені судом права займати посади в органах прокуратури, суду, адвокатури. Вимог щодо освіти, досвіду роботи не передбачалось [116].

Не було передбачено також і створення постійно діючих третейських судів для розгляду цивільних справ. Відповідно до Положення про третейські суди для вирішення господарських спорів між об'єднаннями, підприємствами, організаціями та установами, затвердженого Постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 30 грудня 1975 р., такі суди могли створюватись лише для вирішення у третейському порядку господарських спорів, що виникали між юридичними особами [115].

З розвитком суспільних відносин на новий етап розвитку переходить і третейська юстиція.

11 травня 2004 р. було прийнято Закон України «Про третейські суди», яким було закріплено основні принципи третейського судочинства, визначено поняття третейського суду, врегульовано порядок звернення до нього та процедуру третейського розгляду, а також встановлено порядок виконання рішень. Основними принципами організації і діяльності третейського суду є: законність; незалежність третейських судів; рівність всіх учасників третейського розгляду; змагальність сторін; обов'язковість для сторін рішень третейського суду; добровільність утворення третейського суду; арбітрування; всебічності, повноти та об'єктивності вирішення спорів; сприяння сторонам у досягненні ними мирової угоди та ін.

Сьогодні в порядку третейського судочинства можуть розглядатися будь-які спори, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, якщо про це досягнуто домовленість між сторонами, крім обмежень, встановлених законом.

Підставою розгляду спору у третейському суді є наявність чинної третейської угоди, що укладається у формі окремого документа або як третейське застереження в договорі. Третейською угодою передбачається передання спору на розгляд постійно діючого третейського суду, погодженого сторонами, або утворення, за домовленістю між сторонами, для розгляду конкретного спору. При цьому особи, що обираються сторонами як третейські судді повинні мати кваліфікацію та освіту, необхідні для належного вирішення справи.

Важливе значення для захисту прав та інтересів осіб має не лише об'єктивний та неупереджений розгляд справи, а також гарантії виконання прийнятого рішення.

Стаття 55 Закону «Про третейські суди» передбачає, що рішення третейського суду повинні виконуватись зобов'язаною стороною добровільно в порядку та строки, передбачені таким рішенням. Відповідно до ст.51 Закону «Про третейські суди» рішення третейського суду не підлягає оскарженню. Цей підхід є обґрунтованим і відповідає сутності третейського судочинства, оскільки сторони, погоджуючись на такий порядок розгляду спору, погоджуються і з можливими його результатами, а можливість оперативного прийняття рішення по суті за відсутності тривалої процедури оскарження є однією з основних переваг третейської юстиції [137].

Разом із тим, як свідчить практика, далеко не всі третейські рішення добровільно виконуються, а в деяких випадках у сторін виникає необхідність оскарження прийнятого третейським судом рішення. У свою чергу, відсутність можливостей для належного виконання рішень зводить нанівець всі переваги третейського судочинства. У зв'язку з цим Закон «Про третейські суди» передбачає підстави, за наявності яких рішення третейських судів могли бути оскаржені. Цим Законом передбачена також можливість примусового виконання рішення третейського суду шляхом звернення до компетентного державного суду з вимогою про видачу суду виконавчого листа. При цьому, Закон лише в загальних рисах врегулював процедуру розгляду справи про оскарження рішення третейського суду та про видачу виконавчого листа, що викликало ускладнення під час розглядутаких справ судами. У зв'язку з цим, Цивільний процесуальний кодекс було доповнено розділами, що передбачали особливості розгляду справ про оскарження рішень третейських судів та видачу виконавчого документа. Вказані положення зазнали подальшого вдосконалення в редакції Цивільного процесуального кодексу України від 03 жовтня 2017 року. Це стало наступним кроком у розвитку третейської юстиції в Україні і додало цьому інституту ознак завершеності через забезпечення його рішень силою держави за умови збереження приватноправового характеру третейського суду. У той же час не можна говорити про остаточну сформованість третейської юстиції в Україні. Існує низка дискусійних питань, пов'язаних із діяльністю третейських судів загалом та із забезпеченням балансу між державним регулюванням у сфері третейського судочинства шляхом здійснення контролю третейських рішень та приватноправовим характером даного юридичного інституту зокрема. Ці питання є предметом нашого подальшого дослідження.

Отже, досліджуючи природу третейського судочинства та особливості його становлення, можна зробити висновок, що по суті третейський порядок розгляду спорів був практично єдиним способом їх вирішення в додержавному суспільстві. З виникненням держави відбувається перехід функцій щодо здійснення правосуддя до державних судів. Разом із тим інститут третейського суду, поступово трансформуючись, не втрачає своєї актуальності та стає альтернативним засобом цивільно-правового вирішення спорів. У деяких сферах суспільного життя, зокрема комерційних відносинах, він стає практично єдино можливим способом швидкого та ефективного врегулювання спірних питань. Незважаючи на існування державних судів, держава визнає третейський розгляд справ корисним та прагне до його законодавчого впорядкування. У зв'язку з цим приймається значна кількість законодавчих актів, які спрямовані на визначення правового статусу третейського суду в цілому та судді зокрема.

