Оскарження рішень третейських судів у порядку цивільного судочинства

Як свого часу зазначив М.М. Ясинок, примирні процедури та їх закінчення мировою угодою є результативнішими, аніж протистояння чи судовий процес [260, с. 52]. Такий підхід на сьогодні отримав визнання на законодавчому рівні, у зв'язку з чим до чинного Цивільного процесуального кодексу України було включено главу 4 розділу ІІІ, що визначає порядок врегулювання спору за участю судді.

Укладаючи між собою будь-який цивільний правочин, його сторони тим самим юридично засвідчують певний рівень довіри до свого контрагента. Укладення третейської угоди щодо вирішення спорів, які можуть виникнути у процесі виконання такого договору, є ще одним підтвердженням реального рівня довіри учасників правовідносин та бажання під час виникнення конфліктів у подальшому зберегти взаємини на первинному рівні, адже в цьому разі контрагенти погоджуються не лише на розгляд справи третейським судом, а й на добровільне виконання будь-якого його рішення. Таким чином, наявність третейської угоди чи третейського застереження в договорі свідчить про визначення її сторонами пріоритету мирного врегулювання спорів перед вирішенням їх органами державної судової влади.

Звідси випливає, що під час звернення однієї зі сторін третейської угоди із заявою про скасування рішення третейського суду державному суду слід докласти всіх зусиль для того, щоб спір між учасниками правовідносин було вирішено з мінімальним застосуванням механізмів державного примусу.

З огляду на вищевикладене вбачається доцільним посилення ролі суду у сприянні даному процесу. З метою примирення суд повинен з'ясувати позицію заявника щодо причин добровільного невиконання рішення третейського суду і чи є для цього інші причини, крім тих, що вказані в заяві про скасування такого рішення. Доцільним буде також закріпити обов'язок головуючого роз'яснити наслідки невиконання рішення суду, а також розглянути можливість застосування для сторін процедури врегулювання спору за участю судді у справах про оскарження рішень третейських судів.

3.2 Судовий розгляд справ про оскарження рішень третейських судів

У сучасній науковій літературі практично не приділяється увага особливостям судового розгляду державними судами скарг на рішення третейських судів. Проте предметом спору на цій стадії третейського судочинства, яке по суті є продовженням його розгляду, але вже у сфері цивільного процесу, є зовсім інші юридично значимі факти, які взагалі жодним чином не стосуються предмету спору, що мав місце у третейському суді. Така ситуація виникає через те, що завданням судового розгляду скарг на рішення третейських судів державним судом є не перевірка законності рішення з точки зору застосування третейським судом норм матеріального чи процесуального права, а перевірка законності позасудових дій сторін, які стосуються самої процедури укладення третейської угоди сторонами, її меж щодо тих питань, які виносяться сторонами на розгляд третейського суду, законності формування самого третейського суду тощо.

Отже, законодавець, з одного боку, точно і вичерпно обумовив питання остаточності рішень третейських судів, а з іншого - чітко визначив той перелік винятків із загального правила, які дають право стороні третейського розгляду оскаржити рішення цього суду до державного суду, а державному суду розглянути таку скаргу і за наявності підстав, передбачених у ч.2 ст.458 ЦПК України, скасувати таке рішення як незаконне.

З урахуванням даних обставин коротко розглянемо поняття доказів як у сфері третейського, так і державного судочинства.

Відповідно до ч.1 ст.38 ЗУ «Про третейські суди» доказами у третейському судочинстві є «будь-які фактичні дані». Аналогічне поняття доказів має своє закріплення і в ч.1 ст.76 ЦПК України. Це означає, що скаржник повинен надати суду такі докази, які б прямо, а не опосередковано підтверджували ті підстави, які надають можливість скаржнику подати скаргу, а державному суду відкрити провадження та скасувати рішення третейського суду.

Якщо засобами доказування у третейському судочинстві, що «визначаються регламентом третейського суду» (ч.2 ст.38 ЗУ «Про третейські суди»), а це відповідно до ч.2 ст.15 ЗУ «Про третейські суди» є різного роду документи та письмові матеріали, то при оскарженні рішення третейського суду до державного суду і безпосередньому розгляді скарг у судовому засіданні кількість засобів доказування розширюється, оскільки відповідно до ч.2 ст.76 ЦПК України засобами доказування є письмові, речові, електронні докази, висновки експертів, показання свідків, сторін та третіх осіб допитаних як свідки. Таким чином, державний суд повинен виходити із засобів доказування, передбачених цивільним процесуальним кодексом, а не тими, які передбачені регламентом третейського суду, оскільки згідно з ч.1 ст.3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього кодексу та Закону України «Про міжнародне приватне право».

Судовий розгляд, зокрема і у справах за скаргами на рішення третейського суду, відбувається на змагальних засадах, що передбачає ч.1 ст.12 ЦПК України. При цьому сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. У той же час відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, так і заперечень.

Першою підставою, яка дає право подати скаргу стороні, третій особі чи особі, яка не брала участі у розгляді справи, але третейський суд під час її розгляду вирішив питання про її права чи обов'язки, є справа, яка відповідно до закону (п.1 ч.3 ст.51 ЗУ «Про третейські суди, ч.2 ст.458 ЦПК України) не підвідомча третейському суду, але останній розглянув її по суті.

