Конституційні засади забезпечення права на житло в Україні

Практичне значення одержаних результатів зумовлено актуальністю дослідження, його новизною та висновками теоретичного і прикладного характеру.

Сформульовані в дисертації висновки та пропозиції можуть бути використані:

- у правотворчій діяльності - при підготовці проектів законів і підзаконних актів щодо забезпечення права на житло в Україні;

- у науково-дослідницькій роботі - для врахування у подальших наукових дослідженнях з питань гарантій конституційного права на житло;

- у навчальному процесі - при підготовці відповідних розділів підручників та навчальних посібників з конституційного права України, конституційного права зарубіжних країн, порівняльного конституційного права, у процесі викладання відповідних навчальних дисциплін і спецкурсів у вищих навчальних закладах, центрах перепідготовки та підвищення кваліфікації державних та муніципальних службовців, у науковій роботі студентів і аспірантів;

- у правовиховній роботі - для підвищення правової культури населення, державних службовців та працівників органів місцевого самоврядування;

- у правозахисній діяльності - як теоретичний матеріал роз'яснення громадянам їхніх прав і свобод, а також підвищення рівня толерантності в суспільстві.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є завершеною, самостійною науковою роботою. Для обґрунтування власних висновків, узагальнень, пропозицій, у роботі аналізувались праці інших науковців, норми національного та міжнародного законодавства, на які обов'язково є посилання.

У співавторстві опубліковано статтю «Конституційне право на житло учасників бойових дій як елемент правового статусу людини і громадянина». Юридичний науковий електронний журнал. 2015. №2. С. 27-30. URL: http://lsej.org.ua/2_2015/8.pdf. Не менше половини її обсягу є науковим доробком здобувача, внесок якого полягає у висвітленні проблемних аспектів гарантій забезпечення конституційного права на житло таких категорій військовослужбовців як добровольці та учасники АТО.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження доповідалися на міжнародних науково-практичних конференціях: II Міжнародній науково-практичній конференції «Міжнародно-правові проблеми сучасного торговельного мореплавства» (м. Київ, 12 грудня 2013 року; тези опубліковано); міжнародній науково-практичній конференції «Людина і закон: публічно-правовий вимір» (м. Дніпропетровськ, 2-3 жовтня 2015 року; тези опубліковано); міжнародній науково-практичній конференції «Законодавство України у світлі сучасних активних реформаційних процесів» (м. Київ, 9-10 жовтня 2015 року; тези опубліковано).

Публікації. Основні теоретичні положення, висновки, пропозиції та рекомендації дисертаційного дослідження викладено в 10 наукових працях, а саме: 6 статей - у фахових виданнях України з юридичних наук, 5 з яких внесені до міжнародних наукометричних баз даних, 1 стаття - у зарубіжному періодичному науковому виданні з юридичних наук, 3 наукові доповіді (тези) - на міжнародних науково-практичних конференціях.

Структура роботи визначається метою та завданнями дослідження. Дисертація складається із вступу, двох розділів, які охоплюють 7 підрозділів, висновків та списку використаних джерел та додатків. Обсяг роботи складає 247 сторінок, з них основного тексту 202 сторінки, список використаних джерел складає 43 сторінки (395 найменувань), додатки - на 2 сторінках.

РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА НА ЖИТЛО В УКРАЇНІ

1.1 Поняття та юридична природа конституційного права на житло людини і громадянина

Конституція України встановила, що Україна є суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою (ст.1 Конституції України). Проте, попри закріплення даного положення в Основному Законі, побудова такої держави знаходиться на початковому етапі та потребує подальшого розвитку і реформування.

Перш за все, особливу увагу хотілося б звернути саме на поняття правової держави. Узагальнюючи наукові погляди на дефініцію «правова держава», приходимо до висновку, що це держава, де права та свободи людини і громадянина є пріоритетним напрямком її діяльності, яка спрямована на обмеження авторитаризму влади шляхом гарантування принципів верховенства права, непорушності прав, забезпечення рівня свободи та її меж тощо.

Побудова правової держави в Україні знаходиться на початковому етапі, її становлення потребує виконання відповідних завдань як в державних, так і в соціальних інститутах. З нашої точки зору, до основних завдань щодо забезпечення прав та свобод людини є наступні:

? врахування особливостей правових інститутів та процедур захисту прав людини, знання традицій, правових уявлень, особливостей соціальної психології і правосвідомості народу;

? створення системи механізмів та процедур, що гарантують суб'єктивні права на основі об'єктивного, встановленого законодавством, порядку державної діяльності;

? конституційне закріплення та реальне забезпечення прав людини;

? введення процедури попереднього контролю нормативно-правових актів з точки зору їх відповідності міжнародним стандартам у сфері прав людини;

? створення реального механізму взаємодії людини і влади, за якого людина є не просто об'єктом команд і розпоряджень, а рівноправним партнером держави, що, відповідно до закону, бере участь у контролюванні діяльності владних структур;

? створення умов, за яких конституційний принцип орієнтації на особистість стане реально діючим;

? створення системи засобів правового, організаційного та морального характеру, що забезпечать глибоку повагу до прав і свобод людини у суспільстві;

? підвищення рівня правової культури населення з метою їх обізнаності зі змістом наданих прав;

? встановлення відповідальності посадових осіб за неефективне гарантування прав людини;

? підвищення рівня наукового дослідження ідей прав та свобод людини;

? підвищення ролі держави як засобу забезпечення загальносоціальних функцій у суспільстві;

? формування громадянського суспільства, заснованого на засадах рівноправності;

? подолання протистояння законодавчої та виконавчої влади;

? підвищення ролі судових органів і основної ланки судової системи -- Конституційного Суду;

? підвищення ефективності Конституції як акта прямої дії;

? вдосконалення механізмів та процедур захисту та забезпечення прав і свобод громадян [361, с. 112-114].

