Конституційні засади забезпечення права на житло в Україні
Поняття і юридична природа конституційного права на житло. Проблеми та перспективи вдосконалення конституційно-правового забезпечення права людини і громадянина на житло в Україні. Застосування міжнародної практики реалізації прав громадян на житло.
Рубрика | Государство и право |
Вид | диссертация |
Язык | украинский |
Дата добавления | 30.04.2019 |
Размер файла | 457,6 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Таким чином, конституційні права і свободи тільки тоді набувають характеру суб'єктивних (публічних) прав, коли їхній власник отримує можливість вимагати від держави здійснення якихось певних дій, так само, як і в приватному праві, особа одночасно з придбанням суб'єктивного права набуває і вимагає певну поведінку з боку свого контрагента. Різниця полягає лише в тому, що контрагентом власника суб'єктивного публічного права завжди є держава, причому в даному випадку останній покликаний здійснювати покладені на нього публічні функції.
У даний час дана теорія, щодо конституційного права на житло та права на житлову площу, також аналізується вельми рідко, а якщо і аналізується, то в «кращих радянських традиціях», коли її автору приписуються зовсім чужі для нього думки. При цьому аргументація їх помилковості будується в основному шляхом відсилання до нього критиками знову-таки радянського періоду [42, с. 174 - 176]. Як наслідок саме поняття суб'єктивних публічних прав може здатися суперечливим для представників сучасної юридичної науки, в якій саме поняття публічних відносин є синонімом відносин, заснованих на владі і підпорядкуванні. В умовах же правової держави, коли кожному гарантується судовий захист його прав і свобод, коли рішення і дії (бездіяльність) органів державної влади можуть бути оскаржені до суду, відносини, однією зі сторін яких є держава в особі органу, не можуть бути охарактеризовані, як відносини влади і підпорядкування. На жаль, цьому, здавалося б, очевидному положенню практично не приділяється уваги сучасною юридичною наукою. Тим часом воно вже давно було прийнято зарубіжної юридичною наукою [77, с. 373 - 382] і досить чітко усвідомлювалося у вітчизняній юридичній науці на дореволюційному етапі її розвитку. Зокрема, ще в 1916 - 1917 рр. А.І. Елістратов вказував, що в правовій державі між посадовою особою і громадянином встановлюється не так вертикальний, як горизонтальний зв'язок, і однакове підпорядкування закону і суду ставить посадових осіб та громадян у загальну юридичну площину. Посадова особа може бути наділена більшими правами, ніж громадянин, але перед законом вони стають принципово рівноправними [75]. У правовій державі індивід стає суб'єктом публічних прав і обов'язків, стає громадянином, тобто знаходиться на одній площині з посадовими особами, які здійснюють публічну службу [76, с. 36]. Зрозуміло, подібні висновки не могли бути прийняті радянської юридичною наукою, оскільки радянська держава при здійсненні своїх функцій, ніколи не вважала себе зв'язаною чиїми б то не було правами і довгий час взагалі обходилася без нормативного регулювання порядку здійснення своїх функцій [367].
Провівши аналіз доктринальних підходів, встановивши природу досліджень більшості науковців щодо питання юридичної природи конституційного права на житло, вважаємо, що, крім названих причин, дискусія у науковому колі викликана також використанням двох понять: «суб'єктивного права» та «суб'єктивного цивільного права». При цьому, важливо зауважити, що невизнання право на житло як суб'єктивного права, суперечить природі Конституції, яка містить норми прямої дії та природі правовідносин «людина-держава», що містять взаємні права та обов'язки. Суб'єктивне конституційне право на житло виражається у вигляді сукупності можливостей кожної людини, які забезпечені нормами міжнародного та внутрішньодержавного законодавства.
Для того, щоб дійти висновку в цій проблематиці, необхідно звернутись до праць з теорії держави права та зрозуміти значення об'єктивних і суб'єктивних прав, правоздатності.
На думку О.В. Совгирі, основні права є суб'єктивними, тобто такими, що належать особі як учаснику суспільного життя і залежать від неї, принаймні в частині їх використання [351].
Права та свободи людини і громадянина - це передбачені чинним законодавством вид і міра можливої поведінки [155, с. 265,504,670]. Інакше кажучи, - це закріплена певною нормою права можливість суб'єкта поводити себе певним чином у межах, що визначені нормами права. Вчений С.Л. Лисенков вказує, що такі права і свободи ще називають суб'єктивними, тим самим вказав, що всі права є суб'єктивними [175, с. 331].
Більшість вітчизняних вчених поділяють думку про те, що ядром правового статусу особи є права і обов'язки [355, с. 395 - 397], але є й інша точка зору, згідно якої права і обов'язки - це лише головний елемент правового статусу [362, с. 58-59, 152].
Ми переконані, що правовий статус особи - це складний інститут конституційного права. Структура конституційно - правового статусу включає до себе: а) правові норми, що встановлюють даний статус; б) правові принципи; в) права, свободи та обов'язки індивіда; г) гарантії прав, свобод і обов'язків; д) громадянство; є) юридичну відповідальність; ж) правовідносини загального типу [358, с. 275, 279, 283, 282].
У теорії права під об'єктивним правом розуміється сукупність чинних у країні норм права, тобто юридичні норми, які набули своєї об'єктивації в офіційних державних актах і тому стають незалежними від розсуду окремих індивідів.
Поняття суб'єктивного права може розглядатися в широкому значенні. Тоді цей термін означає все те, що випливає з правових норм (об'єктивного права) для особи і характеризує її як суб'єкта права. Визнання особи суб'єктом права знаходить відбиття у тому, що вона через норми об'єктивного права виступає як учасник тих або інших правових відносин. У вузькому (власному) значенні суб'єктивне право розуміється, як передбачена правовою нормою можливість певної поведінки особи, або, інакше, як визначення, якими правами вона, на свій розсуд, може скористатися або не скористатися.
Суб'єктивне право не може виникнути без об'єктивізації у нормах права. З іншого боку, і об'єктивне право невід'ємне від суб'єктивного. Приписи об'єктивного права можуть реалізуватись у повсякденні суспільні відносини виключно через здійснення суб'єктами їх суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.
