Політико-правові засади етнополітичної стабільності держави в умовах глобальних викликів

у зовнішньополітичній сфері (посягання на державний суверенітет України та її територіальну цілісність, територіальні претензії (до яких слід віднести й претензії етнічного характеру) з боку інших держав; спроби втручання у внутрішні справи України з боку інших держав; воєнно-політична нестабільність, регіональні та локальні війни (конфлікти) в різних регіонах світу, насамперед поблизу кордонів України) ;

у сфері державної безпеки (прояви сепаратизму, намагання автономізації за етнічною ознакою окремих регіонів України) ;

у воєнній сфері та сфері безпеки державного кордону України (недостатня ефективність структур і механізмів забезпечення міжнародної безпеки та глобальної стабільності; нелегальна міграція; можливість втягування України в регіональні збройні конфлікти чи у протистояння з іншими державами) ;

у внутрішньополітичній сфері (можливість виникнення конфліктів у сфері міжетнічних і міжконфесійних відносин, радикалізації та проявів екстремізму в діяльності деяких об'єднань національних меншин та релігійних громад; загроза проявів сепаратизму в окремих регіонах України) [136].

Наявність такої кількості загроз за участю етнічного чиннику, посилена увага до них в профільному безпековому законі вказують на визначальну роль етнополітичної стабільності в забезпеченні національної безпеки України. Стабільність постає метою ефективної політики національної безпеки. Незважаючи на демократичну етнонаціональну політику держави протягом усіх років незалежності, для України актуальними залишаються етнокультурний розкол за етнорегіональним принципом, сепаратизм, мовний конфлікт, процеси політизації етнічності в середовищі окремих національних меншин та інші дестабілізаційні чинники [125, c. 93]. Серед яких наразі головним є російсько-український етнополітичний конфлікт. Тому Закон України «Про основи національної безпеки України» зобов'язує державні органи влади зосереджувати увагу на прогнозуванні, своєчасному виявленні, попередженні і нейтралізації зовнішніх і внутрішніх загроз національній безпеці, у тому числі на зміцненні законності і правопорядку та збереженні соціально-політичної стабільності суспільства.

Основні напрями державної безпекової політики містять елементи політичної стабільності загалом та етнополітичної зокрема. Так, у внутрішньополітичній сфері державна політика з питань національної безпеки передбачає забезпечення політичної стабільності, громадянського миру та взаєморозуміння в суспільстві, запобігання проявам екстремізму; забезпечення міжконфесійної стабільності та запобігання конфліктним загостренням на релігійній основі, недопущення протистояння різних церков, у тому числі щодо розподілу сфер впливу на території України.

Звернемо увагу на те, що серед напрямів політики національної безпеки, в ст. 8 вперше з'являється нова для українського законодавства термінологічна категорія - етнонаціональна стабільність, що є синонімом етнополітичної стабільності. Адже ст. 8 Закону серед основних напрямів державної політики з питань національної безпеки у внутрішній сфері визначає формування і вдосконалення політико-правових, соціально-економічних та духовно-культурних засад етнонаціональної стабільності, відпрацювання ефективних механізмів узгодження інтересів етнічних спільнот та розв'язання міжнаціональних суперечностей.

Незважаючи на те, що нормативно-правовий акт не розкриває змісту етнонаціональної стабільності повною мірою, узгодження інтересів етноспільнот та запобігання конфліктам за участю етнічного чиннику є однією з головних умов забезпечення етнополітичної стабільності в Україні. Як свідчить аналіз науково-теоретичного доробку, етнонаціональна стабільність є тотожним явищем етнополітичній стабільності. Тож, з упевненістю можна стверджувати, що Закон України «Про основи національної безпеки України» містить поняття етнополітичної стабільності та окреслює головні механізми її формування та підтримання.

На вирішальну роль стабільності в забезпеченні національної безпеки також вказує система механізмів протидії дестабілізаційним чинникам, яку формує головний безпековий Закон. Зокрема, до основних функцій суб'єктів забезпечення національної безпеки належать постійний моніторинг впливу на національну безпеку процесів, що відбуваються в політичній, соціальній сферах, релігійному середовищі, міжетнічних стосунках; прогнозування змін, що відбуваються в них, та потенційних загроз національній безпеці; прогнозування, виявлення та оцінка можливих загроз, дестабілізаційних чинників і конфліктів, причин їх виникнення та наслідків прояву; запобігання та усунення впливу загроз і дестабілізаційних чинників на національні інтереси; локалізація, деескалація та врегулювання конфліктів і ліквідація їх наслідків або впливу дестабілізаційних чинників (ст. 10). Отже, діяльність суб'єктів органів державної влади з забезпечення національної безпеки зосереджується переважно на запобіганні та протидії дестабілізаційним чинникам, в тому числі в етнополітичній сфері. До категорії дестабілізаційних чинників можна віднести будь-яку загрозу національній безпеці. Дестабілізаційні чинники загрожують стабільності, а отже і національній безпеці, яка, як зазначалося раніше, в нормативно-правому акті розглядається як синонім стабільності.

У 2015 році Закон України «Про основи національної безпеки України» під тиском етнополітичних реалій було удосконалено, адже Україна постала перед принципово новими загрозами державності, національній безпеці, суверенітету та територіальній цілісності - проявами сепаратизму, зовнішньої агресії, гібридної війни, формуванням незаконних сепаратистських утворень - Донецької та Луганської народних республік на Південному Сході України, анексією окремих регіонів України за участі національних меншин, які компактно проживають на їх території, дестабілізацією етнополітичної ситуації, зовнішнім економічним, політичним, військовим тиском. Як зауважують учені, всі ці виклики етнополітичної сфери не мали відображення в профільному законі сфери національної безпеки, тому суб'єкти забезпечення національної безпеки України не могли гнучко та оперативно реагувати на них. Зокрема, Закон одним з основних напрямів державної політики з питань національної безпеки України визначав збереження стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, що не відповідало ні реаліям, ні очікуванням українського суспільства [268, c. 105]. Це при тому, що Російська Федерація вдалася до військової агресії проти України, що завершилася анексією частини території України - Автономної Республіки Крим, сепаратизацією територій Донецької та Луганської областей. О. Фролова навіть припускає, що Російська Федерація в Україні відпрацьовує різноманітні технології суспільно-політичної дестабілізації, які потім будуть використовуватися в інших державах [374, c. 23]. Тому осучаснення головного безпекового закону стало головною вимогою адаптації системи забезпечення національної безпеки до етнополітичних реалій.

