Політико-правові засади етнополітичної стабільності держави в умовах глобальних викликів

Європейський Союз навіть висловив занепокоєння тим, що проросійську партію Patria зняли з парламентських виборів у Молдові за кілька днів до їх проведення, засумнівавшись у дотриманні Молдовою демократичних стандартів. Утім, спостерігаючи за подіями в Україні, роллю проросійських партій (КПУ та Партії регіонів) у розпалюванні сепаратизму та підтримці етнополітичної дезінтеграції, Молдова вирішила перестрахуватися та видалити сумнівного політичного гравця з виборчого процесу.

Таким чином, держава вживає низку заходів як на правовому, так і політичному рівні з метою протидії етнополітичній нестабільності та недопущення поширення етнополітичного конфлікту на свою територію. Це стосується не лише розморожування і ескалації Придністровського конфлікту, а й виникнення нових вогнищ етнополітичної дестабілізації. Гагаузія є наступною після Придністров'я потенційною локацією етнополітичної нестабільності у Молдові, особливо після обрання автономним регіоном в 2015 році губернатора, підтримуваного Москвою і проросійськими соціалістами - І. Влах. Результат виборів підтверджує, що на противагу офіційно проголошеному Кишиневом курсу на європейську інтеграцію, в Гагаузії традиційно поширені настрої на користь зближення з Росією. Минулого 2014 року в автономії було проведено незаконний референдум, на якому понад 96% його учасників висловилися за право Гагаузії «на зовнішнє самовизначення» та вступ Молдови до Митного союзу Білорусі, Казахстану та Росії [301]. 27 листопада 2013 року напередодні саміту Східного партнерства у м. Вільнюсі, де Молдова парафувала Угоду про асоціацію з Європейським Союзом, Народні збори Гагаузії ухвалили рішення про проведення 2 лютого 2014 року плебісциту щодо майбутнього автономії. Рішення про проведення референдуму суперечило законодавству Молдови, адже тільки Центральна виборча комісія Республіки Молдова має право організовувати місцеві референдуми.

Тому дію постанови Народних зборів Гагаузії про проведення референдуму було призупинено рішенням суду в Кишиневі. Однак місцева влада Гагаузії ухвалила закон про створення власного Конституційного суду і таки провела незаконний референдум. Кримінальні справи за фактом підготовки «незаконного референдуму» та попередження про те, що його результати не матимуть жодної юридичної сили з боку Кишинева, не вплинули на наміри Народних зборів Гагаузії. Референдум було проведено за кошти зібрані населенням автономії без залучення державного фінансування. Проведення незаконного референдуму відбулося переважно коштом російських бізнесменів молдавського походження Ю. Якубова і Р. Усатого.

Експерти вважають, що одне з питань референдуму а саме: «Чи згідні Ви прийняти доданий проект закону АТУ Гагаузія «Про відкладений статус народу Гагаузії на зовнішнє самовизначення», який дозволяє народу Гагаузії реалізувати своє право на зовнішнє самовизначення у випадку зміни статусу республіки Молдова як незалежної держави?», на яке виборці відповіли схвально - є передумовою формування Гагаузької народної республіки [87]. «Якщо поміркувати, котра з держав, орієнтованих на євроінтеграцію, могла б стати наступною після України частиною якогось проекту дестабілізації, то це, скоріше за все, була б саме Молдова», - коментує гагаузьку проблему Б. Долгін [86]. Він вважає, що Гагаузія від самого моменту здобуття Молдовою незалежності була тим регіоном, звідки державі загрожувала нестабільність і принципово в цьому сенсі нічого не змінилося.

Однак експерт сумнівається, що перемога на виборах проросійської І. Влах зможе серйозно вплинути на політичний курс Молдови. У своїй передвиборчій програмі кандидат у губернатори закликала до федералізації Республіки Молдова. І. Влах звинуватила центральний уряд Молдови в ігноруванні проблем Гагаузії і порадила орієнтуватися не на ЄС, а на Москву. Новообраний губернатор автономії поки що готова до діалогу, пропонуючи Кишиневу етнополітичну стабільність в обмін на розширення обсягу прав та збільшення фінансування автономного регіону.

Тим часом в Європі переймаються тим, що Молдова за негативного розвитку подій може стати ще більшим джерелом етнополітичної нестабільності, ніж Україна. Генеральний секретар Ради Європи Т. Ягланд підкреслив, що останнім часом спостерігається серйозне погіршення у відносинах з Придністров'ям, і багато хто як у Молдові, так і за її межами побоюється, що Придністров'я може повторити долю Криму [432]. Ця тривога підживлюється закликами і зверненнями про захист до Росії з боку Придністров'ї. Оптимізму ситуації додає лише той факт, що Росія не має спільного кордону з Придністров'ям, що унеможливлює швидке перекидання війська та зброї, а отже, й швидку анексію самопроголошеної невизнаної держави.

5. 2. Грузинська модель забезпечення етнополітичної стабільності

Не лише Республіка Молдова зазнає потужного етнополітичного тиску та порушення етнополітичної стабільності з боку Російської Федерації. Впродовж 25 років - порівняно нетривалого існування у статусі незалежної демократичної держави Грузія неодноразово ставала об'єктом агресивної експансіоністської етнонаціональної політики Росії. Як і у випадку з Придністровським конфліктом, внаслідок Грузино-абхазького конфлікту 90-х років, в якому взяла участь Росія, підтримуючи сепаратистський рух, частина території Грузії була окупована російськими військами під виглядом миротворчої місії [418, p. 3]. Однак Грузію не влаштовувала присутність у будь-якому форматі російських військ в регіоні. Влада країни цілком справедливо розцінила це як додатковий фактор етнополітичної нестабільності в державі. Зокрема, колишній Президент Грузії М. Саакашвілі неодноразово критикував присутність миротворчих сил Росії в зоні грузино-абхазького конфлікту, закидаючи РФ те, що «у минулому Росія занадто часто збільшувала нестабільність у регіоні, і її «миротворці» лише намагаються втримати шматки старої імперії (СРСР) « [319].

