Політико-правові засади етнополітичної стабільності держави в умовах глобальних викликів

При цьому у головному безпековому документі Російської Федерації внутрішній стабільності приділяється набагато більше уваги, ніж міжнародній. Зокрема, наголошується на тому, що для запобігання загроз національній безпеці Росії необхідно забезпечити соціальну стабільність, етнічну і конфесійну згоду, підняти якість роботи органів державної влади і сформувати дієві механізми їх взаємодії з громадянським суспільством з метою реалізації громадянами Російської Федерації права на життя, безпеку, працю, житло, здоров'я та здоровий спосіб життя, на доступну освіту і культурний розвиток. До речі, спосіб взаємодії з громадянським суспільством не уточнюється і не конкретизується, що вказує на формальний характер цієї норми. Адже стан розвитку громадянського суспільства у Російській Федерації викликає стурбованість у політичних експертів.

Якщо в Україні активне, потужне, сильне, впливове громадянське суспільство зупинило процес трансформації держави в автократію, то громадянське суспільство Росії є занадто слабким, несформованим, неконсолідованим. А відтак, нездатним протистояти авторитарним діям влади, одноособовому прийняттю рішень, зокрема участі Російської Федерації у війнах та конфліктах, які негативно позначаються на соціально-економічному розвитку держави. Однак експерти впевнені, що тиску Президента В. Путіна і всієї кремлівської влади, який нині чиниться на росіян, російське суспільство довго витримати не зможе і країна ввійде в фазу нестабільності.

Однак В. Портніков вважає, що в Росії не буде кольорової революції протесту. В першу чергу через деконсолідацію російського суспільства, його неоднорідність - занадто різний рівень розвитку громадянського суспільства у різних регіонах федерації. «Кожен регіон розвивається за своїм параметрами: хтось як феодальна республіка, хтось як ісламська, як в Чечні, хтось ще якось, це різні ситуації. В Росії більше, ніж 8 десятків регіонів, і в кожного своє життя, своя політична і економічна реальність, і в кожному регіоні події розвиватимуться за власним сценарієм, тому тут не можна нічого передбачити», - підкреслює експерт непрогнозованість розвитку етнополітичної ситуації в РФ [66].

Для російського суспільства характерні конформізм та підтримка будь-яких дій, ініціатив влади, навіть якщо вони порушують права людини та демократичні принципи. Про це свідчать назагал всі опитування громадської думки в Російській Федерації. Наприклад, за запровадження цензури в інтернеті виступає майже половина росіян, при чому більшість підтримує повне блокування мережі у разі виникнення національної загрози або масових протестів. Зокрема, 58% опитаних висловилися за допустимість повного відключення інтернету в країні у випадку дестабілізації ситуації [152]. Крім того, велика частка росіян виступає навіть проти публікації негативної інформації про чиновників: 73% росіян не вважають за необхідне публікувати в мережі негативну інформацію про держслужбовців, яка їх викриває або дискредитує.

Адже «значне число (42%) росіян вважають, що іноземні держави використовують інтернет проти Росії та її інтересів», - наголошується в доповіді. При цьому висловили впевненість у тому, що інтернет не потребує регулювання, лише 11% респондентів. Експерти роблять висновок: чим менше росіяни користуються інтернетом, тим більше небезпеки і загрози для стабільності держави вони вбачають у ньому [345]. Фактично, російське суспільство настільки конформістськи налаштоване, що навздогін легітимізує будь-які, навіть протизаконні дії влади, які, насамперед, шкодять російським громадянам.

Ці соціологічні дані та реальний, невтішний стан розвитку, активності та участі у прийнятті рішень громадянського суспільства Російської Федерації, до речі, суперечать одному з трьох головних національних інтересів, визначених Стратегією національної безпеки РФ. В документі, зокрема, стверджується, що національні інтереси Російської Федерації на довгострокову перспективу полягають: по-перше, у розвитку демократії та громадянського суспільства, підвищенні конкурентоспроможності національної економіки; по-друге, у забезпеченні непорушності конституційного ладу, територіальної цілісності і суверенітету Російської Федерації; по-третє, у перетворенні Російської Федерації на світову державу, діяльність якої спрямована на підтримку стратегічної стабільності і взаємовигідних партнерських відносин в умовах багатополярного світу [342]. Насправді, як влада, так і суспільство працює на перетворення Російської Федерації на світову державу, яка підтримує свій імідж за допомогою дестабілізації ситуації в сусідніх країнах, збройної агресії, залякування та політичного шантажу.

Характерно, що стратегічними цілями забезпечення національної безпеки у сфері державної та громадської безпеки Стратегія визначає захист основ конституційного ладу Російської Федерації, основних прав і свобод людини і громадянина, охорону суверенітету Російської Федерації, її незалежності та територіальної цілісності, а також збереження громадянського миру, політичної і соціальної стабільності в суспільстві. При чому на практиці політична, соціальна, а також етнополітична стабільність як статична стабільність консервації становища, недопущення змін досягається будь-якою ціною - силовими, недемократичними методами. Така статична стабільність, як було доведено в попередніх розділах, гальмує гармонійний розвиток держави і суспільства, спричиняє відтік інтелектуалів, опозиції, призводить до накопичення невдоволення, етнополітичної, соціальної мобілізації, відкладених експектацій. Ці етнополітичні процеси неминуче призведуть до нестабільності в перспективі. Чим вищою цінністю оголошується стабільність у державі, тим рішуче ламатимуться усталені практики її підтримання або навіть насадження у сучасній Росії.

Сучасне російське суспільство мобілізується за допомогою формування образу ворога, що активно застосовується в етнополітичній мобілізації та формуванні вертикальної мобілізаційної стабільності [185, c. 44]. Велика частина етнополітичних процесів сучасного світу ініціюється і ведеться в інформаційній площині, в основному за допомогою ЗМІ. Російські експерти нарікають, що країну впродовж усіх років існування лихоманило політичною нестабільністю. Російськими науковцями підкреслюються результати цілеспрямованої інформаційної кампанії проти Росії і росіян за ці роки: «втрата ідентичності, нівелювання ролі інституту сім'ї, формування суспільства атомізованих індивідуумів, руйнування соціальних спільнот і колективних начал. Тобто відбувалася і відбувається дискредитація традиційних цінностей: від релігії і сакральності до патріархальних першооснов російського суспільства, вихолощується наша пасіонарність» [230]. Тим часом участь РФ у етнополітичних конфліктах в сусідніх державах - Грузії, Молдові, Україні подається як війна за традиційні, духовні колективні цінності росіян, за так званий оплот духовності і культури, етнокультурне середовище під узагальненою назвою - «русский мир». При чому в цій війні росіяни вважають, що захищають (свої цінності, спосіб життя) від зовнішніх ворогів, а не нападають, хоча на практиці Росія завойовує та анексує території сусідніх держав.

