Політико-правові засади етнополітичної стабільності держави в умовах глобальних викликів

Тим часом Російська Федерація, яка вважає себе головною правонаступницею Радянського Союзу, носієм пострадянської ідентичності, неодноразово демонструвала зацікавленість у відродженні наддержавного утворення у складі щонайменше України, Росії та Білорусі. Саме Росія ініціювала всі проекти етнополітичної та економічної інтеграції в межах пострадянського простору. Так, у 2010 році неабиякого резонансу набув проект під назвою «Україна-Білорусь-Росія: від історичної єдності - до єдиної держави», висунутий депутатом російської Держдуми, головою комітету з економічної політики і підприємництва Є. Федоровим. Цей проект передбачав відтворення єдиної союзної держави у складі України, Росії та Білорусі, яка в перспективі змогла б на рівних конкурувати з США і ЄС, відіграючи провідну роль на світовій арені. Є. Федоров наполягав на тому, що відтворення історичної єдності російсько-україно-білоруського народу у вигляді нової держави дозволить вирішити найскладніші проблеми в усіх сферах державного і суспільного життя окремих держав-учасниць. Поява на міжнародній арені нової сильної держави з високим міжнародним статусом і унікальною економічною привабливістю мала б забезпечити її громадянам високий рівень життя, одночасно гарантуючи збереження і розвиток самобутніх культур всіх народів та етносів [305].

Тогочасна українська політична еліта схвально поставилася до ідеї етнополітичної інтеграції, посилаючись на те, що більшість українців начебто підтримують відновлення союзної держави. Однак оприлюднення на офіційному державному рівні такої перспективи, яка виключала європейську інтеграцію України, призвело до політичного скандалу: опозиція навіть зажадала відставки гуманітарного віце-прем'єра В. Семиноженка, який лобіював цей проект. Беручи до уваги подібну реакцію України, Росія зосередилася на економічній інтеграції на пострадянському просторі, адже була переконана, що її переваги для держав неминуче поставлять на порядок денний й питання етнополітичної інтеграції. Глава Російської Федерації В. Путін неодноразово підкреслював, що вважає розпад СРСР загальнонаціональною трагедією величезного масштабу для мільйонів, від якої отримали зиск лише еліти і національно налаштована частина населення, але аж ніяк не пересічні громадяни пострадянських держав. Про це йшлося у передвиборчій кампанії політика 2005 року. У одному зі своїх послань до Федеральних Зборів В. Путін оцінює дезінтеграцію СРСР як велику геополітичну катастрофу регіону. Сам факт існування подібного до СРСР етнополітичного наддержавного утворення Президент РФ назвав потужним стабілізаційним фактором у світі. Згодом, коментуючи це твердження у 2014 році, російський політик підкреслює, що «звільнення від диктатури необов'язково повинно було супроводжуватися розпадом держави» [292].

Подібні заяви легко вписуються в логіку закономірностей етнополітичного розвитку людства. О. Картунов наголошує, що дезінтеграційним процесам завжди передують етнічний ренесанс із його процесами диференціації та солідаризації, а також політизації етнічностей. За словами дослідника, етнополітичний ренесанс далеко не завжди і не всюди призводить до процесів дезінтеграції, часто він обмежується лише процесом диференціації. В основі процесів дезінтеграції та інтеграції лежать відцентрові та доцентрові тенденції, що є взаємообумовленими [158, c. 216]. Як стверджує О. Картунов, дезінтеграція найчастіше і в першу чергу призводить до скорочення контактів, послаблення взаємозв'язків та взаємодій між складовими частинами раніше цілісної системи (політичної нації, суспільства, держави, міждержавного утворення), а також занепаду діяльності спільних координаційних інститутів. А це неминуче погіршує становище складових колишньої цілісної етнополітичної системи.

Так і сталося після розпаду Радянського Союзу - союзні республіки тривалий час не могли сформувати цілісну систему життєзабезпечення, що позначилося на рівні життя населення. Невдоволення та ностальгія за Радянським Союзом довгий час превалювала у настроях населення. В Україні ці показники залишалися високими і через 20 років після дезінтеграції СРСР. Для прикладу, згідно з опитуванням Інституту соціології НАН України, проведеним у квітні 2010 року, 63, 4% респондентів в Україні схвалювали відтворення союзу України, Росії й Білорусі, 26, 6% були проти. Відповідно до даних Соціологічної групи «Рейтинг», отриманих цього ж періоду, 46% українців шкодували про розпад СРСР, 36% - не шкодували. Згідно з результатами опитування 2014 року, шкодували про розпад СРСР лише 33% респондентів, не шкодували 49%. Таким чином, із 2010 року кількість тих, хто відчуває ностальгію за СРСР, зменшилась майже у 1, 5 разу (з 46 до 33%). Соціологи прокоментували це не позитивними зрушеннями в Україні, а демографічними змінами, оскільки найбільшими прихильниками СРСР залишалися літні люди [245].

Саме ностальгію населення за Радянським Союзом використала Російська Федерація, місцева нелегітимна влада Автономної Республіки Крим та сепаратисти Сходу України, підживлюючи етнополітичну нестабільність та форсуючи дезінтеграцію України. Частка тих, хто шкодує про дезінтеграцію СРСР, залишалася найвищою по Україні в Криму і завжди становила більше половини населення півострова [34, c. 46]. Тому возз'єднання АРК із Росією сприймалося місцевим населенням як перспектива відновлення рівня життя Радянського Союзу. Це дозволило реалізувати сценарій безкровної сецесії півострова та приєднання його до Російської Федерації шляхом порушення територіальної цілісності України, введення іноземних військ та проведення нелегітимного референдуму. Під час незаконного волевиявлення, забороненого законодавством України, (за повідомленнями нелегітимної влади) начебто 96, 77% виборців підтримали приєднання півострова до Російської Федерації (2, 51% підтримали статус Криму як частини України). На основі цих результатів Верховна Рада АРК, порушивши законодавство, проголосила Крим незалежною суверенною державою, яка в свою чергу задекларувала бажання приєднатися до РФ. Російська сторона під час підписання договору з кримською владою про входження Криму до складу РФ посилалася виключно на волевиявлення кримчан і заперечувала факт вторгнення, окупації та анексії території. Президент Росії підкреслив, що ні про яку агресію або інтервенцію не може бути мови, адже приєднання відбулося без жодного пострілу, без людських жертв [84]. Наразі Республіка Крим та місто федерального значення Севастополь входять до складу РФ на правах нових суб'єктів.

