Конституційні засади забезпечення права на житло в Україні

Це означає, що, стаючи учасниками міжнародно-правових документів шляхом їх ратифікації або приєднання до них, держави приймають на себе значні правові зобов'язання: привести національне законодавство у відповідність до міжнародних умов та стандартів.

Ратифікуючи ці та інші обов'язкові документи для виконання, держави стають підзвітні своїм громадянам, іншим державам - учасникам того ж договору і міжнародному співтовариству, зобов'язуючись поважати і забезпечувати права і свободи, які закріплені у цих документах.

Крім того, у багатьох основних міжнародних угодах в області прав людини містяться положення, які вимагають від держав-учасниць регулярно повідомляти про вжиті ними кроки, з метою гарантування здійснення цих прав, а також про досягнутий ними прогрес.

При відстоюванні основних прав і свобод людини міжнародне співтовариство керується принципами взаємозалежності і неподільності. Це означає, що громадянські, політичні права не можуть бути відокремлені від економічних, соціальних, культурних та навпаки. Проте на практиці стає зрозумілим, що, не дивлячись на проголошену рівність цих прав з боку законодавця, ми можемо побачити прогалини у реалізації саме економічних, соціальних та культурних прав. Перш за все, це проблеми реалізації соціальних прав, таких, як право на соціальне забезпечення, достатній життєвий рівень, достатнє житло тощо.

На міжнародному рівні окремі соціальні права були спочатку проголошені в актах Міжнародної організації праці. Вони врегулювали не тільки питання трудових відносин таких категорій, як неповнолітні діти, жінки, моряки, а саме їх соціальне забезпечення: питання заробітної плати, пенсії, страхування, робочий час і особливості праці та відпочинку [198].

Наприклад, у ст. 3 Конвенції про соціальне забезпечення моряків від 28.06.1946 № 70 вказується, що «кожен моряк, який проживає на території реєстрації судна, і через травми, отриманої під час роботи на судні, або через захворювання, що не є результатом умисного акту з його боку, буде висаджено під час рейсу на іншій території, має право ... на забезпечення житлом і харчуванням аж до забезпечення йому відповідного заняття або репатріації, залежно від того, що відбудеться раніше» [124].

Наступним кроком у міжнародному закріпленні права на житло було прийняття Загальної декларації прав людини від 10.12.1948. У ній вперше було закріплено «право кожного на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, яке необхідне для підтримки здоров'я і добробуту людини та її сім'ї ...» [91].

У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права також згадується право на житло як частина права на достатній життєвий рівень (далі - пакт) [203].

Не всі розвинені країни приєдналися до Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, мотивуючи свою позицію тим, що визначені в цьому Пакті права не є суб'єктивними, не породжують юридичних зобов'язань для держав і не можуть бути захищені в суді [99, c. 20-30].

Пізніше дане право одержало свій розвиток у ряді інших документів із прав людини, в яких йшлося про права конкретних соціальних груп. У даний час право на житло визнається не менше, ніж у 12 різних міжнародних документах, прийнятих і проголошених Організацією Об'єднаних Націй (далі - ООН) [238, с. 27-34].

На сьогоднішній день 164 країни ратифікували Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права або приєдналися до нього. У цьому документі містяться найбільш важливі постулати права на житло з тих, які закріплені у зводі правових принципів та складають міжнародне законодавство в галузі прав людини. Пункт 1 статті 11 Пакту говориться: «Учасники цього Пакту визнають право кожного на достатній життєвий рівень для нього самого і його сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло та на неухильне поліпшення умов життя. Держави-учасниці приймуть належні заходи до забезпечення здійснення цього права, визнаючи важливе значення в цьому відношенні міжнародного співтовариства, заснованого на вільній згоді» [203].

В українському законодавстві право на достатній життєвий рівень для особи, що включає достатнє харчування, одяг, закріплено у ст. 48 Конституції України. Як зазначає І.С. Андрієнко, достатній життєвий рівень передбачає забеченність рівня доходу громадян, необхідного для задоволення їх базових (мінімальних) фізіологічних і соціальних потреб [5, с.95].

Право на достатнє житло також визнається в Європейської конвенції про правовий статус трудящих- мігрантів, яка була ратифікована Законом України від 16.03.2007. У Конвенції зазначено, що кожна договірна сторона надає трудящим-мігрантам не менш сприятливий режим, ніж громадянам, у питанні, що стосуються житла, квартирної плати, і забезпечує, щоб у потрібних випадках компетентні національні органи в співробітництві з відповідними консульськими установами, що діють у межах їхньої компетенції, здійснювали контрольні перевірки для забезпечення дотримання стандартів придатності житла трудящих-мігрантів, які встановлені для її громадян. Відповідно до п. 4 ст. 13 даної Конвенції, кожна Договірна Сторона забезпечує за допомогою засобів, наявних у компетентних національних органів, щоб трудящі-мігранти мали відповідне житло [80].

Також міжнародне право визначає гарантії права на житло для окремих категорій осіб. По-перше, декларується право на житло для кожного, незалежно від приналежності тієї чи іншої національності. Серед документів Організації Об'єднаних Націй у питанні прав людини - Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 7 березня 1966 у даний час є документом, який ратифікувала найбільша кількість країн. Пункт е) статті 5 даної Конвенції включає зобов'язання держав-учасниць: «заборонити і ліквідувати расову дискримінацію в усіх її формах і забезпечити рівноправність кожної людини перед законом ... особливо у відносинах здійснення ... прав у економічній, соціальній і культурній областях, зокрема ... права на житло» [202].

