Захист прав та інтересів учасників майнових відносин: питання теорії і практики

Загалом, в юридичній науці питання профілактики правопорушень досліджуються і в працях вчених-адміністративістів. Вони розглядають профілактику як здійснення економічних, політичних, ідеологічних, виховних, правових та інших заходів з протидії правопорушенням; діяльність органів внутрішніх справ, інших державних органів і громадських організацій для виявлення, нейтралізації та усунення причин та умов вчинення протиправних дій^{405, 406}. Отже, до змісту профілактики відносять більш широке коло заходів, зокрема економічні, політичні, ідеологічні.

На думку О. М. Макаренка, поняття профілактики необхідно тлумачити як у вузькому, так і в широкому розумінні. У широкому розумінні профілактика - це недопущення правопорушень взагалі, тобто утримання окремих членів суспільства від противоправних проступків, діяльність із недопущення порушень норм права членами суспільства. У вузькому значенні під профілактикою розуміється діяльність, по-перше, з виявлення і усунення причин конкретних правопорушень, а також умов, що сприяють їхньому вчиненню; по-друге - з виявлення конкретних осіб, схильних до вчинення правопорушень, і проведення з ними необхідної роботи Макаренко О. М. Щодо з'ясування терміну «профілактика правопорушень» та суміжних з ним понять. Право і безпека. 2004. Т. 3. № 1. С. 118..

Щодо причин і умов вчинення правопорушень В. І. Рємнев виділяє: загальні причини і умови (економічні, політичні, ідеологічні, правові, організаційні, культурно-виховні); причини й умови, пов'язані з певною службовою ситуацією (недоліки контролю, безкарність порушників); обставини, пов'я- зані з особою правопорушника (посадові особи або громадяни, що не є посадовими особами). Водночас наголошується, що причини правопорушень не можна ототожнювати з умовами їх здійснення. Причина правопорушення знаходиться в закономірному, необхідному зв'язку з наслідком. Умова ж лише сприяє формуванню наслідку (підсилюючи чи послабляючи дію причини), не пов'язує його з необхідністю Ремнев В. И. Актуальные вопросы административной деликтологии в современный период. Актуальные проблемы административной деликтологии. Киев, 1984. С. 13..

У науці кримінального права зазначається, що профілактика спрямована на запобігання не конкретного злочину, який має бути вчинений, а ймовірних злочинів, які можуть бути вчинені. Ю. Ю. Орлов зазначає, що під час відвернення та припинення злочинів об'єкти запобіжного впливу є, зазвичай, цілком конкретними. Це, відповідно, намір певних осіб вчинити злочин, дії з підготовки до його вчинення, або ж безпосередньо конкретні злочинні дії. Під час профілактики об'єкти запобіжного впливу пов'язані з невизначеним колом злочинів та часто (у разі загальної профілактики) - з невизначеним колом осіб Міжнародна поліцейська енциклопедія: у 10-ти т. / відп. ред.: В. В. Коваленко, Є. М. Моісєєв, В. Я. Тацій, Ю. С. Шемшученко. Т. 6. Оперативно-розшукова діяльність поліції (міліції). Київ: Атіка, 2010. С. 1046..

Отже, з урахуванням наведених наукових положень можна виокремити таку загальну ознаку профілактики правопорушень у будь-якій сфері, яка відрізняє її від інших засобів охорони правопорядку, - спрямованість на необмежене коло учасників відповідних відносин.

Зазначена ознака дає змогу розмежувати профілактику і, зокрема, попередження правопорушення. Часто ці поняття ототожнюються. В. В. Шенд- рик та І. О. Крєпаков, навпаки, вважають, що профілактика і попередження відрізняються, зокрема, залежно від стадії здійснення злочинної події: передування злочину, стадії появи і тривання злочину та посткінцевої стадії злочинної події. Тобто, певне завдання чи напрям діяльності (профілактика, попередження чи розкриття) повинне обиратися залежно від стадії, в якій перебуває злочинна подія Шендрик В. В., Крєпаков І. О. Аналіз співвідношення понять «профілактика», «попередження», «припинення» та «запобігання злочинів». Форум права. 2011. № 1. С. 1129-1133..

Під попередженням розуміється встановлення осіб, що намагаються скоїти злочин, та застосування проти них заходів для припинення їхньої діяльності; профілактика розуміється як виявлення та усунення причин і умов злочинів; припиненням правопорушень є виявлення осіб, що готуються до вчинення злочину та прийняття до них заходів для недопущення переростання підготовчих дій у замах на злочин або закінчений злочин Лекарь А. Г. Профилактика преступлений. Юрид. лит., 1972. С. 3-4..

