Оскарження рішень третейських судів у порядку цивільного судочинства

Якщо ж такі підстави відсутні, то сторони позбавлені права подавати відповідну заяву до державного суду і тому, по суті, стають заручниками таких рішень, незважаючи на наявність явних порушень норм матеріального права під час ухвалення рішення третейським судом. Саме тому популярність третейського судочинства, яка мала місце у 2004-2007 роках, особливо у сфері постійно діючих третейських судів, які організовувались при асоціаціях підприємців у Полтавській, Харківській, Луганській, Донецькій областях, АР Крим, на сьогодні падає. Особливо це стало помітно після економічної кризи 2008 року, оскільки велика кількість фізичних осіб-підприємців закрили або зупинили свою підприємницьку діяльність. При цьому значна кількість малих та середніх підприємств суттєво знизила свою економічну активність.

Інша причина зменшення звернень фізичних осіб і суб'єктів господарювання до третейських судів полягає в тому, що їх рішення не можна оскаржувати з причин неправильного застосування норм матеріального права. Тому підприємці знову почали більше довіряти державним судам, ніж третейській юрисдикції. І хоча державної статистики щодо кількості розглянутих справ третейськими судами в Україні не ведеться, все ж висновок зроблений нами є достовірним, бо кількість зареєстрованих постійно діючих третейських судів надзвичайно мала. Зокрема, за даними Головного територіального управління юстиції в Сумській області з 2005 по 2016 роки в Сумській області зареєстровано лише 10 постійно діючих третейських судів [146]. З аналізу судової практики судів загальної юрисдикції щодо скасування рішень недержавних судів вбачається, що більшість справ на сьогодні розглядається постійно діючими третейськими судами, а тому суди даного виду є основою третейського судочинства.

У той же час невисока популярність третейських судів ad hoc, на нашу думку, зумовлена низьким рівнем професійності самих третейських суддів під час вирішення певного спору, що виявляється в допущенні низки процесуальних помилок та неправильному застосуванні норм чинного законодавства. Вказаний висновок підтверджується і даними судової практики. Зокрема, рішення Третейського суду для вирішення конкретного спору ad hoc від 2 квітня 2008 року було скасоване рішенням Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 21.06.2011 р. у зв'язку з тим, що третейську угоду було підписано відповідачем від імені 150 співвласників майнових паїв, які не уповноважували останнього на вчинення такої дії, на що третейський суд не звернув уваги [156]. В іншій справі №364/1-27, розглянутій 05.02.2009 р. Господарським судом Харківської області було скасовано рішення третейського суду для вирішення конкретного спору від 23.10.2007 р. у зв'язку з тим, що спір не підлягає розгляду третейським судом, оскільки стосувався майна територіальної громади м. Харків [151].

З метою підняття престижу третейського судочинства як одного із найдемократичніших позасудових органів захисту прав та інтересів фізичних і юридичних осіб вважаємо, що існує необхідність віднайти шляхи для оскарження рішень третейського суду з підстав неправильного застосування норм матеріального права. У першу чергу, на нашу думку, така можливість повинна бути надана сторонам справ, що розглядаються третейськими судами зі статусом ad hoc, де часто суддями можуть бути особи, які не мають достатнього досвіду у правозастосуванні норм матеріального права чи питаннях процесуально-організаційного характеру.

За позицією С.О. Юлдашева, один із можливих варіантів вирішення цієї проблеми полягає у створенні спеціального позасудового органу, який би не був підпорядкований судам, не залежав би від судової влади. У зв'язку з цим пропонується створити єдиний недержавний орган із відповідними відділеннями на місцях, у якому б працювали досвідчені фахівці в галузі права та безпосередньо третейського судочинства, де б і розглядалися справи щодо визнання третейських угод недійсними, скасування рішень третейських судів, видачі виконавчих документів на рішення третейських судів. Існування такої системи, на думку вченого, з одного боку, розвантажило б державні суди за рахунок передачі новим органам справ щодо визнання третейських угод недійсними, а з другого - сприяло б розвитку інституту третейського судочинства в Україні [256, с. 165].

На нашу думку, реалізація даного шляху вирішення окресленої проблеми є ускладненою з огляду на низку факторів. По-перше, необхідно визначитись із суб'єктом, на якого буде покладено обов'язок зі створення даної організації. Зважаючи на те, що такий орган повинен бути недержавним, участь у його створенні органів державної влади звісно ж виключається. При цьому функцією такої установи буде перевірка рішень третейських судів на дотримання принципу законності, а тому довіра держави до неї повинна бути високою, а гарантії діяльності такого недержавного органу в межах чинного законодавства - максимальними. Крім того, до правової системи «третейський суд - державний суд» пропонується фактично запровадити третього незалежного суб'єкта, статус якого в юридичній ієрархії визначити досить складно, адже він повинен стояти на щабель вище, ніж третейський суд, та на щабель нижче, ніж суд державний. Крім того, нагальною проблемою будуть також вирішення питання контролю за діяльністю даного органу, а також матеріальне забезпечення його діяльності, при цьому останні аспекти повинні бути врегульовані таким чином, щоб це не відобразилось негативно на його неупередженій діяльності як з боку контролюючого суб'єкта, так і через характер джерела фінансового забезпечення.