Утім, нинішня оновлена редакція головного безпекового закону все ж не відображає реальних загроз національній безпеці України, зокрема в частині протидії етнополітичній нестабільності та застосуванню політичних технологій етнополітичної дестабілізації, як і не містить ефективних механізмів протидії їм. Цю прогалину заповнює Стратегія національної безпеки України, прийнята в 2015 році. Документ передбачає подальше комплексне вдосконалення законодавства з питань національної безпеки і оборони України, зокрема прийняття Закону України про внесення змін до Закону України «Про основи національної безпеки України» (нової редакції).

Попередня редакція Стратегії національної безпеки України під назвою «Україна у світі, що змінюється», попри її неактуальність у нинішній етнополітичній ситуації, чимало уваги приділяла забезпеченню стабільності. В загальних положеннях документу зазначалося, що на тлі посилення загроз і зростання нестабільності у світі постають нові виклики міжнародній безпеці у багатьох сферах. Ці та інші чинники перешкоджають розв'язанню нагальних проблем суспільного розвитку, сприяють політичній радикалізації, призводять до зростання екстремістських настроїв і рухів, що у стратегічній перспективі може створити реальну загрозу національному суверенітету і територіальній цілісності України [343]. Слушність цих прогнозів підтвердив перебіг етнополітичних подій в Україні. Мирні політичні протести на підтримку євроінтеграції в 2014 році переросли в масштабний внутрішньо- і зовнішньополітичний конфлікт, який вперше за всі роки незалежності повністю дестабілізував ситуацію в державі [97, c. 33]. Серйозну загрозу національній безпеці України одразу ж визнали політики всередині держави та міжнародні спостерігачі ззовні, закликаючи українську владу нейтралізувати дестабілізаційні чинники, задовольнивши вимоги протестуючих.

У попередній редакції Стратегії національної безпеки України стверджувалося, що реалізація нагальних завдань політики національної безпеки потребує забезпечення суспільно-політичної стабільності в державі саме на основі демократичних цінностей. Політико-правовий документ навіть виокремлював галузі стратегічної стабільності, підкреслюючи ключову роль стабільності в забезпеченні національної безпеки держави. Однак етнополітичні події 2014 - 2015 років засвідчили, що суб'єкти національної безпеки не впоралися з виконанням покладених на них функцій, не запобігши перетворенню дестабілізаційних чинників з потенційних загроз на реальні, які порушили політичну стабільність у державі.

Стратегія національної безпеки, затверджена Указом Президента України № 389/2012 від 8 червня 2012 року, не узгоджувалася з поточними етнополітичними подіями, не передбачала механізмів взаємодії з ними. Чинний протягом 2014 року та першої половини 2015 року стратегічний документ у сфері забезпечення національної безпеки взагалі втратив актуальність, оскільки не враховував такі принципові речі, як анексію Росією АР Крим і Севастополя, неприховану підтримку квазідержавних терористичних утворень «ДНР» і «ЛНР», ведення інформаційної, економічної, енергетичної воєн проти України, - зазначає О. Резнікова [298, c. 12].

Україна потребує створення сучасної й ефективної системи забезпечення національної безпеки, яка враховує дестабілізаційну дію етнополітичних чинників, що використовуються у гібридній війні проти України. Стратегія національної безпеки України потребувала актуалізації не лише тому, що не відповідала умовам безпекового середовища та потребам держави на сучасному етапі, а й вимогам законодавства (статті 9 і 10 Закону України «Про основи національної безпеки України»), які передбачають періодичне уточнення Стратегії з огляду на актуальний стан національної й міжнародної безпеки, а також нові пріоритети державної політики, - переконана О. Резнікова.

Тому Президент України П. Порошенко доручив у найкоротший термін підготувати проект нової Стратегії національної безпеки країни. Спільним недоліком усіх попередніх стратегічних документів у питаннях національної безпеки був їхній відверто декларативний характер, - констатує А. Потіха [278].

Чинну редакцію Стратегії національної безпеки України було затверджено Указом Президента України №287/2015 від 26. 05. 2015. Документ не має окремої, спеціальної назви на відміну від своїх попередників. Стратегія національної безпеки характеризує безпекове середовище України як дуже нестабільне, точно і адекватно висвітлюючи загрози: «Прагнучи перешкодити волі Українського народу до європейського майбутнього, Росія окупувала частину території України - Автономну Республіку Крим і місто Севастополь, розв'язала воєнну агресію на Сході України та намагається зруйнувати єдність демократичного світу, ревізувати світовий порядок, що сформувався після закінчення Другої світової війни, підірвати основи міжнародної безпеки та міжнародного права, уможливити безкарне застосування сили на міжнародній арені» [364]. Оскільки російська загроза має довгостроковий характер, докорінні зміни у зовнішньому та внутрішньому безпековому середовищі України обумовлюють необхідність створення нової системи забезпечення національної безпеки України.

Основних цілей, на які спрямована Стратегія національної безпеки України, на відміну від сусідніх держав, порівняно небагато. Це: мінімізація загроз державному суверенітету та створення умов для відновлення територіальної цілісності України у межах міжнародно-визнаного державного кордону України, гарантування мирного майбутнього України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави; утвердження прав і свобод людини і громадянина, забезпечення нової якості економічного, соціального і гуманітарного розвитку, забезпечення інтеграції України до Європейського Союзу та формування умов для вступу в НАТО.