Експерти наголошують, що інформаційні війни проти Росії провадяться як на міжнародному і міждержавному рівнях, так і всередині країни: медійні атаки цілеспрямовано трансформують систему цінностей росіян, культивуючи слухняний конвеєр суспільства споживання, атеістичних нігілістів, які керуються практичної миттєвою вигодою і не мислять стратегічними категоріями. Зауважимо, що до стратегічних категорій РФ належить не добробут, рівень захисту прав, демократія, а імідж Росії як великої держави, її рейтинги військової, ядерної потужності. Мислення стратегічними категоріями демонструють ті найнижчі соціальні верстви населення, які готові терпіти ще більше зубожіння заради розширення Росії за рахунок анексій територій сусідніх держав. Наприклад, зубожілі пенсіонери, що не можуть придбати у достатній кількості продуктів харчування або ліків, але втішаються з іміджу великої держави, в якій проживають, використовуючи поширене гасло «Зато Крым - наш!».

Таким чином, аналіз головного безпекового документа Російської Федерації на сьогодні свідчить, що Стратегія національної безпеки Російської Федерації до 2020 року є, дійсно, політичним, декларативним документом, сповненим політичних міфів та утопій, які суттєво розходяться з реальністю.

Вивчаючи етнополітичну стабільність і її роль в етнополітичній безпеці Російської Федерації, не можемо не звернутися до головного документу етнонаціональної сфери - Стратегії державної національної політики Російської Федерації на період до 2025 року, затвердженій Указом Президента РФ від 19 грудня 2012 року № 1666 на заміну Концепції державної національної політики Російської Федерації 1996 року [175, c. 652]. Попередню редакцію Концепції експерти критикували за те, що вона була викладом лише загальних, принципових підходів до вирішення назрілих проблем у сфері етнонаціональних відносин.

Зокрема, К. Вітман зауважував, що незважаючи на те, що основні принципи і положення Концепції державної національної політики Російської Федерації зберігають своє значення, документ об'єктивно застарів через кілька років після свого прийняття, оскільки не враховував численні нові суспільні реалії, зокрема у сфері міжетнічних відносин, а відтак не став ефективним інструментом реалізації етнонаціональної політики в Російській Федерації, налагодження ефективного діалогу між етнічними спільнотами та владою, не міг працювати на випередження та запобігання негативним процесам у сфері міжетнічних і міжконфесійних відносин [68, c. 637].

Нинішня редакція Стратегії державної національної політики Російської Федерації на період до 2025 року не позбавлена цих же недоліків, оскільки не відрізняється конкретикою. Документ складається усього з чотирьох розділів: Загальні положення; Стан міжнаціональних (міжетнічних) відносин в Російській Федерації; Цілі, принципи, пріоритетні напрямки та завдання державної національної політики Російської Федерації; Механізми реалізації державної національної політики Російської Федерації. Останній розділ чи не найкоротший у всій Стратегії і, по суті, так само позбавлений реальних, чітких механізмів реалізації положень документу. У ньому зокрема, зазначається, що ефективність реалізації державної національної політики Російської Федерації забезпечується безперервною та узгодженою діяльністю державних органів і органів місцевого самоврядування, інститутів громадянського суспільства з комплексним використанням політичних, правових, організаційних, соціально-економічних, інформаційних та інших заходів, напрацьованих відповідно до цієї Стратегії. Реалізація ж Стратегії державної національної політики здійснюється урядом Російської Федерації у взаємодії з федеральними та регіональними державними органами, а саме: уряд Російської Федерації розробляє план заходів щодо реалізації Стратегії, який враховується під час планування федерального бюджету [341]. Стратегія також припускає, що інструментом її реалізації на федеральному рівні може бути державна програма.

При цьому наголошується, що реалізація цього політичного документу покликана стати мобілізаційним фактором, що сприяє зміцненню загальноросійської громадянської самосвідомості, етнокультурному розвитку народів Росії, гармонізації міжнаціональних (міжетнічних) відносин, забезпеченню державної безпеки, правопорядку та політичній стабільності в суспільстві, а також зростанню міжнародного престижу Російської Федерації. Однак навряд чи цей головний політичний документ сфери етнонаціональних відносин зможе ефективно забезпечити етнополітичну стабільність та етнополітичну безпеку в Російській Федерації.

Судячи з нелогічного накопичення цілей, принципів, пріоритетних напрямків та завдань державної національної політики Російської Федерації в одному розділі, складається враження, що Стратегія державної національної політики Російської Федерації на період до 2025 року прийнята виключно для того, щоб оновити, осучаснити застарілий варіант 1996 року. Її попередня редакція, попри критику експертів, все ж була прописана детальніше. Вищезгадане припущення підтверджує положення про те, що Стратегія входить в систему документів державного стратегічного планування [371]. Тобто Російська Федерація, фактично, перейшла до планової політики - встановлення періодів, протягом яких мають бути виконані ті чи інші завдання. І етнонаціональна політика, політика безпеки - не винятки з загального правила. Це пояснює індикацію термінів дії базових документів - концепцій, стратегій. В. Полтерович вказує на формування цілої системи національного планування в Російській Федерації, яка вимагає навіть створення ієрархії спеціальних інститутів планування [271, c. 618].

