Теоретичні проблеми ефективності цивільного судочинства

Загальне правило підсудності за місцем проживання (перебування, реєстрації) відповідача виконує також гарантійну функцію, захищаючи судову систему від явно необґрунтованих позовів. Покладання на позивача додаткових витрат матеріального і організаційного характеру, пов'язаних з явкою до суду за місцем проживання (перебування, реєстрації) відповідача, справедливе, тому що саме він шукає судового захисту, а правомірність його вимог ще підлягає перевірці.

Незважаючи на стабільно тривалу й успішну практику застосування, деякі вчені висловлюють критику загального правила територіальної підсудності. Зокрема, В. С. Анохін вважає, що принцип визначення підсудності справ судам першої інстанції за місцем перебування відповідача вимагає переосмислення. Учений підкреслює, що під час визначення підсудності необхідно виходити з сутності правового статусу сторін судового процесу. Відповідач у судовому спорі є порушником прав і законних інтересів позивача, тому визнається сильною стороною, і причому слабку сторону законодавець змушує звертатися до суду, що знаходиться на території сильної сторони, часто на значній відстані, що також не на користь слабкої сторони [16, с. 59-60].

З подібними зауваженнями навряд чи можна погодитися. Аргументи вченого про те, що відповідач - порушник прав і законних інтересів позивача не можуть бути взяті до уваги, тому що це тільки припущення, висловлене позивачем у позові. Більш обґрунтованою вбачається нам думка Г. П. Тимченка, згідно з якою норми, які ставлять відповідача у краще вихідне становище, не суперечать і принципу доступності судового захисту, тому що пред'явлення позову ще не означає обґрунтованості вимог позивача [487, с. 42].

Тому загальне правило визначення територіальної підсудності повинно бути збережене, а будь-які винятки з нього повинні мати досить вагомі підстави. Водночас слід звернути увагу на ті моменти, які б зменшили обсяг ресурсів сторони, необхідних для ведення процесу за межами її місця проживання (перебування, реєстрації). Серед іншого мова йде про можливість брати участь у засіданні за допомогою відеоконференцзв'язку, одержувати й передавати інформацію через мережу «Інтернет». Крім того, важливою є проблема стягнення судових витрат. Ця проблема має загальний характер, тому що являє собою окремий випадок питання виконання судових рішень. Водночас не можна не сказати про те, що можливі маніпуляції і спроби штучного обходу встановленого загального правила територіальної підсудності суттєво скоротилися б за умови поліпшення практики стягнення судових витрат.

Поряд із загальним правилом територіальної підсудності для деяких категорій справ установлена підсудність на вибір позивача, так звана альтернативна підсудність. У літературі визнано, що альтернативна підсудність установлена законом для таких категорій справ, у яких позивачі об'єктивно мають потребу у створенні для них найбільш сприятливих умов судочинства [292, с. 70]. Також учені згадують про те, що за допомогою альтернативної підсудності законодавець вирішує проблему пред'явлення позову у випадку неможливості застосування правил загальної підсудності, забезпечує можливість більш повного розгляду справи там, де зосереджена більшість засобів доказування [521, с. 197].

Розглядаючи перелік справ, у яких допускається підсудність на вибір позивача (ст. 28 ЦПК), зазначимо, що всі належні до нього категорії віднесені до правил пільгової підсудності через наявність достатніх підстав. Також привертає увагу той факт, що цей перелік не зазнав змін порівняно з редакцією ЦПК 2004 року.

Разом із тим, у літературі пропонується доповнити перелік вимог, з яких дозволяється альтернативна підсудність, зокрема позовами, пов'язаними із захистом честі, гідності й ділової репутації [487, с. 44-45].

Наступним видом територіальної підсудності є виключна підсудність.

Виключна підсудність визначає належність певних категорій справ до точно зазначених у законі судів, скасовуючи правила всіх інших видів територіальної підсудності (ст. 30 ЦПК). Цей вид підсудності характеризується як безумовно обов'язковий і незмінний [70, с. 95]. У науковій літературі зазначається, що у зв'язку з особливостями окремих позовних вимог обставини, що мають значення для розгляду справи, легше й швидше з'ясувати саме за місцем перебування матеріального предмета спору, більшості доказів, проведення основних процесуальних дій [521, с. 203].

О. Єфімов, описуючи виключну підсудність, підкреслює, що пред'явлення позову в деяких справах можливе тільки в точно визначеному законом суді [185, с. 35]. З такою характеристикою виключної підсудності можна погодитися лише частково. Адже для кожної справи, крім тих, у яких дозволена підсудність на вибір позивача, імперативно встановлена підсудність певному суду, і пред'явлення позову до іншого суду не допускається. У тих же випадках, коли в позивача є альтернатива, мова йде про вибір, обмежений кількома конкретними судами.

Тому ми підтримуємо авторів, які акцентують увагу на тому, що термін «виключна підсудність» слід тлумачити в контексті встановлення винятків із загальних правил, до яких належать загальне правило й альтернативна підсудність [355, с. 87-93]. Зазначимо також, що здебільшого норми, які регулюють виключну підсудність, визначають її без урахування місця проживання (перебування, реєстрації) сторін. Неможливість змінити правила виключної підсудності за згодою сторін також є важливою ознакою, що характеризує даний вид підсудності, однак у контексті чинного законодавства вона втратила своє значення. Водночас цілком можливо, що рішення законодавця відмовитися від договірної підсудності не є абсолютним і в майбутньому буде переглянуто.

У теорії цивільного процесу виділяється такий вид територіальної підсудності як підсудність за зв'язком справ. Раніше відповідні правила були відокремлені в одній нормі (ст. 113 ЦПК у редакції 2004 р.).