По-друге, на основі принципу рівності, всі жінки наділяються також, серед інших прав, правом на житло. Згідно статті 14 Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (від 18 грудня 1979), держави-учасниці конкретно зобов'язуються ліквідувати дискримінацію щодо жінок у сільських районах і забезпечити таким жінкам право користуватися належними умовами життя, особливо житловими умовами, санітарними послугами, електро - та водопостачанням.

Держави-учасниці надають жінкам однакову з чоловіками громадянську правоздатність і рівні можливості її реалізації. Вони, зокрема, забезпечують їм однакові права при укладанні договорів і в управлінні майном, а також рівне ставлення до них на всіх етапах розгляду в судах або трибуналах(ст. 15) [119].

Дискримінація щодо жінок у секторі житла може бути результатом, наприклад: дискримінаційних законів; нейтральних в гендерному плані законів і політики, в яких не враховуються особливі обставини жінок (такі, як їх вразливість в плані сексуального та гендерного насильства); переважання законів і практики на основі звичаєвого права, які дискримінують жінок; упередженого ставлення в судах та органах державного управління; відсутності доступу до засобів правового захисту, інформації або процесам прийняття рішень і незнання своїх прав.

В основі цієї дискримінації лежать структурні та історичні чинники. Жінки зустрічаються з серйозною дискримінацією в питанні гарантованості права на проживання. Незалежно від форми гарантій право на проживання нерідко тлумачиться, фіксується або реєструється на прізвище чоловіка, через що жінки залежать у плані гарантованості проживання від своїх родичів чоловічої статі. Крім того, хоча колективні форми гарантування права на проживання можуть охоплювати і жінок, у процесах прийняття рішень часто домінують чоловіки.

Без контролю над житлом, землею або власністю ступінь особистої або економічної автономії жінок є незначною, і вони більш уразливі в плані поганого поводження в сім'ї, громаді та суспільстві в цілому. Коли доступ жінок до житла, землі або власності залежить від третьої особи, їх подружжя, братів, батьків або родичів-чоловіків, вони стають уразливі в плані бездомності, злиднів і нужди, якщо відносини з ними припиняються

Хоча примусові виселення стосуються як чоловіків, так і жінок, жінки, як правило, виявляються постраждалими в непропорційно значній мірі. Вони часто піддаються насильству і сильному емоційного стресу, в ході і після виселення в силу їх залежності місця проживання, будинку і їх ролі в якості осіб, які забезпечують догляд за всією сім'єю.

Встановлено, що побутове насильство є однією з головних причин, по якій жінки і діти стають бездомними, особливо, якщо співробітники правоохоронних органів або сама правова система не забезпечують достатній рівень захисту. І навпаки, боязнь стати бездомними може змушувати жінок продовжувати зберігати відносини з тими, хто жорстоко з ними поводиться [84, c. 54].

По-третє, в Декларації прав дитини, прийнятої Організацією Об'єднаних Нації в 1959 році [67], і в Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року розглядаються особливі житлові права дітей. У першу чергу, статтею 16 Конвенції Стаття 16 (1) гарантується , що жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і репутацію. Пункт 3 статті 27 Конвенції зобов'язує держави-учасниці «приймати необхідні заходи щодо надання допомоги батькам та іншим особам, які виховують дітей, у здійсненні права на достатній рівень життя і, в разі необхідності, надати матеріальну допомогу і підтримувати програми, особливо щодо забезпечення харчуванням, одягом і житлом» [121].

Найбільш помітною ознакою відсутності у дітей притулку часто є наявність мільйонів безпритульних дітей. На здійснення ними права на достатнє житло впливають й інші ситуації. Скупченість, скрутність, шум або старість житла серйозно підривають розвиток і здоров'я дітей, а також їх можливість навчатися або грати. Результати проведених досліджень свідчать про те, що відсутність достатнього житла призводить до підвищення рівня смертності дітей у віці до п'яти років, в той час, як найбільш серйозною формою хімічного забруднення, що зачіпає здоров'я дітей в країнах з низьким і середнім рівнем доходів, є забрудненість повітря всередині приміщень, зокрема, через плити поганої якості і поганої вентиляціі. До інших причин проблемності забезпечення достатнього права на житло дітей виділяють важкість доступу до безпечних санітарних умов, місцезнаходження поселення [338].

По-четверте, для трудящих найбільш грунтовним міжнародно - правовим документом з житлових питань є Рекомендація №115 про житлове будівництво для трудящих, прийнята Міжнародною організацією праці в 1961 році. Ця рекомендація містить ряд положень, в яких визнається центральне значення проблеми забезпечення житлом і отримують подальший розвиток інші правові постулати житлових прав.

У преамбулі Рекомендації № 115 зазначається, що Статут Міжнародної організацією праці визнає урочисте зобов'язання цієї організації сприяти прийняттю програм надання належного житла, а в основній її частині говориться, що… метою національної політики повинно бути ... забезпечення всіх трудящих та їх сімей відповідним задовільним житлом і придатними для життя умовам. Повинна надаватися визначена ступінь першочерговості забезпечення осіб, які найбільше потребують житлового приміщення [330]. У загальній складності питання про житло згадується в тій чи іншій формі приблизно в 37 конвенціях і рекомендаціях Міжнародної організації праці.

