Конституційні засади забезпечення права на житло в Україні

По-друге, право на достатнє житло передбачає можливість користуватися певними правами. Ці права включають у себе: гарантованість проживання; реституцію житла, землі та майна; рівний і недискримінаційний доступ до достатнього житла; участь у прийнятті рішень із житлових питань на національному та загальному рівнях.

Достатнє житло, як вказано у Зауваженнях загального порядку, повинне забезпечувати більше, ніж просто чотири стіни і дах. Перш, ніж ті чи інші стіни можна вважати такими, що представляють собою «достатнє житло», треба здійснити певні вимоги. Ці складові є настільки ж основоположними, як і в цілому пропозиція та наявність житла. Для того, щоб житло було достатнім, воно повинно, як мінімум, відповідати наступним критеріям:

1. Правове забезпечення проживання. Всі особи повинні певною мірою користуватися гарантованим правом проживання, яке забезпечує правовий захист від примусового виселення, переслідування та інших форм утисків. Отже, держави-учасниці зобов'язані вжити термінових заходів, спрямованих на надання правового забезпечення проживання сім'ям, які в даний час позбавлені такого захисту. Подібні заходи повинні прийматися після конструктивних консультацій з відповідними особами та групами осіб.

2. Наявність послуг, матеріалів та інфраструктури. Всі власники права на достатнє житло повинні мати стійкий доступ до природних і загальних ресурсів, систем постачання питної води, енергії для приготування їжі, опалення і освітлення, систем санітарії та гігієни, зберігання продуктів харчування, видалення відходів, каналізації та надзвичайних служб.

3. Прийнятність житла з погляду витрат. Витрати будь-якої особи або домашнього господарства на задоволення житлових потреб повинні бути такого розміру, щоб це не загрожувало і не перешкоджало забезпеченню та задоволенню інших основних потреб. Необхідно встановити субсидії на житло для тих, хто не в змозі отримати прийнятне з погляду витрат житло, при цьому квартиронаймачам повинен надаватися захист від надмірних розмірів квартирної плати або її збільшення. У суспільстві, де природні матеріали є головним джерелом будівельних матеріалів для житла, держави повинні вжити заходів щодо забезпечення наявності таких матеріалів.

4. Придатність житла для проживання. Достатнє житло повинно бути придатним для проживання. Іншими словами, воно повинно забезпечувати мешканцям достатній простір і захищати їх від холоду, вогкості, спеки, дощу, вітру чи інших загроз для здоров'я, ризиків, пов'язаних з незадовільним станом житла, переносників захворювань. Крім того, повинна бути гарантована фізична безпека мешканців.

5. Доступність. Достатнє житло повинно бути доступним для тих, хто має на нього право. Групи, що знаходяться в несприятливому становищі, повинні отримати максимально широкий і стійкий доступ до адекватного житловому фонду. Так, наприклад, житлові потреби престарілих, дітей, інвалідів, невиліковно хворих, осіб, інфікованих ВІЛ, осіб зі значним розладом здоров'я, душевнохворих, жертв стихійних лих, людей, що проживають у районах, схильних до стихійних катаклізмів, та інших соціально обділених груп, повинні враховуватися у пріоритетному порядку. І житлове право, і політика в області житла теж зобов'язані повною мірою брати до уваги особливі житлові потреби цих груп.

6. Місцезнаходження. Достатнє житло повинне знаходитися в такому місці, яке забезпечує доступ до місць роботи, закладів охорони здоров'я, шкільних та дошкільних навчальних закладів та інших суспільних інститутів. Житло не слід будувати в забруднених районах або в безпосередній близькості від джерел забруднення, оскільки це створює загрозу для реалізації права мешканців на здоров'я.

7. Адекватність житла з погляду культури. Методи спорудження житла, використані будівельні матеріали і політика, яка є основою всього цього, повинні відображати культурну самобутність та різноманіття культурних традицій. Діяльність, спрямована на будівництво або модернізацію житла, повинна забезпечувати облік культурних аспектів, пов'язаних з житлом [94].

У своїй сукупності ці складові є основоположними гарантіями для забезпечення права на житло кожній людині. Захист від примусових виселень є ключовою складовою права на достатнє житло і тісно пов'язана із гарантією проживання. Примусові виселення визначаються, як «постійне або тимчасове виселення окремих осіб, сімей та / або громад з їхніх будинків та / або з їхніх земель проти їх волі, без надання належного правового чи іншої захисту або без забезпечення доступу до такого захисту». У загального порядку № 7, зазначається, що до заборони примусових виселень не відноситься виселення, яке здійснюється в примусовому порядку відповідно до закону та відповідно до положень міжнародних пактів в галузі прав людини» (пункт 3) [95].

За даними Програми Організації Об'єднаних Націй по населених пунктах (ООН-Хабітат), щорічно щонайменше 2 млн. чоловік у світі піддаються примусовому виселенню, а мільйони живуть під загрозою примусового виселення [394].

Примусові виселення здійснюються за різними обставинами і з найрізноманітніших причин, наприклад, для того, щоб звільнити територію під проекти, пов'язані з забудовою та будівництвом об'єктів інфраструктури, реконструкцією або благоустроєм міст, проведенням престижних міжнародних заходів, а також у результаті конфлікту із-за прав на землю, збройних конфліктів або існуючої в суспільстві практики дискримінації.

Як правило, примусові виселення супроводжуються застосуванням насильства і непомірно сильно зачіпають бідних, які через це страждають від порушення інших прав людини. Якими б не були їх причини, примусові виселення можна вважати грубим порушенням прав людини і очевидним порушенням права на достатнє житло. Масові виселення в цілому можна виправдати лише за винятковими обставинами і тільки тоді, коли вони здійснюються за відповідними принципами міжнародного права.