Таким чином, інститут третейського розгляду цивільних справ являє собою альтернативний засіб розгляду майнових спорів як фізичних, так і юридичних осіб.

1.3 Сучасне третейське судочинство як недержавна юрисдикційна форма захисту прав та інтересів учасників цивільних правовідносин

Відповідно до ст.2 Закону України «Про третейські суди» третейський суд є недержавним, незалежним органом, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб, у порядку, встановленому законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин [137].

Таким чином, третейські суди не є частиною судової системи України, оскільки відповідно до ст.124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно державними судами. У зв'язку з цим делегування функцій судів та привласнення їх функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Одночасно, ст.55 Конституції передбачає право кожної особи захищати свої права і свободи від порушень будь-якими не забороненими законом засобами, що дозволяє говорити про конституційні засади функціонування третейського судочинства.

Правова природа третейського судочинства є дискусійною. Предмет таких наукових дискусій полягає в тому, що різні вчені пропонують відмінні теоретичні підходи не лише до природи третейського судочинства, а і природи розгляду цивільних та господарських справ третейськими судами, надаючи свої пропозиції щодо удосконалення нормативної бази, яка регулює такі правовідносини.

Однією з перших є договірна теорія, яка пов'язує третейський розгляд із результатом виконання третейської угоди, що має правовий характер, оскільки породжує права та обов'язки для сторін у третейському процесі, у тому числі і щодо добровільного виконання рішення третейського суду [264, с. 34; 83, с.73; 170, с.48].

Процесуальна теорія третейського судочинства полягає в тому, що форма такого правосуддя носить процесуальний характер, і недотримання такої форми вказує на незаконність рішення третейського суду. Близькою до процесуальної є концесуальна теорія, згідно з якою, діяльність третейського суду заснована на поступці - концесії з боку держави, що допускає участь приватних осіб у правозастосовній діяльності [165, с. 14; 249, с. 17; 18, с. 250; 241, c. 13].

Своєрідним поєднанням двох вищезазначених підходів є змішана теорія, за якою третейська угода розглядається як різновид цивільно-правової угоди, яка одночасно має процесуальну імперативність і відповідно процесуальні наслідки [128, с. 101; 266, с. 195; 20, с. 20].

Автономна теорія виходить із розуміння третейського суду як унікального правового явища, що позбавлене як договірних, так і процесуальних елементів, і є особливим практичним інструментом, який покликаний задовольняти потреби ділового обороту [267, с.67].

На наш погляд, найбільш змістовною є змішана теорія третейського судочинства, оскільки третейська угода, з одного боку, являє собою процесуальний документ, який відіграє по суті роль персоніфікованого процесуального кодексу для конкретної справи, а з іншого - є цивільно-правовою угодою, оскільки третейська угода є приватноправовою домовленістю сторін щодо порядку розгляду їх майнового спору, яка безумовно має свої, у першу чергу, процесуальні наслідки у вигляді рішення третейського суду.

Правовою основою для створення третейського суду є Закон України «Про третейські суди». Слід зауважити, що статтею 12 Закону України «Про третейські суди» передбачено укладення третейської угоди в письмовій формі як у вигляді окремого документа, так і шляхом включення третейського застереження в основний договір чи укладення шляхом обміну листами, повідомленнями телетайпом, телеграфом або із використанням засобів електронного чи іншого зв'язку, що забезпечує фіксацію такої угоди, або шляхом направлення відзиву на позов, в якому одна зі сторін підтверджує наявність угоди, а інша сторона проти цього не заперечує. Сторони можуть домовитись про розгляд їх спору постійно діючим третейським судом чи утворити третейський суд для розгляду конкретного спору (третейський суд ad hoc).

При цьому ст.28 передбачає, що правила розгляду третейським судом ad hoc визначаються Законом України «Про третейські суди» та третейською угодою. Таким чином, у разі відсутності домовленості сторін із цього питання потрібно застосовувати положення Закону, при цьому суд ad hoc може визначити власні правила, але такі правила не повинні суперечити загальним засадам третейського судочинства [74, с. 124].

Водночас досить суперечливою є ситуація, коли просте третейське застереження в договорі надає третейському суду ad hoc повноважень не лише щодо вирішення спору, а й щодо визначення процедури такого розгляду, оскільки Закон передбачив лише загальні засади процедури третейського розгляду. У цій частині обґрунтованою видається думка В.П.Козирєвої та А.П.Гаврилішина щодо підпорядкування процедури розгляду спору у третейському суді ad hoc правилам, визначеним у Регламенті постійно діючого третейського суду, шляхом внесення відповідних змін до Закону України «Про третейські суди» [58, с. 70]. У такому випадку, на нашу думку, відповідний регламент повинен бути визначений складом третейського суду шляхом голосування чи одноосібним третейським суддею ad hoc після консультацій зі сторонами. Вважаємо, шо такі зміни сприятимуть вдосконаленню процедури третейського розгляду.