По - п'яте, окрема увага надається переміщеним особам та мігрантам. Особи, які покинули свої місця проживання, будь- то біженці, особи, які просять притулку, внутрішньо переміщені особи (ВПО) чи мігранти, особливо вразливі до цілого ряду порушень прав людини, у тому числі до порушень права на достатнє житло. Переміщені особи також знаходяться в особливо вразливому становищі з точки зору дискримінації, расизму і ксенофобії, що може ще більше обмежувати їхні можливості забезпечувати стійкі і достатні умови життя. Люди, які зазнали насильницького переміщенню, часто будуть страждати в процесі своєї втечі від психологічної травми, можуть втрачати набуті навички виживання і бути позбавлені механізмів підтримки.

Право на житло трудящих-мігрантів гарантується у статті 43 Міжнародної конвенції про захист прав всіх трудящих-мігрантів і членів їх сімей (від 18 грудня 1990 року). Ця стаття вказує: «Трудящі-мігранти користуються рівним із громадянами держави роботи за наймом у відношенні ... d) Забезпечення житлом, у тому числі житлом, наданим за програмами соціального забезпечення, і захисту від експлуатації через орендну плату за житло» [201].

У Конвенції № 97 МОП про працівників-мігрантів (переглянутої) (1949 роки) розглядаються питання житла працівників -мігрантів, а саме закріплено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов'язується надавати, без дискримінації за ознакою національності, раси, релігії або статі, іммігрантам, що законно прибувають на його територію, умови не менш сприятливі ніж ті, якими користуються його власні громадяни, щодо таких питань:… [як] ііі) проживання [123].

Також право на житло працівників-мігрантів регулюється нормами Європейської конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів [80], а саме: «Кожна Договірна Сторона надає трудящим-мігрантам у тому, що стосується доступу до житла та квартирної плати, режим не менш сприятливий, ніж режим, що надається її громадянам, наскільки це питання регулюється національним законодавством. Кожна Договірна Сторона забезпечує, щоб у певних випадках компетентні національні органи в співробітництві з відповідними консульськими установами, що діють у межах їхньої компетенції, здійснювали контрольні перевірки для забезпечення дотримання стандартів придатності житла трудящих-мігрантів, установлених для її громадян. Кожна Договірна Сторона забезпечує за допомогою засобів, наявних у компетентних національних органів, щоб трудящі-мігранти мали відповідне житло».

Відповідно до статті 21 Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951, договірні держави зобов'язуються надавати біженцям щодо житлового питання більш сприятливі умови і, у всякому разі, не менш сприятливі, ніж ті, якими за тих же обставин, зазвичай, користуються іноземці [125].

У Загальній рекомендації № 30 (2004 року) Комітету з ліквідації расової дискримінації міститься заклик державам-учасницям «гарантувати рівне здійснення права на достатнє житло громадянам та негромадянам, особливо шляхом уникнення сегрегації в питаннях житла і забезпечення того, щоб житлові установи утримувалися від дискримінаційної практики» [239, с. 28].

Важливим документом у процесі встановлення загальноприйнятих норм для захисту переміщених осіб всередині країни є Керівні принципи з питання про переміщення осіб всередині країни, підготовлених Представником Генерального секретаря з питання про внутрішньо переміщених осіб, які встановлюють основні права і гарантії, що стосуються захисту від насильницького переміщення, надання таким особам захисту та допомоги, як під час, так і після переміщення. Крім того, слід зазначити, що в цьому документі піднімається питання про попередження такого явища, як переміщення осіб всередині країни [32, с. 12].

У документі зазначається, що всі переміщенні всередині держави особи мають право на адекватний життєвий рівень, і що, незалежно від обставин та будь-якої дискримінації, компетентні органи влади надають і забезпечують внутрішньо переміщеним особам, як мінімум, безпечний доступ до елементарного крову і житла (принцип 18) [335].

У контексті пошуку довготривалих рішень складається в даний час норма, яка полягає в реституції житла та майна, гарантує права біженців і переміщених всередині держав осіб, які вирішили добровільно повернутися додому. Поняття добровільної репатріації (повернення) за останні роки розширилося і стало означати не просто повернення біженців у свою країну або переміщених всередині держав осіб в своє місто або район, а й повернення додому, до землі або власності та відновлення контролю над ними. Біженці і всередині переміщені особи, які вирішили додому не повертатися, повинні бути захищені від насильницького повернення за будь-яких обставин, і їм слід надавати можливість переселятися в умовах, при яких забезпечувалися б повага серед інших, їх права на достатнє житло. Ця зміна все частіше знаходить відображення в міжнародних, регіональних і національних нормах та інших документах, в яких реституція житла та майна прямо визнається як право людини.