В аспекті законодавчого забезпечення попередження правопорушень Г. Г. Шиханцов зазначив, що ідея про те, що попередження злочинності повинно мати пріоритет перед каральною політикою держави, була озвучена ще Платоном, який вважав, що в суспільстві повинно діяти бездоганне законодавство, яке відвертало б людей від вчинення злочинів, а Ф. Вольтер, зі свого боку, вважав, що попередження злочинів є істинною юриспруденцією в цивілізованому суспільстві Шиханцов Г. Г. Криминология: учебник. Изд-тво Гревцова, 2009. 296 с.. Просвітник ХVШ ст. Ш. Монтеск'є також зазначав, що розумний законодавець повинен піклуватися не стільки про покарання за злочини, скільки про попередження злочинів; він буде намагатися не стільки карати, скільки покращувати добропорядність Монтескье Ш. Л. Избранные произведения. Политиздат, 1955. С. 221..

На думку В. М. Панькевича, важливість правових заходів попередження правопорушень полягає у тому, що, будучи окремим видом заходів попередження правопорушень, такі заходи також виступають нормативно-правовою основою для здійснення заходів інших видів, зокрема економічного, соціального, організаційного, виховного, психологічного, культурного та іншого характеру. Крім цього, виключно правовими заходами здійснюється регламентація діяльності таких суб'єктів профілактичної діяльності, як органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України Панькевич В. М. Заходи попередження правопорушень як механізм формування надійної особистості. Вісник Академії адвокатури України. Т. 12. 2015. № 1(32). С. 154..

Отже, під попередженням порушення треба розуміти встановлення осіб, що намагаються вчинити правопорушення (готуються до порушення), та застосування проти них заходів для припинення їхньої діяльності.

Отже, з урахуванням позицій науковців, можна дійти висновку, що профілактика правопорушень виступає самостійним засобом охорони правопорядку. На основі проведеного аналізу зазначених наукових підходів профілактика правопорушень у сфері інтелектуальної власності може бути визначена як здійснення державою економічних, політичних, ідеологічних, виховних, правових та інших заходів з виявлення та усунення причин порушень прав інтелектуальної власності, а також виявлення осіб, схильних до вчинення таких правопорушень.

Як зазначалося вище, профілактика передбачає три основні групи заходів: організаційні, правові і виховні, які становлять зміст профілактичних дій. У сфері інтелектуальної власності до організаційних заходів з виявлення та усунення причин порушень можна віднести, зокрема, налагодження ефективного контролю за дотриманням прав інтелектуальної власності суб'єктів господарювання; запровадження діяльності державних інспекторів з питань інтелектуальної власності; удосконалення діяльності регіональних центрів науково-технічної та економічної інформації щодо надання інформаційних і консультаційних послуг з питань інтелектуальної власності відповідно до загальновизнаної міжнародної практики; розроблення системи економічних стимулів (податкових, кредитних, страхових) щодо комерціалізації об'єктів права інтелектуальної власності для формування ринку цих об'єктів.

Серед правових заходів з виявлення та усунення причин порушень прав інтелектуальної власності можна виділити: удосконалення чинного законодавства України у сфері інтелектуальної власності відповідно до стандартів права ЄС; закріплення в законодавстві чітких ознак правопорушень у сфері інтелектуальної власності, дієвих заходів відповідальності; усунення невідповідностей між різними нормативно-правовими актами, які створюють можливості для різного тлумачення правових норм, зловживання правами; вдосконалення процесуального інституту запобіжних заходів.

До виховних заходів, відповідно, доцільно віднести зокрема такі: розроблення планів проведення в засобах масової інформації заходів, спрямованих на формування у населення правової культури, поваги до прав інтелектуальної власності, суб'єктів таких прав, а також формування базових знань щодо охорони та використання прав інтелектуальної власності; проведення консультаційної та роз'яснювальної роботи з населенням щодо дотримання норм законодавства та недопущення вчинення кримінальних, адміністративних та інших видів порушень у сфері інтелектуальної власності, а також щодо видів відповідальності за їх вчинення.

Основними проблемами, які потребують розв'язання для мінімізації причин і умов вчинення правопорушень у сфері інтелектуальної власності, є зокрема: низький рівень запобіжних заходів, спрямованих на усунення причин і умов вчинення правопорушень, та профілактичної роботи з особами, схильними до їхнього скоєння; низький рівень правової культури громадян, роз'яснювальної роботи серед населення для формування відповідального ставлення до питань дотримання законності, профілактики правопорушень та боротьби із такими посяганнями; відсутність дієвого та чіткого нагляду зі сторони уповноважених державою органів за дотриманням відповідного законодавства.