Попри критику, Стратегія державної національної політики позитивно оцінює попередню редакцію. Зокрема зазначається, що реалізація Концепції державної національної політики Російської Федерації 1996 року сприяла збереженню єдності і цілісності Росії: в результаті заходів зі зміцнення російської державності, прийнятих протягом нульових років, вдалося подолати дезінтеграційні процеси і створити передумови для формування загальноросійської громадянської самосвідомості на основі спільної долі народів Росії, зміцнення національної злагоди і духовної спільності народів, які її населяють; досягнуто суттєвих результатів у забезпеченні політичної стабільності на Північному Кавказі, створені правові гарантії прав корінних нечисленних народів, вжито суттєвих заходів щодо розвитку національно-культурної автономії, щодо забезпечення прав громадян та національних (етнічних) спільнот у сферах освіти та розвитку національних мов. Тобто вказано на етнополітично стабілізаційну роль документу. Однак, аналіз внутрішньої та зовнішньої політики Російської Федерації засвідчує, що політичні документи, нормативні акти існують паралельно з практичною політикою в сфері етнонаціональних відносин та безпековій сфері, не завжди знаходячи в ній відображення.

Адже вивчення положень нинішньої редакції Стратегії державної національної політики вказує на те, що такий політичний документ за своєю суттю, наповненням, функціями і довільними (необов'язковими) механізмами реалізації не може ефективно забезпечити етнополітичну стабільність у Російській Федерації. Характерно, що при всьому масиві етнонаціональних проблем, притаманних поліетнічній федерації, яка складається з великої кількості суб'єктів, у тому числі сформованих за етнічним принципом, основними питаннями державної національної політики Російської Федерації, які вимагають особливої уваги, є лише: а) збереження і розвиток культур і мов народів Російської Федерації, зміцнення їх духовної спільності; б) забезпечення прав корінних нечисленних народів і національних меншин; в) створення додаткових соціально-економічних і політичних умов для забезпечення міцного національного та міжнаціонального миру і злагоди на Північному Кавказі (чомусь лише в одному регіонів з низки проблемних) ; г) підтримка співвітчизників, що проживають за кордоном, сприяння розвитку їх зв'язків з Росією [341]. Такий підхід свідчить про тактику замовчування найгостріших етнополітичних проблем, нівелювання їх значущості на тлі гіперболізації викликів з інших сфер життя.

Етнонаціональна політика Російської Федерації ставить перед собою такі цілі: а) зміцнення загальноросійської громадянської самосвідомості і духовної спільності багатонаціонального народу Російської Федерації (російської нації) ; б) збереження і розвиток етнокультурного різноманіття народів Росії; в) гармонізація національних і міжнаціональних (міжетнічних) відносин; г) забезпечення рівності прав і свобод людини і громадянина незалежно від раси, національності, мови, ставлення до релігії та інших обставин; д) успішна соціальна і культурна адаптація та інтеграція мігрантів.

У Стратегії державної національної політики зазначається, що ці цілі досягаються спільними діями суспільства і держави на основі конституційних принципів демократії та федералізму, принципів єдності, патріотизму та соціальної справедливості, стабільного і суверенного розвитку Росії, поваги національної гідності її громадян і є основою для вирішення довгострокових завдань державного будівництва, успішного розвитку країни в економічній, соціально-культурній та зовнішньополітичній сферах, забезпечення національної безпеки. В цілому досягнення завдань з формування політичної нації у поєднанні з підтримкою етнокультурного різноманіття, з гармонізацією міжетнічних відносин, із забезпеченням принципів рівності захисту прав та недискримінації, з інтеграцією мігрантів здатне забезпечити тривалу етнополітичну стабільність.

Так, слід відзначити низку завдань із забезпечення міжнаціонального миру і злагоди, гармонізації міжнаціональних (міжетнічних) відносин, що неодмінно сприятимуть етнополітичній стабілізації у випадку ефективної та послідовної реалізації. Зокрема, визначення як пріоритетних завдань у сфері державної національної політики Російської Федерації для державних і муніципальних органів питань, пов'язаних із підтриманням міжнаціонального миру і злагоди, гармонізацією міжнаціональних відносин, профілактикою виникнення конфліктних ситуацій, сприянням діалогу між представниками різних етнічних спільнот; формуванням в суспільстві середовища нетерпимості до пропагування та розповсюдження ідей екстремізму, ксенофобії, національної винятковості, спрямованих на підрив суспільно-політичної стабільності, національного миру та злагоди; вдосконаленням правових основ наукового та експертного забезпечення раннього запобігання міжнаціональним конфліктам, проявам агресивного націоналізму, масовим заворушенням, проявам екстремізму і тероризму; залученням етнокультурних та громадських об'єднань до діяльності з розвитку міжнаціонального діалогу, протидії екстремізму, національної та релігійної нетерпимості; запобіганням і припиненням діяльності, спрямованої на підрив безпеки держави, розпалювання расової, національної та релігійної ворожнечі, ненависті або ворожнечі; створенням державної та муніципальної систем моніторингу стану міжетнічних відносин та раннього запобігання конфліктним ситуаціям; інформаційною та правовою профілактикою недобросовісного використання етнічного чинника у виборчому процесі і в партійних програмах [341]. Однак більшість цих завдань потребує конкретизації в підзаконних актах, програмах федерального та місцевого значення. Наразі більшість із них має декларативний зміст.

Тим часом експерти вважають, що Росія залишається недемократичною, потенційно етнополітично нестабільною країною з високим рівнем ксенофобії та ізоляціоністських настроїв. Хоча етнополітичний конфлікт в Україні і протистояння з Заходом тимчасово відсунули на задній план традиційно важливу для російського суспільства міжнаціональну та міграційну проблематику: якщо в жовтні 2013 року було зафіксовано пік ксенофобських настроїв, - тоді гасло «Росія для росіян» підтримало 66% росіян, що було максимумом за всі роки, то на кінець 2014 року частка таких респондентів зменшилася до 54% [270, c. 5].

Хоча рівень етнічної неприязні щодо вихідців із південних республік знизився, зменшення негативу і агресії відбулося не за рахунок збільшення позитивного сприйняття, що могло б вказати на позитивну динаміку в сфері протидії ксенофобії, а за рахунок зростання байдужого ставлення та переорієнтації на зовнішнього ворога, а також соціально-економічні проблеми [100]. Незважаючи на зростання позитивних оцінок, готовність підтримати запровадження низки обмежень для мігрантів залишається практично на колишньому рівні: 64% респондентів вважають, що необхідно видворяти з Росії нелегальних мігрантів з країн ближнього зарубіжжя; 76% наполягають на жорсткій адміністративній політиці, яку слід проводити уряду РФ, щоб зменшити тиск приїжджих; лише 16% вважають, що іммігранти - позитивний фактор розвитку економіки Росії.