У серпні 2005 року Підкомісія щодо заохочення та захисту прав людини затвердила Принципи з питань реституції житла та майна біженців і переміщених осіб, які стали відомі як «Принципи Піньєйру». Ці принципи слугують конкретними директивами, покликаними забезпечити право на житло і реституцію майна на практиці та здійснення законів, програм і стратегій щодо реституції на основі існуючого міжнародного права, прав людини, гуманітарного права та біженського права, а також на основі національних стандартів [218]. Так затверджено наступні принципи:

ѕ «Принцип 2: Право на реституцію житла та майна. 2.1 Всі біженці і переміщені особи мають право на повернення їм будь-якого житла, землі та / або майна, якого вони були довільно або незаконно позбавлені [...].

ѕ Принцип 12: Національні процедури, інституціональні структури і механізми. 12.1 Держави створюють і підтримують справедливі, своєчасні, незалежні, транспарентні і недискримінаційні процедури, інституціональні структури і механізми для розгляду та задоволення претензій, пов'язаних з реституцією житла, землі та майна [...].

ѕ Принцип 13: Доступність процедур подання та розгляду претензій у зв'язку з реституцією. 13.1 Кожній людині, яка була довільно або незаконно позбавлена житла, землі та / або майна, забезпечується можливість звернення з претензією про реституцію і / або компенсацію в незалежний і неупереджений орган [...].

ѕ Принцип 18: Законодавчі заходи. 18.1 Держави забезпечують, щоб право біженців та переміщених осіб на реституцію житла, землі та майна визнавалося в якості істотно важливого елементу принципу панування права. Держави забезпечують право на реституцію житла, землі та майна з використанням всіх необхідних законодавчих засобів, включаючи прийняття, зміну, реформування чи скасування відповідних законів, правил та /або практики. Держави розробляють основні юридичні положення для захисту права на реституцію житла, землі і майна, що є чіткими, узгодженими і, за необхідностю, об'єднаними в єдиному законі» [395, с. 24, 63, 68, 85].

По-шосте, відповідно до ст.ст. 14, 16, 17 Конвенція Міжнародної організації праці № 169 Про корінні народи та народи, що ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах, 1989 року (статті 14, 16 і 17) за відповідними народами визнаються права власності та володіння на землі, які вони традиційно займають. Крім того, у разі необхідності, застосовуються заходи для гарантування цим народам прав користування землями, які зайняті не тільки ними, але до яких у них є традиційний доступ для здійснення їх життєво необхідної і традиційної діяльності. Особлива увага звертається на становище кочових народів і народів, які практикують прикладне землеробство.

У разі необхідності, уряди вживають заходи для визначення меж земель, які традиційно займають відповідні народи, і для гарантування ефективної охорони їх прав власності та володіння. В рамках національної правової системи встановлюються необхідні процедури вирішення спорів з приводу землі з боку відповідних народів. Відповідні народи не виселяються з займаних ними земель, крім випадків їхньої вільної згоди та встановлених законом процедур. Після їх виселення, Конвенція гарантує можливість повернення, а у разі, коли таке повернення неможливе, зазначеним народам надаються в усіх можливих випадках землі, за якістю і своїм правовим статусом щонайменше рівні раніше займаним землям, достатні для задоволення їхніх справжніх потреб і їх подальшого розвитку. Особливу увагу приділяється обов'язку уряду щодо найму та умов зайнятості трудящих, що належать до відповідних народів, якщо вони не отримують ефективного захисту за законами, які розповсюджується на всіх трудящих, в т.ч. права на житло [120].

По-сьоме, достатній життєвий рівень та соціальний захист інвалідів чітко регламентується у Конвенції про права інвалідів від 13 грудня 2006 р. Метою цього договору є заохочення, захист і забезпечення повного й рівного здійснення всіма інвалідами всіх прав людини й основних свобод, а також у заохоченні поваги притаманного їм достоїнства. У ст. 28 зазначається, що держави-учасниці визнають право інвалідів на достатній життєвий рівень для них самих та їхніх сімей, що включає достатнє харчування, одяг та житло, постійне поліпшення умов життя, вживають належних заходів для забезпечення та заохочення реалізації цього права без дискримінації за ознакою інвалідності.

Держави-учасниці визнають право інвалідів на соціальний захист і на користування цим правом без дискримінації за ознакою інвалідності й уживають належних заходів для забезпечення та заохочення реалізації цього права, зокрема, заходів: a) з забезпечення інвалідам рівного доступу до отримання чистої води та доступу до належних і недорогих послуг, пристроїв та іншої допомоги для задоволення потреб, пов'язаних з інвалідністю; b) із забезпечення інвалідам, зокрема, жінкам, дівчатам і людям похилого віку з інвалідністю доступу до програм соціального захисту й програм скорочення масштабів убогості; c) із забезпечення інвалідам та їхнім сім'ям, що живуть в умовах убогості, доступу до допомоги з боку держави з метою покриття витрат, пов'язаних з інвалідністю, зокрема, належного навчання,консультування, фінансової допомоги та тимчасового патронажного догляду; d) забезпечення інвалідам доступу до програм державного житла [122].

По-восьме, окремо хотілося б звернути увагу на таку категорію, як «бездомні особи». На думку Спеціального доповідача з питання про право на достатнє житло, бездомність, «імовірно, служить найбільш наглядною і найвиразнішою ознакою відсутності поваги до права на достатнє житло».