Проте в науковій літературі висловлена критика доцільності виокремлення зазначеного виду територіальної підсудності. Так, наприклад, Н. М. Бессараб у своєму дослідженні говорить наступне: «У літературі іноді називають такий вид територіальної підсудності, як підсудність за зв'язком справ, під якою розуміють підсудність, за якою заявлена вимога підлягає розгляду в суді, де розглядається інша пов'язана з нею вимога або справа. Аналіз усіх цих випадків дозволяє зробити висновок, що всі вони є окремими випадками інших видів територіальної підсудності, а тому виокремлення на кшталт підсудність за зв'язком справ недоцільне» [36, с. 12]. Цей підхід реалізований у чинній редакції ЦПК, у якому такий вид територіальної підсудності не відокремлений в окремій статті, а правила, які раніше визначалися як підсудність пов'язаних між собою вимог, належать до альтернативної й виключної підсудності.

У чинному законодавстві мова йде про підсудність вимог щодо зустрічного позову, позову третьої особи, що заявляє самостійні вимоги; вимог щодо укладання, зміни, розірвання і виконання правочину з вимогами щодо іншого правочину, укладеного для забезпечення основного зобов'язання; реєстрації майна і майнових прав, інших реєстраційних дій.

Незважаючи на обґрунтовану в літературі критику та очевидну тенденцію розвитку цивільного процесуального законодавства, ми вважаємо, що виокремлення такого виду підсудності є досить обґрунтованим. На нашу думку, у розглянутих випадках ознакою, на підставі якої визначається підсудність позову, є зв'язок вимоги, для якої встановлюється підсудність, з іншою вимогою. Відокремлення підсудності за зв'язком справ обумовлено тим, що цей вид підсудності об'єднує правила, що регулюють підсудність залежних вимог.

Так, установлюючи підсудність вимог до декількох відповідачів, законодавець говорить про те, що вона визначається на вибір позивача. Однак, можливість вибору позивача в цьому випадку не є ключовим акцентом. Сутність правила в тому, що підсудність вимоги до одного із співвідповідачів (обраному позивачем) визначає підсудність вимог до інших відповідачів.

Аналогічна ситуація і в інших випадках підсудності за зв'язком вимог.

Досить поширеною є думка, згідно з якою підсудність за зв'язком справ визначає, що позов повинен розглядати суд, який розглядає іншу, пов'язану з ним справу [98, с. 143]. Вбачається, що ця теза вимагає деякого уточнення. Вона повністю справедлива лише для визначення підсудності зустрічного позову. Разом із тим, під час визначення підсудності позову, пред'явленого до декількох відповідачів, справи, яку б уже розглядав суд, ще немає. Одержавши позовну заяву, адресовану декільком відповідачам, суддя встановлює підсудність кожної з вимог і одночасно підсудність позову в цілому.

Досить перспективним є запропонований у ЦПК у редакції 2017 року підхід до визначення підсудності вимог щодо укладання, зміни, розірвання і виконання правочину з вимогами щодо іншого правочину, укладеного для забезпечення основного зобов'язання, а також вимог щодо реєстрації майна і майнових прав, інших реєстраційних дій. Рішення пов'язати підсудність перерахованих вище вимог, які є додатковими, залежними від основних спірних правовідносин, з підсудністю основної вимоги, досить прагматичне і обґрунтоване. У науковій літературі розглядаються випадки маніпуляції з підсудністю, пов'язані з позовами, що випливають із додаткових зобов'язань [342, с. 40; 462, с. 103-119]. На усунення можливості для подібних зловживань спрямована запропонована новела. При цьому слід звернути увагу на таку особливість: у законодавстві встановлюється зв'язок підсудності не з підсудністю іншої справи, а з підсудністю вимоги, позов з якої може взагалі й не пред'являтися. Цей момент непрямо підкреслює первинність зв'язку підсудності власне вимог, а не цивільних справ.

З урахуванням того, що правила, які визначають спеціальні правила підсудності пов'язаних між собою вимог, у ЦПК у редакції 2017 року збережені й навіть розширені, вбачається, що законодавство не втрачає тієї якості регулювання підсудності за зв'язком вимог, якої досягнуто у процесі розвитку цивільної процесуальної доктрини і практики, і навіть примножує і розвиває її. Проте ми вважаємо, що відповідні правила повинні бути відокремлені як окремий вид територіальної підсудності та регламентовані окремою статтею ЦПК. У такому випадку нормативне регулювання буде більш послідовним і відповідним правовій природі, сутності й видам територіальної підсудності, що сприяє гармонії між нормативним регулюванням і доктриною цивільного процесу.

Окремо варто зупинитися на правилах визначення підсудності зустрічного позову у випадку, якщо підсудність за зв'язком справ вступає в конкуренцію з виключною підсудністю. Раніше чинний ЦПК не встановлює пріоритету того або іншого правила. Водночас у п. 39 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» № 3 від 01 березня 2013 р. висловлена така позиція: «Оскільки зустрічний позов незалежно від його підсудності пред'являється до суду за місцем розгляду первісного позову (ч. 2 ст. 113 ЦПК), на нього не поширюються правила виключної підсудності [381].

Однак, чинне законодавство пропонує протилежний підхід, регламентуючи його у ст. 30 ЦПК, що встановлює пріоритет виключної підсудності.

Питання конкуренції виключної підсудності і підсудності за зв'язком справ щодо зустрічного позову активно дискутується в науковій літературі. При цьому низка авторів надають перевагу підсудності за зв'язком справ [185, с. 35; 521, с. 209]. Інші ж стверджують про необхідність застосовувати правила виключної підсудності [36, с. 11; 67, с. 126; 177, с. 58-61].

Аналізуючи висловлені в теорії цивільного процесу аргументи, ми вважаємо, що під час визначення підсудності зустрічного позову, слід виходити з його правової природи. Суттєвою рисою зустрічного позову є його спільний розгляд з первісним. У процесуальній науці не підлягає сумніву правильність висновку, згідно з яким пред'явлення зустрічного позову може досягти своєї мети тільки за умови спільного та одночасного розгляду обох позовів [228, с. 22]. За слушним зауваженням М. Т. Арапова, зустрічний позов пред'являється в уже розпочатому процесі за первісним позовом і для спільного з ним розгляду. Не буде зустрічним позовом позов відповідача, заявлений після розгляду справи або протягом розгляду, але не для спільного розгляду, а для розгляду в іншому процесі [18, с. 9].

