Політико-правові засади етнополітичної стабільності держави в умовах глобальних викликів

Ознаки підвищення організованості проявлялися, з одного боку, у напрацюванні військової стратегії та тактики у боротьбі з протилежною стороною, у створенні окремих структур, підвищенні їх ефективності. Зокрема, Україна провела ротацію очільників силового блоку, внесла зміни до законодавчої бази - РНБО отримало додаткові повноваження як координаційний орган з питань національної безпеки і оборони при Президентові України, у тому числі, що стосуються запровадження санкцій. Самопроголошені ДНР та ЛНР, з іншого боку, намагалися сформувати власні органи влади - парламенти, уряди, залучалися військовою підтримкою з Російської Федерації під виглядом гуманітарних конвоїв. Формування органів влади самопроголошених республік ускладнювалося відсутністю кваліфікованих кадрів, які замінялися російськими призначенцями, руйнуванням інфраструктури, відсутністю правопорядку, внутрішніми міжусобицями, які точаться серед терористичних угрупувань [33, c. 62].

Найвищою точкою в структурі міжетнічного конфлікту В. Євтух називає етнічний антагонізм, який виростає з етнічної напруги і конфронтації та характеризується жорстоким змаганням за ніші в суспільному житті поліетнічної країни. В Україні жорстке змагання вилилося у широкомасштабні військові дії між українськими збройними силами, що намагалися звільнити тимчасово окуповані території та незаконними терористичними формуваннями й російськими військовими, що вторглися на територію України без оголошення війни. Етнополітична дестабілізація в регіоні досягла безпрецедентного рівня, що вказує не деструктивну природу етнополітичного конфлікту, який отримав назву гібридної війни, для етнополітичної стабільності України зокрема і усього регіону в цілому.

С. Тимофеєв, досліджуючи природу міжетнічних конфліктів, резюмує, що вони мають великий потенціал, спроможний похитнути стабільність в державі [350, c. 207]. Запобігти їх виникненню покликана зважена, але водночас гнучка етнонаціональна політика держави. Не випадково, у всіх проектах Концепції державної етнонаціональної політики запобігання етнічним, етнополітичним конфліктам фігурує серед основних принципів етнонаціональної політики України. Державна етнонаціональна політика України впродовж усіх років незалежності була консервативною, характеризувалася повільним вирішенням проблем, але вважалася ефективною з огляду на відсутність конфліктних ситуацій на етнічному ґрунті. Дестабілізаційний потенціал етнополітичних конфліктів, які стали реальністю для сучасної України, спонукає до кардинального перегляду засад етнонаціональної політики.

6. 2. Етнополітична дезінтеграція як наслідок етнополітичної нестабільності

Масштабний етнополітичний військовий конфлікт, який розгорнувся в Автономній Республіці Крим після зміни влади в Україні в лютому 2014 року внаслідок Єврореволюції, не був несподіваним. Науковці довгий час прогнозували його можливу ескалацію. Етнополітичний конфлікт у Криму за участю російської, української, кримськотатарської етноспільнот, Росії та української влади перебував у латентному стані багато років від часів унезалежнення України. Його виникнення обумовлено етнополітичними суперечностями регіону та історичними передумовами. До 1945 року півострів перебував у складі Радянського Союзу у статусі Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки (національний склад згідно з переписом 1939 року - 49, 6% росіяни; 19, 4% кримські татари; 13, 7% українці). Автономію було ліквідовано 1945 року після депортації з Кримського півострову кримських татар, кримчаків, греків, болгар, німців начебто за співпрацю з Німеччиною під час Другої світової війни. Протягом 1945 - 1991 років регіон перебував у статусі Кримської області, яку в 1954 році було виведено зі складу РРФСР та приєднано до УРСР. Таким чином півострів опинився у складі України після розпаду Радянського Союзу, що не повною мірою відповідало етнічному розселенню в регіоні.

Згідно з переписом 1989 року росіяни становили 65, 6% від загальної кількості населення, українці - 26, 7%, кримські татари - 1, 9%. Частка росіян суттєво збільшилася за часів СРСР за рахунок заохочувальної міграції, особливо після депортації кримських татар. Російська національна меншина, яка кількісно домінує в Криму, від самого початку територіального розмежування пострадянських держав була невдоволена належністю Криму до України. У зв'язку з цим 20 січня 1991 року в Криму було проведено референдум щодо питання відтворення Кримської АРСР як суб'єкта СРСР та учасника Союзного договору. На ньому 93, 26% кримчан (81, 37% від загальної кількості виборців) підтримали цю пропозицію. Референдум отримав назву першого в СРСР плебісциту і прямих правових наслідків не мав. Однак, намагаючись не дестабілізувати етнополітичну ситуацію в автономії, Верховна Рада УРСР урахувала волю кримчан та прийняла в 1991 році Закон УРСР «Про відновлення Кримської АРСР», який передбачав відновлення Кримської АРСР в межах території Кримської області у складі Української РСР.

Як виявилося, статус адміністративно-територіальної автономії в складі унітарної України не відповідав етнополітичним інтересам більшості населення півострова. Проросійські організації та партії кілька разів ініціювали вихід Криму зі складу України та приєднання до Російської Федерації. Серед таких кроків - проголошення незалежності Криму, спроби скасування в судому порядку Конституції автономії 1998 року, яка закріплює перебування півострова в складі України. Нормативно-правові акти кримської місцевої влади, зокрема Декларація про державний суверенітет Криму (1991 р.), Акт про проголошення державної самостійності Республіки Крим (1992 р.) та Конституція Республіки Крим (1992 р.) містили ознаки сепаратизму. Зокрема, ст. 1 Декларації про державний суверенітет Криму проголошувала громадян республіки всіх національностей, народ Криму носієм суверенітету та джерелом державної влади, виступати від імені якого може виключно Верховна Рада Криму. Згідно зі ст. 5 республіка самостійно визначала свій економічний статус, формувала державний бюджет. Найважливіші державні питання, пов'язані з розвитком республіки, її відносинами з іншими державами, передбачалося виносити на всенародне обговорення або референдум [108]. І лише в преамбулі містилася згадка про прагнення створити правову демократичну державу в складі України.