У Постанові Верховної Ради України «Про Рекомендації парламентських слухань «Захист прав інтелектуальної власності в Україні: проблеми законодавчого забезпечення та правозастосування» від 27 червня 2007 р. зазначено, що незважаючи на помітний прогрес, досягнутий останніми роками у сфері законодавчого забезпечення правової охорони інтелектуальної власності, на думку міжнародних експертів, її недосконалість все ще є одним із чинників, який перешкоджає створенню в Україні ефективної системи захисту прав інтелектуальної власності. Характерним для України є недооцінювання в суспільстві значимості захисту прав інтелектуальної власності. Таке явище є значною мірою наслідком культурно-етичної спадщини минулого, коли в суспільстві переважала державна власність на результат творчості, а результати діяльності в науковій та культурній сферах вважалися надбанням усього народу. Це передусім вказує на те, що деформація правових понять у значної частини громадян підтримується невибагливістю їхніх вимог до якості пропозиції, що є нормою для малозабезпечених верств населення. Обмежена платоспроможність населення України призводить до того, що в ряді сфер, особливо щодо комп'ютерних програм, баз даних, аудіовізуальної продукції, діють стимули до споживання продукції, виготовленої з порушенням прав інтелектуальної власності, а заінтересованість у її виготовленні та розповсюдженні зумовлюється одержанням високих прибутків, що стає можливим внаслідок недотримання прав інтелектуальної власності та несвоєчасного застосування заходів цивільної, адміністративної та кримінальної відповідальності Про Рекомендації парламентських слухань «Захист прав інтелектуальної власності в Україні: проблеми законодавчого забезпечення та правозастосування. Постанова Верховної Ради України від 27.06.2007 р. База даних «Законодавство України». URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1243-16.

Отже, для зменшення кількості правопорушень у сфері інтелектуальної власності доцільно розробити відповідний комплекс заходів з профілактики таких порушень. Зі свого боку, своєчасна реалізація профілактичних заходів у сфері інтелектуальної власності має бути спрямована на зменшення кількості і масштабів правопорушень; забезпечення ефективної охорони прав суб'єктів інтелектуальної власності; усунення причин і умов вчинення правопорушень у зазначеній сфері; покращення міжнародного іміджу України на світовій арені Бахур О. В. Профілактика правопорушень у сфері інтелектуальної власності. Правничий часопис Донецького університету. 2019. № 2(38). С. 90..

Подальші дослідження питань профілактики правопорушень у сфері інтелектуальної власності доцільно здійснювати у напрямі розробки змісту кожної групи профілактичних заходів, а також порядку їхньої реалізації на практиці.

РОЗДІЛ 4. ЗАХИСТ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ УЧАСНИКІВ ТРУДОВИХ ВІДНОСИН

4.1. Захист майнових прав працівників некомерційних комунальних підприємств при звільненні

Беляневич О. А.,

У ст. 23 Загальної декларації прав людини 1948 р. проголошено, що:

- кожна людина має право на працю, вільний вибір роботи, справедливі та сприятливі умови праці та захист від безробіття;

- кожна людина без будь-якої дискримінації має право на рівну оплату за рівну працю;

- кожен працюючий має право на справедливу та задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування для нього самого та його сім'ї, і таке, що доповнюється, за необхідності, іншими засобами соціального забезпечення.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., у статтях 6 та 7 якого закріплено право на працю, покладає на держав-учас- ниць обов'язок забезпечення цього права.

Право на працю належить до соціально-економічних прав та закріплене в Конституції України. Кожен має право на працю, що передбачає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ч. 1 ст. 43 Конституції України). Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (ч. 7 ст. 43 Конституції України).

Права працівника на оплату праці та їхній захист врегульовано Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП), Законом «Про оплату праці», іншими нормативно-правовими актами.

Стаття 94 КЗпП визначає заробітну плату як винагороду, обчислену переважно у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у ч. 2 ст. 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат Пункт 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянки Присяжнюк Людмили Михайлівни щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» від 05.10.2013 р. № 8-рп/2013..

Відповідно до ч. 5 ст. 97 КЗпП оплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються власником або уповноваженим ним органом після виконання зобов'язань щодо оплати праці. Частиною 6 ст. 24 Закону «Про оплату праці» передбачено, що своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їхньої черговості.

Встановлені ч. 4 і ч. 6 ст. 43 Конституції України гарантії щодо права кожного на заробітну плату, не нижчу за визначену законом, та право на своєчасне одержання винагороди за працю, є складовими принципу соціальної справедливості у сфері оплати праці. Такі гарантії встановлюються для уникнення диспропорційного розшарування в суспільстві за рівнем доходу. В науковій літературі звертається увага на те, що поняття «справедливість» тлумачиться зазвичай як належне, що містить в собі вимогу відповідності, пропорційності діяння та відплати, зокрема відповідності прав та обов'язків, праці та винагороди, заслуг та визнання, злочину та покарання, відповідності ролі, що відіграють у житті суспільства різні соціальні верстви, групи індивідів та окремі індивіди, їхньому соціальному положенню у ньому, а відсутність незалежної відповідності між цими сутностями оцінюється як несправедливість Трюхан О. А. Щодо питання справедливості в трудових правовідносинах. Науковий вісник Херсонського державного університету. 2016. Випуск 6. Т. 1. С. 178.. Саме державне і договірне регулювання оплати праці і спрямоване на забезпечення відтворювальної і стимулюючої функцій заробітної плати, що зі свого боку, дає змогу працівникові отримувати за результатами праці «справедливу» винагороду.

Порушення права працівника на своєчасне одержання заробітної плати, зокрема при звільненні, залишаються в Україні одними з найбільш поширених, що в умовах соціально-економічної кризи тягне зубожіння громадян і є однією з основних причин зростання соціальної напруженості в країні.

