Політико-правові засади етнополітичної стабільності держави в умовах глобальних викликів

Прикметно, що вищезгадане дослідження має як прикладну, так і теоретичну спрямованість. М. Вавринчук пропонує виділяти в окрему галузь етнополітології етнополітичну безпеку як науку про закономірності розвитку етнополітичних конфліктів та забезпечення етнополітичної стабільності. Вказується на тісний зв'язок етнополітичної безпеки та етнополітичної конфліктології [59, c. 428]. Слід зазначити, що проблематика етнополітичної безпеки та етнополітичної стабільності є також об'єктом уваги українських етноконфліктологів. Спроби вивчення та визначення етнополітичної безпеки супроводжували процес становлення української етноконфліктології. Зокрема, О. Маруховська вперше запропонувала визначати етнополітичну конфліктологію як науку про закономірності розвитку етнополітичних конфліктів, шляхи і методи їх врегулювання та забезпечення етнополітичної стабільності, безпеки і миру [213, c. 190].

Крім того, аналіз етнополітичної стабільності періодично з'являвся також у дослідженнях, пов'язаних не лише етнополітичною безпекою, а й етнонаціональною політикою. Так, О. Майборода аналізуючи дестабілізаційний потенціал етнополітичної проблематики у статті «Етнополітична тема може виявитися невдячною, якщо поводитися з нею необережно» стверджує, що: «вирішальним чинником етнополітичної стабільності є загальна солідарність населення, яка випливає із почуття національної єдності. Відповідно, державна етнополітика має бути спрямована на формування і зміцнення такого почуття. Найчастіше така політика називається «націобудівництвом» [206]. Дослідник нагадує про те, що державна етнополітика мусить бути спрямованою насамперед на запобігання конфліктів між самими етнічними спільнотами, а також між ними і владою. Адже саме конфлікти на етнічному ґрунті є головними чинниками етнополітичної дестабілізації.

Окрему статтю феномену етнополітичної стабільності присвятив К. Вітман, осмислюючи конфліктогенний потенціал етнічності. Дослідник підкреслює, що поняття етнополітичної стабільності порівняно нещодавно з'явилося у вітчизняній етнополітології в контексті теоретичних напрацювань етноконфліктології, формування теорії етнонаціональної або етнополітичної безпеки та вирішення практичних питань забезпечення злагоди та стабільності в сфері етнонаціональних відносин України [73, c. 128]. Аналізуючи конфліктогенний потенціал етнічності, основні фактори, що призводять до виникнення етнічних конфліктів, К. Вітман доходить висновку про те, що етнополітична стабільність сучасних держав великою мірою залежить від своєчасного розв'язання проблем сфери етнонаціональних відносин, забезпечення вільного розвитку, самобутності та задоволення прав національних меншин як рівноправних складових політичної нації, розвитку демократії, популяризації етнокультурного плюралізму, інтеграції мігрантів. Позаяк поліетнічний склад населення може стати потенційною загрозою етнополітичній стабільності, оскільки наявність більше, ніж однієї етноспільноти в межах однієї держави означає можливість виникнення непорозумінь та конфліктів між ними на ґрунті етнічної ідентичності, підсиленої іншими факторами нерівності. Це твердження підтверджує «залізний закон етнічності» Дж. Олпорта.

Багато країн, насамперед недемократичних, намагаються забезпечити етнополітичну стабільність держави, нейтралізуючи конфліктогенний потенціал етнічності за рахунок боротьби безпосередньо з етнічністю - утискаючи етноспільноти, асимілюючи, маргіналізуючи їх. І все для того, щоб запобігти виникненню етнополітичних конфліктів. Ефективність недемократичних засобів нейтралізації конфліктогенної дії етнічного фактора, які полягають у асиміляції та інших механізмах тиску на представників національних меншин, сумнівна, - впевнений К. Вітман. Дослідник рекомендує трактувати поліетнічність не як загрозу, а як основу збереження етнополітичної стабільності, запоруку міжетнічного миру та злагоди, посилаючись на те, що гарантована державою кожному громадянину, незалежно від його етнічної належності, можливість реалізовувати свої права є найкращим запобіжником актуалізації конфліктогенної природи етнічності [73, c. 128].

Т. Панфілова, вивчаючи етнонаціональні процеси в сучасній Україні, чимало уваги приділяє вивченню дії феномену стабільності в етнополітичній сфері. Дослідниця стверджує, що етнополітична ситуація в Україні характеризується підвищенням ролі національного фактора в суспільно-політичному житті та тенденціями, що впливають на розвиток держави, серед яких: 1) зростання національної самосвідомості етнічних груп, їхньої самоорганізації та пошук різноманітних форм реалізації своїх специфічних запитів і потреб; 2) політизація етнічних груп та її вплив на посилення взаємозв'язку між політичною та міжетнічною стабільністю; 3) консолідація етнічних груп навколо державотворчих процесів та формування політичної нації; 4) інтеграція в українське суспільство осіб, що були незаконно депортовані за національною ознакою; 5) активний полікультурний розвиток етнічних груп; 6) наявність інтенсивних міграційних потоків, що впливають на соціально-політичну, економічну, демографічну сферу життєдіяльності суспільства [249, c. 8]. Припускаємо, що в цьому контексті міжетнічна стабільність є синонімом етнічної стабільності, яка посилює взаємозв'язок з політичною стабільністю, формуючи новий вид стабільності - етнополітичну. Т. Панфілова також вивчає внутрішні та зовнішні чинники забезпечення політичної стабільності та соціально-політичної стабільності.

