Оскарження рішень третейських судів у порядку цивільного судочинства

У зв'язку з вищевикладеним вважаємо, що статтю 51 Закону України «Про третейські суди» слід доповнити двома новими частинами наступного змісту: «У разі, якщо рішення постійно діючого третейського суду скасовано повністю або частково з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 5 частини третьої статті 51 цього Закону, компетентний суд стягує на користь позивача з юридичної особи, при якій діє такий третейський суд та на рахунок якої було сплачено позивачем третейській збір, суму такого третейського збору, а також суму інших витрат, передбачених регламентом третейського суду - на користь особи (осіб), яка їх зазнала».

«У разі, якщо рішення третейського суду для вирішення конкретного спору скасовано повністю або частково з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 5 частини третьої статті 51 цього Закону, компетентний суд стягує на користь позивача з третейського судді чи суддів, що прийняли незаконне рішення в солідарному порядку суму гонорару, отриманого третейським суддею чи третейськими суддями, а також суму інших витрат, передбачених контрактомі з третейським суддею - на користь особи (осіб), яка їх зазнала».

Крім того, аналогічною нормою слід доповнити і статтю ст.458 Цивільного процесуального кодексу України [66, с. 97-98].

Покладення такої матеріальної відповідальності на третейські суди, на нашу думку, буде стимулювати їх до чіткого дотримання норм спеціального закону та положень матеріального права, оскільки у протилежному випадку судді будуть позбавлятись тих матеріальних благ, які вони отримали за надані ними публічні послуги.

Дослідження третейської юрисдикції неможливо здійснити без аналізу встановлених законодавством критеріїв компетенції третейських судів, які виділені в Законі України «Про третейські суди». Вбачається, що їх можна встановити шляхом дослідження норм вищевказаного Закону.

Відповідно до ч.1 ст.5 Закону України «Про третейські суди» спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону. Таким чином, однією з підстав виникнення у третейського суду компетенції для розгляду спору є наявність третейської угоди, яка завжди повинна бути укладена в письмовій формі (ч.4 ст.12 Закону).

З аналізу норм ст.5 та 12 вищевказаного Закону можна виокремити види третейської угоди:

1) третейське застереження в договорі, контракті;

2) окрема письмова угода;

3) як мінімум два листи, два телетайпних чи телеграфних повідомлення або два повідомлення іншого виду, здійснені з використанням засобів електронного чи іншого зв'язку;

4) підтвердження про укладення третейської угоди у відзиві на позов.

Водночас Закон «Про третейські суди» містить досить суперечливі положення щодо форми самої третейської угоди.

Згідно з ч.5 ст.12 даного Закону третейська угода має містити відомості про найменування сторін та їх місцезнаходження, предмет спору, місце і дату укладання угоди. З даного положення вбачається, що передумовою укладання третейської угоди та однією з підстав звернення до третейського суду є наявність спору, про що зазначив у своєму рішенні Вінницький міський суд Вінницької області ухваленому 10.02.2014 р. у цивільній справі №127/25067/13-ц [148]. У той же час за ч.6 вищевказаної статті посилання в договорі, контракті на документ, який містить умову про третейський розгляд спору, є третейською угодою, з чого можна зробити висновок, що третейська угода може існувати і до моменту виникнення спору між контрагентами.

Укладення третейської угоди спричиняє виникнення трьох основних наслідків правового характеру, два з яких стосуються сторін, а третій - третейського суду:

1) конкретний третейський суд набуває виключного права на вирішення певного спору, а отже - отримує визначений угодою обсяг своєї компетенції для розгляду справи;

2) сторони третейської угоди наділяються обов'язком звернутись у випадку спору саме до третейського суду, а не до суду державного, оскільки саме такий шлях вирішення спорів погоджено ними в договірному порядку;

3) сторони третейської угоди зобов'язані утриматись від звернення до державного суду за вирішенням спору, що виник між ними, оскільки пов'язані попереднім обов'язком [78, с. 44].