Таким чином, сама сутність зустрічного позову як засобу захисту відповідача полягає в його спільному розгляді з первісним позовом. Крім того, не слід не брати до уваги те, що в деяких випадках задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Тому окремий розгляд первісного й зустрічного позову в різних судах спотворює сутність досліджуваних процесуальних інститутів, загрожує постановленням взаємно суперечливих рішень. Відповідно, на нашу думку, підсудність зустрічного позову повинна визначатися підсудністю первісного позову, навіть у тому випадку, якщо предмет зустрічного позову становить вимогу, для якої в законі встановлена виключна підсудність. З огляду на сказане, ми не можемо підтримати правило, запропоноване у ст. 30 ЦПК України у редакції 2017 року.

Чинним законодавством передбачений також такий вид підсудності як підсудність за ухвалою суду. Н. М. Бессараб стверджує, що підсудність за ухвалою суду є відносно новим видом територіальної підсудності, згідно з яким територіальна юрисдикція суду визначається на підставі ухвали суду. Застосовується вона у випадках, чітко визначених законом [36, с. 15]. До таких випадків належать справи, однією зі сторін у яких є суд або суддя, а також справи за участю громадян України, якщо обидві сторони проживають за її межами (статті 26, 29 ЦПК).

Окремі автори називають цей вид підсудності родовим [521, с. 193, 210], проте із застосуванням цього терміна важко погодитися, тому що він суперечить усталеному тлумаченню процесуальних понять.

Правила, що містяться у ст. 26 ЦПК, заслуговують на позитивну оцінку. Разом з тим вони вимагають подальшого вдосконалення. Зокрема, у літературі висловлена цілком обґрунтована думка, згідно з якою суд (тим більше суддя) може брати участь у цивільному судочинстві як третя особа. У таких випадках доцільно також визначати підсудність справи за ухвалою вищого суду [574, с. 107]. Така пропозиція заслуговує на підтримку.

Крім того, редакція відповідних норм потребує деякого розширення й деталізації. Зокрема, безпосередньо з тексту закону неможливо встановити, мова йде тільки про територіальну підсудність або дана норма регулює також правила визначення функціональної підсудності. Проте у п. 35 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» № 3 від 01 березня 2013 р. коментована норма одержала розширене тлумачення. Серед іншого, зазначено наступне: «Підсудність справ в апеляційній інстанції (розгляд апеляційних скарг) у випадку, якщо однією зі сторін у справі є апеляційний суд або суддя цього суду, визначається постановою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ» [381]. На нашу думку, доцільно закріпити відповідне правило в законі.

Цивільне процесуальне законодавство України до внесення до нього змін Законом України від 07 липня 2010 р. « Про судоустрій і статус суддів» передбачало існування договірної підсудності. На сьогодні можливість для сторін домовитися щодо суду, до якого вони будуть звертатися для вирішення спору, передбачена лише в ч. 2 ст. 28 ЦПК для подружжя у справах про розірвання шлюбу. При цьому даний випадок договірної підсудності, єдиний у чинному цивільному процесуальному законодавстві, має досить обмежений характер, оскільки подружжя могло в договірному порядку визначитися з підсудністю справи, враховуючи лише зареєстроване місце проживання або перебування позивача або відповідача [36, с. 11].

Очевидно, причиною суттєвого обмеження сфери застосування договірної підсудності стало можливе порушення права однією зі сторін на «свій суд». У літературі деякі автори висловлюють негативне ставлення до договірної підсудності. Так, на думку В. С. Анохіна, не витримує критики норма цивільного процесуального законодавства щодо договірної підсудності. Наявність даної норми в цивільному процесуальному законодавстві зумовлює факти надання необґрунтованих преференцій одній зі сторін цивільно-правового, господарського договору і свідчить аж ніяк не про демократичність законодавства, а про порушення рівності сторін цивільних правовідносин перед законом [16, с. 60]. М. Г. Єлисєєв зауважує, що свобода вибору місця суду приховує в собі небезпеку бути свободою лише для однієї зі сторін і перетворитися в обмеження процесуальних можливостей для іншої [181, с. 191].

Водночас більшість вітчизняних учених вважають відмову від договірної підсудності помилкою. Так, наприклад, Н. Г. Яценко обґрунтовує необхідність повернення положення про договірну підсудність, оскільки цей інститут цивільного процесуального законодавства забезпечує дотримання інтересів сторін і дозволяє їм самим обрати суд для вирішення спорів, що сприяє забезпеченню принципу диспозитивності цивільного судочинства, зокрема, надає право вибору підсудності сторонами спору [575, с. 8]. Аналогічна думка висловлена також Л. А. Островською [343, с. 19], Н. О. Петренко [354, с. 71] й іншими авторами.

Зазначимо, що, враховуючи всю справедливість зауважень щодо можливих зловживань договірною підсудністю, цей інститут досить розвинений і затребуваний у європейському правовому просторі, що свідчить про те, що сама по собі договірна підсудність не порушує права на «свій суд» і інших вимог справедливості цивільного судочинства, є сучасним процесуальним механізмом. Не заглиблюючись у деталі, висловимо свою думку із приводу напряму, у якому слід вирішувати проблему. Чинне законодавстві, що практично виключає договірну підсудність, не завжди сприяє досягненню цілей судочинства найбільш раціональним способом. Адже справедливо, що договірна підсудність створює багато переваг для сторін, додаткові зручності, оскільки надає право самим обирати найбільш зручний у територіальному відношенні суд [112, с. 74]. Тому сферу застосування договірної підсудності доцільно розширити.

Водночас слід взяти до уваги і суворо усунути можливості зловживань, установивши заборону на зміну підсудності за домовленістю сторін у всіх сумнівних випадках. Так, більшість авторів указують на принципову неможливість зміни правил родової підсудності [386, с. 264], хоча є й учені, що обґрунтовують протилежну думку [134, с. 11].