Нижче будуть розглянуті окремі аспекти захисту права працівників на одержання заробітної плати при звільненні працівників, з огляду на новітню правозастосовну практику судів, зокрема Верховного Суду, аналіз якої свідчить про проблеми судового захисту цього права. Правозастосування ст. 117 КЗпП при вирішенні справ відповідної категорії свідчить про тенденцію до нівелювання самої природи цього як права соціально-економічного.

Конституційний Суд України неодноразово звертав увагу на те, що Україна як соціальна держава визнає людину найвищою соціальною цінністю, розподіляє суспільне багатство згідно з принципом соціальної справедливості та піклується про зміцнення громадянської злагоди у суспільстві. Основними завданнями соціальної держави є створення умов для реалізації соціальних, культурних та економічних прав людини, сприяння самостійності і відповідальності кожної особи за свої дії, надання соціальної допомоги тим громадянам, які з незалежних від них обставин не можуть забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї сім'ї Див. зокрема: пункт 2.1 рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої, другої, третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України в системному зв'язку з окремими положеннями Конституції України від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012..

Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після подання звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівнику при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП, за відсутності спору про їхній розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. За наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (ст. 117 КЗпП).

У пункті 2.2. мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Стріхаря Володимира Васильовича щодо офіційного тлумачення положень ст. 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237¹ цього Кодексу від 22.02.2012 р. № 4-рп/2012 зазначено, що:

- невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку;

- для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку;

- невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їхньої виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин.

На цей час вже можна вважати усталеною в практиці ВС позицію відносно того, що відшкодування, яке сплачується за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП, не відповідає ознакам заробітної плати, які передбачені ч. 1 ст. 94 КЗпП, оскільки виплачується не за виконану працівником роботу, а за затримку розрахунків при звільненні Тому, наприклад, запровадження в банківській установі тимчасової адміністрації чи початок її ліквідації не може бути підставою для відмови у захисті судом права працівника щодо виплати заробітної плати (див., наприклад, постанову КГС ВС від 12.05.2020 р. у справі № 8/568 за заявою ВАТ «Полтаваобленерго» до Державного підприємства «Виробниче об'єднання „Знамя”» про визнання банкрутом. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/ 89212760).

Наприклад, в постанові ВП ВС від 26.06.2019 р. у справі № 761/9584/15-ц зазначено, що:

- метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника через його звільнення з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця;

- загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до ч. 1 ст. 9 ЦК така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому ст. 117 КЗпП;

- з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві та виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП Постанова ВП ВС від 26.06.2019 р. у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) за позовом ОСОБА 1 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про стягнення заробітної плати за роботу у вихідні дні, компенсації втрати частини заробітної через порушення строків її виплати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/87952206.

Таке тлумачення норм ст. 117 КЗпП, яка розташована в Главі VII КЗпП «Оплата праці», є, на наш погляд, сумнівним, оскільки: а) припинення виконання працівником трудової функції не змінює сутність правовідносин з роботодавцем як трудових; б) припинення трудових правовідносин пов'язане не лише з фактом звільнення працівника, але і з виконанням визначеного ст. 116 КЗпП обов'язку роботодавцем з виплати йому всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації (зокрема заробітної плати); в) норми ст. 117 КЗпП є імперативними і не передбачають будь-яких застережень або принципів, відповідно до яких можна обмежити відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.

Законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього (ст. 4 КЗпП).

У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення ч. 3 ст. 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміна «законодавство») від 09.07.1998 р. № 12-рп/98 зазначено:

- трудовий договір є основним юридичним фактом, з яким пов'язані виникнення, зміна чи припинення трудових правовідносин. Саме тому основні елементи інституту трудового договору (порядок укладення трудового договору, його зміст, гарантії працівникам при укладенні, зміні та припиненні трудового договору, підстави припинення договору тощо) як такі, що мають засадничий характер, повинні врегульовуватися лише законом (п. 4 мотивувальної частини рішення);

- термін «законодавство», що вживається у ч. 3 ст. 21 Кодексу законів про працю України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їхніх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України (п. 1 резолютивної частини).

Отже, норми глави І «Загальні положення» та глави VII «Оплата праці» Кодексу законів про працю України не дають підстав кваліфікувати відносини відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, врегульовані ст. 117 КЗпП як цивільно-правові.

У літературі зверталася увага на те, що механізм правового регулювання трудових відносин будується на поєднанні принципу свободи праці та вільного волевиявлення особи на укладення трудового договору з існуванням «господарської влади роботодавця» (в нормативному аспекті) у межах існуючих трудових правовідносин Сімутіна Я. В. Юридичні факти в механізмі правового регулювання трудових відносин: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.05; Нац. ун-т «Одеська юридична академія». Одеса, 2019. С. 12.