Соціологи перелічують низку факторів, через які рівень міжетнічної напруженості і нестабільності залишається високим: фактична нерівність російських регіонів, збереження системи негласного етнічного квотування посад в національних республіках, високий рівень злочинності в середовищі мігрантів, експансія радикального ісламу [100]. Таким чином, незважаючи на прийняття нової редакції Стратегії державної національної політики в 2012 році, етнополітична ситуація не зазнала позитивних змін і залишається стабільно напруженою і нестабільною в Російській Федерації.

Якби цей документ отримав політико-правове наповнення та забезпечив практичну реалізацію цілої низки, в цілому позитивних та етнополітично стабілізаційних намірів, декларацій та тенденцій, етнополітична ситуація в Російській Федерацію була б набагато сприятливішою, характеризувалася б зростанням рівня толерантності, зниженням рівня ксенофобії, злочинів на ґрунті расизму, локальних міжетнічних конфліктів. Наявність подібних викликів для етнополітичної безпеки і етнонаціональної політики визнає російська влада. Так, 30 березня 2015 року Рада при Президентові Російської Федерації з розвитку громадянського суспільства і прав людини провела спеціальне засідання на тему «Зростання радикалізму в суспільстві, як загроза правам людини».

У ході засідання виступили представники правоохоронних і наглядових органів, громадські діячі та експерти, які відзначили, що останнім часом у світі, і Росії зокрема, спостерігається зростання радикалізму, нестабільності, що проявляється в різних актах насильства аж до масових позасудових страт, бомбардувань мирного населення, політичних вбивств тощо. Члени Ради дійшли висновку, що серед причин зростання радикалізму потрібно виділити соціально-економічні [338], оскільки у суспільній думці поступово формується уявлення про те, що Росія увійшла в серйозну економічну кризу, почасти викликану зовнішніми причинами - міжнародною ізоляцією та санкціями. Зокрема, згідно з даними опитувань, 75% опитаних вважають, що в Росії настала криза, 60% респондентів незадоволені тим, що відбувається в країні, 58% вважають, що уряд не виконує свої соціальні зобов'язання. А як відомо з теорії етнополітології, погіршення соціально-економічної ситуації завжди каталізує негативну дію етнічного чиннику, провокуючи зростання міжетнічної напруженості, міжетнічних конфліктів, ксенофобії, расизму, що в свою чергу дестабілізує етнополітичну ситуацію в державі.

Також Рада з розвитку громадянського суспільства і прав людини виокремила наступні фактори, що сприяють зростанню радикалізму та нестабільності в російському суспільстві. По-перше, це недоліки у функціонуванні систем соціалізації та соціальної інтеграції, які повинні бути засновані не на міфах і фальсифікації, а на громадянському вихованні, укоріненні в суспільстві морально виправданих уявлень про патріотизм, соціальну справедливість, солідарність та демократію. По-друге, це недостатня популярність та впливовість діалогових майданчиків, покликаних забезпечувати відкрите обговорення актуальних проблем, що постали перед країною. По-третє, радикалізму і нестабільності в Росії сприяє той факт, що діяльність правоохоронних органів у сфері протидії екстремізму все частіше орієнтована на розслідування протизаконних публічних закликів, і все рідше - на розслідування насильницьких злочинів.

Експерти відзначили, що хоча публічні заклики, безперечно, також можуть становити значну небезпеку, однак на практиці нерідко переслідуються особи, які вчинили незначні злочини, а іноді і зовсім невинні, що відволікає сили від розслідування насильницьких злочинів екстремістського характеру. Наприклад, до кримінальної відповідальності за екстремізм скоріше притягується особа, що публічно ставить під сумнів належність Криму до РФ, ніж скін-хед за расистський злочин (побиття, пограбування іноземця).

Характерно, що Рада з розвитку громадянського суспільства і прав людини хоч і частково, але визнала, що за генерування радикалізму, етнічного екстремізму та етнополітичної нестабільності відповідальність слід покладати на внутрішню етнонаціональну політику Російської Федерації. Зокрема, серед факторів, що призводять до зростання радикалізму в російському суспільстві було названо пропагандистський ухил і агресивну тональність значної частини політичних і новинних програм російських телеканалів.

Рада вказала на серйозну проблему тиражування нетолерантності, адже однією з найважливіших настанов пропагандистської кампанії в ЗМІ є подання відкритих опонентів влади як «націонал-зрадників», «п'ятої колони», «іноземних агентів». При цьому діалогові форми програм або повністю ігноруються, або імітуються. Спроби вибудовування змістовного діалогу щодо реальних проблем Російської Федерації, її майбутнього, наштовхуються на взаємну словесну агресію, непримиренність, радикалізм. Експерти наголосили, що навіть такі відомі опозиціонери, як О. Солженіцин та А. Сахаров також стають об'єктами дискредитації з боку офіційних ЗМІ через критику внутрішньої і зовнішньої політики тодішньої влади, яка нині звеличується та абсолютизується [300]. Зростання рівня агресії, нетолерантності, негативних установок, несприйняття інших точок зору, відмінних від офіційної позиції, - всі ці тенденції є наслідками пропаганди. Вони наразі постають серйозними дестабілізаційними факторами в РФ.

Крім того, Рада з розвитку громадянського суспільства і прав людини, справедливо відзначила внесок у зростання радикалізму та нестабільності участі російських громадян у збройних конфліктах на території іноземних держав, які потім повертаються зі зброєю, спотвореними уявленнями про мирне життя. Звичайно, при цьому було наголошено на «мирних зусиллях російського керівництва щодо врегулювання збройних конфліктів в інших країнах, які повинні бути підтримані активною роботою правоохоронних з запобігання так званого «найманства» (залучення російських громадян у військові конфлікти) « [338].

