Оскарження рішень третейських судів у порядку цивільного судочинства

С.С. Бичкова, у свою чергу, вживає словосполучення «підвідомчість цивільних справ», окреслюючи її як властивість цивільних справ, за допомогою якої їх розгляд і вирішення віднесено законом до компетенції відповідного юрисдикційного органу [238, с. 93].

О.Г. Дрижчана виокремлює «підвідомчість у цивільному процесі» як коло спорів та інших правових питань (цивільних справ), які підлягають розгляду та вирішенню судом у порядку цивільного судочинства [37, с. 97].

У науковій літературі радянського періоду також застосовувався і термін «підвідомчість справи судовим органам», який, на думку Є.Г. Пушкар, означав розмежування компетенції між судовими та іншими державними і громадськими органами з розгляду і вирішення цивільних справ [138, с. 50].

У судовій практиці також інколи спостерігається тлумачення досліджуваного терміна. Зокрема, у рішенні Господарського суду Запорізької області від 25.03.2008 року у справі №02-7/1742-8/515/07 про визнання недійсним рішення третейського суду ad hoc підвідомчість тлумачиться суддею як визначена законом сукупність повноважень судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції [149].

Як бачимо із наведених вище дефініцій, підвідомчість та компетенція в уявленні правової спільноти є нетотожними поняттями, однак нерозривно пов'язаними між собою, оскільки становлять єдину систему юрисдикції конкретного судового органу та здебільшого співвідносяться між собою як головне (більш широке) та приналежне (складове головного). Як свого часу справедливо зазначив А.О. Неугодніков, компетенція є властивістю юрисдикційного органу і встановлює сукупність його прав і обов'язків з вирішення певного кола справ, а підвідомчість - це властивість даного спору, яка визначає коло справ, вирішення яких віднесено законом до компетенції відповідного правозастосовного органу [106, с. 261]. Ключовою складовою і підвідомчості, і компетенції, на нашу думку, є категорія «повноваження», за допомогою якої вищевказані поняття перебувають у діалектичному взаємозв'язку. У той же час проблему компетенції судів можна окреслити у двох основних аспектах:

1) погляд на компетенцію як на певне коло питань, що може бути вирішене конкретним суб'єктом;

2) погляд на компетенцію як на сукупність певних прав і обов'язків конкретного суб'єкта.

На відміну від положень глави 2 розділу 1 Цивільного процесуального кодексу України, що визначають цивільну юрисдикцію, Закон України «Про третейські суди» має дві статті, однаі з яких визначає підвідомчість справ третейським судам (ст.6), зазначаючи право третейського суду розглядати будь-які справи щодо спорів у цивільних і господарських правовідносинах (за винятком певних категорій), а друга - компетенцію третейського суду (ст.27), з відсиланням про вирішення цього питання до повноважень самого третейського суду [137]. Цивільний процесуальний кодекс України в попередній редакції містив ст.15 під назвою «Компетенція судів щодо розгляду цивільних справ», в якій регламентовано перелік правовідносин, спори в яких підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства [240]. Чинна редакція ЦПК України, як зазначалось, закріплює у главі 2 розділу 1 поняття цивільної юрисдикції з її розподілом на предметну та суб'єктну, інстанційну і територіальну юрисдикцію (підсудність). Разом із тим термін «підвідомчість» вживається в ЦПК України лише двічі - в п.1 ч.2 ст.458 ЦПК, що передбачає підставу до скасування рішення третейського суду, а також в п.2 ч.1 ст.486 ЦПК, який регламентує підставу для відмови у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду.

Підсумовуючи вищевикладене, можна дійти висновку про те, що законодавець до цього часу остаточно не визначився із питанням щодо термінології, яку слід вживати для окреслення кола справ, що підлягають вирішенню судовим органом, оскільки з цією метою у третейському судочинстві застосовуються терміни «компетенція» і «підвідомчість», у цивільному та господарському судочинстві - «юрисдикція», а в адміністративному - «адміністративна юрисдикція». Відсутній єдиний підхід і в прийнятому 02 червня 2016 року Законі України «Про судоустрій і статус суддів», стаття 22 якого під назвою «Повноваження місцевого суду» щодо місцевих загальних та місцевих господарських судів застосовує термін «юрисдикція», а щодо місцевих адміністративних судів - «адміністративна юрисдикція» [136].