Юридичний факт у механізмі правового регулювання трудових відносин - це реальна життєва обставина, з правовою моделлю якої норма права пов'язує настання певних юридичних наслідків у сфері трудових і тісно пов'язаних з ними правовідносин, здійснення чи набуття суб'єктивних прав та обов'язків, а також захист порушених або оспорюваних суб'єктивних трудових прав Сімутіна Я. В. Указ. Зазначена праця. С. 6..

Статті 116 та 117 КЗпП утворюють цілісний правовий засіб захисту прав працівника від «господарської влади роботодавця» при звільненні і не є за своєю природою цивілістичним.

Конституційний Суд України звернув увагу на те, що вимогою верховенства права є дотримання принципу юридичної визначеності, що обумовлює однакове застосування норми права, недопущення можливостей для її довільного трактування. Юридична визначеність норми права є ключовою умовою забезпечення кожному ефективного судового захисту незалежним судом Пункт 2.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 55 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 375 Кримінального кодексу України від 11.06.2020 р. № 7-р/2020..

Окрім того, така позиція ВС фактично означає «оприватнення» трудових відносин. В теорії цивільного права висловлювалася думка про те, що трудові відносини є категорією, яка не просто є суміжною із цивільним правом, але в ринкових умовах стає суто приватноправовою, що використання найманої праці в умовах ринкової економіки вичерпує себе, а його місце поступово займають цивільно-правові договори про працю. З цим навряд чи можна погодитися, оскільки переведення трудового законодавства «на рейки» приватного права істотно знижуватиме ступінь захищеності працівника у відносинах із роботодавцем. Заслуговує на підтримку позиція О. І. Процев- ського про те, що галузь трудового права як самостійна галузь права має регулювати специфічні суспільні відносини, які уособлюють діяльність людей, спрямовану на створення матеріальних та духовних цінностей як основу існування суспільства, і потребують специфічного правового регулювання; за жодних обставин людина не може вважатися товаром, оскільки людину, яка наділена здатністю до праці, неможливо розділити на дві «частини» - як робочої сили (товару як об'єкта цивільних прав) та як суб'єкта цих прав Тенденції розвитку науки трудового права та права соціального забезпечення [Текст]: зб. наук. пр.; матеріали наук-практ. конф. (Київ, 25-26 квіт. 2013 р.). Київ: Ніка-Центр, 2013. С. 5..

Як слушно зауважує О. С. Прилипко, необхідність заміни трудових договорів цивільно-правовими договорами відсутня, оскільки у процесі застосування цивільного права до договорів щодо використання праці втрачається соціальна сутність договорів про працю. Роботодавець завідомо є стороною, яка має більше коло прав, аніж працівник, від початку він є стороною, яка пропонує працівнику свої умови, з огляду на що трудове право першочергово покликано захищати інтереси працівників та встановлювати рівні права як роботодавця, так і працівника Прилипко О. С. Правова природа трудового договору в умовах сьогодення. Державне будівництво та місцеве самоврядування. 2013. Випуск 25. С. 224..

Відповідно, якщо у процесі застосування судом норм цивільного законодавства замість норм законодавства про працю деформується власне сутність трудових відносин, то і норми про оплату праці та захист права працівника на оплату праці втрачають свою публічно-правову сутність.

Якими будуть наслідки такої деформації для ефективного захисту права працівника на оплату праці, можна проілюструвати на прикладі проблеми відповідальності органів місцевого самоврядування за зобов'язаннями ство- рених ними некомерційних підприємств, що виникають у трудових правовідносинах. Ця проблема наразі залишається нерозв'язаною як законодавчо, так і судовою практикою.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) в рішенні від 08.10.2010 р. у справі «Єршова проти Російської Федерації» зазначив таке (п. 62): враховуючи публічний характер діяльності підприємства, істотний ступінь контролю за його майном з боку муніципальних органів влади і рішень останніх, які мали наслідком передачу майна і подальшу ліквідацію підприємства, ЄСПЛ дійшов висновку про те, що підприємство не було наділене достатньою організаційною та управлінською незалежністю від муніципальних органів влади. Отже, незалежно від статусу підприємства як самостійної юридичної особи, муніципальна влада і відповідно держава мають бути в межах Конвенції визнані відповідальними за діяльність і бездіяльність підприємства.

У низці випадків ЄСПЛ визнавав державу відповідальною за борги підприємств незалежно від їхньої формальної класифікації у внутрішньодержавному праві (п. 45 рішення від 30.11.2004 р. у справі «Михайленки та інші проти України», п. 19 рішення від 04.04.2006 р. у справі «Лисянський проти України», пункти 18, 19 рішення від 03.04.2007 р. у справі «Кооперативу Агрікола Слобозія-Ханесей проти Молдови», п. 35 рішення від 12.04.2007 р. у справі «Григор'єв та Какаурова проти Російської Федерації», рішення від 15.01.2008 р. у справі «Р. Качапор та інші проти Сербії»). Отже, на думку ЄСПЛ, внутрішньодержавний правовий статус підприємства як самостійної юридичної особи сам по собі не звільняє державу від відповідальності за борги підприємств у межах Конвенції. Така практика є релевантною, на наш погляд, у випадках визнання органу місцевого самоврядування, який виконує функції публічного власника.