До таких справ законодавець відносить:

1) справи у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів;

2) справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб;

3) справи, пов'язані з державною таємницею;

4) справи у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів);

5) справи про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом;

6) справи, однією зі сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт під час здійснення ним владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, державна установа чи організація, казенне підприємство;

7) справи у спорах щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки;

8) справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення;

9) справи у спорах, що виникають із трудових відносин;

10) справи, що виникають із корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, пов'язаних зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цих товариств;

11) інші справи, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України;

12) справи, у яких хоча б одна зі сторін спору є нерезидентом України;

13) справи, за результатами розгляду яких виконання рішення третейського суду потребуватиме вчинення відповідних дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами та іншими суб'єктами під час здійснення ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень;

14) справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), (ст.6 ЗУ «Про третейські суди») [137].

Таким чином, державний суд «під час розгляду справи в судовому засіданні встановлює наявність або відсутність підстав для скасування рішення третейського суду (ч.3 ст.457 ЦПК України). При цьому «суд не обмежений доказами заяви про скасування рішення третейського суду, якщо під час розгляду справи буде встановлено підстави для скасування рішення третейського суду, визначені статтею ст.458 ЦПК України.

Отже, законодавець, надаючи право сторонам на оскарження рішень третейського суду, одночасно надає право суду, у разі встановлення інших підстав для скасування третейського рішення, за своєю ініціативою виходити за межі поданої особою скарги та скасовувати відповідне рішення третейського суду з цих підстав.

У той же час скарга на рішення третейського суду розглядається державним судом за правилами, встановленими для розгляду справ судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження (ч.5 ст.457 ЦПК України).

Після відкриття провадження у справі про оскарження рішення трететейського суду відповідно до ч.1 ст.456 ЦПК України суд пропонує учасникам справи подати свої заперечення (пояснення) з приводу поданої заяви і докази, на яких такі заперечення (пояснення) ґрунтуються, та визначає строк для подання таких заперечень (пояснень) і доказів [130].

Для осіб, які оскаржують рішення третейського суду важливе значення має строк, протягом якого справу буде розглянуто судом. Відповідно до ч.1 ст.157 ЦПК України в попередній редакції «суд розглядає справу протягом розумного строку, але не більше двох місяців із дня відкриття провадження у справі». Таким чином, розумність строків розгляду цивільних справ за ЦПК України в попередній редакції обумовлювалась чітким визначенням як початку такого строку, так і його закінчення. Це загальний підхід законодавця до строку розгляду цивільних справ, оскільки поняття «розумних строків розгляду» не обумовлюється чітко визначеним проміжком часу.

Європейський суд з прав людини з огляду на п.1 ст.6 Європейської конвенції з прав людини зазначає, що дане поняття носить оціночний характер, оскільки, вирішуючи питання «розумних строків», суд має врахувати, зокрема, складність фактичних і правових аспектів справи, поведінку заявника та відповідних органів влади, а також значення, яке має для заявників розгляд їхньої справи [166, с. 209].

На відміну від попередньої редакції Цивільного процесуального кодексу України законодавець відмовився від використання поняття «розумних строків» щодо визначення строків у загальному позовному провадженні та у ст.210 ЦПК України в редакції від 03.10.2017 року чітко встановив строки розгляду справ. Так, суд повинен розпочати розгляд справи по суті не пізніше ніж через шістдесят днів із дня відкриття провадження у справі, а у випадку продовження строку підготовчого провадження - не пізніше наступного дня із дня закінчення такого строку (ч.1 ст 210 ЦПК України). Відповідно до ч.2 вказаної статті суд розглядає справу по суті протягом тридцяти днів із дня початку розгляду. Натомість, згідно зі ст.275 ЦПК України суд розглядає справи в порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

У той же час поняття «розумності строків» під час розгляду справ про оскарження рішень третейських судів відсутнє, незважаючи на розгляд їх у порядку спрощеного провадження. У даному випадку законодавець підходить до питання строків розгляду таких справ із позиції чіткого їх визначення. Так, справа «про оскарження рішення третейського суду розглядається суддею одноособово протягом тридцяти днів із дня надходження до суду заяви про скасування рішення третейського суду (ч.1 ст.457 ЦПК України).

Враховуючи факт, що процедура розгляду кожної цивільної справи в судах загальної юрисдикції ґрунтується на тому, що «суд під час розгляду повинен безпосередньо дослідити докази у справі» (ч.1 ст.213 ЦПК України), скаржник, відповідно до п.1 ч.2 ст.458 ЦПК України, зобов'язаний надати суду докази того, що справа, яку розглянув третейський суд, не підвідомча третейському суду відповідно до ст.6 ЗУ «Про третейські суди». Саме з цих підстав суд в обов'язковому порядку повинен витребувати справу із третейського суду для того, щоб дослідити: яке питання (предмет спору) виносилося позивачем на розгляд третейського суду? Чи не змінювався предмет спору в ході третейського розгляду справи позивачем? Чи відповідає рішення третейського суду предмету спору? Є рішення третейського суду однозначним чи його різнопланове трактування не дає точного уявлення про суть прийнятого рішення, чим і скористався скаржник, подаючи скаргу на рішення третейського суду. У той же час неявка скаржника та інших заінтересованих осіб у судове засідання, «належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи» по суті (ч.2 ст.457 ЦПК України).