У тих випадках, коли виселення може бути виправданим через те, що мешканець систематично не вносить орендну плату або заподіює шкоду майну без поважної причини, держава повинна забезпечувати, щоб виселення здійснювалося законним, розумним і пропорційним чином, згідно з міжнародним правом. У тих, кого виселяють, повинні бути ефективні можливості та засоби правового захисту, включаючи отримання адекватної компенсації за будь-яку нерухомість або особисте майно, яке зачіпає виселення. Такі дії не повинні призводити до того, щоб люди ставали безпритульними або схильними до порушень інших прав людини.

У цілому, міжнародне право вимагає, щоб уряд, перш ніж здійснювати виселення, вивчав всі можливі альтернативні варіанти, з тим, щоб уникати або, принаймні, мінімізувати необхідність застосування сили. У тих випадках, коли виселення здійснюється в якості крайньої міри, відповідним особам повинні забезпечуватися ефективні процесуальні гарантії, які можуть надавати стримуючий ефект на плановане виселення.

До цього відносяться: можливість проведення реальних консультацій; належне і завчасне повідомлення; інформування в розумні термінів про плановані виселення; присутність державних посадових осіб або їх представників у момент виселення; наявність належних повноважень та відповідних документів у всіх осіб, які здійснюють виселення; неприпустимість проведення виселення в умовах поганої погоди або в нічний час; забезпечення засобів правового захисту; надання правової допомоги нужденним у ній особам з тим, щоб вони могли клопотати в судах про відновлення своїх прав.

Виходячи з вищенаведеного, приходимо до висновку, що визнання та закріплення права на достатнє житло в міжнародних документах свідчить про важливість даного права в житті людини, як окремого індивіду та держави в цілому. Проаналізувавши різні джерела, особливо хотілося б відзначити роль ООН у забезпеченні прав людини на житло в світі та надання рекомендацій як уряду, так і інформування населення щодо шляхів напрацювання національних стратегій у цій сфері.

Так, при аналізі статистичних даних, ми бачимо, що життя мешканців нетрів за останні 15 років значно покращилося. У період 2000-2014 років понад 320 млн. осіб отримали доступ або до поліпшених джерел води, покращених санітарно-технічних умов, постійного житла або до менш обмежених житлових умов. Це означає, що цільовий показник у значній мірі перевершений. Частка міського населення, що проживає в нетрях у різних регіонах, скоротилася з приблизно 39 процентів у 2000 році та до 30 відсотків у 2014 році. Частина міського населення, що живе в нетрях, скоротилась майже у всіх регіонах [378].

Особливу увагу хотілося б надати висновку, що житло не є достатнім, якщо мешканцям у певній мірі не гарантується проживання, що забезпечує правовий захист від примусових виселень, переслідування та інших загроз; якщо його мешканці не мають доступу до безпечної питної води, адекватної каналізації, енергії для приготування їжі, тепла, світла, системам зберігання продуктів харчування або видалення відходів; якщо його вартість ставить під загрозу можливість здійснення його мешканцями інших прав людини або підриває цю можливість; якщо воно не гарантує фізичну безпеку або не забезпечує мешканцям достатню площу, а також захист від холоду, вогкості, спеки, дощу, вітру, інших загроз для здоров'я і ризиків, пов'язаних з дефектами будівництва; якщо не враховуються конкретні потреби груп, які знаходяться у несприятливому становищі; якщо воно відрізане від можливостей працевлаштування, медичних послуг, шкіл, дитячих установ та інших соціальних об'єктів або якщо воно розташоване в забруднених або небезпечних районах; якщо при його будівництві не поважається і не враховується культурна самобутність.

Крім того, аналіз змісту права на достатнє житло та виокремлення його складових вказує нам на його багатоаспектність та багатогранність.

У зв'язку із нашою концепцією, що право на житло пов'язане з правом на достатній життєвий рівень, яке включає, в тому числі, і право на достатнє житло, вважаємо за доцільне враховувати висновки міжнародної спільноти [24, с. 62] та сформувати наступні складові достатнього житла, які необхідно закріпити в законодавстві України: 1) законодавче закріплення права на житло та його гарантій: право на його забезпечення, недоторканність, неможливість протиправного позбавлення житла, вільний вибір місця проживання, реалізацію та захист; 2) наявність житлово-комунальних послуг, таких як електроенергія, водопостачання, опалення, каналізація тощо, наявність розвиненої транспортної системи, закладів освіти та медицини; 3) доступна вартість житла та житлово-комунальних послуг; 4) відповідність житла санітарно-гігієнічним та екологічним вимогам; 5) надання державної допомоги особам, які потребують соціального захисту.

1.4 Порівняльно-правові аспекти конституційного права на житло в зарубіжних країнах

Права людини, їх генезис, соціальні корені - одна з проблем історичного, соціально-культурного розвитку людства, що пройшла протягом часу і незмінно перебуває в центрі уваги політичної, правової, етичної, релігійної, філософської думки. У міру суспільного прогресу і розвитку людства шляхом свободи, все більш чітко з'являлось прагнення обмежити всевладдя держави і надати особистості якомога ширше поле для самовизначення.

Права людини - це певні нормативно структуровані властивості та особливості буття особистості, які виражають її свободу і є невід'ємними та необхідними способами й умовами її життя, взаємовідносин із суспільством, державою, іншими індивідами [236, с.1 - 12].

Кожна людина має природжене невід'ємне право на певний обсяг матеріальних і духовних благ, забезпеченню яких повинні сприяти суспільство і держава.

Становлення концепції прав людини виходить із вчень древніх мислителів, однак свій найбільший розвиток отримала в гуманістичній філософії просвітництва, природно-правовій доктрині походження і сутності прав людини, законодавчих актах Англії, що містили одні з перших правозахисних норм, спрямовані на обмеження всевладдя, таких, як Велика Хартія вольностей 1215, Петиція про право 1628 р., Білль про права 1689 р.