Третейська угода є одним із головних документів, що визначає компетенцію третейського суду, зважаючи на її предмет та обсяг умов, які вона може передбачати. Зокрема, відповідно до ч.9 ст.12 Закону України «Про третейські суди» третейська угода може містити як вказівку про конкретно визначений третейський суд, так і просте посилання на вирішення відповідних спорів між сторонами третейським судом. Частина четверта статті 18 вищевказаного Закону надає право сторонам встановлювати в угоді додаткові вимоги до третейських суддів для вирішення конкретного спору, а ч.3 ст.19 Закону передбачає, що в угоді сторін можуть бути встановлені додаткові підстави для відводу чи самовідводу третейського судді, як і підстави та порядок відводу експерта (ч.2 ст.43 Закону). Крім того, в третейській угоді сторони мають право: встановити порядок розподілу витрат, пов'язаних із вирішенням спору третейським судом (ч.1 ст.26 Закону), визначити правила третейського розгляду у третейському суді для вирішення конкретного спору (ч.1 ст.28 Закону), встановити строки розгляду справ третейським судом (ч.2 ст.33 Закону), врегулювати питання щодо участі третіх осіб та їх процесуальні права у третейському розгляді (ч.2 ст.34 Закону), передбачити порядок та строки направлення позивачу та третейському суду відзиву на позовну заяву (ч.1 ст.36 Закону), встановити наслідки невиконання вимог третейського суду (ч.4 ст.36 Закону), визначити засоби доказування у третейському суді для вирішення конкретного спору (ч.3 ст.38 Закону), погодити ведення протоколу засідання третейського суду (ч.1 ст.44 Закону).

Як бачимо, від визначених третейською угодою умов може залежати обсяг компетенції постійно діючого третейського суду. Водночас третейська угода є документом, що може змінювати компетенцію не лише третейського суду, але і впливати на компетенцію загального суду [78, с. 44]. Так, відповідно до п.6 ч.1. ст.257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо між сторонами укладено угоду про передачу спору на вирішення до третейського суду, і від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в суді, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана [130].

За частиною другою статті 5 Закону України «Про третейські суди» спір може бути переданий на вирішення третейського суду до прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмету і з тих самих підстав.

З вищевикладеного можна зробити висновок, що наявність компетенції третейського суду для розгляду певної справи між конкретними сторонами спору не автоматично скасовує компетенцію державного суду з розгляду цього ж спору, а лише за наявності волевиявлення її сторін. Однак, у будь-якому випадку компетенція третейського суду не може виникнути за відсутності третейської угоди. Разом із тим сторони не позбавлені можливості впливати на компетенцію державного суду і можуть укласти третейську угоду до закінчення розгляду справи в органі судової гілки влади [78, с. 45].

Наступним критерієм компетенції третейського суду, на нашу думку, є суб'єктний критерій, який встановлює коло сторін спірних правовідносин і зміст якого визначено нормою ч.1 ст.5 Закону України «Про третейські суди», згідно з якою юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин. Зважаючи на припис п.12 ч.1 ст.6 даного Закону, слід уточнити, що позивачем та відповідачем у третейському суді можуть бути лише особи-резиденти України.

Крім того, якщо звернутись до ст.6 Закону України «Про третейські суди» можна визначити, що суб'єктний критерій компетенції третейського суду залежить від характеру спірних правовідносин, що виникли. Зокрема, суб'єктами звернення до третейського суду не можуть бути:

1) органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, державні установи чи організації, казенні підприємства, особи, що здійснюють владні управлінські функції, у тому числі й делеговані;

2) сторона господарського договору, пов'язаного із задоволенням державних потреб - у випадку, якщо спірні правовідносини виникли із такого договору;

3) особи, пов'язанні сімейними обов'язками - якщо спір виник із сімейних правовідносин, не пов'язаних зі шлюбним контрактом (договором);

4) працівник і роботодавець - якщо спір стосується трудових правовідносин, що виникли між даними особами;

5) споживач і надавач послуг, у тому числі й кредитна установа - якщо спір виник у площині захисту прав споживачів;

6) власник нерухомого майна - якщо спір стосується належних йому нерухомих об'єктів;

7) господарське товариство і його учасник - якщо спір виник між ними з корпоративних відносин.