Грузинська влада мала рацію, оскільки заморожений етнополітичний конфлікт на її території трансформувався у Російсько-грузинську війну (серпень 2008 року) між Грузією, з одного боку, та Росією і сепаратистськими угрупуваннями Південної Осетії та Абхазії, з іншого. У відповідь на численні провокації з боку Південної Осетії, зокрема артилерійські обстріли 6 - 7 серпня 2008 року грузинських сіл, Грузія спробувала відновити конституційний лад і контроль над територією, охопленою сепаратизмом. Росія втрутилась у конфлікт на боці Південної Осетії, увівши війська на територію суверенної Грузії та розпочавши бомбардування грузинських міст, портів та військових об'єктів. Воєнні дії вийшли за межі Південної Осетії та охопили Абхазію, зокрема абхазькі загони сепаратистів за російської підтримки атакували позиції грузинських військ та захопили Кодорську ущелину.

Як зауважує Е. Карагіаніс, саме в серпні 2008 року Росія вперше в період постхолодної війни застосувала військову силу проти суверенної держави [435, p. 92]. Щоб припинити війну та уникнути додаткових жертв 10 серпня 2008 року грузинські війська заявили про вихід з Цхінвалі (столиці самопроголошеної Південної Осетії) і про одностороннє припинення вогню. Грузія пристала на мирний план Євросоюзу, який, як запевняють Р. Вітман та С. Вольф, успішно виступив у цій війні в ролі конфлікт-менеджера [457, p. 88].

Тим часом 11 серпня 2008 року Президент РФ Д. Медведєв заявив про завершення більшої частини так званої «операції з примушення Грузії до миру». Головним наслідком війни стала остаточна втрата Грузією контролю над територіями Південної Осетії та Абхазії, що пов'язано, в першу чергу, з військовим втручанням Росії та подальшим проголошення їх незалежності. Наразі Південна Осетія та Абхазія перебувають у статусі самопроголошених квазідержав, що де-факто контролюються Російською Федерацією. Слід зазначити, що Росія ще задовго до війни проводила активну політику інтеграції цих територій, зокрема незаконно надаючи російське громадянство абхазам та південним осетинам. Г. Нодіа констатує, що ця війна серйозно вплинула на політичну динаміку та політику Грузії і світу щодо сепаратистських конфліктів, змушуючи переглядати усталені принципи протидії їм [444, p. 724].

Тому після російсько-грузинської війни Грузія дуже уважно ставиться до забезпечення етнополітичної стабільності та нейтралізації загроз етнополітичного походження [417, p. 594]. Чинна Концепція національної безпеки Грузії була прийняти вже після російсько-грузинської війни в 2011 році і повною мірою відображає увесь спектр загроз етнополітичного характеру для національної безпеки держави. У попередній редакції Концепції, яка була прийнята за три роки до серпневої війни 2008 року, усього-на-всього зазначалося, що «можливість відкритої військової агресії проти Грузії мала, але збройні порушення кордону та вторгнення на територію країни з боку державних і недержавних акторів реальні» [355].

Чинна редакція Концепції національної безпеки Грузії величезне значення надає проблемі забезпечення стабільності та деструктивній ролі у цьому процесі Російської Федерації в регіоні. Так, термін «стабільність» у різних варіаціях ужитий в документі рекордну для пострадянських аналогів кількість разів - 27. Концепція визначає національними цінностями держави: суверенітет та територіальну цілісність, права і свободи, демократію та верховенство закону, безпеку, процвітання та мир. Остання національна цінність передбачає, що Грузія прагне сформувати відносини з усіма націями, засновані на нормах і принципах міжнародного права. Тому з метою вирішення спорів Грузія вдається тільки до мирних і визнаних міжнародною спільнотою механізмів. Адже лише вільна, незалежна, єдина, розвинена і мирна Грузія зможе зробити внесок у забезпечення регіональної та міжнаціональної безпеки і стабільності [442].

Після участі в етнополітичних конфліктах на своїй території, війни з сусідньою Російською Федерацією, втрати частини територій, що оформилися у невизнані квазідержави, Грузія дуже високо цінує стабільність, у першу чергу етнополітичну стабільність. Про це свідчить той факт, що забезпечення регіональної стабільності фігурує серед національних інтересів Грузії, визначених Концепцією національної безпеки держави, поряд зі забезпеченням суверенітету та територіальної цілісності Грузії, розвитком державних інститутів та зміцненням демократії, розвитком ефективної системи національної безпеки, забезпеченням європейської та євроатлантичної інтеграції. Концепція національної безпеки Грузії у контексті забезпечення регіональної стабільності стверджує, що події в Європі, Чорноморському регіоні, Кавказі, Центральній Азії та Сході прямо впливають на національну безпеку Грузії, оскільки підтримання стабільності та мирне розв'язання суперечностей в цих регіонах відповідає інтересам Грузії. Держава зобов'язується сприяти регіональній безпеці та стабільності шляхом налагодження співпраці в межах двосторонніх та багатосторонніх міжнародних угод.

У контексті вивчення питання забезпечення етнополітичної стабільності в Грузії слід звертати увагу не лише на національні інтереси, безпосередньо присвячені стабільності, а й інші національні інтереси, що стосуються сфери етнополітичних та етнонаціональних відносин. До них належать: зміцнення національної єдності та громадянської згоди; забезпечення громадянської інтеграції та підтримання національної і культурної унікальності; налагодження та підтримання відносин з діаспорою. Зміцнення національної єдності та громадянської згоди означає, що Грузія гарантує захист інтересів своїх громадян, їхніх прав і свобод, таким чином сприяючи формуванню суспільства, яке керується принципами рівності перед законом, плюралізму, толерантності, справедливості, правами людини та рівності незалежно від раси, мови, статі, релігії, політичної та іншої належності. В Концепції національної безпеки Грузії зазначається, що забезпечення реалізації принципу рівної залученості членів багатонаціонального і багатоконфесійного грузинського народу в суспільне і політичне життя є одним із пріоритетів держави [442]. При цьому вказується на важливість підтримання контактів з громадянами Грузії, що проживають на окупованій території, і залучення їх у політичні, економічні, соціальні та культурні процеси країни.