Однак так звані «мирні зусилля» щодо врегулювання конфліктів не поділяються і не підтримуються більшістю інших держав світу, оскільки є насправді технологією «примушення до миру» сусідніх пострадянських держав за допомогою війни та зброї. Так, згідно з дослідженням Pew Research Center ні Росія, ні російська влада не мають довіри чи підтримки за межами РФ. В середньому лише 30% населення Землі ставляться до Росії прихильно, але лише 24% людей у світі схвалюють дії і методи російської влади. Найгірше ставлення до Росії висловлюють респонденти у Польщі та Йорданії - по 80%, антиросійські настрої панують також в Ізраїлі - 74%, Японії - 73%, Німеччині - 70% та Франції - 70%. Найпалкіше діяльність Росії підтримують у В'єтнамі - 75%, Гані - 56%, Китаї - 51%, Філіппінах - 44%, проте й в цих країнах також 44% опитаних ставляться до Росії і негативно [450]. Що ж стосується України, то антиросійські настрої висловлюють 72% респондентів, лише 21% позитивно ставляться до РФ.

Попри суперечливість вищезгаданого засідання Ради з розвитку громадянського суспільства і прав людини, змісту висловлювань, нею були підготовлені рекомендації, що сприяють зменшенню рівня радикалізму та стабілізації політичної, в тому числі етнополітичної ситуації. По-перше, було наголошено на необхідності створити умови для широкого політичного діалогу (вільного обміну думками) з усіх найбільш гострих питань економічного та суспільно-політичного розвитку країни, який виключатиме взаємні звинувачення та політичні ярлики.

По-друге, Рада рекомендувала державним засобам масової інформації переглянути формати основних політичних та інформаційних програм з метою усунення конфронтаційної атмосфери в медійному просторі, посилення діалогових складових, створення можливостей для вільного і спокійного, аргументованого і шанобливого обміну думками. Адже домінування ненависті і ворожнечі в суспільному житті підриває основи демократичної правової держави та дестабілізує етнополітичну ситуацію. Експерти вважають, що представлення країни як «фортеці в осаді» і постійний пошук внутрішніх ворогів, каталізація нетерпимості призводить до зростання насильства на всіх рівнях життя.

Рада також звернулася до Ради безпеки Російської Федерації, МВС Росії, Слідчого комітету РФ та Генеральної прокуратури РФ з проханням провести перевірку повідомлень засобів масової інформації про факти вербування громадян для участі у збройних конфліктах за межами Росії, а також про випадки пропаганди війни та застосування насильства для вирішення політичних, етнічних або цивілізаційних проблем. Таким чином у Російській Федерації офіційно визнали, що вербування російських громадян для участі у збройних конфліктах за кордоном становить реальну загрозу національній безпеці, зокрема стабільності [300].

Цими важливими офіційними документами Російська Федерація фактично визнала наявність серйозних проблеми зі забезпеченням стабільності недемократичними, неправовими методами, які, стримуючи соціальні, етнічні, культурні прояви розвитку російського суспільства, лише посилюють протестні настрої. Це дає підстави стверджувати, що діяльність з інспірування та підтримки етнополітичної стабільності за кордоном, по суті, стає фактором нестабільності в самій Російській Федерації.

Характерно, що Рада з розвитку громадянського суспільства і прав людини також рекомендувала органам державної влади суб'єктів Російської Федерації, органам місцевого самоврядування виключили надалі практику необґрунтованих відмов у погодженні проведення публічних заходів населенням, оскільки така практика лише сприяє радикалізації протестних настроїв та суспільній нестабільності. Адже в сучасній Росії будь-яка протестна активність громадян розглядається як загроза стабільності, миру і жорстко придушується правоохоронними органами.

У РФ настільки побоюються протестної активності та стихійних виступів, що вирішили авто- й велопробіги прирівняти до демонстрацій, а намети в громадських місцях - до пікетів, що потребують узгодження з владою. Зокрема урядова комісія з законопроектної діяльності схвалила розроблений МВС РФ законопроект, який прирівнює до публічних заходів групові пересування на будь-яких транспортних засобах, а також встановлення наметів у громадських місцях. Документ пропонує вважати демонстраціями групові пересування на будь-яких транспортних засобах, якщо під час них передбачається «організоване публічне висловлення суспільних настроїв» і використання плакатів, транспарантів та «інших засобів наочної агітації» [52]. В пояснювальній записці до законопроекту пробіги та наметові містечка названі новою формою протесних акцій.

В. Таран справедливо наголошує, що з соціологічної точки зору стабільність - не синонім незмінності, нерухливості соціальних, політичних систем і відносин, як її тлумачать у Російські Федерації. У суспільстві така нерухомість є, як правило, не ознакою стабільності, а ознакою застою, що рано чи пізно веде до нестійкості, соціальної напруги і врешті до нестабільності [347, c. 90]. Якщо застосувати теорію соціальної нестабільності В. Тарана до досвіду Російської Федерації з забезпечення соціальної, політичної, етнополітичної стабільності, то можна помітити, що в державі спостерігаються елементи системної деградації. Виходячи з цих міркувань, припускаємо, що етнополітична система Російської Федерації перебуває у стані застою, забезпечуючи статичну стабільність будь-якою ціною: для неї характерні відсутність серйозних зрушень у політичному житті, «згортання» політичної та ідеологічної критики, відсутність реформаторських ініціатив і ротації керівного складу кадрів на всіх рівнях управлінської діяльності, стагнація економіки, падіння темпів зростання національного доходу, падіння продуктивності праці, поступове зниження рівня життя переважної частини громадян, посилення еміграційних тенденцій. Не випадково нечисленна політична опозиція Російської Федерації проводить мітинги під гаслами «За змінюваність влади» (Москва, 21 вересня 2015), намагаючись вивести країну зі стану статичної стабільності та домогтися ротації влади.

Таким чином у Російській Федерації спостерігається амбівалентна ситуація з забезпеченням стабільності. На тлі демократичних норм власного законодавства зі забезпечення етнополітичної стабільності, країна жорстко придушує нестабільність всередині та використовує останню як політичну технологію тиску на інші держави та світову спільноту.