Також не підлягає зміні за згодою сторін виключна підсудність. Крім того, слід усунути можливість зміни правил підсудності за зв'язком вимог. Традиційно в тих правопорядках, які допускають договірну підсудність, обмежується її застосування у відносинах за участю споживачів, що є цілком обґрунтованим.

На нашу думку, заслуговує на серйозну увагу пропозиція М. Г. Єлисєєва, який, посилаючись на досвід європейських держав, вважає, що сторони, одна з яких не є підприємцем, можуть за згодою між собою змінити територіальну підсудність спору тільки після його виникнення [181, с. 198]. Продовжуючи цю думку, ми пропонуємо встановити правило, за яким сторони мають право за домовленістю визначити підсудність тільки тих справ, у яких судом уже відкрите провадження. У таких випадках сторони спору будуть укладати угоду про підсудність конкретної справи, а не розраховувати на те, що спір ніколи не виникне. Це допоможе уникнути обмеження прав однієї зі сторін через легковажне її ставлення до визначення підсудності можливих у майбутньому спорів, що є основною причиною необдуманого підписання договорів, до умов яких включений пункт про договірну підсудність. Водночас цей механізм дозволить реалізувати необхідний обсяг диспозитивності для раціоналізації правил, що встановлюють місце розгляду справи у випадку, якщо визначений законом суд є незручним для обох сторін.

Також слід підтримати тих авторів, які наполягають на необхідності детальної розробки питань щодо форми договору про підсудність, фіксації моменту укладання договору, вирішення питань, пов'язаних із порушенням договірної підсудності [487, с. 50].

Передбачаючи систему правил територіальної підсудності, законодавець визначає й певні наслідки їх порушення.

Відповідно до чинного законодавства, якщо порушення правил підсудності буде встановлено суддею до відкриття провадження у справі, заява повертається позивачеві. Якщо після - справа передається за підсудністю. Також у законодавстві продубльована норма, що забороняє спори про підсудність між судами. На нашу думку, справедливим є погляд авторів, які стверджують, що необхідно передбчити механізм вирішення спору між судами про підсудність. Так, наприклад, Г. П. Тимченко пропонує вилучити із ЦПК положення: «Спори між судами про підсудність не допускаються» і законодавчо передбачити порядок вирішення спорів про підсудність [485, с. 157]. Такий підхід є раціональним, тому що спрямований не на приховування наявної проблеми, а на її вирішення.

Відповідно до чинного законодавства у випадку, коли порушення правил підсудності встановлено у процесі судового розгляду, суд зобов'язаний розглянути й вирішити справу, тому що заборонена передача до іншого суду справи, яка розглядається судом.

У ЦПК відповідне правило викладено в такий спосіб: справа, прийнята судом до свого провадження з дотриманням правил підсудності, повинна бути розглянута ним у тому випадку, якщо у процесі розгляду справи вона стало підсудна іншому суду, за винятком випадків, коли внаслідок зміни у складі відповідачів справа належить до виключної підсудності іншого суду.

Такий підхід слід оцінити позитивно. У літературі чимало уваги приділяється проблемам маніпуляції з підсудністю, у результаті якої позивач одержує можливість змінити підсудність спору [335, с. 83-91; 462, с. 103-119; 291, с. 150-171]. Поширеним прикладом такої маніпуляції є пред'явлення позову до декількох відповідачів, один із яких вказується виключно заради можливості вибрати підсудність за місцем його проживання (перебування, реєстрації). Надалі позивач від вимог до такого відповідача відмовляється, а позов продовжує розглядатися в тому суді, який був обраний позивачем за допомогою залучення до позову неналежного співвідповідача. Водночас вважаємо, що запропоноване правило не слід обмежувати виключною підсудністю, а слід поширити на всі випадки, коли внаслідок зміни у складі відповідачів справа стає підсудною іншому суду.

Зазначимо також, що деякі найпоширеніші маніпуляції з підсудністю визначені ЦПК як зловживання процесуальними правами (п. 4 ч. 2 ст. 44 ЦПК у редакції 2017 р.). Проте досить прогнозовані труднощі у кваліфікації дій учасників судочинства як зловживань процесуальними правами і застосуванні відповідних наслідків, тому встановлення конкретного правила щодо визначення підсудності в подібних випадках вбачається нам обґрунтованим.

Раніше законодавство передбачало, що встановлення порушення правил підсудності під час апеляційного перегляду рішення може бути підставою для скасування рішення судом апеляційної інстанції з ухваленням нового рішення, якщо порушення правил підсудності призвело до неправильного вирішення справи (ст. 309 ЦПК у редакції 2004 р.).

Проте у ЦПК у редакції 2017 р. суттєво змінені наслідки встановлення порушення підсудності під час апеляційного перегляду судового рішення.

По-перше, передбачається, що за умови скасування рішення, ухваленого з порушенням підсудності, справа спрямовується на новий розгляд до суду першої інстанції за встановленою підсудністю. Такий підхід вбачається більш обґрунтованим, тому що відповідно раніше було передбачено, що суд апеляційної інстанції, установивши порушення підсудності, повинен сам розглянути справу по суті. Очевидна процесуальна економія оберталася прихованою зміною родової підсудності справи і фактичним позбавленням учасників справи однієї інстанції через поєднання функцій апеляційного перегляду і розгляду справи по суті. Тому можна лише схвалювати спробу реалізації в законодавстві послідовної відповідності між характером виявлених апеляційною інстанцією порушень і застосовуваними наслідками.

По-друге, скасування судового рішення, ухваленого з порушенням підсудності, залежить від факту заявлення апелянтом у суді першої інстанції про непідсудність справи даному суду.

Порівнюючи норми чинного законодавства і правила, наявні раніше, зазначимо, що питання щодо наслідків порушення правил підсудності, виявлених в апеляційній інстанції, у теорії цивільного процесу належить до дискусійних.

Деякі вчені автори підтримують позицію законодавця і вказують на неможливість скасування правильного судового рішення на підставі порушення правил підсудності [386, с. 272].