Серед актуальних загроз національній безпеці України визначені агресивні дії Росії, що здійснюються для виснаження української економіки і підриву суспільно-політичної стабільності з метою знищення держави Україна і захоплення її території, а саме: військова агресія, участь регулярних військ, радників, інструкторів і найманців у бойових діях на території України; розвідувально-підривна і диверсійна діяльність, дії, спрямовані на розпалювання міжетнічної, міжконфесійної, соціальної ворожнечі і ненависті, сепаратизму і тероризму, створення і всебічна підтримка, зокрема військова, маріонеткових квазідержавних утворень на тимчасово окупованій території частини Донецької та Луганської областей; тимчасова окупація території Автономної Республіки Крим і міста Севастополь та подальші дії щодо дестабілізації обстановки у Балто-Чорноморсько-Каспійському регіоні; інформаційно-психологічна війна, приниження української мови і культури, фальшування української історії, формування російськими засобами масової комунікації альтернативної до дійсності викривленої інформаційної картини світу [364].

Нами розглядаються лише ті аспекти російської агресії, що безпосередньо стосуються дестабілізації етнополітичної ситуації в Україні. Зауважимо, що в чинній редакції Стратегії національної безпеки повно і адекватно відображено деструктивну, підривну діяльність Російської Федерації щодо порушення етнополітичної стабільності в окремих регіонах України і в цьому вона дуже подібна до аналогічного документу безпекової сфери Грузії, яка у 2008 році також зазнала військової агресії з боку Росії, втративши внаслідок зовнішнього втручання частину територій. Стратегія національної безпеки Грузії головною загрозою національній безпеці та джерелом дестабілізації також вбачає незаконну діяльність Російської Федерації, що суперечить принципам міжнародного права.

Серед непрямих дестабілізаційних наслідків військової агресії слід згадати діяльність незаконних збройних формувань, зростання злочинності, незаконне використання вогнепальної зброї. Серйозно загрожує етнополітичній стабільності в Україні неконтрольоване використання зброї, добровольчих батальйонів територіальної оборони в різних соціальних та комерційних конфліктах. Свого часу діяльність добровольчих батальйонів визначила успіх та ефективність АТО в протидії сепаратизму на Сході України, але наразі стала викликом для політичної стабільності, про що свідчить перестрілка в м. Мукачево за участю Правого сектора, блокування Державної фіскальної служби України бійцями батальйону «Азов», блокування Укрнафти для захисту бізнесових інтересів колишнього губернатора Дніпропетровської області, бізнесмена І. Коломойського, бійцями батальйону «Донбас».

З одного боку, як стверджує О. Пилипенко, громадські рухи та добровольчі об'єднання в Україні стають важливим інститутом узгодження політичних інтересів, учасником процедур врегулювання конфліктів [261, c. 241], а з іншого боку, поступово втягуються до участі в цих конфліктах на боці окремих сторін. Адже, як слушно зауважує дослідник, формування самодостатнього громадянського суспільства з розвиненими параметрами зрілої демократичності суспільних відносин, свободи особистості, соціальної солідарності, самодостатності, державної або правової захищеності є надто складним, багатоаспектним і довготривалим процесом. Який може супроводжуватися рецидивами.

Раніше з подібними викликами системі забезпечення національної безпеки мати справу не доводилося. Слід віддати належне суб'єктам забезпечення національної безпеки, які намагаються нейтралізувати цю загрозу політичній стабільності, зупиняючи неконтрольоване поширення зброї з зони бойових дій на решту території України та забороняючи використання добровольчих батальйонів у конфліктах. Зокрема, Президент України заявив, що не дозволить незаконне використання батальйонів у приватних цілях.

Враховуючи той факт, що головною загрозою національній безпеці України наразі залишається етнополітичний конфлікт на Сході України, інспірований Російською Федерацією, то головним напрямом державної політики національної безпеки України Стратегія національної безпеки визначає відновлення територіальної цілісності України в межах міжнародно-визнаних кордонів. Таким чином, відновлення територіальної цілісності України та мережі демократичних інститутів на всій її території, а також реінтеграція тимчасово окупованих територій після їх звільнення є стратегічним завданням політики національної безпеки. У реалізації цього завдання Україна встановлює пріоритет мирних засобів і зобов'язується застосовувати всі можливі засоби захисту своєї територіальної цілісності, якщо тільки вони не суперечать міжнародному праву.

Крім того, Стратегія національної безпеки України основними напрямами державної політики національної безпеки України визначає: створення ефективного сектора безпеки і оборони, реформування Збройних Сил України, реформування та розвідувальних, контррозвідувальних і правоохоронних органів. Наприклад, реформування Служби безпеки України має на меті створення динамічної, укомплектованої високопрофесійними фахівцями, забезпеченої сучасними матеріальними і технічними засобами спеціальної служби, здатної ефективно захищати державний суверенітет, конституційний лад і територіальну цілісність України. На неї також покладається протидія розпалюванню вогнищ нестабільності. Зокрема, під час реформування СБУ буде забезпечено концентрацію зусиль на нейтралізації сепаратистських та екстремістських рухів і організацій [364].

Як зазначає А. Потіха, така увага до реформування багатьох сфер життя обумовлена тим, що перед Україною стоїть важке завдання стабілізації економіки й подолання кризи на Сході України і усе це має вирішуватися в короткі терміни [278]. Наразі стало зрозуміло, що гальмування або нехтування проведенням відповідних реформ може негативно вплинути не лише на стабільність держави, зокрема етнополітичну, а й на сам факт існування держави Україна, її незалежності. Стратегія національної безпеки України включає напрями реформ, передбачені Угодою про асоціацію України та Європейського Союзу і Стратегію сталого розвитку «Україна - 2020».

