Оскарження рішень третейських судів у порядку цивільного судочинства

На відміну від зазначених положень Закон України «Про третейські суди» не містить чітко визначених вимог щодо законності та обґрунтованості третейських рішень.

Разом із тим у ст.4 вказаного закону визначено основні принципи організації та діяльності третейського суду, серед яких принципи законності та всебічності, повноти і об'єктивності вирішення спорів. Саме з цих підстав можна говорити про необхідність дотримання третейськими судами вимог законності та обґрунтованості під час постановлення рішення.

Водночас реалізація таких вимог щодо третейського рішення має особливості, обумовлені правовою природою третейського судочинства.

Так, третейський суд відповідно до ст.11 Закону України «Про третейські суди» вирішує спори на підставі Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів та міжнародних договорів, у випадках, передбачених законом чи міжнародним договором, застосовує норми права інших держав, а за відсутності законодавства, що регулює спірні правовідносини, застосовує аналогію права чи керується звичаями, характерними для спірних правовідносин. Отже, він зобов'язаний дотримуватись норм матеріального права під час вирішення спору.

Крім того, як зазначає І.М. Чупахін, для можливого подальшого оскарження чи примусового виконання третейського рішення пріоритет має правильне застосування третейським судом норм, що визначають порядок вирішення спору, тобто процесуальних норм. Порушення ж третейським судом норм матеріального права, як правило, не призводить до скасування третейського рішення компетентним державним судом чи відмови у видачі виконавчого документа [249, с. 21].

Така позиція також підтверджується аналізом норм ст.51 та 56 Закону України «Про третейські суди», що визначають підстави для скасування третейського рішення та відмови у видачі виконавчого документа на рішення третейського суду компетентним державним судом. Згідно з ними контрольні повноваження компетентного державного суду поширюються на перевірку процесуальних аспектів третейського розгляду. Отже, неправильне застосування третейським судом норм матеріального права щодо спірних правовідносин не завжди може бути підставою для скасування рішення чи відмови у видачі виконавчого документа.

Таким чином, законність третейського рішення слід пов'язувати, у першу чергу, з дотриманням третейським судом вимог закону щодо підвідомчості йому справ, складу суду, а також вирішення ним спору у точній відповідності з дійсною третейською угодою щодо прав та обов'язків осіб, які її уклали [63, с. 69].

Відповідно до ч.1 ст.45 Закону України «Про третейські суди» рішення третейського суду приймається після дослідження всіх обставин справи третейським суддею, що одноособово розглядав справу, або більшістю голосів третейських суддів, які входять до складу третейського суду. У цьому зв'язку С.А. Курочкін зазначає, що для винесення третейського рішення третейський суд повинен правильно визначити всі юридичні факти, від яких залежить вирішення справи, зібрати, дослідити докази та дати їм оцінку. У третейському рішенні знаходять відображення обставини справи, докази та мотивовані висновки третейського суду щодо задоволення чи відмови в задоволенні позову [90, с. 234]. Така позиція, на нашу думку, є безумовною, оскільки за інших умов постановлення третейського рішення неможливе.

У той же час компетентний суд не може скасувати третейське рішення чи відмовити у видачі виконавчого документа з мотивів неповноти з'ясування третейським судом обставин справи, чи підтвердження їх доказами, які не відповідають вимогам належності та допустимості.

У зв'язку з цим слід зазначити, що вимоги законності та обґрунтованості притаманні третейському рішенню, незважаючи на недостатню нормативну регламентованість даного питання третейським законодавством.

Крім законності та обґрунтованості, третейському рішенню властива низка інших властивостей. Серед них Ю.Д. Притика виділяє: підконтрольність третейських рішень державному суду; пов'язаність третейського рішення із третейською угодою; остаточність; обов'язковість; виключність [128, с. 444]. М.А Дубровіна виділяє обов'язковість, виключність, незаперечність, преюдиційність третейського рішення [45, с. 22]. Частково погоджується з цим М.Ю. Лебєдєв, виділяючи властивості обов'язковості, незаперечності та виконуваності [93, с. 21]. Г.В. Севастьянов до властивостей третейського рішення відносить виключність, неспростовність по суті (скасовано може бути лише з формальних підстав), обов'язковість, виконуваність [162, с. 16].

Аналізуючи третейські рішення, слід відзначити їх тісну пов'язаність з угодою про передачу спору на розгляд третейського суду. Як справедливо наголошує Ю.Д. Притика, рішення, що виходить за межі третейської угоди, є недійсним і не зумовлює правових наслідків [128, с. 444]. Прийняття третейським судом рішення у спорі, не передбаченому третейською угодою, чи вирішення питань, що виходять за межі третейської угоди відповідно до ст.51 Закону України «Про третейські суди», є безумовною підставою для скасування такого рішення компетентним державним судом.

Слід зазначити, що, на нашу думку, судовий контроль за третейськими рішеннями не має абсолютного характеру, оскільки йому підлягають не всі рішення, а лише ті, щодо яких надійшло до компетентного суду відповідне звернення від зацікавленої сторони. У разі відсутності такого звернення, навіть за наявності визначених законом підстав, державний суд не може реалізувати контрольну функцію щодо третейських рішень.

Дискусійним у процесуальній науці є питання щодо меж судового контролю за третейськими рішеннями. Так, О.М. Циганова зазначає, що контроль державного суду за дотриманням норм матеріального права третейським судом під час постановлення рішення повинен обмежуватись наданням права учаснику третейського розгляду на пред'явлення позову до третейського суду, якщо внаслідок неналежного розгляду справи йому було завдано майнової шкоди [241, с. 17]. У свою чергу, С.О. Короєд наголошує, що оскарження рішення третейського суду має подаватися до місцевого державного суду, який повторно (заново) має розглянути і вирішити по суті позовні вимоги. [61, с. 66].