Соціальна держава є похідною від правової. Вона покликана забезпечити достойні умови існування, соціальні, економічні та культурні права людини і громадянина. Ідея соціальної держави виникає у зв'язку із необхідністю забезпечити і гарантувати реалізацію прав «другого покоління».

Незалежно від специфіки тієї чи іншої національної моделі соціальної держави, для неї характерні такі спільні ознаки: 1) соціальна держава є закономірним продуктом еволюції громадянського суспільства в напрямку до громадянського суспільства соціальної демократії; 2) вона завжди визнається якісною характеристикою правової держави; 3) проголошення держави соціальною є важливою конституційною гарантією забезпечення й захисту соціальних прав людини; 4) оскільки як мета діяльності соціальної держави, так і сама ця діяльність (соціальна політика) визначається правовими рішеннями, то її функціонування передбачає наявність розвинутого соціального законодавства; 5) соціальна держава служить забезпеченню громадянського миру і злагоди в суспільстві; 6) утвердження соціальної державності сприяє трансформації ринкової економіки на соціальну ринкову, служінню приватним інтересам як власника, так і суспільства [92].

Ми погоджуємось з думкою В.Р. Петрик, що соціально-економічні права мають свою специфіку щодо способів їхньої реалізації та захисту, адже ступінь їх гарантованості з боку держави - на відміну від прав «першого покоління» - дійсно перебуває у досить жорсткій залежності від стану економіки відповідного суспільства. Рівень забезпечення соціально-економічних прав багато в чому зумовлений рівнем промислового та соціально-економічного розвитку тієї чи іншої країни, наявністю у неї належних матеріально-фінансових ресурсів [220].

Основоположними ідеями соціальної держави є рівність та забезпеченість прав і свобод, взаємовідповідальність, справедливість, гідність людини. Так, на думку Л.В. Лазаревої, В.Д. Зорькіної головне завдання соціальної держави - досягнення такого загального прогресу, який засновується на закріплених правом принципах соціальної рівності, всезагальної солідарності та взаємної відповідальності [118]. Також, до основної мети відносять підтримку стабільного соціально-економічного становища громадян.

Соціальна держава охоплює такі напрямки політики у сферах: праці, охорони здоров'я, освіти, соціального забезпечення (страхування, пенсії тощо), допомоги соціально-незахищеним верствам населення, житла.

Ефективність соціальної держави відбувається залежно від факторів, серед яких виділяють: високий рівень економічного розвитку країни, економічний ріст, що дозволяє забезпечити перерозподіл засобів на соціальні програми; згода основних політичних сил про необхідний набір соціальних програм, що реалізовуватимуться державою, досягнення подібного консенсусу дозволяє зберегти правонаступність соціальної політики у випадку приходу до влади інших політичних партій; розвинуте відчуття відповідальності, законослухняності, суспільної солідарності [392].

До загальних цілей соціальної держави належать: 1) підтримання певного, доступного для всіх, рівня життя членів суспільства як непорушну умову існування і функціонування самої державності; 2) зменшення гостроти соціальної напруженості і запобігання соціальних конфліктів у суспільстві; 3) дотримання гуманітарних нормативів цивілізованого співжиття у світовому співтоваристві держав; 4) виконання приписів урядового боргу, втілення в життя моральних установок-принципів: альтруїзму, милосердя, співчуття, благодійності та інших [343, с. 40].

Головною ознакою соціальної держави є забезпечення гідного рівня життя кожному громадянину держави відповідно до соціальних стандартів, які прийняті міжнародним співтовариством. Із цього приводу О.В. Скрипнюк зауважує, що «метою» соціальної держави є гарантування певного «мінімуму» і компенсація та зняття суспільно-економічних суперечностей, що виникають у будь-якому суспільстві на державному рівні [21, с. 9].

Проблеми соціальної держави - це, насамперед, проблеми соціальної конкретики у кожній окремій національній державі. Водночас соціальні показники, рівень соціальних гарантій і соціальних стандартів можуть бути сформульовані у вигляді загальних положень, конкретна наповнюваність яких - справа окремих національних держав [344, с. 261-262].

Конституція України в ст. 3 визначає, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Утвердження і забезпечення прав і свобод є, за Основним Законом, головним обов'язком держави [226, c.101].

Відсутність достатніх теоретичних розробок щодо конституційного права на житло, його місця в системі конституційних прав людини і громадянина, аналізу права на житло з точки зору класифікації прав людини і громадянина ускладнює розуміння правової природи даного права.

Основним завданням правової держави є захист прав і свобод людини і громадянина, так як вони є найвищою соціальною цінністю.

Права людини є невід'ємними від суспільних відносин та визначають спосіб буття індивіда. Вони є формою взаємодії людей, упорядкування їх поведінки та координації діяльності, а також засобом подолання протиріч і конфліктів. Права людини забезпечують нормативне закріплення умов життєдіяльності індивіда, що об'єктивно необхідні для нормального функціонування людини і держави. Вони встановлюють міру свободи, що, з одного боку, забезпечує реалізацію суб'єктивних інтересів, а з іншого - не порушує можливостей, наданих іншим суб'єктам суспільних відносин [361, с. 85].

Під конституційними правами і свободами людини і громадянина прийнято розуміти гарантовану Конституцією та державою міру можливої поведінки або діяльності особи (колективу осіб) з метою задоволення своїх потреб та інтересів у політичній, економічній, соціальній, культурній (духовній) та інших сферах суспільного життя. За своїм змістом права і свободи людини - це право на володіння, користування і розпорядження політичними, економічними, соціальними та культурними (духовними) цінностями; за формою вони є видом, способом поведінки або діяльності особи чи колективу осіб в суспільстві з метою задоволення своїх політичних, економічних, соціальних і культурних( духовних) потреб та інтересів [226, с. 126-127].

Не вдаючись в наукову полеміку визначення терміну конституційних прав і свобод людини та громадянина, варто зупинитися на певних проблемах. Так, деякі автори ототожнюють поняття конституційних прав і основних прав людини і громадянина [346, с. 172].