На міжнародному рівні не існує якого-небудь узгодженого поняття бездомності. Визначення даються найрізноманітніші: починаючи з вузького визначення, згідно з яким бездомність прирівнюється до «відсутності даху над головою», і закінчуючи широким визначенням, в основі якого лежать достатнє житло, ризик стати бездомним, період часу, проведений в бездомному стані, і зобов'язання щодо вжиття заходів з метою полегшення становища.

Як вказано у Принципах і рекомендаціях у відношенні перепису населення та житлового фонду, визначення бездомних може бути різним у залежності від країни, оскільки бездомність, за своєю суттю, є культурнозалежним визначенням, яке базуються на таких концепціях, як «достатнє житло», «мінімальний стандарт общинного житла» або «гарантії володіння житлом», які можуть по-різному сприйматися різними громадами.

Рекомендується використовувати наступні дві категорії або ступені бездомності: а) первинна бездомність (або безпритульність). У цю категорію включаються особи, які живуть на вулиці і не мають даху над головою, що підпадав би під визначення житлового приміщення; б) вторинна бездомність. Ця категорія може включати таких осіб: 1) особи, що не мають звичайного місця проживання та часто змінюють місця проживання різних видів (включаючи житлові одиниці, притулки для бездомних чи інші житлові приміщення); 2) особи, які постійно проживають у притулках для довготривалого проживання (так званих тимчасових) або аналогічних місцях проживання для бездомних.

У статистичних цілях Організація Об'єднаних Націй визначає бездомне господарство як таке, що “не має даху над головою, що підпадає під категорію житлових приміщень. Члени цих господарств носять свої пожитки з собою, сплять, де доведеться, ? на вулиці, в під'їздах або на доках, або в будь-якому іншому випадковому місці» [240, с. 117].

Спеціальний доповідач з питання про право на достатнє житло зазначив, що вузькі визначення є неадекватними і що в країнах, які розвиваються, найчастіше використовуються визначення бездомності, в рамках якого однією з найхарактерніших ознак долі бездомних вважається їх соціальне відчуження. У цьому зв'язку ООН-Хабітат підкреслює, що бездомність означає не просто те, що людині ніде спати, а відсутність у неї будь-якого пристанища. Зважаючи на відсутність узгодженого на міжнародному рівні визначення бездомності, дані про масштаби цього явища є досить обмеженими, що в свою чергу перешкоджає виробленню послідовних стратегій і програм щодо її попередження та ліквідації [239, с. 24].

Процес «деінституціоналізаціі» систем охорони психічного здоров'я, розпочатий в багатьох країнах у 60-і і 70-і роки минулого століття, призвів до того, що ряди бездомних, у великій кількості, поповнили люди з психічними розладами, якщо тільки цей процес не супроводжувався паралельним зростанням обсягу допомоги з боку громади чи з інших джерел.

Як доповнення до порушення права на достатнє житло, бездомні можуть бути позбавлені цілого ряду інших прав людини. Прямий вплив на їх фізичну і психічну недоторканність надають закони, які криміналізують бездомність, бродяжництво або ночівлі під відкритим небом, а також операції з очищення вулиць, покликані прибрати бездомних з вулиць. Тільки в силу того, що у них немає безпечного місця для життя чи хоч якоїсь можливості усамітнитися, бездомні набагато більше схильні насильству, погрозам і переслідуванню.

Покладені на державу зобов'язання щодо повної реалізації права на достатнє житло передбачають вжиття заходів щодо попередження бездомності. Серед тих кроків, які вважаються невідкладними у Зауваженні загального порядку № 4 (пункти 10-13) згадуються заходи з визначення масштабів бездомності,а також прийняття національної стратегії в області житла, яка була б відображенням широких і справжніх консультацій з бездомними [94]. У Зауваженні загального порядку № 7 (пункт 16) [95] також підкреслюється, що примусові виселення не повинні призводити до появи бездомних осіб.

Крім цих джерел, право кожної людини на достатнє житло визнається також у прийнятих Організацією Об'єднаних Націй деклараціях. Так, в Декларації соціального прогресу та розвитку вказано, що «соціальний прогрес і розвиток повинні бути спрямовані на постійне підвищення матеріального і духовного рівня життя всіх членів суспільства при повазі і здійсненні прав людини і основних свобод шляхом досягнення наступних головних цілей:.. f) забезпечення всіх, особливо осіб, які мають низький дохід і великі сім'ї, задовільними житлами і комунальним обслуговуванням; d) вживання заходів із впровадження за участю уряду програм недорого житла, як у сільських, так і в міських районах» [66].

У 1976 році у Ванкувері (Канада) відбулася Перша конференція ООН по населених пунктах (Хабітат I), викликана зростаючим визнанням урядів, як країн, що розвиваються, так і розвинених країн світу, соціально-економічних наслідків і впливу на навколишнє середовище та здоров'я населення міст, розпочатого швидкого і глобального за масштабами процесу урбанізації. Конференція у Ванкувері висунула на міжнародний порядок денний необхідність сфокусованих спільних дій урядів і всього міжнародного співтовариства з управління розвитком міст і населених пунктів, щодо надання цьому розвитку стійкого характеру і по боротьбі зі шкідливими наслідками процесів урбанізації. Здійснення таких дій на повсякденній основі вимагало створення відповідного міжнародного механізму.