Розглядаючи скаргу на рішення третейського суду з підстав того, що третейський суд прийняв рішення «у спорі, не передбаченому третейською угодою або цим рішенням вирішенні питання, які виходять за межі третейської угоди» (п.2 ч.2 ст.458 ЦПК України), суд повинен не лише витребувати справу із третейського суду, але безпосередньо дослідити в судовому засіданні за участю скаржника та інших заінтересованих осіб, вид третейської угоди, оскільки остання «може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди» (ч.1 ст.12 ЗУ «Про третейські суди»). Якщо ж справа розглядалася постійно діючим третейським судом, то в обов'язковому порядку суд безпосередньо повинен дослідити регламент третейського суду, оскільки відповідно до ч.2 ст.12 ЗУ «Про третейські суди» регламент третейського суду є невід'ємною частиною третейської угоди. Якщо ж третейською угодою є взаємне листування сторін, їх взаємне повідомлення про розгляд конкретного спору у третейському суді шляхом телетайпу, телеграфу чи засобів електронного зв'язку або направлення відзиву на позов за умови, що інша сторона погодилася із такою пропозицією щодо розгляду даного спору у третейському суді, то суд, перевіряючи в першу чергу конкретизацію матеріально-правового спору шляхом пояснень сторін третейського судочинства та третіх осіб, повинен чітко визначити його суть, перевірити наявність найменування сторін, місце їх знаходження, місце і дату укладення такої третейської угоди. При цьому суд повинен звернути особливу увагу на те, що посилання в договорі, контракті на документ, який містить умову про третейський розгляд спору є саме третейською угодою, а не намірами, і така угода є частиною саме даного договору.

Недотримання даних вимог може призвести до неправильного розуміння змісту третейської угоди у сфері її предмету і, як наслідок, виходу третейського суду за межі такої угоди або визнання судом такої третейської угоди недійсною, що і передбачає п.3 ч.2 ст.458 ЦПК України. У той же час суд повинен зіставити сам зміст третейської угоди та положення регламенту третейського суду і у випадку їх розбіжностей виходити із положень регламенту третейського суду, що і передбачає ч.3 ст.12 ЗУ «Про третейські суди».

У разі ж встановлення судом того факту, що третейський суд вийшов за межі третейської угоди, державний суд скасовує лише ту частину рішення третейського суду, яка виходить за межі третейської угоди, залишаючи іншу частину рішення третейського суду в силі. Якщо ж повністю предмет спору не відповідає третейській угоді, то таке рішення у безумовному порядку буде скасовано державним судом.

Є певні труднощі у процесі розгляду скарги на рішення третейського суду щодо його скасування з підстав того, що склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідає вимогам закону (п.4 ч.2 ст.458 ЦПК України).

Складність такого розгляду, у першу чергу, полягає в тому, що законодавець не уточнює, якому закону не відповідають вимоги щодо складу третейського суду. Звісно, можна здогадуватись про те, що такі вимоги пов'язуються перш за все із третім розділом ЗУ «Про третейські суди», який має назву «Формування третейського суду».

У третейському суді для вирішення конкретного спору сторони на свій розсуд можуть домовитись про кількісний та персоніфікований склад третейського суду. У той же час кількість третейських суддів, які повинні розглядати справу по суті, завжди повинна бути непарною (ст.16 ЗУ «Про третейські суди»). Крім того, державний суд, перевіряючи дотримання сторонами порядку формування складу третейського суду, повинен перевірити не лише порядок формування всього складу третейського суду сторонами, а і порядок обрання головуючого складу третейського суду, який повинен бути обраним не менш як двома третинами від призначеного чи обраного складу суду шляхом відкритого голосування. Якщо ж скаржник заперечує наявність такої процедури, а зазначає, що головуючий у складі третейського суду визначався за домовленістю сторін, то це є порушенням вимог ст.17 ЗУ «Про третейські суди», оскільки «сторони повинні забезпечувати додержання вимог цього Закону». З огляду на це, державний суд, перевіряючи твердження скаржника щодо незаконності формування складу третейського суду та обрання головуючого, може допитати безпосередньо в судовому засіданні членів третейського суду. Саме така доказова інформація буде не лише допустимою, а й належною.

Разом із тим формування всього складу третейського суду здійснюється в порядку, погодженому сторонами. Незважаючи на це, кожен третейський суддя не може бути прямо чи опосередковано заінтересованим у результаті вирішення спору. Саме визначення сторонами заінтересованості третейських судів є найскладнішою частиною формування складу третейського суду. Складність даного питання, з одного боку, полягає в тому, що положення заінтересованості судді третейського суду потребує доказування певним фактами. Саме з цих підстав доказування заінтересованості судді третейського суду у прийнятті незаконного рішення полягає в тому, щоб знайти причинно-наслідковий зв'язок між певною заінтересованістю судді і неправомірністю рішення третейського суду, яке було прийнято.

Наявність інституту відводу (самовідводу) суддів третейських судів надає упевненості сторонам третейського судочинства в тому, що їх «справа буде вирішена в умовах об'єктивного та неупередженого ставлення суду до сторін та предмету спору» [261, с. 50]. У разі ж встановлення державним судом як прямої, так і опосередкованої заінтересованості третейського судді або суддів під час розгляду справи третейським судом - це є однією із підстав для скасування його рішення.

Ще більш складним є питання щодо розгляду скарг на рішення третейського суду, якщо останній вирішив питання про права і обов'язки осіб, які не брали участі у розгляді справи третейським судом.

Така складність має двояке спрямування. По-перше, це стосується строку щодо можливого оскарження рішення третейського суду, який обумовлюється трьома місяцями із дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про прийняте рішення третейським судом (п.5 ч.3 ст.51 ЗУ «Про третейські суди»). Проблема полягає в тому, що рішення третейських судів не вносяться до Єдиного державного реєстру судових рішень, як це має місце в державному суді [131], а тому вони не набувають своєї публічності, і з цих підстав про такі рішення знає обмежене коло осіб. Така ситуація у практичній площині може призвести до того, що рішення третейського суду буде виконане сторонами, оскільки відповідно до ч.1 ст.50 ЗУ «Про третейські суди», «сторони, які передали спір на вирішення третейського суду, зобов'язані добровільно виконати рішення третейського суду, без будь-яких зволікань чи застережень». При цьому законодавець визначає частиною 2 ст.55 ЗУ «Про третейські суди», що в разі невстановлення строку виконання рішення третейського суду, останнє «підлягає негайному виконанню». Отже, законодавець вимагає негайного виконання рішення третейського суду, не беручи до уваги п.5 ч.2 ст.458 ЦПК України та п.5 ч.3 ст.51 ЗУ «Про третейські суди», які надають можливість оскарження рішення третейського суду особам, які не брали участі у розгляді справи третейським судом, але останній вирішив питання про їх права та обов'язки. З цих підстав ми можемо зробити висновок про те, що у третейському судочинстві по суті не передбачалося повороту виконання, як це має місце в цивільному процесі. Частково це питання вирішено у чинній редакції ЦПК України, зокрема ч.4 ст.444 ЦПК України у редакції від 03.10.2017 р. містить норму, згідно з якою в разі скасування рішення третейського суду боржникові повертається все те, що з нього стягнуто на користь стягувача за вказаним рішенням.