Вважаємо, що механізм оскарження рішення третейського суду доречно було б представити у вигляді третейського заперечення, суть якого полягатиме в наданні права сторонам, третім особам, їхнім представникам подати третейське заперечення на рішення суду ad hoc до будь-якого зареєстрованого постійно діючого третейського суду. При цьому, визначення конкретного постійно діючого третейського суду для розгляду третейського заперечення може бути вказано у третейській угоді сторін, а за відсутності такої умови - шляхом укладення додаткової третейської угоди вже після ухвалення третейським судом ad hoc свого рішення. Такий механізм, на наш погляд, по-перше, надав би можливість перевірити рішення на предмет законності, не виходячи за межі третейської юрисдикції, а по друге - стимулював би виникнення позитивної конкуренції між третейськими судами, результатом якої стало б підвищення якості публічних послуг, що надаються третейськими суддями. У ході такого провадження, яке повинно відбуватись за участю учасників третейського розгляду, постійно діючий третейський суд повинен бути наділений повноваженнями прийняти рішення про залишення третейського заперечення без задоволення або ж скасувати рішення третейського суду ad hoc повністю чи частково, ухваливши нове по суті спору. Крім того, доцільно надати постійно діючому третейському суду право скасувати рішення третейського суду та визнати мирову угоду укладену сторонами після ухвалення рішення третейським судом; виключити із рішення третейського суду питання, які виходять за межі третейської угоди, та ухвалити уточнювальне (додаткове) рішення третейським судом; роз'яснити порядок виконання рішення третейського суду.

Наявність третейського заперечення сприяла б не лише популяризації третейського судочинства, але і впливала б на оперативність та законність судових рішень третейських судів, у першу чергу суду ad hoc, і водночас частково б звільняло державні суди від навантаження з перевірки рішень третейських судів, оскільки третейське судочинство за своєю природою є самостійним, демократичним, добровільним утворенням для вирішення приватних матеріально-правовових конфліктів, які виникають між фізичними та юридичними особами.

Вважаємо доцільним доповнити Закон України «Про третейські суди» новими статтями наступного змісту:

Стаття 51-1. Третейське заперечення

На рішення третейського суду для вирішення конкретного спору (суду ad hoc) кожен із учасників третейського розгляду має право подати третейське заперечення до постійно діючого третейського суду, що визначений сторонами третейської угоди. Якщо сторони не визначили у третейській угоді постійно діючий третейський суд, до якого може бути подано третейське заперечення, такий суд може бути визначено шляхом укладення додаткової третейської угоди.

Третейським запереченням є добровільно закріплена у третейській угоді можливість сторін подати заперечення на рішення третейського суду щодо перевірки правильності застосування норм матеріального права під час вирішення спору.

Третейське заперечення може бути подано протягом п'ятнадцяти днів із дня прийняття рішення третейським судом. У випадку пропущення строку на подання третейського заперечення він не підлягає поновленню.

Третейське заперечення на рішення третейського суду розглядається постійно діючим третейським судом за участю сторін третейського розгляду та/або їх представників, які подали заперечення. Третейське заперечення може бути розглянуто за відсутності будь-кого із учасників третейського розгляду у випадку, якщо такі особи належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, не повідомили причини неявки чи такі причини визнані неповажними або подали заяви про розгляд третейського заперечення за їх відсутності.

Строк розгляду третейського заперечення, починаючи із дня його отримання постійно діючим третейським судом і до дня ухвалення ним свого остаточного рішення, не може перевищувати одного місяця.

Стаття 51-2. Повноваження постійно діючого третейського суду під час розглядутретейського заперечення

За наслідками розгляду третейського заперечення постійно діючий третейський суд може:

1) відхилити третейське заперечення;

2) скасувати рішення третейського суду ad hoc повністю або частково з мотивів неправильного застосування норм матеріального права, ухваливши нове рішення по суті спору.

3) скасувати рішення третейського суду з мотивів неправильного застосування норм матеріального права та визнати мирову угоду.

Крім того, у зв'язку із запропонованими змінами необхідно уточнити норму статті 7 Закону України «Про третейські суди», доповнивши її новою частиною наступного змісту:

«У випадках, передбачених цим Законом, постійно діючий третейський суд може розглядати третейські заперечення на рішення третейських судів ad hoc».

Крім викладеного, на нашу думку, заслуговують на увагу наступні положення. Відповідно до ст.11 Закону України «Про третейські суди» під час вирішення спорів третейські суди керуються Конституцією і законами України, іншими нормативними актами та міжнародними договорами, а також нормами права інших країн. У разі відсутності законодавства, що регулює спірні правовідносини, третейськими судами застосовується законодавство, яке регулює подібні відносини. До того ж, під час вирішення спору третейський суд може застосовувати аналогію права, керуватись торговими та іншими звичаями, якщо вони властиві спірним відносинам.

Разом з тим, на відміну від державних судів, третейські суди фактично позбавлені можливості здійснювати аналіз практики арбітрування під час вирішення спорів третейськими судами через відсутність доступу до третейських рішень. Таке становище не сприяє підвищенню ефективності третейського судочинства в цілому, а особливо третейських судів ad hoc, які припиняють своє існування після вирішення конкретного спору та у зв'язку з цим не мають можливості систематизувати навіть власну практику. Крім того, неможливість ознайомлення з рішеннями третейських судів ускладнює реалізацію права на оскарження таких рішень особами, які не брали участі у справі, але третейським судом вирішено питання про їх права і обов'язки. Виходячи з цих міркувань, вважаємо за доцільне створення Реєстру рішень третейських судів та покладення обов'язку забезпечення його створення і функціонування на Третейську палату України. У зв'язку з викладеним слід доповнити ч.4 ст.58 Закону України «Про третейські суди» після слів «аналізує практику правозастосування третейських судів» словами «забезпечує створення та функціонування Реєстру рішень третейських судів».