У загальному вигляді зміст будь-якого суб'єктивного права можна звести до того, що воно надає уповноваженому суб'єктові такі можливості: а) поводити себе відповідним чином (право на свої дії); б) вимагати відповідної поведінки від інших (право на чужі дії); в) звертатися до держави за захистом свого юридичного права (право на домагання [175, с. 331; 362, c. 333 - 334].
Питання правоздатності широко розглядалось у правовій літературі такими вченими, як І. А. Кузнєцов [195, c. 41], O.A. Красавчиков [168, с. 22], Н.І. Матузов [196, с. 150], які розглядали останню як гарантовану можливість набувати права, діяти, вимагати, користуватися благами, задовольняти інтерес, потреби». О.С. Іоффе виділяє відмінність в тому, що «правосуб'єктність, як тривалий контакт особи з державою, вичерпується однією лише можливістю - мірою дозволеної особі поведінки. Суб'єктивне право включає в себе не тільки міру дозволеної поведінки, а й можливість вимагати певної поведінки від зобов'язаних осіб» [100, с. 559]. Дане розуміння суб'єктивного права поділялося такими вченими, як Г.Ф. Шершеневич, Я.М. Магазинер, Н.Г. Александров та ін.[389, с. 57-59; 184, с. 215-224; 3, с. 99-109.].
Погоджуючись з їх висновками та приєднуючись до позиції О.Ю. Ускова, уточнимо, що для держави суб'єктивне право - це не міра дозволеної їм (державою) поведінки, а міра гарантованої їм поведінки, оскільки сама правоздатність не походить від держави, а належить кожному від народження і гарантується державою [367].
На думку Є.В. Богданова «правоздатність є щось таке, що ще жодним чином не проявилося, а лише може коли-небудь проявитися зовні у конкретних діях суб'єкта права», а «суб'єктивне право - це вже здійснювана або здійснена можливість, реалізуюча або реалізована правоздатність. Це щось таке, що вже становить відому міру поведінки конкретної особи» [20, с. 25].
Так Н.І. Матузов писав: «Пора б, нарешті, твердо визнати, що ... всі права громадян СРСР, як ті, які вони набувають, вступаючи в різноманітні конкретні правові відносини, так і ті, які прямо закріплені за ними в законі і випливають безпосередньо з нього, тобто незалежно від способу їх виникнення, реалізації, характеру інтересів, ступеня спільності, соціальної значущості, видів, категорій, та інших особливостей,? є за своєю спрямованістю (приналежності, зв'язку з носіями) суб'єктивними, а не якимись іншими. Суб'єктивність, тобто індивідуальність, і відома залежність прав від суб'єктів є їх загальною, родовою ознакою ... ».
На нашу думку, погляди тих авторів, які стверджують, що конституційні права є суб'єктивними, відповідають дійсності. Дослідники, що позиціонують конституційні права і свободи, в тому числі конституційне право на житло, з елементом правоздатності, як правильно, на нашу думку, зазначає Л.Д. Воєводін, прагнуть довести приналежність цих прав усім і нікому зокрема. Разом з тим, суб'єктивність конституційних прав визначається саме тим, що вони належать не тільки всім взагалі, а й кожному зокрема [41, с. 95].
Підтримуємо думку Ю.П. Єременко у твердженні, що конституційні права і обов'язки - «це реальні (а не потенційні) права, так як надають особистості можливість користуватися соціальними, матеріальними та духовними благами». При цьому можливість не обмежена лише мірою дозволеної поведінки уповноваженої особи, так як суб'єктивне право припускає можливість володаря звернутися за допомогою до державних органів для захисту своїх правоздатностей [79, с. 47].
Можливість практичного здійснення прав людини, як вказує Л.M. Пчелінцева, підтверджує реальність їх законодавчих закріплень, що забезпечує належний рівень життя кожного члена суспільства і соціуму в цілому. Все сказане повною мірою відноситься і до права на житло як соціального права громадян [341].
Виходячи з викладеного, випливає, що суб'єктивні конституційні права і свободи є індивідуальними, належать кожній людині, яка виступає носієм цих прав і свобод, це особисто - конкретні та, існуючі в дійсності, реальні юридичні можливості людини і громадянина, які підлягають державному забезпеченню і захисту.
Отже, той факт, що Україна є правовою, соціальною державою, головним обов'язком якої є забезпечення і захист прав людини і громадянина, дозволяє нам прийти до думки, що конституційне права на житло є суб'єктивним правом. Воно відрізняється від права на житлову площу, по-перше, тим, що виникає з народження і є постійним, по-друге - має кореспондуючий обов'язок держави та відповідно права особи вимагати їх виконання.
Підсумовуючи усе вищесказане, на нашу думку, конституційне право на житло це суб'єктивне право людини і громадянина, яке, з одного боку, надає громадянам право мати гідне, безпечне, вільне від вторгнення житло, з іншого - зобов'язує державу вживати всіх належних заходів щодо перешкоджання бездомності та заборони примусових виселень, сприяти усім учасникам процесу щодо будівництва, отримання та благоустрою житла, а також, в передбачених законом випадках надавати житло безоплатно або за доступну ціну для осіб, які потребують соціально захисту.
1.2 Законодавчі засади конституційного прав на житло в Україні
Важливим кроком для розуміння конституційного права на житло є дослідження законодавчих засад його закріплення. Науковий аналіз історичної та юридичної літератури, як свідчить О.О. Кармаза, дає підстави стверджувати про те, що з виникненням людини виникає і потреба у житлі. Проте, право на житло, як конституційне право, існує не так давно і ми вважаємо за доцільне дослідити історичний аспект його розвитку.