Закон передбачає також можливість утворення постійно діючих третейських судів. Це є доречним, наприклад, щодо дії постійно діючих третейських судів при фондових та товарних біржах, торгово-промислових палатах, об'єднаннях підприємців, банках, які можуть самостійно створювати такі суди шляхом прийняття відповідних рішень.

Безумовно, кожен постійно діючий третейський суд підлягає державній реєстрації із затвердженням переліку третейських суддів, Положення про постійно діючий третейський суд та Регламенту, що безпосередньо і передбачається ст.9 ЗУ «Про третейські суди».

При цьому вся процедура третейського розгляду цивільних справ детально регулюється Регламентом постійно діючого третейського суду. Даний документ є невід'ємною частиною третейської угоди, оскільки він забезпечує чітку визначеність всіх правил третейського судочинства. Разом з тим існують і певні характерні особливості, наявні у процедурі розгляду цивільно-правових та господарсько-правових спорів у третейському суді.

Такі особливості найдоцільніше розглянути через призму стадій третейського судочинства. Третейський розгляд справ має аналогічні підходи щодо розгляду цивільних справ, оскільки йому, як і державним судам, притаманні стадії подання позову, підготовки справи до розгляду, судового розгляду та постановлення рішення. Проте зміст кожної такої стадії все ж не є ідентичним змісту стадій державного правосуддя у сфері цивільного судочинства, що зумовлено особливістю третейського розгляду.

Так, позов до третейського суду подається в письмовій формі не кожною особою, як це має місце в ЦПК України, а лише такою, яка є стороною третейської угоди та з приводу спору, передбаченого договором чи угодою.

На відміну від ЦПК України, який передбачає право відповідача на подання відзиву на позовну заяву (ст.174 ЦПК України), стаття 36 Закону України «Про третейські суди» вже зобов'язує відповідача до надання письмового відзиву на позов із зазначенням мотивів відхилення позовних вимог і доказів, що їх підтверджують, у передбачений регламентом чи третейською угодою строк.

Приймаючи справу до розгляду, третейський суд одночасно повинен вирішити питання щодо наявності в нього компетенції для вирішення такого спору.

У цій частині Ю.Д. Притика виділяє три головних критерії підвідомчості справ третейському суду:

1) характер спірних правовідносин;

2) суб'єктний склад сторін спору;

3) наявність угоди між сторонами спору [128, с.224]. При цьому науковець акцентує увагу на «приватноправовому» характері спірних правовідносин [128, с. 226].

Такої ж думки дотримується і О.Ю. Скворцов, називаючи поняття компетенції «арбітрабельністю» спору. Дослідник вважає, що такі спори завжди повинні випливати зі сфери приватного права [163, с. 398].

Відповідно до ст.6 Закону України «Про третейські суди» третейські суди розглядають будь-які спори, що виникають із цивільних та господарських правовідносин. Водночас зі сфери третейського розгляду вилучено значну частину спорів, які зокрема пов'язані з державною таємницею, сімейними правовідносинами: питання аліментних зобов'язань, розірвання шлюбу, трудові правовідносини в частині поновлення на роботі та стягнення заробітної плати, оскільки всі ці справи лише частково мають приватноправову природу, а тому в першу чергу потребують державного захисту.

У той же час третейський суд відмовляє у відкритті третейського провадження, якщо: спір не підлягає вирішенню у третейському суді; є рішення компетентного суду між тими ж сторонами з того ж предмету і з тих самих підстав; позивач відмовився від позову; сторони уклали угоду про припинення третейського розгляду; підприємство, установу чи організацію, які є стороною третейського розгляду, ліквідовано; третейський суд є некомпетентним щодо переданого на його розгляд спору; у разі смерті фізичної особи, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва [137].

Загалом правильне вирішення питання про наявність компетенції третейського суду щодо розгляду цивільного спору відіграє важливу роль, оскільки прийняття третейським судом рішення у справі, яка не належить до його компетенції, є безумовною підставою для його скасування компетентним державним судом.

Натомість некомпетентність третейського суду щодо конкретного спору, на думку Ю.Д. Притики, може бути абсолютною - коли певний спір взагалі не підсудний третейському суду, наприклад, через відсутність третейської угоди, або відносною, коли некомпетентним є лише певний третейський суд, але інший такий суд може розглянути відповідний спір [128, с. 233-234]. У будь-якому разі, якщо третейський суд приходить до висновку про відсутність у нього компетенції для розгляду конкретного спору, він зобов'язаний припинити такий розгляд.