Концепція природних природжених прав людини знайшла своє вираження в Декларації прав Віргінії 1776 року. Цей перший в історії державний акт закріпив і проголосив права людини, яка визначила, що всі люди за своїм походженням одинаково вільні, незалежні і володіють невідчужуваними правами, від яких вони не можуть відректися, стаючи членом суспільства, і яких вони не можуть позбавити своїх нащадків. До невідчужуваних прав людини ставилися «насолода життям і свобода за допомогою придбання і володіння власністю, а рівно прагнення і набуття щастя і безпеки». Положення Декларації прав Віргінії були викладені і розвинені згодом у Декларації незалежності США 1776, яка втілила ідею самовизначення народу, і Біллі про права - «великої американської хартії особистої свободи і людської гідності», яка містила десять перших поправок до Конституції США 1787 р. При цьому необхідно зазначити, що Білль проголошував, разом зі свободою совісті, слова, мирних зборів, недоторканність особи і житла [199, c. 3-18].

З кінця XVIII - початку XIX століть права людини поступово стали відбиватися у законодавстві та практиці все більшого кола держав і були закріплені в нормах міжнародного права, що підсилило загальність і обов'язковість закладених в правах людини вимог у масштабах усього світового співтовариства стосовно всіх народів та держав світу [129, c. 66].

У зв'язку із набуттям незалежності та євроінтеграції нашої країни, все більшої актуальності набуває питання компаративістики, а саме: необхідність проведення наукового дослідження конституційного права на житло країн Європейського Союзу, СНД, США та Азії, дослідити їх правовий досвід, порівняти його з досвідом української держави та сформувати напрямки подальшого реформування законодавства України.

Аналіз останніх досліджень і публікацій із цієї теми приводить нас до висновку про відсутність комплексного дослідження у цій сфері. Деякі питання конституційного права на житло окремих країн Європейського Союзу можна зустріти в працях таких вчених як: В.В. Маклаков [185, с. 21], Р. В. Енгибарян, Э.В. Тадевосян [78], Б.А. Страшун [130], Б.Є. Стрельцин [354], П.А. Тюрин [366], П.П. Шляхтун [390].

У більшості Конституцій зарубіжних країн право на житло закріплюється рідко, а у разі його закріплення, означає лише можливість для громадянина мати житло, реалізація якого пов'язується з певними зобов'язаннями чи гарантіями держави [390, c.194]. Основні закони більшості європейських країн містять норму щодо недоторканності житла і лише цим охоплюють «право на житло».

Право на житло було закріплено в Конституції СРСР 1977 року. В статті 44 зазначалось, що «громадяни СРСР мають право на житло». Це право забезпечується розвитком і охороною державного та громадського житлового фонду, сприянням кооперативному та індивідуальному житловому будівництву, справедливим розподілом під громадським контролем житлової площі, яка надається в міру здійснення програми будівництва упорядкованих жител, а також невисокою платою за квартиру і комунальні послуги. Громадяни СРСР повинні дбайливо ставитися до наданого їм житла [132].

Отже, наявність норми «право на житло» в Конституції СССР було правовим фундаментом для її закріплення надалі, в Конституціях країн СНД. Так, ст. 40 Конституція Російської Федерації містить майже ідентичну норму з українським законодавством: «1. Кожен має право на житло. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений житла. 2. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування заохочують житлове будівництво, створюють умови для здійснення права на житло. 3. Малозабезпеченим, іншим зазначеним у законі громадянам, які потребують житло, воно надається безкоштовно або за доступну плату з державних, муніципальних та інших житлових фондів відповідно до встановлених законом норм» [144].

Норма Основного Закону Республіки Білорусь має спільні риси з нормами Конституції України та Російської Федерації. Так, стаття 48 проголошує, що громадяни Республіки Білорусь мають право на житло. Це право забезпечується розвитком державного та приватного житлового фонду, сприянням громадянам у придбанні житла. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та місцевим самоврядуванням безкоштовно або за доступну для них плату відповідно до законодавства.

Ніхто не може бути безпідставно позбавлений житла [137].

Як ми бачимо, в Конституції Білорусії дане право відноситься до особи, яка має політико-правовий зв'язок із державою, на відміну від України та Російської Федерації, де дане право є загальним для всіх осіб.

Цікаво викладається ця норма в Конституції Молдови. На нашу думку, даний підхід є правильним. Він викликає менше суперечностей у правовому розумінні такої категорії, як право на житло, та відповідає конвенційній побудові норми. Так, в ч. 1 ст. 47 зазначається, що держава зобов'язана вживати заходів для забезпечення будь-якій людині гідного життєвого рівня, потрібного для підтримання здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї, в тім числі їжі, одягу, житла, медичного догляду та необхідного соціального обслуговування [142].

Сьогодні дуже активно розвивається законодавство республіки Казахстан та її економічне становище в світі. Право на житло міститься в ст. 25 Конституції і поєднується з правом на його недоторканість. Так, в Основному законі зазначено, що житло недоторкане. Не допускається позбавлення житла інакше, як за рішенням суду. Проникнення в житло, проведення його огляду і обшуку допускаються лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

У Республіці Казахстан створюються умови для забезпечення громадян житлом. Зазначеним у законі категоріям громадян, які потребують житло, воно надається за доступну плату з державних житлових фондів відповідно до встановлених законом норм [140].

У таких країнах, як Франція, Німеччина, Великобританія, Грузія, Італія [128, с. 158, 246] права на житло відсутнє, а є лише гарантія недоторканності житла. До цього висновку також можна прийти, проаналізувавши практику Європейського суду з прав людини.

Однак, наприклад, у Конституції Португальської республіки від 2 квітня 1976 року в статті 65 «Житло та урбанізація» закріплено: «1. Всі мають право на житло відповідної площі для себе і своєї сім'ї, упорядковане і яке відповідає санітарним вимогам, що охороняє приватний характер особистого і сімейного життя.