Разом із тим суди України, розглядаючи справи про оскарження рішень третейських судів, виходять із позицій перевірки третейського рішення на наявність підстав для скасування рішення третейського суду, визначених у ст.51 Закону України «Про третейські суди» та ст.458 Цивільного процесуального кодексу України. Така позиція видається обґрунтованою, оскільки перегляд третейського рішення по суті державним судом та постановлення ним нового вочевидь суперечило б волі сторін, які, уклавши третейську угоду, віднесли спір до юрисдикції саме третейського суду [62, с. 57].

Властивість виконуваності третейського рішення визначена у ст.55 Закону України «Про третейські суди», відповідно до якої рішення виконується зобов'язаною стороною добровільно. У разі відмови від його добровільного виконання таке рішення може бути виконане примусово в порядку, встановленому законом.

Примусове виконання можливе лише за умови набуття рішенням законної сили. У процесуальній науці питання щодо моменту набрання чинності третейським рішенням залишається дискусійним. Так, О.Ю. Скворцов вважає, що третейське рішення набуває законної сили відразу після його прийняття та підписання складом третейського суду [163, с. 524]. З цим погоджується також О.І. Зайцев, який вважає, що оскільки в межах третейської процедури неможливе оскарження третейських рішень, то рішення слід вважати чинним із моменту його прийняття [47, с. 22]. Поряд із цим М.Ю. Лєбєдев вважає, що повністю третейське рішення набуває законної сили лише після закінчення строку для його оскарження до компетентного суду, у разі якщо угода сторін не передбачає остаточність рішення [93, с. 21]. Набуття законної сили третейським рішенням ставиться також у залежність від факту отримання у компетентному суді виконавчого документа для його примусового виконання [249, с. 25].

Не містить прямої вказівки на момент набуття законної сили третейським рішенням і Закон України «Про третейські суди». Відповідно до ч.5 ст.454 ЦПК строк для подання заяви подання заяви про скасування рішення третейського суду обчислюється з дня прийняття рішення третейським судом чи з дня коли особи, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, дізналися або повинні були дізнатися про прийняття рішення третейським судом. Частиною 2 ст.483 ЦПК та ч.1 ст.56 Закону України «Про третейські суди» передбачено, що з дня прийняття рішення третейським судом обчислюється також строк для подання заяви про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду. Відповідно до ст.55 Закону України «Про третейські суди», якщо строк для його виконання не встановлений, рішення підлягає негайному виконанню. Таким чином, можна зробити висновок про набуття законної сили третейським рішенням з моменту його прийняття. Слід зазначити, що відсутність чіткого законодавчого визначення даного питання створює умови для його неоднозначного тлумачення. Виходячи з викладеного, вважаємо за доцільне доповнити ч.1 ст.45 Закону України «Про третейські суди» словами: «та набуває чинності з моменту проголошення».

Властивість виконуваності перебуває в тісному взаємозв'язку з обов'язковістю рішення третейського суду. На думку Ю.Д. Притики, третейське рішення обов'язкове лише для осіб, які уклали третейську угоду [128, с. 444].

Такий підхід підтверджується також правовою позицією Конституційного Суду України, що сформульована в Рішенні від 10 січня 2008 року №1-рп/2008 року (справа про завдання третейського суду), згідно з якою третейські суди приймають рішення тільки від свого імені, а самі ці рішення, ухвалені в межах чинного законодавства, є обов'язковими лише для сторін спору [158].

При цьому певний інтерес викликає питання щодо впливу третейського рішення на права та обов'язки осіб, які не були учасниками третейської угоди, але третейським судом було прийнято рішення, яке стосується їх інтересів. У такому разі особа, яка не укладала третейської угоди та не була учасником третейського розгляду, повинна вчинити певні дії: оскаржити третейське рішення до компетентного державного суду або погодитися з ним, таким чином виконавши його навіть всупереч власним інтересам.

Третейське рішення, на яке відповідно до закону компетентним судом видано виконавчий документ, також набуває обов'язковості не лише для сторін третейського розгляду, а й для органів та осіб, які забезпечують його примусове виконання.

Виходячи з викладеного, на нашу думку, слід визнати наявність певних елементів обов'язковості третейського рішення для учасників правовідносин, які не були учасниками третейської угоди.

Відповідно до ч.1 ст.51 Закону України «Про третейські суди» рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає. Таким чином, остаточність третейського рішення передбачає неможливість його перегляду в апеляційному чи касаційному порядку. Це означає, по-перше, що третейське рішення не може бути переглянуте по суті компетентним державним судом, по-друге, законодавством не передбачено можливості утворення третейської апеляції. Реалізація такого підходу, у першу чергу, має сприяти оперативності третейського розгляду.

У цьому зв'язку наділення державних судів компетенцією щодо здійснення контрольної функції стосовно третейського судочинства з підстав, визначених законом, не викликає сумнівів. Можливість же перегляду третейських рішень державними судами по суті, як зазначалось, суперечитиме волі сторін.

Однак третейський суд, розглядаючи справу, може припуститись помилки щодо застосування правових норм, оцінки доказів та ін. Проте у третейському судочинстві відсутній встановлений законом процесуальний механізм виправлення допущеної під час розгляду справи помилки. Як зазначалось, контроль із боку державних судів щодо третейських рішень здійснюється у межах підстав, визначених у ст.51 Закону України «Про третейські суди» та ст.458 Цивільного процесуального кодексу України.

Одним із найбільш дискусійних у процесуальній науці є питання щодо преюдиційності третейського рішення. Зокрема, на Ю.Д. Притика звертає увагу на наявність двох підходів до даного питання. Згідно з першим, взагалі заперечується обов'язок державного суду визнавати факти, встановлені рішенням третейського суду. Прихильниками іншого підходу за рішенням третейського суду визнається значення не безспірного доказу, а презумпції, яка може бути спростована [128, с. 446].