На нашу думку, для пошуку шляхів вирішення даної теоретичної проблеми слід взяти до уваги той факт, що третейське судочинство є юрисдикційною формою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів, про що зазначив єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні у своєму рішенні №1-рп/2008, прийнятому 10 січня 2008 року у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців сьомого, одинадцятого статті 2, статті 3, пункту 9 статті 4 та розділу VIII «Третейське самоврядування» Закону України «Про третейські суди» (справа про завдання третейського суду). Як вказав у п.4 даного рішення Конституційний Суд України, третейський розгляд спорів сторін у сфері цивільних і господарських правовідносин - це вид недержавної юрисдикційної діяльності, яку третейські суди здійснюють на підставі законів України шляхом застосування, зокрема, методів арбітрування [158]. У цьому зв'язку С.Л. Рабенко, конкретизуючи статус третейського суду, уточнює, що даний орган можна віднести до правочинних, оскільки він вирішує питання щодо відновлення порушених прав у позасудовому порядку [139, с. 363].

На нашу думку, цілком обґрунтованою є позиція Т.В. Сліпачук, яка вважає, що інститут підвідомчості не є застосовним у своїй класичній формі щодо третейських судів, оскільки «однією з основних його характеристик стає така специфічна риса, як «допустимість» договірного передання спору конкретному третейському судові. При цьому, оскільки в Україні законодавчо поділена компетенція міжнародного арбітражу і внутрішніх третейських судів, на розгляд яких спори з іноземним елементом не можуть бути передані, виникає доволі складна система, щодо якої такі класичні інститути процесуального права, як підвідомчість, вимагають суттєвої адаптації під час їх застосування» [164, с. 107]. Підтримуючи дану думку, низка вчених, зокрема, Г.А. Кравчук [82, с. 15], М.О. Рожкова [159 с. 127] та Ю.Д. Притика взагалі пропонують застосовувати спеціальний термін для визначення кола справ, що підлягають розгляду органами міжнародного комерційного арбітражу - арбітрабельність, яку, на думку останнього, можна визначити як здатність, властивість спору, який передбачений арбітражною угодою, що укладена правосуб'єктними сторонами, бути предметом арбітражного розгляду компетентного міжнародного комерційного арбітражу відповідно до матеріального права, яке застосовується під час арбітражного розгляду, оспорювання, визнання і приведення до виконання арбітражного рішення [126, с. 13]. На застосуванні даного терміна до сфери третейського розгляду наполягають і І.О. Бут [14, с. 107] та К.В. Михайлова [101, с. 108].

З вищевикладеного випливає, що для нормативної регламентації предметної компетенції третейських судів, на нашу думку, цілком доцільно було б використовувати загальний термін «третейська юрисдикція», оскільки він на теоретичному та законодавчому рівнях співвідноситься з підвідомчістю і компетенцією державних судів. Правильність даного висновку підтверджується і тим, що третейський суд не здійснює іншої юрисдикційної діяльності, крім вирішення спорів, що виникають із цивільних правовідносин для захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів. У зв'язку з цим вважаємо, що застосування терміна «підвідомчість» у Законі України «Про третейські суди» є недоцільним, а тому назву статті 6 вищевказаного нормативно-правового акта слід змінити на «Третейська юрисдикція» та доповнити її новими частинами, у яких викласти зміст статті 27 даного Закону. Останню, відповідно, слід видалити з розділу V «Третейський розгляд».

Загальним положенням чинного законодавства, яке визначає компетенцію третейського суду, є норма ч.2 ст.1 Закону України «Про третейські суди», відповідно до якої до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом [137]. Разом з тим Закон передбачає і перелік справ, які не можуть бути предметом третейського розгляду навіть за наявності укладеної третейської угоди. Так, за ч.1 ст.6 Закону поза третейською юрисдикцією перебувають:

1) справи про визнання недійсними нормативно-правових актів;

2) спори, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб;

3) справи, пов'язані з державною таємницею;

4) справи у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів);

5) справи про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом;

6) справи, однією зі сторін у яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт під час здійснення ним владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, державна установа чи організація, казенне підприємство;

7) справи у спорах щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки;

8) справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення;

9) справи у спорах, що виникають із трудових відносин;

10) справи, що виникають із корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, пов'язаних зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цих товариств;

11) інші справи, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України;

12) справи, у яких хоча б одна зі сторін спору є нерезидентом України;

13) справи, за результатами розгляду яких виконання рішення третейського суду потребуватиме вчинення відповідних дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами та іншими суб'єктами під час здійснення ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень;

14) справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки) [137].