2. Держава, щоб забезпечити право на житло, зобов'язана:

а) розробляти програми і здійснювати житлову політику відповідно до планів урбанізації та загального перевлаштування території, які повинні забезпечувати існування відповідної транспортної мережі та соціальної інфраструктури;

b) стимулювати у співпраці з місцевими органами будівництво економного та соціального житла;

с) стимулювати приватне будівництво, підпорядковане загальним інтересам, і забезпечувати доступ до придбання власного житла та до оренди житла;

d) стимулювати і підтримувати ініціативи місцевих громад та населення, спрямовані на вирішення відповідних житлових проблем, заохочувати створення житлових кооперативів та індивідуальне житлове будівництво.

3. Держава буде проводити політику, спрямовану на встановлення орендної плати, відповідної сімейного доходу, і створювати умови для отримання власного житла.

4. Держава та місцеві органи влади визначають правила заняття, використання і перетворення міських земель, зокрема, за допомогою планування в рамках відповідних законів про розпорядження територією та про урбанізацію, і виробляють експропріації земель, які необхідні для досягнення міських суспільно корисних цілей.

5. Забезпечується участь зацікавлених осіб у розробці документів міського планування і будь-яких інших документів планування розвитку території» [137].

Сусідня Іспанія в статті 47 Основного Закону встановлює: «Всі іспанці мають право на гідне, упорядковане житло.

Органи державної влади забезпечують необхідні умови і встановлюють відповідні норми для дієвого здійснення даного права; регулюють користування земельними ділянками в спільних інтересах і з метою запобігання спекуляції землею.

Суспільство бере участь у доходах, отриманих від містобудівної діяльності державних установ» [134]. Як зазначив Б.А. Страшун, дана стаття, однак, поміщена не серед статей про права та обов'язки, а в главі про принципи соціально-економічної політики і, отже, не формулює суб'єктивного конституційного права, що захищається судом, хоча, як бачимо нижче (§ 4 гл. IV), на державу (публічну владу) часом відповідні обов'язки покладаються [130].

У Конституції Греції право на житло згадується в двох статтях: 21 та 24. По-перше, вказується: «Придбання житла тими, хто позбавлений його або у кого проблема житла не вирішена в достатній мірі, є об'єктом особливої ??турботи держави»; по-друге: «Регулювання та контроль структури землеустрою країни, формування, розвитку, забудови та розширення міст і взагалі житлових районів входять до компетенції держави: метою цього є забезпечення функціональної цілісності і розвитку житлових масивів, досягнення найкращих можливих умов життя. 3. Для визначення району як житлового, а також для активізації на його території містобудівної діяльності, власники відносять до складу нерухомості, в примусовому порядку беруть участь у наданні, без компенсації з боку відповідної організації, необхідну територію для спорудження вулиць, площ і в цілому місць загального користування, а також беруть на себе витрати по спорудженню основних містобудівних об'єктів загального користування, як це визначено законом. 4. Законом може передбачатися участь власників нерухомості житлового району в його розвитку і загальному благоустрою на основі затвердженого плану з умовою надання взамін ділянки тієї ж вартості, частини території, що підлягає забудові, або поверхів у будинках, що знаходяться в цьому районі.5. Положення попередніх пунктів застосовуються і до благоустрою вже існуючих житлових районів. Виникаючі в результаті цього вільні території передаються для створення місць загального користування або продаються з метою покриття витрат з благоустрою району, як це визначено законом» [146].

Закріплення права на житло в Основному Законі також зустрічається в таких країнах, як Бельгія (ст.. 23.3) [126, с. 111] та Албанія (ст. 59b) [127, с. 100-101], де законодавець цих країн виділив його, як забезпечення потребуючих громадян в житлі.

Право на житло, з точки зору права, не зустрічається під час аналізу Конституцій США та Канади. Проте в ст. 36 частини 3 Конституційного акту Канади 1982 року зазначено, що [128, с.246] уряд Канади та уряди провінцій зобов'язуються сприяти забезпеченню рівності можливостей для всіх канадців в їх прагненні до благополуччя; сприяти економічному розвитку з тим, щоб скоротити нерівність можливостей тощо [131].

Цікавим для розкриття даного питання буде дослідження конституцій країн Азії. Ми виділили країни, які за рівнем економічного розвитку та благополуччя є найвищими. Так, рейтинг очолюють: Бруней, Сингапур, Катар, ОАЕ, Ізраїль, Японія та Південна Корея [329], також здійснено аналіз Конституцій Китаю та Туркменістану.

Отже, в Основному Законі Брунею [133, с.10-46], Об'єднаних Арабських Емірат [136, с.422 - 456], Ізраїлю [217, с. 125-126], Сингапуру [143, с. 675 - 782] немає жодної згадки про права на житло. В Конституціях Південної Кореї [141, с. 983-1010] та Китайської Народної Республіки [135, с. 224-258] під статтею «Житло» зазначається, що воно є недоторканим, проте щодо гарантій, а також реалізації прав громадян на житло нічого не сказано.

У Конституції Туркменістану зазначено, що кожен громадянин має право на підтримку держави в отриманні або придбанні облаштованого жилого приміщення та в індивідуальному житловому будівництві. Житло недоторкане. Ніхто не має право увійти в житло або іншим чином порушити недоторканність житла проти волі, що у ньому осіб або без законних підстав. Захист житла від протизаконних посягань є правом людини і громадянина. Ніхто не може бути позбавлений житла інакше, як з підстав, встановлених законом [146, c. 797].

У Конституції Японії [147, с. 1025-1026] закріплено право на недоторканність житла, і при цьому в статті 25 встановлено, що всі мають право на підтримку мінімального рівня здорового та культурного життя; у всіх сферах життя держава повинна докладати зусиль для підйому і подальшого розвитку суспільного добробуту, соціального забезпечення, а також народного здоров'я.

Згідно з останніх статистичних даних, до країн, рівень життя в яких сягає найвищого рівня, до 2028 року увійде Індія. Аналізуючи положення її Основного Закону, ми бачимо що в ньому відсутні положення щодо гарантованого права на житло [139, с. 177- 448].