Інші ж процесуалісти стверджують, що порушення правил підсудності цивільних справ повинно розцінюватися як безумовна підстава для скасування рішення суду першої інстанції [184, с. 8]. Наприклад, Н. Є. Керноз і І. В. Берднік пропонують внести зміни до ЦПК і кваліфікувати порушення правил підсудності як обов'язкову підставу для скасування або зміни судового рішення [225, с. 163].

Для того, щоб визначитися із кваліфікацією порушення правил підсудності як безумовної або умовної підстави для скасування судового рішення в апеляційній інстанції, слід звернутися до природи так званого «права на свій суд» і розглянути питання про те, наскільки воно конкретне, наскільки до якого ступеня «свій» суд захищає це право. Йдеться про належність суду до певної ланки судової системи або про конкретний суд з багатьох однорідних?

Підкреслимо, що конвенціональна норма (ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) нічого не говорить про підсудність, тим більше про право на «свій суд». У ній мова йде про суд, створений на підставі закону. Більш суворе тлумачення права на «свій суд» у контексті підсудності дає вже норма чинного законодавства - ст. 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» гарантує, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона належить за процесуальним законом [383]. Очевидно, що ця норма суперечитиме чинним правилам визначення наслідків порушення підсудності справи. Однак, на нашу думку, саме підхід, реалізований у ЦПК у редакції 2017 року, більше відповідає сутностіі самого права на справедливий судовий розгляд з урахуванням дії комплексу процесуальних принципів, зокрема таких, як змагальність, рівність можливостей і правової визначеності.

Сучасна організація судової системи передбачає, що однорідні суди не надають переваг для тієї або іншої сторони, оскільки діють на підставі того самого матеріального і процесуального закону. Кваліфікація суддів судів однієї ланки також приблизно однакова. Тому жодних правових переваг або недоліків для учасників справи, зумовлених розглядом справи в якому-небудь із багатьох однорідних судів, об'єктивно не може бути.

Усі переваги й недоліки містяться у площині матеріально-забезпечувальній. Територіальна підсудність справи впливає на віддаленість сторін від суду. Відстань збільшує розмір транспортних витрат, а також суттєво впливає на необхідний обсяг часових і організаційних ресурсів. Усе це призводить до збільшення розміру судових витрат тієї сторони, яка віддалена від суду. Усі ці фактори досить значні. Складно не погодитися з М. Г. Єлисєєвим у тому, що здебільшого доступність і справедливість правосуддя залежать від місця судового розгляду. Його віддаленість і пов'язані із цим незручності можуть стати для сторони важкою або навіть непереборною перешкодою для захисту її законних інтересів [181, с. 191]. Проте підкреслимо, що переваги й недоліки мають не правовий, а ресурсний характер.

З позиції витрат судової системи також слід зазначити стабільно більш високу ресурсоємність тих справ, у яких сторони (одна або обидві) віддалені від суду. Виникає вона у зв'язку з більш частими випадками відкладання судового розгляду через проблеми із транспортом, необхідністю більш ретельного планування і призначення судових засідань, більш значної тривалості строку, достатнього для належного повідомлення учасників справи тощо. У випадку, якщо в позивача і відповідача відрізняється «свій суд», збільшення витрат судової системи на розгляд такого позову неминуче, незалежно від того, у якому суді справа буде розглянута. Однак для сторін справи має істотне значення, кому з них буде надана перевага під час визначення правил підсудності, тому що непропорційно збільшаться витрати лише однієї сторони.

Л. О. Терехова говорить про те, що всі безумовні підстави для скасування рішення пов'язані з порушенням основних принципів судочинства, проте правила підсудності до таких не належать. Підкреслює також автор різноманіття і розгалуженість правил підсудності, спірність застосування тих або інших положень, і доходить висновку, що якщо сам момент визначення підсудності в межах чинного законодавства не є незаперечним, то не можна говорити про порушення правил підсудності як про безумовну підставу для скасування судового рішення [481, с. 393-394].

О. В. Шачаніна вбачає необхідність відмови від безумовного характеру порушення підсудності як підстави для скасування судового рішення в конкуренції прав. З одного боку, захисту підлягає право одного з учасників справи на розгляд його справи в тому суді й тим суддею, до підсудності якого вона віднесена законом. Водночас очевидно й те, що скасування рішення за таких обставин буде суперечити інтересам усіх інших учасників процесу, а також держави, які будуть змушені витрачати час і засоби на повторний розгляд справи, який із високим ступенем імовірності завершиться з тим же результатом [551, с. 210].

У контексті тлумачення права на «свій суд», джерелом якого є ст. 6 Конвенції, досить цікаво розглянута Європейським Судом із прав людини справа «Сутяжник проти Росії», у якій Суд висловився за те, що право на законний суд не можна тлумачити виходячи з «юридичної чистоти», тобто з формального застосування норм права без урахування інтересів зацікавлених осіб і суспільства. Європейський Суд із прав людини визнав, що правил, які стосуються юрисдикції, у принципі повинні дотримуватися, однак «за конкретних обставин цієї справи Європейський Суд не вбачає яку-небудь нагальну суспільну необхідність, яка б виправдала порушення принципу правової визначеності. Рішення було скасовано насамперед в інтересах правового пуризму, а не з метою усунення помилки, що має істотне значення для судової системи [463].

Таким чином, право на «свій суд» у контексті вибору з кількох судів однієї ланки судової системи не має власне правового змісту, його сенс полягає в тому, на яку зі сторін на законодавчому рівні покладений тягар несення додаткових витрат та інші організаційні незручності. З урахуванням сказаного, кваліфікація порушення правил територіальної підсудності як безумовної підстави для скасування судового рішення судом апеляційної інстанції вбачається нам невідповідною сутності права на «свій суд», його місцю і значенню в системі процесуальних прав.