О. Картунов підкреслює, що в певних умовах дезінтеграція може набути необоротного характеру і крайньої форми, відомої ще як сепаратизм, тобто перетворитись на один із різновидів націоналістичного руху, який має на меті створення самостійної держави [158, c. 215]. Однак новоутворена Республіка Крим як результат дезінтеграції України за безпосередньої активної участі сусідньої держави, інтереси якої на півострові представлені етнічними росіянами, місцевими елітами, розгалуженою мережею проросійських організацій, не передбачалася як окрема країна. Зазначимо, що очікування більшості кримчан на підвищення рівня життя не виправдалися - відокремлення півострова від України, міжнародні санкції та відсутність наземного сполучення з Російською Федерацією суттєво ускладнили забезпечення півострова водою, електроенергією, товарами та продуктами харчування.

Слід зазначити, що на Сході та Півдні України, на відміну від Криму, не обійшлося без жертв - багато людей загинуло від рук російських диверсантів, місцевих сепаратистів в ході сутичок, акцій протесту та під час проведення антитерористичної операції. Українська влада та міжнародна спільнота неодноразово закликали російське керівництво припинити дестабілізацію етнополітичної ситуації в Україні. Метою гібридної війни - окупації та анексії територій за допомогою нелегітимних референдумів - як політики, так і експерти вважали не лише етнополітичну дезінтеграцію України, а й подальшу етнополітичну інтеграцію квазідержавних утворень на пострадянському просторі навколо Росії. Так, прем'єр-міністр України підкреслив, що у Президента РФ є мрія - відновити Радянський Союз і він просувається в її реалізації, незважаючи ні на які перешкоди. За словами А. Яценюка «найбільшою катастрофою нинішнього століття стало б відновлення Радянського Союзу під егідою президента В. Путіна» [404]. Зазначимо, що глава Російської Федерації має практично необмежену владу, високий рейтинг у Росії і може реалізовувати подібні проекти, адже система стримувань та противаг практично не функціонує в системі влади Росії. Президентська вертикаль контролює ЗМІ, цензура в яких та поширення інформації в потрібному вигідному світлі забезпечують підтримку населення. Про серйозність намірів Росії щодо відновлення Радянського Союзу свідчить також спроба визнати розпад наддержавного утворення в 1991 році незаконним та притягти винних до відповідальності. Так, група депутатів Держдуми надіслала запит до генпрокурора РФ із вимогою провести прокурорську перевірку подій, які відбувалися в період дезінтеграції СРСР. Парламентарії переконані, що вищі радянські керівники вчинили незаконні дії, які спричинили розвал країни, тому розраховують, що на підставі запиту та подальшої перевірки будуть порушені кримінальні справи, зокрема щодо останнього Президента СРСР М. Горбачова.

За винятком Білорусі, Казахстану, що вже входять до Митного Союзу, та енергетично залежної Вірменії, ідея етнополітичної інтеграції серед пострадянських держав не користується популярністю. Колишній Президент Грузії під час своєї каденції в 2011 році назвав проект відродження СРСР неприйнятним, «найбільш дикою ідеєю російських націоналістів». За словами М. Саакашвілі, «відновлення Радянського Союзу в першу чергу означає відновлення цінностей, заснованих на стереотипах міжнаціонального та міжрелігійного протистояння, маніпулювання суспільством» [320]. Річ у тому, що прогресивною частиною пострадянських суспільств - молоддю, громадянами, які мають вищу освіту - відновлення союзної держави навколо Росії сприймається як крок назад у минуле, як загроза правам людини, свободам та демократичним цінностям, як відмова від європерспектив. Адже Російська Федерація, будучи авторитарною державою (за індексом демократії країна належить до авторитарних режимів), не може запропонувати привабливого способу життя молодій, освіченій частині поліетнічних суспільств пострадянських держав, яку набагато більше приваблює європейський стиль життя. Натомість у Російській Федерації придушується свобода слова - ЗМІ зазнають тиску, закриваються опозиційні телеканали, видання; журналісти переслідуються за професійну діяльність; ускладнена реалізація свободи вибору та вираження поглядів - іншомислення є синонімом політичної опозиційності, навіть альтернативна сексуальна ідентичність переслідується на державному рівні згідно з законодавством про заборону пропаганди гомосексуалізму.

Така держава не може запропонувати привабливий проект інтеграції пострадянським країнам, інакше вони б добровільно взяли участь в цьому процесі за аналогією євроінтеграції. Саме тому Російська Федерація вдається до насильницької етнополітичної інтеграції, якій обов'язково передує дестабілізаційний та дезінтеграційний етапи. Подібного сценарію зазнала Грузія в 90-х та 00-х роках - Росія спочатку підживлювала сепаратистські настрої в Абхазії та Південній Осетії, а згодом в 2008 році здійснила військовий напад на територію суверенної держави. Російсько-грузинська війна завершилася відокремленням територій Абхазії та Південної Осетії та проголошенням їх республіками. Хоча вони не приєдналися до РФ, але досі залишаються в статусі невизнаних - світова спільнота офіційно вважає їх територіями Грузії. Аналогічно Росія сприяла дезінтеграції Молдови, політично, фінансово та військово підтримуючи незалежність невизнаної Придністровської Молдавської Республіки.

Застосування новітніх політико-правових механізмів етнополітичної дезінтеграції незалежної держави - гібридної етнічної війни (сепаратизму, тероризму, окупації, анексії, пропаганди, інформаційного тиску) - отримало продовження в Україні. Їх використанню Російською Федерацією сприяють присутність в країні-об'єкті дезінтеграції російської національної меншини, сегменту проросійськи налаштованих громадян. Мета дезінтеграції пострадянських держав полягає в їх етнополітичній дестабілізації, розчленуванні (створенні на їх території квазідержав), економічному ослабленні, блокуванні євроінтеграційних перспектив, можливо, зі стратегічною метою подальшої етнополітичної інтеграції - об'єднання в наддержавне утворення навколо Російської Федерації [17, c. 85].

