Захист прав та інтересів учасників майнових відносин: питання теорії і практики

У законопроєкті визначення розміру моральної шкоди пропонується здійснювати на підставі договору про надання послуг з визначення розміру моральної шкоди, який укладається між замовником (це може бути як сама особа, якій завдано моральну шкоду, так і будь-яка інша особа, яка діє в інтересах такої особи) та суб'єктом визначення розміру моральної шкоди відповідно до цивільного законодавства.

За результатами визначення розміру моральної шкоди складається висновок експерта, який є ідентифікованим документом, що підтверджує визначення розміру моральної шкоди та містить розрахунок ймовірного розміру грошового відшкодування моральної шкоди, і є обов'язковим під час розгляду справ (спорів) про відшкодування моральної шкоди.

За всієї позитивності та доцільності нормативно-правового регулювання визначення розміру компенсації моральної шкоди варто зауважити, що «... при будь-якій формі відшкодування компенсація моральної шкоди буде часткова, тому що точно визначити ступінь заподіяної моральної шкоди та відповідно розмір її відшкодування неможливо» Солодко Е. Моральный вред. Понятие и порядок возмещения. Бизнес. 2016. № 8. С. 42-45. С. 43., проте суд повинен призначити позивачу таку суму відшкодування, яка була б достатньою в його розумінні для забезпечення себе засобами, які допоможуть йому, хоча б частково, замінити попередні заняття, звички, хобі, зберегти сформовані зв'язки, коло спілкування, спосіб життя. Тобто таке відшкодування має сприяти зменшенню, пом'якшенню негативних психічних реакцій та станів потерпілого, полегшити його додаткові зусилля, спрямовані на нормальну організацію подальшого життя.

Отже, за всієї різноманітності запропонованих законодавцем, судовою практикою і правовою наукою критеріїв і способів визначення розміру відшкодування моральної шкоди, незважаючи на величезний досвід здійснення судочинства у справах відповідної категорії і з огляду на провадження у різний час різноманітних моделей законодавчого регулювання відносин з відшкодування моральної шкоди, в науці цивільного права і нині залишається актуальним питання щодо визначення власне поняття моральної шкоди і виявлення основних напрямків, властивих всім підходам дійсного або потенційного регулювання впливу і встановлення ступеня їх відповідності суті даного виду цивільних охоронних правовідносин.

5.2. Заходи оперативного впливу як способи самозахисту в договірних зобов'язаннях

Уралова Ю. П.,

Конституція України в ч. 5 ст. 55 гарантує право захищати будь-якими не забороненими законом засобами свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Тобто держава зобов'язується забезпечувати здійснення захисту прав і свобод будь-якими способами і засобами неюрисдикційного характеру.

Серед неюрисдикційних форм захисту цивільних прав в договірних зобов'язаннях виділяють заходи оперативного впливу як одну з форм самозахисту. В цивілістичних наукових колах існує неоднозначність у розумінні самозахисту як різновиду правового захисту. Вважається, що з одного боку він поновлює порушене право, а з іншого, якщо відновлення порушеного права проведено самим порушником, таке відновлення є добровільним залагодженням шкоди, але не може вважатися правовим захистом Філик Н. В. До питання самозахисту як способу захисту цивільних прав. URL: https://er.nau.edu.ua/handle/ NAU/10923.

Цивільне законодавство не містить поняття «заходи оперативного впливу». Виходячи з положень ч. 2 ст. 16 ЦК України, де встановлено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом, а також згідно зі ст. 19 ЦК України, яка містить положення, що будь-яка особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань; самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства; способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства. Існує можливість учасників договірних зобов'язань обирати дієві способи самозахисту, що законодавчо не встановлені.

У сучасних умовах здійснення підприємницької діяльності викликає нагальну потребу у наявності дієвих способів, зокрема і законодавчо закріплених, забезпечення дотримання правил здійснення діяльності у всіх сферах економіки, підтримання договірної дисципліни, належного виконання договірних зобов'язань. Вирішення такого важливого питання залежить від ефективності дії механізму забезпечення захисту суб'єктів, що здійснюють підприємницьку діяльність, конкретного правового засобу, здатного своїм впливом попередити правопорушення, а у разі його вчинення - нейтралізувати негативні результати та не допустити їхнього повторення у майбутньому. Отже, можна зазначити, що такими правовими способами захисту можна вважати заходи оперативного впливу як одну з форм самозахисту цивільних прав у договірних зобов'язаннях.

У багатьох спеціальних нормах ЦК України передбачена можливість застосування заходів для захисту порушених цивільних прав у договірних зобов'язаннях, які в цивілістичній науці визначаються як заходи оперативного впливу - наприклад, положення ч. 2 ст. 696, ч. 1 ст. 709, ч. 3 ст. 849, ч. 3 ст. 877 тощо. Але така фрагментарність і несистемність норм цивільного законодавства щодо заходів оперативного впливу як однієї з форм самозахисту в договірних зобов'язаннях негативно впливає на розвиток інституту самозахисту в цивільному праві і зокрема, можливості скористатися дієвими, ефективними і швидкими заходами відновлення порушеного права в договірному зобов'язанні сторонами самостійно без втручання юрисдикційного органу.

Учені-цивілісти розглядають юридичну природу «заходів оперативного впливу» і як «санкцію цивільно-правової відповідальності», і як «окремий інститут в механізмі захисту цивільних прав». Зокрема, на думку В. В. Надьон, управомочена особа має право звернутися до компетентних державних органів з вимогою захисту свого права, якщо під час використання засобів самозахисту цивільних прав та під час застосування заходів оперативного впливу управомочена особа не може в добровільному порядку врегулювати конфлікт із зобов'язаним суб'єктом (контрагентом) Надьон В. В. Заходи оперативного впливу, спрямовані на припинення порушеного права, з причин невиконання або неналежного виконання обов'язків. Часопис Київського університету права. 2016. № 3. С. 207-211.. На думку інших учених- цивілістів, критики заслуговує ототожнення оперативних заходів та санкцій цивільно-правової відповідальності і з огляду на можливість їхнього одночасного застосування, що було б неможливим, якщо за оперативними заходами визнавалися властивості цивільно-правових санкцій. У цьому разі порушувався б принцип недопустимості застосовування двох видів відповідальності за одне правопорушення. Наведене свідчить про самостійне місце заходів оперативного впливу серед способів захисту цивільних прав Грачов О. А. Заходи оперативного впливу як способи захисту цивільних прав. URL: http://dspace.nlu.edu.ua/ bitstream/123456789/6397/1/Grachov_269.pdf.