Позиціонування порушення правил територіальної підсудності як умовної підстави для скасування судового рішення актуалізує питання умов, необхідних для її застосування. Як такі розглядаються правильність рішення (ЦПК у редакції 2004 р.) і заявлення відповідних заперечень апелянтом у процесі розгляду в суді першої інстанції (ЦПК у редакції 2017 р.). Порівнюючи їх, зазначимо, що інтерес у реалізації права на «свій суд», насамперед, мають сторони, вони і повинні вживати необхідних заходів щодо його реалізації й захисту. Слушним є зауваження щодо того, що ефективність судового захисту інших конституційних прав - права на житло, права власності, права спадкування, права на землю, на працю, на соціальне забезпечення, на освіту і інших прав, що захищаються за правилами цивільного судочинства, залежить від того, наскільки їх власники були активні в суді першої інстанції [551, с. 210]. Логічним і послідовним буде застосування подібного підходу і щодо права на «свій суд».

О. О. Борисова, досліджуючи порушення правил підсудності, вважає, що воно може бути підставою дляя скасування тоді, коли в суді першої інстанції відповідач заявляв заперечення щодо підсудності справи, але це заперечення не було взято судом до уваги. Якщо ж уперше питання про порушення правил підсудності поставлено в апеляційній скарзі, то рішення не може бути скасовано, оскільки передбачається, що сторони використовували правило договірної підсудності [54, с. 73].

Учені зауважують, що в багатьох державах у випадку відсутності заперечень відповідача щодо підсудності справи суду, що прийняв його до свого провадження, цей суд через спеціально регламентуючі дану ситуацію законодавчі положення стає компетентним для його розгляду [551, с. 210]. Регламент Ради Європейського Союзу закріплює «мовчазну згода відповідача», яка виражено в явці відповідача до суду, обраного позивачем, винятком є лише явка відповідача, пов'язана з наміром оскаржити підсудність [393]. Багатьма вченими підтримується доктрина естопель, що обмежує заперечення проти непідвідомчості або непідсудності справи з боку відповідача моментом першої заяви по суті справи щоб уникнути зловживань процесуальними правами [293, с. 155]. Таким чином, беручи до уваги викладені вище аргументи і враховуючи закордонний досвід, ми вважаємо, що активна позиція сторони, право на «свій суд» якої порушено судовим рішенням, повинна бути неодмінною умовою реагування з боку апеляційного суду.

Переходячи до питання, чи повинен оцінювати суд апеляційної інстанції правильність судового рішення, ухваленого з порушенням правил підсудності, за наявності своєчасних зауважень апелянта, зазначимо, що в цьому випадку слід керуватися загальними підходами до значущості порушень процесуальних норм. Проблема стабільності правильного рішення, винесеного з порушенням процесуальних норм, привертає увагу багатьох учених, однак дотепер не має однозначного розв'язання. На нашу думку, найбільш обґрунтованим є визначення в законі випадків істотного порушення норм процесуального права, за наявності яких правильність винесеного рішення не підлягає оцінюванню апеляційним судом. Інші ж порушення процесуальних норм повинні оцінюватися у зв'язку із правильністю ухваленого рішення. І саме до суттєвих порушень норм процесуального права слід віднести порушення правил підсудності [487, с. 50]. Вважаємо, що у випадку, коли суд першої інстанції, ігноруючи справедливе заперечення кого-небудь із учасників справи щодо непідсудності позову, розгляне його і ухвалить судове рішення, порушення не просто процесуальних норм, але й сутності права на доступ до правосуддя буде таким, що ставить під сумнів саму можливість винесення справедливого рішення.

Тому підхід, реалізований у ЦПК у редакції 2017 року, вбачається нам таким, що заслуговує на усіляку підтримку. Водночас зауважимо, що слід обмежити момент заявлення про непідсудність справи в суді першої інстанції початком розгляду справи по суті, зробивши виняток лише для випадків, обумовлених поважними причинами.

Законодавство передбачає право на оскарження ухвали про відкриття провадження у зв'язку з підсудністю, а також про передачу справи на розгляд іншого суду. Крім того, видається доцільним передбачити в законодавстві також і право на оскарження ухвали про відмову в передачі справи за підсудністю. Реалізація такого права дозволить скоротити випадки скасування судових рішень за умови порушень правил підсудності, оскільки особа, що заявила відповідне клопотання та одержала відмову в суді першої інстанції, зможе вчасно передати розгляд питання про підсудність справи до апеляційної інстанції. Таким чином, питання підсудності буде розглянуто апеляційним судом до ухвалення рішення, що сприятиме стабільності майбутнього судового рішення у справі [153, с. 135-148].

Підбиваючи підсумок дослідженню правил територіальної підсудності, ми можемо зробити наступні висновки.

Територіальна підсудність цивільних справ являє собою систему правил, що розкривається через види підсудності, до яких слід віднести загальну підсудність, альтернативну підсудність, виключну підсудність, договірну підсудність, підсудність за зв'язком вимог і підсудність за визначенням суду. Виокремлення зазначених видів засновано не тільки на законодавстві, але й на доктрині цивільного процесуального права, тому що норми закону можуть згодом змінюватися, а підстави відокремлення того або іншого виду підсудності полягають у його специфічних ознаках.

Не підлягає сумніву справедливість запровадження загального правила підсудності справ за місцем проживання (перебування, реєстрації) відповідача. Розгляд і вирішення справ, у яких учасники справи належать до території функціонування різних судів, пов'язано зі збільшенням витрат як судової системи, так і учасників справи. Тому, маючи на меті зменшення обсягу необхідних матеріальних, часових і організаційних витрат, слід звернути увагу на ті моменти, які б зменшили обсяг ресурсів сторони, необхідних для ведення процесу за межами її місця проживання (перебування, реєстрації), а саме можливість брати участь у засіданні за допомогою відеоконференцзв'язку, одержувати і передавати інформацію через мережу «Інтернет», удосконалення правового механізму стягнення судових витрат тощо.

У системі правил, що визначають підсудність цивільних справ, об'єктивно відокремлюється кілька положень, які встановлюють спеціальні правила підсудності пов'язаних між собою вимог, що дає нам підстави говорити про доцільність нормативного відокремлення такого виду територіальної підсудності (підсудність за зв'язком вимог). При цьому на особливу увагу заслуговує регулювання правил визначення підсудності зустрічного позову, яка, на нашу думку, повинна визначатися підсудністю первісного позову, навіть у тому випадку, якщо предмет зустрічного позову становить вимогу, для якої в законі встановлена виключна підсудність.