При дослідженні природи конституційного права на житло, ми приєднуємось до думки О.В. Скрипнюка, О.В. Совгирі та вважаємо, що такі поняття, як «конституційні», «основні», «фундаментальні» права, часто вживаються у науковій літературі та є синонімами [351 ;348, c.305].

Такої ж думки О.А. Лукашова, С.В. Бобровник, О.Ф. Скакун [213, с. 17; 361, с. 87; 345, с.172], які вказують, що основні права індивіда - це конституційні права. Виокремлення категорії основних прав не означає, що всі інші права є другорядними і такими, що вимагають менш значних зусиль з боку держави для їх реалізації. Йдеться про те, що основні права і свободи є стрижнем правового статусу індивіда, в них укорінюються можливості виникнення інших багаточисельних прав і свобод, необхідних для нормальної життєдіяльності людини [351]. Відповідно до даного визначення, можна дійти висновку, що основними ці права є тому, що закріплюються в найвищих за силою нормативно-правових актах держави.

Отже, якщо порівнювати дефініції «право на житло» та «конституційне право на житло», то можна прийти до висновку, по-перше, про закріплення даного права у Основному законі України, по-друге, про участь держави у забезпеченні цього права. Із цього приводу є слушною думка Ю.В. Данилюка, який до специфіки конституційних правовідносин відносить такі їх особливості: 1) у більшості випадків виникають у процесі здійснення державної влади; 2) пов'язані з визначенням правового статусу людини та громадянина; 3) виникають у всіх найважливіших сферах суспільного та державного життя; 4) мають високий політичний потенціал; 5) їм притаманне специфічне коло суб'єктів, які наділені спеціальною конституційною правоздатністю, що відрізняється від правоздатності суб'єктів інших правовідносин; 6) мають коло об'єктів, що є переважно вищими соціальними цінностями; 7) визначаються особливим характером юридичних зв'язків між суб'єктами, суб'єктивні права та юридичні обов'язки яких закріплені у конституційному законодавстві; 8) їм притаманні юридичні факти як підстави їх виникнення, зміни, припинення та поновлення, що характеризуються такими особливостями: по-перше, їх особливість визначається предметом правового регулювання конституційного права; по-друге, виникнення юридичних фактів зумовлює настання правових наслідків, передбачених нормами конституційного права; по-третє, дії, як форма юридичних фактів, у конституційному праві мають переважно державно-владний характер; 9) характеризуються великим різноманіттям; 10) тісно пов'язані з іншими правовідносинами, що виникають у процесі реалізації норм інших галузей права [64, с. 9].

Як зазначає С.М. Корнєєв, зміст конституційного права на житло складається з двох складових частин. По-перше, право на житло означає, що держава гарантує кожній людині можливість користуватися тим житлом, яке в неї є на цей момент; по-друге, держава бере на себе обов'язок лише сприяти тому, щоб кожен громадянин був забезпечений житлом і мав можливість покращити свої житлові умови шляхом придбання іншого житла за рахунок власних коштів або безоплатно, або за доступну плату. Тобто, цей обов'язок держави має державно-правовий, конституційний характер, а отже, й право громадян на житло - це інститут конституційного, а не цивільного чи житлового права [54].

Аналізуючи підстави класифікації прав людини і громадянина, можна простежити у більшості авторів таку групу, як «основні і додаткові». Тому вважаємо, що дане ототожнення основних прав з конституційними є невдалим, так як воно є підставою для тавтології, що, в подальшому, може призвести до непорозуміння у наукових колах.

Досліджуючи фундаментальні праці українських правознавців, можна виділити такі групи прав і свобод людини і громадянина: 1) індивідуальні та колективні права, свободи (за суб'єктом); 2) права і свободи громадян України та права і свободи людини (характером суб'єктів); 2) основні і додаткові права, свободи та обов'язки (за походженням); 3) негативні і позитивні (право на захист від втручання у здійсненні громадянських і політичних прав та право на поліпшення свого становища і підвищення культурного статусу) (за вміщеними у правах аспектів свободи) ; 4) абсолютні та відносні (за можливістю обмеження) [390, c.194]; найбільш важливою, на нашу думку, визнається класифікація конституційних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина 5) за змістом (за сферою суспільних відносин) на: особисті (громадянські), політичні (публічні), екологічні, економічні, соціальні, культурні [351; 226, с. 126-127] .

Відповідно до ст. 47 Конституції України «кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду» [160].

На нашу думку, конституційне право на житло в системі конституційних прав людини і громадянина є комплексним, яке поєднує різні елементи системи.

По-перше, за суб'єктом конституційне право на житло є індивідуальним. Це означає, що дане право стосується кожного окремого індивіда та є необхідним для задоволення від природи, незалежно від соціальних та політичних змін в країні.

По-друге, за характером суб'єктів дане право відноситься до загального, тобто такого, що стосується всіх людей, незалежно від політико-правового відношення особи до держави.

По-третє, за походженням право на житло відноситься до основного права, проте при поглибленому аналізі, хотілося б звернути увагу, що з іншого боку, право на будівництво, купівлі, оренду, на безоплатне надання житла або за доступну ціну - є похідним правом.

По-четверте, за можливістю обмеження конституційне право на житло є абсолютним, тобто таким основним та особистим правом людини, що не можуть бути обмежені або тимчасово призупинені у державі за жодних обставин. Відповідно до ст. 64 Основного Закону навіть за умов воєнного або надзвичайного стану не можуть бути обмежені права і свободи, які передбачені статтями 24. 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62. 63 Конституції України [160].

По-п'яте, залежно від вміщених у правах аспектів свободи, право на житло відноситься до позитивного права [156, c. 130], адже воно забезпечує можливості суб'єктів на покращення свого становища та підвищення культурного статусу. Вони гарантується державою та залежать від ступеня її розвитку і сутності. Як правило, цю групу складають економічні, культурні та соціальні права. Реалізація позитивних прав складніша, оскільки пов'язується з наявністю достатніх ресурсів держави. Наповнення цих прав залежить від національного доходу країни та особливостей політичного режиму [346, с. 192--196].