Слід зазначити, що принцип рівності незалежно від національних/етнічних ознак або походження, що завжди сприяє забезпеченню міжетнічного миру та етнополітичної стабільності в державі, є конституційним принципом Грузії, як і всіх демократичних держав і закріплений в Основному Законі Грузії. Відповідно до ст. 14 Конституції Грузії всі люди від народження вільні і рівні перед законом незалежно від раси, кольору шкіри, мови, статі, релігії, політичних та інших поглядів, національної, етнічної та соціальної належності, походження, майнового і соціального становища, місця проживання. Крім того, ст. 38 Основного Закону Грузії уточнює принцип рівності, стверджуючи, що громадяни Грузії мають рівні права у соціальному, економічному, культурному та політичному житті незалежно від їх мови, національної, етнічної та релігійної належності. Відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права вони мають право на вільний без будь-якої дискримінації та втручання розвиток власної культури, користування рідною мовою в особистому житті і публічній сфері.

Однак, згідно з п. 2 ст. 38 Конституції Грузії реалізація прав національних меншин відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права не повинна суперечити суверенітету, державному устрою, територіальній цілісності та політичній незалежності Грузії [424]. Грузія поважає право народів на самовизначення, але вважає, що його реалізація не повинна суперечити суверенітету, цілісності і незалежності Грузії. Таке конституційне застереження вказує на ймовірність виникнення загроз етнополітичній безпеці та етнополітичній стабільності з боку національних/етнічних меншин держави. І в Грузії є всі підстави для таких побоювань, тому що її територіальна цілісність та суверенітет зазнали суттєвих втрат внаслідок деструктивної дії етнополітичного чиннику.

Поява цього конституційного застереження стала відповіддю на етнополітичну нестабільність 90-х років, що охопила країну. Наслідком етнополітичних конфліктів 90-х років на території Грузії стала поява трьох автономій - Аджарії, Абхазії та Південної Осетії. З трьох тією чи іншою мірою рецесивно налаштованих регіонів, компактно населених національним меншинами, Грузії вдалося втримати у своєму складі лише Аджарію. Наразі Аджарія має статус Аджарської автономної республіки у складі Грузії.

Тому, втративши ще у 90-х роках контроль над частиною своєї території, як підкреслює К. Вітман, Грузія обрала помірковану модель етнонаціональної політики: невтручання та повільного розв'язання клубка міжетнічних суперечностей, який утворився на теренах пострадянської поліетнічної держави. Дослідник наголошує, що етнонаціональна політика Грузії великою мірою визначається контекстом міжетнічних відносин і територіальних суперечок у країні: з одного боку, нинішня влада Грузії намагається побудувати національну державу з врахуванням інтересів, насамперед, титульного етносу відповідно до міжнародних вимог щодо задоволення інтересів національних меншин, з іншого боку, - клубок міжетнічних суперечностей та етнополітичних конфліктів на її території визначає певну специфіку цієї моделі [67, c. 202]. Етнонаціональна політика Грузії характеризується як фрагментарна і така, що варіюється залежно від регіону. Це продиктовано необхідністю збереження Республіки Грузія в межах міжнародно-визнаних кордонів, відновлення територіальної цілісності та намаганнями протидіяти сепаратистським настроям. Грузія досі не втрачає надії на відновлення територіальної цілісності, переконуючи міжнародну спільноту в тому, що Абхазія та Південна Осетія є історично невід'ємними частинами Грузії, а не незалежними державами [443, p. 115].

Характеризуючи модель етнополітичної стабільності Грузії, визначимо її як динамічну, горизонтальну, гнучку етнополітичну стабільність, характерну для поліетнічних демократичних держав. І це підтверджують нормативно-правові акти етнонаціональної та безпекової сфери держави. Концепція національної безпеки Грузії до національних інтересів зараховує також забезпечення громадянської інтеграції та підтримання національної та культурної унікальності: пріоритетом Грузії є підтримка і розвиток культурного розмаїття з одночасним збереженням національної унікальності. Важливим для забезпечення етнополітичної стабільності Грузії є прискорення інтеграції та залучення всіх етнічних груп до процесів розвитку країни. При цьому Грузія зобов'язується створювати умови для захисту і розвитку ідентичності та культури цих груп [423, p. 10].

Враховуючи той факт, що величезна кількість грузинів проживає за кордоном і не останню роль у інтенсифікації еміграційних процесів відіграли етнополітичні конфлікти та етнополітична нестабільність на території Грузії, держава визначає відносини з діаспорою національним інтересом. За підрахунками міністра з питань діаспори за межами Грузії проживає більше 1, 6 млн. грузинів, що становить 25% грузинського населення загалом [455]. Враховуючи велику чисельність та потенціал грузинської діаспори, в 2008 році було створене окреме міністерство у складі уряду Грузії з питань діаспори, яке відповідає за налагодження та підтримку контактів з грузинською діаспорою. Концепція національної безпеки Грузії зазначає, що для Грузії важливим є зміцнення зв'язків зі співвітчизниками, що живуть за кордоном, підтримка, вивчення та популяризація грузинської мови і збереження культурної ідентичності грузинської діаспори.

Питання забезпечення громадянської інтеграції (консолідації) як всередині країни, так і за її межами є настільки важливим для етнонаціональної політики Грузії та політики національної безпеки, що проблематика громадянської інтеграції навіть розглядається як потенційне джерело загроз національної безпеці. Концепція національної безпеки Грузії стверджує, що громадянська інтеграція вимагає створення таких умов, за яких всі грузинські громадяни можуть вивчати національну мову, що сприятиме їх повній участі в політичному, економічному, соціальному та культурному житті політичної нації [442]. Грузія є типовою поліетнічною державою з домінуванням титульного етносу. Згідно з переписом 2002 року Грузію населяють: грузини (83, 7%), азербайджанці (6, 5%), вірмени (5, 7%), росіяни (1, 5%), осетини (0, 9%), езіди (0, 5%). Частка решти національних меншин одноосібно не перевищує 0, 5% від кількості населення [231].