Характеризуючи особливості третейського судочинства, слід звернути увагу на відсутність у третейського суду обов'язку щодо розгляду справи, оскільки обов'язковою умовою, на думку О.М. Циганової, щодо третейського розгляду є згода самого третейського суду прийняти таку справу до свого провадження [241, с. 16].

У дещо іншому вигляді дане положення закріплено у ст.4 Закону України «Про третейські суди», що визначає принцип добровільної згоди третейських суддів на їх обрання чи призначення в конкретній справі як один із основних принципів третейського судочинства. У цьому аспекті виявляється особливість третейського розгляду як альтернативного способу вирішення майнових спорів. У той же час державні суди не можуть відмовити у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, які складено відповідно до чинного законодавства. Це цілком підтверджено рішенням Конституційного Суду від 25 грудня 1997 р. у справі за зверненням жителів міста Жовті Води про роз'яснення ч.1 ст.55 Конституції України [157].

Не менш важливе значення для третейського судочинства має і стадія формування персонального складу третейського суду.

На відміну від державного суду, де визначення судді чи колегії суддів, які розглядатимуть конкретну справу, здійснюється автоматизованою системою документообігу суду і ця дія є непомітною для сторін, правильне визначення складу третейського суду є однією з умов дійсності третейського рішення.

Загальні положення щодо порядку формування складу третейського суду визначені статтею 17 Закону України «Про третейські суди». Згідно з нею, за наявності угоди про передачу спору на розгляд постійно діючого третейського суду персональний склад третейського суду утворюється відповідно до положень його Регламенту.

Аналіз Регламентів постійно діючих третейських судів дозволяє зробити висновок, що в більшості таких третейських судів справа слухається третейським суддею одноособово. У разі, якщо сторони домовились про колегіальний розгляд, то він здійснюється колегією у складі, як правило, трьох третейських суддів. Призначення одноособового третейського судді здійснюється переважно Головою постійно діючого третейського суду або його заступником із складу третейських суддів даного третейського суду [140; 141; 142; 143; 145].

Під час формування колегії третейських суддів у Регламентах різних третейських судів реалізовано загалом два підходи.

Згідно з першим, колегія формується шляхом обрання сторонами рівної кількості третейських суддів, які, у свою чергу, обирають ще одного третейського суддю для забезпечення непарної кількості. Якщо одна зі сторін або обрані третейські судді не виконають цього обов'язку, він покладається на Голову третейського суду (ПДТС при Асоціації українських банків; ПДТС при ТПП України) [143; 145].

Другий підхід передбачає призначення колегії третейських суддів головою постійно діючого третейського суду або його заступником із списку третейських суддів цього суду (ПДТС при Асоціації «Українські Фондові Торговці»; ПДТС при Асоціації «Спілка українських правників»; ПДТС при Всеукраїнській громадській організації «Український правовий союз») [142; 140; 141].

Кількісний та персональний склад третейського суду ad hoc визначається сторонами на їх розсуд. Якщо сторони не погодили іншого, то формування складу третейського суду здійснюється у порядку, визначеному ч.3 ст.17 Закону «Про третейські суди».

Під час утворення складу третейського суду важливе значення має реалізація принципу незалежності третейських суддів та підкорення їх тільки законові. У цьому зв'язку О.Ю. Скворцов звертав увагу на те, що залежність третейських суддів від учасників спору може мати різні форми: службову, фінансову, а також обумовлену родинними чи іншими особистими відносинами [167, с. 147].

Для забезпечення розгляду справи неупередженим складом суду у третейському судочинстві є інститут відводу суддів. Даний інститут відіграє суттєву роль, оскільки спрямований на усунення від розгляду справи заінтересованих осіб. У той же час суттєвою особливістю даного інституту у третейському судочинстві є встановлена законом можливість усунення від розгляду справи третейського суддю не лише за наявності в нього особистої зацікавленості, а також за погодженням між сторонами, наприклад через втрату довіри [65, с. 67].

Одночасно Законом України «Про третейські суди» та відповідно Регламентами постійно діючих третейських судів встановлюються обмеження щодо права сторони на відвід третейського судді, який обраний такою стороною. У такому випадку відвід судді може мати місце лише за умови, коли підстави для цього стали відомі стороні після обрання такої особи третейським суддею. [137; 143; 145]

Виходячи із принципу незалежності третейських суддів, останні не можуть бути представниками сторін. У цьому зв'язку досить спірними, на нашу думку, є положення ст.24 Закону «Про третейські суди» щодо укладення контракту між третейськими суддями суду ad hoc та однією зі сторін спору. У такому контракті визначаються взаємні права та обов'язки, зокрема і розмір гонорару, який отримує третейський суддя за свої послуги. При цьому третейські судді мають право укласти контракт лише з однією із сторін спору. Вважаємо, що вказані положення закону ставлять третейського суддю в залежне становище, що викликає обґрунтований сумнів у його неупередженості та незалежності.