Окрім того, право працівника на виплату йому всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації (ч. 1 ст. 116 КЗпП) повинно розглядатися як майно для цілей застосування ч. 1 ст. 1 Протоколу № 1 до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: «кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном».

Як слушно зауважує Б. П. Карнаух, практика ЄСПЛ дає змогу виокремити три такі ознаки, за якими те чи інше суб'єктивне право може бути визнано майном: 1) змістова характеристика; 2) галузева належність та 3) визначеність. Той факт, що певне право має публічно-правове походження, з погляду ЄСПЛ, не перешкоджає визнанню цього права «цивільним» за умови, якщо реалізація такого права безпосередньо пов'язана з економічними інтересами приватної особи. Права, які мають економічну цінність, Суд схильний визнавати цивільними Карнаух Б. П. Поняття майна в контексті статті 1 контексті статті 1 Протоколу № 1 до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Проблеми законності: зб. наук. праць / відп. ред. В. Я. Тацій. Харків: Нац. юрид. ун-т імені Ярослава Мудрого, 2016. Вип. 132. С. 206, 208..

Прикладом, в якому сфокусувалися одразу і проблема відповідальності власника за результати діяльності створених ним підприємств, і проблема ефективного захисту права працівника на оплату праці, і проблема застосування практики ЄСПЛ як джерела права, може бути справа № 711/3288/17. У травні 2017 р. ОСОБА 1 звернулася до суду з позовом до Черкаської міської ради, комунального підприємства «Служба утримання будинків „Митниця”» Черкаської міської ради про солідарне стягнення заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку, інфляційних втрат та відшкодування моральної шкоди. Позовна заява мотивована тим, що вона працювала двірником у КП «СУБ „Митниця”». Відповідно до наказу КП «СУБ „Митниця”» позивачку було звільнено на підставі ч. 1 ст. 36 КЗпП України, в той же день вона отримала копію наказу про звільнення та трудову книжку. На день звільнення позивачці була нарахована, але не виплачена заробітна плата та компенсація за невикористану відпустку у сумі 2 393,77 грн. Судами було встановлено, що відповідно до рішення Черкаської міської ради від 28.10.2016 р. № 1412 «Про внесення змін до рішення виконкому Черкаської міської ради від 21 жовтня 2007 р. «Про визначення виконавців житлово- комунальних послуг населенню м. Черкаси» КП «СУБ „Митниця”» більше не обслуговує населення м. Черкаси, господарської діяльності не веде, джерел для виплати заборгованості по зарплаті не має. Оскільки Черкаська міська рада є одноосібним власником КП «СУБ „Митниця”» та одноосібним власником майна, що належало КП «СУБ „Митниця”», і рішенням саме міської ради була припинена господарська діяльність комунального підприємства, Черкаська міська рада, як вважала позивачка, є солідарним боржником. Необхідність застосування саме солідарної відповідальності, на думку позивачки, викликана тим, що внаслідок дій свого власника КП «СУБ „Митниця”» Черкаської міської ради формально існує (не виключене з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань), а, отже, Черкаська міська рада як власник може виплатити заборгованість працівнику підприємства як безпосередньо, так і шляхом здійснення організаційно-господарських повноважень щодо належного їй комунального підприємства. Рішення суду першої інстанції, залишене в силі судом апеляційної інстанції, мотивовано тим, що позовні вимоги в частині стягнення виплат з відповідача КП «СУБ „Митниця”» є обґрунтованими та законними. Але, посилаючись на ч. 1 ст. 176 ЦК України, яка виключає відповідальність територіальних громад за зобов'язаннями створених ними юридичних осіб. Суди дійшли, зокрема, висновків про те, що «трудовим законодавством солідарна відповідальність у трудових спорах за вимогами, визначеними позивачкою до відповідачів, не передбачена. Черкаська міська рада не є роботодавцем, з яким позивачка перебувала у трудових відносинах, оскільки міською радою, в межах повноважень визначених Законом Украї- ни „Про місцеве самоврядування в Україні”, виконувалися владні функції, що характеризуються наданням різноманітних управлінських послуг вказаному підприємству та справлянням на нього владного впливу в рамках публічно-правових відносин».

Залишаючи в силі зазначені рішення і залишаючи касаційну скаргу позивачки без задоволення, Об'єднана палата Касаційного цивільного суду (далі - КЦС) у складі ВС сформулювала такий висновок про застосування норми права: «Субсидіарна відповідальність органу місцевого самоврядування за зобов'язаннями комунальних комерційних підприємств не настає, крім випадку, якщо буде доведено, що комунальне комерційне підприємство було доведено до банкрутства саме діями його засновника (учасника) - органу місцевого самоврядування. Така відповідальність не може бути покладена на орган місцевого самоврядування у трудових правовідносинах без встановлення того, що сама юридична особа не може виконати свої зобов'язання в межах трудових правовідносин у процедурі виконання судових рішень або банкрутства». Водночас Об'єднана палата КЦС у складі ВС не взяла до уваги той факт, що судами було встановлено, що майно КП «СУБ „Митниця”» знаходилося в оперативному управлінні цього підприємства, отже, у будь-якому разі не могло бути включене до ліквідаційної маси та використане для погашення заборгованості перед кредиторами, яка виникла та існувала протягом тривалого періоду URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/90111464.