Цілком зрозуміло, що даний перелік є вичерпним, однак наскільки вищевказана норма відповідає принципам цивільного права та основним засадам інституту захисту цивільних прав та інтересів сказати важко. Зі змісту ч.1 ст.6 Закону України «Про третейські суди» вбачається, що компетенція третейських судів не поширюється на адміністративні, трудові, корпоративні, сімейні спори (за деякими винятками), а також спори щодо захисту прав споживачів та щодо нерухомого майна. Третейські суди також не мають права втручатись у нормотворчу діяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, інших уповноважених на правотворчу діяльність суб'єктів, як і в інші державні сфери, а також у правовідносини з нерезидентами нашої держави.

Крім того, Верховний Суд України у своїй постанові №6-831цс15 від 21.10.2015 висловив правову позицію, згідно з якою за змістом статей 1, 2, 6 Закону України «Про третейські суди» підвідомчість справ, які можуть бути вирішені в межах третейського судочинства, обмежена сферою лише приватного права. До сфери компетенції третейських судів належить вирішення спорів, що виникають між приватними особами з питань, які не стосуються публічно значимих відносин, і спір, що має публічно-правове значення, не підлягає вирішенню третейським судом [121].

Відповідно до даних судової статистики за 2015 рік, опрацьованих Верховним Судом України в межах проекту Ради Європи «Підтримка впровадженню судової реформи в Україні», у 2015 році в національних судах перебувало у провадженні 805 тис. 994 цивільні справи позовного провадження. З них найбільшу кількість становили спори, що виникли із договорів (325 169 справ або 40,34%). Друге місце за кількістю спорів належить справам, що виникли із сімейних відносин (243 517 справ або 30,21%), набагато менше - спорів про спадкове право (69 802 справи або 8,66%), що виникли з житлових правовідносин (46 568 справ або 5,78%), трудових спорів (21 658 справ або 2,69%), спорів, що виникли із земельних відносин (11 158 справ або 1,38%). Решту, тобто 10,94 %справ, які перебували у провадженні судів, розділили спори про відшкодування шкоди (26 908 справ) та про захист честі, гідності та ділової репутації (2 219 справ) [167, с. 89].

Як бачимо, вирішення 40 відсотків усіх спорів у 2015 році (трудові, сімейні, земельні та житлові справи) належало до виключної компетенції державних судів. У I півріччі 2016 р. у провадженні місцевих загальних судів перебувало 166,2 тис. справ про спори, що виникають із договорів, із них 133,6 тис., або 80,4 %становили справи про спори, що виникають із договорів позики, кредиту, банківського вкладу [3]. Таким чином, якщо припустити, що дане співвідношення спорів у 2015 році було приблизно таким же, то відсоток виключної компетенції загальних судів буде вищим приблизно ще на 30 відсотків.

У результаті може виявитись, що з компетенції третейських судів виключено близько 70 відсотків всіх спорів, що виникають у суспільстві, хоча можна припустити, що даний відсоток в дійсності є ще більшим.

Разом з тим, у 2015 році було оскаржено до апеляційних судів лише 71 333 рішень судів першої інстанції та було задоволено 26 859 апеляційних скарг [169, с. 90]. Отже, переважна більшість рішень судів першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржувались, а в значній кількості випадків оскарження рішення судів першої інстанції залишалися без змін.

На нашу думку, це свідчить про наявність великої кількості справ невисокої складності, які цілком могли бути вирішені засобами позасудових процедур, зокрема третейського судочинства

Водночас в Україні - європейській державі, яка взяла курс на вдосконалення нормативної бази більшості видів цивільних правовідносин, інститути третейського судочинства перебувають у «правовому обмеженні» щодо сфери їх застосування [68, с. 15-16].

Як зазначає О.В. Белінська, у країнах загального права, таких як Канада, Англія, Уельс і США жодна категорія правових спорів у приватному секторі не виключена зі сфери потенційного застосування альтернативного вирішення спору [9, с. 162]. Щодо США Д.Я. Малешин у свою чергу зазначає, що даний спосіб врегулювання конфліктів у цій країні є найбільш часто застосовуваним, у зв'язку з чим навіть з'явився стійкий фразеологічний вираз «найняти суддю» («rent a judge»). У той же час, за даними вченого, альтернативне вирішення спорів найбільш популярне в Японії та країнах Південно-Східної Азії. Зокрема, у «країні вранішнього сонця» 99%всіх спорів, пов'язаних із дорожніми пригодами, вирішуються у спеціальному Центрі з урегулюванню транспортних конфліктів. Щодо країн Азії, то популярність несудових форм захисту зумовлена переважно релігійним світоглядом, що поширений у суспільстві. Звернення до суду за вирішенням спорів розглядається відповідно до багатьох релігійних норм як порушення суспільного порядку, а посередництво - навпаки є невід'ємною частиною східної культури, оскільки покликане гармонізувати відносини між людьми [98, с. 331].