Також у цивілістичній науці досі залишається дискусійним розмежування термінів «форма», «захід», «спосіб» та «засіб» в питаннях захисту цивільних прав, зокрема, і самозахисту.

Варто погодитися з позицією Л. Л. Стецюк, яка визначає форму захисту цивільних прав та інтересів особи, які охороняються законом, інтересів суспільства і держави, що характеризуються спільним зовнішнім виявом їхнього здійснення Стецюк Л. Л. Самозахист як форма захисту цивільних прав. Університетські наукові записки. 2008. № 3. С. 151-158. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Unzap_2008_3_30.

З тлумачення положення Глави 3 ЦК України випливає, що кожна особа має право на захист не тільки державою в особі компетентного органу, а і самою особою засобами, які не заборонені законом. Отже, самозахист у такому контексті можна віднести до неюрисдикційної форми захисту і розглядати як частину захисту. Цивільне законодавство структуровано не встановлює для окремих форм самозахисту конкретних підстав, умов інших критеріїв для розмежування їх в системі захисту цивільних прав та інтересів, тому при тлумаченні норм відбувається ототожнення термінів «засоби», «заходи», «способи», «форми» захисту. Зокрема, ст. 19 ЦК України містить посилання на «засоби протидії» і «способи самозахисту». У науковій літературі заходи оперативного впливу розглядають як «способи» або «заходи» і визначають як певні дії по захисту і, зокрема, самозахисту Азімов Ч. Здійснення самозахисту в цивільному праві. Вісник Академії правових наук України. 2001. № 2. С. 135-141.. Наприклад, Я. В. П'янова до способів захисту кредитора у договірних зобов'язаннях пропонує відносити: а) примус боржника виконати обов'язок у натурі; б) припинення договору; в) застосування заходів відповідальності; г) застосування інших заходів, передбачених договором або законом П'янова Я. В. Судовий захист майнових цивільних прав: дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.03. Харків, 2009. 224 с..

На думку вчених, заходи оперативного впливу залежно від їхньої спрямованості, умовно можна поділити на дві групи: 1) заходи оперативного впливу, спрямовані на відновлення порушеного права; 2) заходи оперативного впливу, спрямовані на припинення порушеного права Грибанов В. П. Осуществление и защита гражданских прав. Москва: Статут, 2000. С. 152.. Розрізняють такі види оперативних заходів відновлювального характеру: 1) зміна договірного зобов'язання (п. 2 ст. 611 ЦК України); 2) покладання виконання зобов'язання на іншу особу (ч. 3 ст. 850 ЦК України); 3) притримання (ст. 594 ЦК України); 4) заміни частини договірного зобов'язання (ч. 3 ст. 672 ЦК України) та ін. І три види оперативних заходів відмовного характеру: по-перше, відмова від договору, по-друге, відмова від прийняття неналежного виконання обов'язку; по-третє, відмова в зустрічному задоволенні Гражданское право: в 4 т. Т. 1. Общая часть: учебник / отв. ред. проф. Е. А. Суханов. 3-е изд., перераб. и доп. Москва: Волтерс Клувер, 2004. С. 573.. Найпоширенішим у договірних зобов'язаннях є застосування такого заходу оперативного впливу, як відмова від договору (ч. 2 ст. 408, ч. 1 ст. 565, ч. 3 ст. 612, ст. 615 тощо).

З наведеного переліку видів заходів оперативного впливу можна виокремити такі ознаки, що характеризують їхню правову природу: 1) майновий характер; 2) є заходами захисту проти правопорушень (невиконання або неналежного виконання договірного зобов'язання); 3) спрямовані на попередження порушення договірного зобов'язання; 4) забезпечують посилення договірної дисципліни; 5) забезпечують належне виконання договірного зобов'язання тощо.

Заходи оперативного впливу як форма самозахисту визначаються характером правопорушень і природою цивільних прав в договірному зобов'язанні, що порушується.

Зокрема, невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань є найбільш поширеною групою правопорушень, які виступають підставою для застосування цивільно-правової відповідальності суб'єктів таких правовідносин. Розрізняють дві підстави цивільно-правової відповідальності: договірну і позадоговірну.

Виходячи з аналізу судової практики, можна виділити такі порушення договірних зобов'язань:

1. Перевищення повноважень під час укладення договорів. У науковій літературі запропоновано таку класифікацію перевищення суб'єктом договірних зобов'язань, наданих йому повноважень: а) ненавмисне перевищення повноважень під впливом помилки щодо обсягу своїх повноважень; б) навмисне перевищення повноважень, яке, залежно від мотивів та мети поділяється на: навмисне перевищення повноважень через впевненість у їхньому подальшому схваленні (самовпевненість); навмисне перевищення повноважень для захисту інтересів принципала; навмисне перевищення повноважень для отримання вигоди для себе шляхом введення принципала або третіх осіб в оману Полтавський О. В. До питання про правочин, який вчиняється з перевищенням повноважень. Право і Безпека. 2012. № 1. С. 272-276. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pib_2012_1_61.

2. Порушення строків виконання зобов'язання, зокрема щодо перерахування грошових коштів, перерахування неповної суми або її частин або порушення строків оформлення договорів або його окремих умов тощо (ст. 612 ЦК України «Прострочення боржника»). Наприклад, відповідно до висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14- 318цс18), якщо банк використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, то такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом Постанова Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 URL: https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/74838904.