Такий висновок, на наш погляд, істотно перешкоджає виконанню судами при розгляді відповідної категорії трудових спорів завдання цивільного судочинства - справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ для ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Не відповідає такий висновок і верховенству права як конституційній засаді здійснення судочинства.

Конституційні права і свободи є фундаментальною основою існування та розвитку Українського народу, а тому держава зобов'язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для їхньої реалізації. Відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод, оскільки призводить до того, що вони стають декларативними, а це є неприпустимим у правовій державі Пункт 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Трояна Антона Павловича щодо офіційного тлумачення положень статті 24 Конституції України (справа про рівність сторін судового процесу) від 12.04.2012 р. № 9-рп/2012..

Проблема застосування субсидіарної відповідальності засновника унітарного підприємства за боргами цього підприємства вирішувалася також судами господарської юрисдикції. Постановою Великої Палати Верховного

Суду від 04.09.2018 р. у справі № 5023/4388/12 залишено в силі ухвалу Господарського суду Харківської області, якою заяву ліквідатора про стягнення з Лозівської міської ради Харківської області 242 169,30 грн задоволено у повному обсязі і стягнуто з Лозівської міської ради Харківської області на користь КП «Комбінат комунальних підприємств» 242 169,30 грн, що складає різницю між сумою вимог кредиторів банкрута, яка затверджена господарським судом, і ліквідаційною масою, яка становить 0,00 грн.

Застосувавши наведені вище висновки ЄСПЛ щодо відповідальності держави та органу місцевого самоврядування за зобов'язаннями державних та комунальних підприємств, а також зміст норм ГК України, якими визначено регулювання діяльності комунальних некомерційних підприємств аналогічно до діяльності державних казенних підприємств, без наділення вказаних суб'єктів повною самостійною відповідальністю у відносинах з третіми особами URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/76381567.

З огляду на соціальну значущість і гостроту проблеми забезпечення права на оплату праці, особливо в умовах економічної нестабільності, до внесення відповідних змін у законодавство, проблема відповідальності держави, органу місцевого самоврядування, які здійснюють повноваження щодо управління публічною власністю, повинна вирішуватися шляхом системно- логічного та телеологічного тлумачення і застосування законодавства про місцеве самоврядування, господарського та трудового законодавства крізь призму норм Конституції України.

Місцеве самоврядування є формою здійснення народом влади, яка визнається і гарантується в Україні (ст. 7 Конституції України).

Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (ст. 2 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Відхід від централізованої моделі управління в державі, забезпечення спроможності місцевого самоврядування та побудова ефективної системи територіальної організації влади в Україні, реалізація повною мірою положень Європейської хартії місцевого самоврядування, принципів субсидіар- ності, повсюдності і фінансової самодостатності місцевого самоврядування є одним із пріоритетів Стратегії сталого розвитку «Україна-2020». Відповідно до ч. 1 ст. 3 Європейської хартії місцевого самоврядування, ратифікованої Законом України від 15.07.1997 р., місцеве самоврядування означає право і спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання та управління суттєвою часткою публічних прав, під власну відповідальність, в інтересах місцевого населення.

Відповідно до ст. 140 Конституції України, ст. 2 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. Змістом цієї діяльності є вирішення питань місцевого значення в інтересах територіальної громади самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування в межах Конституції і законів України.

«Конституційному змісту інституту місцевого самоврядування властиві принаймні дві найважливіші ознаки. Це - самостійність територіальної громади, органів місцевого самоврядування у вирішенні певного кола питань і те, що предметами відання місцевого самоврядування є не будь-які питання суспільного життя, а питання саме місцевого значення, тобто такі, які пов'язані передусім з життєдіяльністю територіальних громад. Перелік таких питань визначено у Конституції України та Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року» Пункт 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 28 Закону України «Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів» (справа про охорону трудових прав депутатів місцевих рад) від 26.03.2002 р. № 6-рп/2002..

Економічною основою всієї системи місцевого самоврядування в державі є комунальна власність (статті 1, 16, 60 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»). Режим права комунальної власності визначений у ст. 60 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні».

Основні напрями та форми участі місцевого самоврядування у сфері господарювання врегульовано у статтях 2, 5, 8, 24, 43, 78, 214 та інших нормах Господарського кодексу України (далі - ГК). З їх змісту випливає, що органи місцевого самоврядування не є суб'єктами господарювання, їм забороняється ведення підприємницької діяльності, але вони можуть утворювати суб'єктів господарювання.

Також ст. 327 ЦК закріплює зміст права комунальної власності - у комунальній власності є майно (наприклад, грошові кошти), що належить територіальній громаді, яка і здійснює безпосередньо управління цим майном, зокрема і через органи місцевого самоврядування.

