Наратор буває більш чи менш явним експліцитним, обізнаним, всюдисущим, самосвідомим, надійним, він може розміщуватися у найбільшій чи меншій дистанції від ситуацій і подій, персонажів і наратора. Наратор може бути екстрадієгетичним та інтрадієгетичним. Наратора слід відрізняти від прихованого автора: останній не розповідає про ситуації та події, але вважається відповідальним за їхній вибір, розподіл й комбінування; він виводиться із цілого тексту, а не описується в ньому як оповідач [64, c. 207].

На думку Вольфа Шміда, термін «наративний» вказує не на присутність опосередкованої інстанції викладу, а на певну структуру матеріального викладу [159].

На відміну від простого опису, нарація, на переконання Дж. Прінса і Ш. Ріммон-Кенан, мусить мати в розповіді щонайменше дві справжні чи фіктивні події, коли жодна з них не завбачає іншої, висвітлювати тривалу тему та уявлятися цілісним явищем [173; 178]. Річища оприявлення наративу - розмаїті: усне або письмове мовлення, знакова мова, рухомі чи нерухомі зображення, жести, музика, комбінація багатьох щойно зазначених елементів. Наратив може стати зв'язним, послідовним, хронологічним, фабульним або непослідовним, незв'язним, нехронологічним, нефабульним [124; 173].

У найширшому розумінні наратологія прагне до відкритих загальних структур найрізноманітніших наративів, тобто оповідних творів будь-якого жанру.

Термін «наратор» використовується як функціональне явище, тобто на позначення носія оповідної функції. Наратором може бути розповідач або автор твору. Образ наратора є об'єктивним або суб'єктивним, експліцитним або імпліцитним. Для того, щоб визначити образ наратора слід виділити основні його критерії (за В. Шмідом): характер оповіді, наративна компетентність, соціальний статус, світогляд й уподобання [159, c. 116].

За визначенням В. Шміда, наратор - це адресант фіктивної наративної комунікації. Наратор констатується у тексті й сприймається читачем не як абстрактна функція, а як суб'єкт, неминуче наділений певними антропоморфними рисами мислення та мови [159, c. 64_65].

Як зауважив М. Легкий, наратор - це мовно-стилістичний епіцентр викладу. Наратор - особа фіктивна, вигадана автором, похідна від його свідомості. Автономність наратора є константою розповідного твору, оскільки дозволяє поляризувати автора та персонажів, автора й читача, фікційний світ і світ реальності. Наратив - розповідний текст, який охоплює не тільки розповідний дискурс, що подається наратором, а й залучає дискурс дійових осіб, що цитується наратором. М. Легкий стверджує, що суб'єктом викладу виступає фікційна особа, тобто наратор, котрий як суб'єкт повістування формує виклад, а з ним - і художній світ твору, що постає саме як наростання слів і подій нарації. Наратор, безперечно, виконує й функцію світоглядного епіцентру твору, тоді як зовнішня позиція «над усім» твором - автор. Йдеться про розрізнення суб'єкта дискурсу і об'єкта наративу, тобто наратора і дійової особи, розповідної інстанції [72].

В. Шмід конкретизує дослідницьку палітру за двома основними напрямами: перспективологія (комунікативна структура наративу, оповідні інстанції, точка зору тексту наратора і тексту персонажа) і сюжетологія (наративна трансформація, роль позачасових зв'язків у наративному тексті) [159, c. 67]. Найбільш суттєвими ознаками наратора є його всезнання й всюдисущність, здатність проникати у найпотаємніші глибини свідомості персонажів [159].

В. Шмід писав, що конкретний автор є реальною історичною особистістю, творцем повісті чи оповідання, а конкретний читач є реципієнтом даного твору [159].

Н. Фрідман запропонував таку типологію: авторське всезнайство - з продуктивним використанням першої особи; нейтральне всезнайство - авторське невтручання з використанням третьої особи; наратор-очевидець; наратор-персонаж; колективний наратор; одиничний наратор; драматичний наратор - зовнішній опис персонажів; ракурс [173].