Проблеми правового статусу квазідержавних, невизнаних, самопроголошених утворень на пострадянському просторі отримали широке висвітлення у вітчизняній та зарубіжній політичній науці. Після дезінтеграції Радянського Союзу та складних етнополітичних процесів, що супроводжували її, на пострадянському просторі за сприяння Росії сформувався пул квазідержавних утворень - Придністровська Молдавська Республіка, Нагірно-Карабаська Республіка, Республіка Південна Осетія та Республіка Абхазія. Вони досі залишаються в статусі невизнаних держав.

Аналіз засвідчив, що юридичні словники та енциклопедії класифікують невизнану державу як територію, яка проголосила себе суверенною державою і має певні ознаки державності: назву (задекларовану як офіційну), атрибути (державну символіку), систему управління (органи влади, збройні сили), правову систему (Конституцію на інші нормативні акти), контроль над територією, населення, - але не має дипломатичного визнання з боку держав-членів ООН [234]. Територія невизнаної держави вважається такою, що перебуває під суверенітетом держави-члена ООН. Невизнані держави, як правило, характеризуються міжнародною спільнотою як нелегітимні, сепаратистські утворення або окуповані регіони. Як зауважує К. Вітман, відмовляють у визнанні самопроголошеним республікам, насамперед, держави, до складу яких раніше входила територія, що відкололася внаслідок етнополітичного конфлікту [77, c. 627].

Окрім невизнаних держав в політології та правовій науці застосовується ще один синонімічний термін - квазідержавні утворення. Етнополітичний словник визначає державоподібні утворення (квазідержави) як особливий вид суб'єктів міжнародного права, що мають певні ознаки держав, але не є такими в загальноприйнятому розумінні - Мальтійський орден, Ватикан, Нагірний Карабах [233]. Квазідержавні утворення є особливою політичною організацією суспільства, яка, на відміну від держави, не має всіх її ознак та/або міжнародного визнання. Використовується термін щодо територій з невизначеним статусом, сепаратистських регіонів, самопроголошених республік. В. Опришко, пропонуючи перелік суб'єктів міжнародного права, наголошує на виокремленні особливої форми суб'єктів міжнародного права - квазідержавних утворень [284, c. 315].

Більшість квазідержавних утворень (на пострадянському просторі всі) утворилися внаслідок сепаратизму та участі в цьому процесі сусідніх держав, зацікавлених в етнополітичній дезінтеграції та підтриманні етнополітичної нестабільності. Головну роль в дезінтеграційних процесах регіону відіграє Російська Федерація, яка визнає та підтримує невизнані республіки, надаючи їм інформаційну, політичну, фінансову, військову допомогу. Експерти сходяться на думці, що у випадку Придністров'я, Південної Осетії та Абхазії йдеться про блокування держав, до яких належали ці території - Грузії та Молдови, в євроінтеграційному, євроатлантичному поступі; у випадку Нагірного Карабаху - у послабленні енергетично потужного Азербайджану на користь енергозалежної від Росії Вірменії.

Міжнародне невизнання - важлива характеристика квазідержавних утворень, що унеможливлює їх нормальний економічний розвиток, співпрацю з іншими державами. А отже, диктує економічну, а тому й політичну залежність від держави-донора, якою на пострадянському просторі в абсолютній більшості випадків постає Росія, у випадку Нагірного Карабаху - також Вірменія. Невизнані республіки фінансуються також за рахунок міжнародної гуманітарної допомоги, але головну роль у підтриманні їх життєдіяльності відіграє цільова фінансова допомога сусідніх держав, зацікавлених у зміцненні позицій невизнаної держави та послабленні колишньої держави належності цієї території в етнополітичному конфлікті. Слід зазначити, що етнополітичні конфлікти навколо невизнаних держав супроводжуються багатоетапними спробами врегулювання з залученням посередників, міжнародної спільноти. Квазідержавні утворення є джерелом постійної етнополітичної нестабільності в регіоні, оскільки у своїй діяльності їх влада не спирається на загальновизнані норми міжнародного права, не нехтує навіть відверто злочинними засобами вирішення проблем, в тому числі міжетнічних суперечностей на підконтрольній території.

Щоб заручитися певною зовнішньою підтримкою та мінімізувати ізольоване становище на міжнародній арені, невизнанні держави пострадянського простору об'єдналися в зовнішньополітичний клуб - Співдружність невизнаних держав (СНД-2), створену 2000 року у м. Тирасполі. В межах цієї міжнародної організації квазідержавні утворення співпрацюють між собою. Нещодавно до когорти невизнаних, квазідержавних, самопроголошених утворень долучилися Донецька та Луганська народні республіки, сформовані на територіях Донецької та Луганської областей України за безпосередньої участі Росії. Виникли вони внаслідок етнополітичного конфлікту між Україною та Росією за Південний Схід України, який РФ вважає російською територію, незаконно переданою Україні в минулому, тому всіляко підтримує сепаратистські тенденції в цій частині України. Президент РФ офіційно ставив під сумнів територіальну цілісність України та належність південно-східних областей до її складу: «Це ж не Україна, це Новоросія. Ось цей Харків, Донецьк, Луганськ, Херсон, Миколаїв, Одеса - вони за царських часів не входили до складу України, а були передані їй пізніше» [293]. Втім, формування невизнаних республік на Сході України не було головною метою Росії в етнополітичному конфлікті з Україною, який виник внаслідок повалення проросійської влади в Україні. Сусідня держава діяла ситуативно, спостерігаючи за відповіддю Києва, міжнародної спільноти та реакцією самих українців.