Як було зазначено вище, одним із головних документів, що визначає компетенцію третейського суду, є третейська угода. Однак за її наявності між вищевказаними суб'єктами (навіть якщо вона повністю відповідає вимогам статті 12 Закону України «Про третейській суди») компетенція на вирішення спору у третейського суду не виникає, оскільки в цьому разі суб'єктний склад такої третейської угоди буде незаконним.

Таким чином, розглянуті нами вище критерії перебувають у тісному взаємозв'язку як з інститутом компетенції, так і між собою, і за відсутності існування одного з них третейська юрисдикція позбавляється повноважень на вирішення цивільного спору.

2.2 Передумови права на звернення до третейського суду та умови його реалізації

Питання щодо передумов подання позову до третейського суду чи передумов оскарження його рішень, а також умови їх реалізації у сфері цивільної юрисдикції ще не були предметом наукових досліджень.

Передумови права на оскарження рішень як державного, так і третейського суду випливають із передумов права на позов, у зв'язку з чим, на нашу думку, слід розпочати дослідження з останнього положення, яке отримало найдетальніший розвиток, зокрема у сфері цивільного процесуального права. Такий підхід надасть нам можливість провести порівняльний аналіз передумов права на позов у цивільному та третейському судочинстві і на цій основі викристалізувати передумови права на оскарження рішень третейського суду, оскільки останні у третейському судочинстві по суті випливають із передумов права на позов.

Так, на початку XX століття Є.В. Васьковський вважав, що поняття «право на позов», «передумови права на позов» є зайвими в системі цивільного процесу, оскільки ці поняття мають місце під час реалізації особою своєї процесуальної правоздатності [17, с. 63]. В.М. Гордон підтримував дану ідею Є.В. Васьковського водночас зазначаючи, що цивільно-процесуальна правоздатність не дозволяє виявити той юридичний факт, який би викликав безумовну можливість реалізації права на позов [34, с. 327].

Уперше до сфери наукових досліджень поняття передумов права та умов його реалізації в позовному провадженні ввів М.А. Гурвич, звернувши увагу науковців на те, що у процесуальному праві існують такі юридично значимі факти, від яких залежить або з якими пов'язується виникнення самого права на пред'явлення позову [40, с. 53]. М.А. Вікут зазначає, що право на звернення до суду (у тому числі й до третейського суду - авт. Ю.К.) є лише початковим проявом процесуального права на судовий захист [19, с. 21]. У той же час реалізація права на такий захист, на думку О.В. Іванова, виникає безпосередньо із процесуальної правоздатності [51, с. 96].

Право на позов у сфері третейського судочинства пов'язується із певною, чітко визначеною системою процесуальних дій, яка одночасно обумовлює і передумови права на оскарження рішень третейського суду. Саме з цих підстав для більш точного розуміння таких передумов та їх реалізації на стадії оскарження рішень третейських судів розглянемо такі передумови одночасно з передумовами права на подання позову до третейського суду.

Досліджуючи передумови права на позов і передумови права на оскарження рішень третейського суду, необхідно звернути увагу на наявність юридично значимих фактів, які носять обов'язковий характер, оскільки вони по суті отримали своє закріплення в Законі України «Про третейські суди» (ст.5, 6, 8, 9, 12, 13, 17, 18 ЗУ «Про третейські суди»). З огляду на це, сторонни, приймаючи рішення про розгляд їх спору третейським судом, починають вибудовувати певну логічно-правову послідовність своїх дій щодо створення третейського суду та здійснення третейського судочинства, керуючись при цьому вимогами Закону України «Про третейські суди». У той же час вони повинні обов'язково звертати увагу на підстави оскарження рішень третейського суду, оскільки кожна зі сторін повинна розуміти, що помилки правового характеру, допущені під час укладення третейської угоди чи формування третейського суду, у перспективі можуть стати передумовами на оскарження рішення третейського суду, а в подальшому - зумовити скасування такого рішення. Саме ці, на перший погляд віддалені в часі перспективи, і спонукають кожну зі сторін виявляти активність на всіх стадіях третейського судочинства. Такий підхід є характерним для обох видів третейських судів.