Загалом, незважаючи на те, що сьогодні кількість справ, які розглядаються третейськими судами, є невеликою, все ж розвиток економіки, технологій, громадянського суспільства в усіх його сферах буде потребувати саме третейського судочинства з його демократичністю та оперативністю розгляду матеріально-правових спорів, і особливо це важливо буде для територіальних громад, які формуються сьогодні, оскільки постійно діючі третейські суди громад могли б оперативно вирішувати цілу низку спірних питань не лише матеріально-правового характеру, а й тих, які стосуються, наприклад, спорів щодо засмічення вулиць чи земельних ділянок членами територіальної громади, спорів щодо утримання домашніх тварин, спорів щодо утримання зелених насаджень (кущів, дерев тощо), де сторонами могли б бути як фізичні, так і юридичні особи територіальної громади.

Висновки до розділу 2

1. Закон України «Про третейські суди» не містить уніфікованої термінології щодо обсягу справ, які можуть розглядатись третейськими судами. Зокрема, статтею 6 вказаного закону визначається підвідомчість справ третейським судам, у той же час норма статті 27 встановлює можливість для третейського суду самостійно вирішити питання щодо наявності в нього компетенції розгляду конкретної справи. На нашу думку, використання обох вказаних термінів не повністю відповідає сутності досліджуваного правового явища. Більш доцільним для позначення повноважень третейського суду щодо розгляду ним справ вважаємо термін «третейська юрисдикція».

2. В Україні спостерігається суттєве законодавче обмеження кола справ, які можуть розглядатись третейськими судами, навіть порівняно з державами пострадянського простору (Білорусь та Казахстан). Таке обмеження пов'язується, у першу чергу, з необхідністю усунення зловживань, інструментом яких нерідко ставав третейський суд. Такий підхід, на нашу думку, є невиправданим. Вважаємо, що підвищення ефективності третейського судочинства можливе через удосконалення механізму відповідальності третейських суддів, зокрема встановлення матеріальної відповідальності третейських суддів у разі скасування компетентним судом постановленого ними рішення на встановлених законом підставах.

3. Серед передумов оскарження третейських рішень можна виділити об'єктивні та суб'єктивні передумови. До першої групи слід віднести: а) передумову, що пов'язана з організацією третейського розгляду; б) наявність строку подання скарги до компетентного державного суду на рішення третейського суду щодо його скасування. Суб'єктивні передумови виявляються:

а) у порушенні сторонами вимог законодавства щодо форми і змісту третейської угоди, внаслідок чого вона визнана недійсною компетентним судом;

б) у недотриманні вимог законодавства щодо формування персонального складу третейського суду.

4. Рішення третейського суду є правозастосовним актом, прийнятим на погоджених сторонами умовах та в порядку, яким вирішується спір між сторонами по суті та містить припис зобов'язаному суб'єкту. Йому притаманні ознаки законності та обґрунтованості, підконтрольності державному суду, виконуваності, обов'язковості для сторін, остаточності, преюдиційності, виключності. За метою, змістом та структурою третейське рішення і рішення державного суду є однотипними та містять усі структурні елементи.

5. Передумови права на подання скарги зумовлюють виникнення права на оскарження рішень третейських судів і в подальшому їх скасування державним судом. Тоді як під умовами реалізації права на оскарження рішень третейських судів у державному суді необхідно розуміти наявність таких фактів процесуального характеру, які визначені процесуальним законом і надають можливість особі реалізувати своє право на подання скарги.

6. Визначення ч.3 ст.51 Закону України «Про третейські суди» підстав скасування рішень третейських судів дозволяє як створити умови для захисту прав та законних інтересів учасників третейського розгляду, так і визначити обсяг повноважень компетентного суду щодо розгляду таких справ. Разом із тим, на нашу думку, третейське законодавство потребує уточнення з метою усунення неоднозначного трактування підстав оскарження третейських рішень. Вважаємо за доцільне:

а) доповнити ч.5 ст.12 Закону України «Про третейські суди» переліком умов, які повинні бути включені до третейської угоди, у тому числі щодо визначення спірних правовідносин та грошової оцінки спору чи вказівки на спірне майно;

б) доповнити п.3 ч.3 ст.51 вказаного Закону переліком підстав недійсності третейської угоди;

в) під час визначення відповідності третейського суду вимогам закону особливу увагу приділяти питанню відсутності в них зацікавленості в результатах вирішення спору;

г) стверджувати, що скасування компетентним судом рішення третейського суду з підстав вирішення ним питання про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі, можливе в разі, якщо такі особи не були стороною третейської угоди. Така підстава не може застосовуватись у разі відсутності особи, яка укладала третейську угоду, на засіданні третейського суду;

д) ст.454, 455, 456 та ч.1 ст.457 ЦПК України привести у відповідність до змістового і правового значення щодо питання процесуального звернення до суду, замінивши слово «заява» в даних нормах на слово «скарга» у відповідному відмінку;

е) уточнити шляхом доповнення норми ч.2 ст.51 Закону України «Про третейські суди» після слів: «сторонами, третіми особами» словами: «їхніми представниками за наявності такого права, зазначеного в документі, що засвідчує їх повноваження», та ч.4 ст.51 Закону України «Про третейські суди» після слів: «сторонами, третіми особами» словами: «їхніми представниками»;

є) розширити перелік підстав для скасування рішень третейських судів шляхом доповнення ч.3 ст.51 Закону України «Про третейські суди» та ч.2 ст.458 ЦПК України пунктом 6 у наступній редакції: «6) справу розглянуто третейським судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання третейського суду».

7. Механізм оскарження рішення третейського суду ad hoc, на нашу думку, доцільно представити у вигляді третейського заперечення, суть якого зводилася б до надання права сторонам, третім особам, їхнім представникам подати третейське заперечення на рішення суду ad hoc до будь-якого зареєстрованого постійно діючого третейського суду за їх угодою. У ході провадження щодо розгляду третейського заперечення постійно діючий третейський суд повинен бути наділений повноваженнями прийняти рішення про залишення третейського заперечення без задоволення; скасувати рішення третейського суду ad hoc повністю або частково, ухваливши нове по суті спору, чи скасувати рішення третейського суду та визнати мирову угоду, укладену сторонами після ухвалення рішення третейським судом; виключити із рішення питання, які виходять за межі третейської угоди та ухвалити уточнювальне (додаткове) рішення третейським судом; роз'яснити порядок виконання рішення третейського суду.