Спочатку плани Російської Федерації щодо Південного Сходу України полягали в розподілі держави на дві частини та були оприлюднені щонайменше двічі. Вперше, неофіційно: документ «Про кризу в Україні» був розроблений у Раді Безпеки РФ під час масових протестів у Києві протягом січня-лютого 2014 року. В ньому йдеться про дестабілізацію ситуації в Україні, яка безпосередньо загрожує життєво-важливим інтересам Російської Федерації і була викликана, по-перше, багаторічною діяльністю США та ЄС та «спрямована на підрив історичної єдності російського народу», а, по-друге, «повним банкротством так званої української державності» [303]. В акті також стверджується, що державна влада «так званої держави Україна» неспроможна забезпечити громадянський мир та безпеку громадян Росії та співвітчизників, тому етнополітично нестабільна «ситуація використовується українськими фашистами-бандерівцями та іншими екстремістськими елементами для реалізації людиноненависницьких ідей, терору та залякування широких мас в Криму, на Півдні, Сході, Центрі». Наголошується, що Росія не може пасивно спостерігати за стражданнями співвітчизників, виходячи з цього пропонується здійснення комплексу заходів, спрямованих на захист безпеки громадян РФ та співвітчизників, а також реалізацію державних інтересів Росії. Цей комплекс заходів передбачав, що «тільки повне входження території російських областей, а саме Криму, Луганської, Донецької, Запорізької, Дніпропетровської, Чернігівської, Сумської, Харківської, Київської, Херсонської, Миколаївської, Одеської областей у РФ може гарантувати мир, безпеку та процвітання їх населенню, а також надійний захист інтересів Росії» [303].

Вдруге - в офіційних листах із Державної Думи РФ до Міністерства закордонних справ Польщі, Угорщині, Румунії з пропозицією поділити територію України. Зокрема, заступник голови Державної Думи РФ, лідер ЛДПР, запропонував Польщі вимагати референдуму щодо приєднання п'яти західних областей України: Волинської, Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської та Рівненської. Угорщина отримала пропозицію приєднати Закарпаття, де проживає угорська національна меншина, Румунія - Чернівецьку область, яка певний час входила до її складу [141]. Україні мала б залишиться тільки її центральна частина. В. Жириновський апелював до того, що спроби України побудувати державу завжди закінчувалися невдачею. Тобто Росія намагалася створити міжнародний імідж України як держави, що не відбулася. Польща, Угорщина та Румунія відповіли відмовою на подібні пропозиції, назвавши їх несерйозними. МЗС України зауважило, що такі плани можуть виникнути лише в хворій уяві.

Так чи інакше РФ здійснила спробу пролобіювати на міжнародному рівні розподіл України як держави, що не відбулася і може бути розділена на дві буферні частини між Європою та Росією. Такий механізм використовувався в світовій повоєнній практиці - Радянський Союз та Захід розділили дві держави Німеччину (НДР, ФРН) та Корею (КНДР, Республіка Корея) на окремі частини - зони свого впливу. Якщо Німеччині вдалося об'єднатися та стати однією з держав засновниць ЄС, то Корея й досі залишається дезінтегрованою - на Півночі продовжує функціонувати держава, де панує тоталітарний, військовий режим, який не забезпечує належного рівня життя населенню та захисту прав, на відміну від Південної демократичної частини.

Зрозумівши, що розподіл України не підтримується міжнародною спільнотою, Російська Федерація запропонувала менш радикальний план для України, який передбачав: 1) федералізацію України, 2) прийняття нової редакції Конституції, яка б закріпила нейтральний статус України (що унеможливить її членство в ЄС та НАТО), 3) проголошення Криму демілітаризованою зоною з подвійним україно-російським управлінням півострова, 4) надання російській мові офіційного статусу. Українська сторона у відповідь вказала на неприпустимість диктування суверенній та незалежній державі, яку форму державного устрою, форми політичного та економічного або соціально-культурного життя їй впроваджувати. Намагаючись продемонструвати абсурдність ситуації втручання у внутрішні справи незалежної держави, Міністерство закордонних справ України запропонувало РФ план конфедералізації російської держави зі запровадженням кількох державних мов для забезпечення представництва нацменшин у діяльності органів державної влади [218].

Держсекретар США, що разом з ЄС, виступали посередниками у врегулюванні україно-російського етнополітичного конфлікту, заявив, що ніяке рішення щодо України не може ухвалюватися без участі легітимного уряду України та народу України. Опитування засвідчують, що більшість громадян України підтримують унітарну форму державного устрою (64%) і виступають проти федералізації. Федеративну форму устрою підтримало лише 10% опитаних, розподіл України на частини - 1%. Кількість прихильників єдиної України переважає навіть у південно-східних областях - у південній частині країни за унітарну форму 44% (проти 22% за федералізацію), у східній частині - 45%, проти 26% [244]. Навіть населення самопроголошених республік не підтримує сепаратистські ідеї. Так, ідею відокремлення області (регіону) від України та приєднання до іншої держави підтримали в Луганську та Донецьку лише 18% населення.

Покладаючись на ці дані та намагаючись продемонструвати, що йде на поступки південно-східним регіонам, влада заявила про можливість проведення референдуму про федералізацію України, анонсувала реформу щодо децентралізації влади та розширення повноважень регіонів. Однак, як зауважують експерти, федералізацію в Україні як форму територіального устрою, яка враховує регіональні, культурні, історичні відмінності, було повністю дискредитовано протягом 2014 - 2015 років, оскільки федералізм став синонімом сепаратизму та дезінтеграції України [398, c. 19]. Федералізм був етнополітичною технологією дезінтеграції України - спочатку безкровною, безконфліктною і тривалою, що не змінює його етнополітичного призначення у зовнішній етнополітиці Росії, яка завжди характеризувалася імперськими амбіціями, агресією, експансією та нав'язуванням власного сценарію розвитку сусіднім пострадянським державам, - зауважує В. Явір.

Анексія Криму стала першим етапом дезінтеграції України з подальшим форсуванням етнополітичної інтеграції відокремлених частин України з Російською Федерацією. Так званий «кримський сценарій» отримав продовження в східних та південних областях України, для яких також, але меншою мірою, притаманні ностальгічні пострадянські та проросійські настрої. Користуючись підтримкою проросійськи налаштованих громадян, представників місцевої влади та правоохоронних органів, диверсійні групи військових РФ без розпізнавальних знаків захопили адміністративні будівлі у багатьох містах Сходу України.

Щоб продемонструвати, що без федералізації України не обійтися, в Україні стартував парад республік, який ініціювали російські громадяни. Проросійські мітинги супроводжувалися проявами сепаратизму, закликами до дезінтеграції України, захопленням адміністративних будівель. Жодної злагодженості в цих проявах не спостерігалося. Так, зокрема в Харкові на мітингу на підтримку федералізації України було оголошено про організацію нового громадського руху «Юго-Восток», який задекларував намір домагатися створення Південно-Східної федеративної республіки у складі України з розширеними повноваженнями і широкою автономією, а також надання російській мові статусу державної. Однак уже 7 квітня 2014 року на проросійському мітингу в Харкові сепаратисти висловили недовіру депутатам Харківської облради, проголосили альтернативних депутатів, які провели сесію та ухвалили рішення про створення суверенної держави під назвою «Харківська Народна Республіка», яка має намір «будувати відносини з іншими державами відповідно до міжнародного права» [329].