Важливі концептуальні висновки щодо особливостей управління господарською діяльністю підприємств комунального сектора економіки, які залишаються актуальними як для практики застосування господарського законодавства, так і для правової теорії, містяться в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням відкритого акціонерного товариства «Кіровоградобленерго» про офіційне тлумачення положень ч. 8 ст. 5 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (справа щодо кредиторів підприємств комунальної форми власності) від 20 червня 2007 р. № 5-рп/2007 Незважаючи на те, що в чинному Кодексі України з процедур банкрутства норми, яка була предметом тлумачення КСУ, немає, в зазначеному рішенні містяться важливі концептуальні висновки щодо особливостей управління господарською діяльністю підприємств комунального сектора економіки, які залишаються актуальними як для практики застосування господарського законодавства, так і для правової теорії..

Статтею 24 ГК визначено особливості управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки, серед яких, зокрема, такі:

- управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки здійснюється через систему організаційно-господарських повноважень територіальних громад та органів місцевого самоврядування щодо суб'єктів господарювання, які належать до комунального сектора економіки і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління (ч. 1 ст. 24 ГК);

- суб'єктами господарювання комунального сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише комунальної власності, а також суб'єкти, у статутному фонді яких частка комунальної власності перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує органам місцевого самоврядування право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів (ч. 3 ст. 24 ГК);

- органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за наслідки діяльності суб'єктів господарювання, що належать до комунального сектора економіки, на підставах, у межах і порядку, визначених законом.

Реалізація органами місцевого самоврядування їхніх організаційно-господарських повноважень залежить від організаційно-правової форми суб'єкта господарювання комунального сектора економіки, а саме:

1) якщо головною метою суб'єкта господарювання в комунальному секторі економіки є виробництво продуктів чи послуг для задоволення нагальних потреб жителів відповідної територіальної громади, наприклад, з водопостачання, опалення, вивезення сміття та відходів тощо, то його організаційно-правовою формою має ставати комунальне унітарне підприємство;

2) у випадках, коли основною метою діяльності суб'єкта господарювання у комунальному секторі економіки зазначено отримання прибутку, його організаційно-правовою формою має стати господарське товариство з відповідною часткою комунальної власності у статутному фонді. Господарські товариства проводять свою діяльність на основі права власності, утворюються для ведення виключно підприємницької діяльності для отримання прибутку, а не досягнення якогось іншого соціального результату. Здійснення корпоративних прав органами місцевого самоврядування щодо господарських товариств переслідує мету доцільного, економного та ефективного використання комунальної власності, а не задоволення нагальних потреб жителів територіальної громади. Отже ст. 24 Господарського кодексу України не передбачено віднесення таких господарських товариств до суб'єктів господарювання, щодо яких здійснюється управління територіальних громад та органів місцевого самоврядування через систему їхніх організаційно-господарських повноважень Пункт 3.6 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням відкритого акціонерного товариства «Кіровоградобленерго» про офіційне тлумачення положень частини

восьмої статті 5 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (справа щодо кредиторів підприємств комунальної форми власності) від 20 червня 2007 р. № 5-рп/2007..

Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство) (ч. 3 ст. 78 ГК).

Некомерційна господарська діяльність як така, що спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку, здійснюється суб'єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких відповідно до ст. 12 ГК забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування (ч. 1, 2 ст. 52 ГК).

Основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, які здійснюють некомерційну господарську діяльність, становить право оперативного управління як речове право.

Цивільному кодексу України правовий титул «право оперативного управління» не відомий і цим Кодексом не регулюються відносини, що виникають з огляду на реалізацію носієм такого речового права своїх правомочностей, зокрема його відносини із власником майна. Наприклад, Ю. О. Чубарева зазначає, що ЦК України не містить конкретизованого положення про те, що окремі юридичні особи можуть користуватися особливими речовими правами, якими не користуються інші учасники цивільних відносин. Таке несистематизоване регулювання розглянутого питання спричиняє порушення прав суб'єктів права господарського відання та оперативного управління, а також неоднакове застосування норм права уповноваженими органами Чубарева Ю. О. Право господарського відання та оперативного управління як речові права юридичних осіб. Перспективні напрямки розвитку сучасної юридичної науки. м. Івано-Франківськ, 20-21 березня 2015 р. С. 80-82. URL: http://molodyvcheny.in.ua/files/conf7law/09march2015/24.pdf. На думку Р. А. Майданика, норми про наділення унітарних державних та комунальних підприємств обмеженими речово-правовими титулами господарського відання та оперативного управління не відповідають принципам юридичної рівності, оскільки виключають можливість особам публічного права мати право власності, яке належить будь-якій фізичній або юридичній особі приватного права Майданик Р. А. Речове право: підручник. Київ: Алерта, 2019. 1102 с.. З огляду на це вважаємо помилковим застосування до відносин банкрутства комунального некомерційного підприємства норм ст. 176 ЦК України.