На початку десятих років ХХІ ст. термін етнополітична стабільність все міцніше вкорінюється в науковому етнополітичному дискурсі і все частіше вживається як у прикладних, так і теоретичних дослідженнях. Так, у науковій записці «Правові механізми врегулювання етнополітичних конфліктів в Україні» етнополітична стабільність фігурує як окремий, усталений різновид соціальної стабільності. В роботі вивчаються фактори порушення етнополітичної стабільності, механізми врегулювання етнополітичних конфліктів. Наковці, зокрема, пояснюють брак правових засад етнонаціональної політики та стриманість українських законодавців у їх напрацюванні тим, що державний етнополітичний менеджмент побоюється створювати нові приводи для етнічного невдоволення, політизації етнічності, намагаючись законсервувати етнополітичну стабільність, яка сформувалася в Україні [282, c. 101]. Однак невирішення проблем сфери етнополітичних відносин дестабілізує етнополітичну ситуацію не гірше, ніж їх помилкове вирішення, що і переконливо доводять у своєму дослідженні. Вчені критикують етнополітологів, які вважають етнополітичний конфлікт об'єктивним фактором перебігу етнополітичних процесів, адже етнонаціональна політика демократичних держав, на зразок України спрямована на недопущення жодних конфліктів за участю етнічного фактора, враховуючи їх згубний вплив на етнополітичну стабільність та розвиток держави.

У наукові записці «Політико-правові засади етнокультурної консолідації українського суспільства» стверджується, що саме етнополітична стабільність держави є запорукою процвітання та мирного розвитку поліетнічних суспільств. Формується етнополітична стабільність в умовах консолідації демократії, яка розглядається крізь призму не лише запровадження та інституціоналізації нових політичних відносин, а й стабільності функціонування демократичних інститутів. Фактором етнополітичної стабілізації дослідники вважають етнокультурну консолідацію поліетнічного українського суспільства. Відтак, упровадження етнокультурної консолідації суспільства на новому якісному рівні обґрунтовують необхідністю забезпечення етнополітичної єдності, міжетнічної злагоди в сучасній Українській державі, що дозволить запобігти конфліктам етнічного характеру та забезпечити етнополітичну стабільність у державі [267, c. 4]. В той час як етнополітична стабільність, у свою чергу, позитивно позначиться на політичному та соціально-економічному розвитку держави.

У науковій записці вивчається ситуація в етнополітично нестабільних регіонах України та шляхи її стабілізації. Як етнополітично нестабільний регіон цілком обґрунтовано класифікується Автономна Республіка Крим із численним переважанням російської національної меншини, Чернівецька (найбільша національна меншина румунська - 12, 5%) та Закарпатська (угорська національна меншина - 12, 1%) області. Аналізуються законодавчі ініціативи етнополітичної сфери на предмет їх впливу на етнополітичну стабільність в Україні у випадку запровадження. Вказується на етнополітично дестаблізаційний вплив таких явищ, як ксенофобія та дискримінація. Зокрема, дослідники зазначають, що поліетнічне суспільство, в якому представники певних його етнічних складових зазнають дискримінації за ознакою етнічної належності, не може вважатися етнополітично стабільним та консолідованим. Прояви ксенофобії стають причиною конфліктів та міжетнічних чвар, внутрішні суперечності послаблюють таку країну, перетворюють її на джерело етнополітичної нестабільності в регіоні, роблять її вразливою для втручання ззовні [267, c. 51].

Тим не менше найбільше уваги етнополітичній стабільності держави у вітчизняній етнополітології приділяється саме у дослідженнях етнополітичної безпеки, що вказує на прямий зв'язок її з об'єктом вивчення. Показовим є визначення та обґрунтування етнополітичної стабільності, напрацьоване Н. Ціцуашвілі в межах дослідження етнополітичної безпеки. Дослідник стверджує, що розвиток сучасних етнополітичних процесів, ускладнення взаємодії політичної та етнічної складових етнополітичної системи, поява принципово нових викликів за участю етнічного чинника, які загрожують безпеці держави, поліетнічного суспільства, етнічних груп та їх представників, зумовлюють необхідність науково-теоретичної розробки та обґрунтування поняття етнополітичної безпеки, розширення арсеналу механізмів і засобів забезпечення національної безпеки насамперед за рахунок залучення засобів етнонаціональної політики [381, c. 721]. За його словами, внутрішня етнополітична стабільність великою мірою залежить від вирішення проблем, пов'язаних з налагодженням комунікації у поліетнічному суспільстві, подоланням міжетнічних бар'єрів, розвитком демократії в умовах етнокультурного плюралізму та іншими стратегіями, що реалізуються в межах державної етнонаціональної політики. Придушення розвитку етнокомпонентів поліетнічного суспільства та недопущення їх до участі у прийнятті рішень, що безпосередньої їх стосуються, продукує короткострокові та довгострокові виклики етнополітичній безпеці.

Н. Ціцуашвілі помічає важливу закономірність - дослідники досить вільно оперують категорією етнополітичної стабільності як цілком усталеним терміном, хоча артикульованого визначення етнополітичної стабільності вітчизняною школою етнополітології запропоновано не було. Спроби розгляду етнополітичної безпеки крізь призму етнополітичної стабільності за допомогою системного підходу спонукають дослідника дати таке визначення явищу: «Поняття етнополітичної стабільності є похідним від політичної стабільності і означає стабільний стан етнополітичної системи, що дає їй змогу ефективно функціонувати та розвиватися під впливом внутрішнього та зовнішнього середовища, зберігати свою структуру та здатність контролювати перебіг процесів етнополітичної сфери» [379, c. 687]. Тобто етнополітична стабільність визначається як стан етнополітичної системи, що забезпечує її розвиток.

Дослідник вказує на прямий зв'язок, залежність етнополітичної безпеки і етнополітичної стабільності. Етнополітична безпека визначається як стан захищеності життєво важливих інтересів людини (як представника певної етнічної групи), нації (у тому числі національних меншин, етнічних груп) і держави, за якого забезпечуються гармонійний розвиток усього етнополітичного організму та його складових, а також своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних, внутрішніх та зовнішніх загроз етнополітичного характеру. Щонайважливіше - стан захищеності основних об'єктів етнополітичної безпеки характеризується етнополітичною стабільністю та етнополітичним розвитком, здатністю держави та етносуб'єктів адекватно реагувати на загрози, які спричиняють міжетнічну напруженість, прояви міжетнічної ворожнечі, міжетнічні, етнополітичні, етнотериторіальні конфлікти, що загрожують єдності поліетнічного суспільства, територіальній цілісності й суверенітету держави [377, c. 653].