При цьому, в розділі Конституції «Керівні принципи державної політики» в ст.38 «Забезпечення Державою соціального порядку, що сприяє добробуту народу» зазначено, що: «1) держава прагне покращувати добробут народу, забезпечуючи і охороняючи, за можливістю, більш дієвим способом соціальний порядок, при якому соціальна, економічна і політична справедливість визначає сутність всіх установ, в яких втілюється життя нації; 2) держава прагне звести до мінімуму нерівність у доходах і усунути нерівність у статусі, умовах та можливостях не тільки серед окремих осіб, але і серед груп населення, які проживають у різних місцевостях або практикують різні професії».

Так само варто виділити ст. 47: «Обов'язок держави - підняти рівень харчування і стандарт життя, поліпшити стан народного охорони здоров'я», де вказано, що держава вважає одним зі своїх першорядних обов'язків підняти рівень харчування і стандарт життя свого народу, а також поліпшити стан народного охорони здоров'я [139, с.192-194].

Як слушно зазначає Ю.В. Кириченко, в конституціях європейських держав немає єдності щодо суб'єкта права на житло. Так, зі змісту ч. 1 ст. 47 Основного Закону України випливає, що суб'єктом цього права визначена людина, яка в тексті Конституції України позначена безособовим терміном «кожен». Водночас у Конституції Португалії закріплено термін «усі», в Конституціях Вірменії, Білорусі, Польщі - «громадяни», а в Конституції Іспанії досліджуване право сформульовано як право осіб, що належать до відповідної нації «усі іспанці». В Основних Законах Азербайджану, Бельгії, Греції, Сан-Марино, Туреччини суб'єкт права на житло не визначений [109, с. 50].

Аналізуючи конституції зарубіжних держав на наявність у них норми про права на житло, ми можемо прийти до висновку, що більшість з них викладає його як право на недоторканість житла та вільний вибір місця проживання.

«Найпопулярнішим» воно є для країн колишнього Радянського Союзу та країн соціалістичного спрямування. Проте, наприклад, Німеччина не внесла норму до сучасного Основного закону і залишила положення лише в частині гарантування його недоторканності, максимально деталізувавши його. Варто зазначити, що на відміну від багатьох країн світу, законодавством ФРН регламентовано питання щодо звітування уряду перед парламентом за дії правоохоронних органів, які стосуються застосування технічних засобів, під час обмеження права людини на недоторканність житла [208, с.49].

Важливим аспектом під час здійснення даного наукового дослідження можна відзначити позитивний досвід, коли таке право міститься також у розділі «принципи державної політики», як зобов'язання держави підтримувати рівень благополуччя та мінімізувати його рівень між різними верствами населення.

Порівнявши зарубіжні Конституції, також можна прийти до висновку по різну роль держави у забезпеченні цього конституційного права, а також акцент законодавця на якості гарантованого житла.

Особливу увагу хотілося б звернути на Конституцію Португалії та взяти певні положення за взірець. Так, крім встановлених вимог до житла, важливим є саме розширений виклад зобов'язань держави, а саме щодо: розробки програми і здійснення житлової політики відповідно до планів урбанізації та загального перевлаштування територій, які повинні забезпечувати існування відповідної транспортної мережі та соціальної інфраструктури; стимулювання у співпраці з місцевими органами будівництво економного та соціального житла; стимулювання приватного будівництва, підпорядкованого загальним інтересам, і забезпечення доступу до придбання власного житла та до оренди житла; стимулювання і підтримання ініціативи місцевих громад та населення, спрямованих на вирішення відповідних житлових проблем, заохочення створювати житлові кооперативи та індивідуальне житлове будівництво; встановлення орендної плати, відповідно до сімейного доходу, і створення умов для отримання власного житла тощо. На наш погляд, така деталізація у Конституції є необхідною, адже тоді воно чіткіше набирає риси суб'єктивного, а не декларативного конституційного права [28, с. 7] .

Висновки до розділу 1

1. В юридичній науці продовжується дискусія про юридичну природу права на житло. Думки з цього приводу можна звести, в основному, до групи, яка відносить право на житло до елементу правоздатності; групи, що відносить це до суб'єктивного права. Відповідно проведеному аналізу доктринальних підходів до юридичної природи права на житло, а також враховуючи міжнародно-правові стандарти, хотілося б відзначити необхідність визнання конституційного права на житло, як суб'єктивного права. По-перше, це підтверджується ч. 2 ст. 19 Основного Закону, відповідно до якого норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. По-друге, на державу покладено зобов'язання щодо утвердження і забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ч. 2. ст. 3 Конституції України).

2. Конституційне право на житло - це право, забезпечення якого особа може вимагати від держави. Вважаємо, що для держави суб'єктивне право - це не міра дозволеної нею (державою) поведінки, а міра гарантованої їм поведінки, оскільки сама правоздатність не походить від держави, а належить кожному від народження і гарантується державою. Конституційне право на житло є невідчужуваним.

3. Конституційне право на житло - це суб'єктивне право людини і громадянина, яке, з одного боку, надає громадянам право мати гідне, безпечне, вільне від вторгнення житло, з іншого - зобов'язує державу вживати всіх належних заходів щодо перешкоджання бездомності та заборони примусового виселення, сприяти усім учасникам процесу щодо будівництва, отримання та благоустрою житла, а також, в передбачених законом випадках, надавати житло безоплатно або за доступну ціну для осіб, які потребують соціально захисту.

4. Запропоновано внести зміни до Конституції України, а саме, в частині 2 ст. 47 та викласти в такій редакції: «Держава створює умови, за яких кожна людина матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду», частину 3 ст. 47: «Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону, якщо інше не передбачено міжнародно-правовими договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України».