На подібному проросійському мітингу в Донецьку 7 квітня після захоплення Донецької ОДА було оголошено про створення так званої незалежної Донецької республіки та її входження до складу РФ. Однак того ж дня назва самопроголошеного утворення в його Декларації про незалежність змінилася на Донецьку Народну Республіку. Сепаратисти зазначили, що документ діє з моменту прийняття і є основною для прийняття Конституції ДНР. В ній проголошено, що народ ДНР має виключне право власності на землю, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території республіки. ДНР самостійно визначає свій економічний статус, проводить фінансову, кредитну та інвестиційну політику, формує власний державний бюджет. Конституція ДНР була прийнята Верховної Радою ДНР через неможливість квазіутворення провести референдум про затвердження її редакції. Документ визначив ДНР парламентською республікою з двома державними мовами, можливістю приєднання до федеративної держави як рівноправного суб'єкта, з територією, що визначається кордонами колишньої Донецької області в складі України [117].

16 квітня 2014 року одеський Антимайдан оголосив Одеську область Одеською Народною Республікою, в якій влада належить тільки народу, що проживає на її території. Однак спроби відтворити подібний до донецького сценарій в Одесі наразилися на опір місцевих громадян та проукраїнських активістів [45, c. 33]. Так, у ході сутичок між симпатиками Росії та прихильниками єдиної України 2 травня 2014 року в Одесі загинуло близько 50 осіб. Конфлікт розпочався під час протестних акцій між активістами, налаштованими на підтримку єдиної неподільної України, та проросійськи, сепаратистськи налаштованими радикалами. Найбільше людей загинуло під час підпалу штабу сепаратистів у Будинку профспілок на Куликовому полі м. Одеса. Проросійські активісти, які захопили будівлю управління СБУ в Луганській області, на проросійському мітингу 27 квітня 2014 року під гасла «Росія!» оголосили про створення Луганської Народної Республіки.

Україна поклала відповідальність за дестабілізацію етнополітичної ситуації та заворушення в східних регіонах на Російську Федерацію. У зверненні до мешканців південно-східних областей України прем'єр-міністр України заявив, що правоохоронними органами зібрані докази причетності російських спецслужб до організації сепаратистських провокацій в Україні. Заступник голови МЗС підтвердив, що Україна має достатньо доказів участі російських військовослужбовців, які дестабілізують ситуацію на Сході країни, у збройному захопленні будівель і установ і надала ці відомості в міжнародні структури. Зовнішньополітичне відомство звинуватило Російську Федерацію в експорті нестабільності, тероризму та сепаратизму в Україну [307].

Це підтверджували і громадські активісти, збираючи фото та відеодокази російської присутності та активної участі в проголошенні самопроголошених республік на території України. Керівник групи «Інформаційний Опір» повідомив, що сепаратисти отримують вказівки з координаційного центру в Росії. Серед пунктів перехопленого організацією плану - створення регіонального координаційного центру «Донецька республіка» для координації дій сепаратистів в інших областях Південного Сходу, проголошення республік, проведення референдуму щодо державного устрою. Однак, за словами Д. Тимчука, з вказівок із часом було видалено пункт про приєднання південно-східних областей України до Росії [313]. Це обумовлено, на нашу думку, по-перше, міжнародними санкціями щодо Росії за анексію Криму та дестабілізацію етнополітичної ситуації на Південному Сході України, а, по-друге, економічною недоцільністю етнополітичної інтеграції квазідержавних утворень України до Російської Федерації. Це підтвердив досвід Криму - вихід зі складу України спричинив низку економічних проблем (відсутність води для зрошування, зменшення потоку туристів, припинення транспортного авіасполучення зі світом), впоратися з якими без суттєвої фінансової допомоги РФ півострів не зможе.

Оскільки навесні 2014 року на Донбасі за підтримки Росії активно формувалися квазідержавні утворення на місці зруйнованих структур української державності, українська влада вирішила застосувати силові механізми для боротьби з проявами сепаратизму в межах Антитерористичної операції, які згодом переросли в масштабні військові дії [301, c. 214]. Фактично війну за українські території, окуповані сепаратистами та російськими найманцями. Російська Федерація підтримувала сепаратистів зброєю, коштами -український кордон регулярно перетинала військова техніка, що везла озброєння та військових на підтримку квазідержавних утворень. Іноді це робилося під виглядом гуманітарної допомоги, кількість псевдогуманітарних конвоїв РФ сягнула кількох десятків. Усе це озброєння застосовувалося на боці ДНР і ЛНР у війні проти України. Військові дії завдали значних матеріальних збитків та спровокували потік біженців зі Сходу до інших частин України.

За останніми даними ООН щонайменше 10 тис. людей, включаючи військових ЗСУ та мирних людей, загинули на Сході України з середини квітня 2014 року, 20 тис. зазнали поранень різного ступеня тяжкості. Верховний комісар ООН із прав людини Зейд Раад Аль-Хусейн під час презентації 11-ї доповіді Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні повідомив про задокументовані вбивства, викрадення, катування та жорстоке поводження, сексуальне насильство, примусову працю, вимоги викупу та вимагання грошей на підконтрольних «ДНР» та «ЛНР» територіях, де все ще проживають близько 3 млн. людей [448, p. 5]. В доповіді також відзначається практика довільних затримань та утримань військових та воєнізованих підрозділів, у тому числі з катуванням. ООН занепокоєна формуванням незаконних органів влади в окупованому Донбасі, а також становищем мирних людей, які живуть у зоні конфлікту і не мають повноцінного доступу до води і їжі. Крім того, дуже складною є процедура перетину лінії розмежування, що наражає людей на небезпеку. За даними Міністерства соціальної політики, кількість зареєстрованих внутрішніх переселенців становить понад 1, 7 млн. осіб

В окремих областях АТО виявилася успішною - Одеська та Харківська народні республіки припинили своє існування, їх ініціаторів та очільників було заарештовано та притягнено до кримінальної відповідальності. Однак припинити існування ДНР та ЛНР не вдавалося саме через спільну ділянку кордону Луганської та Донецької областей з Росією, звідки РФ надавала неофіційну підтримку сепаратистам, офіційно заперечуючи свою участь у дестабілізації етнополітичної ситуації в Україні.