3. Передача товару, виконання робіт, надання послуг неналежної якості (неповне або неправильне надання інформації щодо якості товару, робіт, послуг, помилки у представленні інтересів клієнта перед третіми особами, інші порушення обов'язків, які випливають з договорів). Вважаємо за доцільне запропонувати встановити вимоги до належної якості товарів, робіт, послуг і конкретизувати у договірних зобов'язаннях, оскільки їхній абстрактний виклад може призводити до судових спорів. Зокрема, Рівненський Апеляційний господарський суд у справі № 5004/1519/11 задовольнив апеляційну скаргу за позовом ФОП до ПрАТ «Волинське обласне підприємство автобусних станцій» про стягнення заборгованості в сумі 3 764 грн 05 коп. за договором доручення, яку не було перераховано з огляду на неналежне виконання посередницьких послуг Постанова Рівненського апеляційного господарського суду від 11 січня 2012 р. по справі № 5004/1519/1. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/21196331.

4. Розголошення конфіденційної інформації, в тому числі що належить до комерційної таємниці. Наприклад, у Постанові Верховного суду Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2018 р. визначено, що банк має право надавати інформацію, яка містить банківську таємницю, приватним особам та організаціям, що надають послуги банку відповідно до укладених договорів, спрямованих на стягнення заборгованості (справа № 712/6137/15-ц, 10.05.18) Постанова Верховного суду Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2018 р. справа № 712/6137/15-ц провадження № 61-5795св18. URL: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf7link1/VS181693.html.

5. Порушення умов (правил) спеціальної правосуб'єктності юридичних осіб під час здійснення діяльності у певній галузі економіки. Серед таких правопорушень можна назвати порушення вимог, які висуваються до будь- якого виду підприємницької діяльності. Наприклад, порушення суб'єктами господарювання вимог дозвільного характеру (свідоцтва, ліцензії), вимог конкурентного законодавства (недобросовісна конкуренція), вимог податкового законодавства. Наприклад, Львівський апеляційний адміністративний суд 21 липня 2014 р., розглянувши апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Пустомитівському районі Головного управління Міндоходів у Львівській області на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 14 листопада 2012 р. у справі за позовом ТзОВ «Фінансово-консультаційна компанія «Родинні інвестиції» до названої Державної податкової інспекції про скасування податкового повідомлення-рішення, ухвалив рішення про залишення апеляційної скарги без задоволення, а постанову Львівського окружного адміністративного суду без змін і встановив невідповідності ТзОВ «Фінансово-консультаційна компанія «Родинні інвестиції» у змісті здійснення діяльності, що не підпадає під визначені види діяльності в статуті товариства Ухвала Львівського апеляційного адміністративного суду від 21 липня 2014 року по справі № 183171/12/ 9104. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL http://reyestr.court.gov.ua/Review/39953480.

На відміну від цивільного законодавства, ГК України закріплює визначення і розглядає заходи оперативного впливу як одну з форм господарсько- правової відповідальності. Зокрема, згідно з ч. 1 ст. 235 ГК України, за порушення господарських зобов'язань до суб'єктів господарювання можуть застосовуватись оперативно-господарські санкції, які є заходами оперативного впливу на правопорушника для припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку. Водночас до суб'єкта, який порушив зобов'язання, можуть застосуватися ті оперативно-господарські санкції, які передбачені договором.

Варто зазначити, що така форма господарсько-правової відповідальності має досить високу результативність і легкість у застосуванні. Наприклад, досить часто суб'єкти господарювання використовують такі види оперативно- господарських санкцій, як відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони; (наприклад, відмова від виплати винагороди страхового посередника у разі неналежного виконання ним своїх зобов'язань або зміна порядку виплати винагороди страховому посереднику, який порушив зобов'язання).

Варто погодитися з позицією С. Ю. Гапало, що існує проблема визначення поняття, сутності, якісних характерних ознак, підстав і порядку застосування оперативно-господарських санкцій, яка на сьогодні є досить актуальною, зважаючи на той факт, що норми, які врегульовують функціонування останніх, були вперше закріплені на законодавчому рівні у результаті прийняття ГК України Гапало С. Ю. Санкції в господарському праві України: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.04 «Господарське право, господарсько-процесуальне право»; ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана». Київ, 2011. С. 12..

Також варто зазначити, що на практиці під час застосування оперативно- господарських санкцій виникають суперечливі питання щодо наявності під- став для застосування, порядку їхнього застосування, зловживання правом, застосування таких санкцій в односторонньому порядку. Перераховані спірні питання є актуальними під час застосування до суб'єктів господарювання цих санкцій незалежно від виду господарської діяльності.

Зокрема, правила щодо підстав та порядку застосування цих санкцій визначаються ст. 237 ГК України, у якій, зокрема, зазначено, що достатньою підставою для застосування оперативно-господарських санкцій є факт правопорушення. У цьому разі факт правопорушення пов'язаний із порушенням умов договору, що може виражатися у дії або у бездіяльності.

Особливості встановлення такого факту в процесі застосування оперативно-господарських санкцій полягають у тому, що наявність такого факту, тобто підстав для їхнього застосування, визначається безпосередньо стороною договору, внаслідок чого ця ж сторона без звернення до юрисдикційних органів самостійно приймає рішення про притягнення до відповідальності правопорушника.

Отже, оперативно-господарські санкції є втіленням делегованого державного примусу, який виражається в наданні сторонам у зобов'язанні права застосовувати ці санкції без звернення до компетентного юрисдикційного органу. Таке «делегування» державного примусу чітко простежується в нормах статей 235 та 237 ГК України, які надають можливість застосування оперативно-господарських санкцій сторонами господарських правовідносин у позасудовому порядку та без попереднього пред'явлення претензії порушнику зобов'язання Гапало С. Ю. Санкції в господарському праві України: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.04 «Господарське право, господарсько-процесуальне право»; ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана». Київ, 2011. С. 12..