Вбачається більш доцільним у такому випадку укладення багатостороннього контракту між сторонами та третейським суддею (третейськими суддями), у якому погоджувалися б всі питання взаємовідносин учасників третейського розгляду, у тому числі і сплата сторонами третейського збору в рівних частинах, за рахунок якого могла б здійснюватися виплата гонорару третейським суддям [75, с. 28].

Характерною особливістю третейського судочинства, на відміну від цивільного, є відсутність в такому судочинстві стадії підготовки справи до судового розгляду та стадії попереднього розгляду справи. Разом із тим деякими регламентами третейських судів все ж передбачається можливість здійснення судами додаткових заходів, спрямованих на забезпечення оперативності розгляду третейської справи.

Так, статтею 36 Регламенту Постійно діючого третейського суду при Торгівельно-промисловій палаті України до таких заходів віднесено право третейського суду витребувати від сторін письмові пояснення, докази та інші документи. За ініціативою суду чи клопотанням сторін може призначатись попереднє засідання з метою вирішення питань про надання додаткових доказів, огляду речових доказів, виклику свідків у засідання третейського суду, призначення експертизи тощо [145]. Подібні за змістом положення містяться також у регламентах низки інших постійно діючих третейських судів [140; 141; 142; 143].

Водночас третейський суд відмовляє у відкритті провадження у справі за наявності передбачених регламентом чи угодою сторін підстав, зокрема в частині залишення справи без розгляду. Так, відповідно до регламенту постійно діючого третейського суду, який сформовано при Асоціації українських банків, третейський суд залишає заяву без розгляду, якщо: позовну заяву підписано особою, яка не має права підписувати її, або особою, посадове становище якої не вказано; у провадженні компетентного суду є справа зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав; позивач без поважних причин не подав витребувані третейським судом матеріали, необхідні для вирішення спору, або представник позивача не з'явився на виклик у засідання третейського суду і його нез'явлення перешкоджає вирішенню спору [143].

Регламентом ПДТС при Асоціації «Українські фондові торговці» як додаткова підстава залишення заяви без розгляду є несплата позивачем третейського збору [142].

Про залишення заяви без розгляду виноситься ухвала. Після усунення обставин, що зумовили залишення позову без розгляду, позивач має право знову звернутися з ним до третейського суду в загальному порядку.

Сторони третейського розгляду відповідно до ст.40 Закону України «Про третейські суди» можуть звернутись до третейського суду із заявою про вживання забезпечувальних заходів щодо предмету спору. Третейський суд може вжити таких заходів за аналогією до положень цивільного та господарського процесуального законодавства, а також витребувати від сторони спору надання такого забезпечення. Регламенти постійно діючих третейських судів, як правило, дублюють вказану норму, не деталізуючи зміст та порядок застосування забезпечувальних заходів [140; 141; 142; 143; 144; 145].

Під час розгляду справи державним судом відповідні процесуальні дії закріплені в ЦПК України. Так, відповідно до статті 152 ЦПК України в попередній редакції було встановлено цілу низку забезпечувальних заходів. Їх розширений перелік міститься також у ч.1 ст.150 ЦПК України в редакції від 03.10.2017 року. Крім того, ч.3 ст.149 ЦПК в чинній редакції визначено можливість вживання заходів забезпечення позову компетентним судом за заявою сторони у справі, яка передана на розгляд третейського суду. Такий підхід у цілому відповідає світовій практиці, зокрема в США, Греції, Швейцарії, Німеччині застосування примусових забезпечувальних заходів у справах, які розглядаються третейськими судами, можуть здійснювати компетентні державні суди [69, с. 84-85]. Цим самим держави намагаються посилити тиск на сторони з метою швидкого досягнення компромісу у справі.

Безумовно, запозичення такої міжнародної практики у третейське законодавство України, на нашу думку, є доречним, хоча воно і потребує детального дослідження з метою знаходження оптимального механізму в сфері питань щодо забезпечення позову у третейському судочинстві з тим, щоб не створити передумов для зловживання таким правом сторонами третейського процесу.

Таким чином, хоча стадія підготовки справи до розгляду третейським судом і не передбачена безпосередньо чинним Законом України «Про третейські суди», все ж практика показує, що така стадія може бути з успіхом застосована третейським судом, що, безперечно, створить передумови для швидкого та ефективного третейського розгляду спору. Такий підхід до розгляду справи видається логічним і обумовлений перш за все природою розгляду цивільних справ.

Характерні особливості притаманні третейському судочинству і на стадії розгляду справи по суті. Так, стаття 33 «Про третейські суди» встановлює обов'язок третейського суду до початку розгляду справи з'ясувати можливість її закінчення мировою угодою і укладення у зв'язку з цим мирової угоди. Така можливість щодо укладення мирової угоди передбачена і цивільним процесуальним законодавством.