За законодавством Республіки Білорусь (ст.19 Закону Республіки Білорусь «Про третейські суди» від 18.07.2011 р. №301-З) третейський суд вирішує будь-які спори, що виникають між сторонами, які уклали третейську угоду, за винятком спорів, стороною яких є засновник постійно діючого третейського суду, створеного як некомерційної організації, або юридична особа, відокремленим підрозділом (підрозділом) якої є такий третейський суд, а також спорів, які безпосередньо стосуються прав і законних інтересів третіх осіб, які не є сторонами третейської угоди, і спорів, які не можуть бути предметом третейського розгляду відповідно до законодавства Республіки Білорусь або законодавства іноземної держави, якщо застосування законодавства іноземної держави передбачено третейською угодою або іншим договором між сторонами [108].

У Республіці Казахстан до квітня 2016 року третейське судочинство регламентувалось окремим законом від 28 грудня 2004 року «Про третейські суди». З 08 квітня 2016 року дана сфера регламентується новим Законом «Про арбітраж» №488-V ЗРК, яким було скасовано вищевказаний Закон від 28.12.2004 року, а також Закон Республіки Казахстан від 28 грудня 2004 року «Про міжнародний арбітраж». Новий Закон застосовується щодо спорів, які виникли з цивільно-правових відносин за участю фізичних і (або) юридичних осіб, незалежно від місця проживання або місця знаходження суб'єктів спору всередині держави або за її межами, що дозволені арбітражем, якщо інше не встановлено законодавчими актами Республіки Казахстан (ст.1 Закону Республіки Казахстан «Про арбітраж») [110]. По суті, третейське судочинство та міжнародний арбітраж із прийняттям цього Закону було об'єднано в єдиний процесуальний інститут.

Що ж до юрисдикції даного арбітражу, то згідно з ч.5 ст.8 вищевказаного Закону до неї входять спори, що випливають із цивільно-правових відносин, між фізичними та/або юридичними особами. Однак арбітражу не підвідомчі спори, які стосуються інтересів неповнолітніх, недієздатних та обмежено дієздатних осіб, спори про реабілітацію і банкрутство, спори між суб'єктами природних монополій та їх споживачами, між державними органами, суб'єктами квазідержавного сектору (ч.8 вищевказаної статті). Крім того, арбітраж не має права розглядати спори, що виникають із особистих немайнових відносин, не пов'язаних із майновими, спори між фізичними і (або) юридичними особами Республіки Казахстан, з одного боку, і державними органами, державними підприємствами, а також юридичними особами, п'ятдесят і більше відсотків голосуючих акцій (часток участі у статутному капіталі) яких прямо або побічно належать державі, з іншого - за відсутності згоди уповноваженого органу відповідної галузі (щодо республіканського майна) або місцевого виконавчого органу (щодо комунального майна) (частини 9, 10 ст.8 Закону Республіки Казахстан «Про арбітраж»).

Як бачимо, у розглянутих країнах компетенція третейських судів є значно ширшою, ніж у нашому вітчизняному законодавстві, незважаючи на те, що в них, як і в Україні, третейські суди не входять до судової системи держав. У той же час навряд чи ризики зловживань третейськими судами в розглянутих судах вищі, ніж у нашій державі, а рівень розвитку державного судочинства зарубіжних країн набагато випереджає Україну. Крім того, практика Європейського суду з прав людини включає до поняття «суд», в розумінні ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і третейський суд як орган, що має право приймати зобов'язувальні рішення, які не можуть бути змінені несудовими органами. (справа «Ван де Гурк проти Нідерландів» (Van de Hurk v. the Netherlands) [120, с. 21]. З цього можна зробити висновок, що рівень довіри держав-членів Ради Європи, які підписали цю Конвенцію, до третейських судів повинен бути аналогічним рівню довіри до судів державних, а третейський суд, у свою чергу, як слушно зауважив Дніпровський районний суд міста Києва у своєму рішенні від 06.10.2016 р. (справа №755/13525/16-ц), здійснюючи свою діяльність повинен дотримуватися в тому числі встановлених такою нормою гарантій [152].