8. З метою забезпечення доступу до третейських рішень судів учасників третейського розгляду, третейських суддів, а також осіб, які не брали участі у справі, але третейським судом вирішено питання про їх права та обов'язки, вважаємо за доцільне створення Реєстру рішень третейських судів, у зв'язку з чим слід доповнити ч.4 ст.58 Закону України «Про третейські суди» після слів «аналізує практику правозастосування третейських судів» словами «забезпечує створення та функціонування Реєстру рішень третейських судів».

Розділ 3. Проблемні аспекти розгляду справ про оскарження рішень третейських судів у порядку цивільного судочинства

3.1 Відкриття провадження і підготовка до судового розгляду справ про оскарження рішення третейського суду

Сучасні вчені в переважній більшості розглядають відкриття провадження в цивільному судочинстві як одну із його стадій. Зокрема, Т.І. Дузінкевич є прихильником позиції, згідно з якою відкриття провадження в цивільній справі є окремою стадією, основний зміст якої сьогодні складають дії судді щодо перевірки до початку процесу заяви позивача на предмет дотримання ним установлених законом умов [46, с. 63].

В.Ф. Борисова також обгрунтовує позицію, за якою «стадія порушення цивільного судочинства - це самостійна стадія цивільного процесу, яка являє собою систему процесуальних дій суду і зацікавленої особи щодо здійснення їх прав і обов'язків, що становлять зміст цивільних процесуальних правовідносин і спрямовані на реалізацію права на звернення до суду та забезпечення своєчасного і правильного розгляду цивільної справи» [11, с. 7-8]. Такої ж думки дотримуються і процесуалісти С.Ю. Баранов [7, с. 567-568], Е.П.Войтович [23, с. 14], Г.Н. Москалевич [102, с. 8], Н.Й. Івуть [52, с. 148], В.Г. Тихиня [174, с. 16].

У той же час А.В. Чекмарьова обґрунтовує інший погляд на вищевказану наукову проблему, згідно з яким відкриття провадження та підготовка справи до судового розгляду не вважаються самостійними стадіями і розглядаються як складові елементи першої стадії цивільного процесу - судочинства по справі в суді першої інстанції [243, с. 43].

Як бачимо, в порушеному нами питанні науковці до цього часу не дійшли до «єдиного знаменника». У той же час для подальшого дослідження проблеми даної глави все ж таки доцільно остаточно визначитись із правовою природою процесуального інституту відкриття провадження у справі про скасування рішення третейського суду.

Н.Л. Бондаренко-Зелінська сформулювала систему ознак, які характеризують сукупність процесуальних дій як певну стадію цивільного процесу і до яких вченою віднесені наступні:

1) характер процесуальної мети, юридичні наслідки, специфіка послідовності та взаємозумовленості стадій;

2) структура;

3) завершеність;

4) чіткі логіко-часові межі (момент початку і закінчення);

5) специфіка прояву в межах конкретної стадії процесуальних принципів [10, с. 8].

Для зручності використання та зрозумілості в межах даного аналізу назвемо вищевказані ознаки рисами стадійності.

Якщо проаналізувати процес відкриття провадження в цивільній справі про скасування рішення третейського суду в розрізі наведених рис стадійності, то можна помітити, що він має мету - надання поданому заявником первинному процесуальному документу (заяві, складеній за формою і змістом відповідно до ст.455 ЦПК України) легітимності у сфері судочинства та визнання судом того факту, що особа скористалась суб'єктивним правом на звернення, а також наслідок - виникнення між заявником і судом цивільних процесуальних правовідносин та їх подальший розвиток. Загальною метою даної стадії, безумовно, є подальший розгляд поданої заяви та вирішення по суті цивільної справи.

Структуру досліджуваної стадії можна охарактеризувати як сукупність передбачених процесуальним законодавством послідовних дій суду, які мають свій початок - визначення автоматизованою системою документообігу суду судді для розгляду поданої заяви і передача йому відповідних матеріалів та кінець - постановлення однієї із передбачених ст.185, 186, 187 ЦПК України видів ухвали, яка має певні правові наслідки для суду, заявника та інших учасників (ухвала про відкриття провадження у справі) або лише для заявника (ухвали про залишення заяви без руху або про повернення заяви чи відмову у відкритті провадження у справі). При цьому законом встановлені і часові межі вирішення суддею питання про відкриття провадження у справі або про відмову у відкритті провадження - не пізніше п'яти днів (ч.1 ст.187 ЦПК) із дня надходження заяви до суду або закінчення строку, встановленого для усунення недоліків, та не пізніше наступного дня після отримання судом у порядку, передбаченому частиною восьмою цієї статті, інформації про місце проживання (перебування) фізичної особи відповівдача (ч.1 ст.187 ЦПК України).

Таким чином, відкриття провадження в цивільній справі про скасування рішення третейського суду є окремою стадією цивільного процесу, оскільки має всі риси стадійності.

Як вбачається зі змісту ч.5 ст.454, заява про скасування рішення третейського суду подається протягом дев'яноста днів: 1) стороною, третьою особою у справі, розглянутій третейським судом, - із дня прийняття рішення третейським судом; 2) особами, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їхні права та обов'язки, - із дня, коли вони дізналися або могли дізнатися про прийняття рішення третейським судом [130].