Водночас сам порядок застосування конкретних оперативно-господарських санкцій визначається договором. За такого підходу законодавця залишається відкритим питання щодо таких важливих аспектів порядку застосування оперативно-господарських санкцій, як фіксація факту правопорушення, визначення строку застосування таких санкцій відносно страхових посередників та оскарження їхнього застосування.

У науковій літературі неодноразово звертали увагу на необхідність розширення юридичних підстав для застосування оперативно-господарських санкцій, визнаючи як підставу не тільки договір, а й нормативно-правові акти, зокрема підзаконні. З огляду на це варто підтримати позицію З. Ф. Тать- кової, яка пропонує доповнити ч. 2 ст. 235 ГК України після слів «передбачено договором» словами «або законодавством» Татькова З. Ф. Підстави, види та форми господарсько-правової відповідальності: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.04 «Господарське право, господарсько-процесуальне право»; НАН України; Ін-т економіко- правових досліджень. Донецьк, 2010. 24 с.. Логічно, що в окремому розділі нормативно-правового акта доцільно визначити розширений перелік оперативно-господарських санкцій і порушення, які є підставою застосування таких санкцій, не обмежуючи учасників відносин у праві передбачити у конкретному договорі інші оперативно-господарські санкції.

З урахуванням ознак цих санкцій, підстав та порядку їх застосування, строк, протягом якого управнений суб'єкт має право застосувати оперативно- господарські санкції, має бути скороченим порівняно зі строками застосування інших господарсько-правових санкцій, інакше втрачається їх основне призначення. Ураховуючи це, можемо підтримати пропозицію З. Ф. Татько- вої, яка вважає, що таким строком варто визнати один місяць від дня виявлення порушення та не більше трьох місяців від дня його вчинення Там же. С. 12.

Для того щоб виключити будь-які непорозуміння щодо наявності фактичної підстави застосування оперативно-правових санкцій, стороні договору, чиї права порушені, доцільно скласти відповідний акт про порушення. Зокрема, на думку П. Гуйвана, такий акт є правовим документом, який встановлює факт порушення і є одним із засобів доказування під час вирішення питання про відшкодування завданої цим порушенням шкоди Гуйван П. Д. Деякі правові аспекти підставності та строків захисту прав учасниками відносин з комунальних послуг. Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. 2007. № 37. С. 286-292. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/VKhnuvs_2007_37_46.

За загальним правилом застосування оперативно-господарських санкцій здійснюється незалежно від провини порушника господарського зобов'язання. Водночас, оскільки такі санкції застосовуються за ініціативою сторони зобов'язання, що постраждала від порушення, то невинуватість сторони зобов'язання - порушника - може вплинути на рішення щодо застосування до неї санкцій. З урахуванням цього, якщо в договорі передбачені оперативно-господарські санкції, то учасник договірних правовідносин, який порушив своє зобов'язання або знає, що порушить його під час настання строку виконання, має повідомити про це іншу сторону. Це може запобігти застосуванню до нього зазначених санкцій Уралова Ю. П. Господарсько-правове регулювання посередницької діяльності у сфері страхування: монографія; ДонНУ імені Василя Стуса. Вінниця: ТОВ «Твори», 2019. С. 209-210..

Отже, заходи оперативного впливу посідають самостійне місце в інституті захисту цивільних прав і є комплексом заходів неюрисдикційного характеру для захисту порушених цивільних прав у договірних зобов'язаннях. Отже, існує нагальна необхідність у процесі рекодифікації ЦК України визначити відповідне місце таким заходам і закріпити в цивільному законодавстві поняття, види, умови застосування заходів оперативного впливу в окремому параграфі Глави 3 ЦК України «Захист цивільних прав і інтересів», що також має і велике практичне значення.

Також доцільно встановити в цивільному законодавстві примірний перелік заходів оперативного впливу, які можуть застосовуватися учасниками договірних зобов'язань, а саме: 1) відмова боржником від виконання свого зобов'язання зі звільненням його від відповідальності у разі порушення кредитором своїх зобов'язань; 2) відмова боржника від оплати (повністю або частково) у разі неналежного виконання кредитором своїх обов'язків; 3) відмова боржника або кредитора від прийняття зобов'язання, виконаного третьою особою, з порушенням строків виконання; 4) зупинення дії договору в односторонньому порядку на строк до трьох місяців у разі несвоєчасного виконання грошового зобов'язання боржником або порушення ним строків виконання договорів без поважних причин; 5) одностороннє припинення дії договору на строк до 3 місяців або його розірвання у разі повторного невиконання або неналежного виконання боржником своїх зобов'язань; 6) задоволення вимог за рахунок речі, яку притримує кредитор тощо.

Межі застосування заходів оперативного впливу кредитором мають визначатися певними умовами, під час настання яких кредитор у договірному зобов'язанні може скористатися обраним заходом оперативного впливу. Водночас сторони одночасно з вибором заходів повинні конкретизувати підставу і порядок її застосування. В основу вибору заходів можуть бути покладені як загальні норми про зобов'язання, так і норми про їхні окремі види.

5.3. Захист прав орендаря й орендодавця в земельних відносинах

Панасюк О. С.,

канд. юрид. наук,

старший викладач кафедри цивільного права і процесу, суддя Вінницького апеляційного суду

На українських землях захист прав орендаря та орендодавця формувався під впливом традицій звичаєвого, а згодом - писаного права, що існували тоді. У літературі виділяють такі етапи розвитку правового забезпечення з цих питань: доба Київської Русі (ІХ-ХШ ст.); литовсько-польська доба (XIV- XVII ст.); імперська доба (XVIII - початок ХХ ст.), період УНР (1917-1920 рр.), радянська доба (1921-1991 рр.), сучасний період (1991 р. дотепер) Мірошниченко А. М. Земельне право України: навч. посібник. Київ: Алерта, ЦУЛ, 2011. 678 с..