Н. Ціцуашівілі наголошує на тому, що національна безпека залежить від стабільності розвитку суспільства, економічних, політичних, соціальних, етнонаціональних та інших відносин у державі у тому контексті, що стабільніша система може забезпечити вищий рівень безпеки. Отже, вказується залежність рівня безпеки від рівня стабільності. Однак дослідник зауважує, що етнополітична стабільність не повинна бути самоціллю етнополітичної безпеки, адже досягнення стабільності будь-якими методами, зокрема недемократичними, унеможливлює розвиток поліетнічного суспільства і держави, тому може стати загрозою для національної безпеки. Це дає підстави зробити висновок, що абсолютна більшість політологів помічають той факт, що за певних недемократичних умов етнополітична стабільність може стати перешкодою розвитку етнополітичної системи, викликом забезпеченню етнополітичної безпеки.

Висновки до розділу 4

Поняття «стабільність» та «національна безпека» тісно пов'язані як у науці (безпекознавстві, політології), так і на практиці. Без формування та підтримання стабільності неможливе забезпечення безпеки жодної системи. Поліетнічне суспільство загалом та конкретні етноспільноти не можуть нормально функціонувати і розвиватися без забезпечення їх безпеки. Етнополітична стабільність, національна згода, соціальна співпраця, міжгрупова взаємодія, міжетнічне співжиття неможливі без такого важливого інституту, як безпека, який, у свою чергу, базується на забезпеченні стабільності.

Стабільність є підвалиною, головним і невід'ємним елементом забезпечення безпеки будь-якої системи. І одночасно - результатом функціонування інституту безпеки, ефективної політики безпеки у системі. Розбалансований, неефективний інститут безпеки не забезпечуватиме стабільності етнополітичної системи. При цьому механізми, які сприятимуть підтриманню етнополітичної стабільності в одній етнополітичній системі, враховуючи її унікальність, можуть мати зворотний ефект у іншій.

Збільшення кількості та урізноманітнення загроз у сучасному світі диктують необхідність наукового переосмислення понять безпеки і стабільності, що перебувають у постійній динаміці, еволюції. Виникнення у науковому дискурсі понять «етнічна безпека», «етнокультурна безпека», «етносоціальна безпека», «етнічна стабільність», «міжетнічна стабільність» свідчить про актуалізацію досліджуваної проблематики, необхідність її більш глибокої розробки. Останнім часом у суспільних науках з'явилося багато нових визначень безпеки, які містять елементи етнополітичної стабільності.

Поява поняття і терміна «етнополітична стабільність» значною мірою зумовлена актуалізацією нових загроз, викликів для безпеки держави, суспільства і людини, що походять з етнополітичної сфери. В українській етнополітології найбільше уваги феномену етнополітичної стабільності держави приділяється саме у дослідженнях етнополітичної безпеки. Виокремлення підсистеми етнополітичної безпеки у системі національної безпеки викликане необхідністю більш ефективного забезпечення етнополітичної стабільності та протидії чинникам дестабілізації (етнічним конфліктам, проявам сепаратизму та ін.) Етнополітична стабільність постає невід'ємним елементом забезпечення безпеки й одночасно результатом функціонування інституту безпеки.

Принагідно переосмислена трансформація традиційних ролей суб'єктів/об'єктів у забезпеченні етнополітичної безпеки та етнополітичної стабільності. В сучасному світі чіткий поділ між суб'єктами та об'єктами забезпечення нівелюється, адже громадянське суспільство, що є об'єктом, поступово починає виступати суб'єктом забезпечення етнополітичної безпеки та етнополітичної стабільності, беручи на себе основні функції стабілізації етнополітичної ситуації.

РОЗДІЛ 5. ОСОБЛИВОСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕТНОПОЛІТИЧНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ В ПОСТРАДЯНСЬКИХ ДЕРЖАВАХ

5. 1. Молдова: політико-правові механізми протидії етнополітичній нестабільності

Вирішальний вплив на етнонаціональну політику та політику безпеки у етнополітичній сфері пострадянських держав має зовнішньополітичний вектор розвитку, рівень взаємозв'язків із сусідніми державами, участь або неучасть у етнополітичних конфліктах. Вибір зовнішньополітичного вектору означає узгодження законодавства етнополітичної та безпекової сфери, етнонаціональної політики з центром інтеграції. Для пострадянських держав характерний розподіл зовнішньополітичних орієнтацій на Європейський Союз (Молдова, Україна, Грузія) та на Російську Федерацію (Білорусь, Вірменія, Казахстан, Таджикистан, Киргизія). К. Хеджман підкреслює, що країни колишнього СРСР - східні сусіди ЄС - традиційно розглядаються як зона конфронтації з Росією, в якій вона чинить негативний вплив на ініціативи Євросоюзу зі сприяння демократії та верховенства закону [426, c. 772]. Окремим блоком представлені пострадянські держави-члени ЄС (Естонія, Латвія, Литва), що успішно пройшли шлях євроінтеграції.

Зауважимо, що участь пострадянських держав у етнополітичних конфліктах досить висока як для європейського регіону і головним чинником дестабілізації етнополітичної ситуації або ініціатором (спонсором, підбурювачем) цих конфліктів виступає Російська Федерація. Ця держава проводить агресивну зовнішню етнополітику (порушення територіальної цілісності суверенних держав, втручання в їх справи, нав'язування їм власного бачення розвитку), що спрямована на збереження контролю над усім пострадянським регіоном будь-якими методами. В тому числі незаконними, серед яких фінансування нелегальної діяльності антидержавних формувань, що дестабілізують ситуацію в суверенних державах пострадянського простору, підкуп, політичний тиск, шантаж, хабарництво з метою просування потрібних РФ політичних рішень.

Серед етнополітичних конфліктів, в яких визначальну дестабілізаційну роль відіграє Російська Федерація, слід згадати: конфлікт України і Росії за анексований Крим та самопроголошені утворення ДНР та ЛНР на території Луганської і Донецької областей України; конфлікт Молдови та Росії за самопроголошену Придністровську Молдавську Республіку на території Молдови; конфлікт Грузії та Росії за самопроголошені Республіку Абхазія та Республіку Південна Осетія на території Грузії; конфлікт Вірменії та Росії, з одного боку, та Азербайджану, з іншого, за самопроголошену Нагірно-Карабаську Республіку на території Азербайджану. У всіх конфліктах є спільний знаменник - вирішальна роль у їх виникненні, ескалації або підтриманні у замороженому стані Російської Федерації [436, p. 254].