Вперше в ст. 42 Конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки від 20.04.1978, було закріплено право громадян на житло. Це право забезпечується розвитком і охороною державного та громадського житлового фонду, сприянням кооперативному та індивідуальному житловому будівництву, справедливим розподілом під громадським контролем житлової площі, яка надається в міру здійснення програми будівництва благоустроєного житла, а також невисокою платою за квартиру і комунальні послуги [157]. Тобто, хоча Конституція УРСР і передбачала, що громадяни можуть мати у власності житло, проголошувала захист та охорону цього права, однак в той же час містила норми, відповідно до яких здійснювався «контроль» з боку держави за реалізацією громадянами свого права на користування та розпорядження житлом. Крім того, «перевага» саме державної форми власності на житло протягом радянського періоду призвело до того, що й до цього часу не закінчився процес приватизації житла в Україні [105, c. 14-41].
Наступним важливим кроком було прийняття кодифікованого акту - Житлового кодексу УРСР та на виконання його положень низки законодавчих актів, частина з яких чинна і до сьогодні. Наприклад, постанови Ради Міністрів УРСР: від 26 квітня 1984 р. № 189 «Про порядок обстеження стану жилих будинків з метою встановлення їх відповідності санітарним та технічним вимогам та визнання жилих будинків і жилих приміщень непридатними для проживання» [297], від 11 грудня 1984 р. № 470 «Про затвердження Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР» [271], від 11 березня 1985 р. № 105 «Про порядок державного обліку житлового фонду» [296], від 5 червня 1985 р. № 228 «Про затвердження Правил обліку громадян, які бажають вступити до житлово-будівельного кооперативу» [270], від 31 січня 1986 р. № 31 «Про затвердження Правил обміну жилих приміщень в Українській РСР» [272], від 4 лютого 1988 р. № 37 «Про службові жилі приміщення» [306] тощо.
За період незалежності також була прийнята низка важливих нормативно-правових актів, які розширили ідеї вже існуючих актів, а також повноваження та заходи щодо забезпечення конституційного права на житло. До них можна віднести: постанови Верховної Ради України «Про заходи щодо залучення додаткових коштів на житлове будівництво та створення ринку житла» [276], «Про Єдиний державний реєстр громадян, які потребують поліпшення житлових умов» [248] тощо.
Також були прийняті закони України: «Про житлово-комунальні послуги» [250], «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» [317], «Про іпотеку» [278] тощо. Крім того, в Україні продовжують діяти законодавчі акти, прийняті в попередній період, за умови, якщо вони відповідають Акту проголошення незалежності України та Конституції України.
Прийняття у 1996 році Конституції України було важливим кроком побудови та розвитку незалежної, соціальної, демократичної та правової держави. Так, в ст. 3 закріплено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. У свою чергу, остання відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Отже, проаналізувавши дані положення, приходимо до висновку, що метою, тобто тим, на що направлена діяльність держави, є гарантування прав і свобод людини і громадянина. Особливо значущим у межах даного дослідження, було саме закріплення в ст. 47 Конституції України право на житло.
Проте перед тим, як продовжити дослідження норм права, хотілося б зауважити, що, на нашу думку, більшість прав, закріплених Конституцією, спрямовані на гарантування права на життя (ст. 27 Конституції України). Важко недооцінювати важливість права на житло сьогодні. Не маючи гідного та достатнього даху над головою, не забезпечуючи себе мінімальними необхідними умовами проживання, життя людини перетворюється на існування, а її вільний розвиток - на приречене коло зобов'язань. Варто наголосити також, що, втрачаючи житло, життя людини в більшості випадків також втрачає сенс. Отже, відповідно до ч.2 ст. 27 Конституції України, яка встановлює, що ніхто не може бути свавільно позбавлений життя, ми можемо побачити, що, позбавляючи особу житла, особа позбавляється нормального і гідного життя. А обов'язком держави , згідно з Конституцією України, є захист життя людини.
Відповідно до ст. 47 Конституції України «кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожен громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.
Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду»[160].
Право на житло за змістом відноситься до соціальних та належить до основних прав та свобод людини. Воно направлене на забезпечення та захист потреб та інтересів людини і є одним із аспектів забезпечення її достатнього життєвого рівня. Це право прямо пов'язане з соціальною політикою держави, а реалізація та ступінь захисту залежать від розвитку держави [106, с. 261].
Загальне право на житло мають усі індивіди, незалежно від територіальної залежності та політико-правового зв'язку із державою, на цей висновок нас наштовхує використання законодавцем терміну «кожен». Проте далі законодавець вказує, що саме для громадян України держава створює умови для будування житла, придбання його у власність або для того, щоб взяти в оренду; надання громадянам, які потребують соціального захисту, житла безоплатно або за доступну для них плату. Незрозумілою залишається така позиція законодавця, адже альтернативних варіантів отримання житла, крім купівлі, будівництва та взяття в оренду, не кажучи про можливість отримати пільги на реалізацію такого права, є недостатньою (спадкування, дарування, тощо) для реалізації права на житло для іноземців, осіб без громадянства, біженців. А тому загальне право “кожен має право на житло” порушується. Крім того, підвищується рівень обходу закону, тіньових операцій щодо нерухомості. Тому пропонується внести зміни до Конституції України, а саме в частині 1 ст. 47 та викласти в редакції: «Держава створює умови, за яких кожна людина матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду». Що ж до частини 2 ст. 47, пропонується доповнити цю статтю та викласти у такій редакції: «Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону, якщо інше не передбачене міжнародно-правовими договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України».
Сукупний аналіз положень частин 1 і 2 ст. 47 Основного Закону дозволяє відзначити, що в процесі реалізації конституційного права на житло на практиці громадяни стикаються з необхідністю застосування сукупності норм різних галузей права та необхідністю врахування власних фінансових можливостей і матеріального добробуту.
У свою чергу органи державної влади та органи місцевого самоврядування повинні створювати умови для здійснення громадянами права на житло. Також, у передбачених законодавством випадках, окремі категорії громадян вправі розраховувати на допомогу з боку держави, яка зобов'язана створювати сприятливі умови для реалізації ними права на житло.
Таким чином, держава прийняла на себе зобов'язання щодо створення умов для забезпечення громадянами конституційного права на житло, оскільки не може бути права без відповідного зобов'язання і, навпаки, зобов'язання без кореспондуючого йому права.