Актом про проголошення державної самостійності Республіки Крим Верховна Рада Криму, виходячи з необхідності прискорення процесу становлення державності Республіки Крим і базуючись на результатах волевиявлення 1991 року, проголосила створення суверенної держави Республіки Крим. Цим документом територія Республіки Крим у межах Кримського півострову оголошувалася неподільною та недоторканою [277]. Для вступу в силу Акт мав бути підтриманий загальнокримським референдумом. Безумовно, ці нормативно-правові акти були нелегітимними, суперечили українському законодавству, дестабілізували етнополітичну ситуацію на півострові та загострювали міжетнічні відносини. Подібна нормотворчість мала привернути пильну увагу Києва не лише до сумнівних з юридичної точки зору дій місцевої влади, а й етнонаціональних, етнополітичних проблем півострова.

Однак цього не сталося. Як стверджує К. Вітман, всі роки незалежності супроводжувалися міжетнічною напруженістю в регіоні на тлі перманентного конфлікту центральної влади та влади автономії - боротьба за повноваження та намагання зберегти півострів у складі України будь-якою ціною обумовили неувагу державної етнонаціональної політики до етнополітичних проблем Криму. За твердженням дослідника, Київ практично не втручався в перебіг етнополітичних процесів, намагаючись зберегти позірний міжнаціональний мир в регіоні та статус-кво Криму як адміністративно-територіальної автономії [71, c. 277]. Тому інший етнополітолог, О. Куць, наполягав на необхідності вдосконалення державної етнонаціональної політики шляхом урахування таких чинників, як багатонаціональний поліетнічний склад населення; послаблення етнополітичної стабільності, загострення етнополітичних конфліктів у державі [196, c. 9].

Протягом усіх років незалежності України науковці констатували перманентну етнополітичну нестабільність у Криму та вказували на те, які згубні наслідки вона може мати для національної безпеки, територіальної цілісності та суверенітету України. В. Котигоренко серед пріоритетів України, як і будь-якої держави з поліетнічним складом населення, визначив мінімізацію етнополітичних загроз соціальній стабільності. До загроз етнополітичної стабільності в Криму дослідник зарахував: втручання Росії у внутрішні справи України з намаганням блокувати євроінтеграційні прагнення України та провокувати російську громаду Криму на конфлікт з Українською державою й більшістю її населення; утворення і діяльність у Криму російських організацій, які декларують наміри виходу автономії зі складу Української держави та її приєднання до Російської Федерації; негативне ставлення етноросійської більшості до депортованих народів, що повертаються до Криму [180, c. 39]. На думку вченого, мінімізації, нейтралізації та усуненню загроз стабільності внаслідок дії згаданих чинників сприяла б ефективна етнонаціональна політика як частина загальної внутрішньої і зовнішньої політики України.

Півострів залишався найбільш етноконфліктогенним регіоном в Україні, тому потребував прискіпливої уваги з боку держави в межах етнонаціональної політики. На думку О. Майбороди, головним етнодестабілізаційним фактором було те, що Крим упродовж багатьох десятиліть був об'єктом російської колонізації, що забезпечило кількісне домінування росіян після виселення кримських татар. За словами дослідника, утворена в 1991 році на півострові автономія в складі України, хоча формально визначалася як територіальна, насправді була російською національно-територіальною автономією. О. Майборода назвав питання взаємин і розподілу повноважень між автономією та центром не лише політико-адмінстративним, а й етнополітичним [205, c. 30].

Намагаючись не загострювати етнополітичні суперечності в Криму, центральна влада практично не втручалася в сферу етнонаціональних взаємин півострова. Саме тому російське етнокультурне середовище практично не зазнало згортання з радянських часів. Цією ситуацією були невдоволені кримські татари, які після повернення на територію півострова вимагали від Української держави повної реабілітації своїх прав, в тому числі етнокультурних та майнових. А також українці, які опинилися в статусі меншини в меншині на півострові. Але оскільки більшість із них була русифікована, їх реальна присутність не відповідала кількісним показникам перепису населення. Згідно з сенсусом 2001 року, росіяни становили 58, 3% від загальної кількості населення, українці - 24, 3%, кримські татари - 12, 1%. Частково вимоги етнічно політизованої російської більшості на півострові врівноважувалися зростаючими етнокультурними та етнополітичними вимогами кримськотатарської національної меншини. Саме тому протягом багатьох років незалежності вдавалося зберігати позірну етнополітичну стабільність на півострові, перевівши етнополітичний конфлікт між основними етноспільнотами в латентний стан.

Приводом для ескалації етнополітичного конфлікту в Криму стала зміна в лютому 2014 році влади в Україні, яка з 2010 року стояла на проросійських позиціях, тісно співпрацювала з Росією, впроваджувала проросійську мовну та етнокультурну політику. Це робило будь-які радикальні проросійські претензії в Криму необґрунтованими. Однак після втечі Президента В. Януковича до Росії, повноту влади в країні перебрала на себе Верховна Рада як єдиний легітимний вищий орган державної влади. Парламент врахував вимоги протестувальників Євромайдану та почав впроваджувати націоналістичну українську політику, яка одразу викликала обурення російської національної меншини. Найбільше невдоволення висловлювали росіяни Південного Сходу держави, зокрема Криму. До того ж одним із перших рішень Верховної Ради України стало скасування мовного закону - Закону України «Про засади державної мовної політики», який гарантував вільне застосування регіональних мов або мов меншин, зокрема російської, та надавав цим мовам посилені заходи підтримки.