Водночас підтримуючи етнополітичну нестабільність в Україні - прояви сепаратизму, агресії за ознакою етнічної, мовної, регіональної належності - Російська Федерація намагається запобігти відцентровим тенденціями на своїх теренах. Так, 9 травня 2014 року набув чинності Федеральний Закон РФ №433-ФЗ «Про внесення змін до Кримінального кодексу Російської Федерації», що встановлює кримінальну відповідальність за заклики до сепаратизму. Зокрема, Кримінальний кодекс РФ доповнився статтею 280-1, згідно з якою публічні заклики до дій, спрямованих на порушення територіальної цілісності РФ караються штрафом, що дорівнює доходу засудженого на період до 2-х років, або обов'язковими роботами, або позбавленням волі до 3 років. Сепаратистські заклики, що розповсюджуються через Інтернет або ЗМІ караються позбавленням волі до 5 років [362].

Україна також намагалася протидіяти етнополітичному тероризму, сепаратизму шляхом посилення відповідальності за подібні прояви. В ході гібридної війни з Росією було прийнято зміни до Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за злочини проти основ національної безпеки України. Згідно зі змінами умисні дії, вчинені з метою зміни меж території або державного кордону України, на порушення порядку, встановленого Конституцією України, а також публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій караються позбавленням волі на строк від 3 до 5 років (ст. 110). Державна зрада - діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України, - карається позбавленням волі на строк від 12 до 15 років (ст. 111) ; диверсії та шпигунство - від 10 до 15 років ув'язнення (ст. 112, 113). З метою ефективнішої протидії сепаратизму та участі українських громадян у різноманітних незаконних дестабілізаціних діях на платній основі (жителі захоплених територій не приховують, що працюють на сепаратистів) Кримінальний кодекс України було доповнено ст. 114-1 «Перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань». Відтепер ці дії караються позбавленням волі на строк від 5 до 15 років залежно від ступеня тяжкості наслідків, яких вони завдають [188]. Однак можливість застосування цих норм обмежена на території окупованих міст Донецької та Луганської областей, які не контролюються владою та правоохоронними органами України.

11 травня 2014 року самопроголошена влада нелегітимних ДНР та ЛНР провели референдуми про статус регіонів з однаковим запитанням: чи підтримуєте ви державну самостійність, відповідно, Донецької та Луганської народних республік. Згідно з даними, оприлюдненими лише нелегітимною владою, близько 90% учасників референдуму проголосували на незалежність ЛНР та ДНР. Тому влада самопроголошених квазідержавних формувань за підсумками референдуму звернулася до РФ з проханням розглянути питання про входження ДНР та ЛНР до її складу. Росія в офіційних заявах підтримала результати волевиявлення громадян України і закликала Київ розпочати втілення їх шляхом налагодження широкої дискусії щодо майбутнього державного устрою України за участю всіх політичних сил і регіонів країни. Однак анексувати ці території, на відміну від Криму, не стала. Тому ДНР та ЛНР інтегрувалися - 25 травня було підписано Декларацію про об'єднання в єдину союзну державу під назвою «Новоросія», вкотре наголошено на невизнанні влади Києва та висунуто вимогу про виведення українських військ із регіону. В соціальних мережах Новоросія розгорнула пошук «російських, білоруських, казахстанських і осетинських добровольців із військовим, особливо, бойовим досвідом» для участі у війні проти України.

Події 2014 року в Україні (етнополітична дестабілізація, сепаратизація регіонів за зовнішньої військової підтримки) отримали назву гібридної війни, яка передбачає поєднання принципово різних механізмів загарбання території незалежної держави: 1) класичних прийомів ведення війни (із військовослужбовцями в уніформах, військовою технікою) ; 2) нерегулярних збройних формувань (повстанців, терористів, партизан) ; 3) інформаційної війни (дезінформації, пропаганди перекручування фактів) [28, c. 4]. Терміном «гібридна війна» користувався у своєму дослідженні «Конфлікт у ХХІ столітті. Повстання гібридних війн» Ф. Хоффман, розуміючи під ним комбіноване використання ворогом дозволеної зброї, партизанської війни, тероризму, сепаратизму, злочинної поведінки та пропаганди для досягнення політичних цілей [428, p. 3]. На таку схему ведення війни надзвичайно складно реагувати, адже кордони незалежної держави, як правило, не перетинають регулярні війська ворога, або такий перетин залишається офіційно незафіксованим. Замість цього відбувається прихована анексія зі залученням бойовиків і етнічних груп на місцях за домовленістю і під керівництвом із Росії, яке формально заперечує свою участь у дестабілізації етнополітичної ситуації. Польський політолог К. Вуйціцький відзначає такі особливості гібридної війни: 1) сильна держава не може відкрито напасти на слабшу, тому намагається розділити її на частини, дезінтегрувати за етнічним принципом; 2) на ці події складно знайти адекватну ефективну відповідь, адже ворог користується підтримкою частини місцевого населення, використовуючи його як живий щит [308].

«Новоросія» стала гучним, однак провальним політтехнологічним проектом Президента Російської Федерації з дезінтеграції України, як зауважують дослідники [268, c. 71]. Коментуючи формування Республіки Новоросія, екс-депутат Верховної Ради України О. Царьов, що обійняв сторону сепаратистів, повідомляв, що до її складу увійдуть 8 областей України - Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька, Донецька, Луганська, Харківська та Дніпропетровська. Утім, як зауважує В. Явір, Новоросія навіть не змогла поширити свій вплив на всю територію Донецької та Луганської областей, не в останню чергу завдяки спротиву місцевого населення, яке побачило, що означає сепаратистська окупація [398, c. 20].