Варто звернути увагу на те, що ступінь (обсяг) і форми участі держави в реалізації конституційного права на житло різним верствам населення, як правило, розрізняються. І в цьому контексті видається, що процедура реалізації конституційного права громадян на житло входить у протиріччя з положеннями статей 21, 24 Конституції, де закріплено, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, а також, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Ми приєднуємося до думки Водкіної Т.М., яка влучно зазначає, що з метою дотримання конституційного принципу рівності всіх громадян, необхідно встановити механізм визначення величини прожиткового мінімуму для виявлення громадян, які потребують поліпшення житлових умов. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про прожитковий мінімум», цей мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. Основними принципами формування набору послуг є задоволення мінімальної потреби громадян у житлі, організації побуту, користуванні транспортом, закладами культури, у підтриманні зв'язку з навколишнім середовищем; визначення житлово-комунальних послуг (по водопостачанню, теплопостачанню, газопостачанню, електропостачанню, водовідведенню, утриманню та експлуатації житла та прибудинкових територій, збиранню сміття, утриманню ліфтів), виходячи із соціальної норми житла та нормативів споживання зазначених послуг; урахування особливостей потреб осіб, які належать до різних соціальних і демографічних груп населення [302]. Для вирішення даного питання, а саме: встановлення механізму визначення величини прожиткового мінімуму для визнання громадян, які потребують поліпшення житлових умов, запропоновано керуватися наступними основними критеріями: наявність у громадян постійного доходу та середня ринкова вартість житла в регіоні.
Видається, що подібний підхід повинен мати місце в «перехідний період» - аж до встановлення такої величини прожиткового мінімуму, яка б реально означала матеріальне благополуччя громадян, а не «межу бідності» [40, c. 68].
Взагалі, проблема бідності в Україні за останні роки ще більше загострилася. Це викликано наслідками економічної і політичної кризи, збройного конфлікту на Сході України тощо. За інформацією Державної служби статистики, у 2015 році обсяги будівництва відносно 2014 року становив 85,1%, за 11 місяців скоротився на 30,9% [7, с. 7].
Частина 1 ст. 47 Конституції встановлює два напрямки в діяльності держави та органів місцевого самоврядування у забезпеченні громадянам права на житло - у сфері житлового будівництва і сфері створення умов для реалізації конституційного права на житло (при цьому житлове будівництво усіх форм власності заохочується і стимулюється).
Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону (ч. 2 ст. 47 Конституції України). Конституція України не містить визначення поняття «громадяни, які потребують соціального захисту», отже, для визначення кола осіб, які мають право на безоплатне або пільгове житло, слід звертатися до спеціальних законів, що передбачають соціальний захист тих чи інших груп населення [85].
На нашу думку, визначення списку таких осіб, які потребують соціального захисту має бути закріплений в законодавстві України. Ми вважаємо, що даний перелік може міститися в новому Житловому кодексі України або спеціальному законі. Як вже було зазначено, в законодавстві не визначено поняття та списку осіб, проте в окремих законах ми можемо зустріти певний перелік. Так, у п. 1 ст. 23 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» зазначено, що до соціально незахищених громадян належать: пенсіонери, інваліди, одинокі непрацездатні, діти-сироти, одинокі матері, багатодітні сім'ї, інші громадяни, які внаслідок недостатньої матеріальної забезпеченості потребують допомоги та соціальної підтримки з боку держави [286]. Отже, окрім необхідності законодавчого закріплення самого поняття, осіб, що потребують соціального захисту, при визначенні потрібно провести їх співвідношення з поняттям осіб, які перебувають на квартирному обліку, житла з житлового фонду соціального та/або загального призначення, черговість яких визначена Житловим кодексом УРСР, поняттям осіб, яким надається житло позачергово, незалежно від постановки на облік, та соціально незахищеними громадянами. Особливої уваги необхідно звернути на категорії осіб, які законодавець виділив як таких, що житло надається позачергово та в першу чергу. Ми вважаємо, що при формуванні цієї норми законодавець керувався принципом «найбільш соціально незахищених» верств населення.
У цей перелік повинні бути включені: 1) ветерани війни; 2) інваліди праці, а також інваліди з дитинства; 3) сім'ї загиблих при виконанні державних обов'язків; 4) сім'ї з доходами нижче офіційно встановленого прожиткового мінімуму; 5) особи, що потребують поліпшення житлових умов; 6) особи, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; 7) особи, що мають заслуги перед державою; 8) діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування; 9) одинокі матері та батьки, що мають більше трьох дітей; 10) інші особи, зазначені в правових актах.
У літературі існує думка, що необхідно уточнити формулювання статті 47 Конституції України, а саме: в частині словосполучень «безоплатно або за доступну плату». Автори вважають за доцільне викласти її наступним чином: «безкоштовне (надання житлових приміщень у будинках державного і муніципального житлового фонду за договором соціального найму) або за доступну плату (надання безоплатних житлових субсидій або пільгових кредитів)» [40, с. 75].
Ми не погоджуємося з даною думкою, адже вона звужує, на наш погляд, конституційне право на житло, визначаючи лише декілька варіантів шляхів його забезпечення. Конституція України є Основним законом, тому має містити норми, які є фундаментальними та базуються на принципах поваги та гідності до людини, її життя і здоров'я, а також забезпечення достойного життєвого рівня. Передбачення таких конкретних умов, буде підпадати під постійні зміни Конституції, в залежності із змінами в житловому законодавстві, розвитку громадянського суспільства та економіки.
Формулювання другої частини досліджуваної статті про заохочення житлового будівництва і створенні умов для здійснення конституційного права на житло сприйнята в літературі, як відмова держави гарантувати кожному громадянинові це право, у тому числі надання житлових приміщень, а лише створювати умови для здійснення даного права. Зазначене положення визначає нову соціально-економічну роль пострадянської держави та органів місцевого самоврядування у вирішенні питання житла, що зумовлює відхід держави від активної ролі у вирішенні житлової проблеми кожного і суспільства в цілому.