Передбачені в чинному законодавстві правила підсудності за ухвалою суду являють собою розвиток інституту підсудності відповідно до тенденцій розвитку суспільних відносин: збільшення кількості цивільних справ за участю суддів (суду), а також справ, у яких обидві сторони, що є громадянами України, проживають за її межами. Позитивно оцінюючи даний вид підсудності, зазначимо, що він вимагає подальшого вдосконалення. Зокрема, доцільно закріпити в законі правило, згідно з яким підсудність справ в апеляційній інстанції (розгляд апеляційних скарг) у випадку, якщо однією зі сторін у справі є апеляційний суд або суддя цього суду, визначається постановою судді вищої інстанції.

Сучасний етап розвитку цивільного процесуального законодавства характеризується відсутністю договірної підсудності. Вважаємо такий підхід не зовсім правильним через безпідставне обмеження диспозитивності сторін і відмову від реальної можливості підвищення ефективності судочинства. Тому сферу застосування договірної підсудності доцільно розширити. З метою уникнення можливих зловживань слід установити заборону на зміну правил родової і виключної підсудності, підсудності за зв'язком справ, а також підсудності справ у відносинах за участю споживачів. Крім того, ми пропонуємо встановити правило, за яким сторони мають право за домовленістю визначати підсудність тільки тих справ, у яких судом уже відкрито провадження.

Оцінюючи регламентацію наслідків порушення правил підсудності, зазначимо, що норми чинного законодавства вимагають удосконалення, тому що вони недостатньо захищають відповідні правила підсудності, а за допомогою них - і право на доступ до суду. Зокрема, більше відповідає сутності права на «свій суд» надання суду можливості реагувати на зловживання процесуальними правами під час встановлення підсудності кількох пов'язаних вимог або вимог до кількох відповідачів. Також слід передбачити механізм вирішення спорів між судами про підсудність через об'єктивність їх виникнення. Потребують редагування і наслідки визначення порушення правил підсудності в результаті апеляційного перегляду судового рішення, які повинні виражатися у скасуванні рішення зі спрямуванням справи на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до встановленої підсудності за умови, що апелянт заявляв про непідсудність справи в суді першої інстанції до початку розгляду справи по суті, крім випадків, коли відсутність такої заяви в суді першої інстанції було обумовлено поважними причинами.

1. Цивільне судочинство, для того, щоб втілювати в собі правосуддя, повинно володіти певними якостями. Важливим орієнтиром в дослідженні ознак правосуддя є ст. 6 Конвенцій, в якій зроблена спроба вираження уявлень сучасного суспільства про роль і значення правосуддя, а також відображені найбільш суттєві вимоги до судочинства. Слід розділити поняття права на справедливий суд і справедливість судочинства (судової процедури): тоді як право на справедливий суд має широкий обсяг і реалізується в масштабах усієї правової системи, про справедливість судової процедури цілком можливо говорити в межах окремої галузі процесуального права. Ознаками судочинства, що характеризують його в контексті відповідності правосуддю, є: публічність, розумний строк, неупередженість і незалежність суду, справедливість процедури (належна процедура), правосудность рішення.

2. Концепція належної судової процедури формується каузально, окремими положеннями, що включають характеристику того або іншого аспекту судочинства. В якості основних елементів належної процедури (справедливого судочинства) в цивільному процесі сформувалися і отримали визнання положення змагальності, рівності можливостей сторін, мотивованості судових рішень, права на свій суд (раціональності судової юрисдикції) і так далі. Узагальнюючи їх, слід дійти висновку, що як ознака правосудності цивільного судочинства в найбільш загальному вигляді справедливість розгляду цивільної справи (належна судова процедура) передбачає, що кожен з учасників судочинства не опиняється в положенні, що істотно порушує його права або інтереси, а суд виконує свої обов'язки щодо вирішення і розгляду справ максимально сумлінно.

3. Важливою складовою належної судової процедури є вірне визначення цивільної юрисдикції. Додатково аргументовано висновок про те, що основою розмежування цивільної юрисдикції і інших видів судових юрисдикцій має бути правова природа справи, а саме належність спору до категорії господарських або публічно-правових. Зокрема, доведено, що суб'єктний і предметний критерій розмежування судових юрисдикцій в практичній своїй площині не протиставляються, а спрямовані на досягнення однієї і тієї же меті - встановлення правової природи справи.

4. При вирішенні проблеми розмежування судових юрисдикцій слід брати до уваги причини формування спеціалізованих судів і диференціації судочинства на види. Враховуючи, що адміністративне судочинство - найбільш пільговий і доступний порядок з трьох наявних, а господарське - найбільш суворий і витратний, юрисдикція адміністративного суду повинна тлумачитися розширено, а господарського - обмежено.

5. Внутрішня структура цивільної юрисдикції реалізується через категорію підсудності. Територіальна підсудність цивільних справ є системою правил, що розкривається через види підсудності, до яких слід віднести загальну підсудність, альтернативну підсудність, виняткову підсудність, договірну підсудність, підсудність за зв'язком вимог і підсудність за ухвалою суду.

6. Обґрунтовано ряд змін до чинного цивільного процесуального законодавства України, серед яких:

- запропоновано встановити правило визначення підсудності зустрічного позову відповідно до підсудності первинного позову, навіть у тому випадку, якщо предмет зустрічного позову складає вимогу, для якої в законі встановлена виняткова підсудність;

- обґрунтована доцільність встановлення підсудності справ в апеляційній інстанції (розгляд апеляційних скарг) за ухвалою судді вищестоящої інстанції у разі, якщо однією із сторін у справі є апеляційний суд або суддя цього суду;

- доведена необхідність розширення сфери застосування договірної підсудності.