За часів Київської Русі першими орендарями були селяни-ізорники, які орендували землю у землевласника. Правовий статус ізорника не передбачав ведення ним окремого від землевласника господарства, з урахуванням чого захист прав, по-перше, був сконцентрований переважно на економічних правах (прав на доходи від землі, зокрема: орендодавця - на отримання доходу від використання об'єкта власності у вигляді орендної плати, орендаря - на продукцію, вироблену на землі, та доходи від неї). Наприклад, орендна плата встановлювалася орендодавцем у вигляді натуральної (продовольчої) ренти. Згодом в умовах надлишку земель у землевласників та виникнення диспропорцій між попитом та пропозицією на оренду землі виникає необхідність стимулювання орендарів, зокрема шляхом посилення захисту їхніх економічних прав. У Х ст. запроваджено змішаний нормативно-договірний механізм захисту прав сторін: на нормативному рівні встановлювався розмір орендної плати: «тому, хто сіяв - дев'ять снопів, а тому, хто має землю - десятий сніп: якщо ж хто інакше поділить, буде проклятий Богом» Мірошниченко А. М. Земельне право України: навч. посібник. Київ: Алерта, ЦУЛ, 2011. 53 с.; на договірному рівні сторони мали визначити, як орендар реалізовуватиме своє право на дев'ять снопів: на власний розсуд або шляхом відрахування частини з них в рахунок погашення боргу перед орендодавцем. На підставі договору орендодавець наділявся правом встановлювати додаткові вимоги щодо способів використання своєї земельної ділянки у разі проведення через неї води. Для забезпечення умов належного виконання орендарем встановлених вимог сприяло отримання можливості винаймати в орендодавця необхідне рухоме майно (кінь, плуг).

Визначальною подією, яка вплинула на розвиток правового регулювання земельних відносин у литовсько-польську добу, був волочний перемір (земельна реформа Сигізмунда-Августа), який передбачав поділ усіх земель на ділянки однакової величини - волоки та закріплення за ними повинностей, залежно від якості землі («підлої», «середньої», «доброї») Ільницька Н. В. Оренда земель сільськогосподарського призначення: автореферат дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.06; Ін-т держави і права імені В. М. Корецького; НАН України. Київ, 2001. С. 54-58..

Волочний перемір призвів до переформатування загального балансу інтересів, що існував при захисті прав орендарів та орендодавців землі, шляхом включення до його складу публічного інтересу в орендних відносинах, зокрема щодо збереження якості землі та отримання плати за землекористування.

Для забезпечення реалізації публічного інтересу у першому випадку використовувалося посилення вимог щодо раціонального використання сільськогосподарської землі (заміна двопільної системи землеробства на трипільну). Варто зазначити, що на українських землях трипільна система землеробства застосовувалася із ХІ ст., але її особливості визначалися на договірному рівні. Отже, «Устав на волоки господаря його милості у всьому Великому князівстві Литовському» змінив договірний рівень захисту права орендодавця на нормативний.

Водночас захист публічного інтересу щодо отримання плати за землекористування у вигляді встановлення для орендаря примусової панщини на користь держави та запровадження кари «за горло» за порушення зазначеного зобов'язання зустрів спротив орендарів на Поліссі, Волині, Київщині. Непропорційний захист публічного інтересу також негативно впливав на реалізацію економічних прав орендодавців, адже орендар не мав можливо - сті належним чином виконувати економічні зобов'язання перед орендодавцем і державою. Згодом дисбаланс між захистом публічного та приватного інтересу було частково усунено, та примусову панщину замінено на вільно- договірну, а пізніше - грошову Ільницька Н. В. Оренда земель сільськогосподарського призначення: автореферат дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.06; Ін-т держави і права імені В. М. Корецького; НАН України. Київ, 2001. С. 23-24..

У площині захисту приватних інтересів орендарів та орендодавців землі вирівнювання балансу відбувалося стрімкіше, ніж у публічно-приватному сегменті. З одного боку, великі землевласники, здебільшого, втрачали інтерес до безпосереднього ведення сільського господарства та були зацікавлені у надійному та гарантованому доході від її оренди. З другого - орендарі також бажали бути впевненими у незмінності умов господарювання на земельній ділянці впродовж тривалого терміну. Для задоволення цих інтересів на договірному рівні розширювалися організаційні права сторін, зокрема, шляхом встановлення строків оренди землі, спочатку на один сезон, але поступово термін дії договорів продовжувався до одного-двох життів орен- даря История государства и права зарубежных стран: учебник для вузов. Ч. 2 / под ред. Н. А. Крашенинниковой, О. А. Жидкова. Москва: НОРМА-ИНФРА-М, 1998. 346 с.. Водночас для посилення захисту економічних прав орендодавця на орендаря покладалося зобов'язання щодо відшкодування шкоди, завданої орендованій ділянці.

Відносини з оренди міських земель регламентувалися Магдебургським правом. Орендодавцем землі виступав виборний колегіальний представницький орган міської влади - магістрат. Блок економічних прав вміщував право орендодавця на отримання періодичної плати, розмір якої в односторонньому порядку визначався магістратом. Вирівнювання балансу прав сторін відбувалося у блоці організаційних прав, який передбачав безстроковість орендних відносин і не накладав на орендаря вимог щодо порядку використання землі (крім цільового призначення та обов'язку надання місцевим мешканцям сервітутів на випасання худоби, сінокосіння, лісокористування тощо).

З появою промислових об'єктів виникла необхідність захисту організаційно-економічних прав сторін, зокрема, права на поліпшення земельної ділянки. Зокрема, орендар мав право зводити відповідні об'єкти лише за згодою орендодавця; право власності на поліпшення належало орендодавцю; компенсація витрат орендаря на поліпшення земельної ділянки здійснювалися шляхом надання йому безстрокового права на користування збудованими об'єктами, у деяких випадках таке право надавалося разом з правом на отримання супутніх грошових і негрошових доходів (мита, право на «державну монополь» тощо), у разі зведення добувних підприємств орендар отримував безоплатне право на видобуток корисних копалин. Зокрема, у цьому історичному періоді у галицьких землях набувають поширення оренда прав на різноманітні «промисли» (соляний, млинський, горілчаний, броварний, солодовий тощо) Грушевський М. Історія України-Руси. Життя економічне, культурне, національне XIV ст.: в 11 т. 2-ге вид., розшир. Київ: Наук. думка, 1995. Т. 6. С. 222-225..