Гібридна війна Росії з Україною, що розпочалася 1 березня 2014 року зі вторгнення російських військ на територію України (окупація Криму) під приводом захисту російської національної меншини і супроводжується тривалими воєнними діями на Сході України, змусила пострадянські держави переосмислити роль етнополітичного фактора як потенційної загрози національній безпеці. Однак досі не у всіх державах це знайшло відображення у правовій базі етнонаціональної політики та політики безпеки. У Республіці Молдова основи політики національної безпеки наразі визначають два основні документи: Концепція національної безпеки Республіки Молдова 2008 року та розроблена на її основі Стратегія національної безпеки Республіки Молдова 2011 року, яка конкретизує цілі національної безпеки та шляхи її досягнення [283].

Концепція національної безпеки Республіки Молдова багато уваги приділяє етнополітичним факторам нестабільності, що обумовлено участю держави у Придністровському етнополітичному конфлікті практично з моменту її формування. Тому у переліку загроз національній безпеці держави перші позиції обіймають Придністровський конфлікт та ризик виникнення міжетнічної напруги в молдавському суспільстві. Стверджується, що існування сепаратистського режиму дисбалансує єдину юридичну систему Республіки Молдова, унеможливлюючи надання юридичної допомоги громадянам держави в населених пунктах лівобережжя Дністра (Придністров'я) та наражаючи на небезпеку міжнародне правове співробітництво на цій території. Молдова зобов'язується вирішувати проблему гарантування основних прав і свобод, встановлених міжнародними та європейськими правовими механізмами, частиною яких є Придністров'я [129].

Що ж стосується ризиків виникнення міжетнічної напруги, то в Концепції національної безпеки Республіки Молдова зазначається, що з урахуванням того, що держава є поліетнічною і багатонаціональною, загроза виникнення елементів шовінізму, націоналізму і сепаратизму зберігається. Молдова оцінює своє законодавство у сфері етнополітики як прогресивне, загрози етнічного характеру вважає не дуже вираженими, однак обіцяє враховувати інтереси всіх етнічних груп на території країни у внутрішній та зовнішній політиці [440]. На актуальність цих етнополітичних загроз національній безпеці Молдови вказує той факт, що всі інші загрози - економічної, соціальної, міжнародної сфери мають нижчу пріоритетність порівняно з етнополітичними загрозами.

Пильна увага до викликів етнополітичної сфери пояснюється постійною етнополітичною нестабільністю та політичною поляризацію в Молдові від початку здобуття державою незалежності. К. Вітман помітив, що, з одного боку, велика кількість громадян Молдови залишається в полоні пострадянських поглядів і орієнтується на Росію, з іншого боку, великої популярності набули націоналістичні погляди уніоністів, прихильників возз'єднання Молдови з Румунією [76, c. 173]. Наслідком політики інтеграції до складу Румунії (руминізації) і стала втрата Молдовою частини своїх територій під час Придністровського конфлікту, адже населення лівобережжя Дністра не підтримує цього вектору інтеграції та тяжіє до Росії.

О. Натої підтверджує, що попри невелику територію з географічної точки зору, Молдова позначена суттєвими політико-ідентичними контрастами [441, p. 17]. Річ у тому, що праві, орієнтовані на Румунію, націоналістичні партії заперечують існування молдавської нації та молдавської мови, ставлять під сумнів молдавську історію, вважаючи, що Молдова є не окремою, суверенною державою, а невід'ємною частиною Румунії. Цей зовнішньополітичний розкол у Молдові неодноразово ставав фактором як локальної, так і загальнонаціональної етнополітичної нестабільності. Також, за твердженням О. Натої, придністровський режим доклав максимум зусиль, щоб подати Молдову світовій спільноті як агресора, відповідального за всі злочини, правопорушення, та дестабілізувати ситуацію в державі. Тому політика національної безпеки Молдови в першу чергу спрямована на досягнення стабільності.

Чи не найбільші сподівання щодо стабілізації ситуації Молдова покладає на євроінтеграцію. У Концепції національної безпеки Республіки Молдова зазначається, що саме розширення Європейського Союзу є тим фактором, який стабілізує систему європейської безпеки, розширюючи географічний ареал, в якому гарантується демократичний, політичний і економічний розвиток. Адже процес європейської інтеграції та набуття Молдовою статусу члена Європейського Союзу позитивно вплине і зміцнить безпеку Республіки Молдова, а також забезпечать стабільність і процвітання держави [417, c. 77].

Утім, не менші сподівання у забезпеченні стабільності та безпеки Молдова покладає на власні зусилля. Досягнення стабільності є головною метою стратегій реформування держави. «Процес реформування сектора національної безпеки виходить з того, що Республіка Молдова потребує певної стабільності і безпеки для забезпечення розвитку держави і в той же час постійного економічного розвитку для забезпечення стійкого стану безпеки і стабільності», - стверджує Концепція національної безпеки Республіки Молдова [129]. Це свідчить про намір держави сформувати динамічну, гнучку стабільність, яка забезпечує національну безпеку, не перешкоджаючи розвитку держави і суспільства.

Водночас західні фахівці відзначають незначний поступ Молдови у реформуванні, в тому числі сектора безпеки. Генеральний секретар Ради Європи Т. Ягланд підкреслює, що Молдова потребує проведення швидких докорінних реформ, інакше ризикує стати черговим осередком безпекової кризи в Європі, наслідки якої можуть вийти далеко за її межі. «Очевидний урок із ситуації в Україні полягає в тому, що сила і стабільність держави залежить від її прихильності до демократії та верховенству закону. Хоча незаконна анексія Криму Росією найбільше дестабілізувала ситуацію, проте ми ніколи не повинні забувати про те, що криза в Україні розпочалася з глибокого розчарування українців в їх політичних інститутах», - попередив Молдову про ризики політичної нестабільності Т. Ягланд [432].