У п. 8 Ванкуверської декларації про населені пункти вказано, що належне житло і обслуговування є основними правами людини, що вимагають від уряду забезпечення їх здійснення для всіх народів, починаючи з безпосередньої допомоги найбільш нужденним, шляхом виконання цілеспрямованих програм самодопомоги та общинних дій. Уряди повинні прагнути усунути всі перешкоди, що заважають досягненню цих цілей. Особливе значення має ліквідація соціальної та расової сегрегації, зокрема, за допомогою створення більш збалансованих об'єднуючих громад, різних соціальних груп, професій, житла і комунальних зручностей [35].

Саме з урахуванням підсумків Конференції у Ванкувері у грудні 1977 р Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію про створення Комісії по населених пунктах. Основне завдання Комісії - сприяти розвитку міжнародного співробітництва в галузі населених пунктів, житлово-цивільного будівництва і будівельних матеріалів. Секретаріатом і виконавчим органом Комісії ООН по населених пунктах був, заснований в жовтні 1978 року, Центр ООН по населених пунктах (Хабітат). Хабітат, в якості виконавчого агентства ООН, став координувати всі види діяльності у сфері сталого розвитку населених пунктів, які раніше були розподілені за різними департаментами та організаціями системи ООН. Комісія по населених пунктах проводить свої регулярні сесії і направляє власні рекомендації на сесії Генеральної Асамблеї ООН через Економічну і соціальну раду ООН.

У 1996 р. у Стамбулі (Туреччина) відбулася Друга конференція по населених пунктах (Хабітат II), на якій були прийняті основоположні документи Центру ООН по населених пунктах - «Порядок денний Хабітат» - так званий всесвітній План дій зі сталого розвитку населених пунктів [222], а також Стамбульська декларація, в якій глави держав і урядів світових держав прийняли зобов'язання щодо забезпечення безпеки, життєздатності, продуктивності та сталого розвитку населених пунктів для всіх людей планети.

У Стамбульській декларації про населенні пункти наголошується на важливості та нагальності проблеми житла, а саме: на всебічному і прогресивному здійсненні права на належне житло, передбаченого міжнародними документами та на прагненні заручитися активною участю державних, приватних та неурядових партнерів на всіх рівнях з метою забезпечення юридичних гарантій володіння житлом, захисту від дискримінації та рівного доступу всіх осіб і членів їх сімей до доступного та належного житла. Особливу увагу хотілося б звернути на п. 9 Стамбульської декларації, де вказується, що на продовження ведення роботи з метою збільшення пропозиції доступного житла шляхом забезпечення ефективного і відповідального в соціальному плані функціонування ринкових механізмів, розширення доступу до землі й кредитів та надання допомоги тим, хто не в змозі скористатися ринкам житла [353].

У червні 2001 р в Нью-Йорку відбулася двадцять п'ята спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН «Стамбул + 5», присвячена оцінці реалізації «Порядку денного Хабітат». За п'ять років роботи ООН-ХАБІТАТ вдалося досягти певних результатів у галузі поліпшення умов проживання бідних верств населення, насамперед, за допомогою ефективного розвитку міжнародного співробітництва.

Важливим є те, що завдяки Хабітат, нарешті, вдалося звернути увагу громадськості на проблеми і потреби знедоленого населення, що проживає в трущобах і незаконно створених поселеннях, позбавлених елементарних соціальних умов. У ході вказаної сесії країни-члени ООН одноголосно ухвалили Декларацію по містах і інших населених пунктах у новому тисячолітті, в якій ясно позначені принципи і цілі сталого розвитку міст та інших населених пунктів [65].

Право на достатнє житло фігурувало не тільки в цілому ряді вищезазначених договорів, конвенцій і декларацій, а й розглядалось у багатьох резолюціях, прийнятих всілякими директивними органами ООН. Хоча ці резолюції не носять обов'язкового правового характеру, вони відіграють важливу роль у розробці міжнародно визнаних стандартів. Даний метод визнання свідчить про те, що міжнародне співтовариство надає постійну і всебічну увагу та підтримку праву на достатнє житло. Більшість резолюцій, що стосуються житлових прав, адресовані урядам з тим, щоб спонукати їх вжити більш активні заходи з метою реалізації цього права.

Так, наприклад, в резолюції 42/146 Генеральна Асамблея знову підтверджує необхідність прийняття заходів на національному та міжнародному рівнях з метою сприяння здійсненню права кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім'ї, що включає достатнє житло, і закликає всі зацікавлені держави та міжнародні організації надавати особливу увагу здійсненню права на достатнє житло при реалізації заходів щодо розробки національних житлових стратегії та програм поліпшення населених пунктів [238, с. 31].

Включення міжнародними актами права на житло в комплексне право на достатній життєвий рівень (гідне життя) має подвійне значення. З одного боку, згадка володіння житлом, як однієї зі складових права на гідне життя, може бути розцінено, як применшення права на житло і невизнання його, як самостійного права на міжнародному рівні.

Однак, з іншого боку, право на житло, в контексті визнання його складовою частиною права на гідне життя, набуває додатковий сенс у силу міжнародного визнання не тільки права на житло як такого, а саме: права на гідне житло [46, с. 12]. Крім того, у пізніших міжнародних актах право на житло вже фігурує в якості самостійного права.