З урахуванням викладеного вважаємо доцільним доповнити частину 4 статті 444 ЦПК України абзацом 2 у наступній редакції: «У разі скасування рішення третейського суду за заявою особи, яка не брала участі у справі, але третейським судом вирішено питання про її права і обов'язки, компетентний суд одночасно вирішує питання про поворот виконання рішення третейського суду, якщо таке рішення виконано сторонами».

По-друге, чи буде мати місце правонаступництво в разі наявності спадкоємців, які хоча і можуть знати про порушення прав спадкодавця у відведений ч.4 ст.51 ЗУ «Про третейські суди» тримісячний термін, але не можуть оскаржити рішення третейського суду згідно з п.5 ч.3 вищевказаної статті Закону самостійно, оскільки майнові права або ж права інтелектуальної власності переходять до них після спливу строку на прийняття спадщини, який за ч.1 ст.1270 ЦК України становить шість місяців. Крім того, до цього строку додається проміжок часу, протягом якого нотаріусом чи іншою особою, уповноваженою на вчинення нотаріальних дій, відбувається оформлення спадкових прав із видачею відповідного свідоцтва. Така ситуація ускладнює і питання повороту виконання рішення третейського суду.

З урахуванням даних обставин вважаємо, що існує необхідність у доповненні частини п'ятої ст.454 ЦПК України пунктом 3 у наступній редакції: «3) спадкоємцями осіб, визначених у п.1 та 2 ч.5 цієї статті може подаватися заява про скасування рішення третейського суду після подачі заяви нотаріусу про прийняття спадщини».

За наслідками розгляду заяви (скарги) про скасування рішення третейського суду суд має право постановити ухвалу або про відмову у задоволенні заяви та залишення рішення третейського суду без змін, або повністю чи частково скасувати рішення третейського суду (ч.6 ст.457 ЦПК України). Одночасно, виходячи з того, що такі справи розглядаються за правилами встановленими в суді першої інстанції у порядку спрощеного позовного провадження (ч.5 ст.457 ЦПК України), відповідно до п.4 ч.1 ст.255 ЦПК України позивач, виходячи із принципу диспозитивності, має право відмовитися від позову, і це є однією із підстав закриття провадження у справі.

Ми вважаємо, що таке правило повинно мати місце і у сфері розгляду заяв (скарг) на рішення третейського суду, оскільки в іншому випадку законодавець порушує спеціальні процесуальні права заявника (скаржника) передбачені п.1 ч.2 ст.49 ЦПК України, які по суті розривають зміст принципу диспозитивності, а тому їх потрібно застосовувати за аналогією і в даному випадку. У зв'язку з цим ми вважаємо за доцільне доповнити Цивільний процесуальний кодекс України новою статтею 459-1, яка б мала назву «Підстави закриття провадження у справі». Частину першу ст.459-1 ЦПК України було б доречно викласти в наступній редакції: «Суд за своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо:

а) заявник (скаржник) відмовився від підтримання своєї заяви (скарги), про що подав письмову заяву до суду».

Крім того, суд повинен закрити провадження у справі у разі смерті фізичної особи, яка була стороною під час розгляду справи третейським судом, і з цих підстав подала до загального чи господарського суду заяву (скаргу) про скасування рішення третейського суду. Разом із тим це повинно мати місце лише тоді, коли спірні правовідносини не допускають правонаступництва чи у справі відсутні правонаступники.

З урахуванням даних обставин ми вважаємо за необхідне частину першу ст.459-1 ЦПК України доповнити пунктом «б» виклавши його у наступній редакції:

б) померла фізична особа, яка була стороною у справі про оскарження рішення третейського суду, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва.

Якщо ж юридична особа, яка подала скаргу на рішення третейського суду чи була відповідачем у третейському судочинстві, ліквідована, то, на нашу думку, провадження за такою скаргою повинно бути закрито, оскільки з ліквідацією юридичної особи зникають і всі правовідносини, які така юридична особа мала при її функціонуванні.

З урахуванням даних обставин вважаємо, що є необхідність у доповненні частини першої ст.459-1 ЦПК України пунктом «в», виклавши останній у наступній редакції:

в) ліквідовано юридичну особу, яка була однією зі сторін третейського розгляду.

Підлягає закриттю і провадження, відкрите за заявою (скаргою) сторони третейського судочинства, якщо буде встановлено, що заяву від імені сторони третейського судочинства подано особою, яка не мала повноважень на вчинення таких процесуальних дій.

З урахуванням даних обставин ми вважаємо, що частину першу ст.459-1 ЦПК України доречно було б доповнити пунктом «г», виклавши останній у наступній редакції:

г) заяву (скаргу) про оскарження рішення третейського суду від імені сторони третейського розгляду було подано особою, яка не мала повноважень на вчинення таких процесуальних дій». При цьому частину другу ст.459-1 ЦПК України необхідно було б викласти в наступній редакції: «Ухвала суду про закриття провадження у справі за заявою особи про скасування рішення третейського суду оскарженню не підлягає».