4. Проблеми ефективності підготовки цивільних справ до судового розгляду

4.1 Підготовка цивільних справ до судового розгляду: загальні положення

Розвиток процесуальних правовідносин передбачає поступову зміну етапів судочинства, які в теорії цивільного процесу називаються стадіями. Кожна стадія характеризується своїми процесуальними цілями, суб'єктами, процесуальними рішеннями та іншими особливостями. Ефективність цивільного судочинства безпосередньо пов'язана з раціональною організацією процесу, яка значно залежить від його стадійності, що передбачає оптимальне співвідношення стадій, відповідності поставлених цілей і доступних процесуальних засобів, послідовного розвитку процесуальних відносин.

Традиційно під стадією процесу розуміється сукупність процесуальних дій або певний етап розвитку процесу, об'єднані загальною найближчою процесуальною метою [199, с. 8]. У науковій літературі висловлені різні думки із приводу поняття стадії цивільного процесу, кількості стадій у цивільному судочинстві і їх ознак [34, с. 14-15; 172; 455; 391; 477, с. 7-8]. Із наявних у науці позицій найбільш аргументованою нам вбачається теорія правозастосовних циклів, які опосередковують провадження в суді однієї інстанції, кожний з яких поділяється на три стадії (відриття провадження, підготовка до судового розгляду, судовий розгляд) [174, с. 20-21; 188, с. 105-106; 339, с. 30]. Відповідно, ми підтримуємо думку тих авторів, які вказують на доцільність відокремлення стадії підготовки справи до розгляду як під час провадження у справі по першій інстанції, так і у провадженнях по перегляду судових рішень [52; 187; 433]. Таким чином, провадження в суді кожної інстанції (процесуальний цикл) передбачає наявність таких стадій: відкриття провадження, підготовка до розгляду, розгляд і вирішення справи.

Стадія підготовки цивільної справи до судового розгляду має особливе значення для ефективності цивільного судочинства через те, що основним її призначенням є створення умов для наступного судового розгляду. Стадія підготовки спрямована на те, щоб цілі судочинства були досягнуті з мінімальними витратами часу й засобів. Таким чином, саме по собі відокремлення стадії підготовки справи до розгляду у процесі еволюції цивільного процесу зумовлено прагненням до підвищення ефективності судочинства. Стадія підготовки справи до судового розгляду являє собою процесуальний інститут, цільове призначення якого безпосередньо полягає в підвищенні ефективності цивільного судочинства. Тому аналіз стадії підготовки цивільної справи до судового розгляду в контексті дослідження ефективності цивільного судочинства вбачається досить перспективним.

Проблеми підготовки справи до судового розгляду розглядаються у працях таких учених, як Л. Н. Бондаренко-Зелінська, Я. Х. Беков, М. О. Бороздіна, Д. І. Закірова, В. Х. Ковін, Д. Д. Луспеник, М. Л. Скуратівський, Г. П. Тимченко, О. С. Шумейко і багатьох інших. Разом із тим не всі питання одержали своє вирішення, значна кількість проблем є дискусійними. Законодавство далеке від ідеалу, а судова практика свідчить про необхідність його вдосконалювання.

Ми підтримуємо тих авторів, які говорять про необхідність формування цілісної концепції підготовки справи до судового розгляду [468, с. 265]. При цьому зазначимо, що діяльність щодо підготовки справи до судового розгляду повинна бути детермінована метою підвищення ефективності судового розгляду і судочинства у справі взагалі. Водночас створення цілісної концепції підготовки справи до судового розгляду можливе лише на підставі визначення місця цієї стадії у структурі цивільного судочинства, формулювання цілей і завдань стадії підготовки, установлення системних зв'язків усередині стадійної структури цивільного процесу. Тому правильне визначення цілей стадії підготовки є запорукою повноцінного використання потенціалу підвищення ефективності судочинства.

У ЦПК відсутні норми, які визначають цілі підготовчого провадження, проте передбачені його завдання. У відповідності зі ст. 189 ЦПК завданнями підготовчого провадження є: 1) остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу; 2) з'ясування заперечень проти позовних вимог; 3) визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів; 4) вирішення відводів; 5) визначення порядку розгляду справи; 6) вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті.

Серед учених думки із приводу цілей стадії підготовки справи до судового розгляду відрізняються.

Н. Л. Бондаренко-Зелінська вважає, що мета стадії підготовки полягає в забезпеченні правильного і своєчасного розгляду й вирішення справи у відповідному провадженні [52, с. 4].

Д. Д. Луспеник говорить про створення умов для забезпечення правильного і своєчасного вирішення справи та ухвалення законного й обґрунтованого рішення [69, с. 152; 292, с. 144].

На думку В. Ф. Ковіна, мета підготовки справи до судового розгляду полягає в забезпеченні вирішення справи в одному судовому засіданні з дотриманням установлених законом процесуальних строків розгляду цивільних справ, ухваленні законного й обґрунтованого рішення, його реального виконання і вживання належних заходів профілактичного характеру [233, с. 6]. Про спрямованість на вирішення в першому ж судовому засіданні говорять і інші автори [282, с. 13; 441, с. 14-16; 389, с. 4].

Деякі процесуалісти позиціонують як одну із самостійних цілей підготовки справи до судового розгляду з'ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду [459, с. 408], примирення сторін [199, с. 7].

Я. Х. Беков вважає, що існують дві мети підготовки справи: основна (самостійна) - забезпечення своєчасного і правильного розгляду справи та другорядна (остаточна) - забезпечення економії процесу [32, с. 6].

Інші вчені вказують на створення умов «для мінімізації можливих втрат часу і засобів, обумовлених виникненням різного роду перешкод у процесі судового розгляду справи» [340, с. 14-15], оптимізацію судового процесу і вирішення його проблем [509, с. 48-58], сприяння виконанню завдань цивільного судочинства з меншими витратами зусиль і часу [292, с. 146].

Г. О. Жилін, визначаючи мету підготовки щодо касаційної інстанції, говорить про забезпечення своєчасної і якісної перевірки законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції по касаційній скарзі [187, с. 6].