Таким чином, передумови права на звернення до третейського суду та умови його формування є взаємопов'язаними з передумовами щодо оскарження рішень третейських судів, хоча вони і розділені в часі та мають свою специфіку, яка безпосередньо визначена Законом України «Про третейські суди». Отже, ми розглядаємо передумови права на позов та передумови права на оскарження рішень третейських судів у їх взаємозв'язку.

Приймаючи рішення про розгляд будь-якого матеріально-правового спору у сфері третейського судочинства, як фізичні, так і юридичні особи прагнуть через визначені законом позасудові процесуально-правові дії набути статусу сторін третейського процесу, оскільки такий статус особа може мати лише за умови укладення та підписання письмової третейської угоди (суди ad hoc) та наявності регламенту постійно діючого третейського суду, якщо справа передається на розгляд даного суду (ст.12 ЗУ «Про третейські суди»). Такі дії фізичних та юридичних осіб по суті створюють такі юридично значимі факти, які зумовлюють виникнення процесуально-третейської правоздатності, що є важливим не лише з точки зору подання позову до третейського суду, але і закладення передумов для оскарження рішень третейських судів із підстав, визначених законом.

При цьому сторонни, звертаючись до третейського суду і вчиняючи цілу низку організаційно-процесуальних заходів, повинні чітко розуміти, що «рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає» (ч.1 ст.51 ЗУ «Про третейські суди»). Саме з цих підстав третейське законодавство формує лише передумови права на звернення до третейського суду і закріплює виключний перелік підстав оскарження рішень третейських судів.

Першою передумовою в цьому плані є взаємна згода сторін на розгляд їх цивільно-правового спору третейським судом. Такі передумови можуть випливати як із усних перемовин фізичних осіб під час вирішення спірних питань, так і з укладання цивільно-правових договорів між фізичними та юридичними особами, у яких зазначається, що всі спірні питання сторони за їх взаємною згодою вирішують у третейському суді. Крім того, така згода може мати закріплення і в письмових пропозиціях щодо розгляду матеріально-правових спорів третейським судом. Таким чином, сторони заздалегідь особисто визначають судову підвідомчість справ, які можуть виникнути за наявності матеріально-правового спору.

Коротко розглянемо передумови права на третейське судочинство. Такими передумовами є наявність:

а) права на звернення до третейського суду;

б) чітко визначеного переліку справ, які не підвідомчі третейському суду (ст.6 Закону);

в) права вибору і формування третейського суду та складу суддів - суду ad hoc чи постійно діючого третейського суду (ст.7 Закону);

г) права на укладення третейської угоди (ст.12 Закону).

Це означає, що із передумов права на звернення до третейського суду випливають і передумови права на оскарження рішень третейських судів, оскільки такі передумови взаємопов'язані між собою та регламентуються Законом України «Про третейські суди». Саме з цих підстав вони не можуть самостійно чи за домовленості сторін трансформуватись, звужуватись чи розширятись. Незмінними щодо передумов права на оскарження рішень третейських судів є також суб'єкти оскарження, до яких належать сторони та треті особи, які брали участь у третейському судочинстві, а також особи, які не брали участі у справі, але третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки. Таким чином, суб'єкти, входячи у сферу третейського судочинства, набувають третейської процесуальної правоздатності, яка надає їм можливість не лише набувати, а і користуватись всіма процесуальними правами та обов'язками, які виникають у межах третейського судочинства, і продовжують мати місце за його межами, оскільки вони діють на час оскарження рішень третейських судів.