Всебічний аналіз головного безпекового документу на нинішньому етапі державотворення дає підстави зробити висновок, що чинна редакція Стратегії національної безпеки України більше концентрується на протидії зовнішнім небезпекам та викликам етнополітичній стабільності, на відміну від попередніх редакцій, які концентрувалися на внутрішніх. Як Грузія та Молдова, Україна серйозні сподівання у зміцненні стабільності та безпеки покладає на міжнародну підтримку, зокрема євроатлантичну інтеграцію. Поділяючи спільні з ЄС цінності та стратегічні цілі, Україна розглядає інтеграцію в політичні та економічні структури Європейського Союзу як пріоритетний напрям своєї зовнішньої і внутрішньої політики. Угода про асоціацію між Україною і ЄС визначає стратегічні орієнтири для проведення системних політичних і соціально-економічних реформ в Україні, широкомасштабної адаптації законодавства України до норм і правил ЄС, що сприяє досягненню стабільності у всіх сферах життя.

Україна зобов'язується забезпечувати поступову конвергенцію у сфері зовнішньої і оборонної політики та розвивати взаємодію у рамках Спільної безпекової і оборонної політики ЄС для підтримання міжнародної безпеки і стабільності. Пріоритетом Стратегією визначається формування ключових передумов, необхідних для набуття Україною членства в ЄС - важливої гарантії демократичного розвитку, економічного добробуту, зміцнення безпеки та стабільності. Як наголошує Ю. Тиркус, саме успішність у реформах та відповідність демократичним нормам, інститутам, процесам дасть можливість Україні долучитися до Європейського Союзу, оскільки в сучасних умовах саме політичний чинник, а не економічний відіграє провідну роль у формуванні списку розширення ЄС [351, c. 376].

Окремим напрямом державної політики національної безпеки визначено особливе партнерство з НАТО. Відмовившись від політики позаблоковості, яка не забезпечила територіальної цілісності держави, Україна в середньостроковій перспективі спиратиметься на власні можливості та залишає за собою право обирати участь у системах колективної безпеки і оборони як спосіб гарантування державного суверенітету і територіальної цілісності України. Адже співробітництво з НАТО сприяє утвердженню в Україні демократичних цінностей, формуванню стабільного безпекового середовища, є важливим інструментом підтримки реформ, зокрема у секторі безпеки і оборони, а також забезпечує спільну протидію сучасним безпековим викликам і загрозам.

Згідно зі Стратегією національної безпеки України, виходячи з довгострокової цілі приєднання до загальноєвропейської системи безпеки, основу якої складає НАТО, Україна поглиблюватиме співробітництво з Альянсом з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у організації. Як слушно зазначає Я. Пухальська, в умовах сучасної воєнно-політичної обстановки інтереси національної безпеки і оборони України вимагають суттєвого поглиблення стосунків з Організацією Північноатлантичного Договору [296, c. 70].

У сучасних безпекових реаліях зовнішні гарантії безпеки забезпечуватимуться шляхом формування мережі союзництва як з окремими державами та регіональними організаціями й ініціативами (шляхом укладення угод про спільну оборону або військову допомогу), так і з міжнародними безпековими організаціями (шляхом участі у механізмах колективної безпеки). Наприклад, У. Ільницька, аналізуючи форми співпраці України та ОБСЄ у врегулюванні регіональних та міжнародних конфліктів, у стабілізації ситуації на Європейському континенті та у врегулюванні україно-російського конфлікту, вказує на стабілізаційну роль цих форматів [150, c. 116].

У Стратегії національної безпеки зазначається, що зовнішньополітична діяльність України у сфері гарантування національної безпеки держави спиратиметься на політику європейської і євроатлантичної інтеграції та здійснюватиметься на різних рівнях - глобальному, регіональному, субрегіональному. Зокрема, передбачає активне використання глобальних форматів - міжнародних організацій, насамперед ООН, «Групи двадцяти», «Групи семи», інших механізмів, спрямованих на зміцнення миру та стабільності у світі, додержання норм міжнародного права і справедливе врегулювання конфліктів. Зусилля на регіональному рівні спрямовуватимуться на створення ефективної системи взаємодії у Центральній та Східній Європі з метою забезпечення безпеки та стабільності. Особлива увага приділятиметься формуванню механізмів забезпечення безпеки і стабільності в Чорноморському регіоні, для чого використовуватимуться, насамперед, інструменти та можливості ОБСЄ та Ради Європи.

Слід зазначити, що головний безпековий політичний документ чимало уваги приділяє нагальному питанню реформуванню колективних систем безпеки, що виявилися неефективними і безпорадними у випадку гібридної війни Росії проти України. Адже агресія Росії проти України актуалізувала питання реформування Ради Безпеки ООН. Тому в рамках роботи Генеральної Асамблеї ООН основна увага України зосереджуватиметься на підтримці таких ініціатив з реформування Ради Безпеки ООН, які забезпечать її адекватне реагування на порушення норм міжнародного права, навіть якщо порушник є постійним членом цього органу. Як у випадку з Російською Федерацією, яка використала етнополітичний чинник (історичну належність України та Росії до спільного союзного утворення, наявність численної російської та російськомовної меншини) для незаконної анексії територій суверенної держави.

Також формуванню та підтриманню етнополітичної стабільності сприятиме такий напрям забезпечення національної безпеки як інформаційна безпека, зокрема забезпечення наступальності заходів політики інформаційної безпеки на основі асиметричних дій проти всіх форм і проявів інформаційної агресії; створення інтегрованої системи оцінки інформаційних загроз та оперативного реагування на них; протидія інформаційним операціям проти України, маніпуляціям суспільною свідомістю і поширенню спотвореної інформації, захист національних цінностей та зміцнення єдності українського суспільства; розробка і реалізація скоординованої інформаційної політики органів державної влади; виявлення суб'єктів українського інформаційного простору, що створені та/або використовуються Росією для ведення інформаційної війни проти України, та унеможливлення їхньої підривної діяльності; створення і розвиток інститутів, що відповідають за інформаційно-психологічну безпеку, з урахуванням практики держав - членів НАТО [364].