Слід звернути увагу на те, що законом передбачено досить тривалий процесуальний строк, протягом якого особа має право оскаржити рішення третейського суду. Аналогічний тримісячний строк у попередній редакції Цивільного процесуального кодексу України передбачався лише для подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України. Натомість чинною редакцією Цивільного процесуального кодексу такий срок встановлено виключно для подання заяви про скасування рішення третейського суду чи міжнародного комерційного арбітражу. Цей підхід, на нашу думку, є досить виправданим, зважаючи на наступне.

Однією із причин звернення до третейського суду за захистом своїх порушених прав більшість вчених називають оперативність розгляду спору між сторонами [124, с. 161], [177, с. 25], [71, с. 123], [15, с. 8], [160, с. 250]. Дійсно, швидкість вирішення цивільної справи даним юрисдикційним органом забезпечується меншою (порівняно з державними судами) завантаженістю третейських суддів, спрощеним порядком розгляду спорів та процедурою формування третейського суду. У той же час Закон України «Про третейські суди» не визначає чітких строків написання третейським судом повного тексту свого рішення. За загальним правилом, установленим ч.6 ст.259 ЦПК України, у виняткових випадках залежно від складності справи складання повного тексту рішення може бути відкладено на строк не більше як десять днів, а якщо справа розглянута в порядку спрощеного провадження - не більше як п'ять днів із дня закінчення розгляду справи [130].

Разом із тим у Законі України «Про третейські суди» було застосовано дещо інший підхід до вирішення цього питання. Зокрема, з положення ч.2 ст.45 Закону вбачається, що третейський суд зобов'язаний у п'ятиденний строк із дня проголошення резолютивної частини рішення направити сторонами мотивоване рішення лише в тому випадку, якщо вони самі не погодили інший строк його направлення. Отже, залежно від складності справи, обсягу доказів, наявних в її матеріалах та інших істотних обставин сторони спору можуть домовитись про більший строк виготовлення повного тексту рішення.

Як приклад, можна навести ухвалу Шевченківського районного суду м. Київ постановлену 16 березня 2017 року в цивільній справі №761/8600/17, згідно з якою з матеріалів справи вбачається, що рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України прийнято 28 жовтня 2016 року, а отримане заявником - 05 грудня 2016 року [231], тобто більше, ніж через один місяць.

Однак, узгоджуючи між собою дане питання, особи повинні зважати на той факт, що строк оскарження такого рішення до державного суду розпочинається не з моменту отримання його повного тексту, а з наступного дня після ухвалення його третейським судом. Крім того, таке рішення, згідно з п.1 ч.4 ст.455 ЦПК України, повинно надаватись разом із заявою про його скасування в оригіналі або копії, яка повинна бути належним чином завірена - головою постійно діючого третейського суду або нотаріально в разі вирішення конкретного спору судом ad hoc. З огляду на дані обставини передбачений ч.5 ст.454 ЦПК України дев'яностоденний строк є достатнім для подання особами, коло яких визначене в частині першій вказаної статті, заяви про скасування рішення третейського суду.

Стадія відкриття провадження у справі про скасування рішення третейського суду може не перейти в наступну стадію підготовки до судового розгляду у випадку, якщо заяву було подано після закінчення дев'яностоденного строку. У цьому випадку, відповідно до ч.7 ст.454 ЦПК України, заява про скасування рішення третейського суду повертається, про що постановляється ухвала.

Попри те, що строк звернення до суду в порядку ст.454 ЦПК України є більш ніж достатнім для підготовки обґрунтованої заяви про скасування рішення третейського суду та надання повного переліку необхідних додатків, у судовій практиці залишаються непоодинокими випадки його пропуску. Прикладами є ухвали: Київського районного суду м. Харків від 15.01.2016 р., (цивільна справа №641/574/16-ц) [211] та від 16.03.2016 р. (цивільна справа №640/4180/16-ц) [212], Дніпровського районного суду м. Київ від 02.03.2016 р. (цивільна справа №755/3849/16-ц ) [196], від 15.04.2016 р. (цивільна справа №755/6585/16-ц) [201] та від 08.12.2016 р. (цивільна справа №755/12764/16-ц) [199], з яких вбачається, що заявники звертались до суду із заявою про скасування рішення третейського суду через декілька років після його прийняття.

Як зазначалося, заява, подана після закінчення строку, встановленого частиною п'ятою ст.454 ЦПК України, повертається. Разом із тим, згідно з ч.1 ст.127 ЦПК України, суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Частина 7 ст.454 ЦПК України не містить вказівки на неможливість поновлення строку для подання заяви про скасування рішення третейського суду. Викладене дозволяє зробити висновок щодо можливості поновлення такого строку за умови, якщо заявник доведе поважність причин його пропуску.

У цій частині більш чітке формулювання мала ч.3 ст.389-1 ЦПК України в попередній редакції, згідно з якою заява, подана після закінчення строку, встановленого частиною другою цієї статті, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала [240].

Слід зауважити, що в судовій практиці до цього часу відсутня єдність у питанні процесуального оформлення кінцевого результату стадії відкриття провадження по даній категорії справ у тих випадках, коли заявник просить поновити йому пропущений строк.

Так, у цивільній справі №755/9516/16-ц, що перебувала у провадженні Дніпровського районного суду міста Київ, ухвалою суду від 10.06.2016 р. було задоволено клопотання ОСОБА_1 та поновлено їй строк на звернення із заявою про скасування рішення Постійно діючого Третейського суду від 17 лютого 2016 року [205]. Того ж дня суд постановив по даній справі нову ухвалу про відкриття провадження у даній справі та призначення справи до розгляду в судовому засіданні на 11 липня 2016 року на 16:00 годину [206].