Таким чином, під процесом формування третейської процесуальної правоздатності як фізичних, так і юридичних осіб необхідно розуміти їх наявну юридичну можливість щодо звернення до третейського суду у вигляді добровільної угоди сторін, у тому числі й такої, яка випливає із цивільних правовідносин, цивільно-правових угод, угод про перенесення спору із суду загальної юрисдикції, що дає підстави для набуття сторонами своїх процесуальних можливостей щодо створення третейського суду та підписання третейської угоди. Лише такі підстави надають можливість сторонам набувати своїх статусних процесуальних прав та обов'язків, зокрема і права на оскарження рішень третейських судів за наявності відповідних передумов щодо таких дій. Іншого порядку набуття третейської процесуальної правоздатності закон не передбачає. У той же час усі фізичні і юридичні особи у сфері третейського судочинства наділяються ідентичною процесуальною правоздатністю, а це означає, що сторони третейського судочинства є рівними «перед законом і третейським судом» (п.3 ч.1 ст.4 ЗУ «Про третейські суди»), у тому числі й щодо оскарження рішень третейських судів. Це надає можливість даним особам на рівних захищати свої матеріальні права залежно від ступеня їх участі в тих чи інших матеріально-договірних чи інших правовідносинах.

Разом із тим передумови права на оскарження рішень третейських судів можна поділити на:

а) об'єктивні передумови та

б) суб'єктивні передумови.

Першою об'єктивною передумовою щодо оскарження рішення третейського суду є передумова, пов'язана з організацією третейського розгляду. Суть такої передумови не пов'язується зі змістом судового рішення третейського суду, оскільки вона пов'язується із наявністю порушень, які стосуються організаційно-правових питань щодо укладення третейської угоди, створення третейського суду тощо.

Іншою передумовою об'єктивного характеру щодо реалізації права на оскарження рішень третейських судів є наявність строку подання скарги до компетентного державного суду на рішення третейського суду щодо його скасування, оскільки такий строк встановлений п.5 ч.3 ст.51 Закону України «Про третейські суди» у три місяці «з дня прийняття рішення третейським судом». Такий строк не підлягає розширенню чи звуженню на підставі домовленості сторін чи третіх осіб. Таким чином, це об'єктивно наявний для сторін чи третіх осіб, а також осіб, які не брали участі у справі, але третейський суд вирішив питання про їх права та обов'язки, процесуальний строк, який встановлений законодавцем, і стосується лише тих випадків, які визначені законом як підстави щодо оскарження та скасування рішень третейських судів.

Отже, скарги на рішення третейського суду стосуються лише таких юридично значимих фактів, які порушують встановлений законодавцем порядок реалізації третейського судочинства. Саме це, з одного боку, є загальною передумовою щодо права на оскарження рішень третейського суду, а з іншого - об'єктом перевірки. Предметом такої перевірки буде не зміст самого рішення третейського суду на предмет його законності, а лише наявність тих передумов, які надають можливість оскаржити рішення третейського суду, а в перспективі і скасувати його (ст.51 ЗУ «Про третейські суди»).

Розглянемо суб'єктивні передумови, що пов'язуються із безпосередніми діями сторін, які носять правовий характер, оскільки вони впливають на законність самого третейського судочинства. Такі передумови пов'язуються із чітким виконанням сторонами вимог самого Закону України «Про третейські суди».