Підкреслимо, що Україна від самого початку військової агресії Росії намагається протидіяти російській інформаційній пропаганді, за допомогою якою сусідня держава дестабілізує етнополітичну ситуацію в Україні. За твердженням експертів «російська сторона повністю опанувала мистецтво створення єдиного інформаційного фронту» ще на прикладі пропагандистської кампанії Росії під час війни з Грузією [374, c. 22]. Науковці дійшли висновку, що російська пропаганда має три категорії споживачів - внутрішня аудиторія, Україна і решта всього світу: «Цілі Кремля всередині - домогтися лояльності росіян, співчуття населення до Півдня та Сходу України і змусити повірити в образи зовнішніх ворогів. В Україні - дезінформувати недосвідчених споживачів новин і посіяти паніку, особливо на Півдні та Сході. На Заході - дискредитувати українську революцію і нову владу» [297, c. 10]. Саме з метою нагнітання політичної напруженості та дестабілізації ситуації здійснюється маніпулювання суспільною свідомістю та політичною орієнтацією соціальних та етнічних груп населення України.

Тому в 2014 році з метою протидії активному агресивному цілеспрямованому інформаційному впливу з боку РФ та захисту інформаційної безпеки на території України було заборонено трансляцію таких російських каналів у ефірних і кабельних мережах: «Первый канал. Всемирная сеть», «РТР-Планета», «НТВ-Мир», «Россия-24», «TVCI», «Россия-1», НТВ, ТНТ, «Петербург-5», «Звезда», «Рен-ТВ» і «РБК-ТВ», а також «Life News» та «Russia Today», оскільки саме вони поширювали антиукраїнську пропаганду та сепаратистські ідеї.

Окрім того, у зв'язку з неправдивим висвітленням подій, пропагандою та перекручуванням фактів було обмежено доступ співробітників окремих російських ЗМІ на територію України. Правоохоронні органи були задіяні для депортації тих журналістів російських ЗМІ, що порушують українське законодавство. Так, у січні 2015 року СБУ затримала і депортувала двох журналістів знімальної групи російського телеканалу LifeNews (Е. Храмцову і Н. Калишеву) за діяльність, яка завдає шкоди національним інтересам України, національній безпеці України і не пов'язана з журналістикою. Аналогічно в лютому 2015 року були видворені двоє журналістів із «Першого каналу» і НТВ. У липні 2015 року СБУ депортувала з країни журналістку російського «Першого каналу» О. Черепніну за антиукраїнську пропаганду. В українській спецслужбі уточнили, що підставою для депортації журналістів із країни стала їх антиукраїнська деструктивна, дестабілізаційна діяльність. В 2016 році СБУ депортувала російську журналістку М. Столярову, яка працювала редактором на телеканалі Інтер і дозволила собі ганебні вислови на адресу Небесної сотні у прямому ефірі.

12 лютого 2015 року Верховна Рада скасувала акредитацію російських ЗМІ для роботи в державних органах України на вимогу СБУ, що передала в апарат Верховної Ради список із близько 100 російських ЗМІ, журналістів, продюсерів, операторів і технічних працівників, яким рекомендувала призупинити акредитацію при органах державної влади України до завершення АТО [63]. У ОБСЄ навіть назвали надмірними дії української влади з обмеження роботи в Україні представників низки російських ЗМІ. Однак в умовах гібридної війни та етнополітичної нестабільності ці заходи є виправданими.

Також ще у 2014 році було запроваджено практику контролю за змістом російського інформаційного контенту, що потрапляє на територію України. З серпня 2014 року Державне агентство України з питань кіно почало здійснювати експертизу фільмів, насамперед російського виробництва, що плануються до кінопрокату, на предмет відповідності національному законодавству і відмовило у прокаті цілій низці стрічок російського виробництва [390]. Лише протягом року Державне агентство з питань кіно заборонило до показу 376 фільмів і серіалів.

Тим часом Верховна Рада прийняла Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України» від 05. 02. 2015 [132], яким «в Україні забороняється розповсюдження і демонстрування фільмів, що містять популяризацію або пропаганду органів держави-агресора та їхніх окремих дій, що створюють позитивний образ працівників держави-агресора, працівників радянських органів державної безпеки, виправдовують чи визнають правомірною окупацію території України, а також забороняється трансляція (демонстрування шляхом показу каналами мовлення) фільмів, вироблених фізичними та юридичними особами держави-агресора». Іншими словами, Закон забороняє російські мілітаристські фільми і серіали, випущені після 1991 року, а також весь російський теле- і кінопродукт, створений з моменту початку російської агресії проти України. Цим же Законом було також заборонено будь-які фільми, які пропагують війну, насильство, жорстокість, фашизм і неофашизм, спрямовані на ліквідацію незалежності України, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, приниження нації, неповагу до національних і релігійних святинь. За порушення положень Закону і трансляцію забороненого контенту телеканали обкладаються штрафом.

Голова комітету з питань культури і духовності депутат фракції «Народний фронт» М. Княжицький порадив обуреним поціновувачам російської кінопродукції переглядати її в інтернеті [360]. Адже саме поширення агресивного російського контенту належним чином підготувало свідомість населення окупованих територій до вторгнення Росії та до позитивного сприйняття військової агресії. Україна раніше не приділяла належної уваги захисту інформаційної безпеки й інформаційного простору при тому, що виклики інформаційної сфери сформували ґрунт для етнополітичної дестабілізації, сепаратизації та анексії територій.

Згідно з Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України» фільм може бути заборонений, якщо одним із його учасників є фізична особа, включена до «Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці». Перелік таких осіб складає центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах культури та мистецтв (Міністерство культури України) на підставі звернень РНБО, СБУ, Національної ради з питань телебачення і радіомовлення і розміщує у себе на офіційному сайті. Поява такого списку викликана тим, що окремі російські актори і артисти виступають з відверто антиукраїнськими заявами та підтримкою агресії Росії проти України, однак при цьому приїздять до України на гастролі, кінопокази, фестивалі і дестабілізують ситуацію.