В іншій цивільній справі №200/8518/16-ц, розглянутій Бабушкінським районним судом м. Дніпропетровськ, ухвалою від 16.05.2016 року було відкрито провадження у справі про скасування рішення постійно діючого Третейського суду при Асоціації «Дніпровський банківський Союз» від 23.09.2014 р. [186], а 30.06.2016 р. було постановлено ухвалу, якою поновлено заявникові строк звернення до суду із заявою про скасування рішення третейського суду та одночасно задоволено його заяву і скасовано рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації «Дніпровський Банківський Союз» від 23.09.2014 р. у справі №4984/2014 [186]. Аналогічним чином було вирішено цивільну справу №751/1262/16-ц Новозаводським районним судом міста Чернігова [219], цивільну справу №755/15821/16-ц, розглянуту 16.01.2017 р. Дніпровським районним судом м. Київ [202] та цивільну справу №208/5675/16-ц, що перебувала у провадженні Заводського районного суду м. Дніпродзержинськ Дніпропетровської області [210].

Дії судів у розглянутих вище випадках, на нашу думку, не відповідають чинному процесуальному законодавству, що обґрунтовується наступним.

Як роз'яснив у своїй постанові «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства під час розглядусправ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 р. №2 Пленум Верховного Суду України, відповідно до вимог частини другої статті 208 ЦПК (яка є аналогічною за змістом ч.2 ст.258 у редакції Закону від 03.10.2017 р.) всі питання, пов'язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду у випадках, установлених цим Кодексом, суд має вирішувати шляхом постановлення ухвал, які залежно від характеру і складності питання, що ними вирішуються, оформляються або окремим процесуальним документом, постановленим у нарадчій кімнаті, або проголошуються усно в судовому засіданні із занесенням до журналу судового засідання і мають відповідати за змістом статті 210 (ст.260 у редакції Закону від 03.10.2017 р.) ЦПК та окремим вимогам із цього приводу, що містяться в інших нормах ЦПК (п.32 Постанови) [122]. У той же час у Цивільному процесуальному кодексі України серед загальних норм інституту відкриття провадження у справі такий вид процесуальних рішень суду як ухвала про поновлення строку на оскарження чи ухвала про відмову в цьому відсутній.

Якщо взяти за аналогію інститути апеляційного і касаційного оскарження, то з п.4 ч.1 ст.358 та п.4 ч.2 ст.394 ЦПК України випливає, що в обох видах проваджень наслідком визнання судом поважності причин поновлення строку є постановлення ухвали про відкриття провадження у справі. Крім того, постановляючи ухвалу про поновлення строку на подання заяви про скасування рішення третейського суду, суд ставить сторони в невизначене правове становище, оскільки оскарження такої ухвали в апеляційному порядку не передбачено, а згідно з п.37 ч.1 ст.353 ЦПК України оскаржити можна ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі про скасування рішення третейського суду. Навіть якщо скасовується ухвала про відкриття провадження у справі, перед апеляційним судом постає питання: що робити з ухвалою, згідно з якою суд визнав поважними причини пропуску строку звернення до суду?

В останніх чотирьох наведених прикладах судової практики суди першої інстанції навпаки повністю знівелювали основне завдання стадії відкриття провадження у справі, належним чином не перевіривши відповідність поданої заяви вимогам процесуального законодавства. Крім того, було проігноровано і стадію підготовки справи до судового розгляду через перехід до безпосереднього вирішення спору по суті, що суперечить статтям 454 та 456 ЦПК України.

Причиною допущених судами порушень поряд із формальним ставленням судів до виконання вимог процесуальних норм, на думку автора, є і недосконалість останніх. Якщо звернутись до змісту статей 389-1, 389-2 та 389-3 ЦПК України в попередній редакції, можна помітити, що жодна із наведених норм не містила законодавчих положень щодо процесуального оформлення стадії відкриття провадження у справі (у статтях ідеться лише про залишення без розгляду поданої заяви та відмову у відкритті провадження у справі). Крім того, зі змісту ст.389-3 ЦПК України вбачається, що стадія підготовки справи до розгляду взагалі не містила форми та фіксованих часових меж її проведення, а вжите законодавцем формулювання «до початку розгляду справи» не несе в собі змістового навантаження, оскільки підготовка справи до судового розгляду завжди проводиться перед вирішенням спору по суті. Близькими за змістом у цій частині є ст.454, 455, 456 ЦПК у редакції від 03.10.2017 р. У той же час норма ч.1 ст.456 ЦПК отримала більш чітке формулювання щодо відкриття провадження у справі протягом п'яти днів із дня надходження заяви про скасування рішення третейського суду в разі відсутності підстав для відмови у відкритті провадження у справі або повернення заяви.

У зв'язку з викладеним вважаємо за доцільне уточнити розглянуті процесуальні норми, виклавши ст.456 ЦПК України в наступній редакції:

1. Суд за відсутності підстав для відмови у відкритті провадження у справі або повернення заяви про скасування рішення третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу не пізніше п'яти днів із дня надходження такої заяви постановляє ухвалу про відкриття провадження у справі та пропонує учасникам справи подати свої заперечення (пояснення) з приводу поданої заяви та докази, на яких такі заперечення (пояснення) ґрунтуються, та визначає строк для подання таких заперечень (пояснень) і доказів.

2. Суд до початку розгляду справи по суті за клопотанням будь-кого з учасників судового розгляду або з власної ініціативи може запитати у третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу необхідні матеріали справи, що стосуються підстав для скасування рішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу. Витребувані матеріали направляються до суду протягом п'яти днів із дня надходження такої вимоги».