Відмінності між правовими режимами земель сільськогосподарського та несільськогосподарського призначення обумовили розвиток форм захисту прав сторін. Зокрема, розв'язання спорів з приводу оренди земель сільськогосподарського призначення здійснювалося на підставі Судебника Казимира Ягелловича «їздцями» - спеціально відібраними особами, яких викликали на спірну земельну ділянку та за допомогою опитування старожилів вирішували питання щодо прав на неї ^{652, 653}. Спори стосовно оренди міських земель вирішувалися судами магістрату.

На початкових етапах перебування частини українських земель у складі Російської імперії правову основу захисту прав орендарів та орендодавців складали Литовські статути (скасовані в середині XVIII ст.), акти Магдебург- ського права (скасовані наприкінці XVIII ст.), окремі положення яких згодом увійшли до законодавчого акта «Права, по которым судится Малороссийский народ» та до збірника законів Російської імперії.

На землях Війська Запорізького певний час діяла Конституція Пилипа Орлика, у якій містилося досить суперечливе вирішення питань захисту прав орендарів та орендодавців землі. Намагання посилити захист усіх протилежних за змістом прав та інтересів призвів майже до повного зникнення орендних відносин. Зокрема, з одного боку, для захисту інтересів орендодавця запроваджувався інститут погодження усіх умов оренди землі із громадою. З іншого, на заваді задоволення економічного інтересу громади ставало посилене опікування економічними інтересами орендаря: «плата з людей рок- соланських на щорічну платню компанійським і сердецьким полкам та інші військові видатки, які вважалися козаками та посполитими надто обтяжливими»; щодо організаційних прав і пов'язаних з ними інтересів сторін містилася настанова щодо того, що «постій компанійців і сердюків є нестерпною завадою. Отже, і від тої оренди, і від згаданого постою треба відмовитися і зовсім їх скасувати»^{654, 655}. З ухваленням Зводу законів Російської імперії (1832 р.) його дія поширилися на українські землі, які тоді входили до складу цієї держави. Зокрема, регулюванню відносин з оренди землі, разом із захистом прав орендаря та орендодавця, присвячена глава II «О найме иму- ществ и отдаче оных в содержание» Книги 4 Тома Х Своду Законов гражданских (далі - СЗГ) Шкелебей В. А. Ґенеза інституту примирення на теренах України. Науковий вісник Ужгородського національного університету. 2012. № 3. С. 135-138. Хрестоматія з історії держави і права України: навч. посібник / упоряд. А. С. Чайковський. Київ: Юрінком інтер, 20о3. 58 с. Грозовський І. М. Право Нової Січі (1734-1775 рр.): навч. посібник. Харків: Ун-т внутрішніх справ, 2000. 108 с. Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика 1710 р. URL: http://www.lucorg.com/block.php/block_ id/26/lang/ua Законы гражданскіе (Сводъ зак. т. Х ч. 1 изд. 1900 г.) съ разьясненіями Правительствующего Сената и ком- ментаріями русскихь юристовь, извлеченными изь научныхъ трудовь по гражданскому праву / сост. И. М. Тютрюмовь. Санкт-Петербург: Трудь, 1905. 1330 с..

Аналіз змісту відповідних норм зазначеного нормативно-правового акта свідчить про визнання загальної тенденції щодо поєднання нормативного та договірного рівнів регулювання питань захисту прав орендаря та орендодавця землі. Зокрема ст. 1691 СЗГ передбачала, що власник та орендар вільні у своєму праві встановлювати у договорі «усі подробиці їхніх взаємних відносин, прав та обов'язків, порядку надання орендарю майна та повернення його власнику» Законы гражданскіе (Сводъ зак. т. Х ч. 1 изд. 1900 г.) съ разъяснетями Правительствующего Сената и ком- ментаріями русскихъ юристовъ, извлеченными изъ научныхъ трудовъ по гражданскому праву / сост. И. М. Тютрю- мовъ. Санкт-Петербург: Трудъ, 1905. 1330 с..

Публічний економічний інтерес щодо стягнення податків, за висловом К. П. Побєдоносцева, «падав прямо на землю, тобто на орендодавця» Победоносцев К. П. Курс гражданского права: Договоры и обязательства. Ч. 3 / науч. ред.: В. С. Ем. Москва: Статут, 2003. 622 с.. При цьому п. 5 ч. 1 ст. 1691 СЗГ заборонялося перекладати відповідні економічні зобов'язання на орендаря землі.

На нормативному рівні гарантувалися економічні права орендодавця на отримання орендної плати (п. 1 ч. 1 ст. 1691 СЗГ), а також орендаря - на «проізведенія землі», що є в його орендному володінні (п. 3 ч. 1 ст. 1691 СЗГ), визначалася форма орендної плати за землю у вигляді обумовленого договором обсягу сільських робіт або кількості виробленої продукції. Згодом внаслідок проведення Столипінської реформи (1905-1906 рр.) перелік дозволених форм орендної плати був доповнений грошовою.

Збільшувалася роль суду у захисті сторін шляхом: 1) ухвалення рішення щодо припинення договору оренди у разі порушення орендарем зобов'язань щодо орендної плати; 2) прийняття цієї плати у разі ухилення орендодавця від її отримання.

Загалом обсяг економічних прав сторін договору оренди землі був достатнім для задоволення їхніх інтересів. Утім ступінь їхнього захисту залежав від форми договору оренди землі. Зокрема, права, закріплені в усних (словесних) договорах, не підлягали судовому захисту, але визнавалися чинними до моменту виникнення спору з приводу дійсності договору або змісту його умов. Водночас ст. 1700 СЗГ передбачала виключно усну форму для договорів оренди сільських земель, угідь, фруктових садів, що унеможливлювало захист економічних прав сторін у разі їх порушення. Договір оренди міських земель під забудову за згодою сторін дозволялося укладати у письмовій формі.