Однак головні етнополітичні ризики та загрози походять не з боку поліетнічності цієї Кавказької держави, а з боку країни-каталізатора конфліктогенної дії цього фактора - Російської Федерації. Тому головними загрозами для національної безпеки Грузії визначено окупацію грузинської території Російською Федерацією та терористичні акти, організовані цією державою на окупованих територіях Грузії, а також ризик відновлення воєнної агресії з боку Росії. У Концепції національної безпеки Грузії зазначається, що широкомасштабна військова агресія з боку Російської Федерації проти Грузії в серпні 2008 року чітко дала зрозуміти, що для окремих країн відкрита військова агресія все ще залишається інструментом, який вони намагаються використати для досягнення своїх політичних цілей в сучасному світі.

Російсько-грузинська війна 2008 року продемонструвала, що Російська Федерація не визнає суверенітет Грузії, насамперед, вибір Грузії на користь демократії та її незалежну внутрішню і зовнішню політику. І, щонайголовніше, військова агресія з боку Російської Федерації погіршила безпекове середовище у всьому Кавказькому регіоні в цілому, провокуючи нестабільність, яка негативно позначається на забезпеченні безпеки та стабільності у Грузії. Зарубіжні експерти відзначають ключову роль Росії у всіх пострадянських конфліктах етнічного характеру і тиражуванні етнополітичної нестабільності в регіоні [430, p. 447].

Військова агресія супроводжується порушенням прав людини, міграційними процесами, деривацією, що також негативно позначається на рівні етнополітичної стабільності в регіоні в цілому та Грузії зокрема. Порушення фундаментальних прав насильно переміщеного з окупованих територій населення оцінюється в Концепції як важливий виклик. Тому забезпечення безпечного та гідного повернення цього населення, відновлення їх прав на майно є одним із пріоритетів Грузинської держави. До того ж відсутність контролю на державному кордоні Грузії з Росією, зокрема на абхазькій і південно-осетинській ділянках кордону, заважає врегулюванню проблеми транснаціональної злочинності [425, p. 6].

Тому головними пріоритетами політики національної безпеки Грузії визначено: деокупацію захоплених територій Грузії, реінтеграцію громадян, що проживають на цих територіях, відновлення грузинського суверенітету на всій території держави у межах кордонів Грузії. Влада Грузії зобов'язується вживати своєчасних та ефективних заходів для деокупації території Грузії за допомогою мирних механізмів, що базуються на принципах міжнародного права. Грузія всіляко прагне уникнути дестабілізації ситуації та відновлення воєнних дій на своїх територіях, навіть ціною їх повернення до складу держави. Суттєво сприяє стабільності в Грузії той факт, що держава надає перевагу мирним засобам забезпечення безпеки і наполягає на мирному розв'язанні всіх етнополітичних конфліктів Кавказу відповідно до принципів міжнародного права. Етнічне і релігійне розмаїття Кавказу розглядається як позитивна характеристика, перевага цього етнополітично проблемного регіону, яка, в умовах демократії і захисту прав людини, формуватиме міцну основу для стабільності, миру і розвитку Кавказу [355].

У забезпеченні стабільності та відновленні територіальної цілісності Грузія, як і Молдова, покладається на євроатлантичну інтеграцію та розвиток демократії. У Концепції національної безпеки Грузії зазначається, що розширення інтеграційних процесів у Європі є важливим чинником для безпеки Грузії, яка проголошує себе частиною європейського і євроатлантичного простору. Як чорноморська і південно-східна європейська країна Грузія є частиною Європи географічно, політично і культурно, - але вона була відрізана від свого природного курсу розвитку історичними катаклізмами та втручанням сусідніх держав. Прогнозується, що інтеграція Грузії в європейські та євроатлантичні структури зміцнить мир і стабільність на Кавказі. Поетапна інтеграція Грузії в Європейський Союз є одним із найважливіших напрямків політичного та економічного розвитку держави, оскільки поглиблення співпраці з ЄС супроводжується подальшим зміцнення демократичних інститутів і безпеки Грузії. Експерти зауважують, що євроінтеграційні реформи, які проводяться в Україні, Грузії та Молдові, відбуваються у схожих політичних, економічних, соціальних умовах і позитивно впливають на демократизацію та стабілізацію цих держав [459, p. 170]. Не випадково, Концепція національної безпеки Грузії зазначає, що інтеграція в НАТО і ЄС - це суверенний вибір Грузії, який зміцнить безпеку Грузії та забезпечить її стабільний розвиток. Тим часом Росія заперечує право пострадянських країн на власний зовнішньоінтеграційний та безпековий курс. Російські науковці, аналізуючи проблеми російсько-грузинських відносин вказують на те, що для Москви членство Тбілісі в НАТО неприйнятне за жодних умов, при цьому не висуваючи жодного логічного аргументу на користь безапеляційної позиції Російської Федерації [224, c. 155].

Що ж стосується демократизації, то очікується, що зміцнення демократичних досягнень країни за допомогою проведення реформ позитивно вплине на стабільність і прискорення розвитку державних демократичних інститутів. Грузія ставить за мету розвиток вільного, демократичного суспільства і зміцнення верховенства закону. Суспільства, в якому всі рівні перед законом, яке є прозорим, підзвітним і гарантує права і свободи всіх громадян.

Більше того, Грузія прогнозує і покладає великі надії на демократизацію авторитарної Російської Федерації, що сприятиме стабілізації ситуації в Грузії. Зокрема, Грузія вітає трансформацію Росії в стабільну, демократичну країну, яка поважає суверенітет, територіальну цілісність, демократичні цінності і ринкові принципи економіки інших країн. Адже демократизація і прогнозована зовнішня політика Російської Федерації матиме позитивний вплив на грузинську, регіональну та міжнаціональну безпеку.

Утім, Росія рухається у протилежному напрямку. Л. Делкур та К. Волжук, вивчаючи реакцію Російської Федерації на політичні зміни в Грузії та Україні у світлі взаємодії політики з просування демократії, здійснюваних ЄС і США, і вітчизняних моделей демократизації, констатують її жорсткий характер. Російська Федерація втрачає свою гегемонію на пострадянському просторі, паралельно посилюючи тиск на сусідні пострадянські держави. Дослідниці зауважують, що політичний, економічний тиск з боку Росії, насправді, призводить до протилежних результатів: Україна та Грузія стали послідовніше дотримуватися західного курсу інтеграції та демократизації як єдиної альтернативи розвитку держав [419, p. 469].