Розглядаючи питання преюдиційності третейських рішень, О.Ю. Скворцов вживає термін «преюдиція» в широкому розумінні як правовий ефект, що здійснює юрисдикційний акт, прийнятий одним судовим органом під час розгляду іншої спірної справи іншим судовим органом. При цьому преюдиційність розглядається у двох аспектах: по-перше, преюдиційність рішень третейських судів для державних судів, по-друге преюдиційність рішень державних судів для третейських [163, с. 489].

У цьому зв'язку вважаємо недоцільним беззаперечне визнання судом загальної юрисдикції обставин, встановлених рішенням третейського суду під час розгляду інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Дане питання знайшло нормативне закріплення у положеннях ч.8 ст.82, що включені до Цивільного процесуального кодексу на підставі Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03.10.2017 року №2147-VIII. Відповідно до вказаної норми обставини, встановлені рішенням третейського суду, підлягають доказуванню в загальному порядку під час розглядусправи судом.

Разом із тим, на нашу думку, доцільним є закріплення можливості визнання судом обставини, встановлених третейським рішенням, за клопотанням одного з учасників судового розгляду в разі відсутності заперечень з боку інших учасників процесу.

Закон України «Про третейські суди» також не містить норм, які б закріплювали обов'язковість для третейського суду фактів, встановлених судовим рішенням у цивільній, кримінальній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили. Суперечливим є регулювання даного питання в регламентах постійно діючих третейських судів. Так, відповідні положення містяться у ч.3 ст.30 Регламенту Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків [143]. У той же час Регламент Постійно діючого третейського суду при Торгово-промисловій палаті України відповідних норм не містить [145].

Виходячи з викладеного, вважаємо за необхідне доповнити ст.38 Закону України «Про третейські суди» частиною 11 наступного змісту: «Факти, встановлені судовим рішенням у цивільній, кримінальній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються під час третейського розгляду спору, у якому беруть участь ті самі особи або особа, щодо яких встановлені ці факти».

Неврегульованим у вітчизняному законодавстві залишається також питання щодо звільнення від доказування обставин, встановлених третейським рішенням під час розгляду справ, у яких беруть участь ті ж самі особи в тому ж чи в іншому третейському суді.

Більшість регламентів постійно діючих третейських судів України не містять норм щодо звільнення від доказування фактів та обставин, встановлених рішенням третейського суду, яке набрало законної сили. Таким чином, за відсутності домовленості сторін із даного питання вказані обставини та факти підлягають повторному доказуванню під час розгляду інших справ, у яких беруть участь ті ж самі особи. Це, у свою чергу, створює умови для затягування третейського розгляду та його надмірної формалізованості [67, с. 104].

У зв'язку з викладеним вважаємо за доцільне доповнити ст.38 Закону України «Про третейські суди» частиною 12 наступного змісту: «Якщо сторони не домовились про інше, факти, встановлені рішенням третейського суду, що набрало законної сили, не доказуються під час розгляду інших справ тим же третейським судом, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Угодою сторін може встановлюватись обов'язковість фактів та обставин під час розгляду справи третейським судом, які встановлені рішенням іншого третейського суду, яке набрало законної сили».

Таким чином, третейське рішення визнається правозастосовним актом, яким вирішується питання щодо спірних правовідносин сторін та виключається повторний розгляд цієї справи по суті державним судом, крім випадків його скасування чи відмови у видачі виконавчого документа.

Визнання за третейським рішенням властивостей акта правозастосування дозволяє провести порівняльний аналіз його структури з рішенням державного суду та виділити їх спільні риси, а також більш глибоко усвідомити характерні особливості рішення третейського суду.

Порівнюючи положення ст.46 Закону України «Про третейські суди» та ст.265 Цивільного процесуального кодексу України, які регулюють зміст судових рішень, можна зробити висновок про їх подібність, оскільки за своєю структурою вони є однотипними. Це підтверджується наявністю однакових структурних елементів, якими є: а) вступна, б) описова, в) мотивувальна та г) резолютивна частини. При цьому резолютивна частина завжди в обох рішеннях повинна містити чітко визначені позиції суду щодо предмету спору.

Так, у резолютивній частині рішення третейського суду, як і рішення державного суду, повинні міститись висновки суду щодо задоволення позову чи відмови в позові повністю чи частково, а також висновки по суті позовних вимог. В обох судових рішеннях повинен бути визначений порядок розподілу судових витрат між сторонами. У той же час відповідно до ст.46 Закону у разі відмови в позові третейським судом та відсутності попередньої домовленості між сторонами питання про розподіл витрат може залишитись невирішеним. З огляду на це, більш чіткими є відповідні положення ст.265 ЦПК України, що передбачають необхідність визначення в рішенні порядку розподілу судових витрат незалежно від результатів розгляду справи [72, с.18].

Сам зміст рішення третейського суду, як уже зазначалось, має свої особливості. Зокрема, у рішенні третейського суду в обов'язковому порядку повинна бути вказівка на порядок формування його складу, висновок щодо компетенції суду з розгляду даної справи та обсяг його повноважень, визначений третейською угодою. У рішенні третейського суду зазначається також строк і спосіб його виконання, тоді як у рішенні державного суду визначається лише строк і порядок набрання ним законної сили та його оскарження.

Загальними вимогами до рішення третейського суду та державного суду є необхідність посилань на норми матеріального права, якими керувалися суди під час прийняття рішення.