Під час політичної кризи влада автономії активно виступала на боці екс-президента України. В грудні 2013 року на позачерговому пленарному засіданні сесії Верховної Ради АРК депутати прийняли Звернення до Президента України, у якому закликали вжити всіх доступних заходів для відновлення громадського порядку й стабільності, не зупиняючись перед запровадженням надзвичайного стану. Депутати висловили побоювання можливого «реваншу збанкрутілих політичних сил, що сповідують крайній націоналізм, що перейшов межу, яка відділяє його від нацизму» [143]. Адже усунення влади відбувалося за участі правих партій та їх електорату, що стоїть на націоналістичних позиціях. Праві організації стали ядром Євромайдану, його рушійною та оборонною силою. До них долучився протестний електорат, невдоволений корупцією, низьким рівнем життя, порушенням прав людини в Україні, непрозорістю політичних процесів. Євроревлюція мала націоналістичне забарвлення, що неабияк бентежило проросійськи налаштований Південний Схід України.

Росія активно долучилася до поширення етнополітичних фобій у лояльних до себе регіонах України за допомогою пропаганди в ЗМІ. Кримчан, які переглядають переважно російські телеканали, залякували поширенням «коричневої чуми», «бандерівцями», які масово прямують до Криму, щоб нав'язати регіону європейський етнополітичний вектор розвитку та заборонити російську мову. Населення автономії вийшло на мітинги на підтримку колишньої проросійської влади, яка асоціювалася з політичною стабільністю. Дестабілізація політичної ситуації в Україні сягнула апогею саме в Криму, хоча на території півострова майже не було конфліктів між опозицією та владою, і тим більше протестів з вимогою повалення колишньої влади [18, c. 171].

Місцева влада обрала вже апробовану стратегію захисту етнополітичної самобутності півострова та своїх повноважень. Голова кримського парламенту В. Константинов не виключив відокремлення Криму від України у випадку загострення ситуації в країні. Під час обговорення кримським парламентом питання «Про політичну ситуацію в країні» депутати наголосили на «прагненні до влади груп націонал-фашистського ґатунку», які прагнуть ліквідувати автономний статус Криму, і запропонували звернутися до Російської Федерації за допомогою: «З урахуванням того, що Крим - це російська автономія, російська за національністю, за культурою і мовою... нашим захисником може бути тільки Російська Федерація» [192]. Нагадаємо, що права парламентська партія «Свобода», що брала активну участь в Євромайдані, раніше неодноразово ініціювала зниження статусу Автономної Республіки Крим до області, вважаючи цей крок єдиним можливим механізмом стабілізації етнополітичної ситуації на півострові.

Тим часом кримські політики розпочали сепаратні переговори про можливий розподіл України на частини з представниками іноземних держав. СБУ повідомила, що вживатиме жорстких заходів із припинення посягань на територіальну цілісність і недоторканність України, адже це може призвести до припинення існування України як унітарної держави та втрати нею державного суверенітету. Кримінальний кодекс України на той час не передбачав прямої відповідальності за сепаратизм, але ст. 111 встановлювала кримінальну відповідальність за державну зраду, складовою якої є сепаратистські дії. Зокрема державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, каралися позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років [188].

Росія підтримала місцеву владу Криму в незаконній протидії владі Києва, у намаганнях відокремлення півострова як на офіційному, так і неофіційному рівнях. Лідер партії «Справедливая Россия» запропонував надати можливість отримати громадянство РФ у спрощеній формі протягом шести місяців усім охочим українцям. Перші російські паспорти отримали українці - бійці розформованого спецпідрозділу МВС «Беркут», які підозрювалися у розстрілі беззбройних учасників протестів у Києві. Росія відкликала свого посла з Києва, мотивуючи це загостренням ситуації в Україні, в тому числі етнополітичної. Прем'єр-міністр Росії пояснив такі дії тим, що в Україні начебто існує загроза здоров'ю та життю громадян Російської Федерації.

До Автономної Республіки Крим прибула делегація депутатів російського парламенту, щоб підтримати протестуючих проти влади Києва мешканців Криму. Голова Комітету Держдуми у справах СНД, євроінтеграції та зв'язків із співвітчизниками Л. Слуцький, зустрічаючись із представниками культурних, громадських і політичних об'єднань Криму, пообіцяв, що Москва не залишиться осторонь у випадку, «якщо життю і здоров'ю російських співвітчизників на території України буде загрожувати небезпека» [312]. Тим часом російські телеканали повідомляли про утиски етнокультурних, політичних прав росіян та російськомовних українців на Сході та Півдні України. Міністерство закордонних справ України відповіло, що будь-які заяви та повідомлення російської сторони щодо загрози громадянським правам представників національних меншин та релігійних конфесій є неправдивими і не спираються на доведені факти. Звинувачення МЗС РФ щодо «терористичних методів придушення незгодних» та поширення «неонацистської ідеології» з боку парламентських політичних сил, які перебирають на себе відповідальність за ситуацію в країні, українське зовнішньополітичне відомство назвало упередженими [217].

У Криму активісти проросійських організацій заблокували будівлю Верховної Ради АРК з вимогою відмовитися підпорядковуватися центральній владі, провести референдум про незалежність і звернутися до Росії по допомогу. Вночі 27 лютого 2014 року невідомі зі зброєю захопили споруди Верховної Ради й Ради міністрів АРК у Сімферополі, встановивши над обома адміністративними будівлями російські прапори. Присутність озброєних осіб не завадила депутатам кримського парламенту провести позачергову сесію Верховної Ради АРК, на якій було ухвалено постанову про проведення республіканського референдуму з питань удосконалення статусу і повноважень Автономної Республіки Крим. Спочатку референдум було вирішено провести 25 травня 2014 року з таким запитанням: «Автономна Республіка Крим володіє державною самостійністю і входить до складу України на основі договорів і угод?» (так чи ні). Згодом начебто з ініціативи кримчан референдум було перенесено на березень. У відповідь Центральна виборча комісія наголосила, що проведення будь-якого місцевого референдуму є неможливим, оскільки це питання українським законодавством не врегульовано. Адже на момент проведення референдуму в Криму жоден із чинних в Україні законів не визначав порядку проведення місцевих референдумів, а відтак механізм реалізації права громадян на прийняття рішень із питань місцевого значення шляхом проведення місцевого референдуму був відсутній.