Політика забезпечення безпеки Грузії передбачає тісну співпрацю з Україною, яка перебуває у подібному геополітичному становищі. Тому Грузія націлена максимально реалізувати потенціал стратегічного партнерства з Україною. Адже Україна, зміцнюючи свою роль як демократичної і мирної держави, також цим самим сприяє регіональній стабільності і безпеки в Європі. Наразі Україна стримує Російську Федерацію від розповсюдження агресії на інші пострадянські держави, включаючи Грузію.

Влада Грузії переконана, що Росія є зараз головним джерелом етнополітичної нестабільності для усіх пострадянських держав, що рухаються в напрямку євроінтеграції. Президент Грузії Г. Маргвелашвілі заявив, що Росія готова використовувати свої збройні сили для подальшого захоплення колишніх радянських республік. За його словами, війна Росії з Грузією в 2008 році і анексія Криму в 2014 році показали, що Москва готова використовувати будь-які види нестабільності в країнах, тільки щоб посилити свій вплив. «Можна сказати, що Євразійський континент живе в постійному страху. Якщо там якась нестабільна обстановка... сусід швидко вирішить проблему за допомогою автомата Калашникова», - вважає Президент Грузії [314]. Г. Маргвелашвілі підкреслив, що Грузія як і раніше відчуває військову загрозу з боку Росії після втрати 20% своєї території через підтримку РФ сепаратистів у війні 2008 року.

Міністр закордонних справ Грузії також переконана, що Росія є серйозною загрозою не тільки для Грузії чи України, але і для інших країн європейського континенту. При чому етнополітична нестабільність використовується Російською Федерацією як політична технологія, що передує вторгненню у обрану об'єктом подальшої військової агресії пострадянську державу. Поширення нестабільності в Україні, Молдові чи Грузії не є відокремленими випадками - такою є реакція Росії на рішення пострадянських країн продовжити зближення з Європою, - зазначила Т. Беручашвілі [315].

Побоювання Грузії підтверджують пострадянські держави, що успішно пройшли шлях євроінтеграції. Враховуючи той факт, що Росія підписала з невизнаною Абхазією договір, що передбачає створення об'єднаного угруповання військ, Естонія вважає, що це крок може в подальшому призвести до анексії Росією частини Грузії. Міністр закордонних справ Естонії наголосила, що такі дії порушують суверенітет Грузії, суперечать нормам міжнародного права і зобов'язанням, які Росія взяла на себе перед Радою Європи [253]. Окрім того договір порушує мирний переговорний процес і тим самим дестабілізує ситуацію в усьому регіоні.

Нагадаємо, що Росія і самопроголошена республіка Абхазія підписали 24 листопада 2014 року 10-річний Договір про союзництво і стратегічне партнерство, який передбачає створення об'єднаних збройних сил обох державних утворень. Першими пунктами в договорі значаться кроки, спрямовані на формування спільного простору оборони і безпеки. Документ передбачає створення протягом року об'єднаного угруповання військ «для відбиття агресії». Росія зобов'язується організувати підготовку абхазьких військовослужбовців та екіпірувати армію «сучасними видами озброєння». Крім того, планується передислокація сил і засобів з російсько-абхазького кордону на кордон між Абхазією і підконтрольною Тбілісі територією [116]. Обидві сторони беруть на себе зобов'язання надати допомогу, в тому числі і військову, у випадку, якщо одна із сторін зазнає озброєного нападу. Росія обіцяє «сприяти зміцненню міжнародних зв'язків Республіки Абхазія, включаючи розширення кола держав, які офіційно її визнаватимуть, і створенню умов для вступу Республіки Абхазія в міжнародні організації та об'єднання» [116].

Характерно, що Російська Федерація у відповідь на готовність Абхазії до військової співпраці обіцяє підвищити в Абхазії зарплати «основних категорій працівників державних установ у сфері охорони здоров'я, освіти, науки, культури, спорту та соціального обслуговування громадян до рівня, співвідносного з рівнем оплати праці відповідних категорій працівників в Південному федеральному окрузі Російської Федерації», що свідчить про маріонетковий характер Абхазії, її недієздатність як окремої незалежної держави та повну підконтрольність Російській Федерації. В. Путін під час підписання договору пообіцяв, що фінансова допомога, що надається Москвою Сухумі, після підписання документу буде збільшена в два рази і сягне 5 млрд. рублів. Також Росія та Абхазія підписали угоду про співпрацю, яка передбачає фінансування цієї території з бюджету РФ [3]. Це вказує на те, що фактично відбувається повільна анексія Абхазії. Це при тому, що світова спільнота вважає Абхазію частиною Грузії.

Грузинська влада та ЄС гостро розкритикували Договір про союзництво і стратегічне партнерство, укладений між Росією та самопроголошеною Абхазією. Напередодні в Грузії відбулися акції протесту проти підписання документу, який передбачає істотне розширення військового співробітництва Москви і Сухумі. Зокрема, в Тбілісі пройшла багатотисячна акція протесту під назвою «Ні анексії!». Адже грузинська влада не сумнівається, що договір перешкодить процесу нормалізації російсько-грузинських відносин і стане черговим кроком у напрямку анексії Абхазії. Міністр закордонних справ Литви підтвердив, що Російська Федерація планує офіційну анексію Абхазії. «Виходячи з того, що робить Росія в Абхазії, вона рухається за кримським сценарієм. Можливо, будуть інші інструменти, але результат буде той самий - нелегальна анексія грузинської території», - заявив Л. Лінкявічюс [318].

Тому Україні, частина територій якої анексовані або перебувають на стадії сепаратизації за зовнішнього втручання Російської Федерації, є що запозичити в Грузії, яка має подібний етнополітичний досвід і пройшла війну з Росією 7 років тому. Зокрема, це стосується політики залучення, реінтеграції окупованих територій. Грузія вже багато років розробляє формати, механізми і стимули, покликані пришвидшити реінтеграцію між окупованими територіями та іншими регіонами Грузії, що сприяє відновленню відносин і діалогу між громадянами Грузії, які живуть по різні боки окупаційної межі. Грузія також співпрацює з міжнародним співтовариством, залучаючи його ресурси і досвід в реалізації політики реінтеграції.