У серпні 2015 року Міністерство культури на виконання вимог Закону оприлюднило перелік із 14 осіб, які створюють загрозу національній безпеці України на підставі звернення СБУ. Серед них: В. Кучеренко, Є. Холмогоров, М. Хазін, О. Газманов, Й. Кобзон, В. Перфілова, Й. Пригожин, С. Безруков, М. Боярський, М. Расторгуєв, І. Охлобистін, М. Порєченков, Г. Лепс та Ж. Депардьє. «У ході надходження до Мінкультури звернень щодо розширення переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці, інформація на сайті буде оновлюватись», - уточнили у відомстві [221]. При цьому Держкіно відмовляє у видачі або припиняє дію вже виданого державного посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів, якщо одним з учасників фільму є фізична особа, включена до Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці. Це лише перші кроки із захисту інформаційного простору України та інформаційної безпеки, в тому числі на основі нової редакції Стратегії національної безпеки України.

Вітчизняні експерти схвалили чинну редакцію Стратегії, відзначивши конкретний, дієвий характер документу. В. Горбулін переконаний, що вперше за всю історію створення і використання таких документів Стратегія національної безпеки містить конкретний варіант програмних дій з точки зору забезпечення національної безпеки України [191]. Негативно до кардинально оновленої Стратегії національної безпеки України поставилася лише російська сторона - агресор та ініціатор етнополітичного конфлікту, що супроводжується воєнними діями, величезними матеріальними збитками, людськими жертвами та руйнуваннями. Секретар Ради безпеки РФ М. Патрушев заявив про стурбованість Москви тим фактом, що ключовими загрозами Україна назвала політику Росії, а пріоритетом розвитку - членство в НАТО. Рада безпеки РФ пообіцяла проаналізувати нову Стратегію національної безпеки України, щоб оцінити можливі загрози документу для національних інтересів Росії [334].

Російські науковці, що дотримуються прокремлівської позиції, вже висловили чітке негативне ставлення до Стратегії національної безпеки України, безпідставно розкритикувавши документ. Так, Російський інститут стратегічних досліджень на своєму офіційному інтернет-сайті опублікував нищівну критику української Стратегії під назвою «Проект нової стратегії безпеки України - стратегія глухого кута». Автори критики втішаються з того, що вкрай важка соціально-економічна ситуація в Україні буквально пронизує зміст документа, маючи на увазі такі загрози, як безробіття, бідність, соціальна несправедливість. Але обурюються тим, що «замість реальних шляхів оздоровлення ситуації в країні, крім безоглядної віри в західні інститути, робиться висновок про необхідність всестороннього зміцнення збройних сил, прикордонних військ, особливо Служби безпеки України і структур державної розвідки, включаючи розробку цілої програми розвідувальної діяльності. Таким чином, автори проекту Стратегії прагнуть догодити панівним настроям у владних структурах України і роблять ставку на подальшу мілітаризацію України» [368].

Україна пояснює, чому робить такий серйозний наголос на збройному захисті своєї незалежності та територіальної цілісності в нинішній редакції Стратегії національної безпеки. В період затвердження Стратегії національної безпеки України, відбувся 8-й Київський безпековий форум. На ньому міністр закордонних справ пояснив, що Україна мусить захищатися, оскільки влада Росії має на меті постійну дестабілізацію України. «Керівництво Росії ніколи не змінить стратегічної позиції щодо України. Тактика може змінитися, але стрижнем політики Росії буде не Донбас чи Крим, а створення проблем для всієї країни», - заявив глава МЗС України [311]. П. Клімкін зазначив, що наразі пріоритетним завданням України є змусити Росію дотримуватися мінських угод і не використовувати заборонене озброєння в зоні конфлікту.

Натомість російські провладні науковці закидають Україні те, що «спираючись на пряму підтримку з боку США, ЄС і НАТО, київська влада все більш виразно демонструє агресивний настрій у внутрішній і зовнішній політиці, прагнення тлумачити мінські домовленості виключно з позиції своїх інтересів і конфронтаційну лінію в російсько-українських відносинах. Ця логіка пронизує зміст проекту Стратегії національної безпеки України» [368].

Неабияк російська сторона обурена тим, що поряд із США стратегічними партнерами України стали Велика Британія, Німеччина, Франція та Польща. Стратегія національної безпеки критикується за не лише фактичне «руйнування» відносин стратегічного партнерства з Росією, але і прагнення сформувати в особі Росії образ головного ворога. Російські науковці стверджують, що у Стратегії об'єктивний аналіз ситуації в Україні підміняється висуненням претензій до Російської Федерації в окупації, агресії, тероризмі, веденні «гібридної війни», висуваються вимоги «відновлення територіальної цілісності України», під якими мається на увазі повернення України Криму. Українській стороні закидається відірваність від реальності, намагання «не помічати того факту, що возз'єднання Криму з Росією стало результатом широкого і вільного народного волевиявлення на кримському референдумі і жодному перегляду не підлягає, що ще раз підкреслив у своєму Посланні до Федеральних Зборів президент Російської Федерації В. В. Путін» [368].

Прикро, але російська політична наука настільки деградувала під тиском влади, що втратила об'єктивне бачення ситуації, яке є критично важливим для неупередженого наукового поступу. Безумовно, наука має обслуговувати потреби та забезпечувати реалізацію національних інтересів держави. Але якщо вони на практиці є відверто злочинними, порушують демократичні принципи співіснування, суверенітет, територіальну цілісність інших держав, права людини та громадянина, завдання науковця залишатися об'єктивним та неупередженим, чого не можна сказати про науковий склад Російського інституту стратегічних досліджень.