5. Подальшого розвитку потребує встановлення механізму визначення величини прожиткового мінімуму для визнання громадян особами, які потребують поліпшення житлових умов, враховуючи такі критерії: наявність у громадян постійного доходу та середньоринкова вартість житла в регіоні.

6. Законодавчого закріплення потребує поняття «особи, що потребують соціального захисту» та їх співвідношення з поняттям осіб, які перебувають на квартирному обліку житла з житлового фонду соціального та/або загального призначення, черговість яких визначена Житловим кодексом УРСР та поняттям осіб, яким надається житло позачергово, незалежно від постановки на облік.

Також потребує визначення перелік осіб, які потребують соціального захисту та його закріплення в законодавстві України, наприклад, у новому Житловому Кодексі або спеціальному законі. До даного переліку повинні бути включені: 1) ветерани війни; 2) інваліди праці, а також інваліди з дитинства; 3) сім'ї загиблих при виконанні державних обов'язків; 4) сім'ї з доходами нижче офіційно встановленого прожиткового мінімуму; 5) особи, які потребують поліпшення житлових умов; 6) особи, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; 7) особи, які мають заслуги перед державою; 8) діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування; 9) одинокі матері та батьки, які мають більше трьох дітей; 10) інші особи, зазначені в правових актах.

7. Проаналізувавши правовий досвід закріплення норми щодо права на житло в конституціях таких країн, як Казахстан, Молдова, Португалія, Іспанія, Греція, Білорусь, Туркменістан, Індія, Японія, Канада та інших, зазначено, що існує необхідність деталізації обов'язків органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тому вважаємо за доцільне, використовуючи досвід зарубіжних країн, особливо приклад Португалії, внести зміни до Конституції України або включити наступну норму до нового Житлового кодексу України, де розкрити зміст обов'язків держави у забезпеченні конституційного права на житло та викласти її наступним чином: «Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування розробляють програми і стратегії здійснення житлової політики відповідно до планів урбанізації та загального влаштування території, які повинні забезпечувати існування відповідної транспортної мережі та соціальної інфраструктури; здійснюють контроль придатності та доступності житла; стимулюють будівництво економного та соціального житла; стимулюють приватне будівництво, яке підпорядковане загальним інтересам, і забезпечують доступ до придбання власного житла та оренди житла; стимулюють і підтримують ініціативи місцевих громад та населення, які спрямовані на вирішення відповідних житлових проблем, заохочують створення житлових кооперативів та індивідуальне житлове будівництво; встановлення орендної плати, відповідно до сімейного доходу, і створення умов для отримання власного житла тощо».

8. Право на житло, відповідно до міжнародних актів, не може зводитися до обов'язку держави безоплатного надання або монопольного будівництва житла для всіх громадян; до права власності або інших майнових прав. Право на житло передбачає можливість користуватися також правами на вільний вибір місця проживання, свободу пересування, гарантованість проживання; реституцію житла, землі та майна; рівний і недискримінаційний доступ до достатнього житла; участь у прийнятті рішень із питань, пов'язаних з житлом, на національному та загальному рівнях.

9. Запропоновано визначити наступні складові достатнього житла: 1) законодавче закріплення права на житло та його гарантій: право на його забезпечення, недоторканність, неможливість протиправного позбавлення житла, вільний вибір місця проживання, реалізацію та захист; 2) наявність житлово-комунальних послуг, таких як електроенергія, водопостачання, опалення, каналізація тощо, наявність розвиненої транспортної системи, закладів освіти та медицини; 3) доступна вартість житла та житлово-комунальних послуг; 3) відповідність житла санітарно-гігієнічним та екологічним вимогам; 4) надання державної допомоги особам, які потребують соціального захисту.

10.

РОЗДІЛ 2 ЗАКОНОДАВЧІ ГАРАНТІЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА НА ЖИТЛО В УКРАЇНІ

2.1 Нормативно-правові гарантії забезпечення конституційного права на житло в Україні

У суспільному житті реалізація прав і свобод забезпечується правовими гарантіями, що є правовими умовами, за допомогою яких реалізуються, охороняються, захищаються права й свободи громадян, поновлюються їх порушені права. Дотримання правових гарантій є однією із головних умов забезпечення законності та правопорядку в державі та в усіх сферах суспільного життя.

Як зазначає В. Князєв, «після прийняття Конституції України, стають актуальними питання створення механізму реалізації її положень, зокрема й тих, що пов'язані з втіленням у життя передбачених нею прав, свобод і обов'язків. Уявляється, що під таким механізмом треба розуміти сукупність різних гарантій і дій, процес, у результаті функціонування якого, особи, які мають певні права, свободи та обов'язки, досягають цілей, благ, передбачених Конституцією України. Механізм реалізації прав, свобод та обов'язків людини і громадянина - це надзвичайно широка категорія, яка включає в себе не тільки юридичні, а й політичні, економічні, ідеологічні та інші явища. Їх необхідно закріпити в одному акті, яким може бути, наприклад, Концепція реалізації і охорони прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні» [110, с. 29-31].

Ефективність правових гарантій прав і свобод людини залежить від Конституції України та чинних нормативно-правових актів, розвитку правових принципів, здійснення конституційного контролю, а також від того, як виконують приписи цих законів державні органи та громадські організації, покликані створювати умови для реалізації прав і дотримання обов'язків громадянами. Правові гарантії прав і свобод особи, які формуються у громадянському суспільстві, залежать від інститутів демократії, економічного стану держави, рівня правового виховання й культури населення, ефективного функціонування і взаємодії гілок державної влади.

Роль і значення правових гарантій визначається тим, що вони створюють необхідні юридичні умови для перетворення закріплених у законодавстві прав і свобод людини та громадянина з можливостей на реальність [18, с. 27].

Важливо зазначити, що цінність та важливість гарантій, як у теорії, так і на практиці, підкреслюється широким обговоренням необхідності закріплення в Конституції спеціальної глави, яка буде присвячена гарантіям основних прав і свобод людини і громадянина, прийняття Концепції забезпечення та захисту прав і свобод людини [371, с. 6].