Глава держави назвав провал проекту «Новоросія» найбільшою перемогою України. «Половина країни, більше половини промислового потенціалу мали бути відсічені і там мав бути створений заповідник «руського миру», - зазначив П. Порошенко, радіючи з офіційно визнаного краху цієї етнополітичної авантюри. Екс-глава МЗС Швеції К. Більдт підтвердив, що провал проекту «Новоросія» - це великий успіх української політики [182]. Ще у травні 2015 року екс-депутат О. Царьов заявив, що діяльність структур Новоросії заморожена, оскільки вона не вписується в план мирного врегулювання конфлікту на Сході України [304]. Екс-очільник ДНР І. Гіркін підтвердив, що проект «Новоросія» закрито остаточно і спрогнозував, що українська армія без російської підтримки здатна знищити збройні сили бойовиків на Донбасі за кілька днів. Він порівнює Новоросію з порожньою яєчною шкарлупою, яка без підтримки РФ взагалі нежиттєздатна. Екс-очільник бойовиків ДНР пояснив закриття проекту Новоросія у тому числі тим, що Донбас вже не вдасться повернути у минуле сировинного придатку, а Росії як регіон-донор Донбас нецікавий. За словами І. Гіркіна наразі відбувається технічне узгодження про передачу назад до складу України (територій) «ДНР» і «ЛНР» у вигляді автономії, але при цьому Україна не погоджується на пропоновані умови - з автономією або федералізацією [290].

Незважаючи на те, що Україні вдалося успішно протидіяти технологіям етнополітичної дестабілізації, етнополітичної дезінтеграції і зупинити їх поширення на решту території, держава досі не контролює окуповану Автономну Республіку Криму, яка приєдналася до РФ, та частину Донецької й Луганської областей, на території яких діють підтримуванні Росією штучні утворення. Функціонування на Сході України невизнаних, самопроголошених, квазідержавних утворень є потужним фактором етнополітичної нестабільності в державі, викликом національній безпеці та територіальній цілісності України. К. Вітман вказує на три можливі шляхи вирішення проблеми невизнаних держав на пострадянському просторі - вони можуть: 1) тривалий час зберігати свій перехідний політико-правовий статус, набутий внаслідок конфлікту; 2) бути поглинені сусідніми державами; 3) стати повноцінними незалежними державами [77, c. 626]. Україна налаштована лише на один варіант - невизнання цих утворень та придушення сепаратистських проявів: Луганська та Донецька області є невід'ємними частинами України, над якими має відновлено контроль.

Гібридна війна, етнополітичний конфлікт за участю Російської Федерації на Сході України наразі можна класифікувати як «заморожений» конфлікт. Стадію ескалації, відкритого воєнного протистояння сторін - терористичних організації ДНР та ЛНР, які фінансуються і постачаються зброєю Росією, з одного боку, та України, з іншого боку, пройдено завдяки тривалому дипломатичному та переговорному процесу за міжнародного посередництва. Переговорний процес подекуди проводився неофіційно, адже Україну на ньому представляв колишній Президент Л. Кучма. Так, 5 вересня 2014 року на переговорах у м. Мінськ (Білорусь) контактної групи з врегулювання ситуації на Сході України, до складу якої входили представники України, ДНР і ЛНР за участю ОБСЄ, було підписано Протокол про припинення вогню, так званий Мінський протокол або Мінськ-1. Згодом учасниками підписали Меморандум про реалізацію Протоколу від 5 вересня, який містить такі пункти: припинення застосування зброї обома сторонами; зупинка підрозділів і формувань на позиціях станом на 19 вересня, заборона на застосування всіх видів зброї та наступальних дій; відвід великокаліберної зброї на відстань не менше 15 км із кожного боку; створення зони безпеки завширшки не менше 30 км; введення заборони на польоти бойової авіації, на використання іноземних бойових літальних апаратів, в тому числі безпілотних літальних апаратів, за винятком апаратів ОБСЄ; виведення всіх іноземних збройних формувань та найманців з території України [215].

Попри те, що переговори не мали офіційного статусу, Київ визнав домовленості та дотримувався них, на відміну від ДНР та ЛНР, які порушували режим припинення вогню. Серед найголовніших досягнень мирного врегулювання - зменшення військової активності, що дало можливість Україні скоротити кількість жертв у зоні АТО та звільнити понад 1, 5 тис. українських заручників із військового полону. Однак Україні не вдалося встановити контроль над захопленими в ході гібридної війни територіями, які незаконно відокремилися у вигляді квазідержавних утворень - ДНР та ЛНР.

Згодом досягнуте перемир'я в ході переговорів України з сепаратистами та Російською Федерацією отримало назву крихкого, оскільки сепаратисти продовжували обстрілювати позиції українських військ [268, c. 73]. Навіть після укладання перемир'я і відведення збої тривали локальні зіткнення. Ситуація продовжувала залишатися напруженою, що дало всі підстави говорити про порушення Мінської угоди, особливо на тлі масштабного наступу російських бойовиків на Дебальцевський плацдарм.

Для врегулювання ситуації на Сході України за участі міжнародного посередництва (канцлера Німеччини та Президента Франції) сторонами було також напрацьовано Комплекс заходів щодо виконання Мінських угод (Мінська угода від 12 лютого 2015 або Мінськ-2). Росія чинила безпрецедентний тиск на Україну та міжнародних посередників, намагаючись змусити Київ піти назустріч самопроголошеним Донецькій та Луганській народним республікам - офіційно визнати їх стороною конфлікту та задовольнити їх вимоги. Комплекс заходів із виконання Мінських угод передбачив: припинення вогню та відведення всіх важких озброєнь усіма сторонами на рівні відстані з метою створення зони безпеки завширшки щонайменше 50 км. Обстріли з боку терористичних організацій ДНР та ЛНР спорадично продовжуються, але російська сторона дотримується Мінська-2 краще, ніж Мінська-1, завдяки чому вдалося припинити збройну фазу (ескалацію) конфлікту та перевести його у стан заморожених етнополітичних конфліктів. За нинішньої ситуації «заморожування» конфлікту на Сході України, як заявила німецька сторона, чи не найкращий сценарій розвитку подій, адже ескалацію, яка може початися в будь-який момент, виключати не можна [409]. Міжнародна спільнота обіцяє не послаблювати тиску на Росію доти, доки режим припинення вогню постійно порушується, і Україна не встановила контролю над своїм кордоном. Втім, з 13 пунктів Комплексу заходів з виконання Мінських угод з врегулювання в Донбасі до кінця так і не був виконаний жоден, тому Мінський формат і був продовжений на 2016 рік. Росія заявляє, що не повинна виконувати Мінські угоди, оскільки не вважає себе стороною конфлікту на Донбасі [51].