Деякі автори гостро висловлюють свої думки з приводу декламаційності права на житло, вказуючи у своїх з роботах, що «це право можна віднести до юридично безглуздих декларацій про права людини, так як конституційна норма «Право на житло» («Кожен має право на житло. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений житла») має сенс лише в тому випадку, якщо вона передбачає безумовний обов'язок держави безкоштовно надавати житло кожному, хто його потребує (за законом людину не можна довільно позбавляти не лише житла, а й будь-яких соціальних благ). Однак такий обов'язок держави неможливий, … так як неможливі безумовні домагання на безкоштовне отримання від держави (фактично - від суспільства ) будь-яких соціальних благ, за винятком судового і поліцейського захисту свободи, безпеки і власності, заради якої й існує держава..».
Наприклад, у суспільстві, що переживає економічну кризу, що веде до істотного скорочення виробництва та зубожіння значної частини населення, просто не може бути достатньо коштів для надання житла всім нужденним. Тому «право кожного на житло» у Конституції підтверджується лише декларацією про наміри соціальної держави: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування заохочують житлове будівництво, створюють умови для здійснення права на житло». З цієї декларації, як вказує автор, не випливають ніякі права по відношенню до держави, які можна захистити в суді. Названі тут органи несуть лише політичну відповідальність за те, як саме вони заохочують житлове будівництво і т. д.
Виходить, що «право на житло» гарантовано лише в тому сенсі, що кожен має право придбати житло у власність або орендувати його. Але в такому випадку наявність у Конституції положення про те, що «кожен має право на житло», рівносильне його відсутності [145, с. 250- 251].
Ми вважаємо, що така позиція розуміння права на житло, випливає з історичного підґрунтя, як зазначалося вище, від радянських часів, коли політика держави була спрямована на забезпечення кожного трудящого житлом. Проте у зв'язку із розпадом Радянського Союзу, переходу на ринкову економіку та визнання права приватної власності, а також інших невід'ємних прав людини, таких, як вільний вибір місця проживання, свобода пересування тощо, ратифікації міжнародних договорів, розуміння права на житло як обов'язок держави наділити кожного громадянина або особу, яка офіційно перебуває в країні житлом, це є застарілим підходом до розуміння конституційного права на житло.
На нашу думку, право на житло виключити з числа прав людини неможливо, адже це природне право, воно є невідчужуваним і належить йому від народження. Включення права на житло в Конституцію, створює зобов'язання для держави вдосконалювати своє внутрішнє законодавство та організовувати відповідно до нього свою діяльність.
Багато вчених пов'язують право на житло також з такими особистими правами, як право на свободу пересування і вибір місця проживання, правом на недоторканність житла, закріплених у ст. ст. 30, 33 Конституції України. На нашу думку, всі ці права є самостійними, проте ми можемо чітко прослідкувати їх тісний взаємозв'язок.
Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону (ч. 2 ст. 47 Конституції України). Конституція України не містить визначення поняття «громадяни, які потребують соціального захисту», отже, для визначення кола осіб, які мають право на безоплатне або пільгове житло, слід звертатися до спеціальних законів, що передбачають соціальний захист тих чи інших груп населення.
Такими законами, зокрема, є Закони України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» [292]; «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» [311]; «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» [289]; «Про судоустрій і статус суддів» [313] «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» [312], «Про соціальну адаптацію осіб, які відбувають чи відбули покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк» [308]. та ін. [85].
Так, з 01 січня 2007 р. діє Закон України «Про житловий фонд соціального призначення», який визначає правові, організаційні та соціальні засади державної політики щодо забезпечення конституційного права соціально незахищених верств населення України на отримання житла [249]. Закон України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», який регулює правові, майнові, економічні, соціальні, організаційні питання щодо забезпечення реалізації конституційного права на житло громадян, які тривалий час на законних підставах проживають у гуртожитках, призначених для проживання одиноких громадян або для проживання сімей [251]. Розпорядженням Кабінету міністрів України від 31 грудня 2004 р. № 994-р схвалена Концепція Державної комплексної програми «Житло - інвалідам» [314].
На місцевих рівнях також приймаються нормативні акти, спрямовані на забезпечення громадян житлом. Так, наприклад, були прийняті рішення Київської міської ради від 27 грудня 2007 року № 1638/4471 «Про заходи щодо вирішення проблеми забезпечення житлом в м. Києві» [275]; розпорядження Київської міської державної адміністрації від 27 лютого 2006 р. № 327 «Про будівництво загальної жилої площі для забезпечення житлом багатодітних сімей» [244] тощо.
Чинне українське законодавство передбачає такі способи отримання житла, як: - будівництво приватного житла, яке регулюється положеннями Цивільного кодексу України, Земельного кодексу України, Законами України «Про архітектурну діяльність», «Про основи містобудування» тощо;
- інвестування коштів у будівництво житла у багатоквартирних будинках, яке здійснюється на підставі положень Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю»;
- набуття права власності на житло на підставі цивільно-правових договорів (купівлі-продажу, ренти, довічного утримання, дарування) або внаслідок спадкування;
- приватизація житла, яке здійснюється на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».
Індивідуальне будівництво житла може здійснюватися на земельних ділянках, що мають відповідне цільове призначення. Щодо певних категорій населення встановлені пільги у здійсненні будівництва індивідуального житла. Так, відповідно до ст. 10 Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» [309], при відведенні земельних ділянок для індивідуального житлового будівництва органи місцевого самоврядування затверджують квоти ділянок, які надаються молодим сім'ям під будівництво житла.
Постановою Кабінету міністрів України від 29 травня 2001 р. № 584 затверджене Положення про порядок надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла, яке визначає вищевказаний порядок отримання пільгових цільових довготермінових кредитів [235]. Постановою Кабінету міністрів України від 18 лютого 2004 р. № 182 затверджене Положення про порядок надання державним службовцям, які, відповідно до законодавства, потребують поліпшення житлових умов, безвідсоткового кредиту для житлового будівництва або придбання квартир чи індивідуальних житлових будинків [234]. На виконання ст. 1 Указу Президента України «Про заходи щодо підтримки індивідуального житлового будівництва на селі» від 27 березня 1998 року № 222/98 [277], Кабінет Міністрів України затвердив Правила надання довгострокових кредитів індивідуальним забудовникам житла на селі (затверджені постановою КМУ від 5 жовтня 1998 р. № 1597) [237].