Будь-яка зі сторін, що брала участь у третейському розгляді, відповідно до ст.47 Закону має право звернутись до третейського суду, що розглядав спір із заявою про прийняття додаткового рішення, у разі коли заявлені і розглянуті під час третейського розгляду вимоги не знайшли відображення у рішенні. Відповідно до ст.48-49 Закону сторони можуть звернутись до третейського суду із заявою щодо роз'яснення резолютивної частини рішення, а також виправленні в рішенні описок, арифметичних та інших помилок. Вказані положення Закону по суті аналогічні положенням ст.269-271 ЦПК України. Однак у третейському судочинстві сторона має право на звернення до третейського суду з відповідною заявою лише в тому разі, якщо відсутня домовленість сторін про відмову від такого звернення. За необхідності таких дій заявник зобов'язаний повідомити про це іншу сторону. Право на звернення з відповідною заявою до державного суду не може залежати від домовленості сторін, обов'язок повідомлення про надходження такої заяви учасників процесу покладається на суд.

Подібність вбачається також і між видами рішень, які приймаються державними та третейськими судами. Зокрема, відповідно до ч.2 та 3 ст.258 Цивільного процесуального кодексу питання, пов'язані з рухом справи у суді першої інстанції, та інші процесуальні питання вирішуються судом шляхом постановлення ухвал, закінчується судовий розгляд постановленням рішення. Аналогічно, згідно зі ст.45 Закону України «Про третейські суди» третейський розгляд закінчується постановленням рішення по суті. Стаття 27 передбачає постановлення третейським судом мотивованої ухвали про наявність чи відсутність у нього компетенції щодо спору, переданого на його розгляд, ст.33 передбачає постановлення ухвали про відкриття провадження у справі третейським судом, ухвалою третейського суду вирішуються також питання щодо інших процесуальних дій у ході третейського розгляду.

Виходячи з викладеного, слід зробити висновок про однотипність основних видів рішень державного суду першої інстанції та третейського суду.

Таким чином, рішення третейського суду є правозастосовним актом, прийнятим на погоджених сторонами умовах, у порядку, яким вирішується спір між сторонами по суті, та містить припис зобов'язаному суб'єкту.

Метою третейського, як і державного, суду під час постановлення рішення є вирішення спору між сторонами по суті. Саме тому третейське рішення повинно відповідати вимогам законності та обґрунтованості. У той же час реалізація таких вимог у третейському судочинстві має особливий характер.

Особливості третейського рішення виявляються також у тісному зв'язку його з третейською угодою, що є підставою розгляду справи у третейському суді, підконтрольності його у встановлених законом випадках державному суду, обов'язковості рішення для сторін та добровільного виконання, відсутності законодавчо визначеного механізму перегляду його по суті та невизнання за ним властивості преюдиційності.

2.4 Підстави для скасування рішень третейських судів у порядку цивільного судочинства

Кожна особа, яка брала участь у судовому засіданні як сторона, третя особа має право за умови незгоди з рішенням суду оскаржити його в установленому законом порядку. Разом із тим, приймаючи рішення про оскарження, особа повинна чітко розуміти ті підстави, які дають їй право на таке оскарження. Такі підстави, з одного боку, визначаються завданнями судочинства, а з іншого - окремо закріплені у процесуальному законодавстві.

Розглянемо ці два підходи з точки зору третейського судочинства.

Так, завданням третейського суду є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону (ст.3 Закону України «Про третейські суди»).

Таке завдання третейського судочинства у практичній площині, в першу чергу, здійснюється на підставі принципів законності, рівності учасників третейського судочинства перед законом і третейським судом, незалежності третейського суду, змагальності та добровільності, всебічності, повноти та об'єктивності вирішення спорів, обов'язковості рішень третейського суду (ст.4 Закону України «Про третейські суди») та можливостей, а відповідно і підстав щодо оскарження рішень третейського суду у випадках, передбачених ст.51 даного Закону.

Таким чином, завдання третейського суду та принципи його діяльності не лише доповнюють один одного, але і впливають на всю процедуру третейського розгляду, визначаючи при цьому підстави та порядок оскарження рішень третейських судів.

З урахуванням даних обставин ми можемо сказати, що за своїм змістом завдання третейського суду і можливість оскарження рішень третейських судів є взаємопов'язаними правовими категоріями, оскільки як одне, так і інше поняття в першу чергу спрямовується на правовий захист прав і охоронюваних законом інтересів особи.

Незважаючи на це, завдання третейського суду все ж носять узагальнювальний характер і в першу чергу фокусуються на загальних питаннях захисту майнових чи немайнових прав та інтересів особи з точки зору норм матеріального права та процесуальних принципів. Водночас підстави оскарження рішень третейських судів та їх скасування пов'язуються із питаннями процесуально-організаційного характеру, зважаючи на наступне.

Так, згідно з ч.3 ст.51 Закону України «Про третейські суди» вбачається, що рішення третейського суду може бути оскаржене та скасоване лише з тих підстав, що визначені безпосередньо законодавством про третейські суди. До таких підстав законодавець відніс:

1) непідвідомчість третейському суду справ, по яких прийнято рішення даним органом;

2) прийняття третейським судом рішення у спорі, не передбаченому третейською угодою, або вирішені цим рішенням питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди;

3) визнання компетентним судом недійсною третейської угоди;

4) прийняття рішення складом третейського суду, який не відповідав вимогам статей 16-19 Закону України «Про третейські суди»;

5) вирішення третейським судом питання про права і обов'язки осіб, які не брали участь у справі (ч.3 ст.51 Закону України «Про третейські суди»).

Питання підвідомчості справ третейським судам досліджувалось у підрозділі 2.1 даної дисертації. Інші підстави щодо оскарження рішень третейських судів до державних судів розглянемо більш детально.