У наративі від третьої особи авторська суб'єктивність можлива, але обмежена рамками ліричних, риторичних відступів. У наративі від першої особи суб'єктивність допускається в основний ракурс нарації. Оповідач може говорити від себе, а не від імені персонажів, але наводити не всі факти, а лише ті, які відомі персонажам. Наратор - не біографічна особа письменника і не образ персонажа твору, а образ дії письменника, його творча функція, процес моделювання реального автора на зразок інших людей, реальних та вигаданих. Наратор - це носій іманентної нарації, імплікатор процесу вербалізації. Наратор - утілення особистості художника слова у її ставленні до естетичних запитів суспільства, у внутрішньому зверненні до читацької аудиторії [64]. Оповідь (розповідь) визначає, опредметнює специфіку образної системи, фабули, персонажів, тла зображення, наративної ситуації та ролі наратора, що має вигляд ауктора стосується також формування наративу, оповіді про низку ситуацій, може стати апостеріорною, тобто такою, що випливає з них, як у класичній прозі, може передувати їм, як у випадку предикативного наративу, збігатися у часі при симультанній нарації, дистанціюватися в часі між двома подіями, наприклад, в епістолярному жанрі або у спогадах. Іноді може з'явитися дві або й три нарації про події, які щойно відбулися та історично віддалені, або коли зображення подано з різних часових перспектив [107].

Оповідь вважають важливим композиційним складником, засобом утворення події як найменшої структурної одиниці тексту, шляхом реалізації наративних дискурсів на рівні синхронії й відмежування від ненаративних елементів, як-от опис, аргументація, коментар тощо. Водночас беруть до уваги структурування об'єкту наративу, тобто персонажа, і внутрішньотекстових розповідних інстанцій: наратор, нарататор, імпліцитний та експліцитний автор (реципієнт) [124; 125]. Оповідач - це та особа в оповідному художньому творі, від імені якої письменник веде розповідь про людей і події. Незалежно від того, чи називає автор свого оповідача, чи ні, його соціальне становище, симпатії чи антипатії виявляються у тому що, як він розповідає, і як він ставиться до тих подій, про які йде мова [173].

Серед типів нараторів слід вирізнити наступні: аукторіальний, персональний й персоніфікований. Аукторіальний наратор той, який перебуває поза світом нарації, він стоїть понад цим світом. Це всезнаючий і повсюдний наратор. Аукторіальними можуть бути два типи нарації: там, де ауктор виступає як чистий оповідач, об'єктивно незалежний від описуваних ним подій і не є дійовою особою розповідної історії (гетеродієгетичний наратор) і там, де ауктор виконує подвійну функцію: оповідача і дійової особи, учасника подій, що відбуваються у фіктивному, вигаданому світі художнього твору (гомодієгетичний наратор) [124]. Персональний наратор - це персонажна наративна ситуація, першоособовий наратив. Такий наратор використовує ролі кореспондента, спостерігача, свідка. Персоніфікований наратор, тобто названий певним іменем, виступає у формі «він», проте у читача створюється враження, що це один із персонажів роману, причому інколи він безпосередньо звертається до героїв роману. Наратор персоніфаковий, якщо він ніби входить у світ тексту, здійснює вчинки, має мінімальну біографію чи її фрагменти [124, c. 83]. Гетеродієгетичний наратор в екстрадієгетичній ситуації - це, коли розповідається історія, в якій він не виконує функцію персонажа. Гетеродієгетичний наратор в інтрадієгетичній ситуації є оповідач другого ступеня, котрий розповідає історії, в яких, як правило, певний погляд відсутній. Гомодієгетичний наратор в екстрадієгетичній ситуації - розповідає власну історію, у якій він фігурує як персонаж. Гомодієгетичний наратор в інтрадієгетичній ситуації - оповідь другого ступеня, в якій розповідається власна історія [78, с. 118].