Отримання житла у власність можливе на умовах приватизації, яка проводиться за правилами Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» [300]. Крім того, отримання житла у власність здійснюється на підставі цивільних правочинів (купівля-продаж, міна, дарування, довічне утримання) або внаслідок спадкування.
Користування житлом на сьогодні є наслідком укладення договору комерційного житлового найму (Глава 59 Цивільного кодексу України) [379] або договору соціального найму. Соціальне житло будується за рахунок бюджетних коштів та надається особам, що мають право на його отримання. Загально- правові, організаційні та соціальні засади державної політики щодо забезпечення конституційного права соціально незахищених верств населення України на отримання житла визначені у Законі України «Про житловий фонд соціального призначення»[249].
Порядок надання соціального житла встановлюється відповідно до категорій громадян, що мають право на таке житло. Так, забезпечення житлом депортованих осіб здійснюється за правилами постанови КМУ від 17 грудня 2003 р. № 1952 «Про затвердження Порядку забезпечення депортованих осіб та членів їх сімей, які повернулися в Україну, житлом, збудованим або придбаним за рахунок бюджетних коштів» [266].
Важливми на сьогодні є питання про права на житло учасників бойових дій. На сьогодні нормативні гарантії конституційного права на житло учасників бойових дій містяться в законах України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» [311], «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» [307], у Постановах Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку кредитування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань» [269], «Про затвердження Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщенням» [265], «Про розмір і порядок виплати грошової компенсації військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки та Державної спеціальної служби транспорту за піднайом (найом) ними жилих приміщень» [305] тощо [6, с. 27-30].
Для розв'язання житлової проблеми військовослужбовців у 1999 р. була прийнята Комплексна програма забезпечення житлом військовослужбовців та членів їх сімей [280]. Другого вересня 2015 року відповідно до цієї програми було затверджено Порядок визначення розміру і надання військовослужбовцям та членам їх сімей грошової компенсації та належне їм для отримання жиле приміщення [70]. Незважаючи на наявність програми, попередні підходи до розв'язання цієї проблеми не лише не призвели до бажаного результату, але ще більше загострили її через відкладені борги та розширення соціальної бази невдоволених [2, с. 112].
Надання житла військовослужбовцям здійснюється відповідно до постанови КМУ від 3 серпня 2006 р. № 1081 «Про затвердження Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями» [265]. Також наказом Міністра оборони України від 6 жовтня 2006 р. № 577 затверджена Інструкція про організацію забезпечення і надання військовослужбовцям Збройних Сил України та членам їх сімей житлових приміщень [102]. А наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України від 20 грудня 2007 року № 1040 затверджена Інструкція про організацію забезпечення житловими приміщеннями в Державній прикордонній службі України [101].
Проте, не дивлячись на такі нормативно закріплені гарантії, більшість вчених наголошує на проблемах фінансування, можливості переведення службового житла у постійне до підходу черги на його отримання; постійне порушення черговості на надання житла, відсутність єдиної державної концепції, а також гарантій захисту тощо [383, с. 126; 2, с. 114].
12 лютого 2015 року було прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», яким доповнено п. 14 пунктом 141 ст. 15 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», яким встановлюється для фізичних і юридичних осіб, окрім військово-квартирної повинності з розквартирування військовослужбовців та розміщення військових частин, підрозділів і установ [298], також і квартирна повинність з розквартирування особового складу органів і підрозділів цивільного захисту, а також евакуйованого населення [245]. Це означає, що в період воєнного стану, держава покладає на громадян обов'язок у допомозі реалізації права на житло, як учасникам бойових дій,так і евакуйованому населенню [6, с. 29].
На вищенаведеному прикладі важливо зауважити, що по кожній із груп населення (трудової, соціальної), які потребують соціального захисту, є ціла низка законних та підзаконних нормативно-правових актів. Наприклад, Положення про порядок забезпечення жилими приміщеннями працівників Міністерства доходів і зборів України та його територіальних органів [262] тощо.
Особливу увагу хотілося б звернути на проблему забезпечення конституційного права на житло бездомних осіб, адже до сьогодні немає комплексної праці стосовно цього питання. Це питання регулюється законами України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» [288], «Про соціальну адаптацію осіб, які відбувають чи відбули покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк» [308], наказом Міністерства праці та соціальної політики України «Про затвердження Типового положення про соціальний готель [273], Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Основних напрямів запобігання бездомності до 2017 року» [256] та потребує подальшого дослідження..
Також право на житло було закріплено законодавцем у Житловому кодексі УРСР. Так, в ст. 1 проголошено: «Відповідно до Конституції СРСР і Конституції Української РСР громадяни Української РСР мають право на житло. Це право забезпечується розвитком і охороною державного і громадського житлового фонду, сприянням кооперативному та індивідуальному житловому будівництву, справедливим розподілом під громадським контролем жилої площі, яка в міру здійснення програми будівництва благоустроєного житла, надається громадянам, за їх бажанням, у розмірі грошової компенсації або належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, а також невисокою платою за квартиру і комунальні послуги». Норма даної статті розвиває положення ст. 47 Конституції України, яка закріплює право людини на житло як одне з найважливіших соціальних цінностей, невід'ємне право кожної людини.
Також стаття передбачає право громадянина на невисоку плату за квартиру та комунальні послуги. Комунальні послуги визначаються як результат господарської діяльності, спрямованої на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенням, газо- та електропостачанням, опаленням, а також вивезення побутових відходів у порядку, встановленому законодавством. Основні правила надання комунальних послуг встановлені у Законі України «Про житлово-комунальні послуги» [85].
Відповідно до ст. 9 Житлового кодексу УРСР громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду; або на одержання за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом; або в будинках житлово-будівельних кооперативів.