Висновки до розділу 5

Особливості забезпечення етнополітичної стабільності у національній безпеці та етнонаціональній політиці Молдови, Грузії, України зумовлені таким чинником етнополітичної нестабільності, як етнополітичний конфлікт (у замороженій стадії або стадії ескалації), що супроводжується сецесією територій, зовнішнім військовим втручанням. Причому зовнішнім чинником дестабілізації виступає Російська Федерація. Однак досі не у всіх державах це знайшло відображення у змінах до законодавства та політиці безпеки.

Євроінтеграційні реформи в Україні, Грузії та Молдові відбуваються у схожих політичних, економічних, соціальних умовах і позитивно впливають на стабілізацію. Держави покладаються не лише на міжнародну підтримку, а й вживають превентивних заходів, самостійно нейтралізуючи фактори етнополітичної дестабілізації, які мають зовнішнє походження. Модель етнополітичної стабільності Грузії, України, Молдови можна визначити як динамічну, горизонтальну автономну, гнучку, характерну для поліетнічних демократичних держав.

Накопичений у Молдові та Грузії досвід урегулювання етнополітичного конфлікту, реінтеграції територій, інституційного та правового супроводу цих процесів, механізми забезпечення етнополітичної безпеки та етнополітичної стабільності доцільно запозичити й використати для стабілізації етнополітичної ситуації в Україні. Політика реінтеграції повинна стати невід'ємною складовою державної етнонаціональної політики. Реінтеграція невизнаних сепаратистських утворень та анексованого півострову - одне з головних завдань внутрішньої політики України, що прагне зберегти територіальну цілісність, і важлива передумова досягнення етнополітичної стабільності держави.

В ході етнополітичного конфлікту Україна суттєво переглянула правове забезпечення та практичне наповнення політики безпеки та стабільності, зокрема етнополітичної. Стратегія національної безпеки України 2015 р. більше концентрується на протидії зовнішнім небезпекам та викликам етнополітичній стабільності, на відміну від попередніх редакцій, які концентрувалися на внутрішніх загрозах. Аналіз окремих точкових заходів посилення інформаційної підсистеми національної безпеки, зокрема протидії пропаганді й дезінформації, засвідчив, що саме виклики інформаційної сфери сформували ґрунт для етнополітичної дестабілізації, сепаратизації та анексії територій. Наразі держава потребує створення сучасної й ефективної системи забезпечення національної безпеки, яка комплексно враховує дестабілізаційну дію етнополітичних чинників, що використовуються у гібридній війні проти України.

Російська Федерація на нинішньому етапі розвитку є головним джерелом етнополітичної нестабільності на пострадянському просторі. Держава заохочує сепаратистські рухи, підтримує відцентрові тенденції у пострадянських країнах з метою утримання їх під своїм геополітичним контролем та недопущення їх інтеграції в ЄС і НАТО. При цьому жорстко стабілізується ситуація всередині країни, придушуються будь-які прояви політичної та етнополітичної нестабільності, в тому числі за допомогою недемократичних механізмів та застосування сили. Роль громадянського суспільства в ініціюванні суспільно-політичних трансформацій у Російській Федерації мінімальна, основні зміни ініціюються та санкціонуються владою, функції держави, особливо правоохоронних органів, гіпертрофовані.

Етнополітичну стабільність РФ можна класифікувати як статичну, негнучку, вертикальну мобілізаційну. Така модель стабільності гальмує гармонійний розвиток держави і суспільства, спричиняє відтік інтелектуалів, опозиції, призводить до накопичення невдоволення, до етнополітичної і соціальної мобілізації.

РОЗДІЛ 6. ЕТНОПОЛІТИЧНА НЕСТАБІЛЬНІСТЬ В УКРАЇНІ: ОСНОВНІ ЧИННИКИ ТА МЕХАНІЗМИ ПРОТИДІЇ

6.1. Етнічний конфлікт як основний чинник етнополітичної нестабільності в Україні

Етнічний конфлікт належить до головних причин порушення етнополітичної стабільності на локальному, державному, регіональному рівні - залежно від його масштабів, кількості учасників та особливостей перебігу. Попри те, що в політології, етнополітології зокрема, та суміжних науках спостерігається нагромадження термінів, якими позначають подібні конфлікти, під етнічним конфліктом розумітимемо будь-який конфлікт за участю етнічного чиннику. Як зауважують науковці, у вітчизняній і навіть західній етнополітології досі не вироблено універсальної дефініції, якою б позначалися суперечності і конфлікти у сфері етнонаціональних відносин, тому найбільш вживаним щодо них є означення «етнічний», «етнополітичний», «міжетнічний», «міжнаціональний», «конфлікт за участю етнічного фактора», які застосовуються для аналізу конфліктних ситуацій, пов'язаних із етнічністю, та змісту, який вкладають у ці поняття [282, c. 5].

Аналіз напрацювань у сфері етноконфліктології засвідчив, що найбільш вдалою є конкретизація термінологічного апарату, запропонована В. Євтухом. Дослідник підкреслює, що в науковій літературі та у практиці законодавчого і виконавчого регулювання етнонаціонального розвитку поліетнічного суспільства найчастіше вживається термін «етнічний конфлікт», водночас надаючи перевагу поняттю «міжетнічний конфлікт» [124, c. 3]. В. Євтух пропонує розглядати кореляцію між ними на рівні «загального - конкретного», рекомендуючи застосовувати термін «етнічний конфлікт» тоді, коли відбувається розгляд конфліктної ситуації, пов'язаної з етнічністю в загальному, адже термін «міжетнічний конфлікт» вимагає уточнення (конкретизації) етнічних учасників, тобто представників тих чи інших спільнот.

Враховуючи те, що етноконфліктологія є окремою галуззю етнополітології, рівень розробки цієї проблематики слід охарактеризувати як високий. На теренах вітчизняної науки слід відзначити доробок О. Антонюка, Є. Головахи, В. Євтуха, О. Картунова, А. Кіссе, В. Котигоренка, О. Кривицької, І. Кресіної, О. Маруховської, О. Майбороди, Л. Нагорної, О. Нельги, М. Обушного, М. Панчука, Г. Перепелиці, С. Римаренка, Ю. Римаренка, В. Ребкала, Л. Шкляра, М. Шульги. Незважаючи на те, що науковці послуговуються різними термінами для позначення етнічного конфлікту, предметом нашого дослідження буде не пошук найбільш вдалого визначення цього феномену, а вивчення його впливу на етнополітичну стабільність. Як вітчизняні, так і закордонні науковці одностайні, відзначаючи дестабілізаційні характеристики етнічного конфлікту. За визначенням В. Тішкова етнічний конфлікт - це «конфлікт з певним рівнем організованої політичної дії, громадських рухів, масових заворушень, сепаратистських виступів і навіть громадянської війни, в яких протистояння відбувається по лінії етнічної спільноти» [353, c. 104]. Сепаратистські виступи, протести з елементами насильства та руйнувань, спалахи внутрішньої війни не є тотожними стану стабільності етнополітичної системи держави.