Суд відмовляє у відкритті провадження у справі про скасування рішення третейського суду, якщо буде встановлено, що:

1) заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства;

2) є рішення чи ухвала суду, що набрали законної сили, про закриття провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили, за тими самими вимогами;

3) у провадженні цього чи іншого суду є справа зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;

4) настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які звернулися із позовною заявою або до яких пред'явлено позов, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва;

5) якщо рішення третейського суду оскаржено з підстав, не передбачених законом (ч.8 ст.454 ЦПК України).

Більшість цих підстав випливають із частини першої ст.186 ЦПК України, що регулює загальні положення про відмову у відкритті провадження в цивільній справі. Разом із тим окремо законодавцем передбачено положення виключно для інституту оскарження рішень третейських судів, що пов'язане з нормою п.7 ч.2 ст.455 ЦПК України, згідно з якою у заяві про скасування рішення третейського суду має бути зазначена підстава для оскарження і скасування рішення третейського суду.

Якщо заява про скасування рішення третейського суду обґрунтована підставою, не передбаченою чинним законодавством, то за логікою ч.8 ст.454 ЦПК України вона не може бути взагалі розглянута судом. З цього випливає і наступний висновок щодо того, що відповідно й особа, яка подала таку заяву, не має права на судовий захист своїх прав. Водночас не виключено, що особа без юридичної освіти і майнове становище якої не дозволяє їй отримати кваліфіковану правову допомогу фахівця щодо складання вищевказаного процесуального документа, може вказати підставу до скасування рішення третейського суду за власним формулюванням її змісту, яке виявиться відмінним від того, що закріплено у ст.458 ЦПК України та ч.3 ст.51 Закону України «Про третейські суди». Так, у цивільній справі №757/9313/14-ц, що перебувала у провадженні Печерського районного суду міста Київ дві фізичні особи звернулись до суду із позовною заявою про скасування рішень Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Право та обов'язок». Ухвалою суду від 18.04.2014 р. у відкритті провадження у справі їм було відмовлено, а підставою такого рішення вказано те, що «позивачі у своїй заяві не посилаються на жодну з підстав, які передбачені ст.389-5 ЦПК України» [222]. При цьому зміст підстав, якими вищевказані особи обґрунтовували необхідність скасування рішень третейського суду в ухвалі не відображено, що унеможливлює висновок щодо обґрунтованості і законності їх вимог. У той же час суд не звернув уваги на те, що позовна заява в силу ч.1 ст.454 та ч.1 ст.455 ЦПК України не є формою звернення до суду про скасування рішення третейського суду, а тому в даному випадку правильніше було б залишити її без руху в порядку, передбаченому ч.5 ст.455 ЦПК України, надавши заявникам термін для усунення недоліків.

Крім того, в обґрунтування своєї заяви заявник може викласти обставини, які свідчать про явну незаконність рішення третейського суду, а підставою для його скасування вказати порушення третейським судом процесуального законодавства.

Зокрема, ухвалою Новозаводського районного суду м. Чернігів, постановленою 27.01.2016 року в цивільній справі №751/921/16-ц заявнику було відмовлено у відкритті провадження у справі про скасування рішення Постійно діючого Третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 17.12.2013 року з тих підстав, що вказана позивачем підстава для оскарження рішення третейського суду (неналежне повідомлення учасників третейського розгляду про слухання справи у третейському суді), не є законодавчо визначеною підставою для цього [216]. Переглядаючи вищевказану справу та скасовуючи ухвалу суду першої інстанції Апеляційний суд Чернігівської області зазначив, що оскаржуваним рішенням третейського суду було стягнено у третейському порядку заборгованість за споживчим кредитом, тобто з порушенням правил підвідомчості, а це, у свою чергу, згідно з п.1 ч.2 ст.389-5 ЦПК України є самостійною підставою до скасування такого рішення. Суддя першої інстанції, відмовляючи у відкритті провадження, не звернув на дану обставину уваги і не з'ясував, який саме кредит був наданий відповідачу, а тому його висновок судом апеляційної інстанції було визнано передчасним і таким, що не ґрунтується на вимогах закону [183].

Аналогічної помилки припустився і Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровськ, розглядаючи цивільну справу №200/3307/15. Не дослідивши належним чином зміст заяви про скасування рішення третейського суду, в якій підставою було вказано, що стягнення в третейському порядку заборгованості за споживчим кредитом суперечить законодавству України, суд першої інстанції постановив ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі, яка в подальшому була скасована Апеляційним судом Дніпропетровської області [182].

У заяві, поданій до Вінницького міського суду Вінницької області, заявник підставою до скасування рішення третейського суду вказав те, що визнанням договору дарування дійсним та визнанням права власності на земельну ділянку були порушені його права і, крім того, визнання у третейському порядку дійсним правочину щодо відчуження нерухомості суперечить законодавству України. Тобто фактично заявником вказувалось на непідвідомчість справи третейському суду з наведенням відповідного обґрунтування такої позиції, однак суд першої інстанції був переконаний, що рішення третейського суду оскаржено з підстав, не передбачених законом [171].

Безумовно, норма ч.8 ст.454 ЦПК України щодо відмови у відкритті провадження у справі з інших підстав, ніж ті, що передбачені законом, прийнята з метою економії процесуального часу суду та зменшення навантаження на судову систему нашої держави. У той же час, як бачимо, на практиці дана норма може слугувати засобом для формальної відмови у відкритті провадження у справі і позбавлення можливості заявникам захистити свої права. Крім того, на нашу думку, таке положення містить у собі істотний недолік.

Якщо звернутись до структури норм ЦПК України, що регулюють досліджуваний нами інститут, то можна помітити, що статтю ст.458 «Підстави для скасування рішення третейського суду» розміщено після статті ст.457 «Судовий розгляд справи». При цьому згідно з ч.3 ст.457 ЦПК України суд встановлює наявність або відсутність підстав для скасування рішення третейського суду під час розгляду справи в судовому засіданні. Таким чином, відмовляючи у відкритті провадження у справі через те, що рішення третейського суду оскаржено з підстав, не передбачених законом, суддя в такому випадку поза стадією судового розгляду справи фактично приймає рішення по суті заявлених вимог.