Суттєвою підставою для оскарження рішення третейського суду і його скасування є прийняття рішення в матеріально-правовому спорі, який не передбачено третейською угодою, або цим рішенням вирішено питання, які виходять за межі третейської угоди. Безумовно, сторони повинні особливу увагу приділяти цьому, по суті основному, процесуальному питанню третейського судочинства, оскільки третейською угодою визначається предмет спору. Як вже зазначалось у попередньому розділі даної дисертації, ч.4 ст.12 Закону України «Про третейські суди» закріплює письмову форму як єдину форму третейської угоди, яка може виражатись як у формі окремої письмової угоди, так і як третейське застереження в договорі, контракті, листах, телетайпних чи телеграфних повідомленнях чи підтвердження про укладення третейської угоди у відзиві на позов.

Теоретично такі форми третейських угод можна сприйняти, але в практичній площині такі вільні підходи до формування третейської угоди можуть зумовити певні ускладнення, оскільки в угоді повинно бути детально закріплено не лише найменування та місцезнаходження сторін, місця та дати її укладення, а і весь обсяг питань матеріально-правового характеру з їх персоніфікованим змістом, зі вказівкою майна чи суми коштів, які зазначаються як спірні, оскільки в іншому випадку ці неуточнені питання можна буде трактувати так, як вигідно кожній зі сторін третейської угоди. І все це може зумовити скасування рішення третейського суду, оскільки в разі недодержання правил щодо змісту третейської угоди, така угода може бути визнаною компетентним судом недійсною (ч.3 п.3 ст.51 Закону України «Про третейські суди»), а під час ухвалення рішення третейським судом у спорі, не передбачуваному третейською угодою, або якщо цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасуванню підлягає та частина рішення третейського суду, яка виходить за межі такої угоди.

Саме з цих підстав ми вважаємо, що потрібно більш детально виписати норму ч.5 ст.12 Закону України «Про третейські суди», виклавши її в наступній редакції: «Третейська угода укладається в письмовій формі і вважається укладеною, якщо вона підписана сторонами.

У третейській угоді повинно бути зазначено:

а) найменування сторін та місце їх фактичного знаходження, їх поштові адреси та засоби зв'язку;

б) грошова оцінка майнового спору чи вказівка на конкретне спірне майно;

в) перелік конкретних питань, які носять спірний матеріально-правовий характер;

г) місце і дата укладення третейської угоди.

У разі якщо між сторонами було укладено договір, що містить третейське застереження, під час виникнення спору щодо даного договору сторони додатково укладають третейську угоду, яка повинна містити вказані положення».

Разом із тим законодавець не конкретизує і не розкриває підстав, за наявності яких компетентний суд може визнати третейську угоду недійсною (п.3 ч.3 ст.51 Закону України «Про третейські суди»).

Ці умови щодо змісту третейської угоди не знайшли закріплення і в ст.12 Закону України «Про третейські суди», незважаючи на те, що дана норма регулює види і форми третейської угоди.

Безумовно, у питанні дійсності третейської угоди можна виходити з позиції загальних вимог щодо чинності правочину, визначених у ст.203 Цивільного кодексу України. У цьому зв'язку В.М. Кравчук та О.І. Угриновська вказують, що третейська угода є різновидом цивільно-правового правочину, тому вона має відповідати також вимогам, встановленим цивільним законодавством [81, 32]. Разом із тим, наголошуючи на подвійній природі третейської угоди, Ю.Д. Притика вказує, що третейська угода, з одного боку, є інститутом приватного права, тобто є результатом волевиявлення учасників цивільно-правових відносин та має ознаки цивільно-правового договору, а з іншого боку, є підставою зміни публічного порядку вирішення спорів, що виходить за межі приватноправових відносин і не вкладається в межі цивілістики [128, 267].

Виходячи з викладеного, вважаємо, що третейське законодавство в частині укладення третейської угоди повинно слугувати «дорожньою картою» як для фізичних, так і юридичних осіб та юристів, які формують таку угоду. Неточність регулятивних норм законодавства завжди надає суб'єкту привід для зловживання правом. Саме тому є необхідність розкрити поняття «недійсності» третейської угоди, визначивши конкретні щодо цього передумови, які б надавали право особі на оскарження рішення третейського суду з підстав недійсності такої угоди. Під такими підставами слід розуміти незаконність змісту третейської угоди, що виражається:

а) у підписанні третейської угоди не уповноваженою на це особою;

б) у викладенні третейської угоди у формі переписки без визнання сторонами такої переписки третейською угодою, без визначення конкретних спірних матеріально-правових питань, які вони вважають можливим передати на розгляд до конкретного постійно діючого третейського суду чи третейського суду ad hoc;

в) у зазначенні в третейській угоді спірних матеріально-правових питань, які вже були предметом розгляду іншими судами, і щодо цього є рішення чи ухвали суду, які набрали законної сили, або дані питання перебувають на стадії розгляду чи рішення щодо них ще не вступило в законну силу;

г) у невідповідності третейської угоди законодавству України чи міжнародним зобов'язанням України;

д) у зазначенні в третейській угоді спірних питань, які не підвідомчі третейському суду;

є) у тому, що третейська угода стосується вирішення прав, обов'язків та інтересів третіх осіб;

ж)у тому, що стороною третейської угоди є нерезидент України;

з) у тому, що зміст третейської угоди суперечить регламенту третейського суду, оскільки останній є невід'ємною частиною третейської угоди.

Як бачимо, існує ціла низка конкретних підстав, які, за умови їх неврахування, можуть призвести до визнання недійсною третейської угоди компетентним судом. Усі ці підстави повинні бути внесені до Закону України «Про третейські суди», зокрема в п.3 ч.3 ст.51 даного Закону.

Реалізація такого підходу, на нашу думку, дозволить також усунути суперечності судової практики, що виникають під час розгляду справ про видачу виконавчих документів на рішення третейських судів, щодо наявності яких нами акцентувалась увага в публікаціях [64, с. 63-65].