Напрацювання політики реінтеграції України та невизнаних сепаратистських утворень - одне з головних питань внутрішньої політики України, що прагне зберегти територіальну цілісність. Тому під час зустрічі в лютому 2015 року президенти України та Грузії окремо обговорили перспективи реінтеграції Абхазії, Південній Осетії та Криму [285].

У Грузії у структурі грузинського уряду навіть функціонує Міністерство реінтеграції, в 2014 році перейменоване на Міністерство примирення і громадянського рівноправ'я. Оновлене Міністерство обіцяє тепер не стільки намагатися реінтегрувати осетинський і абхазький народи до складу Грузії, скільки примиритися з населенням сепаратистських територій, позитивно налаштувати його на перспективу возз'єднання з Грузією. Міністр примирення і громадянського рівноправ'я критикує колишню політику Грузії щодо Абхазії та Південної Осетії. «Реінтеграція - це одна з складових частин врегулювання конфлікту. Але спершу конфлікт треба врегулювати, і лише потім братися за реінтеграцію», - стверджує П. Закареїшвілі [354].

Раніше чиновник пояснив, що кероване ним відомство працюватиме в двох напрямках: перше - це, як і раніше, питання врегулювання етнополітичних конфліктів, а друге - проводитиме політику примирення щодо тих громадян, у яких є проблема з інтеграцією в Грузії. П. Закареїшвілі сподівається, що після зміни назви Міністерства реінтеграції у Абхазії і Південній Осетії, які вийшли зі складу Грузії, більше не буде підстав стверджувати, що реінтеграція для них неприйнятна. Перейменування міністерства стало одним з кроків, спрямованим на зняття напруженості у відносинах між грузинами, абхазами і осетинами, адже назва була однією з офіційних причин, посилаючись на яку, Абхазія та Південна Осетія відмовлялися співпрацювати з міністерством. Перейменування міністерства привітав також Євросоюз. Така підтримка дуже важлива для Тбілісі, який сподівається на те, що євроінтеграція стане додатковою мотивацією для реінтеграції Південної Осетії та Абхазії.

Утім, грузинські експерти та політики скептично ставляться до перейменування міністерства, оскільки вважають, що така політика відвертає увагу від правових реалій етнополітичного конфлікту. Вони наполягають на тому, щоб термін «реінтеграція», з яким не було жодних юридичних проблем, залишався незмінним, адже етнополітичні реалії, в яких перебуває Південна Осетія та Абхазія, не змінилися. «За усіма міжнародними документами ці території окуповані. І на цих територіях пройшла етночистка. Росія окупувала ці території, так що потрібно виходити з міжнародного права, а не вигадувати якісь назви», - стверджує колишній голова парламентської комісії з відновлення територіальної цілісності Грузії Ш. Малашхія [56].

Тим часом науковці вважають, що в Південній Осетії та Абхазії сформувалася нова політична реальність, яка не відповідає нормам міжнародного права, але функціонує, а отже, потребує наукового вивчення та обґрунтування. Ці нові, невизнані політичні утворення слугують лабораторією політичної географії, оскільки їх кордони з Грузією залишаються внутрішніми, умовними, але не менш умовними є їх кордони з Росією, - припускають П. Джолікера та Ф. Лабаре [434, p. 20]. Абхазія та Південна Осетія як квазідержавні формування є політичними утвореннями без окреслених кордонів - вони не інтегровані ні в Грузію, ні в Росію, але й не відокремлені від обох держав, функціонуючи в зоні їх впливу та взаємодії, при цьому залишаючись джерелом нестабільності в регіоні.

Тому протидіяти поширенню, тиражуванню етнополітичної нестабільності з боку Російської Федерації пострадянські держави, що обрали європейський вектор розвитку, повинні спільно, у тісній співпраці між собою та з міжнародною спільнотою.

5. 3. Етнополітична стабільність України: трансформація в умовах сучасних викликів

Запорукою етнополітичної стабільності є дотримання балансу інтересів всіх етнічних спільнот, що проживають на території поліетнічної держави. Принципи рівності, збереження культурної та мовної самобутності етноспільнот, недискримінації за етнічною ознакою закріплені в етнонаціональному законодавстві всіх демократичних країн. Україна не є винятком. Адже за поліетнічного складу населення, як стверджує О. Картунов, держава повинна виконувати роль нейтрального посередника - представника і захисника всіх без винятку етнічних спільнот, що проживають на її території. Однак на практиці таке спостерігається далеко не завжди. Дослідник констатує, що найчастіше державою керує або використовує у своїх цілях якась одна етнічна спільнота, точніше її еліта [158, c. 206]. Це провокує процеси етнічного невдоволення та політизації етнічності всередині інших етноспільнот, які почуваються дискримінованими та скаржаться на порушення своїх прав.

О. Картунов характеризує процеси політизації етнічності, які призводять до посилення напруги, етнічних конфліктів, а отже, етнополітичної нестабільності, як протидіючі [158, c. 201]. Вони виникають там, де спостерігаються найменші прояви нерівності та дискримінації етнічних спільнот. З цього випливає, що у моноетнічних державах політизація етнічності та етнополітична дестабілізація не трапляються. Тоді як поліетнічним державам, навпаки, доводиться бути максимально зваженими в етнонаціональній політиці під час прийняття будь-яких рішень, які можуть зачіпати інтереси етноспільнот, що населяють їх території.

Україна є поліетнічною державою, іншими словами - особливістю національного складу населення України є його багатонаціональність. Це підтверджують дані Всеукраїнського перепису населення 2001 року, згідно з якими на території країни проживають представники понад 130 національних та етнічних спільнот. Серед них українці становлять 77, 8%, росіяни - 17, 3%, білоруси - 0, 5%, молдавани - 0, 5%, кримські татари - 0, 5% [289]. Частка будь-якої з інших етноспільнот не перевищує 0, 5%. Зрозуміло, що ці дані є дуже застарілими і потребують оновлення шляхом проведення чергового перепису населення держави. Оскільки, по-перше, з моменту проведення перепису пройшло майже 15 років, протягом яких кількість населення, його національний склад могли зазнати суттєвих змін. А, по-друге, Україна внаслідок гібридної війни та анексії втратила контроль над частиною територій, що не могло не позначитися на динаміці населення України та його національному складі.