В. Євтух визначає міжетнічний конфлікт як специфічну ситуацію у стосунках між етнічними спільнотами, її частинами або окремими представниками, змістом якої є змагання за відповідні ніші у суспільному житті поліетнічної країни, у ході якого відбувається протиставлення інтересів і застосування будь-яких засобів для їх реалізації та утвердження стійких позицій своєї етнічності в етнонаціональній структурі суспільства проживання [124, c. 3]. Саме протиставлення інтересів етнічними спільнотами зі застосуванням найрізноманітнішого арсеналу засобів для утвердження своєї позиції дестабілізує етнополітичну систему, негативно позначаючись на стані етнонаціональних відносин у державі.

Зауважимо, що рівень дестабілізації етнополітичної ситуації прямо залежить від форми (стадії) перебігу етнічного конфлікту. В латентній формі етнічний конфлікт, що зароджується, може жодним чином не позначатися на міжетнічній взаємодії та не порушувати етнополітичну стабільність. Якщо проаналізувати як приклад етнополітичний конфлікт на Сході України, що завершився сепаратизацією окремих частин Донецької та Луганської областей та формуванням на їх території невизнаних республік ДНР та ЛНР, його латентна стадії виглядатиме, на перший погляд, короткою і датуватиметься листопадом 2013 року - квітнем 2014 року. Саме тоді населення Півдня та Сходу України висловлювало невдоволення Революцією гідності, протестами проти євроінтеграції в Києві. Євромайдан отримав чітке засудження на територіях нинішніх ЛНР та ДНР, де ширились стереотипи про збитковість євроінтеграції для України, її негативний вплив на економіку держави та добробут громадян [20, c. 315].

Однак латентна (прихована) стадія цього етнополітичного конфлікту (означимо його цим терміном, адже до протистояння від самого початку долучилася сусідня держава - Російська Федерація) розпочалася задовго до 2013 року. Передумови конфлікту були сформовані одразу після виходу України зі складу СРСР. Більшість населення Сходу України не ідентифікувало себе як представників української політичної нації, зберігаючи пострадянську ідентичність; чинило опір використанню державної мови, утвердженню національної ідентичності. В межах державної етнонаціональної політики не вдалося сформувати українську політичну націю на Сході держави та в Автономній Республіці Крим. Тому конфлікт вже кілька разів переходив у відкриту стадію на тих етапах державного розвитку, на яких владу в Україні перебирали в свої руки націоналістичні проукраїнські політичні сили.

Вперше, в листопаді 2004 року, під час Помаранчевої революції серед населення південно-східного регіону держави також поширилися сепаратистські настрої, які оформилися в спробу сецесії регіону на знак незгоди з переголосуванням другого туру виборів та майбутнім президентством опозиційного націоналістичного кандидата - В. Ющенка. 28 листопада 2004 року у м. Сєвєродонецьк відбувся з'їзд депутатів усіх рівнів, на якому було прийнято рішення провести Всеукраїнський референдум щодо створення Південно-Східної Автономної Республіки. Депутати Луганської обласної ради звернулися до Президента РФ із проханням про визнання Росією створюваної республіки. Однак тоді етнополітичний конфлікт вдалося врегулювати на самому початку відкритої стадії мирними засобами - шляхом поступок регіону та переговорів.

Як зауважує А. Кіссе, на прихованій стадії перебігу етнічного конфлікту в поліетнічній державі відносини між представниками етнічних груп можуть виглядати нормальними, тому нічого або дуже мало робиться для запобігання конфлікту [164, c. 84]. Головними ознаками зародження конфлікту дослідник називає підвищену увагу однієї з етнічних груп до мови, традицій, символіки. Як свідчить аналіз цієї класифікації, безпосередньо дестабілізаційний вплив міжетнічний конфлікт чинить не на прихованій, а на відкритій стадії та наступній стадії - ескалації. Відкрита стадія міжетнічного конфлікту супроводжується сутичками конфліктуючих сторін, звинуваченнями влади, протестними акціями, провокаціями, які порушують етнополітичну стабільність.

У 2014 році етнополітичний конфлікт на Південному Сході України, який висловив незгоду з ротацією влади в Києві, знову перейшов у відкриту стадію розвитку. Наприкінці лютого Верховна Рада усунула Президента, який представляв інтереси Сходу на загальнонаціональному рівні, від виконання повноважень глави держави, а також призначила дострокові вибори глави держави на 25 травня 2014 року. У відповідній постанові парламент мотивував це рішення тим, що «Президент України самоусунувся від виконання конституційних повноважень, що загрожує керованості держави, територіальній цілісності і суверенітету України, масовому порушенню прав і свобод громадян» [275].

Важливою ознакою переходу конфлікту з латентної стадії у відкриту слід вважати прояви етнічного невдоволення. На Сході України вони оформилися в конкретні дестабілізаційні прояви лише наприкінці березня - на початку квітня 2014 року після анексії Автономної Республіки Крим Російською Федерацією. Тисячі учасників взяли участь у проросійських мітингах у Донецьку, Луганську, Харкові та інших містах Сходу України, наголошуючи на невизнанні влади Києва. Радикально налаштовані протестувальники відкрито вимагали приєднання цих регіонів до Росії, більш помірковані - федералізації. Ці мітинги відбувалися під символікою Російської Федерації, у них брали участь російські спецпризначенці, що вказувало на причетність сусідньої держави до їх організації. Я. Техау, директор Європейського відділення Центру Карнегі наголосив, що російська меншість, яка є більшістю на Сході України, ніколи не відчувала утисків, порушення своїх мовних прав, тому привід для протестів виглядає дуже штучним, нав'язаним ззовні. За словами експерта, події на Сході - це диригований рух проросійських протестувальників, за яким стоїть Москва, спрямований на поділ країни та підрив української державності [330]. Ще на початку відкритої стадії конфлікту експерти помітили, що визначальним у його ескалації є роль зовнішнього фактора, а не внутрішні чинники етнічного невдоволення.