Так, в ст. 31 Європейської соціальної хартії зазначено, що сторони зобов'язуються вживати заходів, спрямованих на здійснення права на житло, шляхом сприяння доступу до житла, належного рівня, запобіганню бездомності і скорочування з метою поступової ліквідації, встановлення на житло цін, доступних для малозабезпечених осіб [81].

Хотілося закцентувати на тому, що Україна не прийняла на себе зобов'язання пункту 3 ст. 31 частини ІІ Хартії щодо встановлення на житло цін, доступних для малозабезпечених осіб.

Також право на житло, як самостійне право, зустрічається у ст. 41 Хартії соціальних прав і гарантій громадян незалежних держав (СНД), де вказується, що органи державної влади та управління, роботодавці надають допомогу нужденним у житлі громадянам, розвиваючи будівництво житлових будинків, призначених для надання житлових приміщень за договором найму чи оренди на доступних для населення умовах, а також використовуючи систему компенсацій (субсидій) і пільг по оплаті будівництва, утримання і ремонту житла. Малозабезпеченим громадянам гарантується виділення житла на умовах договору - найму з державного (муніципального) житлового фонду [376].

На регіональному рівні право на достатнє житло зустрічається також в Африканській хартії прав і основ добробуту дитини (1990 року), де в. ч. 2 ст. 20 визначено, що держави-учасниці цієї Хартії повинні, відповідно до їх засобів і національних умов, вжити всіх можливих заходів, щоб допомогти батькам та іншим особам, відповідальним за дитину, в разі необхідності надати матеріальну допомогу, ввести в дію програми підтримки, особливо щодо забезпечення харчуванням, охорони здоров'я, освіти, одягу і житла [350].

Хоча право на житло в Африканській хартії прямо не передбачено, природним наслідком поєднання положень передбачено захист права на максимально можливий рівень фізичного і психічного здоров'я, права особистості та захист сім'ї, заборону на довільне руйнування будинків, оскільки, коли знищується житло, - це негативно позначається на особистості, здоров'ї та сімейному життю. У зв'язку з цим наголошується, що право на дах або житло набуває з Хартією чинності комбінування статей 14, 16 і 18 (1) [393].

Аналізуючи вищенаведені міжнародні акти та закріплені в них стандарти світового співтовариства, ми можемо прийти до висновку про практику застосування понять «достатнє житло», «достатнє право на житло», «достатній рівень життя».

Конституція України закріпила найважливіші принципи, визначені в міжнародних актах, зокрема, встановила такі положення, які необхідно враховувати при розгляді практично всіх аспектів будь-яких правовідносин, - застосування на території України норм міжнародного права і соціальну спрямованість держави. Основний Закон поширює на територію України дію норм міжнародного права, що закріплено, як вже зазначалося вище, в ч. 1 ст. 9, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України [160].

Саме це положення виявилось підставою для включення тих чи інших норм міжнародного права не тільки до Конституції, але і в інші законодавчі акти держави.

Виходячи з тексту Конституції, Україна є соціальною державою, де людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Ці зобов'язання держави інкорпоровані в правовідносини з основоположних документів Організації Об'єднаних Націй і, зокрема, з Загальної декларації прав людини: «Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який необхідний для підтримки здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї, і право на забезпечення на випадок безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини».

Конституція України закріплює за кожним право на житло (ст. 47) та право на достатній життєвий рівень, що включає достатнє харчування, одяг, житло (ст. 48) [160]. Проте, аналізуючи норми діючої Конституції, ми можемо побачити певну тавтологію. Погоджуючись з думкою О.В. Пушкіної, яка вказує, що право на житло тісно пов'язане з правом на достатній життєвий рівень [322, с. 153], вважаємо, що в контексті міжнародних актів воно є похідним від нього [29, c. 177].

У наукових джерелах також використовується словосполучення «достатній життєвий рівень», «достатнє житло», проте єдиних встановлених критеріїв визначення «достатності» немає. При аналізі законів України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», «Основи законодавства про охорону здоров'я», «Про прожитковий мінімум» можна дійти до висновку, що під терміном «достатній» законодавець розуміє «мінімальний». Це викликає певне протиріччя у порівнянні з міжнародним законодавством. Так, ст. 25 Загальної декларації прав людини визначає «достатнє» як таке що є необхідним для підтримання здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї, а ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні доповнює правом на неухильне поліпшення умов життя.

Згідно з визначенням, що міститься в Глобальній стратегії ООН, достатнє житло передбачає належний захист приватного життя, належну житлову площу, належну безпеку, належні освітлення і вентиляцію, належну базову інфраструктуру й належне розташування стосовно виробничих та інших основних об'єктів, до того ж все це - за помірковану плату [238, с. 4 ].

Аналізуючи імплементовані норми, відзначаємо актуальність питанням з роз'яснення міжнародних стандартів права на житло саме з позиції вживаного поняття «достатнє житло».

Як вказано в роз'ясненнях Організації Об'єднаних Націй [239, с. 6-9], право на достатнє житло не вимагає, щоб держава будувала житло для всього населення, і не означає, що люди, які не мають житла, автоматично можуть вимагати від уряду будинок. Хоча в більшості країн, в тому числі й Україні, уряд у тій чи іншій мірі залучений у житлове будівництво. Право на достатнє житло, цілком очевидно, не зобов'язує уряд займатися створенням всього житлового фонду країни.