Відповідно до ч.1 ст.258 ЦПК України ухвала суду є однією із форм судового рішення. З цих підстав законодавець у частині першій ст.460 ЦПК України зазначає, що за наслідками розгляду справи про оскарження рішення третейського суду суд постановляє ухвалу за правилами, встановленими ЦПК України для ухвалення рішення.

Cуд, постановляючи ухвалу, повинен у безумовному порядку зазначити чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, щодо непідвідомчості справи третейському суду, чи рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або воно виходить за її межі, чи не визнано третейську угоду недійсною, чи склад третейського суду, яким прийнято рішення не відповідав вимогам закону або третейський суд вирішив питання про права і обов'язки осіб, які не брали участі у справі. Суд зобов'язаний не лише перевірити дані підстави, а за їх наявності чи відсутності обґрунтувати дані положення незалежно від того задовольняється чи відмовляється задоволення скарги поданої на рішення третейського суду.

Таким чином, незважаючи на те, що скарга на рішення третейського суду могла грунтуватись лише одній із тих підстав, які передбачені ч.2 ст.458 ЦПК України, суд, не обмежуючись доводами заяви про скасування рішень третейського суду, повинен звернути увагу на наявність або відсутність всіх підстав, які можуть потягти за собою скасування рішення третейського суду (ч.4 ст.457 ЦПК України).

У той же час відповідно до ч.3 ст.460 ЦПК України «ухвала суду про скасування рішення третейського суду або про відмову в його скасуванні може бути оскаржена в апеляційному порядку, передбаченому для оскарження рішень суду» [130].

Дане положення закону є суттєвим і значимим у даному випадку для ухвали суду як процесуального документа, у тому числі і з точки зору її обґрунтованості. Саме з цих підстав вказане положення повинно мати своє закріплення і в ч.2 ст.460 ЦПК України. Виходячи з цього, ми вважаємо, що дану норму потрібно було б доповнити п.4, а п.4 вважати п.5. Таким чином, п.4 ч.2 ст.460 ЦПК України доцільно було б викласти в наступній редакції: «чи мали місце підстави зазначені в ч.2 ст.458 цього Кодексу, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення».

Таке доповнення ЦПК України є важливим, так як воно безпосередньо стосується предмету самої скарги, оскільки відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України: «суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги». Частиною 6 тієї ж статті визначається, що «в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції» [130].

Таким чином, усі докази, надані як скаржником, так і іншою стороною по справі, будуть вважатися належними, якщо вони безпосередньо будуть стосуватися хоча б однієї із підстав, передбачених процесуальним законом.

3.3 Законна сила судових актів у справах про оскарження рішень третейських судів

Частиною судового засідання про скасування рішення третейського суду є вихід головуючого в нарадчу кімнату та постановлення ухвали по суті заявлених вимог. Вона має особливе значення порівняно з іншими, вже завершеними етапами судового розгляду, що пояснюється низкою причин.

По-перше, всі попередні процесуальні дії, вчинені судом та учасниками справи, поступово наближали цей момент, а їх зміст спрямовувався для забезпечення його настання. Готуючи до суду проект заяви про скасування рішення третейського суду, заявник уже на даному етапі передбачає кінцевий результат свого звернення, приблизний зміст остаточного рішення та наслідки, що виникнуть у подальшому.

По-друге, в інших стадіях всі учасники процесу користуються своїми процесуальними правами на власний розсуд, маючи можливість у певний момент впливати на хід судового розгляду. Зокрема, заявник може заявити клопотання про надання нових доказів або їх витребування, коли щодо їх отримання є певні труднощі, уточнити подану ним заяву, надати додаткові усні чи письмові пояснення тощо.

По-третє, з наступного дня після постановлення судом своєї ухвали у випадку присутності при цьому сторони справи для неї автоматично починає відраховуватись строк апеляційного оскарження даного судового рішення і сторона відразу ж набуває можливості скористатись процесуальним правом офіційної незгоди з ухвалою в передбаченому ч.3 ст.460 ЦПК України порядку.

По-четверте, ухвалення судового рішення і набрання ним законної сили передбачає настання певних правових наслідків не лише для сторін справи, але і для інших учасників правовідносин: у них можуть виникнути нові права і обов'язки, змінитись або припинитись вже наявні. Базується такий висновок і на нормі ч.2 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», за якою судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України [136].

Таким чином, можна стверджувати, що стадія постановлення ухвали у справі про скасування рішення третейського суду характеризується множинністю процесуальних наслідків для значного кола суб'єктів процесуальних правовідносин, що вимагає відповідального ставлення до неї всіх учасників судового процесу та підвищеної уваги з боку законодавця.

Проблематика правової сутності судових ухвал завжди була предметом наукового інтересу значного кола вчених-процесуалістів. Вивченню даного питання присвячені праці М.Б. Зейдера [49], М.Г. Авдюкова [2], Г.В. Воронкова [26], Ю.Н. Чуйкова [248], С.Л. Червякової [245]. Однак і на сьогодні дискусія щодо означеного питання є відкритою, а наукові пошуки не втрачають своєї актуальності. Разом із тим, на нашу думку, увагу слід приділити характеристиці та особливостям правової природи ухвали, якою закінчується судовий розгляд справи про скасування рішення третейського суду.