Саме з цих підстав законодавець спонукає сторони до укладення третейської угоди (ст.12 Закону), оскільки її наявність зумовлює виникненя у сторін права на розгляд справи у третейському суді (ст.5 Закону), а відповідно і виникнення передумови права на оскарження рішень третейських судів. Зазначені обставини є надзвичайно важливими, і не лише для початку процедури третейського судочинства, а й під час оскарження рішень третейських судів, оскільки порушення під час її укладення є передумовами не лише для оскарження рішень третейського суду, але і підставами для його скасування. Так, некоректне укладення третейської угоди і введення в її зміст питань, які не підвідомчі третейському суду (ст.6 Закону), чи відсутність відповідної письмової форми щодо її укладення (ч.4 ст.12 Закону), або відсутність підпису сторін на такій угоді, чи відсутня наявність листів, чи повідомлень телетайпу, телеграфу, чи електронного повідомлення, що забезпечує фіксацію угоди або письмового відзиву на позов, що є підтвердженням наявності угоди, може зумовити негативні наслідки процесуального характеру, оскільки саме вони створюють передумови щодо можливості оскарження рішень третейського суду. При цьому третейська угода повинна містити відомості щодо найменування сторін, їх місцезнаходження, предмету спору та місця і дати укладення угоди. Це є важливими юридично значимими фактами, відсутність яких зумовлює визнання третейської угоди недійсною (ч.7 ст.12 Закону).

Інша передумова суб'єктивного характеру щодо оскарження рішень третейських судів пов'язана із законністю вибору третейських суддів. При цьому обов'язковою умовою є згода на це самих суддів (ст.14 Закону). Кількісний склад суду завжди повинен мати непарну кількість третейських суддів (ч.5 ст.16 Закону). У той же час «формування складу третейського суду в постійно діючому третейському суді здійснюється в порядку, встановленому регламентом третейського суду», але кожного разу «склад третейського суду для вирішення конкретного спору здійснюється в порядку, погодженому сторонами» (ст.17 Закону). Недотримання таких, здавалося б формальних, вимог закону вказує на незаконність формування складу третейського суду, і з цих підстав є передумовою для подання скарги на рішення третейського суду, а відповідно і підставою для його скасування.

Разом із тим третейськими суддями не можуть бути: неповнолітні особи чи особи, які перебувають під опікою чи піклуванням; особи, які не мають відповідної кваліфікації, погодженої сторонами, чи мають судимість або є недієздатними. Не можуть бути третейськими суддями і державні судді (ст.18 Закону), а також ті, які особисто або опосередковано зацікавлені в результаті розгляду справи, або є родичами сторін чи перебувають зі стороною спору в особистих стосунках, або спір прямо чи опосередковано пов'язаний зі службовими повноваженнями третейського судді (ст.19 Закону).

Таким чином, під умовами реалізації права на оскарження рішень третейських судів необхідно розуміти наявність таких фактів процесуального характеру, які визначені процесуальним законом і надають можливість особі реалізувати своє право на подання скарги. У свою чергу, передумови права на подання скарги зумовлюють виникнення права на оскарження рішень третейських судів і в подальшому їх скасування державним судом. Це є важливим висновком, оскільки за відсутності передумов права на подання скарги відсутня і сама можливість її реалізації.

Водночас умови реалізації права на оскарження рішень третейського суду передбачають виконання скаржником цілої низки вимог процесуального характеру в частині форми, реквізитів, змісту скарги, яка подається до державного суду.

Таким чином, стадія оскарження рішень третейських судів у державному суді є перехідною стадією від приватного судочинства до державного. І на цій стадії законодавство визначає обов'язкові умови для скаржника в частині форми, змісту і структури його скарги, оскільки лише в такому випадку можлива реалізація права на оскарження рішення третейського суду.

Так, згідно зі ст.455 ЦПК України заява про скасування рішення третейського суду подається в письмовій формі і підписується особою, яка його оскаржує, чи її представником.

У такій заяві мають бути зазначені:

1) найменування суду, до якого подається заява;

2) повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові) (для фізичних осіб) заявника, його місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), поштовий індекс, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України, реєстраційний номер облікової картки платника податків заявника (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серія паспорта заявника для фізичних осіб - громадян України, номери засобів зв'язку, офіційні електронні адреси та адреси електронної пошти, якщо такі є;

3) прізвища, імена та по батькові (для фізичних осіб), повне найменування (для юридичних осіб) учасників третейського розгляду, їх місце проживання (перебування) або місцезнаходження;

4) найменування (за наявності) та склад третейського суду, який прийняв рішення;

5) відомості про рішення третейського суду, яке оскаржується, а саме: номер справи (за наявності), дата і місце прийняття рішення, предмет спору, зміст резолютивної частини рішення, регламент, згідно з яким було вирішено справу;

6) дата отримання особою, яка звертається із заявою, рішення третейського суду, яке оскаржується;

7) підстава для оскарження і скасування рішення третейського суду;

8) зміст вимоги особи, яка подає заяву;

9) перелік документів та інших матеріалів, що додаються до заяви.