Генеральний секретар Ради Європи вказує на значний рівень корупції та олігархізації Молдови на тлі потужної міграції населення внаслідок низького рівня доходів у державі. За словами Т. Ягланда, за останні роки, відколи в Молдові прийшла до влади проєвропейська коаліція, мало що було зроблено для демократизації, відкриття економіки та її інститутів, хоча спостерігається збільшення експорту і певне зростання ВВП. Єврочиновник радить урядовій проєвропейській коаліції діяти швидко і обіцяє, що Рада Європи допоможе Молдові у проведенні реформ, котрі відповідають міжнародним стандартам.

На законодавчому рівні загалом в державі сформовані підвалини для досягнення етнополітичної стабільності. Конституція Молдови у ст. 10 «Єдність народу та самобутність» стверджує, що основою держави постає єдність народу Республіки Молдова, яка є спільною та неподільною батьківщиною всіх її громадян. Держава також визнає і гарантує право всіх громадян на збереження, розвиток та висловлення етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності [172]. Цим самим Основний Закон Молдови закладає підвалини етнополітичної стабільності, нейтралізуючи основний чинник дестабілізації - нерівність прав етнічних спільнот.

Також на забезпечення етнополітичної стабільності спрямований головний політичний рамковий документ етнонаціональної сфери - Концепція національної політики Республіки Молдова. Актуальність розробки й прийняття Концепції продиктована необхідністю визначити принципи й завдання державної національної політики, спрямованої на зміцнення незалежності й суверенітету країни, створення сприятливих умов для вільного розвитку всіх етнічних й мовних спільнот, їх інтеграції в єдиний народ Республіки Молдова, - заявляє преамбула документу. Згідно з визначенням Концепція національної політики Республіки Молдова є сукупністю принципів, пріоритетних цілей і завдань з інтеграції та консолідації єдиного полікультурного і багатомовного народу Республіки Молдова шляхом узгодження загальнонаціональних інтересів з інтересами всіх етнічних і мовних спільнот країни [174, c. 4].

Детальніший розгляд усіх принципів, пріоритетних цілей і завдань Концепції вказує на те, що їх послідовна реалізація орієнтована на забезпечення етнополітичної стабільності в поліетнічний державі. Зокрема, держава зобов'язується всіляко дбати про збереження, розвиток і вільне висловлення етнічної, культурної, релігійної та мовної самобутності всіх етнічних спільнот, що проживають у Молдові. Відповідно до Концепції національної політики державна національна політика Молдови націлена на: забезпечення громадянської згоди; розвиток всіх етнічних і лінгвістичних спільнот; розвиток традиційно коректних міжетнічних відносин; подолання наслідків громадянського конфлікту кін. 80-х - поч. 90-х років ХХ століття, який деформував традиційно коректні міжетнічні відносини в Молдові; нейтралізацію відповідно до законодавства про права людини і вимог Конституції безперервних спроб демолдовенізації, заперечення існування молдавської нації і молдавської державності, дискредитації молдавської історії, ігнорування етноніма «молдавани» і глоттоніма «молдавська мова»; швидше вирішення питання територіальної цілісності країни; невідкладне створення необхідних умов для оволодіння частиною населення Молдови молдавською мовою. Цими положеннями документу перелічено основні вузлові проблемні моменти етнополітичної сфери, що дестабілізують ситуацію в державі, та вказано можливі шляхи їх нейтралізації, спрямовані на досягнення етнополітичної стабільності. Завдання національної політики Молдови деталізують шляхи та механізми забезпечення реалізації цих цілей у окремих сферах суспільного життя.

Також орієнтовані на вирішення суперечностей етнополітичної сфери, досягнення етнополітичної стабільності та забезпечення етнополітичної безпеки основні принципи національної політики, зокрема: пріоритетність заходів, спрямованих на зміцнення суверенітету, незалежності, територіальної цілісності і демократії в Республіці Молдова; рівність прав і свобод людини незалежно від етнічного походження, мови і релігії; повага, визнання і гарантування прав всіх громадян республіки на збереження, розвиток і вираження етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності; неприпустимість проявів дискримінації за етнічною, мовною та релігійною ознакою, а також обмеження прав громадян на використання рідних мов, вибір мови виховання і навчання; неприпустимість будь-яких дій, спрямованих на асиміляцію та денаціоналізацію; захист молдавської мови і розвиток молдавської культури з урахуванням їх східно-романського характеру, повага до історії, культури, особливостей населення східних районів Республіки Молдова; зміцнення міжетнічного миру, національно-культурна та мовна розбудова на основі оволодіння молдавською мовою, збереження та розвиток мов інших етнічних груп, що проживають на території Молдови [174, c. 5].

К. Вітман зауважує, що у тексті Концепції національної політики в цілому простежується намагання вберегти суверенітет та незалежність Молдови від деструктивних, дестабілізаційних зовнішньополітичних впливів та сепаратистських відцентрових тенденцій. Однак практично жодних механізмів реалізації своїх положень Концепція не передбачає. Декларативний характер подібних концепцій національної та етнонаціональної політики країн пострадянського простору є типовим недоліком цих документів, - зауважує вчений [74, c. 163]. Тому вони досить часто залишаються не більше, ніж політичними заявами, якими органи державної влади, здебільшого, не керуються, що знижує їх стабілізаційний потенціал у практичній етнополітиці. Адже комплексної програми заходів із реалізації Концепції національної політики, попри її анонсування в політичному документі, так і не було розроблено. Однак як політична декларація, заява про намір вирішувати етнополітичні та етнонаціональні проблеми демократичним шляхом з повагою до етнокультурних, мовних прав і самобутності етноспільнот, Концепція національної політики Республіки Молдова сприяла подоланню етнополітичної нестабільності у державі.

Що ж стосується Стратегії національної безпеки, прийнятої Молдовою у 2011 році, то вона набагато більше приділяє уваги питанням забезпечення стабільності держави, порівняно з аналогами безпекових документів інших держав. Це продиктовано особливою актуальністю проблем політичної, етнополітичної нестабільності для буферної пострадянської держави, частина території якої перебуває у статусі невизнаної держави і не контролюється Кишиневом. Окремий підрозділ документу присвячено врегулюванню Придністровського конфлікту. Зокрема, стверджується, що головним завданням процесу політичного врегулювання є знаходження всеосяжного, дієвого і остаточного вирішення Придністровського конфлікту, що полягає в розробці та присвоєнні Придністровському регіону особливого правого статусу як складової частини Республіки Молдова. При чому Молдова наполягає на тому, що вирішення конфлікту має ґрунтуватися на дотриманні принципів суверенітету і територіальної цілісності держави в межах кордонів, визнаних на міжнародному рівні [276].