По-шосте, за сферами суспільних відносин, соціальні, економічні і культурні (духовні) права громадян України невіддільні від особистих і політичних, оскільки всі права і свободи взаємопов'язані і складають єдиний правовий статус людини і громадянина. Водночас захищеність соціально-економічних прав, а відповідно і їх гарантованість, не може бути такою ж, оскільки в суспільстві з ринковою економікою механізм розподілу благ перебуває не тільки в руках держави, як це було за радянських часів [149]. Соціальні права людини і громадянина - певні можливості людини користуватися соціальними благами у сфері матеріального виробництва, трудової діяльності, освіти, здоров'я, відпочинку, які передбачені у відповідних статтях Основного Закону [68, с. 125].

Більшість вчених-правознавців відносять право на житло до соціальних або соціально-економічних прав [361, с. 97 ; 351 ; 149; 346, с. 181; 225; 47, с. 84; 68, с. 126; 82, с. 46; 154, с. 121; 153, с. 154; 98, с. 43; 148, с. 139-142; 348, с. 226 -229; 159, с. 140-148; 374, с. 226-229; 130, с.154; 322, с. 153; 390, c.188; 150, с. 147; 167, с. 147; 156, с. 130, 370, с. 248 ; 65, с. 234тощо]. Варто зазначити, що у сучасній юридичній літературі з'явилися ідеї щодо можливості виділення в окрему групу прав четвертого покоління -- прав людства. Серед них називають право на мир, екологічні, інформаційні права, право на ядерну безпеку тощо. Основним призначенням названих прав є забезпечення процесу виживання людства як біологічного виду, збереження цивілізації та подальшої соціалізації людства [358, с. 216-217].

Слід відзначити наявність суто термінологічних розбіжностей, які подекуди виникають при визначенні місця конституційного права на житло в системі прав людини і громадянина. Дійсно, в багатьох викладах системи прав людини і громадянина, ми можемо зустріти такі терміни, як «соціальні» та «соціально-економічні» права.

Звісно, можна сказати, що останній з наведених термінів лише розширює групу соціальних прав та ставить поряд з ними ще й економічні права. Тому термін «соціально-економічні права» слід розуміти як соціально-економічні права [322, с. 147]. Але, як засвідчує більш ретельне ознайомлення з матеріалом, насправді це питання не може бути вирішено так легко, оскільки переважна більшість авторів, що вживають термін «соціально - економічні права» наголошують якраз на тому, що реалізація одних прав можлива лише разом із забезпеченням та гарантуванням інших, тобто реалізація соціальних прав при реалізації економічних [114, с. 214-216]. Наприклад, В. Чиркін пише, що соціальні та економічні права утворюють єдину групу соціально-економічних прав, оскільки в основі її виділення лежить спільний критерій захисту інтересів життєзабезпечення людини [382, с. 84]. Вчені Є.І. Козлова та O.E. Кутафін пишуть, що «особливу групу прав і свобод людини і громадянина складають соціально - економічні права і свободи. Це поняття охоплює комплекс прав: економічних, соціальних і культурних. Вони стосуються таких важливих сфер життя людини, як підприємницька та інша економічна діяльність, власність, праця, освіта і покликані забезпечувати матеріальні, духовні та інші соціально значимі потреби». Такого ж підходу дотримуються В.К. Бабаєв і А.Є. Лукашева [99, с. 21 - 30].

З погляду Г.В. Мальцева в основі соціально-економічних прав покладені потреби людини в засобах, що забезпечують її нормальну життєдіяльність в суспільстві, тобто її потреби в їжі, житло, відпочинок та ін. [187, c.115].

Більше того, намагаючись провести чіткий розподіл на ці дві групи (в разі, якщо ми все ж таки погоджуємось із правомірністю виділення двох окремих груп прав, якими є, з одного боку - соціальні права, а з іншого - економічні), ми опинятимемось у ситуації, коли одне й те саме право належатиме одразу ж до двох груп [281, с. 147].

Інший підхід виказує B.C. Нерсесянц, який виділяє соціальні права в окрему категорію і характеризує їх як «права людини щодо забезпечення та захисту його потреб та інтересів у різних сферах соціального життя людей» [210, с. 399].

Схожа позиція у А.Є. Козлова, який відзначає, що «головна характерна риса соціальних прав - це покликання забезпечувати особі задоволення найважливіших життєвих потреб, без яких не може бути й мови про нормальне людське буття» [113, с.84].

Такі вчені, як В.О. Іваненко та B.C. Іваненко дотримуються думки, що «соціальні права - це визнаний суспільством і державою, закріплений у нормативно-правових актах комплекс прав, яким повинна володіти кожна людина з метою забезпечення і захисту своїх певних властивостей, інтересів і можливостей, необхідних йому для нормального фізіологічного, матеріального і духовного існування і розвитку, для достойного життя соціально значимої діяльності» [99, с. 21 - 30].

Існує визначення соціальних прав як «природних, невідчужуваних можливостей, що гарантують захист і підтримку з боку суспільства та держави у разі об'єктивної неможливості самостійно забезпечити гідні умови існування для себе і своєї сім'ї, що забезпечують доступність елементарних благ цивілізованого суспільства. Дане визначення дозволяє відокремити соціальні права від інших груп прав людини, підкреслюючи при цьому їх індивідуальний, специфічний зміст». Відзначимо, що вказане визначення не робить акцент на постійній участі суспільства і держави у створенні сприятливих умов для реалізації соціальних потреб людини.

Наведемо визначення, сформульоване Л.B. Малюкової, «соціальні права, являють собою природні, невідчужувані, належать кожному від народження, юридичні можливості особистості щодо задоволення своїх потреб у матеріальних благах достатньої кількості і якості, таких як ... їжа, упорядковане житло, медичне обслуговування ..., які можуть бути забезпечені кожному за рахунок всього суспільства» [188, с. 55].