У словнику з права міститься таке визначення гарантій: обов'язки держави захищати людину, створювати правові, соціальні і культурні умови для реалізації її прав і свобод, а також діяльність міжнародних і державних організацій по захисту прав людини [350, с. 76]. В юридичній енциклопедії дається таке визначення поняття гарантій, як умови, засоби і способи, які забезпечують здійснення у повному обсязі і всебічну охорону прав та свобод особи. Поняття «гарантії» охоплює усю сукупність об'єктивних і суб'єктивних чинників, спрямованих на практичну реалізацію прав та свобод, на усунення можливих перешкод їх повного або належного здійснення [176, с. 555].

В юридичній літературі існують різні погляди правознавців щодо поняття гарантій. Проаналізувавши погляди відомих вчених, як В. Д. Перевалов та В. М. Карельський [360, с. 545], М. С. Малєін [186, с. 39-42], А. С. Мордовець [358, c. 275], У. О. Єловських [82, с. 47], А. Ю. Олійник [214, с. 138], О. А. Михайлюка [200], В. Є. Чіркін [352, с. 311], В. Ф. Погорілко [224, с.40], І. М. Погребний [227, с. 128], ми простежили вживання таких термінів до поняття гарантій, як система норм, принципів, умови, вимоги, способи і засоби. Погоджуємося з думкою Регушевського Е.Є., що гарантії не розкриваються термінами: «засоби», «спеціальні (юридичні) засоби», «способи», бо всі вони є складовою частиною процесу реалізації прав і свобод, а гарантії є окремим, самостійним поняттям. Поняття «системи норм», «принципів» є результатом дій, законотворчості з метою забезпечення гарантій, і, таким чином, вони є елементом тих умов, які створюються для забезпечення та реалізації прав і свобод людини в цілому. Вимоги, у свою чергу, можуть одночасно зумовлювати умови і також бути їх складовою частиною. Що до засобів, то вони покликані функціонувати за певних умов, чи, навпаки, умови створюються задля ефективного функціонування засобів. Із цього випливає їх різноплановість. Гарантії - це широке і загальне поняття. Способи - певний прийом або система прийомів, які дають можливість зробити, здійснити що-небудь, досягти чогось, є обов'язковою складовою частиною гарантій як комплексу, але способи не відбивають загального розуміння поняття гарантії [328, с. 21].

Конституційно-правові гарантії прав і свобод людини і громадянина - це правові умови, що визначені державою для забезпечення та реалізації прав і свобод особи, їх охорони і захисту засобами та способами, визначеними Конституцією і законами України, які ґрунтуються на економічних, політичних, соціальних, культурних та інших факторах суспільного життя. Нерозривність правового статусу особи і її конституційно-правових гарантій не викликає сумнівів. Правовий статус особи, не наділеної конституційно-правовими гарантіями, що забезпечують особистості реалізацію прав, свобод та обов'язків, не можна розглядати, як реальний, тобто він буде носити формальний характер [88, с. 29-31].

Конституція і зафіксовані в ній гарантії - це результат безпосередніх дій народу і владних органів держави, метою яких є забезпечення і реалізація гідного життя людини (стаття 3 Конституції України) і суспільства в цілому [328, c.19-20].

Конституційно-правові гарантії мають свою класифікацію. Під поняттям «класифікація», відповідно до Юридичної енциклопедії, розуміють систему субпідрядних понять (класів об'єктів) тієї або іншої галузі знань чи діяльності людини, що використовується як засіб для встановлення зв'язків між цими поняттями чи класами об'єктів [170, с. 115]. У науковій літературі поняття класифікації та системи розглядаються в більшості, як синоніми, на наведеному вище прикладі. Проте ми з такою позицією не погоджуємося, вважаємо, що класифікація є розподілом поняття, явища за певними існуючими властивостями, ознаками, критеріями, в той час як система є якраз об'єднанням, організацією груп, частин, що взаємодіють у певній послідовності.

Класифікуючи конституційно-правові гарантії, вчені використовують різні критерії. Так, гарантії поділяють: за сферою суспільних відносин [115, с. 191]; за характером; за практичним спрямуванням; за ступенем поширеності; за суб'єктами, що реалізують гарантії; за особливостями правового статусу, що гарантується; за змістом; за сферою дії [90, с. 230-236]; за суб'єктами, які залучаються до захисту конституційних прав і свобод особи; за способом викладення в нормативно-правових актах; за правовим статусом особи [61, с. 125], за функціональною спрямованістю тощо. Окремої уваги заслуговує думка Приходько Х.В., яка наголошує на єдності матеріальних і процесуальних гарантій в їх змісті та обсязі правової регламентації, рівності правової регламентації, як єдиних конституційно-процесуальних гарантій реалізації та захисту прав і свобод людини і громадянина [242]. Основним призначенням процесуальних конституційно-правових норм є правозабезпечення конституційних процедур дотримання визначеного конституційним законодавством порядку реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також своєї компетенції органами державної влади, органами місцевого самоврядування та іншими уповноваженими суб'єктами [241, с. 23-24].

У літературі найчастіше можна знайти класифікацію гарантій саме за практичним спрямуванням, проте у більшості авторів назви критерію не використовується [327, с.7-8; 361, с. 106-109; 212, с. 41; 43, с. 8 - 9; 166, с.153-154;154, с.132-133]. У даному дослідженні дуже важливим є структурний аналіз системи конституційно-правових гарантій, адже його проведення забезпечить та полегшить подальше розроблення та законодавче впровадження правових гарантій.

У систему конституційно-правових гарантій входить сукупність економічних, політичних, соціальних, моральних, організаційних, правових та міжнародних передумов, закріплених внутрішнім і міжнародним законодавством, спрямованих на захист і забезпечення фактичної реалізації та всебічної охорони прав і свобод особи.