Згідно з ч.2 ст.258 ЦПК України ухвалою суду вирішуються питання, пов'язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. У той же час ч.3 ст.208 ЦПК України в попередній редакції законодавець окремо передбачав закінчення судового розгляду у випадках, передбачених статтями 389-6 та 389-11 цього Кодексу, постановленням ухвали. У новій редакції ЦПК України від 03.10.2017 р. реалізовано дещо інший підхід, зокрема ч.5 ст.258 визначено: «у випадках, передбачених цим Кодексом, судовий розгляд закінчується постановленням ухвали чи видачею судового наказу».

Відповідно до ч.1 ст.460 ЦПК України за наслідками розгляду справи про оскарження рішення третейського суду суд постановляє ухвалу за правилами, встановленими цим Кодексом для ухвалення рішення. Під час аналізу вищевказаної норми привертає до себе увагу останнє словосполучення «суд постановляє ухвалу за правилами, встановленими… для ухвалення рішення», з огляду на наявну термінологічну плутанину, допущену законодавцем. Для того, щоб детально розібратись у суті формулювання даної норми, слід звернутись до зіставлення інститутів рішення суду та ухвали суду.

За загальним правилом ст.259 ЦПК України рішення суду ухвалюється негайно після закінчення судового розгляду, а ухвала суду - постановляється. З вищевикладеної норми вбачається, що і рішення суду, і ухвала належать до однієї і тієї ж родової групи - судових процесуальних документів, а тому в принципі не можуть істотно відрізнятись за своєю процесуальною суттю. Як вказує Ю.М. Самолюк, загальною рисою, яка об'єднує всі види вказаних документів, є те, що в них виявляється реалізація судової влади [161, с. 93]. У той же час рішення суду займає особливе місце серед інших актів суду не лише в цивільному, але і в інших галузях процесуального права, і з даною позицією згодні низка вчених-процесуалістів [233, с. 76], [172, с. 209-210], [88, с. 57]. Дане відношення прослідковується і в судовій практиці. Зокрема, Пленум Верховного Суду України у своїй постанові «Про судове рішення у цивільній справі» називає рішення суду найважливішим актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права [135, с. 4].

Правовою сутністю судового рішення є і та обставина, що воно, будучи ухваленим органом з владними повноваженнями, підтверджує наявність або відсутність певного спору (спірного правовідношення) та його змісту. Після виявлення всіх фактичних обставин справи, застосування відповідних законодавчих положень до правовідносин, що виникли між сторонами та вирішення справи по суті, спірні правовідносини перетворюються на безспірні з моменту набрання рішенням суду законної сили. Іншими словами, своїм рішенням компетентний суд засвідчує факт державного втручання в наявний спір, дає відповіді на всі поставлені перед ним питання та вносить визначеність у права і обов'язки його сторін, підкріплюючи її обов'язковістю виконання судового рішення.

Ухвалою суду вирішуються поточні питання судового розгляду або ж завершується цивільна справа до початку її розгляду по суті. Свого часу М. Б. Зейдер зазначив, що судові ухвали є судженнями суду або судді у процесі провадження у справі. Вчений досить вдало сформулював відмінні риси рішення суду та ухвали, виклавши їх в наступній послідовності:

- рішення спрямоване на розв'язання справи по суті, а судові ухвали постановляються для вирішення окремих питань справи та не дають остаточної відповіді по суті спору, який вирішується між сторонами;

- рішення є судовим актом, який завжди закінчує провадження у справі в суді першої інстанції, на відміну від ухвали, яка, як правило, не має таких правових наслідків. Здебільшого ухвала лише вирішує окремі питання, які виникають перед судом для більш ефективного розгляду справи, виконання рішення або у зв'язку з необхідністю застосування спеціальних заходів проти порушника закону;

- рішення є тим процесуальним актом, на отримання якого в кінцевому результаті спрямоване все судове провадження по справі, всі процесуальні дії суду, сторін і інших учасників, у той час як ухвал в кожному із цивільних процесів може бути постановлено декілька;

- рішення ухвалюється лише в нарадчій кімнаті на відміну від ухвали, яка може бути постановлена і в залі судового засідання [49, с. 64-65].

З урахуванням норм чинного процесуального законодавства, а саме ч.5-8 ст.259 ЦПК України даний перелік відмінностей, на нашу думку, можна було б розширити декількома положенням наступного змісту:

1) рішення суду завжди викладається у формі окремого письмового процесуального документа та електронній формі (згідно з вимогами законодавства у сфері електронних документів та електронного документообігу, а також електронного цифрового підпису), тоді як ухвала може бути постановлена усно, а її зміст - занесено до журналу судового засідання.

2) рішення суду завжди ухвалюється іменем України (ч.1 ст.259 ЦПК України), у той час як щодо постановлення ухвали процесуальний закон такої вимоги не містить.

Таким чином, рішення суду і ухвала суду - це різні процесуальні документи, що мають свої характерні особливості їх ухвалення (постановлення), змістового наповнення та сферу застосування, а тому ототожнення даних категорій є помилковим. Підтвердженням цього є і норми статей 260, 265 ЦПК України, якими встановлюються окремі вимоги до змісту вищевказаних судових актів.

Повертаючись до ухвали, яка постановляється у справі про оскарження рішення третейського суду, незрозумілим є те, чому її постановлення повинно здійснюватись за правилами для ухвалення рішення суду, адже ст.259 ЦПК України регламентує порядок постановлення ухвал, а ст.260 ЦПК України - їх зміст.Крім того, ч.2 ст.260 ЦПК України вказує, що ухвала, постановлена відповідно до ст.460 цього Кодексу, повинна відповідати вимогам, що містяться в зазначеній статті.

Матеріали судової практики свідчать про неоднозначне розуміння положень вищевказаної статті судами першої інстанції під час постановлення ухвали у справі, провадження в якій відкрите за заявою про скасування рішення третейського суду.