Замість цього право на достатнє житло передбачає заходи, які необхідні для того, щоб запобігати бездомності, забороняти примусові виселення, боротися з дискримінацією, приділяти особливу увагу найбільш уразливим і маргіналізованим групам, забезпечувати всім гарантованість проживання і гарантувати, щоб помешкання кожного було достатнім.

Ці заходи можуть вимагати втручання з боку уряду на різних рівнях: законодавчому, адміністративному, стратегічному або бюджетному. Це право може бути реалізовано за рахунок застосування стимулюючого підходу до проблем забезпечення дахом, коли уряд замість суб'єкта, що надає житло, стає суб'єктом, який сприяє зусиллям усіх учасників процесу будівництва та благоустрою житла. Організація Об'єднаних Націй сприяє здійсненню політики, стратегій і програм на основі стимулюючого підходу з 1988 року в рамках Глобальної стратегії в галузі житла до 2000 року.

Разом з тим, в певних конкретних випадках може виникати необхідність у тому, щоб держава надавала допомогу безпосередньо, а також шляхом надання житла або виплати допомоги на житло, зокрема, людям, які постраждали від (стихійних або антропогенних) лих, і найбільш вразливим членам суспільства. З іншого боку, деякі заходи, необхідні для того, щоб гарантувати право на достатнє житло, вимагають всього лише того, щоб уряд утримувався від окремих видів практики або дій.

Також право на достатнє житло з позиції міжнародних стандартів не є виключно програмним завданням на довгострокову перспективу. У дійсності, держави зобов'язані вживати всі можливі заходи в рамках наявних ресурсів для втілення в життя права на достатнє житло і негайно здійснювати всі можливі кроки в цьому напрямку.

Незважаючи на наявні обмеження ресурсів, здійснення деяких зобов'язань призводить до негайних результатів: такі зобов'язання пов'язані з гарантією права на достатнє житло в умовах недопущення дискримінації, з розробкою конкретних законодавчих норм і планів дій, із здійсненням зусиль по запобіганню примусових виселень або з забезпеченням всім певної гарантованості проживання.

Також існує думка про те, що заходи щодо захисту від примусових виселень передбачають заборону на здійснення проектів забудови або модернізації, тягнуть за собою переміщення людей. Право на достатнє житло не перешкоджає здійсненню такої забудови, але накладає при цьому певні умови та процедурні обмеження.

Важливим є те, яким чином задумуються, розробляються і реалізуються такі проекти. Дуже часто вони здійснюються, у кращому випадку, при мінімальних консультаціях з тими, кого стосуються, з обмеженим урахуванням їх потреб і без особливого прагнення вийти на такі рішення, які дозволяли б мінімізувати масштаби виселень, що виникають у результаті дезорганізації нормальної діяльності.

Так само хотілося б відзначити, що право на достатнє житло не рівнозначне праву власності або майновим правам. Існує думка, що право на достатнє житло ставить під загрозу право власності. Право володіти власністю закріплено у Загальній декларації прав людини та інших договорах з прав людини, таких, як Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (стаття 5 d) v)) і Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (стаття 16 h)).

Право на достатнє житло ширше, згідно до міжнародних стандартів, ніж право володіти власністю, оскільки воно охоплює права, не пов'язані з володінням, і покликане забезпечувати, щоб кожен мав право на безпечне місце для проживання в умовах миру і поваги гідності, включаючи тих, хто не володіє власністю.

Гарантованість проживання, що є наріжним каменем права на достатнє житло, може забезпечуватися в різних формах, у тому числі і тоді, коли мова йдеться про орендоване житло, кооперативне, придбане у власність, яке виділене в надзвичайних ситуаціях; житло в неформальних поселеннях. Воно, як таке, не обмежується видачею офіційних правових титулів. Зважаючи на те, що право на достатнє житло забезпечує більш широкий захист, наголос лише на майнові права може, на ділі, призводити до порушень права на достатнє житло, наприклад, через примусові виселення мешканців нетрів, розташованих на приватній власності.

З іншого боку, захист права власності може мати принципово важливе значення для забезпечення того, щоб певні групи мали можливість скористатися своїм правом на достатнє житло. Визнання рівних прав подружжя на власність домогосподарства, наприклад, часто є важливим фактором при забезпеченні того, щоб жінки мали рівний і недискримінаційний доступ до достатнього житла.

Комітет Організації Об'єднаних Націй з економічних, соціальних і культурних прав наголошує на тому, що право на достатнє житло не слід тлумачити вузько. Швидше його слід розцінювати як право на те, щоб жити десь в умовах безпеки, миру і поваги гідності. Характеристики права на достатнє житло роз'яснюються, головним чином, у прийнятих Комітетом Зауваженнях загального порядку № 4 (1991) про право на достатнє житло [94] і № 7 (1997), про примусові виселення [95].

Право на достатнє житло, по-перше, припускає наявність свобод, які включають в себе: захист від примусових виселень і довільного руйнування та знищення будинку людини; право бути вільним від довільного вторгнення у житло, приватне та сімейне життя людини; і право обирати місце свого проживання, визначати, де жити людині, і свободу пересування.