Згідно з рекомендаціями ООН і найпоширенішою практикою їх використання переписи населення у більшості країн світу проводяться раз на десять років. Уряд України вже кілька разів поспіль переносив дату другого всеукраїнського перепису - з 2012 року на 2013 рік, з 2013 року на 2016 рік. Однак і 2016 року його не буде, про що повідомив директор Київського міжнародного інституту соціології В. Паніото, посилаючись на Державний комітет статистики [259]. Замість перепису населення планується провести велике вибіркове дослідження, хоча лише перепис може дати точну статистичну інформацію про етнонаціональні процеси в Україні. Припускаємо, що відтермінування перепису населення пов'язане з іноземною окупацією частини території України, що означає неможливість отримання даних звідти. Однак невідомо, наскільки довго триватиме окупація. Тим часом, наприклад, Грузія успішно провела перепис населення без урахування окупованих територій Південної Осетії та Абхазії в 2014 році. Так чи інакше офіційної, достовірної інформації про національний склад населення України немає.

Внутрішня етнополітична стабільність великою мірою залежить від вирішення проблем, пов'язаних з налагодженням комунікації у поліетнічному суспільстві, подоланням міжетнічних бар'єрів, розвитком демократії в умовах етнокультурного плюралізму та іншими стратегіями, що реалізуються в межах державної етнонаціональної політики, - переконаний Н. Ціцуашвілі [378, c. 237]. Необхідність підтримувати етнонаціональні відносини у стабільному стані та атмосфері міжетнічної злагоди сприяла появі нових стандартів демократичної етнонаціональної політики, які базуються на толерантності, підтримці та визнанні цінності різноманіття поглядів, культур, мов етноспільнот. Україна особливо вразлива з цієї точки зору - країна бере участь в етнополітичному конфлікті, що є джерелом етнічної напруги, невдоволення, ксенофобії.

Окрім того, для України все ще характерний яскраво виражений розподіл на макрорегіони, що мають суттєві етнокультурні відмінності. О. Майборода, вивчаючи регіональні виміри поліетнічності в Україні, виділяє три макрорегіони: Центральну Україну, Західну Україну та Східну й Південну Україну. Центральну Україну дослідник характеризує як пасивний в етнополітичному розумінні регіон (більшість населення українці - 82, 9%) через відсутність етнічних суб'єктів, які могли б розв'язати етнічний конфлікт, що дозволяє Центральній Україні відігравати роль сполучної ланки між Заходом і Південним Сходом, врівноважуючи їх позиції [205, c. 24]. Західна Україна має фактично моноетнічний склад (89, 3% етнічні українці), демонструє високу пасіонарність у питаннях утвердження української етнічної ідентичності у всіх сферах життя. Південна та Східна Україна суттєво відрізняються за етнічними та етнополітичними ознаками (українці становлять трохи більше половини населення регіону - 54, 3%; найбільшою національною меншиною є росіяни 40, 9%). О. Майборода підкреслює, що українці цього регіону майже повністю русифіковані, внаслідок чого російська мова та культура беззастережно домінують над українською. Саме цей фактор і перетворив Піденно-східний регіон на об'єкт етнополітичних претензій Російської Федерації (йому відводилася головна роль у етнополітичному проекті «Новоросія»), а відтак, на вогнище етнополітичної нестабільності в Україні.

Зауважимо, що етнополітичні й етнокультурні відмінності макрорегіонів суттєво посилюються історичною належністю до різних держав - Австро-Угорщини та Росії; участю в історичних подіях, зокрема Другій світовій війні, на боці суперників. На ґрунті пошуку спільного компромісного бачення історії, подій та героїв в Україні дуже часто виникали і виникають етнополітичні суперечності та конфлікти, що дестабілізують етнополітичну ситуацію. Політичні еліти, які представляють інтереси того чи іншого регіону, довгий час намагалися узаконити полярне етнокультурне бачення на загальнонаціональному рівні. Це викликало спротив та етнополітичну напругу в інших регіонах, які сприймали нав'язування етнокультурно чужого середовища як порушення своїх прав.

Етнополітичний розкол України завершився етнополітичним конфліктом між Україною та Росією, в якому Російська Федерація підкріпила етнополітичні претензії до України (щодо історичної належності окремих територій, захисту російськомовних громадян України) збройним вторгненням, анексією територій та підтримкою сепаратизму. Однак, незважаючи на те, що україно-російський етнополітичний конфлікт став перешкодою демократичному розвитку поліетнічної України, він зміцнив Україну. Як зауважують українські вчені, сепаратизація сприяла процесу консолідації та формуванню української політичної поліетнічної багатомовної нації, усвідомленню національної ідентичності, національних інтересів, формуванню громадянського суспільства з активною позицією, здатного організовуватися, продукувати та втілювати ініціативи в найбільш несприятливих умовах, налагодженню внутрішнього діалогу, покращенню взаємодії влади та суспільства [268, c. 106].

У цьому дослідженні головна увага зосереджуватиметься на правових засадах етнополітичної стабільності, що формуються основним масивом етнонаціонального законодавства. Адже всі нормативно-правові акти, що тією чи іншою мірою стосуються етнонаціональних процесів у державі, містять механізми регулювання етнонаціональних відносин, визначають статус етносуб'єктів. Тому вони у будь-якому випадку формують підвалини для досягнення певної рівноваги етнополітичних інтересів, збалансованості запитів етноспільнот, а отже - етнополітичної стабільності.