Захист організаційних прав орендаря та орендодавця землі суттєво відрізнявся від передбаченого раніше Магдебургським правом і здебільшого був орієнтований на інтереси орендодавця. Зокрема, у разі продажу орендованої ділянки третій особі укладений договір оренди землі де-факто припинявся, а орендар позбавлявся права вимоги до орендодавця або нового власника стосовно виконання зобов'язання щодо надання землі у користування. Єдиним винятком із цього правила було укладення новим власником договору оренди земельної ділянки з іншим орендарем, який завідомо діяв недобросовісно. У такому разі орендар за першим договором мав право звернутися до суду із позовом про визнання другого договору оренди недійсним (ст. 1705 СЗГ). Крім того, попри загальну вимогу про надання інформації щодо стану земельної ділянки, орендодавець не був відповідальним за її достовірність. Отже, тягар доказування недоліків землі покладався на орендаря, який у судовому порядку мав право вимагати лише зменшення орендної плати Панасюк О. С. Захист прав орендаря та орендодавця землі: дис. ... канд. юрид. наук: за спец. 12.00.06. Київ, 2020. URL: http://idpnan.org.Ua/files/2020/panasyuk-o.s.-zahist-prav-orendariv-ta-orendodavtsiv-zemli.docx.

Згодом Цивільне уложеніє Російської імперії, яке було ухвалено унаслідок Столипінської реформи, гармонізувало захист зазначених організаційних прав орендарів та орендодавців з тим, що містився у правових системах, які ґрунтувалися на традиціях Магдебургського права.

Захист організаційно-економічних прав орендаря та орендодавця здійснювався на нормативному рівні шляхом встановлення загальних положень щодо права власності на поліпшення земельної ділянки та механізму компенсації інвестицій. По-перше, договір оренди землі під «вистройку фабрик і заводов», зокрема обслуговуючої інфраструктури, мав письмову форму, що, з одного боку, забезпечувало судовий захист у разі порушення прав сторін, з другого - обумовлювало наявність згоди орендодавця на відповідні дії. По-друге, відповідно до ст. 1693 СЗГ об'єкти забудови визнавалися об'єктом права власності орендодавця «со времені возведенія зданія», водночас орендар мав право користування ним та право власності на доходи від діяльності впродовж дії договору. Для створення умов із забезпечення окупності інвестицій у поліпшення земельної ділянки на нормативному рівні встановлювався збільшений термін оренди - 30 років, тимчасом як загальний термін оренди землі для інших потреб не мав перевищувати 12 років. Для гірничого промислу термін оренди землі встановлювався Міністром Землеробства і Державного Майна за погодження із Комітетом Міністрів та не мав обмежень на нормативному рівні. У разі порушення орендарем зобов'язання щодо поліпшень, наприклад, для отримання землі в оренду на термін, що перевищує встановлений законом, орендодавець мав право позиватися до суду про визнання договору недійсним.

Публічний інтерес у розвитку населених пунктів на загальнодержавному рівні забезпечувався обов'язком сторін дотримуватися плану та правил будівництва у містах і селах Олюха В. Г. Оптимізація капітального будівництва: господарсько-правові аспекти. Київ: Центр учбової літератури, 2015. 302 с.. Отже, реалізація організаційно-економічних прав орендаря та орендодавця була можлива за умови поєднання публічного та приватних інтересів.

Із проголошенням УНР (1917-1920 рр.) земля визнавалася загальнонародною власністю. Договори оренди землі строком до 10 років скасовувалися Благовісний С. Г. Щодо правового регулювання земельних відносин за часів Української Народної Республіки. Правове забезпечення економічного розвиту та екологічної безпеки суспільства: Матеріали Всеукр. наук.- практ. конф. (14-15 травня 2015 р.); ДонНУ / за заг. ред. А. Г. Бобкової. Вінниця: ДонНУ. 2015. С. 248-251..

Приховані форми оренди землі існували, але про захист прав сторін таких відносин вже не йшлося.

У період НЕПу (1921-1924 рр.) з переходом від майже повної натуралізації господарства до комерційного розрахунку оренда землі була відновлена. Спори за участю суб'єктів господарювання розглядалися арбітражними комісіями, які створювалися при Вищій раді народного господарства та губ- раднаргоспах на місцях. При Водночас підприємствам, що входили до складу губраднаргоспів захисту, заборонялося звертатися до інших адміністративних інстанцій або до суду з приводу розв'язання спорів Побірченко І. Г. Вибране. Київ: Освіта України. 2013. 544 с.. Специфіка розгляду спорів та зміст повноважень арбітражних комісій дозволяли захищати публічний інтерес. Приватні інтереси мали бути предметом захисту лише як провідники публічного інтересу.

Водночас відповідно до п. 25 Земельного кодексу УРСР, ухваленого 25 жовтня 1922 р., у випадках порушення земельних прав як земельних товариств, так і окремих землекористувачів, або незаконного втручання в їхні господарства, на прохання землекористувача відновити порушене землекористування чи господарство до вирішення спору про порушене право фактично була зобов'язана земельна судова комісія. Одночасно цей Кодекс допускав «трудову оренду», зміст якої полягав у тому, що «ніхто не може отримати по договору оренди в своє користування землі більше тієї кількості, яку він може додатково до свого наділу обробляти силами свого господарства». Особливості захисту прав орендарів і орендодавців за цим Кодексом були обумовлені тим, що така оренда могла мати місце лише «для трудових господарств, тимчасово ослаблених внаслідок стихійного лиха (неврожай, пожежа, падіж худоби тощо), або нестачі інвентарю чи робочої сили, а також її спаду за смертю, призовом за мобілізацією, радянській чи громадській службі з виборів, тимчасовими відходами з господарств на трудові заробітки тощо» Земельный кодекс УССР от 29.11.1922 г. Постановление Всеукраинского Центрального Исполнительного Комитета (Утратил силу). URL: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf7link1/KP220002.html.