Зовнішнє втручання з боку РФ у внутрішні справи України, насадження етнополітичної нестабільності, підтримка проявів сепаратизму, військові дії та анексія українських територій стали грубим порушення міжнародного права та зробили найбільший внесок у дестабілізацію етнополітичної ситуації в Україні протягом останніх років.

6.3 Ендогенні та екзогенні політико-правові механізми стабілізації етнополітичної ситуації в Україні

2014 - 2016 роки ознаменувалися безпрецедентними викликами національній безпеці та етнополітичній стабільності України, більшість з яких належить до викликів етнополітичної сфери. Серед них - сепаратизація регіонів, втрата контролю державної влади над ними; посилення етнополітичного розколу у вигляді формування самопроголошених квазідержавних утворень на Сході України; неоголошена, неофіційна (гібридна) війна з Російською Федерацією, яка підтримує функціонування ДНР та ЛНР. Упродовж пострадянського періоду історії України ці прояви етнополітичної нестабільності перебували в латентному стані і не становили такої загрози для етнополітичної безпеки та територіальної цілісності держави, як на нинішньому етапі державотворення. Усі ці виклики є взаємопов'язаними і не можуть бути вирішені окремо одне від одного. Вони оформилися в цілу систему викликів етнополітичній безпеці держави, яку слід так само системно і комплексно нейтралізовувати для стабілізації етнополітичної ситуації в Україні.

Ситуація найбільше ускладнюється втручанням зовнішнього фактора - участю в дестабілізації сусідньої держави Російської Федерації, яка є набагато потужнішою, впливовішою, ніж Україна. Влада України не приховує, що проблему внутрішньої етнополітичної нестабільності, яка виникла після повалення влади колишнього Президента України В. Януковича, можна було б вирішити за кілька місяців. Однак участь військ Російської Федерації у конфлікті на боці сепаратистських утворень - ДНР та ЛНР у вигляді фінансової, інформаційної та збройної допомоги унеможливлює нейтралізацію цієї системи викликів етнополітичній безпеці виключно внутрішніми засобами. Як справедливо помітив прем'єр-міністр України під час візиту до Берліна «у нас (України) є всі можливості для стабілізації ситуації в країні, але ця стабілізація залежить від позиції однієї з сусідніх з Україною країн (Російської Федерації) « [403].

Досліджуючи проблему стабілізації етнополітичної ситуації в Україні доцільно скористатися доробком українських етнополітологів, який дозволить проаналізувати та систематизувати механізми етнополітичної стабілізації. Серед них концепція самоорганізаційних засад етнополітичного організму, запропонована Ю. Римаренком, С. Римаренком та Л. Шклярем [120, c. 52]. Нагадаємо, що вчені стверджують, що етнонаціональні спільноти інтегровані у вигляді певних етноорганічних систем, що існують на засадах самоорганізації. До таких систем дослідники зараховують державу як найвищий рівень етносамоорганізації. Це означає здатність системи до стабільності та розвитку, її поступової видозміни шляхом еволюції й адаптації до умов довкілля та реалій життя. З цього випливає, що держава як етнополітична система може за рахунок внутрішніх ресурсів стабілізувати ситуацію всередині. Іншими словами, забезпечення етнополітичної безпеки передбачає корекцію, нейтралізацію негативних тенденцій, які потенційно чи реально загрожують етнополітичній стабільності та розвитку. Однак у випадку зовнішнього втручання таких ресурсів виявляється недостатньо, тому державі доводиться звертатися до міжнародної спільноти за допомогою. Саме така ситуація склалася в Україні внаслідок сепаратизації регіонів (Автономної Республіки Крим, Луганської та Донецької областей) за сприяння та втручання Російської Федерації.

Якщо проаналізуємо одну з класифікацій загроз національній безпеці держави, то зауважимо, що за сферами походження виклики поділяють на екзогенні (джерело дестабілізації системи лежить поза її межами) та ендогенні (джерело дестабілізації системи у ній). Легітимна влада держави у більшості випадків спроможна нейтралізувати ендогенні загрози. І, власне, на них була спрямована вся увага етнонаціональної політики України впродовж останніх десятиліть. Загроза втручання інших держав під надуманим етнополітичним приводом вважалася гіпотетичною і не знайшла відображення в жодному документі сфери етнонаціональних відносин. Такої позиції дотримувалися й науковці. Зокрема Н. Ціцуашвілі, що вивчає внутрішні (викликані сукупністю внутрішніх етнополітичних факторів) та зовнішні (викликані переважно діяльністю інших держав) загрози етнополітичній безпеці, кілька років тому був переконаний, що головними викликами для України в найближчому майбутньому стануть лише внутрішні виклики [380, c. 271]. Однак ситуація кардинально змінилася: внутрішні етнополітичні проблеми стали приводом для зовнішнього втручання.

Таким чином, із точки зору забезпечення етнополітичної складової національної безпеки, захисту територіальної цілісності та суверенітету Україна виявилася не готовою до військового втручання інших держав. Зауважимо, що збройна підтримка ДНР та ЛНР Російською Федерацією стала кульмінацією такого втручання. Їй передували інформаційний, політичний, економічний тиск, які були провісниками захоплення українських територій, але на які українська влада і суспільство не звертали уваги. Інформаційний тиск знаходив відображення у коментарях російського МЗС та політиків щодо внутрішньої політики України (начебто утисків російської мови та російськомовного населення). Політичний - у намаганнях заблокувати європейський вектор зовнішнього політичного і економічного розвитку України, у висуванні своїх вимог та поправок до Угоди про асоціацію між Україною з ЄС із російського боку. Економічний - у забороні ввезення українських товарів на територію РФ під надуманими приводами, у політизації постачання енергоносіїв з РФ до України. Всі ці види тиску містили ознаки втручання сусідньої держави у справи суверенної України та дестабілізації ситуації в ній. Однак ні політики, ні науковці не могли припустити, що Російська Федерація вдасться до відкритого збройного вторгнення в Україну, що розпочалося з анексії Криму 1 березня 2014 року.