У разі укладення сторонами мирової угоди її зміст викладається безпосередньо в рішенні третейського суду, що робить її обов'язковою для виконання в порядку, встановленому законом для третейського рішення. За відсутності між учасниками узгодженості щодо предмету спору третейський суд переходить до розгляду справи по суті. Питання щодо порядку розгляду таких справ регламентами постійно діючих третейських судів вирішуються по-різному, але обов'язковою умовою є проведення судових засідань із обов'язковим викликом сторін з метою отримання усних пояснень щодо вимог позивача та заперечень відповідача. Разом із тим ст.37 Регламенту ПДТС при ТПП України встановлено право третейського суду, за відсутності іншої домовленості сторін, вирішити питання про необхідність проведення усного слухання справи або розглянути спір на підставі наданих сторонами документів та інших матеріалів [145]. Однак, здебільшого, регламентами третейських судів передбачається проведення засідання за обов'язкової участі сторін або їх представників, якщо сторони у третейській угоді не передбачили можливості розгляду спору за їх відсутності [140; 141; 142; 144].

Явка сторін у судове засідання третейського суду обумовлена в першу чергу обов'язком сторін, який спрямований на доказування своєї правової позиції третейському суду. Аналогічні вимоги щодо доказування під час розгляду цивільної справи в державному суді містяться у ст.81 Цивільного процесуального кодексу України.

У ході третейського розгляду справи його учасники можуть зіштовхнутись із необхідністю отримання документів, які знаходяться у осіб, що не є учасниками даної справи. У такому випадку відповідно до ч.8 ст.38 Закону України «Про третейські суди» останній уповноважує сторони або одну з них отримати відповідні документи в тієї чи іншої фізичної чи юридичної особи. Разом із тим така дія може виявитись і неможливою, оскільки особа, може отримати відмову в наданні таких документів. Законом України «Про третейські суди» не визначено засобів примусового витребування таких документів, у зв'язку з чим ухвалення справедливого та обґрунтованого судового рішення третейським судом у справі могло виявитись ускладненим.

Вказаним Законом не визначено і порядок забезпечення явки свідків у судове засідання третейського суду. У регулюванні цього надскладного питання регламентами постійно діючих третейських судів спостерігається реалізація різних підходів. Зокрема, Регламентом ПДТС при ТПП України обов'язок щодо забезпечення явки свідків покладається на сторону, яка заявила клопотання про їх виклик [145]. Регламентом ПДТС при Асоціації «Спілка українських правників» встановлено право свідка з'явитися до третейського суду у визначений час і надати правдиві показання про відомі йому обставини [140]. Регламентами ПДТС при Асоціації «Українські фондові торговці» та ПДТС при Всеукраїнській громадській організації «Український правовий союз» обов'язок виклику свідків покладається на третейський суд і здійснюється за його ініціативою або за клопотанням сторін [142; 141].

Незважаючи на різноманітність підходів щодо питання про забезпечення явки свідків у засідання третейського суду, воно тривалий час залишалось невирішеним на законодавчому рівні.

У цьому зв'язку, досліджуючи третейське законодавство різних країн світу, С.А. Курочкін звертав увагу на реалізацію декількох варіантів вирішення вказаної проблеми. Зокрема, у США третейський арбітраж має повноваження для примусового виклику свідка шляхом надслання йому повістки через державний суд. Крім того, такий третейський арбітраж наділений повноваженнями щодо приведення свідка до присяги. У Данії, Нідерландах та Бельгії сторони третейського розгляду або третейський суд за власною ініціативою можуть звернутися до державного суду із клопотанням про допит свідка. В Англії державний суд наділений правом винесення ухвали про допит свідка чи забезпечення доказів у справах, що розглядаються арбітражами [89, с. 33].

Таким чином, у світі спостерігається процес надання правової допомоги державними судами в питаннях заходів, спрямованих на формування доказової бази у сфері третейського судочинства, що по суті не суперечить його приватно-правовій природі та сприяє ухваленню справедливого третейського рішення.

В Україні положення, спрямовані на забезпечення надання правової допомоги компетентними державними судами третейському судочинству, нещодавно отримали своє законодавче закріплення. Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03.10.2017 року №2147-VIII до Цивільного процесуального кодексу України було включено норми, що передбачають можливість витребування доказів апеляційним загальним судом на прохання третейського суду або за заявою сторони (учасника) третейського розгляду за наявності згоди на це третейського суду у справі, що розглядається таким третейським судом (ч.11 ст.84 ЦПК). Крім того, на прохання третейського суду або за заявою сторони (учасника) третейського розгляду за згодою третейського суду апеляційний загальний суд за місцем проживання (перебування) свідка може допитати останнього, у тому числі й повторно, про відомі йому обставини, що стосуються справи, яка розглядається третейським судом, згідно із визначеним третейським судом переліком питань (ч.1 ст.94 ЦПК). Відповідно до частин 2 та 7 ст.116 ЦПК за заявою третейського суду або заявою сторони у справі, яка передана на розгляд третейського суду, суд може вжити також інших заходів забезпечення доказів.