5. 4. Дестабілізація сусідніх держав як механізм підтримання етнополітичної стабільності Російської Федерації

Пізнавальним є вивчення політико-правового забезпечення стабільності у Російській Федерації - державі, що використовує етнополітичну нестабільність як привід для втручання у справи суверенних держав пострадянського блоку, військової агресії, анексії територій, а також як технологію дестабілізації ситуації в них. Російська Федерація на нинішньому етапі розвитку своєю зовнішньополітичною діяльність становить головний фактор, джерело етнополітичної нестабільності у всьому регіоні. Держава заохочує сепаратистські рухи, підтримує фінансами, зброєю, гуманітарною допомогою відцентрові тенденції в пострадянських країнах з метою утримання їх під своїм геополітичним та економічним контролем. Однак при цьому жорстко стабілізує ситуацію всередині Російської Федерації, придушуючи будь-які прояви політичної та етнополітичної нестабільності, в тому числі за допомогою недемократичних механізмів та застосування сили [445].

У попередніх розділах етнополітичну стабільність Російської Федерації було класифіковано як статичну, негнучку, вертикальну мобілізаційну. Утім, ці ознаки не випливають з етнонаціонального законодавства та законодавства національної безпеки, яке, на перший погляд, базується переважно на демократичних стандартах. Для Росії більше, ніж для будь-якої іншої країни характерна практика оформлення державної політики у найбільш важливих сферах суспільного життя у вигляді політичних документів - доктрин, концепцій чи програм, а не прийняття законів. Річ у тому, що стратегії, концепції, доктрини як політичні документи є набагато гнучкішими від загальнообов'язкових до виконання нормативно-правових актів - законів. Вони відрізняються довільністю формулювань, отже, можуть бути витлумачені органами влади, правоохоронними органами на свій розсуд, залежно від державницької доцільності та розуміння ними національних інтересів РФ, яке часто не збігається з загальновизнаними демократичними стандартами захисту прав людини.

Це підтверджує позиція російського етнополітолога В. Тішкова, який вважає, що на відміну від текстів законів, а тим більше Основного Закону - Конституції, доктринальні документи є офіційними орієнтирами, а не обов'язковими приписами для влади і громадян. Однак, підкреслює дослідник, у ситуаціях суспільних трансформацій значимість такого роду орієнтирів вкрай велика: закон - це більш консервативний текст, що зазвичай оформлює вже чинну практику; концепція - це офіційний трактат, націлений на перспективу, який визначає рамки і цілі трансформацій, ініційованих владою [352]. Дійсно, роль громадянського суспільства у ініціюванні суспільних, політичних трансформацій в Російській Федерації мінімальна. Всі основні зміни ініціюються та санкціонуються владою, функції держави, особливо правоохоронних органів у Росії гіпертрофовані.

Концепції мають властивість змінюватися і змінюватися частіше від правових актів, тому російські науковці закликають не перебільшувати їх первинну значимість. Однак, яким чином може ефективно регулювати відносини великий масив політичних, переважно необов'язкових документів, на які за потреби можна і не звертати уваги? Якщо закон зобов'язує, концепція - пояснює і рекомендує, - наголошує В. Тішков [352]. Звідси й часті нарікання на те, що та чи інша концепція, стратегія не відбулася або ж не спрацювала.

Чинна Стратегія національної безпеки Російської Федерації до 2020 року була затверджена Указом Президента РФ від 12 травня 2009 року № 537 і прийнята на заміну Концепції національної безпеки 1997 року. Утім, з урахуванням нинішніх викликів документ навіть зараз виглядає як застарілий, не кажучи вже про 2020 рік - настільки стрімко змінилося безпекове середовище навколо Росії та всередині Росії внаслідок дестабілізаційних дій російської влади. Голова Ради безпеки РФ пообіцяв, що Росія найближчим часом відкоригує Стратегію національної безпеки до 2020 року і Доктрину інформаційної безпеки з урахуванням нових воєнних загроз у світі, які ж сама й створює деструктивною зовнішньою діяльністю. Однак М. Патрушев посилається спочатку на такі загрози, як «арабська весна», події в Сирії, Іраку, лише наприкінці згадуючи про Україну. За словами чиновника, зростає агресивність США і НАТО щодо Росії, «а ідея вступу України до Північноатлантичного Альянсу все більше набуває рис символічного реваншу сил, які воювали на боці нацистської Німеччини» [235].

Росія щосили формує образ ворога для того, щоб стримувати дестабілізацію всередині держави, викликану соціально-економічними труднощами, санкціями, падінням економіки та рівня життя населення. Як заявив один із небагатьох російських політиків-опозиціонерів М. Касьянов, «владі потрібен дух мобілізації, щоб тримати населення під контролем. Тому всі пояснення зводяться до зовнішнього ворога. Зовнішній ворог - США та Євросоюз, що заблукав у розумінні В. Путіна... « [159]. Не випадково в Стратегії національної безпеки Російської Федерації до 2020 року стверджується, що у сфері міжнародної безпеки Росія надаватиме перевагу використанню політичних, правових, зовнішньоекономічних, військових та інших інструментів захисту державного суверенітету та національних інтересів.

Назагал, головний безпековий документ РФ надає колосальне значення стабільності - політичній, соціальній, етнополітичній. І держава в ньому постає головним гарантом забезпечення стабільності, головним суб'єктом її утвердження та підтримання. Про це свідчать Загальні положення документу, в яких стверджується, що Росія подолала наслідки системної політичної та соціально-економічної кризи кінця XX століття - зупинила падіння рівня і якості життя російських громадян, встояла під натиском націоналізму, сепаратизму і міжнародного тероризму, запобігла дискредитації конституційного ладу, зберегла суверенітет і територіальну цілісність, відновила можливості з нарощування конкурентоспроможності і відстоювання національних інтересів як ключового суб'єкта багатополярних міжнародних відносин. Країна реалізує державну політику в галузі національної оборони, державної і суспільної безпеки, стабільного розвитку Росії, адекватну внутрішнім і зовнішнім умовам; створює передумови для зміцнення системи забезпечення національної безпеки, консолідує правовий простір; відроджує споконвічно російські ідеали, духовність, гідне ставлення до історичної пам'яті; зміцнює суспільну злагоду на основі спільних цінностей - свободи і незалежності Російської держави, гуманізму, міжнаціонального миру і єдності культур багатонаціонального народу Російської Федерації, поваги сімейних традицій, патріотизму [342]. Всі ці досягнення покликані демонструвати стабілізацію соціальної, політичної, економічної, етнополітичної ситуації, яка була досягнута завдяки зусиллям держави та влади. Що підтверджує той факт, що стабільність постає головною метою політики національної безпеки Російської Федерації.