Верховна Рада АРК тоді ж прийняла рішення про недовіру Раді міністрів АРК та припинення її повноважень. Також парламент Криму призначив прем'єр-міністром автономії депутата Верховної Ради АРК, лідера партії «Русское единство» С. Аксьонова, порушивши регламентні процедури. Зокрема, не було отримано згоди Президента України на призначення нового прем'єр-міністра, також відсутні докази присутності всіх депутатів, які підтримали ці рішення - на момент їх прийняття нікого з працівників секретаріату кримського парламенту озброєними особами допущено не було. Офіційний Київ не визнав зміни влади на півострові. В. о. Президента України видав указ незаконність обрання С. Аксьонова головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим, оскільки таке обрання відбулося з порушенням законодавства України [363]. Однак нелегітимний кримський прем'єр відповів, що влада Криму не визнає влади Києва і звернувся до президента РФ з проханням про надання сприяння у забезпеченні миру і спокою на території Автономної Республіки Крим. Росія відреагувала дуже швидко - 1 березня 2014 року російські війська увійшли на територію Криму, порушивши низку міжнародних угод, які гарантують недоторканість та суверенітет України.

Основних внутрішніх причин ескалації етнополітичного конфлікту на території півострова, які не лише загострили стосунки між етноспільнотами, а й ознаменували захоплення влади, сецесію регіону та введення іноземних військ, вбачаємо декілька. Серед них визначальною є неувага держави до етнополітичних та етнонаціональних проблем півострова. За понад 20 років незалежності України Крим так і не став українським в етнополітичному та етнонаціональному сенсі: не було заблоковано інформаційний, пропагандистський, фінансовий вплив з боку Росії на жителів півострова; процеси формування української політичної нації на основі громадянської належності в Криму майже не відбувалися; не було проведено повної реабілітації депортованих осіб, зокрема кримських татар. Це обумовило конфліктність міжнаціональної взаємодії, етнополітичну нестабільність, підживлювану постійним втручання сусідньої Росії в ситуацію в Криму, що в результаті завершилося військовою інтервенцією та порушенням територіальної цілісності України [38, c. 325].

Як свідчить досвід України, серед чинників етнополітичної стабільності держави значне місце посідає дотримання іншими країнами її суверенітету, територіальної цілісності та непорушності кордонів. Зауважимо, суверенітет визначається як політико-правова властивість держави, зміст якої полягає в її праві самостійно вирішувати внутрішні та зовнішні питання без втручання інших держав, організацій, осіб. Н. Шаптала наголошує, що діяльність держави має ґрунтуватися не тільки на внутрішній законодавчій базі, а й на загальновизнаних міжнародних договорах і принципах добросусідства [388, c. 210]. Ці принципи належать до основоположних принципів міжнародного права, вони закріплені в Статуті ООН, членами якої є всі визнані держави світу.

Докладне тлумачення основних принципів подається в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, прийнятій на 25-й сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1970 р. Зокрема, принцип утримання від загрози сили або її застосування проти територіальної цілісності держави означає, що:

кожна держава зобов'язана утримуватися у міжнародних відносинах від загрози застосування сили проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої іншої держави;

кожна держава зобов'язана утримуватися від організації або сприяння організації іррегулярних сил або озброєних банд, у тому числі найманців, для вторгнення на територію іншої держави;

кожна держава зобов'язана утримуватися від організації, підбурювання, надання допомоги або участі в актах громадянської війни в іншій державі або від потурання організаційній діяльності в межах своєї території, спрямованій на здійснення таких актів;

територія держави не може бути об'єктом військової окупації, що є наслідком застосування сили;

територія держави не може бути об'єктом надбання іншою державою в результаті загрози застосування сили або її безпосереднього застосування;

жодні територіальні надбання, що є наслідком загрози сили або її застосування не повинні визнаватися законними [110].

Однак дотримання цих принципів міжнародного права, а також міжнародної договірної бази Україною не гарантувало державі під час політичної кризи невтручання з боку сусідніх держав. Президент Російської Федерації отримав від верхньої палати парламенту РФ - Ради Федерації дозвіл на введення військ на територію України, мотивувавши цю необхідність екстраординарною ситуацією, що склалася в Україні, загрозою життю громадян Російської Федерації. Ввівши 1 березня 2014 року свої війська на територію Автономної Республіки Крим, що перебуває в складі унітарної України, Росія порушила не лише вищезгадані принципи міжнародного права, а й міжнародну договірну базу країн пострадянського простору, а також дво- та тристоронні договори з Україною.

Так, Декларація про дотримання суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності кордонів держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав від 15 квітня 1994 року фіксує наміри підписантів поважати суверенітет, територіальну цілісність, непорушність кордонів своїх держав, відмову від протиправних територіальних надбань і від будь-яких дій, спрямованих на розчленування чужої території. Держави-учасниці СНД цим документом підтвердили наміри утримуватися від воєнної, політичної, економічної чи будь-якої іншої форми тиску, а також підтримки і використання сепаратизму проти територіальної цілісності і недоторканності та політичної незалежності будь-якої з держав-учасниць Співдружності. Вони зобов'язалися припиняти створення і діяльність на своїх територіях організацій і груп, спрямованих проти незалежності, територіальної цілісності держав-учасниць Співдружності чи на загострення міжнаціональних відносин. Країни СНД дійшли згоди, що захоплення території з застосуванням сили не може бути визнаним, а окупація території держав не може використовуватися для міжнародного визнання чи нав'язування зміни її правового статусу [109, c. 145].