Так, частина суддів постановляють свої ухвали іменем України, що вимагається для ухвалення рішення суду. До них, зокрема, належать судді: Дніпровського районного суду міста Київ [204], [208], [207], Київського районного суду м. Харків [214], [215], Франківського районного суду м. Львів [229], Октябрського районного суду м. Полтава [220], Новозаводського районного суду міста Чернігів [218] Інша частина суддів викладає ухвали без вказівки на делегування їм повноважень нашою державою. Як приклад, ухвали суддів Голосіївського районного суду міста Київ [194], [192] та Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровськ [187], [184].

У судовій практиці трапляються і випадки, коли у справі про оскарження рішення третейського суду суд, замість постановлення ухвали, помилково ухвалює рішення. Зокрема, 26 січня 2016 року Дніпровський районний суд м. Київ, розглядаючи цивільну справу №755/21207/15-ц за заявою ОСОБА 1 про скасування рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 19 грудня 2014 року по справі №1832/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА 1 про стягнення заборгованості, ухвалив рішення іменем України, яким задовольнив подану заяву в повному обсязі. Крім того, у резолютивній частині свого рішення суд першої інстанції зазначив: «Ухвала суду про скасування рішення третейського суду або про відмову в його скасуванні може бути оскаржена в порядку, визначеному ЦПК України для оскарження рішення суду першої інстанції. Апеляційна скарга на ухвалу може бути подана протягом десяти днів із дня її проголошення» [154].

Аналізуючи вищевказане рішення можна зауважити, що допущені судом помилки з великою вірогідністю не мають характеру технічних, а зумовлені нечітким і заплутаним формулюванням норми, викладеної в ч.1 ст.389-6 ЦПК України.

Аналогічно було вирішено у вищевказаному суді й іншу цивільну справу №755/13525/16-ц, розглянуту 06.10.2016 року іншим складом суду. Кінцевим результатом судового провадження в даному прикладі також стало рішення суду зі вказівкою в його резолютивній частині на можливість подачі на ухвалу суду апеляційної скарги до Апеляційного суду міста Київ протягом десяти днів із дня її проголошення [155].

Слід зазначити, що помилки такого виду під час розглядусправ даної категорії допускають не лише судді Дніпровського районного суду м. Київ. Такі випадки непоодинокі в судовій практиці і інших судів нашої держави.

Зокрема, 30 листопада 2015 року Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області розглянув цивільну справу №495/6670/15-ц за позовом ОСОБА 1 до ПАТ «Ідея Банк» про захист прав споживача та визнання рішення третейського суду недійсним. Незважаючи на те, що Закон України «Про третейські суди» і інші законодавчі акти не передбачають такого способу захисту порушеного права як визнання недійсним рішення третейського суду, суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги позивача в повному обсязі, ухваливши рішення, яким визнав недійсним рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків по справі №ІБ-1234/15. При цьому правовими підставами для ухвалення такого рішення Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області вказав п.1 ч.2 ст.389-5 та ст.389-1 ЦПК України, дослівно зазначивши зміст даних норм [147].

Нормі частини першої ч.1 ст.460 ЦПК України щодо постановлення ухвали в порядку, передбаченому для рішення суду, кореспондує також ч.3 ст.460 ЦПК України, за якою ухвала суду про скасування рішення третейського суду або про відмову в його скасуванні може бути оскаржена в порядку, визначеному цим Кодексом для оскарження рішення суду першої інстанції.

Порядок апеляційного оскарження судових рішень і ухвал регламентовано у статтях 351-356 ЦПК України, з аналізу яких вбачається, що більшість вищевказаних норм застосовуються до обох видів зазначених судових актів (один і той же суд апеляційної інстанції, аналогічні форма і зміст апеляційної скарги та спільний і для рішення суду, і для ухвали порядок її подання тощо). Процедура розгляду апеляційної скарги на ухвалу суду та судове рішення також не відрізняються між собою, а сторони справи наділені аналогічними процесуальними правами і обов'язками.

Основна істотна відмінність між порядком оскарження рішення суду і порядком оскарження ухвали полягає у строках подання апеляційної скарги. Так, частиною 1 статті 354 ЦПК України визначено, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів із дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або в разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення [130]. Частина 2 вказаної статті визначає можливість поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження учасником справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складання.

Отже, враховуючи норму ч.3 ст.460 ЦПК України, можна дійти висновку, що її формулювання законодавцем стосується саме строку апеляційного оскарження ухвали про скасування рішення третейського суду або про відмову в його скасуванні, який згідно ч.1 ст.354 ЦПК України повинен становити тридцять днів із дня її проголошення.

Слід зазначити, що вищевказане правило стосується виключно остаточної ухвали, яка постановляється відповідно до ст.460 ЦПК України. Інші ухвали, постановлені в межах судового провадження по даній категорії справ, зокрема про відмову у відкритті провадження у справі з підстав, передбачених пунктами 1-3, 6 ч.1 ст.186 ЦПК України, а також у разі якщо рішення третейського суду оскаржено з підстав, не передбачених законом, оскаржується до суду апеляційної інстанції за загальним правилом та у строки, передбачені ч.1 ст.354 ЦПК України для оскарження ухвал суду.