Остаточне розв'язання нині замороженого Придністровського конфлікту має забезпечити життєздатність, демократичність, незалежність і суверенітет возз'єднаної держави шляхом відновлення єдиного конституційного, економічного і соціального простору, простору безпеки і оборони. На всій території возз'єднаної країни повинні дотримуватися демократичні норми, цінності і практики. Принципи правової держави, захисту прав і основних свобод людини має забезпечувати функціональна держава і підтримувати вільне й консолідоване громадянське суспільством. Молдова особливо наполягає на ліквідації іноземної військової присутності у Придністров'ї, що є частиною її території, яка обумовлена відсутністю законних підстав та суперечністю положенням Конституції. Негайне і беззастережне виведення з території Республіки Молдова озброєння й іноземних збройних сил, що належать Російській Федерації, сприяло б політичному вирішенню придністровської проблеми, - зазначається у Стратегії національної безпеки.

Однак перспективи врегулювання Придністровського конфлікту шляхом возз'єднання Придністров'я з Молдовою на даний момент у світлі етнополітичного конфлікту в Україні примарніші, ніж будь-коли [453, p. 311]. Не останню роль в протидії цьому варіанту розвитку подій відіграють два фактори: позиція Російської Федерації та чинник часу. Чим довше територія залишається окупованою, відокремленою від держави і провадить, так би мовити, самостійне, незалежне функціонування, нехай як і квазідержава, тим менша ймовірність відновлення територіальної єдності обох частин. Після розпаду СРСР, Росія здобула реальний контроль над Придністров'ям, використовуючи румунофобію та інші репресивні інструменти авторитарного режиму для муніпуляції думкою населення.

О. Натої переконана, що незважаючи на те, що Придністров'я фактично є регіоном з багатонаціональним населенням, але там навіть більш агресивно, ніж в СРСР здійснювалася і здійснюється політика примусової русифікації населення, спрямована на формування «багатонаціонального придністровського народу», чиє майбутнє пов'язане виключно з Російською Федерацією. Тому найагресивніший сегмент населення Придністров'я відкидає будь-які форми інтеграції з Республікою Молдова, а саме - він становить більшу частину населення невизнаної республіки [441, p. 24]. У нинішніх умовах замороженого конфлікту покоління жителів Придністров'я виросло з двома основними самоідентифікаціями - регіональною (Придністров'я) і державною, пов'язаною з Російською Федерацією. Утім, незважаючи на офіційну та історичну ідеології режиму, незначна, але молода, активна частина населення Придністров'я вважають себе громадянами Молдови. І саме їх позиція у перспективі може виявитися вирішальною для врегулювання замороженого Придністровського конфлікту.

Загалом інтерес до політико-правових засад та особливостей забезпечення етнополітичної стабільності у Молдові викликаний прямими аналогіями з Україною. Головним фактором етнополітичної нестабільності як у Молдові, так і в Україні постає заморожений етнополітичний конфлікт за території, охоплені сепаратизмом, так звані квазідержави - самопроголошені за прямого втручання та підтримки Російської Федерації. Враховуючи той факт, що Молдова, на відміну від України, має доволі тривалий досвід врегулювання етнополітичного конфлікту, вивчення особливостей забезпечення етнополітичної безпеки та етнополітичної стабільності в цій державі дуже важливе для стабілізації етнополітичної ситуації України [429, p. 15].

Вирішальним є той факт, що Молдова оголосила про перехід від споживача стабільності до її джерела і гаранта на регіональному рівні. У Стратегії національної безпеки зазначається, що участь Молдови у глобальних, регіональних і субрегіональних зусиллях з просування міжнародної стабільності і безпеки шляхом співробітництва в рамках ООН, НАТО та з іншими міжнародними організаціями займає особливе місце в політиці безпеки. Особливі надії у контексті забезпечення стабільності і безпеки держава покладає на поглиблення взаємодії з Організацією Північноатлантичного договору: «Розвиток цих відносин є внеском... держави у зміцнення європейської безпеки і стабільності, що, в свою чергу, впливає на національну безпеку. Така стратегія забезпечить Республіці Молдова перехід від статусу споживача до статусу джерела регіональної безпеки і стабільності» [276].

У цьому контексті серйозні сподівання Молдова також покладає на євроінтеграцію, зазначаючи, що національна безпека держави немислима поза контекстом європейської безпеки. Наголошуючи на тому, що Європейський Союз є вирішальним стабілізаційним фактором для системи національної безпеки, Молдова зобов'язується докласти зусиль для торування європейської інтеграції. Передбачається, що вступ в перспективі до Європейського Союзу зміцнить безпеку країни і перетворить Молдову зі споживача на джерело європейської стабільності і безпеки.

У Стратегії національної безпеки зазначається, що безпека Молдови перебуває під впливом низки ризиків і уразливих моментів, які можуть перерости в загрози у разі їх ігнорування та/або неналежного управління ними. Серед них: відсутність соціальної безпеки (сюди зараховують поляризацію суспільства, а також інші етнополітичні фактори), політична нестабільність, знижена здатність забезпечення безпеки державного кордону (зокрема відсутність контролю над її придністровським сегментом), тероризм, вплив економічних і фінансових криз, включаючи зовнішні кризи.

На вагому роль стабільності у забезпеченні національної безпеки вказує той факт, що окремий підрозділ документу відведено забезпеченню політичної стабільності. Вважається, що надмірна частота повторних електоральних циклів знижує стабільність політичної системи, а також країни в цілому. У Молдові вважають, що у зв'язку з цим назріла необхідність впровадження європейських норм конструктивного діалогу між політичними формуваннями з метою подолання криз, що призводять до політичної нестабільності. Країна навіть задекларувала намір вдосконалювати національне законодавства з урахуванням вирішення проблем політичної стабільності, розвитку держави та європейської інтеграції.