Нормативно-правові акти, що стосуються сфери етнонаціональних відносин, лише іноді містять згадки безпосередньо про явище етнополітичної стабільності, водночас закладаючи підвалини забезпечення етнополітичної стабільності в державі. Поняття «стабільність» фігурує переважно в законах, що стосуються забезпечення національної безпеки держави. В цьому контексті варто скористатися методологією етнополітичної безпеки, запропонованою Н. Ціцуашвілі для вивчення особливостей етнополітичної стабільності. Дослідник доходить висновку про наявність активного, превентивного та пасивного вимірів етнополітичної безпеки України [377, c. 653]. Активний вимір забезпечення означає застосування механізмів, спрямованих безпосередньо на протидію реальним загрозам за участю етнічного чиннику (протидію злочинам на ґрунті міжетнічної ворожнечі, проявам сепаратизму, загрозам територіальної цілісності) ; превентивний - передбачає виявлення внутрішньополітичних та зовнішньополітичних загроз; забезпечення пасивного виміру етнополітичної безпеки означає створення стабільного етнополітичного, етнокультурного середовища, яке не сприятиме виникненню внутрішніх загроз за участю етнічного чиннику, оскільки базуватиметься на принципах формування толерантного, багатокультурного, неконфліктного поліетнічного суспільства.

Спираючись на запропоновану Н. Ціцуашвілі методологію, можна помітити, що в Україні домінує пасивний вимір забезпечення етнополітичної стабільності як невід'ємного елементу етнополітичної безпеки. Іншими словами - формування на рівні законодавства умов, які запобігають дестабілізації етнополітичної ситуації. Це підтверджує і К. Вітман, стверджуючи, що етнополітична стабільність сучасних держав великою мірою залежить від своєчасного розв'язання проблем сфери етнонаціональних відносин, забезпечення вільного розвитку самобутності та задоволення прав національних меншин як рівноправних складових політичної нації, розвитку демократії, популяризації етнокультурного плюралізму [75, c. 25]. Дослідник припускає, що навіть поліетнічний склад населення може стати потенційною загрозою етнополітичній стабільності, оскільки наявність більше, ніж однієї етноспільноти, в межах однієї держави означає можливість виникнення непорозумінь та конфліктів між ними на ґрунті етнічної ідентичності, підсиленої іншими факторами нерівності. З цього можна зробити висновок про визначальну роль держави в забезпеченні етнополітичної стабільності. Така діяльність полягає в формуванні за допомогою законодавчої бази правил гри між етносуб'єктами, запобіганні та в безпосередньому реагуванні на чинники дестабілізації етнополітичної ситуації.

Виходячи з аналізу теоретичних напрацювань в сфері етнополітичної безпеки, нагадаємо, що забезпечення етнополітичної безпеки держави неможливе без досягнення етнополітичної стабільності. Адже захищеність будь-якої соціально-політичної, в тому числі етнополітичної системи, суттєво ускладнюється, якщо не унеможливлюється в тому випадку, коли вона перебуває в нестабільному, розбалансованому стані. Про це свідчать політичні події кінця 2013 - початку 2014 року в Україні - масові протести та заворушення, які розгорнулися в м. Київ на знак незгоди з відтермінуванням євроінтеграції. Спроби придушення та контролю протестного руху, в тому числі за допомогою прийняття антидемократичного законодавства, несумісного з реалізацією громадянами України демократичних свобод, гарантованих Конституцією України, призвели до масштабного конфлікту між владою та протестно налаштованими громадянами, а згодом і повної дестабілізації суспільно-політичної ситуації в державі. Цим скористалися сусідні держави, зокрема Румунія, Росія та Туреччина, які на неофіційному рівні поновили етнотериторіальні претензії до України. Таким чином, політична нестабільність суттєво послабила здатність держави гарантувати національну безпеку, тобто стан захищеності інтересів громадян, суспільства і держави.

Так само, як стабільність у найширшому сенсі є обов'язковою умовою забезпечення національної безпеки, забезпечення етнополітичної безпеки неможливе без досягнення етнополітичної стабільності. Адже етнополітична безпека є важливою, хоч і не виокремленою, підсистемою національної безпеки будь-якої поліетнічної держави. Докази на користь цього твердження знаходимо в нормативно-правовій базі України як сфери національної безпеки, так і сфери етнонаціональних відносин. Закон України «Про основи національної безпеки України» визначає національну безпеку як захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам у різних сферах при виникненні негативних тенденцій [136]. Хоч у визначенні не акцентується увага на стабільності, вона є обов'язковою умовою національної безпеки [39, c. 327]. Зокрема, сталий розвиток суспільства неможливий без стабільності. Так само, як виявлення, запобігання і нейтралізація загроз спрямовані на запобігання або протидію дестабілізації ситуації.

Важливо, що серед пріоритетів національних інтересів, визначених Законом, виокремлено зміцнення політичної і соціальної стабільності в суспільстві як запоруки розвитку та процвітання держави. Безумовно, етнополітична стабільність є важливим елементом політичної стабільності в поліетнічній державі, в якій навіть за послідовної та системної етнонаціональної політики, неможливо повністю запобігти суперечностям на етнічному ґрунті. Окрім того, інші пріоритети національних інтересів також спрямовані на забезпечення стабільності. Це гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина; розвиток громадянського суспільства, його демократичних інститутів; захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів; забезпечення постійного зростання рівня життя і добробуту населення; інтеграція України в європейський політичний, економічний, правовий простір.

Серед пріоритетів національних інтересів зауважуємо й такі, що безпосередньо належать до сфери етнонаціональних відносин. Зокрема, недопущення втручання у внутрішні справи України; забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України. Ці пріоритети формують підвалини суверенного етнополітичного розвитку держави та закладають основи неконфліктної мовної взаємодії на рівних засадах титульного етносу та національних меншин України [6, c. 121], що є запорукою забезпечення етнополітичної стабільності в державі.

Для аналізу ролі та місця етнополітичної стабільності в національній безпеці України в цілому та підсистемі етнополітичної безпеки зокрема визначальною є ст. 7 Закону України «Про основи національної безпеки України», яка фактично прирівнює стабільність у суспільстві до національної безпеки, розмістивши їх в одному синонімічному ряду. Так, на сучасному етапі основними реальними та потенційними загрозами національній безпеці України, стабільності в суспільстві Закон називає (нами розглядатимуться ті загрози, що представляють інтерес для забезпечення етнополітичної стабільності) :