Перехід до третьої стадії - ескалації розпочався після захоплення влади та проголошення невизнаних республік - ДНР та ЛНР у квітні 2014 року. Саме ця стадія характеризується найбільш широкомасштабними дестабілізаційними проявами. Як зазначає А. Кіссе, конфлікт може виникнути як збройне повстання меншості проти центру або як війна між етнічними групами в межах держави, які можуть спиратися на підтримку з-за кордону [164, c. 86]. Неконтрольованість конфлікту є його головною ознакою перебігу на цій стадії. Можливі теракти, руйнування інфраструктури, вбивства за етнічною ознакою, етнічні чистки. Однак перехід етнічного конфлікту у стадію ескалації можливий лише тоді, якщо заходи, вжиті на попередніх етапах не дали очікуваних результатів.

Зауважимо, що влада практично не вживала заходів запобігання до моменту переходу конфлікту на Сході України в стадію ескалації. Правоохоронні органи майже не реагували на незаконні дії під час проросійських мітингів - захоплення адмінбудівель, формування самопроголошених органів влади, знищення української символіки та заміни її на російську. Жодних заходів протидії етнополітичній дестабілізації в регіоні не було вжити також тому, що Київ недостатньою мірою контролював Схід та Південь України після ротації влади. Місцева влада, силові структури та правоохоронні органи були на боці сепаратистів або симпатизували сепаратистським, проросійським настроям, а тому відмовлялися виконувати доручення центру.

Зупинити конфлікт на відкритій стадії не вдалося. Самопроголошена влада ЛНР та ДНР ініціювала проведення місцевих референдумів про відокремлення областей від України з подальшим приєднанням до Російської Федерації. Київ відповів силовою протидією сепаратизму - 13 квітня 2014 року в Донецькій області розпочалася Антитерористична операція з залученням Збройних Сил України. Між Україною та невизнаними самопроголошеними утвореннями розпочалася військові дії. Україна оголосила часткову мобілізацію до Збройних Сил, сепаратистські угрупування залучилися збройною, фінансовою, інформаційною підтримкою Російської Федерації, яка також поповнювала їх лави російськими військовими та проводила обстріли української території. Стадія ескалації конфлікту триває й досі, перетворивши частину території Донбасу на неконтрольовану (навіть самопроголошеною владою) зону етнополітичної нестабільності, в якій точаться військові дії.

В. Євтух пропонує іншу структуру міжетнічного конфлікту, внутрішню: етнічне дистанціювання; етнічна неприязнь; етнічна ворожість; етнічна напруга; етнічна конфронтація; · етнічний антагонізм [124, c. 14]. Етнічне дистанціювання (протиставлення однієї спільноти іншій) закладає основи майбутнього конфлікту, однак вираженими дестабілізаційними ознаками характеризуються усі наступні стадії. І всі вони також присутні в етнополітичному конфлікті на Південному Сході України 2013 - 2015 років. В основі етнічної неприязні - несприйняття людей з іншою культурою, ментальністю, що базується на системі етнічних стереотипів, в більшості випадків негативних. Стереотипи формуються за допомогою інформації, що складається із знань, одержаних в результаті контактів, спілкування з представниками інших етнічностей, із ЗМІ.

Російська Федерація, що бере участь в етнополітичному конфлікті і має великий вплив на його учасників - населення самопроголошених республік - належить до авторитарних режимів, які унеможливлюють функціонування вільних ЗМІ. Авторитарний режим РФ використав ЗМІ у конфлікті як механізм для поширення на Сході та Півдні України пропаганди та негативних стереотипів про українську владу, українську армію, про європейський шлях розвитку України. З російських телеканалів населення Сходу залякувалося (тиражувалися міфи про вбивства дітей, мирних громадян українськими «карателями», Правим сектором), не мало можливості отримувати об'єктивну інформацію. Сепаратисти, в першу чергу, намагалися відрізати підконтрольні їм території від інформації з Києва (телебачення, інтернету).

Циркулювання подібної інформації провокує етнічну ворожість, яка має чітко окреслений об'єкт, на котрому акцентується негативне ставлення, що формується цілеспрямовано також через засоби інформації. У випадку конфлікту на Сході України - через ЗМІ Російської Федерації та місцеві періодичні видання, на зразок газети «Новоросія». Щоб захиститися від агресивної інформаційної політики Росії та невизнаних ДНР та ЛНР правоохоронним органам та органам, що здійснюють реєстрацію ЗМІ, довелося вдатися до заходів очищення вітчизняного інформаційного простору від сепаратизму. Так, на території України було заборонено трансляцію російських каналів (Россия-24, Россия-1, НТВ, ТНТ, Life News, Russia Today та ін.), скасовано реєстрацію друкованих ЗМІ (Новороссийский курьер, Русский мир Украины, Русская культура Украины, Красная звезда та ін.) та заблоковано доступ із території України до низки сайтів, що поширюють ідеї сепаратизму.

Наступною стадією етнічного конфлікту є етнічна конфронтація, яка реалізується у протиставленні інтересів однієї етнічної спільноти інтересам іншої, або ж на рівні більшості і меншості, та намаганні задовольнити свої інтереси, нав'язуючи іншій стороні свій сценарій розвитку подій. На цій стадії сторони не схильні до пошуку компромісу, вони укріплюють свої позиції та самоорганізовуються. Як зауважує В. Євтух, якщо інші компоненти (стадії) міжетнічного конфлікту мають переважно стихійний характер, то для етнічної конфронтації все помітнішою стає організованість (керованість з боку лідерів етнічних рухів) цих процесів. Для цієї стадії також характерні дестабілізаційні прояви, адже взаємодія сторін ускладнюється суперечностями, відсутністю діалогу та непрогнозованими кроками. У випадку конфлікту на Сході України влада Києва обґрунтовано відмовилася від визнання самопроголошених республік та налагодження взаємодії.