Окрім того, Україна відмовилася від третього за величиною арсеналу ядерної зброї в світі після Росії та Сполучених Штатів, який успадкувала після розпаду СРСР, в обмін на гарантії безпеки. У 1994 році Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї в статусі без'ядерної держави і передала всі свої ядерні боєголовки до Росії для ліквідації та утилізації. У зв'язку з особливими умовами приєднання України до Договору було підписано спеціальний документ - Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Його неофіційна назва - Будапештський меморандум. Цю угоду було укладено 5 грудня 1994 року між Україною, США, Росією та Великою Британією. Документ містить гарантії суверенітету України з боку країн-підписантів. Згідно з Меморандумом, Російська Федерація, Велика Британія і США зобов'язалися, зокрема: 1) поважати незалежність і суверенітет та кордони України; 2) утримуватися від загрози сили, її використання проти територіальної цілісності або політичної незалежності України, і що ніяка їх зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони; 3) утримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету; 4) домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки ООН з метою надання допомоги Україні, якщо вона стане жертвою акту агресії або об'єктом погроз з використанням ядерної зброї [216].

Російська Федерація, незаконно окупувавши своїми військами територію Кримського півострову, порушила більшість положень Меморандуму. Сусідня держава намагалася приховати свою присутність в Автономній Республіці Крим - військові та військова техніка, що спрямовувалися до України, не мали розпізнавальних знаків. Президент РФ спочатку стверджував, що російських військових в Криму немає, що військову присутність в регіоні забезпечують місцеві загони самооборони кримчан, які організувалися та екіпірувалися самостійно. В. Путін переконував, що необхідності введення російських військ в Україну немає, але така можливість не виключена, посилаючись на звернення екс-президента України про використання збройних сил для захисту життя, свободи і здоров'я громадян України [295]. Російська Федерація надала притулок В. Януковичу, який залишив свій пост і був оголошений у розшук з метою притягнення до кримінальної відповідальності. Тим часом російська сторона продовжувала вважати його легітимним Президентом України, не визнаючи вищих органів державної влади України.

Міжнародна спільнота одностайно стала на бік України в етнополітичному збройному конфлікті з Росією. Рада безпеки ООН висловила підтримку територіальній цілісності України, закликала всі сторони до політичного діалогу і нагадала Російській Федерації про виконання міжнародних угод. Однак Президент РФ вважає, що Будапештський меморандум про гарантії територіальної цілісності не поширюється на нинішню Україну, нову державу, яка постала внаслідок революції і з якою Російська Федерація жодних міжнародних договорів не підписувала [295].

Українські дослідники раніше неодноразово зауважували факти порушення суверенітету України в етнополітичній сфері з боку сусідніх держав, які мають численні національні меншини в Україні. Щоразу вказувалося, що ця проблема стосується таких етнополітично нестабільних регіонів України, як Автономна Республіка Крим із домінуванням російської національної меншини (58, 5%), Чернівецької (найбільша національна меншина румунська - 12, 5%) та Закарпатської (угорська національна меншина - 12, 1%) областей [267, c. 34]. Росія та Румунія тривалий час практикували спрощену процедуру надання громадянства для представників своїх національних меншин в Україні. Сусідні держави надавали фінансову, організаційну, інформаційну підтримку своїм національним меншинам, не лише підтримуючи етнокультурне середовище, а й живлячи дезінтеграційні тенденції та прояви сепаратизму в Україні. Представники російської національної меншини та їх організації в АРК неодноразово вимагали виходу Криму зі складу України та приєднання до Росії. Тим часом в Україні навіть не здогадувалася про справжні масштаби поширення подвійного громадянства, забороненого законодавством.

І. Кресіна зауважує конкретні історичні випадки того, як громадянство сусідньої країни ставало приводом для примусової етнополітичної дезінтеграції держави - анексії Судетської області Чехії Німеччиною в 1938 році під приводом захисту німецької меншини, а також Південної Осетії та Абхазії - територій Грузії, відмежованих Росією 2008 року під приводом захисту національних меншин - осетинської та російської [183, c. 142]. Ці приклади дезінтеграції під політичним або військовим тиском сусідньої держави вказували на те, яку загрозу для етнополітичної безпеки та етнополітичної стабільності в Україні несе практично неконтрольована діяльність сусідніх держав щодо своїх національних меншин на території України. Як свідчить анексія Криму, здійснювалася така етнополітична діяльність Російською Федерацією під виглядом захисту етнокультурних прав національних меншин, але на меті мала дестабілізацію етнополітичної ситуації в регіоні з подальшим його виходом зі складу України.

Спостерігаючи за спробами етнополітичної дестабілізації та дезінтеграції України, європейські держави, в яких проживає російська національна меншина, висловили стурбованість та задекларували намір закрити кордони для росіян. Міністр закордонних справ Чехії запропонував Євросоюзу зупинити переговори з Росією про скасування візового режиму. На думку дипломата, окупаційний, дезінтеграційний сценарій чекає і ЄС, якщо росіяни будуть безперешкодно пересуватися і жити на території Євроспільноти [384]. Адже Росія декларує право захисту російських співвітчизників у геополітично важливих для себе регіонах всіма можливими засобами, в тому числі й військовими.