У свою чергу, хотілося б звернути увагу та внести власні пропозиції щодо класифікації конституційно-правових гарантій за рівнем їх поширеності на: загальні і спеціальні. Першу групу становлять загальні гарантії конституційного ладу, які включають в собі закріплені в Конституції України та інших правових актах України норми, що визначають державні та соціальні інститути, тобто забезпечується нормами розділу 1 Конституції України. Другу групу становлять спеціальні гарантії, які передбачені другим розділом Конституції України та визначають обсяг, зміст, засади реалізації прав людини і громадянина [23, с.6].

Система конституційно-правових гарантій прав і свобод людини має специфічні внутрішньо-системні зв'язки між елементами, які її складають. Цей зв'язок відображається в наступному: використання одних конституційно-правових гарантій тягне за собою реалізацію інших, і, навпаки, реалізація одних гарантій прав і свобод може бути підставою для припинення інших обов'язків. В цьому дослідженні ми взяли за основу поділ конституційно-правових гарантій на нормативно-правові та організаційно-правові гарантії, від яких іде подальший розподіл.

Нормативно-правові гарантії вважають, відповідно до доктринального підходу, є сукупністю правових норм, за допомогою яких забезпечується реалізація прав і свобод людини, порядок їх охорони і захисту, тобто це є об'єктивне право. До групи нормативно-правових гарантій відносять норми-принципи, юридичну відповідальність та юридичні обов'язки, передбачені Конституцією України, кодексами, законами та підзаконними актами і міжнародно-правовими договорами [328, с. 96; 88, с. 67-68].

Нормативно-правові гарантії мають розгалужену класифікацію. По-перше, вони поділяються на загальні і інституційні. Загальні гарантії - це система економічних, політичних, соціальних, духовних, ідеологічних, організаційних та інших відношень, чинників, що декларуються Основним Законом і створюють максимум можливих на даному етапі розвитку суспільства і держави умов і передумов для реалізації прав і свобод громадянина, без яких вимоги особистості до суспільства носили б чисто формальний характер. Вони поділяються за елементами на норми-принципи, обов'язки, юридичну відповідальність та процесуальні гарантії.

Інституційні гарантії - це система правових засобів і способів, які сприяють реалізації, охороні і захисту прав і свобод людини і громадянина, а також усуненню порушень специфічними правовими засобами [88, с. 50-51]. Загальні гарантії, в свою чергу, відповідно до вищезазначеного, закріплюються в нормах-принципах, нормах, які встановлюють юридичні обов'язки, юридичну відповідальність та процесуальних нормах [89, c. 36].

Вважаємо за доцільне в загальному розглянути це питання, зробивши основний акцент саме на інституційних гарантіях. Норми-принципи - є основоположні умови для всіх інститутів права. На відміну від принципів, права прямо закріплені в нормах права і складають внутрішній зміст цих норм [345, с. 240]. Значення норм-принципів, як гарантів прав і свобод людини та громадянина, полягає в тому, що вони відображають ступінь захищеності основних прав людини, міру свободи людей та їхніх об'єднань, взаємопов'язаність, єдність юридичних прав і обов'язків.

Як гарантії конституційних прав людини і громадянина, норми-принципи виходять з загально-правових принципів, які охоплюють всю правову систему нашої держави, а саме: демократизм, верховенство права, обопільна відповідальність людини і держави, принципи гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності, соціальної свободи [359, с. 295-299; 377, с.162-166; 385, с. 162-166].

Конституція України містить в собі ряд норм-принципів, які є гарантіями прав і свобод людини і громадянина, в тому числі норми, які проголошують:

1. Гуманізм, тобто людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ст.. 3 Конституції України).

2. Соціальну справедливість, тобто соціальну направленість держави (ст. 1 Конституції України). До складу справедливості входять три елементи: 1) цінності, які обґрунтовують справедливість і які повинні відображати якнайкраще актуальну систему суспільних відносин і місце в ній суб'єкту діяльності; 2) правила, які її виражають, тобто норми, які окреслюють межі дозволеного у актах діяльності; 3) дії, які реалізують, тобто соціально-культурний спосіб здійснення справедливості, котрі втілюються у результатах діяльності [62, с. 31-35].

3. Рівноправність громадян у своїх правах та перед законом, а також заборона будь-яких дискримінацій (ст. 21, 24 Конституції України).

4. Соціальну свободу, тобто всі люди вільні у своїй гідності та правах (ст. 21 Конституції України), право індивіда на особисту недоторканність (ст. 29 Конституції України), можливості обирати місце проживання та пересуватися (ст. 33 Конституції України), право людини на повагу до її гідності (ст. 28 Конституції України). Погоджуючись з думкою Т.М. Заворотченко, П.М. Рабінович, М.І. Орзих, що абсолютної свободи людини в природі існувати не може, вважаємо цей принцип відносної свободи [326, с. 47; 220, с. 65]. Кожна людина залежить від суспільства, цивілізації, соціальних, економічних, політичних, культурних та інших процесів, від кліматичних, географічних та інших чинників, які так або інакше обмежують абсолютну соціальну свободу.

5. Демократизм визначає тип держави, де влада належить народу (ст. 1, ст. 5 Конституції України).

6. Верховенство права закріплено у статті 8 Конституції України. В юридичній доктрині висвітлюються різні підходи розуміння принципів верховенства права і верховенства закону. Так, В. І. Селіванов [340, с. 8-18]. і С. В. Головатий [48, с. 5-6] відстоюють принцип верховенства права, наголошуючи на небезпеці принципу верховенства закону, бо в останньому можна закріпити положення, які будуть пригнічувати права людини. Іншої думки Ю.С. Шемшученко, який схвалює саме принцип верховенства закону, вказуючи на нечіткість категорії верховенства права [387, с. 26-29]. Також є і нейтральна позиція з цього питання. Так, Ю.М. Тодика вважає, що в сучасному періоді закріплений базовий принцип верховенства права і закону [363, с. 208].