Стратегія національної безпеки РФ позиціонує Росію як гаранта стабільного благополучного національного розвитку в умовах нових загроз та викликів. Документ був покликаний стати мобілізуючим фактором розвитку національної економіки, поліпшення якості життя населення, забезпечення політичної стабільності в суспільстві. Досягнення стабільності є лейтмотивом Стратегії національної безпеки РФ, що найчастіше подається у вигляді забезпечення сталого, стабільного розвитку. Загалом документ нагадує стратегію безпеки тоталітарної держав звідусіль оточеної ворогами та надуманими небезпеками. Так, зокрема, прогнозується, що на забезпечення національних інтересів Російської Федерації негативний вплив чинитимуть ймовірні рецидиви односторонніх силових підходів у міжнародних відносинах, суперечності між основними учасниками світової політики, загроза поширення зброї масового знищення та її потрапляння до рук терористів; посилиться глобальне інформаційне протиборство, зростуть загрози стабільності, соціально-економічному розвитку та демократичним інститутам країн; розвинуться націоналістичні настрої, ксенофобія, сепаратизм і насильницький екстремізм, у тому числі під гаслами релігійного радикалізму; зростуть загрози, пов'язані з неконтрольованою та незаконною міграцією, іншими формами транснаціональної організованої злочинності. Таке «небезпечне», перенасичене загрозами та викликами середовище пояснює гіпертрофовану роль держави у забезпеченні стабільності.

Російська Федерація в Стратегії національної безпеки чи не найгостріше засуджує держави з нестабільною внутрішньополітичною ситуацією, що не контролюють власні території, що «в свою чергу призводить до загострення чинних та виникненню нових регіональних та міждержавних конфліктів». Безумовно, у документі жодним чином не згадується участь Російської Федерації у інспіруванні нестабільності, регіональних суперечностей та конфліктів. Навпаки, держава бачить себе повноправним учасником та гарантом забезпечення стратегічної стабільності у світі, про що свідчить відповідна глава Стратегії національної безпеки під назвою «Стратегічна стабільність і рівноправне стратегічне партнерство». В ній, зокрема, стверджується, що досягненню пріоритетів сталого розвитку Російської Федерації сприяє активна зовнішня політика, зусилля якої зосереджені на пошуку згоди і спільних інтересів з іншими державами на основі системи двосторонніх і багатосторонніх взаємовигідних партнерських відносин.

Передбачається, що формування сприятливих умов для стабільного розвитку Росії на довгострокову перспективу досягається за рахунок забезпечення стратегічної стабільності, в тому числі шляхом послідовного формування світу, вільного від ядерної зброї, та створення умов рівної безпеки для всіх. У той час, як на практиці головним фактором забезпечення політичної, соціальної, етнополітичної стабільності всередині Російської Федерації стала гібридна війна ззовні: розв'язання збройних етнополітичних конфліктів у сусідніх пострадянських державах, порушення миру, регіональної безпеки, добросусідських відносин з сусідніми державами [76, p. 85]. Натомість у Стратегії національної безпеки навпаки зазначається, що Росія у відносинах з міжнародним співтовариством спирається на принципи збереження стабільності і передбачуваності в сфері стратегічних наступальних озброєнь, надає особливого значення досягненню нових повноформатних двосторонніх домовленостей щодо подальшого скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь. Тоді, як наразі зовнішня політика Російської Федерації є абсолютно непередбачуваною, нелогічною: країна за допомогою збройної агресії тримає у страху увесь Європейський континент, нарощуючи кількість війська на кордонах з сусідніми державами та наступального озброєння. Так, лише на кордоні з Україною за останніми даними зосереджено 63, 5 тис. російських військових. Також Росія нарощує військову присутність в Абхазії, Вірменії, Киргизії, Таджикистані і Південній Осетії, переоснащуючи, розширюючи та доукомплектовуючи наявні військові бази там.

Викликає подив те, що Організацію Об'єднаних Націй і Раду Безпеки ООН Росія розглядає як центральний елемент стабільної системи міжнародних відносин, в основі якої - повага, рівноправність і взаємовигідне співробітництво держав, що спираються на цивілізовані політичні інструменти вирішення глобальних і регіональних кризових ситуацій. Натомість Російська Федерація вже близько двох років використовує ООН та її інституції для блокування застосування мирних механізмів вирішення конфліктних ситуацій, зокрема припинення гібридної війни за участю РФ на Донбасі. Використовуючи право вето у Раді Безпеки ООН, Росія продовжує безкарно підтримувати україно-російський етнополітичний конфлікт у стадії ескалації, що супроводжується застосуванням зброї масового ураження, людськими жертвами, на словах (в офіційний заявах та політичних деклараціях, на зразок Стратегії національної безпеки РФ) пропагуючи мир та стабільність.

Однак міжнародна спільнота не може поки що нічого протиставити цинізму, перекручуванню норм міжнародного права та демократичних стандартів у поєднанні з пропагандою та військовою міццю, підсиленою ядерною зброєю. Адже армія РФ перебуває на перших сходинках світових рейтингів. Зокрема, нещодавно збройні сили Російської Федерації зайняли друге місце в рейтингу найпотужніших армій світу, складеному військовими експертами популярного англійського журналу Business Insider [411]. Тоді як Україна, що самотужки стримує військову агресію армії РФ на Сході держави, перебуває лише на 21 місці за потужністю збройних сил.