Проаналізувавши доктринальні погляди, ми доходимо до висновку, що хоча ці групи є взаємопов'язаними, проте кожна з них утворює самостійну систему відносин та зв'язків, а тому необхідно виділяти дві групи - соціальну та економічну.

На відміну від більшості особистих і політичних прав багато соціальних прав мають характер принципів і не забезпечуються безпосереднім захистом у судовому порядку. Вони, як правило, вносяться в окремі розділи конституції, які мають назву принципів, декларацій. Але це не означає, що цей вид прав зовсім не підлягає судовому захисту -- захищаються не загальні формулювання, а вихідні від конституційних принципів права (наприклад, не право на працю, а право на її оплату) [149].

Деякі вчені відносять конституційне право на житло до основних прав людини і громадянина (протистояння природноправового та позитивіського підходів в залежності від взаємовідносин прав людини з державою) [206, с. 376-377, 344, с. 179 ]. В цьому контексті їх розглядають як природні, невід'ємні права, що покликані гарантувати індивідуальну автономію і свободу, захищати особу від свавілля з боку держави та інших людей, дозволяють людині бути самою собою у відносинах з іншими людьми та державою, забезпечують життєво необхідні умови існування [16, с.6 ]. До них також відносять можливості людини, необхідні для забезпечення її фізичної та морально-психологічної індивідуальності, та поділяють їх на духовні і фізичні, останні з яких і включають право на житло [325, с.12 ;107, 112, с. 76 - 77 ]. Така точка зору заслуговує на увагу, адже житло є не стільки соціальним благом (можна розглядати як матеріальне та нематеріальне) [190, c. 350, c. 129], як, наприклад, право на достатній життєвий рівень або соціальне забезпечення, скільки необхідністю для життя і здоров'я людини.

Слушно зазначає Рабінович М.П., що прийняті у 1966 р. Міжнародні пакти про права «економічні, соціальні і культурні», а також про права «громадянські і політичні», то видова класифікація, відображена у цих назвах, котра хоч і означала на той час значний крок уперед, зараз уже навряд чи залишається безсумнівною - хоча б тому, що не завжди здатна задовольнити праворегулятивну практику. Зокрема, не можна не відзначити, що всі права людини є соціальними у тому сенсі, що вони обумовлені соціумом, суспільством як за змістом, так і за засобами їх здійснення. З цієї точки зору, «несоціальних» прав людини взагалі існувати не може. Стосовно ж так званих громадянських прав, то поняття про них (як і сам термін) пов'язується, асоціюється з правами саме громадян тієї чи іншої держави (тобто не всіх, не будь-якихлюдей) [325, c.12] .

В нашому дослідженні ми приймаємо за основу класифікацію за Міжнародними пактами та класифікуємо право на житло до соціальних прав людини і громадянина. З цієї точки зору, право на житло можна віднести і до позитивного. Вчені Д.М. Бєлов та І.В. Решетар вказують, що обов'язком держави є створення умов для реалізації позитивних прав. Тому реалізувати ці права набагато важче, оскільки потрібні відповідні ресурси держави [346, с. 172; 152, с. 78].

Зважаючи на те, що реалізація права на житло здійснюється в різних за юридичною природою правовідносинах (конституційних, адміністративних, майнових, житлових та ін.), врегульованих правовими нормами декількох галузей законодавства, більш правильним буде визначити право на житло (в об'єктивному сенсі) як комплексний правовий інститут, ядро якого становлять норми Конституції.

Отже, визначаючи місце конституційного права на житло в системі прав людини і громадянина, приходимо до висновку, що дане право відноситься за своїм змістом до групи соціальних, є абсолютним за можливістю його обмеження, індивідуальним за суб'єктами конституційних відносин, за характером суб'єкта загальним, позитивним та основним правом за походженням [30, с. 84-85].

При здійсненні дослідження конституційного права на житло, необхідно з'ясувати його юридичну природу, а саме зміст, поняття, сутність, адже єдиної думки, яка б влаштовувала більшість науковців, не сформульовано у доктрині і дотепер.

Вперше у світі право на житло було проголошено в 60 - 70 роки ХХ століття в конституціях держав із соціалістичним ладом і більш на деклараційному рівні [1, с. 24]. В Україні вперше це право було проголошено у ст. 44 Конституції СРСР 1977 р. [132, c. 18].

В українській правовій доктрині, науці житлового та цивільного права конституційний характер права на житло вперше обгрунтував Ю. І. Зіоменко [90, с. 7]. До нього право на житло досліджували переважно в аспекті спеціальної діяльності держави по забезпеченню житлом населення [50, с. 62], зокрема, в працях таких вчених, як С. І. Аскназій [8, с. 62], В.К. Бабаєв [9, с. 86-87], В.П. Грибанов [57, с. 29] (пізніше, у своїх роботах, включав право на житло у право на житлову пощу [58, с.27], В.Н. Литовкін [179, с. 26-27], К.І. Манаєв [189, с. 16], М.Н. Сибільов [342, с. 116]; суб'єктивного цивільного права [169, с. 11; 194, с. 5; 365, с. 6-7; 179, с. 26-27; 165, с. 4-6] або взагалі це питання намагалися оминати [45, с. 18-19, 180, с. 96 ].

Найбільшу дискусію в юридичній науці, починаючи з радянського періоду і дотепер, викликало питання про правову природу права на житло. Думки з цього приводу можна звести до таких груп. Перша група вчених право на житло відносить до елементу правоздатності: А.А. Пушкін, В.М. Самойленко [52, с. 68-70], Є.О. Харитонов, Н.О. Саніахметова [375, с. 10], та інші, з погляду другої - це суб'єктивне право громадян (конституційне або цивільне) Є.В. Богданов [19, с. 32;], Р.Б. Досанова, [72, с. 6], В.Н. Литовкін [179, с. 26-27], В.Ф. Маслов [194, с. 5], Ю.К. Толстой [364, с. 5-8] та ін. [1, с. 34].