З кінця 20-х рр. минулого сторіччя до кінця 80-х рр. в Україні оренда землі була заборонена. Відновлення орендного використання землі було передбачено Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про оренду і орендні відносини в СРСР» від 7 квітня 1989 р., яким встановлено, «що в оренду, тобто в строкове і оплатне господарське користування, можуть передаватися: а) земля, інші природні об'єкти». Допускалося, що «оренда землі та іншого майна може застосовуватися у сільськогосподарському виробництві, промисловості, будівництві, на транспорті та в інших галузях народного господарства». Водночас передбачався захист прав орендаря «у разі проведеного орендарем за рахунок власних коштів і з дозволу орендодавця поліпшення орендованого майна (реконструкція будівлі або споруди, заміна устаткування тощо) або будівництва на орендованій ділянці будівель і споруд після припинення договору оренди» у формі відшкодування зроблених з цією метою необхідних витрат. Водночас передбачався і захист прав орендодавця у разі проведення орендарем поліпшень, виконаних орендарем без дозволу орендодавця і не віддільних без шкоди для орендованого майна, оскільки вартість таких поліпшень відшкодуванню не підлягала.

Окрім зазначеного, права орендодавця шляхом вимоги щодо зміни або розірвання договору цим Указом передбачалися: якщо орендар користується майном не відповідно до договору або призначення майна; якщо орендар умисно або з необережності погіршує стан майна; якщо орендар не вносить орендну плату протягом строку, обумовленого договором; за погіршення з вини орендаря земельних угідь, зниженні родючості ґрунтів, виключенні протягом тривалого часу орендованих земель з обороту.

Окремо передбачався цим Указом і захист прав орендаря шляхом вимоги щодо зміни або розірвання договору, якщо орендодавець не проводить оновлення майна, що є його обов'язком; якщо майно через обставини, за які орендар не відповідає, опиниться в стані, непридатному для використання; якщо частина орендованого майна виявиться зайвою для здійснення мети, передбаченої договором, а також у випадках досягнення ним пенсійного віку чи настання непрацездатності. Названим Указом передбачався захист і інших прав сторін в договорі оренди землі Про оренду і орендні відносини в СРСР. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 7 квітня 1989 р. Відомості Верховної Ради СРСР. 1989. № 15. С. 105 (Втратив чинність)..

Подальші кроки на шляху забезпечення захисту прав орендарів та орендодавців землі в умовах відновлення орендних відносин також були спрямовані на збалансування прав та інтересів шляхом підвищення значення договору. Зокрема, у первісній редакції Закону України «Про оренду землі» від 06.10.1998 р. для захисту економічних прав існували положення щодо вибору сторонами прийнятної форми плати - грошової, натуральної, відробіткової або поєднання будь-яких із них. Розмір орендної плати змінювався у разі зміни ставок земельного податку (за ініціативою орендодавця землі, якщо інше не передбачено договором) або погіршенню якості землі (за ініціативою орендаря землі). Захисту прав орендодавця сприяло право на отримання орендної плати за 6 місяців у разі дострокового розірвання договору з ініціативи орендаря.

Із набуттям сторонами певного досвіду у використанні договірного захисту та з міркувань публічного інтересу щодо оподаткування доходів, за загальним правилом, запроваджена грошова форма оплати за договором оренди землі. Розрахунок у натуральній формі мав відповідати грошовому еквіваленту вартості товарів за ринковими цінами на дату внесення орендної плати. Заразом зміна податкового законодавства вже не надавала орендодавцю права вимагати перегляду розміру орендної плати, відносячи зазначену обставину до факторів його підприємницького ризику. Проте посилення захисту економічних прав орендодавців земель здійснювалося у інший спосіб. По-перше, організаційне право вимагати передачі землі у разі припинення терміну її оренди отримало додатковий захист шляхом надання йому економічного права щодо відшкодування збитків у разі невиконання зобов'язання з боку орендаря. По-друге, орендодавці земель несільськогосподарського призначення у разі розірвання договору з ініціативи орендаря отримали право вимагати річний розмір орендної плати як компенсацію збитків (редакція Закону від 05.11.2003 р.) Панасюк О. С. Захист прав орендаря та орендодавця землі: дис. ... канд. юрид. наук за спец. 12.00.06. Київ, 2020. URL: http://idpnan.org.Ua/files/2020/panasyuk-o.s.-zahist-prav-orendariv-ta-orendodavtsiv-zemli.docx.

Певної трансформації зазнав захист організаційних прав сторін договору оренди землі. У первісній редакції Закону України «Про оренду землі» спостерігався деякий нахил у бік публічного інтересу та інтересів орендаря. Зокрема, підстави суборенди землі вирішувалися на нормативному рівні, попри невиразність публічного інтересу щодо контролю на цій ділянці орендних відносин і неправомірність обмеження свободи права власності орендодавця та права самостійного господарювання орендаря. Орендодавець зобов'язувався зазначати у договорі всі обтяження, що має земельна ділянка та, за можливості, не збільшувати їхній обсяг, інакше орендар мав право вимагати розірвання договору або зменшення орендної плати, що, по-перше, обмежувало орендодавця у виборі способів розпорядження належною йому земельною ділянкою, по-друге, наділяло орендаря статусом пріоритетного контрагента.

Змінами від 05.11.2003 р. зазначені викривлення балансу між захистом публічних і приватних інтересів орендодавця та орендаря були виправлені шляхом зниження рівня нормативного регулювання суборенди землі та зміни конструкції взаємовідносин між орендарем, орендодавцем і третіми особами, що мають права на земельну ділянку, завдяки якій орендодавець як учасник складного договірного зв'язку має забезпечити реалізацію прав на земельну ділянку за всіма укладеними з ним договорами. Водночас відновлювалася рівність усіх контрагентів орендодавця землі.