Тоді як чинники забезпечення безпосередньо етнополітичної стабільності згадуються у підрозділі (Глави 4 «Шляхи забезпечення національної безпеки») під назвою «Забезпечення соціальної безпеки». Це свідчить, насамперед, про правильність обраного нами теоретично-методологічного підходу - розгляду етнополітичної стабільності як різновиду політичної і водночас підсистеми більш широкого явища - соціальної стабільності.

Стратегія національної безпеки Республіки Молдова передбачає здійснення консолідації збалансованого і демократичного суспільства в державі за допомогою впровадження критеріїв Євросоюзу відповідно до зобов'язань, взятих на себе Молдовою. Республіка Молдова зобов'язується гарантувати права етнічних меншин. Процес інтеграції етнічних меншин в суспільство проводиться лише за умови збереження їх культурної та мовної самобутності. В освітній системі триває оволодіння державною мовою Республіки Молдова, мовами етнічних меншин, що полегшує соціальну інтеграцію. Цими заходами загалом формуються підвалини стабілізації етнополітичної взаємодії в поліетнічному соціумі Молдови.

Національний склад у Молдові, згідно з переписом населення 2014 року, становлять: молдавани - 56, 82%, румуни - 23, 18%, українці - 7, 62%, росіяни - 5, 46%, болгари - 1, 64% [260]. Рідною мовою назвали румунську - 40% населення, молдавську - 38%. Це свідчить про зростання румуно-молдавських інтеграційних тенденцій. Адже, за даними перепису 2004, національний склад населення країни на той момент становили: молдавани - 76%, українці 8, 4%, росіяни - 5, 8%, гагаузи - 4, 4%, болгари - 1, 9%. Той факт, що велика кількість молдаван вважає себе румунами свідчить про посилення тенденцій румунізації та демолдовенізації молдавського суспільства. При тому, що Румунія завжди демонструвала зацікавленість в розширенні своїх територій за рахунок Молдови, яку вважає історично відокремленою частиною Румунії. С. Марку навіть констатує формування окремого єврорегіону у складі Румунії та Молдови на основі спільної ідентичності як прояв сучасної геополітичної стратегії [438, p. 122].

Саме уніоністська політика, спрямована на об'єднання Молдови та Румунії, що послідовно втілюється правими силами обох держав, призвела до ефекту «демолдовенізації». К. Вітман вважає, що питання возз'єднання Молдови з Румунією залишається однією з головних причин етнополітичного розколу молдовського суспільства [81, c. 313]. З одного боку, спостерігається потужний запит на інтеграцію Молдови та Румунії на загальнонаціональному рівні. І хоча консервативна більшість молдавського суспільства виступає проти інтеграції, побоюючись етнополітичних конфліктів, дезінтеграції Молдови, втрати суверенітету, погіршення добробуту та соціальної незахищеності, утисків національно-культурних прав, прихильники уніонізму становлять 10-15% населення Молдови і це найактивніша частина суспільства - молодь та інтелігенція. Тому питання інтеграції Молдови та Румунії залишаться також одним із чинників етнополітичної нестабільності в державі.

Попри те, що Стратегія національної безпеки Молдови датується 2011 роком, вона передбачила можливість виникнення етнополітичних конфліктів у сусідніх державах, також аналізуючи цю потенційну загрозу національній безпеці держави. У документі зазначається, що заснований на положеннях Концепції національної безпеки весь комплекс заходів, спрямованих на забезпечення безпеки держави, виходить з розуміння того, що нині національна безпека окремої європейської держави не може більше розглядатися ізольовано. Нестабільність і загрози в Європі, в тому числі на периферії континенту, впливають на стан безпеки всіх європейських держав, вимагаючи від них активного міжнародного співробітництва та спільних зусиль.

Зважаючи на це, етнополітичний конфлікт (гібридна війна) на території України змушує сусідні пострадянські держави кардинально переглянути основні нормативно-правові акти безпекової сфери, головно на предмет посилення уваги до загроз етнополітичної сфери. Молдова не є винятком: 2015 року відбулося екстрене засідання Вищої ради безпеки Молдови, за результатами якого було рекомендовано уповноваженим державним органам розробити в найкоротші терміни нову стратегію національної безпеки, яка відповідатиме нинішнім етнополітичним реаліям в країні та регіоні [85].

В червні 2016 року Вища рада безпеки Молдови затвердила нову редакцію Стратегії національної безпеки Республіки Молдова, напрацьовану у взаємодії з громадянським суспільством та молдовськими вченими. Документ розширює інформаційну та геополітичну складову безпеки у частині протидії пропаганді та гібридній війні, сам факт його прийняття обумовлений нестабільною ситуацією у регіоні. Планується, що нова редакція Стратегії національної безпеки Молдови вступить в силу з 1 січня 2017 року.

Річ у тому, що проєвропейськи налаштована влада Молдови, спостерігаючи за гібридною війною на Сході України, чітко усвідомлює загрозу етнополітичної дестабілізації, що походить від деструктивної та незаконної діяльності Росії у пострадянських державах. Окрім того, на таку небезпеку вказують керівники західних держав, що беруть активну участь у врегулюванні україно-російського етнополітичного конфлікту. Зокрема, канцлер ФРН А. Меркель заявила, що українська криза зачіпає всіх: йдеться не лише про Україну, а й про Грузію і Молдову у перспективі. «Після жахіть світових воєн, після холодної війни мир у Європі опинився під питанням, - підкреслила канцлер. - І спричинила цю ситуацію Росія, яка продовжує дестабілізувати ситуацію на Сході України» [438]. За два роки рівень загрози етнополітичної дестабілізації для Молдови з боку РФ нітрохи не знизився. Навпаки британський прем'єр-міністр Д. Кемерон наголосив, що якщо російську агресію не зупинити в Україні, в етнополітичний конфлікт може бути втягнуто сусідні пострадянські держави. «Якщо Росію не зупинити зараз в Україні, то завтра ми побачимо дестабілізацію Молдови і балтійських країн», - заявив Д. Кемерон [197].