Дослідники неодноразово застерігали, що статус автономії може бути використаний національними меншинами як проміжна ланка на шляху до суверенізації та відокремлення від країни проживання. К. Оніщенко схематизувала алгоритм етнополітичної дезінтеграції держави за участю національної меншини і етнічної батьківщини, яка межує з нею. Спочатку кількість представників меншини на певній території доводиться до більшості за допомогою етнічної мобілізації або політико-економічних стимулів. Згодом національна меншина вимагає автономії на найширших правах, після чого намагається реалізувати своє право на самовизначення [243, c. 633]. Сецесія регіону може бути штучно змодельованим етнополітичним процесом за допомогою еліт та сусідніх країн. Однак із-поміж усіх автономій лише одна перетворилася на суверенну державу, яку визнали більшість держав світу - Косово. Інші досі перебувають у статусі невизнаних державних утворень. На пострадянському просторі таких налічувалося три - Придністров'я, Абхазія та Південна Осетія.

До невизнаних державних утворень могла долучитися й Автономна Республіка Крим. Росія відіграла в цьому етнополітичному процесі ключову роль, надавши підтримку нелегітимній владі півострова у сепаратистських діях. Захоплення військовими Російської Федерації всіх ключових об'єктів Криму унеможливило реалізацію рішень центральної влади щодо блокування сецесії регіону. Проти голови Ради міністрів Криму С. Аксьонова, голови Верховної Ради автономії В. Константинова було порушено кримінальні справи за посягання на територіальну цілісність України. Адже саме ці посадовці причетні до прийняття незаконного рішення - проведення в Автономній Республіці Крим референдуму 16 березня 2014 року, в ході якого виборці відповідали на питання: 1) Ви за возз'єднання Криму із Росією на правах суб'єкта Російської Федерації? 2) Ви за відновлення дії Конституції Республіки Крим 1992 року і за статус Криму як частини України? Прикметно, що ще до результатів волевиявлення, 11 березня кримський парламент прийняв Декларацію про незалежність АРК та міста Севастополь, якою проголосив Автономну Республіку Крим незалежною і суверенною державою з республіканською формою правління [250].

Звичайно, усі ці рішення були скасовані центральною владою. В. о. Президента України зупинив дію постанови кримського парламенту № 1727-6/14 «Про Декларацію про незалежність Автономної Республіки Крим та міста Севастополя» як такої, що не відповідає Конституції та законам України. Конституційний Суд визнав проведення загальнокримського референдуму неконституційним, що означає припинення будь-якої діяльності з його проведення. Верховна Рада України, протидіючи етнополітичній дестабілізації та сепаратизму достроково припинила повноваження Верховної Ради АРК, але всі ці заходи з блокування процесу дезінтеграції України виявилися неефективними, оскільки центральні органи влади не мали можливості для їх імплементації на території півострова, контрольованого незаконною кримською владою, що спирається на військову присутність Росії. Тому між Херсонською областю та анексованим Кримом вимушено було облаштовано адміністративний кордон.

Натомість Російська Федерація визнала легітимність референдуму та Декларації незалежності. МЗС РФ заявило, що Росія «буде повною мірою поважати результати вільного волевиявлення народів Криму в ході референдуму» [309]. Місцева проросійськи налаштована кримська еліта та Росія скористалися прецедентом проголошення Косово державою для легітимації своїх етнополітичних і етнотериторіальних претензій до України. Адже в 2010 році Міжнародний суд ООН підтвердив, що одностороннє проголошення незалежності Косова від Сербії не порушило норм міжнародного права. І хоча висновок Суду був консультативним і не мав прямої юридичної дії, експерти прогнозували, що в майбутньому цей документ може активізувати сепаратистські рухи в багатьох регіонах світу [344]. Досліджуючи етнополітичну ситуацію в Косово і екстраполюючи її на українські реалії, К. Вітман вказав на потенційні загрози Україні, що можуть за несприятливих умов призвести до нового витка етнополітичної дезінтеграції на пострадянському просторі. Це етнотериторіальні та етнополітичні претензії сусідніх країн, які спираються на підтримку своїх національних меншин; етнополітичний розкол різних частин України, які рухаються в протилежних зовнішньоінтеграційних напрямках [70, c. 172].

Ці етнополітичні прогнози реалізувалися. Однак дезінтеграційні процеси не завершилися б сецесією півострова, якби Росія не взяла активну участь у них. Прояви сепаратизму з боку місцевої влади навіть не втілилися б в організацію незаконного референдуму без військової участі сусідньої держави. Анексія Криму була запланована Російською Федерацією заздалегідь. На це вказує той факт, що ще до встановлення результатів волевиявлення 14 березня 2014 року кримська нелегітимна влада оголосила курс на приєднання півострова до Російської Федерації та входження в рубльову зону. Зокрема, перший віце-прем'єр автономії Р. Теміргалієв повідомив, що вже в квітні населення Криму отримає зарплати і пенсії в рублевому еквіваленті [358]. Отже, результати місцевого референдуму були відомі нелегітимній владі заздалегідь, що повністю нівелює значення цього незаконного механізму волевиявлення населення окупованого півострову.

Російські законодавці також почали готувати законодавчу базу для приєднання Криму до Росії задовго до волевиявлення. На початку березня 2014 року в Державній Думі РФ було зареєстровано законопроект, який містив механізм анексії частини іноземної держави. Зміни до Федерального конституційного Закону «Про порядок прийняття в Російську Федерацію та утворення в її складі нового суб'єкта Російської Федерації» передбачали «за неможливості укладення міжнародного договору у зв'язку з відсутністю в іноземній державі суверенної влади, яка зобов'язана захищати своїх громадян, дотримуватися їх прав та свобод, забезпечувати фактичне постійне та мирне здійснення державних функцій, прийняття до Російської Федерації в статусі нового суб'єкта частини іноземної держави» [140]. Проектом закону пропонувалося приймати суб'єкт до РФ за результатами референдуму, проведеного на території частини іноземної держави, якщо питання про її приєднання до Російської Федерації отримало схвалення, або за зверненням органів державної влади цієї частини іноземної держави. У пояснювальній записці до законопроекту згадувалася саме Автономна Республіка Крим. Однак потреба внесення таких змін до російського законодавства відпала після так званої суверенізації, а на практиці - анексії Криму.