Схожі за змістом положення щодо витребування доказів та допиту свідків за клопотанням третейського суду досліджувалися також нами в окремих публікаціях [74, с. 355].

Розглядаючи справу, третейський суд повинен безпосередньо ознайомитися з наданими сторонами письмовими доказами, оглянути речові докази, заслухати пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, висновки експертів, а також оголосити такі пояснення, показання, висновки, надані в письмовій формі. Оцінка всіх цих доказів здійснюється третейським судом за його внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності та на підставі закону. При цьому жодні докази не мають для складу третейського суду заздалегідь встановленої сили.

Після з'ясування всіх обставин справи та перевірки їх доказами головуючий у засіданні третейського суду з'ясовує в осіб, які беруть участь у справі, чи не бажають вони доповнити матеріали справи чи укласти мирову угоду [142].

У разі відсутності таких заяв головуючий оголошує дослідження доказів закінченим і надає право сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі висловити свою думку щодо того, як повинна бути вирішена справа, дати оцінку доказам, зробити висновки про встановлення чи невстановлення фактів, що мають значення для правильного розгляду справи, а також висловитися щодо правової кваліфікації спірних правовідносин із посиланням на закон, який регулює дані правовідносини, обставини і докази, що були досліджені в засіданні третейського суду [142; 141].

Розгляд справ у третейському суді закінчується ухваленням третейського рішення по суті спору або ухвалою про припинення третейського розгляду за наявності передбачених законом чи регламентом підстав.

Таке рішення третейський суд ухвалює на засіданні чи закритій його нараді. При цьому постановлення рішення колегіальним складом суду здійснюється судом шляхом голосування суддів. Третейський суд може оголосити лише резолютивну частину рішення, після виготовлення повного тексту рішення воно надсилається сторонам у строк, що не перевищує п'яти днів із дня проголошення резолютивної частини.

У разі відмови сторони одержати рішення третейського суду, або її неявки без поважних причин в засідання третейського суду, де воно оголошується, рішення вважається таким, що оголошене сторонам про що робиться відповідна відмітка, а копія рішення направляється стороні [142].

Таким чином, процедура третейського розгляду цивільних справ має багато спільних рис з процесом розгляду справ державними судами. Це знаходить свій прояв у подібності стадій розгляду та процесуальних дій, які мають місце в кожній з них.

Висновки до розділу 1

1. Порядок вирішення спорів за участю авторитетного посередника притаманний людству ще із додержавного періоду. За умов відсутності держави це був єдиний спосіб врегулювання конфліктних ситуацій. З появою держави третейське судочинство не зникає, а отримує нормативне регулювання та певну сферу правовідносин, у якій допускається його застосування. Особливе поширення третейський суд отримує у сфері комерційних правовідносин у містах середньовічної Європи, що користувалися магдебурзьким правом.

2. На українських землях перші письмові згадки про залучення посередників до вирішення спорів пов'язуються з Короткою редакцією Руської правди (ХІ століття). Подальше правове регулювання третейського розгляду здійснюється Литовськими статутами 1566 та 1588 років, звичаєвим козацьким правом, Соборним уложенням 1649 р., Митним статутом від 1727 р., Положенням «Про третейські суди» 1831 р., Статутом цивільного судочинства 1864 р., актами радянської влади (Декрет «Про суд» №1 від 22 листопада 1917 р., Декретом ВЦВК «Про третейські суди» від 16.02.1918 р. та Положенням Про третейські суди затвердженим Постановою ВЦВК від 16.10.1924 р., Положенням про третейські суди від 18.07.1963 р.). Таким чином, інститут третейського розгляду майнових спорів в Україні характеризується сталим та тривалим розвитком. Новим етапом у становленні цього інституту стало прийняття Закону України «Про третейські суди» від 11.05.2004 року, яким було закріплено основні принципи третейського судочинства, визначено поняття третейського суду, врегульовано порядок звернення до нього та процедуру третейського розгляду, а також встановлено порядок виконання рішень.

3. Правова природа третейського судочинства характеризується поєднанням договірних та юрисдикційних засад. Обов'язковою передумовою третейського розгляду є наявність дійсної третейської угоди, якою визначається коло спірних правовідносин, третейського суду, який повинен вирішити спір, правил третейського розгляду в суді ad hoc. У зв'язку з наявністю певної невизначеності щодо порядку розгляду спору судом ad hoc за відсутності домовленості сторін про це, пропонується застосування правил, визначених Регламентом постійно діючого третейського суду.