Більшість авторів приєднуються до думки, що право на житло є елементом правоздатності та «виступає як соціально-правова можливість задоволення потреби в житлі» [336, с. 100, 12, с.57]. Так, Н. М. Рябцовская вважає, що «право на житло- це гарантована державою всім радянським громадянам можливість діяти з метою задоволення своєї потреби в окремому, облаштованому житлі. Зміст права на житло включає в себе ряд можливостей, а саме: а) право вимоги надання житлової площі та обігу в цих цілях за допомогою органів, котрі відають її розподілом; б) право користування наданим житловим приміщенням; в) право на поліпшення житлових умов зазначеними в законі способами; г) право звернення у разі порушення або оспорювання своїх житлових прав до примусової захисту з боку держави; д) неприпустимість виселення із займаної житлової площі, крім передбачених у законі підстав» [336, с. 6-7].

Пчелінцева Л. М. і Пчелінцев С. В. дотримуються наступного погляду: «Конституційне право на житло означає гарантовану для кожного громадянина можливість бути забезпеченим постійним житлом. Це право передбачає юридичну можливість стабільного користування наявним у громадянина житловим приміщенням, його недоторканність, недопущення довільного позбавлення житла, а також імовірність поліпшення житлових умов шляхом придбання іншого» [324, с. 2]. Також хотілося б звернути увагу на той факт, що Л. M. Пчелінцева вважає за необхідне включити у зміст права на житло ще одну правоздатність - право на отримання громадянином у встановлених випадках та порядку фінансової допомоги з боку держави (житлова субсидія, державний житловий сертифікат) [323, с. 12].

На думку П.І. Сєдугіна, конституційне право на житло означає, що громадянам СРСР забезпечується реальна, гарантована можливість користуватися житлом для задоволення своїх житлових потреб і розпоряджатися ним у певних межах, а також отримати в установленому порядку, у разі необхідності поліпшення житлових умов, нове житлове приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду або в будинках ЖБК чи придбати житловий будинок в особисту власність. Конституційне право на житло означає, перш за все, право громадянина мати житло для постійного проживання [339, с. 32, 36-37].

Вчені М.О. Голодний, Г.С. Сиволобова давали таку трактовку права на житло, як загальну можливість отримання житла як у власність, так і у користування. Вона забезпечує особі стабільне стійке право користування житлом [49, c. 13а].

Правознавець В.Р. Скріпко відзначає, що конституційне право на житло означає гарантовану можливість для кожного громадянина бути забезпеченим житлом, зокрема, це юридична можливість стабільного користування житлом, його недоторканність, можливість поліпшення житлових умов [347, c. 33].

Інше тлумачення конституційного права на житло надає І.О. Фаршатов, який розглядає його як право на постійне, стійке користування житлом та його недоторканність [369, c. 11].

З точки зору П.П. Шляхтуна конституційне право на житло - це право людини мати житло і перебувати в частині житлових інтересів під захистом держави [390, c.194].

На думку П.В. Саприкіна, право на житло - це комплексний конституційно - правовий інститут, який об'єднує такі правочинності, як: право на одержання, будівництво або придбання ними жилих приміщень; право на гідне життя і вільний розвиток людини; право малозабезпечених та інших, зазначених у законі громадян, які потребують житло, отримати його безкоштовно або за доступну плату; право на вільний вибір місця свого перебування і проживання; права на недоторканність житла; право володіння, користування та розпорядження житловим приміщенням і право на державний захист від довільного його позбавлення; право на поліпшення житлових умов; право вимагати від держави виконання обов'язки щодо забезпечення можливості реалізації зазначених правочинностей [337, с. 8-9].

У правовій літературі висловлюється думка, що право на житло не можна розглядати як суб'єктивне право. Прибічники цього погляду обгрунтовують свою думку наступними твердженнями. Під суб'єктивним правом прийнято розуміти закріплену за уповноваженою особою міру юридично забезпеченої поведінки. Суб'єктивне право допускає наявність кореспондуючого йому обов'язку. Якщо ж такого обов'язку немає, то право позбавляється необхідної забезпеченості і, по суті, перестає бути суб'єктивним правом. Можливість же «бути претендентом на отримання житлової площі або поліпшення житлових умов, ... якщо потреба досягла встановленого в законі ступеня», ще не можна розглядати як суб'єктивне право. Це тільки можливість стати носієм такого права. А реальне право і можливість мати його - далеко не одне і те ж. У такому випадку, вказують, не можна говорити про право на житло як про суб'єктивне право.

Конституційне право на житло, в якості правоздатності, служить передумовою участі громадян у конкретних правовідносинах, коли у громадян виникає конкретне суб'єктивне право на житлове приміщення або на надання житлового приміщення. Тут необхідно зазначити, що виділення таких видів правовідносин - як загальні (загальнорегулятивні) і конкретні - питання дискусійне. Згідно з однією точкою зору, виділення подібних правовідносин недостатньо переконливе і практично марне (В.К. Бабаєв [9, с. 33], Ю.І. Гревцов [56, с. 41] та ін. На думку інших авторів, Н.І. Матузов [197, с. 39], С.С. Алексєєв [4, с. 87]), загальні правовідносини, на відміну від конкретних, висловлюють юридичні зв'язки більш високого рівня між державою і громадянами, а також останніх між собою з погляду гарантування і здійснення основних прав і свобод особистості, а також обов'язків. Дані правовідносини виникають на основі норм Конституції і є базовими для галузевих правових відносин. Закріплені в Конституції соціально-економічні права складають правовий статус особистості і є елементами державно-правових відносин.

Деякі вчені вважають, що право на житло як таке, може бути предметом судового захисту в рамках реалізації відповідного права, тобто в адміністративному чи цивільному процесах [191, с. 75]. Проте, на нашу думку, захист права на житло в рамках конституційно - правових відносини можливий, тільки відноситься він, в першу чергу, до компетенції Конституційного суду .