Північноатлантичний Альянс застеріг Російську Федерацію від використання сценарію етнополітичної дестабілізації в Молдові попри те, що ця держава не є членом Альянсу. Заступник генерального секретаря НАТО А. Вершбоу порадив Кремлю утриматися від збурення проросійських сил у Молдові, яка зазнає посиленого етнополітичного тиску у зв'язку з етнополітичним конфліктом в Україні. НАТО закликало Москву поважати територіальну цілісність Молдови, наголошуючи, що Альянс поставиться «вкрай негативно» до будь-яких спроб зблизити невизнаний режим Придністров'я з Росією [229]. Раніше головнокомандувач об'єднаних збройних сил НАТО в Європі генерал Ф. Брідлав попередив, що російські війська, зосереджені вздовж східних кордонів України, перебувають у зручній позиції для вторгнення у Придністров'я.

Слід відзначити, що Молдова не сподівається виключно на міжнародну підтримку, а намагається вживати превентивних заходів, самотужки нейтралізуючи фактори етнополітичної дестабілізації, які мають російське походження або аналогії з розвитком етнополітичного конфлікту в Україні. Так, Ліберальна партія Молдови, що входить до складу провладного альянсу «За європейську інтеграцію», запропонувала заборонити «георгієвські стрічки», які у пострадянських державах перетворилися з символу перемоги у Другій світовій війні на символ сепаратизму на Донбасі. Депутати парламенту від Ліберальної партії в межах протидії російській ідеологічний пропаганді ініціювали законопроект про встановлення штрафів за використання «георгіївської стрічки». За демонстрацію або використання цих символів законопроектом пропонується штрафувати фізичних осіб на суми до 2, 4 тис. леїв (173 $), а юридичних - до 4 тис. леїв (до 290 $) [240].

Ініціатори заборони георгіївських стрічок переконані, що використання цього символу створює напругу в суспільстві, дестабілізує ситуацію, несучи в собі певний рівень небезпеки і заклик антинаціонального характеру. «Останні події на Сході України яскраво свідчать про справжнє призначення цієї стрічки. Велика частина сепаратистів і прихильників федералізації України вважають, що їх символ - це георгіївська стрічка. Тобто вона стала символом сепаратизму, беззаконня, нестабільності і сотень жертв сепаратистів. На сході Молдови також є вогнище сепаратизму, військову та політичну підтримку якому надає Росія. У цих умовах використання на території Молдови у політичних, соціальних і культурних цілях георгіївської стрічки є загрозою для територіальної цілісності Молдови», - стверджується у преамбулі законопроекту [222]. Раніше в Молдові порушили кримінальну справу через дії місцевих комуністів, які причепили георгіївські стрічки до огорожі посольства України.

Україна зі свого боку пообіцяла перешкоджати поширенню етнополітичного конфлікту на територію Молдови. «У нас немає зобов'язань пропускати у Придністров'я російських військових і ми не будемо цього робити. У нас немає жодних зобов'язань підтримувати або сприяти російській присутності в Придністров'ї», - заявив Президент України [287]. Натомість Україна пообіцяла дотримуватися всіх міжнародних зобов'язань щодо Придністров'я. П. Порошенко запевнив, що у нинішньому форматі врегулювання Придністровського конфлікту «5+2» або в якому-небудь іншому Україна зробить все можливе для відновлення територіальної цілісності Молдови. Той факт, що Придністров'я не має спільного кордону з Росією, є перешкодою для розморожування конфлікту.

В межах протидії етнополітичній дестабілізації з боку РФ, зокрема використанню технологій російської пропаганди, відпрацьованих в україно-російському етнополітичному конфлікті, уряд Молдови застосував процедуру заборони російського контенту в ЗМІ. Кабінетом міністрів було схвалено заборону мовлення в країні інформаційних та інформаційно-аналітичних передач російських телеканалів з метою забезпечення захисту вітчизняного інформаційного простору від зовнішньої маніпуляції і пропаганди [281]. Нормативно-правовий акт передбачає, що програми інформаційно-аналітичного характеру повинні повністю вироблятися в Молдові. Дозволяється передавати і транслювати інформаційний та політично-аналітичний контент, випущений в державах-членах ЄС, США і країнах, які ратифікували Європейську конвенцію про транскордонне телебачення. Російська Федерація до їх складу не входить. Документ передбачає застосування поетапних санкцій для ЗМІ, які порушили Кодекс про телебачення і радіо. Серед них штрафи в розмірі від 30 до 50 тис. леїв (від 1500 до 2500 €), зупинення дії ліцензії на 30 днів або відкликання ліцензії.

Координаційна рада з телебачення та радіомовлення Молдови відключила кілька російських телеканалів, зокрема заборонивши мовлення на території держави пропагандистського каналу «Росія 24». В його роботі були помічені грубі порушення Європейської конвенції про права людини, а також Конституції Молдови, регламенту Центрвиборчкому щодо висвітлення виборів та Кодексу про телебачення і радіо. Зокрема, в Гагаузії «Росія 24» незаконно втрутилася у виборчий процес, відкрито підтримуючи на виборах главу автономії - відверто проросійського кандидата. Причиною заборони також став спеціальний репортаж «Між двох вогнів», присвяченій життю невизнаної Придністровської Молдавської республіки, життєдіяльність якої підтримується Росією та пропагандистський фільм «Крим. Шлях на батьківщину», антиукраїнського змісту [359]. Таким чином, Молдова стала вже третьою країною Європи після України та Литви, яка заборонила трансляцію окремих російських телеканалів.

Обмеження діяльності також стосувалися проросійських політичних сил Молдови, що підозрюються у можливій участі у дестабілізації ситуації в державі. Так, у листопаді 2014 року Центральна виборча комісія зняла з виборів проросійську партію Patria, оскільки виборча кампанія політичної сили фінансувалася з-за кордону (з Російської Федерації), але партія не задекларувала свої доходи у фінансовому звіті. Після розгляду справи у вищих судових інстанціях - Апеляційній палаті Кишинева, а потім і Вищій судові палаті Молдови, які залишили в силі рішення про зняття з виборів Patria, партії не вдалося повернутися до виборчого списку. Лідер політичної сили Р. Усатий, який паралельно вів бізнес із ВАТ «Российские железные дороги», мігрував до Росії, побоюючись арешту.