4. Третейський розгляд спорів за характером притаманних йому стадій є подібним до розгляду справ державними судами. Одночасно йому притаманні особливості, обумовлені правовою природою. Крім іншого, вони виявляються у формуванні складу третейського суду, що здійснюється за домовленістю сторін. У зв'язку з цим вбачається неузгодженість між принципом незалежності третейських суддів, визначеним ст.4 Закону України «Про третейські суди», та порядком формування персонального складу третейського суду ad hoc, визначеним ст.24 Закону, згідно з яким третейські судді укладають контракт із однією зі сторін спору. Більш доцільним вважаємо укладання багатостороннього контракту між третейськими суддями та сторонами спору. Доцільним, на нашу думку, є також розширення взаємодії між третейськими та компетентними державними судами шляхом надання останніми правової допомоги в питаннях вживання забезпечувальних заходів, витребування доказів та допиту свідків, які ухиляються від явки до третейського суду.

Розділ 2. Загальна характеристика третейського судочинства в Україні

2.1 Юрисдикція третейських судів

Питання компетенції третейських судів є чи не одним із найбільш дискусійних серед дослідників даного правового інституту. Серед теоретиків цивільного процесу відсутнє однозначне, узгоджене бачення низки аспектів підвідомчості справ третейським судам, обсягу їх компетенції, а також відповідності її вимогам постійно зростаючого попиту суспільства на неупереджене і ефективне вирішення спорів, що виникають у сучасних видах цивільних правовідносин. Для того, щоб вирішити дану наукову проблему, необхідно здійснити всебічний і комплексний аналіз понять підвідомчості та компетенції третейських судів, їх правової природи та законодавчої регламентації, торкнувшись практичних аспектів, що виникають під час визначення повноважень третейського суду.

Сутність термінів «компетенція» і «підвідомчість» розуміється науковцями по-різному, залежно від сфери їх застосування, суб'єктів, яких вони стосуються, а також змісту правовідносин, у яких досліджуються дані правові категорії.

Загальноприйнятим є погляд, згідно з яким термін «компетенція» (від латинського competere - прагнути, відповідати, підходити) має два значення:

1) коло питань, у яких певна особа або особи мають знання («щось відають»);

2) коло повноважень, прав і обов'язків («відають чимось») [104, с. 4].

Водночас визначення поняття «підвідомчість» можна сформулювати як розмежування компетенції між різноманітними органами. При цьому кожний державний орган або організація вправі розглядати і вирішувати лише ті питання, які віднесені до їх відання законодавчими та іншими нормативно-правовими актами, тобто діяти в межах власної компетенції [175, с. 324]. Схоже бачення щодо правової природи даного наукового поняття висловлюють М.Й. Штефан [253, с. 189] та С.І. Чорнооченко [247, с. 103], які визначають підвідомчість як компетенцію суду у здійсненні правосуддя щодо розгляду і вирішення певної визначеної категорії питань.

О.В. Брунцева, розкриваючи основи міжнародного комерційного арбітражу, розглядає поняття «компетенція» у двох аспектах:

1) у широкому розумінні (в розрізі повноважень конкретного органу, що здійснює функції в певній сфері);

2) у вузькому розумінні (в розрізі кола тільки основних (галузевих) повноважень) [13, с. 170].

Інший процесуаліст Н.В. Козлова визначає компетенцію як певне коло питань, що підлягають вирішенню судом при їх виникненні. Від компетенції дослідниця відрізняє поняття «повноваження», до якого вона відносить сукупність прав і обов'язків, якими держава наділила суд для вирішення питань, віднесених до його відання. У цілому ж вищевказані поняття співвідносяться між собою як можливість певної діяльності та як предмет цієї діяльності [59, с. 33-34].

Підтримуючи вищевказану думку, Д.М. Шадура зазначає, що поняття компетенції є родовим поняттям для визначення меж влади кожного органу державної влади, а тому цілком закономірно діяльність судових органів також визначати через компетенцію, бо в такий спосіб розкривається статус останніх передусім як провідного елементу в механізмі державної влади. На думку автора, поняття компетенції і судової юрисдикції є тотожними, оскільки остання є компетенцією спеціально уповноважених органів державної влади - судів загальної юрисдикції і Конституційного Суду, наділених відповідними юридично-владними повноваженнями здійснювати правосуддя в формі того чи іншого виду судочинства щодо певних правовідносин [250, с. 9-10].

Поняття «підвідомчості» науковцями досить часто вживається у формі, яка вказує на сферу його застосування або віднесення до конкретного суб'єкта.

Зокрема П.М. Тимченко під терміном «судова підвідомчість» розуміє сукупність правових норм, які регулюють відносини, що виникають між судом, з однієї сторони, і суб'єктами, які звертаються за судовим захистом - з іншої, пов'язані з вирішенням питання про віднесення до ведення суду їх спорів та інших правових вимог [173, с. 8].

...