Іншою підставою оскарження та скасування рішення третейського суду, яку слід розглянути, є невідповідність такого рішення вимогам ст.16-19 Закону України «Про третейські суди» (п.4 ч.3 ст.51 Закону України «Про третейські суди»). Тобто склад третейського суду, який прийняв таке рішення, або був сформований некоректно, всупереч статті 17 Закону, або його склад не відповідав вимогам статті 16 Закону, чи мала місце невідповідність особи, яка претендувала на статус судді третейського суду вимогам статті 18 Закону, а також якщо мали місце підстави для відводу чи самовідводу суддів, які не скористалися цим, хоча і були явно чи опосередковано зацікавлені в результатах вирішення справи, яку вони розглядають.

Відповідно до ч.1 ст.17 Закону формування складу третейського суду в постійно діючому третейському суді здійснюється в порядку, встановленому регламентом третейського суду. Формування складу третейського суду для вирішення конкретного спору здійснюється в порядку, погодженому сторонами [137].

Такий склад налічує три і більше третейських суддів, які призначаються або обираються кожною стороною в рівній їх кількості з обранням голови суду обома сторонами. Саме в цьому питанні сторони часто мають проблеми, оскільки до розгляду справи персоніфікований їх склад може змінитись на підставі хвороби суддів чи відрядження і т.д.

Безумовно, третейський суд не буде повноважним, якщо до його складу входив суддя, який не був внесений до списку суддів постійно діючого третейського суду, або якщо особа, яка дала згоду на її обрання чи призначення третейським суддею, буде відведена однією зі сторін, чи є зацікавленою особою, яка не заявила самовідвід, і продовжила розгляд справи по суті, чи щодо судді наявним є вирок суду, який вступив у законну силу, або рішення суду щодо визнання судді обмежено дієздатним чи недієздатним.

Разом із тим наявність підстав для відводу чи самовідводу третейського судді є для третейського судочинства найбільш складним і доволі суперечливим процесуальним питанням. Складність цього питання полягає в тому, що сторони, треті особи, їхні представники до цього, на перший погляд, простого і зрозумілого питання, як правило, додають свою суб'єктивну складову, оскільки законодавець надає можливість особі самостійно визначити особисту (пряму) чи опосередковану зацікавленість третейського судді в результатах розгляду справи. Або наявні встановлені стороною обставини, які дають сторонам, третім особам та їхнім законним представникам вважати суддю «упередженим або необ'єктивним» щодо справи, яку він розглядає (ст.19 Закону України «Про третейські суди»).

Іншою підставою права на оскарження рішення третейського суду є вирішення ним питання щодо прав і обов'язків осіб, які не брали участі у справі. Це положення є справедливим, оскільки дані особи не є стороною матеріально-правового спору і не висловлювали власного волевиявлення щодо його вирішення, зокрема й на рівні третейського суду. Вони часто взагалі не є учасниками спірних правовідносин і можуть лише дотично бути причетними до матеріально-правового спору сторін [73, с. 209]. У той же час інколи в судів загальної юрисдикції існують певні проблеми із застосуванням даної підстави в судовій практиці.

Так, рішенням Господарського суду м. Київ, ухваленим 11.06.2009 року у справі №45/144, було скасовано рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації «Українська спілка правників» від 13.02.2009 р. саме з підстави, передбаченої п.5 ч.3 ст.51 Закону України «Про третейські суди». Під час розглядусправи судом першої інстанції було встановлено те, що між позивачем - ТОВ «РА Експерт групп» та відповідачем - ЖБК «Індикатор-10» існував договір №3/О, у п.7.1 якого сторонами було зроблено третейське застереження наступного змісту: «всі спори, розбіжності або вимоги, які виникають з даного договору або в зв'язку з ним, у тому числі й такі, що стосуються його виконання, порушення, припинення або визнання недійсним, підлягають вирішенню в Постійно діючому Третейському суді при Асоціації «Українська спілка правників» у відповідності з його регламентом». Підставою ж для скасування рішення постійно діючого третейського суду стало те, що відповідача не було належним чином повідомлено про розгляд справи третейським судом і задоволено позов ТОВ «РА Експерт групп» щодо визнання договору продовженим та зобов'язання укласти додаткову угоду [150].

На нашу думку, Господарський суд м. Київ під час вирішення вищевказаної справи дещо неправильно застосував норму п.5 ч.3 ст.51 Закону України «Про третейські суди», що випливає з аналізу даного положення, а також ч.2 ст.51 вищевказаного Закону. Відповідно до останньої норми рішення третейського суду може бути оскаржене сторонами, третіми особами, а також особами, які не брали участь у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки. У даній справі ЖБК «Індикатор-10» було стороною спору, щодо якої третейський суд і допустив певні процесуальні порушення.

У даному випадку з рішення Господарського суду м. Київ вбачається, що заявник брав участь у справі, однак не брав участі в судовому засіданні третейського суду, а тому повинен був оскаржувати відповідне рішення як сторона, а не як особа, що не брала участь у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки.

Зважаючи на вищевикладене, можна стверджувати, що під підставами оскарження рішень третейських судів слід розуміти такі відокремлені порушення процесуально-організаційного характеру, які визначені Законом України «Про третейські суди» і мають наслідком безумовне скасування рішень третейських судів. Ураховуючи той факт, що підстави оскарження рішень третейського суду та можливого їх скасування пов'язуються із процесуально-організаційними складовими, законодавець відніс контроль за процесом їх формування та правозастосування до компетенції державних судів згідно зі встановленою законом підвідомчістю справ.

На думку Ю.Д. Притики, оскарження судових рішень третейського суду «за своїм характером є проявом контрольної функції державних судів, здійснюваної у визначеному законом порядку та обсягах» [127, с. 699]. Ми ж вважаємо, що таку позицію потрібно уточнити, виходячи з наступного.