Ефективність та законність третейського судочинства як недержавного інституту захисту прав та інтересів суб'єктів правовідносин неможливо регулювати через обмеження його компетенції, оскільки такий підхід є кроком назад, що підтверджує і позиція авторів Стратегії реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015-2020 роки. На нашу думку, для вирішення даної проблеми слід змінити ставлення до третейських судів як до потенційних порушників принципів законності і справедливості та, навпаки, створити механізми, що дозволили б, з одного боку, підвищити довіру суспільства до третейської юрисдикції, а з іншого - зменшити ризики зловживань третейськими суддями своїм становищем арбітра в цивільних і господарських спорах. З огляду на це, вважаємо, що в даному аспекті вектор уваги законодавця слід змістити на підвищення відповідальності третейських судів за прийняті ними рішення шляхом вдосконалення механізмів контролю з боку судової гілки влади за законністю їх рішень.

Чинне законодавство на сьогодні передбачає два види відповідальності третейських суддів за невиконання ними своїх обов'язків:

1) заходи, передбачені регламентом третейського суду або контрактом третейського судді суду ad hoc (ст.22 Закону України «Про третейські суди»);

2) кримінальну відповідальність у випадку зловживання повноваженнями (ст.365-2 КК України). Що ж до відповідальності судді за прийняття ним незаконного рішення, тобто з порушенням або неправильним застосуванням норм матеріального права або з недотриманням вимог Закону України «Про третейські суди», що спричинили наявність передбачених ч.3 ст.51 Закону підстав для його скасування, вищевказаний нормативний акт взагалі не встановлює жодних санкцій [66, с.97].

Разом із тим навіть у регламентах постійно діючих третейських судів не завжди встановлено відповідальність його суддів. Наприклад, такої статті не містить Регламент Постійно діючого третейського суду при Торгово-промисловій палаті України [145]. Регламент постійно діючого Третейського суду при Корпорації «БОГДАН» [144] містить у своєму змісті лише статтю 27, яка за назвою та текстом аналогічна статті 22 Закону України «Про третейські суди», а Регламент Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків взагалі не передбачає навіть згадки про відповідальність третейського судді, вказуючи у ст.16, що він є незалежним від будь-якого впливу, нікому не підзвітним і підкорюється лише закону [143].

Слід звернути увагу і на ту обставину, що ставки третейського збору у вищевказаних третейських судів є досить високими та за своїм розміром наближаються до ставок судового збору, встановлених Законом України «Про судовий збір», а в деяких випадках і перевищують їх. Так, згідно з Положенням про витрати, пов'язані з вирішенням спору в постійно діючому Третейському суді при Асоціації українських банків, сума третейського збору щодо спорів, які підлягають грошовій оцінці, вираховується залежно від ціни позову і у випадку, якщо остання не перевищить межу 30 000 грн., третейський збір у гривні становитиме 80 грн. і 1,5%від суми позову. У випадку ж, якщо ціна позову буде вищою за 30 000 грн., позивачу доведеться сплатити 400 грн. і додатково 1%від суми позову, але не більше 1500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (25 500 грн.) [114]. Для розгляду справи постійно діючим Третейським судом при Корпорації «БОГДАН» особі , крім третейського збору, який за позов із ціною до 50 000 грн. становить 6%от суми позову, але не менше 1200 грн., потрібно сплатити реєстраційний збір під час подання позовної заяви, сума якого становить 200 грн. [117].

З огляду на вищевикладене вважаємо, що питання відповідальності суддів третейських судів за прийняття ними рішення з порушенням вимог Закону України «Про третейські суди» не може регулюватись внутрішніми документами такого суду, а повинно мати виключно державне нормативне закріплення. З урахуванням цього буде доцільним прийняти зміни до чинних нормативно-правових актів щодо майнової відповідальності суддів третейських судів за прийняття завідомо незаконного рішення. У той же час розмір такої відповідальності повинен бути обмежений сумою витрат, пов'язанихі з вирішенням спору третейським судом (гонорарами третейських суддів, третейським збором, а також сумою інших витрат, визначених регламентом постійно діючого третейського суду або контрактом з третейським суддею, відмінних від витрат, що передбачені пунктами 3-10 частини 1 статті 25 Закону України «Про третейські суди»).