Вчений І. Б. Марткович стверджує, що право на житло не може бути ні правоздатністю, ні суб'єктивним правом. На його думку, зміст конституційного права на житло дозволяє говорити лише про житлову правосуб'єктність громадян [191, с. 73-75; 192, с. 5-6]. У змісті конституційного права громадян на житло І.Б. Марткович виділяв два елементи: по-перше, юридичну можливість (право) стабільного володіння житлом, по-друге, юридичну можливість (право) одержання за певних умов іншого житла в будинках державного чи громадського жилого фонду, в будинках житлових (житлово-будівельних) кооперативів або придбання житла у власність [193, с. 8-12]. Відповідно і право на житло, на його думку, яке закріплене Конституцією, може перетворитися на суб'єктивне право тільки за наявності обставин, з якими держава пов'язує виникнення суб'єктивного права (юридичні факти і стани). У момент надання приміщення в користування право на житло своє формування завершує і «трансформується в право користування даним жилим приміщенням» [321, с. 15], тобто стає суб'єктивним житловим правом.

Заслуговує на увагу думка Т.І. Погодіної, яка наголошує на тому, що право на житло, як елемент правоздатності і суб'єктивне право, то ці поняття треба розрізняти на конституційному і на галузевому рівнях [181, с. 7]. З цією думкою погоджуються Ромовська З.В., Аврамова О.Є., зауважуючи, що право на житло у цивільних житлових правовідносинах може мати зміст суб'єктивного права, зокрема, в такому розумінні можливо розглядати підстави його позбавлення. Крім того, це відповідає тому, що природна здатність фізичної особи мати цивільні права та обов'язки реалізується у межах, визначених законами держави [334, c. 245; 1, с. 25].

Також необхідно відзначити думку Стрельцина Б.Є., який зауважує, що право на житло треба розглядати з погляду елемента конституційного статусу особи в рамках загальнорегулятивних конституційних правовідносин. Дане право полягає в можливості громадянина вимагати від держави, по-перше, прийняття та постійного вдосконалення житлового законодавства, по-друге, здійснення діяльності з розвитку житлового фонду і вдосконалення організаційних відносин, пов'язаних з управлінням, експлуатацією, використанням і забезпеченням збереженості цього фонду. Розглянуте право спрямоване на створення нормативних та організаційно-матеріальних передумов задоволення потреби громадянина в житлі. Діяльність держави щодо створення цих передумов складають матеріальне утримання конституційного обов'язку, кореспондуючої конституційному праву на житло [354, с. 150].

Друга точка зору полягає в тому, що право на житло розглядається, як суб'єктивне право, оскільки воно забезпечене зверненням до іншого суб'єкта і, в разі порушення, захищається судом [321, с. 12-15]. Науковцями відзначається, що конституційне право на житло є суб'єктивним у рамках державно - правового (конституційного) правовідношення. Воно не може кваліфікуватися як суб'єктивне цивільне право. При наявності певних юридичних фактів, на основі суб'єктивного права на житло як елемента державно - правового відношення, виникає суб'єктивне право в рамках адміністративних правовідносин, і потім - суб'єктивне цивільне право користування (власності) конкретним житловим приміщенням як елемент житлових правовідносин [381, с. 9]. Наприклад, Н.О. Сироєдов вважає, що конституційне право на житло є елементом конституційних або державно-правових відносин, де йому відповідають обов'язки держави [356, с. 27].

На думку А.А. Титова, право на житло в сучасному правовому розумінні включає в себе наступні складові частини:

а) гарантовану можливість громадян вільно пересуватися і обирати місце перебування і проживання;

б) право громадян на забезпечення житлом у встановленому законом порядку державою або з її допомогою, зокрема, шляхом створення правових умов вирішення житлового питання всіма громадянами з використанням компенсацій (субсидій), кредитів, пільгового оподаткування та інших засобів;

в) право на недоторканність житла, яке може бути забезпечене на основі детальної регламентації у законах випадків і порядку проникнення в житлове приміщення не проживаючих у ньому осіб;

г) недопущення довільного позбавлення права громадян на правомірно займане жиле приміщення. Виселення громадян з житлового приміщення допускається лише на підставі судового рішення, крім осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення [40, с. 42-43].

Виходячи з того, що право на житло є конституційним суб'єктивним правом, Є.В. Богданов робить висновок, що «у зміст права на житло, як елементи, входять наступні правочинності громадян: право користуватися наявними житловим приміщенням; право на одержання у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного і муніципального фондів», додаючи при цьому «право на задоволення житлової потреби шляхом придбання житлового приміщення у власність за цивільно-правовими угодами або в результаті участі в житловому будівництві» [20, с. 25].

У цілому, підтримуючи такий погляд на зміст конституційного права громадян на житло, Е.А. Суханов визначив в якості основного елемента - «гарантовану державою можливість користування громадянином наявними у нього житлом», проте також виділив ? «обов'язок держави сприяти забезпеченню кожного громадянина житлом» [53, с. 149] .

Разом з тим, представники вітчизняної юридичної науки, а саме: Покровський І.О., Елістратов О.І. ще на початку ХХ століття висловлювалися про те, що право людини на мінімальний рівень матеріальних благ має бути визнано його суб'єктивним правом по відношенню до держави [229, с. 319; 74, с. 47 - 48].

У радянській юридичній науці теорія суб'єктивних публічних прав була піддана критиці, яка властива виключно буржуазній державі, де держава і суспільство не є тотожними поняттями, і абсолютно неприйнятна для соціалістичної держави, яке є «державою робітників і селян, а також трудової інтелігенції» [108, с. 69 - 71]. Спрямованість наукової думки того часу залежала від суспільно-економічних умов, які існували в країні, тому більшість досліджень зводилось до розгляду права на житло, як право на житлову площу або право на отримання житлової площі (у більшості в будинках місцевих рад) [165, с.4-6].

Так, В. Н. Литовкін зводить право на житло до трьох юридичних можливостей: «стабільне, стійке, постійне користування житловим приміщенням у всіх різновидах житлового фонду; поліпшення житлових умов у будинках усіх різновидів житлового фонду; забезпечення здорового довкілля, житлового середовища, гідного цивілізованої людини (останнє випливає з норм міжнародного права)» [177, с. 127; 178, с. 8-9].