Попри невизнання та заборону проведення, кримський референдум на окупованій російськими військами території Автономної Республіки Крим відбувся. Його результати були прогнозованими: 96, 77% виборців, що начебто взяли участь у волевиявленні, підтримали приєднання півострова до Росії, 2, 51% підтримали статус Криму як частини України [299]. Референдум проходив поспіхом з численними порушеннями: у ньому без жодних на те підстав брали участь громадяни Російської Федерації. Волевиявлення бойкотували кримські татари. Референдум не визнала ні Україна, ні міжнародна спільнота. Втім, за його результатами Верховна Рада АРК 17 березня 2014 року проголосила Крим незалежною суверенною державою - Республікою Крим і звернулася з проханням прийняти нове державне утворення до складу Росії. Також Республіка Крим звернулася до ООН із закликом визнати незалежну державу, створену народами Криму [194].

Державна Дума РФ розглянула це питання в найкоротші терміни і 18 березня 2014 року між Російською Федерацією та невизнаною Республікою Крим було підписано Договір про прийняття в Російську Федерацію Республіки Крим та утворення в складі РФ нових суб'єктів - Республіки Крим та міста федерального значення Севастополь. Наразі Російська Федерація вважає анексовану незаконну Республіку Крим суб'єктом Російської Федерації, що входить до складу Кримського федерального округа.

Тоді як Україна та міжнародна спільнота вважають Крим територією України, тимчасово окупованою Російської Федерацією. Україна напрацювала правовий статус тимчасово окупованої території шляхом прийняття Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» [134]. Нормативно-правовий акт визначає тимчасово окуповану територію України невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України. Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, дотримання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб. Ст. 3 нормативно-правового акту визначає тимчасово окупованою територією - сухопутну територію Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води цих територій, повітряний простір на цими територіями. Згідно з Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо вони були створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Відтак, будь-який акт (рішення, документ), виданий незаконними органами та/або особами є недійсним і не створює правових наслідків.

Однак Україна майже не має політико-правих механізмів впливу на ситуацію на окупованому півострові. У першу чергу, це стосується неможливості забезпечення захисту прав громадян України, які залишилися на окупованій території та зазнають тиску. Як слушно зауважує С. Сільченко, для того сегменту населення Криму, яке не визнало легітимності окупаційного режиму, не отримало російських паспортів, актуальними стали безліч питань правового статусу, у тому числі в царині трудового права і права соціального забезпечення. Науковець підкреслює, що правове регулювання в Криму визначається нині тим, що Україна надалі розглядає Автономну Республіку Крим і Севастополь частиною своєї території, окупованою Російською Федерацією, але при цьому вказані території РФ визнала суб'єктами федерації, створюючи тут власну владу та соціальну інфраструктуру [333, c. 320].

Україна разом із міжнародної спільнотою докладає чимало зусиль задля відновлення законності на півострові та повернення української влади у Крим. Тоді як незаконна влада анексованого Криму та влада Російської Федерації наполягають на тому, що Крим залишається суб'єктом РФ і не може бути предметом перемовин щодо статусу. Зокрема нелегітимний прем'єр-міністр Республіки Крим С. Аксьонов заявив, що кримський півострів більше ніколи не повернеться до складу України, дякуючи всім, хто «сприяв процесам возз'єднання Криму з Росією - від простих кримчан до президента Росії В. Путіна» [5]. Глава МЗС РФ С. Лавров також наполягає на тому, що питання Криму закрите. Міністр закордонних справ України на це відповідає, що питання Криму не закрите для міжнародного співтовариства і його окупацію РФ міжнародне співтовариство ніколи не визнає: «Жодна держава, для якої права людини, міжнародне право та міжнародна безпека не порожні слова, ніколи не визнає російської окупації Криму і ті злочинні рішення, які прийняла Російська Федерація» [251]. США підтверджують, що питання анексії Росією Криму не буде знято з порядку денного, поки півострів не повернеться під контроль України. Постпред США в ООН С. Пауер запевнила, що санкції, впроваджені Заходом через анексію РФ Криму, триватимуть так довго, допоки Росія нелегально окуповуватиме цю частину України. Представник США під час візиту до Києва (червень 2015 року) запевнила, що анексія Криму була і залишається величезним порушенням міжнародного права [165].

Міністерство юстиції України підрахувало, що сума збитків від анексії Криму складає 1 трлн. 80 млрд. грн. у зв'язку з відчуженням майна, обмеженням права користування об'єктами, майном та корисними копалинами. Також Україна втратила близько 70% корабельного складу внаслідок окупації Криму Російською Федерацією у 2014 році. Прем'єр-міністр заявив, що Україна позиватиметься до Російської Федерації на відповідну суму збитків за незаконне захоплення і пограбування частини території України. Зокрема, 11 березня 2015 року А. Яценюк доручив Міністерству юстиції передати в Гаазький трибунал інтерв'ю президента Росії В. Путіна з трейлера до фільму виробництва телеканалу «Росія» «Крим. Шлях додому», у якому Російська Федерація докладно розповіла про особливості анексії українського півострова. Міністерство юстиції відправило цей фільм на експертизу, яка виявила в ньому порушення міжнародного права у висловлюваннях Президента РФ й міністра оборони РФ С. Шойгу. Після цього матеріали передали в Генпрокуратуру для формування позовних документів. У квітні 2015 року ГПУ підготувала позовні матеріали за фактом анексії Криму Росією для передачі їх у Міжнародний кримінальний суд у Гаазі (Нідерланди) [96]. На даний момент Україна подала 4 позови проти Росії у зв'язку з окупацією Криму та конфліктом на Донбасі - до Європейського суду з прав людини у Страсбурзі та до Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

Тим часом зв'язок між Україною та окупованою територією Криму послаблюється, а задекларований українською владою процес реінтеграції досі не розпочався. Колишній міністр курортів та туризму АРК зауважує, що на сьогодні відсутні гуманітарні, соціальні, економічні та будь-які інші варіанти комунікації між Києвом та жителями Криму. О. Лієв підкреслює, що «материк та півострів за останні роки суттєво віддалилися і цю відстань не скорочує навіть зростаюче розчарування кримчан щодо нового політичного режиму» [201]. Колишній чиновник також констатує інституційний хаос у етнонаціональній політиці України щодо окупованого Криму. О. Лієв наголошує на тому, що тільки наявність «повноцінно функціонуючих соціальних інститутів демонструє готовність держави ефективного обслуговувати цілі та інтереси певних соціальних груп», чого в Україні наразі не спостерігається.