Забезпечення постійним житлом громадян, які, відповідно до законодавства, мають право на його отримання, може здійснюватися шляхом будівництва або придбання доступного житла за рахунок надання державної підтримки у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законодавством України.
Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше, як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються всупереч із призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій [87].
Право на житло в межах даної статті розглядається, перш за все, як право особи мати житло для власного проживання та для проживання членів її сім'ї. Реалізація даного права можлива внаслідок будівництва житла, отримання житла у власність, а також шляхом отримання житла на умовах оренди або соціального найму.
Проаналізувавши положення чинного Житлового кодексу, автор дійшов до висновку, що зміна соціально-політичного устрою держави, перехід України до ринкової економіки, а також інші чинники (удосконалення норм права відповідно до права Європейського Союзу) призвели до того, що на сьогодні частина норм Житлового кодексу є «застарілими». Крім того, як вбачається із аналізу законодавчих актів у житловій сфері, Житловий кодекс «обростає» низкою законів та підзаконних актів, особливо відомчих, а його значення в державі нівелюється.
На жаль, законотворці реагують на «старіння» нині діючого Житлового кодексу повільно. Новий Житловий кодекс України був прийнятий парламентом через 15 років після проголошення України незалежною державою -- 7 липня 2005 р. Але до нього Президентом України застосовано право вето та повернуто на повторний розгляд Верховної Ради України. В подальшому (4 жовтня 2005 р.) -- Житловий кодекс скасовано. У 2009 р. до парламенту надійшло три проекти Житлового кодексу України, один з яких № 2307-д від 17.03.2009 р., вартий детальної уваги [86].
Відповідно до ст. 1 проекту Житлового кодексу України, держава, користуючись Конституції України, створює умови та сприяє громадянам у реалізації права на житло.
Громадяни мають право, відповідно до своїх потреб і можливостей, побудувати житло, набути право власності на житло на підставах, що не заборонені законом, або наймати житло в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами.
Право на безоплатне одержання житла в користування з державного або комунального житлових фондів та на одержання кредитів на будівництво чи придбання житла надається громадянам України відповідно до цього Кодексу та інших нормативно-правових актів, що регулюють правовідносини у житловій сфері. Ніхто не може бути позбавлений житла інакше, ніж на підставі закону або за рішенням суду.
Проаналізувавши положення проекту Житлового кодексу, автор дійшла висновку, що зареєстрований проект нового Житлового кодексу не усуває проблем у сфері забезпечення права на житло, оскільки переважна більшість його норм спрямована на відносини, які на сьогодні вже регулюються Цивільним кодексом України та низкою законів України, до того ж, деякі норми суперечать чинному законодавству.
Відповідно до проведеного вище аналізу, хотілося б зосередити свою увагу на основних особливостях конституційного права на житло: 1) воно виникає з моменту народження. Як одне з основних прав людини, право на житло виникає з моменту її народження. Дана риса проявляється також в тому, що відповідно до ст. ст. 64, 65 Житлового кодексу УРСР члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі зобов'язання, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім'ї наймача належать: дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно;
2) є невідчужуваним (ст. 21 Конституції України), тобто ніхто не може бути позбавлений цього права або обмежуватися в ньому (ст. 64 Конституції України);
Невідчужуваність права на житло знаходить своє відображення в ч. 4 ст. 9 Житлового кодексу УРСР, відповідно до якого ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше, як з підстав і в порядку, передбачених законом [87];
3) є непорушним, тобто охороняється законом та забороняються дії, що перешкоджають здійсненню права на житло;
4) є постійним право, яке виникає у тривалих відносинах між особою і державою на підставі Конституції України і припиняється у зв'язку зі смертю особи [40, с. 43].
5) є гарантованим правом. Відповідно до ст. 3 Конституції України утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Для задоволення потреб громадян у житлі держава зобов'язана виконати цілий комплекс дій: розвивати будівельну індустрію; здійснювати програму будівництва впорядкованого житла; забезпечувати справедливий розподіл житлової площі, охорону житлового фонду тощо, тоді виникають правові відносини - держава - людина - громадянин.
Закріплення в Конституції України права на житло є дуже важливим, оскільки воно затверджує право кожного вільно обирати та володіти житлом, мати гарантовану можливість забезпечити себе та свою сім'ю житлом належного рівня, за доступну вартість, у будь-який не заборонений законом спосіб, а також гарантію неможливості довільного позбавлення свого житла та незаконного проникнення до нього. Виділяючи право на житло в статті 47 Конституції України, законодавець створив конституційну основу стабільного права на житло, в якій поєднав дозволяючий (можливість задовольнити потребу у житлі, а також отримати його в передбачених законом випадках від держави на пільгових або безоплатних умовах), зобов'язуючий (органи державної влади і місцевого самоврядування повинні створити всі необхідні умови для реалізації, охорони та захисту права на житло) та забороняючий (заборона всім позбавляти чи порушувати право людини на житло) характер [27, с. 47] .
1.3 Міжнародно-правові стандарти забезпечення права на житло людини і громадянина
На сьогодні Україна є активним та повноправним учасником міжнародної спільноти. На шляху до євроінтеграції українська держава має відповідати світовим стандартам, особливо в забезпеченні та гарантуванні прав людини, що є основним зобов'язанням держави. Право на житло - це одне з найнеобхідніших прав людини для її нормального функціонування та життя.
У науковій доктрині питання міжнародних стандартів та міжнародних аспектів права на житло обмежувалось, загалом, аналізом норм Загальної декларації прав людини та Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, тому автор приділив значну увагу аналізу міжнародно-правових норм, що декларують та/або регулюють право на житло людини і громадянина.
Право на житло є необхідним правом, яке забезпечує людині гідне життя та дозволяє вільно розвиватись. Неможливо уявити людину з потребами в їжі, одязі, але без потреби у житлі. Тому важливо визнати таке право фундаментальним. Наявність права на житло в міжнародних договорах, конвенціях, пактах свідчить про його вагому роль у житті людини і громадянина.