Більшість судів нашої держави правильно розуміли та застосовували процесуальну норму ч.7 ст.389-4 ЦПК України в попередній редакції, яка визначала порядок оскарження ухвал суду про скасування рішення третейського суду або про відмову у його скасуванні, про що свідчить зміст резолютивної частини їх ухвал. Як приклад - судова практика Дніпровського районного суду міста Київ [203], [198], [197], [202], в ухвалах якого зазначається про можливість апеляційного оскарження даного судового акту у строк, що передбачався для оскарження рішення суду. Вищевказаний строк містять також і ухвали: Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровськ 15.04.2016 р. [185], Новозаводського районного суду міста Чернігів від 16.01.2017 р. [217], Пустомитівського районного суду Львівської області від 09.02.2017 р. [223], Заводського районного суду м. Дніпродзержинськ від 28.03.2017 р. [209], Вінницького міського суду Вінницької області від 06.04.2017 р. [191], Київського районного суду міста Харків від 11.01.2017 р. [213].

Разом із тим деякі суди дотримувались протилежної позиції, вказуючи в ухвалах про скасування рішень третейських судів строк для їх апеляційного оскарження, що визначався для оскарження ухвал із процесуальних питань. Як приклад, можна навести зміст резолютивної частини ухвали Печерського районного суду м. Київ, постановленої 08.06.2017 року в цивільній справі №757/29410/15-ц. Відмовляючи ОСОБА 1 у задоволенні її заяви про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Право та обов'язок» від 14 травня 2015 року у справі №106/15, суд першої інстанції зазначив, що апеляційну скаргу на дану ухвалу може бути подано до Апеляційного суду м. Київ через Печерський районний суд м. Київ протягом п'яти днів із дня її проголошення [221]. Аналогічне бачення процесуальних строків на оскарження ухвали, постановленої в порядку ст.389-6 ЦПК України, висловили у своїх ухвалах і інші суди, зокрема: Голосіївський районний суд міста Київ (цивільна справа №752/8839/15-ц) [193], Якимівський районний суд Запорізької області (цивільна справа №330/207/16-ц) [232], Селидівський міський суд Донецької області (цивільні справи №242/4099/15-ц та №242/3103/14-ц) [227], [226], Деснянський районний суд міста Київ (цивільна справа №754/5024/15-ц) [200], Світловодський міськрайонний суд Кіровоградської області (цивільна справа №401/3203/15-ц) [225], Вінницький міський суд Вінницької області (справа №127/12322/15-ц) [190].

Зважаючи на «географію» проаналізованих цивільних справ, проблема праворозуміння порядку постановлення ухвали у справі про оскарження рішення третейського суду не є поодинокою в межах окремого суду чи судів окремої адміністративно-територіальної одиниці. Більше того, подібні помилки допускаються також і судом касаційної інстанції. Зокрема, 19.10.2016 року колегією суддів судової палати в цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ було розглянуто касаційну скаргу кредитної спілки «Центр фінансових послуг» на ухвалу апеляційного суду м. Київ від 29 квітня 2016 року, якою апелянту було відмовлено у відкритті апеляційного провадження щодо оскарження ухвали Печерського районного суду м. Київ від 03 грудня 2015 року про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Право та обов'язок». Постановляючи свою ухвалу у справі суд касаційної інстанції вказав положення ч.2 ст.294 ЦПК України, яке, на його думку, повинно застосовуватись при оскарженні ухвали, постановленої в порядку ст.389-6 ЦПК України [189].

Вищевикладений аналіз судової практики свідчить про нагальну необхідність внесення змін до чинного цивільного процесуального законодавства, що регламентує порядок постановлення ухвал про скасування рішення третейського суду або про відмову в його скасуванні. Вирішення даного питання є невідкладним завданням інституту цивільного судочинства, зважаючи на значну кількість вищевказаних проблем, що виникають у судів першої та касаційної інстанцій під час розгляду справ даної категорії.

На думку автора, законодавцем було цілком доцільно сформульовано імперативне положення щодо закінчення судового розгляду у справах про оскарження рішення третейського суду саме постановленням ухвали, а не ухваленням рішення суду. Чинним законодавством не надано повноважень державним судам перевіряти законність і обґрунтованість рішень третейського суду по суті на відповідність нормам матеріального або процесуального права. Розгляд справ досліджуваної категорії зводиться до виявлення того чи було третейським судом під час здійснення своїх повноважень по вирішенню спору дотримано процедурних вимог, установлених Законом України «Про третейські суди», і виявлення факту недотримання норм законодавства або недостатньої правової обґрунтованості рішення третейського суду не є підставою для його скасування.

Рішенням суду, як вже було встановлено в даному дослідженні, цивільний спір вирішується по суті, зі встановленням усіх обставин цивільної справи, виду і характеру правовідносин, що виникли між сторонами, а також відповідної правової норми, що підлягає застосуванню для вирішення суперечностей. Як зауважили в цьому аспекті Р. Куйбіда та О. Сироїд, будь-яке судове рішення, за наслідками розгляду справи, покликане внести юридичну визначеність у спірні правовідносини - зокрема надати захист правам чи інтересам сторони, якщо їх порушила, не визнала або оспорила інша сторона, а метою судового рішення в цілому є досягнення юридичної визначеності у спірних правовідносинах, яке переконує сторони і суспільство у справедливості суду, утвердженні ним прав людини та запобігає стану невизначеності в аналогічних ситуаціях [84, с. 11-12]. Вважаємо, що даний підхід повинен бути обов'язковим для врахування судами і під час вирішення справ про скасування рішення третейського суду.

З огляду на це, ухвалення нового рішення судом першої інстанції під час перегляду рішення недержавного суду, який сторони третейської угоди добровільно наділили повноваженнями щодо вирішення певної справи, було б нелогічним та не узгоджувалося б з одним із центральних інститутів галузі цивільного процесуального права - інституту судового рішення. Як вже зазначалось у попередніх розділах даної роботи, компетентний суд, здійснюючи провадження у справах про оскарження рішень третейських судів, не має статусу апеляційної інстанції, а тому не уповноважений вносити зміни до акту суду третейської юрисдикції.