Утім влада Україна запевняє, що працює над поверненням окупованої території до складу України, однак цей процес кропіткий, тривалий і неоднозначний. Не останню роль у деокупації Криму відіграє активна позиція кримських татар, які зазнають переслідування та етнополітичного тиску з боку окупаційної влади. Зокрема ініціювання та проведення кримськотатарською меншиною продуктової та енергетичної блокади півострова. Лідер Меджлісу кримськотатарського народу Р. Чубаров наполягає на затвердженні найближчим часом державної стратегії повернення Криму. Політик підкреслює різноманіття підходів, поглядів наукових, політичних і громадських сил, однак вказує на відсутність системності та цілісності у діях проукраїнських сил з повернення Криму до складу України [387]. Кримські татари також пропонують якнайшвидше створити дієву інституційну структуру забезпечення реінтеграції Криму. 17 липня 2014 року було утворено відповідний державний орган - Державну службу України з питань Автономної Республіки Крим, міста Севастополя та тимчасово переміщених осіб, яка, втім не проіснувала і двох років. Президент України пообіцяв, що стратегія з повернення Криму буде підготовлена як цілісний документ у РНБО і презентована найближчим часом. За словами глави держави, Крим залишається першим і головним пріоритетом України [264].

На початку 2016 року міністр закордонних справ запевнив, що стратегія з повернення Криму в України є і складається вона двох базових частин - політико-дипломатичної та інформаційної. Перша, політико-дипломатична полягає в підтримці єдності і солідарності з Україною цивілізованого світу, підтримці політики невизнання окупації Криму і підтримці санкцій щодо Росії. Друга, інформаційна полягає в протидії російській пропаганді в Криму [166]. Прем'єр-міністр пообіцяв в 2016 році внести рішення про створення спеціального міністерства з повернення Криму та Донбасу [65]. Відповідне Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України було утворене в уряді 20 квітня 2016 року шляхом злиття Держагентства з питань відновлення Донбасу і Держслужби з питань АР Крим та Севастополя. Однак ефективність його діяльності дуже обмежена - станом травень 2016 року штат міністерства складався з трьох осіб.

Утім, світова спільнота сумнівається, що Україні вдасться відновити суверенітет та територіальну недоторканність, включаючи повернення Криму. Посол Великої Британії заявив про готовність усіх держав-підписантів Будапештського меморандуму виконувати його положення, за винятком Росії. «Ми готові включатися у співпрацю в рамках меморандуму, але звичайно важко його дотримуватися, коли одна із ключових його сторін не долучається до цього процесу», - заявила Дж. Гоф. Отже, кримське питання на даний момент залишається серйозним етнополітичним викликом Україні. Анексія півострова стала прикладом того як етнополітична нестабільність у регіоні, підживлювана деструктивною діяльністю сусідньої держави, що має найбільшу національну меншину в Україні, яка в Криму становила більшість, стала приводом для етнополітичної дезінтеграції України: порушення суверенітету, введення військ, сецесії півострова [37, c. 128].

Тим часом Російська Федерація бере активну участь у дестабілізації етнополітичної ситуації та етнополітичній дезінтеграції незалежних держав (Молдови, України, Грузії) з метою активізації інтеграційний процесів на пострадянському просторі. Явище етнополітичної дезінтеграції порівняно мало досліджене в етнополітичній науці, на відміну від свого антипода, етнополітичної інтеграції. Як зазначає О. Картунов, ці процеси давно викликають підвищену увагу з боку західних науковців, про що свідчить чимала кількість спеціальних робіт. Але аналіз цих праць показує, що абсолютна більшість із них присвячена лише одному з цих взаємозалежних і взаємообумовлених процесів, а саме - інтеграції. За підрахунками дослідника, в західній етнополітології напрацьовано біля десятка концепцій і теорій інтеграції і лише одна-дві концепції дезінтеграції [158, c. 216]. Однак, нестабільна етнополітична ситуація на пострадянському просторі суттєво підвищує актуальність цієї проблематики, тому дедалі більше з'являється публікацій, присвячених проблемам етнополітичної дезінтеграції.

Нагадаємо, що однією з аксіом етнополітичного розвитку є почергова зміна процесів етнополітичної інтеграції та дезінтеграції. Історія підтверджує дієвість цієї закономірності. Етнополітична дезінтеграція СРСР, розпад на окремі незалежні національні держави потім неодноразово супроводжувалася спробами політичної та економічної інтеграції. К. Вітман навіть стверджує, що саме процес етнополітичної дезінтеграції Радянського Союзу дав початок низці інтеграційних процесів на пострадянському просторі [72, c. 601]. Найтривалішими виявилися ті проекти, які ґрунтувалися на економічній інтеграції (ЄЕП, ГУАММ, Митний Союз). Основою для інтеграції в регіоні слугували спільні економічні інтереси та етнічна спорідненість у випадку слов'янських держав - Росії, України та Білорусі. Однак ці проекти виявилися не однаково привабливими для усіх пострадянських держав. Україна, відмовившись від участі в інтеграційних проектах, ініційованих Російською Федерацією, зокрема Митному Союзі, стала об'єктом етнополітичної дестабілізації та дезінтеграції.