У заяві можуть бути зазначені й інші відомості, якщо вони мають значення для розгляду цієї заяви (номери засобів зв'язку, факсів, офіційна електронна адреса, адреса електронної пошти сторін та третейського суду тощо).

До заяви про скасування рішення третейського суду додаються:

1) оригінал рішення третейського суду або належним чином завірена копії. Копія рішення постійно діючого третейського суду може також засвідчуватися головою постійно діючого третейського суду, а копія рішення третейського суду для вирішення конкретного спору має бути нотаріально завірена;

2) оригінал третейської угоди або належним чином завірена її копія;

3) документи, що подані на обґрунтування підстав для скасування рішення третейського суду;

4) документ, що підтверджує сплату судового збору;

5) довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження особи на подання заяви;

6) копії заяви про скасування рішення третейського суду та доданих до неї документів відповідно до кількості учасників судового розгляду;

7) засвідчений відповідно до законодавства переклад перелічених у пунктах 1-3 цієї частини документів українською мовою або мовою, передбаченою міжнародним договором України, якщо вони викладені іншою мовою [130].

Заява про скасування рішення третейського суду, подана без додержання вимог, визначених у ст.455 ЦПК України, а також у разі несплати суми судового збору повертається особі, яка її подала, чи залишається без руху в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом [130].

Отже, сама по собі наявність передумов права на подання скарги на рішення третейського суду ще не є достатньою умовою для відкриття провадження у справі державним судом. Для цього, як було зазначено вище, необхідно, щоб особа, по-перше, мала право на подання скарги, тобто була стороною, третьою особою третейського розгляду чи особою, яка не брала участі у третейському судочинстві, але третейський суд вирішив питання щодо її прав та обов'язків, а по-друге, вона повинна дотриматись всіх умов, які пред'являє вже цивільне процесуальне законодавство щодо реалізації такого права.

Таким чином, відбувається подальша реалізація права на судовий захист, але вже у сфері цивільного судочинства з притаманними йому судовими процедурами. При цьому форма реалізації права на державний судовий захист завжди буде обумовлюватися особливостями процесуальних підходів у різних видах правосуддя.

У цьому зв'язку необхідно зазначити, що всі передумови щодо права на оскарження рішення третейського суду втрачають своє значення внаслідок смерті фізичної особи чи ліквідації юридичної особи. У той же час, якщо юридична особа припиняє свою діяльність з причин злиття, приєднання, поділу, перетворення, то передумови права на оскарження рішень третейських судів зберігають для правонаступника своє значення, оскільки правонаступники набувають третейської процесуальної дієздатності відразу після закінчення трансформації юридичної особи з одночасним виникненням у неї і третейської процесуальної правоздатності.

Що ж стосується фізичних осіб, то третейську процесуальну дієздатність мають усі фізичні особи, які досягли повноліття, і не визнані в установленому законом порядку недієздатними. Водночас третейську процесуальну дієздатність можуть мати: фізичні особи, які не досягли повноліття, але лише в питаннях матеріально-правого характеру, за умови, що такі особи можуть і самостійно брати участь у судових справах за законом до виповнення їм повноліття. Якщо ж такі особи є малолітніми чи неповнолітніми, то їх інтереси на стадії оскарження рішень третейських судів можуть представляти їхні законні представники, якими є батьки, опікуни, піклувальники чи інші особи, які визначені законом.