Згідно з ч.3 ст.7 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» доступність правосуддя для кожної особи забезпечується відповідно до Конституції України та в порядку, встановленому законами України. Як зазначив у своєму рішенні від 25 грудня 1997 року Конституційний Суд України, відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене [157]. Отже, керуючись вищевказаним роз'ясненням, можна дійти до наступного висновку: якщо заявник у своїй заяві вказав підставу для оскарження і скасування рішення третейського суду, виконавши таким чином вимоги щодо форми і змісту даного процесуального документа, передбачені п.7 ч.2 ст.455 ЦПК України, то відмова у відкритті провадження у справі буде незаконною через суперечність Конституції України.

З урахуванням вищевикладеного вважаємо, що норма ч.8 ст.454 ЦПК України потребує уточнення шляхом виключення з її змісту словосполучення «а також у разі якщо рішення третейського суду оскаржено з підстав, не передбачених законом», оскільки її чинне формулювання не відповідає статті 64 Основного Закону нашої держави.

Стадію підготовки справи до розгляду регламентує стаття 456 ЦПК України, згідно з частиною 2 якої суд до початку розгляду справи за клопотанням будь-кого з учасників судового розгляду або з власної ініціативи може запитати у третейського суду необхідні матеріали справи, що стосуються підстав для скасування рішення третейського суду. Витребувані матеріали направляються до суду протягом п'яти днів із дня надходження такої вимоги [130].

У попередній редакції Цивільного процесуального кодексу України питання щодо витребування матеріалів справи від третейських судів покладалося виключно на розсуд і волевиявлення сторін, констатуючи диспозитивність і безсторонність у вирішенні даного питання. Статтею 389-3 ЦПК України не передбачалось навіть права суду на вияв ініціативи в отриманні цих документів чи інших доказів. Крім того, правом клопотати перед судом про витребування матеріалів справи третейського розгляду наділений будь-який учасник судового розгляду, незалежно від його процесуального статусу.

З одного боку, така позиція законодавця могла бути виправдана виключним переліком підстав для скасування рішення третейського суду, що були передбачені ст.389-5 ЦПК України, більшість із яких можна встановити за доданими заявником доказами, які були визначені ч.3 ст.389-2 ЦПК України і без представлення яких заява могла бути повернута останньому. З іншого ж, наприклад, для перевірки відповідності вимогам закону складу постійно діючого третейського суду, яким прийнято рішення, оригіналу третейської угоди або її копії може бути недостатньо, і виникала необхідність витребувати регламент такого суду.

Таким чином, вказана суперечність знайшла законодавче врегулювання у нормі ч.2 ст.456 ЦПК України в чинній редакції.

З огляду на зміст статті ст.456 ЦПК України можна зробити висновок, що вона регламентує лише певні виключення щодо вищевказаної стадії цивільного судочинства, а підготовка справи до розгляду в досліджуваній нами категорії справ здійснюється за загальними правилами, передбаченими главами 1-4 Розділу ІІІ ЦПК України. У той же час, якщо в ч.5 ст.457 ЦПК України визначено порядок розгляду справи про оскарження рішення третейського суду за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції у порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими розділом VIII, то, на нашу думку, доповнення статті 456 ЦПК України положенням наступного змісту: «підготовка справи про оскарження рішення третейського суду до розгляду здійснюється за правилами, встановленими для підготовки до розгляду справи судом першої інстанції, з особливостями, встановленими цією главою» сприяло б гармонізації норм та утвердженню принципу правової визначеності у процесуальному законодавстві.

Кожна стадія судового розгляду, крім визначеного законодавцем кола завдань, виконання яких є необхідним для констатації її завершеності та переходу до наступної стадії, має також і свою, притаманну лише їй мету, яка досягається через реалізацію попередніх складових.

Частина 1 статті 130 ЦПК України в попередній редакції передбачала мету попереднього судового засідання, яка полягає в з'ясуванні можливості врегулювання спору до судового розгляду або забезпеченні правильного та швидкого вирішення справи. Механізм реалізації законодавчого припису попередньої норми містився в ч.3 даної статті, яка передбачала, що для врегулювання спору до судового розгляду суд з'ясовує: чи не відмовляється позивач від позову, чи визнає позов відповідач, чи не бажають сторони укласти мирову угоду. Подібні за змістом положення містить стаття 197 чинного Цивільного процесуального кодексу України, що врегульовує проведення підготовчого судового засідання. Разом із тим вказані норми не застосовуються до розгляду справ про оскарження рішень третейських судів, оскільки, як зазначалось вище, розгляд справ цієї категорії здійснюється за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження, а відповідно до абзацу 2 ч.3 ст.279 підготовче засідання під час розгляду справи в порядку спрощеного провадження не проводиться.

У практиці розгляду цивільних справ, як правило, суд запитував кожну зі сторін про відмову від позову чи його визнання на попередньому судовому засіданні, а щодо укладення мирової угоди - головуючий інформував учасників судового розгляду про наявність у них такого процесуального права. Пасивність суду у врегулюванні спору до судового розгляду можна частково виправдати тим, що за своєю суттю мирова угода є договором і, як слушно зазначає Є.О. Ятченко, «після укладення та затвердження мирової угоди між сторонами спору виникають договірні правовідносини, реалізація яких виходить за межі судового розгляду» [263, с. 42]. Разом із тим, на нашу думку, укладення мирової угоди є найбільш вигідним та бажаним підсумком будь-якої справи про скасування рішення третейського суду.