Так, Закон України «Про третейські суди», а також ст.458 ЦПК України визначають деталізований склад підстав щодо оскарження рішень третейських судів у судах загальної юрисдикції. З урахуванням того, що підстави оскарження рішень третейських судів змістовно фокусуються лише на питаннях процесуально-організаційного характеру, такі контрольні функції не поширюються на питання законності правозастосування третейським судом норм матеріального права.

Таким чином, підстави щодо оскарження рішень третейських судів можна розглядати як з погляду контрольних функцій державних судів, так і можливостей щодо правового захисту інтересів самої особи.

У юридичній літературі поняття «правовий захист» здебільшого пов'язується «з примусовою діяльністю, спрямованою на поновлення порушеного права, запобіганню правопорушення та ліквідацію його наслідків» [100, с. 144]. Саме тому доречно розглядати підстави щодо оскарження та скасування рішень третейських судів у взаємозв'язку з поняттям правового захисту суб'єктивних прав особи. Такий підхід буде більш виправданим з точки зору теорії права, адже правовий захист як фізичних, так і юридичних осіб у третейському судочинстві здійснюється відповідно до Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, правових позицій Верховного та Конституційного Суду України, міжнародних договорів України та ратифікованих нею конвенцій, а також Закону України «Про третейські суди» (ст.11 Закону).

Разом із тим ст.51 Закону України «Про третейські суди» надає можливість оскаржити рішення третейського суду, подавши до компетентного суду відповідну заяву про скасування такого акту. Отже, згідно із даним Законом сторони, треті особи, а також особи, які не брали участі в розгляді справи, але третейський суд вирішив питання щодо їх прав та обов'язків, повинні подавати заяву на рішення третейського суду, що є нелогічним як з погляду лінгвістики, так і права, оскільки заява - це форма офіційного звернення до органів державної влади … процесуальна форма, що випливає з адміністративних правовідносин та справ окремого провадження [262]. Таким чином, заява - це швидше звернення у вигляді прохання про щось. Отже, незважаючи на здавалося б змістову схожість цих понять, все ж вони є різними з процесуальної точки зору. Так, цивільне процесуальне право передбачає, що під час оскарження рішень судів першої інстанції апелянт подає до апеляційного суду апеляційну скаргу (ст.356 ЦПК України). При касаційному провадженні касатор також подає скаргу, і хоча законодавство про третейське судочинство не передбачає таких стадій судового розгляду, як апеляція чи касація, все ж ст.51 Закону України «Про третейські суди» зазначає, що рішення третейського суду може бути оскаржено, тобто на таке рішення може бути подана скарга, а не заява.

З урахуванням даних обставин існує необхідність привести ч.4 ст.51 Закону України «Про третейські суди», ст.ст.454, 455, 456, 457 ЦПК України у відповідність до змістового і правового значення щодо питання процесуального звернення до суду, замінивши слово «заява» в даних нормах на слово «скарга» у відповідному відмінку.

Законодавець частиною 2 ст.51 Закону України «Про третейські суди» чітко окреслює ту категорію суб'єктів, яким надано право на оскарження рішень третейського суду. Таким правом наділяються сторони, треті особи, а також особи, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права та обов'язки. Їх же представники, незважаючи на можливість такого права, передбаченого довіреністю, виданою їм стороною чи третьою особою, за нормою вищевказаного Закону права на подання заяви про скасування рішення третейського суду не мають.

У той же час відповідно до ч.1 ст.39 даного Закону третейський суд здійснює розгляд справ у засіданні третейського суду за участю сторін або їх представників. Про сторони та їх представників мова йде і в ч.3 ст.46 Закону України «Про третейські суди», яка має назву «Вимоги до рішення третейського суду».

Таким чином, законодавець надає можливість сторонам справи представляти свої інтереси у третейському суді шляхом залучення представника, але не надає права представникам оскаржувати рішення третейського суду, якщо існують передбачені ст.51 Закону України «Про третейські суди» підстави щодо такого оскарження. Як зазначає Л. Є Зуєва, з аналізу зарубіжного процесуального законодавства вбачається, що однією із особливостей системи третейського судочинства США є необов'язкова участь представників сторін під час слухання справи. Цей досвід визнається дослідницею для України вельми цікавим з точки зору застосування окремих судових процесуальних процедур, які пов'язані з вирішенням економічних спорів [50, с. 8].

Однак, на нашу думку, новації такого характеру для українського третейського судочинства є передчасними, оскільки вони зорієнтовані перш за все на принцип арбітрування, на підставі якого діють усі третейські суди та який,з гідно з позицією Т.В. Степанової, спрямований на орієнтацію суду на врахування інтересів сторін та законності [169, с. 127]. У той же час, як справедливо зазначає С.М. Довганчук, у третейському розгляді арбітрування розглядається як участь представників сторін у розгляді справи та її вирішенні, яке спрямовано на максимальне врахування та задоволення інтересів учасників спору. На думку вченого, участь представників сторін у третейському розгляді є необхідною для реалізації принципу арбітрування, так як необхідно вести пошук спільних інтересів для кожного з учасників спору. У державних судах досить поширеною є практика розгляду спорів без участі представників сторін або з представником однієї сторони. У таких ситуаціях реалізація принципу арбітрування малоймовірна. У третейському ж розгляді принцип арбітрування наявний на всіх стадіях процесу, так як метою процесу є не пошук винної сторони з відповідним покладенням на неї санкцій, а пошук взаємовигідного виходу з конфліктної ситуації, збереження та трансформації відносин між учасниками третейського розгляду [44].