Ми погоджуємося з думкою В.Н. Литовкіна у тій частині, що, окрім гарантованої можливості користування житлом, особливої уваги потребує той факт, що це право має бути поєднане із забезпеченням здорового та безпечного для людини навколишнього середовища та відповідної інфраструктури, яка необхідна для нормального функціонування людини (шкільні заклади, лікарні, пошта тощо). Л. Ю. Грудцина також виділяє, в рамках права на житло, забезпечення здорового середовища проживання, житлового середовища [60, с. 41 - 46].

На думку С.М. Корнєєва право на житло зводиться до двох частин. По-перше, право на житло означає, що держава гарантує кожному можливість користуватися цим житлом. Друга складова частина права на житло полягає в тому, що держава бере на себе обов'язок сприяти тому, щоб кожен громадянин був забезпечений житлом [55, c. 149] .

На думку Ю.Г. Басіна, термін «право на житло» є невдалим, оскільки він використовується на практиці лише для позначення суб'єктивного права наймача. Він вважає, що правильніше було б іменувати даний інститут житловим правом, під яким мається на увазі сукупність норм, що регулюють житлові відносини, незалежно від підстав їх виникнення [13, с. 18].

Необхідно зазначити, що термін «право на житлову площу» і в нормативних актах, і на практиці, використовується в різних значеннях, таких як, як право на житлове приміщення, житловий будинок або як поняття, що охоплює сукупність повноважень наймача (власника). Нерідко поняття «право на житлову площу» ототожнюється з поняттям «право на житло», коли мова йде не про конкретне житлове приміщення, а про можливі об'єкти будь-яких правовідносин [354, c. 26].

Досліджуючи конституційне право громадян на житло, не слід ототожнювати його з суб'єктивним цивільним правом на житлове приміщення. У зв'язку з цим, не можна погодитися з вченими, які зводять зміст конституційного права громадянина на житло до правоздатностей щодо володіння, користування і розпорядження житловим приміщенням.

По-перше, суб'єктами конституційного права на житло є, з одного боку, особа, яка законно знаходиться на території держави, з іншого - держава в особі законодавчої, виконавчої та судової влади. У той же час право на житлове приміщення побудоване за моделлю абсолютних цивільних прав і пов'язує свого володаря з усіма третіми особами.

По-друге, виникнення і припинення права на житлове приміщення в цивільно-правовому аспекті пов'язане з підставами, зазначеними в законі. Конституційне ж право громадян на житло є правом постійним і діє з моменту народження людини до моменту її смерті.

По-третє, суб'єктивне цивільне право на житлове приміщення полягає в можливості уповноваженої особи володіти, користуватися і розпоряджатися житловим приміщенням в межах, встановлених законом. Зміст же конституційного права громадян на житло включає в себе юридичну можливість громадянина вимагати від держави створення нормативних та організаційно-матеріальних передумов задоволення своєї потреби в житлі, а, з іншого боку, має місце відповідний обов'язок держави щодо виконання цих зобов'язань.

Зважаючи на складність і багатоаспектність конституційного права громадян на житло, воно реалізується в різних правовідносинах: конституційних, організаційних (адміністративних), майнових (цивільних) та ін. Як наслідок, воно регулюється різноманітними за змістом юридичними нормами різних галузей права, а не тільки конституційною нормою, в якій дане суб'єктивне право сформульовано в загальному вигляді. «Використання суб'єктивного права на ділі означає здійснення положень цілої системи різних за своєю юридичною природою норм, в яких можуть конкретизуватися зміст даного права, умови, порядок його використання та інші аспекти» [117, с. 100].

Виходячи з вищенаведеного, зауважимо, що, характеризуючи юридичну природу права на житло, представники науки радянського цивільного та житлового права були практично одностайні в думці, що право на отримання житлового приміщення ? це абстрактна можливість кожного радянського громадянина, а не належне йому суб'єктивне право. Якщо деякі автори і намагалися доводити, що «конституційне право на житло є суб'єктивним правом у рамках державно-правового (конституційного) правовідносини», а «громадянин, визнаний законом, який потребує житло, має суб'єктивне право в рамках державно-правового відношення вимагати надання йому благоустроєного житла», то їхні аргументи виглядали неспроможними перед основним запереченням опонентів, яке полягає в тому, що «закон зобов'язує компетентні державні органи у разі, якщо громадянин визнаний таким, що потребує поліпшення житлових умов, негайно надати йому житлову площу ... а не лише прийняти його на облік для поліпшення житлових умов. А як показує практика, перебувати на обліку людина може багато років і навіть не одне десятиліття. Про яке ж суб'єктивне право, як вказує Л.M. Пчелінцева, на житло може йти мова при таких умовах? «У кращому випадку можна говорити лише про суб'єктивне право бути прийнятим на облік для поліпшення житлових умов ... Лише коли людина отримує певне житлове приміщення, можна говорити про те, що у нього є суб'єктивне право на житлову площу. До цього право на житло лише елемент правоздатності і не більше того» [331, с. 95; 380, с. 7; 58, с. 25 - 27].

Влучно зауважує О.Ю. Усков, і ми погоджуємось із його думкою, що формулювання права на житло у сучасній Конституції є іншим. Зокрема, право на отримання житла безкоштовно або за плату, меншу ринкової, надано не всім, а тільки малозабезпеченим і іншим, зазначеним у законі громадянам, які потребують житло. Але найголовніша відмінність діючої Конституції від Конституції СРСР 1977 р. полягає в тому, що на державу покладений обов'язок щодо утвердження і забезпечення прав і свобод всіх громадян. Видається, однак, що зазначені зміни практично не позначилися на поглядах представників сучасної юридичної науки, і в більшості випадків зараз відтворюються висновки праць вчених радянської науки цивільного та житлового права про юридичну природу права на житло.