2.3 Рішення третейського суду як акт правозастосування

оскарження третейський цивільний судочинство

Постановлення третейським судом рішення по суті спірних вимог завершує процедуру третейського розгляду. У рішенні міститься правова позиція третейського суду щодо спору переданого сторонами на його розгляд та виявляються особливості, зумовлені правовою природою третейського судочинства, що визначають особливий порядок його оскарження і виконання. З цих підстав важливе практичне значення має дослідження питання щодо природи третейського рішення, яку доцільно розглядати через призму концепцій третейського судочинства, що вивчались у попередньому підрозділі дисертації.

Договірною концепцією третейське рішення розглядається як новація основного правовідношення, яке стало предметом третейського розгляду, у нове правовідношення, права та інтереси сторін якого захищаються державою у процесі примусового виконання рішення третейського суду [94, с. 22 - 23].

Натомість, у рамках юрисдикційної концепції, третейське судочинство розглядається як правозастосовна юрисдикційна діяльність, як форма здійснення правосуддя. У зв'язку з цим, С.А. Курочкін розглядає третейське рішення як акт застосування права, що виноситься третейським судом за результатами розгляду справи та вирішує спір між сторонами по суті і містить індивідуально-владне підтвердження прав і обов'язків сторін, а також припис зобов'язаному суб'єкту [90, с. 207].

Схожий підхід до розуміння правової природи третейського рішення реалізований у концесуальній концепції. І.М. Чупахін трактує рішення третейського суду як акт правозастосування, прийнятий за результатами остаточного вирішення цивільно-правового спору по суті, обраними сторонами третейськими суддями, у порядку, передбаченому учасниками спору, із врахуванням вимог чинного законодавства, що підлягає добровільному або примусовому виконанню, виступає як юридичний факт як у процесуальних, так і у матеріальних правовідносинах та може бути скасований компетентним судом за обмеженою кількістю підстав [249, с. 17].

Поряд з цим автономною концепцією визнається наднаціональний характер арбітражу та свобода його від впливу національного права з огляду на практику визнання та виконання третейських рішень, які були скасовані компетентним судом за місцем їх прийняття. Рішення третейського суду розглядається як таке, що має особливу правову природу, відмінну від рішень державних судів. У зв'язку з цим висловлюється думка щодо необхідності виключення третейських рішень з під контролю держави [267, с. 380].

Загалом прихильниками наведених концепцій визнаються наявність у третейському рішенні як договірних, так і юрисдикційних елементів. У зв'язку з цим Ю.Д. Притика робить висновок щодо його змішаного характеру, що поєднує договірні та юрисдикційні засади [128, с. 434-436]. Рішення третейського суду розглядається як процесуальний правозастосовний акт, винесений органом із захисту цивільних прав, обов'язковий для сторін розгляду, що може бути забезпечений примусовою силою держави, у якому закріплено визнання існування чи відсутності між сторонами визначених правовідносин [128, с. 452].

Наявність у третейському рішенні договірних та юрисдикційних засад підтверджується також правовою позицією Конституційного Суду України, згідно з якою рішення третейських судів є актами недержавної юрисдикційної діяльності з вирішення спорів сторін у сфері цивільних і господарських відносин [158].

Викладене дозволяє зробити висновок про обґрунтованість позиції щодо змішаної природи третейського рішення, у якому поєднуються приватноправові та публічно-правові елементи. Вони виявляються в особливих властивостях, притаманних третейському рішенню.

Розглядаючи їх, О.Ю. Скворцов наголошував, що третейське рішення як акт правозастосування повинно бути законним та обґрунтованим [163, с. 518].

М.Ю. Лебєдєв акцентував увагу на тому, що вимоги законності та обґрунтованості є основними вимогами, які висуваються до рішення третейського суду. Разом із тим він наголошував, що такі вимоги трактуються ширше, порівняно з рішенням державного суду [93, с. 20].

Вимоги законності та обґрунтованості щодо рішень державних судів, які ухвалюються в цивільних справах, визначені ст.263 ЦПК, положення якої деталізуються Постановою Пленуму Верховного Суду «Про судове рішення у цивільній справі» від 18.12.2009 №14.