Таким чином, відсутність законодавчого закріплення права представників учасників третейського розгляду на подання компетентному суду заяви про скасування рішення третейського суду обмежує процесуальні права сторін та третіх осіб у третейському судочинстві. З огляду на це, ми вважаємо, що таке положення можна уточнити шляхом доповнення норми ч.2 ст.51 Закону України «Про третейські суди» після слів: «сторонами, третіми особами» словами: «їхніми представниками за наявності такого права, зазначеного в документі, що засвідчує їх повноваження».

Заяву ж щодо скасування рішення третейського суду з підстав, передбачених ст.51 Закону України «Про третейські суди», може бути подано до компетентного суду відповідно до ч.4 вказаної статті сторонами, третіми особами протягом трьох місяців із дня прийняття рішення третейським судом, а особами, які не брали участь у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, - протягом трьох місяців із дня, коли вони дізналися або повинні були дізнатися про прийняття рішення третейського суду [137]. Таким чином, доцільно доповнити також частину 4 ст.51 Закону України «Про третейські суди» після слів: «сторонами, третіми особами» словами: «їхніми представниками».

Усі п'ять підстав, передбачені ст.51 Закону України «Про третейські суди», надають право особі на оскарження та скасування рішення третейського суду державним судом, є виключними і не підлягають розширеному тлумаченню.

Проте, як свідчить практика розгляду справ щодо скасування рішень третейських судів, наявна певна кількість справ, у яких компетентні суди констатують факти порушення прав учасників третейського розгляду, зокрема щодо їх участі в такому розгляді, які допускаються третейськими судами. При цьому суди відмовляють у скасуванні третейського рішення, оскільки такі порушення не визначені законом як підстави для його скасування.

Так, Дніпровським районним судом м. Київ було розглянуто цивільну справу №755/16790/14-ц за заявою ОСОБА 1, заінтересовані особи: Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», ОСОБА 2 про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 28 березня 2014 року по справі №376/14.

Звертаючись до суду, заявник ОСОБА 1 просив скасувати рішення третейського суду, мотивуючи це тим, що про час та місце розгляду справи третейський суд не повідомив відповідача ОСОБА 1 як учасника третейського розгляду, чим позбавив відповідача можливості реалізувати своє право на участь у розгляді справи у третейському суді, висунути свої заперечення в частині пред'явлення банком вимог до відповідача як поручителя, зважаючи на те, що предметом дослідження у третейському суді були додаткові угоди до кредитного договору, який укладено з ОСОБА 2, про наявність яких поручителю стало відомо лише зі змісту рішення третейського суду, у той же час межі відповідальності поручителя є окремими предметом доказування, однак третейський суд не надав оцінку відносинам, що склалися,та передчасно ухвалив рішення щодо задоволення позову.

Аналізуючи зібрані у справі докази у їх сукупності, суд прийшов до висновку, що заявником ОСОБА 1 не доведено наявність підстав для скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 28 березня 2014 року по справі №376/14, оскільки третейським судом ухвалене рішення з питань, які не виходили за межі третейської угоди, у той же час заявник ОСОБА 1 звернулась до компетентного суду із заявою про скасування рішення третейського суду з підстав, які не передбаченні ст.51 Закону України «Про третейські суди» та ст.389-5 Цивільного процесуального кодексу України, оскільки зазначеними правовими нормами не передбачено підстав для розгляду компетентним судом заяв щодо скасування рішення третейського суду в разі порушення прав учасника третейського розгляду на участь у розгляді справи у третейському суді.

З огляду на викладене, суд прийшов до висновку, що заява ОСОБА 1 щодо скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 28 березня 2014 року по справі №376/14, є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню в повному обсязі. [153].

Аналіз судової практики у справах щодо оскарження рішень третейських судів надає можливість зробити висновок про те, що випадки неповідомлення сторони про розгляд її справи третейським судом є непоодинокими. Крім вказаної ухвали, інформація про це міститься також в ухвалах: Деснянського районного суду міста Київ від 20.05.2015 року у справі №754/5024/15-ц [178]; Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровськ від 30 червня 2016 року у справі №200/8518/16-ц [188]; Дніпровського районного суду м. Київ від 04 квітня 2016 року у справі №755/4909/16-ц [297]; Заводського районного суду м. Дніпродзержинськ від 28 березня 2017 року у справі №208/1556/17 [209] та низці інших.

Разом із тим позбавлення особи можливості висловити свої вимоги та заперечення під час розгляду її справи є недопустимим. Викладене дозволяє зробити висновок щодо доцільності розширення переліку підстав для скасування рішень третейських судів шляхом доповнення ч.3 ст.51 Закону України «Про третейські суди» та ч.2 ст.458 ЦПК України пунктом 6 у наступній редакції: «6) справу розглянуто третейським судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання третейського суду».

Ми також вважаємо, що Закон України «Про третейські суди» визначає не лише підстави щодо оскарження рішень третейського суду, а й одночасно обсяг повноважень «компетентного суду». Проте такий підхід законодавця одночасно звужує права «компетентного суду» щодо правового захисту суб'єктів цивільних правовідносин, оскільки підстави оскарження рішень третейських судів мають виключно процесуально-організаційний характер. Позиція законодавця в даному питанні є зрозумілою. Вона полягає в тому, щоб держава мала якнайменше можливостей до втручання у приватні питання матеріально-правового характеру, які передаються на розгляд третейського суду, оскільки цей суд спрямований здебільшого на досягнення компромісу між сторонами і з цих підстав на укладення мирової угоди (ст.33 Закону України «Про третейські суди»).

Саме тому в досліджуваному Законі мова йде не про права сторін третейського судочинства на оскарження рішення третейського суду в разі незгоди сторін чи третіх осіб із таким рішенням (як це має місце в сфері державного судочинства), а лише про можливості такого оскарження за умови наявності певних, персоніфікованих підстав, змістом яких є процесуально-організаційні питання.