Міжнародне право - це система правових норм, що регулюють відносини між державами (міжнародне публічне право) чи між громадянами різних країн та їх об'єднаннями (міжнародне приватне право). Міжнародне право не належить до галузей внутрішнього права держав, воно складається на основі міждержавних угод. У разі суперечностей між нормами міжнародного права та нормами внутрішнього права держави, перші переважають над іншими [175, с. 202].
Пакти, конвенції, угоди, договори є міжнародно-правовими документами. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Основного Закону України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України [160].
...Подобные документы
Використання терміну "житло" в законодавстві та доктрині України. Ознаки та перелік об’єктів права на житло, потреба у відмежуванні жилого приміщення від нежилого. Зміст терміна "житло" в конституційної, цивільної, житлової, кримінальної галузях права.
реферат [25,0 K], добавлен 22.04.2012Вивчення цивільно-правових засобів реалізації права на житло - житлового будинку, квартири, іншого приміщення, яке призначене та придатне для постійного проживання. Самостійне будівництво і часткова участь будівництві, як засіб реалізації права на житло.
реферат [42,5 K], добавлен 18.05.2010Поняття житла як об’єкта цивільних правовідносин, зміст права на житло та зміст права на недоторканність житла. Установлення недоліків та прогалин чинного законодавства, що регламентує відносини, пов’язані з позбавленням суб’єктивного права на житло.
автореферат [34,8 K], добавлен 13.04.2009Теоретичні аспекти здійснення права на житло шляхом переходу його у власність. Вивчення поняття, способів та особливостей приватизації житла. Здійснення права власності на нежитлові приміщення багатоквартирного житлового будинку та прибудинкові території.
реферат [115,5 K], добавлен 18.05.2010Особливості окремих режимів житла в Україні. Темпоральний чинник у підставах втрати особою житлового права в Україні. Підходи судів до застосування відповідних норм закону у вирішенні спорів на власність. Вдосконалення норм чинного законодавства.
статья [54,6 K], добавлен 19.09.2017Предмет та юридичні ознаки житлових правовідносин. Елементи методу відповідного права. Особливості недоторканості житлового помешкання. Зміст та порядок укладання договору застави (іпотеки). Загальна характеристика реалізації права власності на житло.
контрольная работа [25,9 K], добавлен 18.07.2011Поняття та зміст правового статусу людини і громадянина. Громадянські права і свободи людини. Політичні права і свободи громадян в Україні. Економічні, соціальні та культурні права і свободи громадян в Україні. Конституційні обов’язки громадян України.
курсовая работа [40,7 K], добавлен 13.12.2010Характеристика особливостей здійснення права на житло шляхом отримання його у користування. Загальні положення та основні види найму житла (приватний, соціальний). Відмінні риси складання договору найму службових житлових приміщень та житла у гуртожитках.
реферат [124,9 K], добавлен 18.05.2010Співвідношення понять "людина", "особистість", "громадянин". Класифікація прав людини та громадянина. Структура конституційно-правового механізму забезпечення реалізації прав людини. Проблеми захисту прав і свобод в Україні на сучасному етапі розвитку.
курсовая работа [37,0 K], добавлен 06.09.2016Поняття, предмет і метод конституційного права України. Особливості конституційного права, як галузі національного права України. Розвиток інституту прав і свобод людини та громадянина. Проблеми та перспективи побудови правової держави в Україні.
реферат [32,4 K], добавлен 29.10.2010Правове регулювання конституційного права України. Конституційні права, свободи та обов’язки громадян України та гарантії їх дотримання. Основи конституційно–правового статусу людини і громадянина. Зв’язок між конституційним і фінансовим правом.
контрольная работа [24,8 K], добавлен 08.12.2013Поняття, предмет і методи, функції та принципи житлового права. Здійснення права на житло, класифікація житлових правовідносин. Житлове право як галузь законодавства, навчальна дисципліна та наука. Поняття і види житлових фондів, житло та його ознаки.
реферат [30,2 K], добавлен 18.05.2010Історія становлення соціальних та економічних прав і свобод людини і громадянина в Україні. Особливості та нормативно-правові засади їх регламентації, відображення в законодавстві держави. Проблеми реалізації та захисту соціальних та економічних прав.
курсовая работа [60,1 K], добавлен 20.11.2014Поняття і класифікація конституційних прав і свобод. Особисті права і свободи. Політичні права і свободи. Економічні права і свободи людини і громадянина. Соціальні та культурні права і свободи людини і громадянина. Основні обов'язки громадян.
курсовая работа [41,8 K], добавлен 10.06.2006Розвиток прав людини в Україні. Економічні, соціальні та культурні права людини. Економічні права людини. Соціальні права та свободи людини. Культурні права людини. Механізм реалізації і захисту прав, свобод людини і громадянина, гарантії їх забезпечення.
курсовая работа [48,3 K], добавлен 04.12.2008Житло є місцем постійного проживання особи. Під місцем проживання розуміється житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому, у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.
реферат [17,9 K], добавлен 18.02.2009Розгляд сутності позову про визнання права власності та врегульованості такого способу захисту в цивільному законодавстві. Питання захисту права власності на житло шляхом його визнання судом, які мають місце у сучасній правозастосовчій діяльності.
статья [43,7 K], добавлен 11.09.2017Особливості забезпечення права на недоторканність житла. Оцінка категорій "забезпечення суб’єктивного права", "механізм забезпечення суб’єктивного права". Розуміння сутності забезпечення права на недоторканність житла в кримінальному провадженні.
статья [24,4 K], добавлен 07.11.2017Історія виникнення інституту прав і свобод людини і громадянина. Основні права людини: поняття, ознаки та види. Сучасне закріплення прав і свобод людини і громадянина в Конституції України. Юридичні гарантії забезпечення прав людини і громадянина.
курсовая работа [40,0 K], добавлен 18.05.2015Юридична природа та конституційно-правові засоби забезпечення реалізації права громадян на безпечне для життя та здоров’я навколишнє природне середовище. Форми відшкодування шкоди, спричиненої порушенням права громадян на безпечне навколишнє довкілля.
курсовая работа [34,5 K], добавлен 02.01.2014