У теорії оповіді виокремлюють різні види наративних структур, а саме -лінійні та нелінійні. Лінійні прозові тексти - це ті, в яких подієвість моделюється лінійно, тобто розгортається з минулого через теперішнє в майбутнє при можливих ретроспекціях і характеризується наявністю іманентної логіки. Наратор при цьому відіграє головну роль - йому відомий фінал, який фіксується на подієвому рівні. Основні характеристики цього типу: наявність історії, присутність фіналу. Другий тип - це лінійна будова художнього тексту, але з відсутнім фіналом. Третій тип наративної структури - лінійна розповідь, що ґрунтується не так на зовнішніх подіях, як на внутрішніх почуттях героя, і тому вона називається психологічною. У лінійних художніх текстах із відсутнім фіналом проявляє себе автор, непомітно, зливаючись із свідомістю персонажа, а також тоді, коли надає слово наратору, котрий веде розповідь із теперішнього й не обізнаний із завершенням подій. У лінійних художніх текстах розвиток нарації зводиться до розвитку дії, порядок оповіді не порушує хронології і причинно-наслідкової зумовленості подій, тобто коли сюжет збігається з фабулою. Лінійні художні тексти мають певні особливості: фіксоване буття, послідовність у зображенні подій, їхня лінійність, незворотність, ймовірність, фінальність, фіксований час, оповідь або розповідь ведеться переважно в минулому часі. Другий вид становлять нелінійні тексти, в яких сюжет не збігається з фабулою, однак присутні причинно-наслідкові зв'язки, а також фінал на подієвому і розповідному рівнях. До нелінійних художніх текстів належать також психологічні, якщо в них відбивається рух почуттів. До традиційних наративних структур належать і нелінійні художні тексти у сенсі сюжетних, які характеризуються фіксованим буттям, але непослідовністю у зображенні подій. До нелінійних художніх текстів належать так звані відкриті твори. Читач тексту відчуває, що кожне речення, кожен абзац відкриті на різноманітність значень, які реципієнт повинен виявити. Нетрадиційні наративні структури - це тексти, в яких подія втрачає свою об'єктивність, реальний статус [107]. Ненаративні сегменти допомагають зрозуміти дії персонажа: суттєво доповнюють, уточнюють дії у тексті, коригують читацьке сприйняття. Як уже зазначалося, ненаративні фрагменти мають основне змістове та естетичне навантаження. Йдеться про те, що зафіксовані подробиці, рефлексії у поведінці персонажа, які не можна кваліфікувати як події, мають ряд спільних ознак, а саме - вони позбавлені фактичності й передбачуваності [107].

Характеризуючи оповідну манеру письменника, Ю. Манн послуговувався спостереженнями над домінуючими використаннями певної групи оповідних елементів, як-от: представленість авторських міркувань і реплік, прийом відмови від описів, демонстрація свободи вибору предмета зображення чи його деталі, висловлення сумнівів з приводу власних творчих потенцій, запитування дозволу в читача, прийом маркування завершення певного фрагменту чи розділу, співвідношення моментів справжніх і вигаданих, суміщення оповідних ситуацій автора і героя [77].

Ю. Манн визначив оповідні особливості реалізму, серед яких вирізняється певна витриманість обраної оповідної ситуації та висування на авансцену оповідача [77]. В. Топоров вважає, що саме мотиви й персонажі є основними категоріями при визначенні оповідної структури епічного твору. Мотив у тексті художнього твору, що постає як певна форма оповіді, розповіді, згідно з концепцією В. Топорова, - це елемент наративної структури й головний рушій у розгортанні цієї структури в синтагматичну послідовність тексту і виступає в тій же функції, що і мотив історичної оповіді, людське діяння в минулому. Дослідник розуміє мотив як наративну одиницю, що стосовно персонажів виступає як продовження їх характерології, розширення того простору, в якому «характерологічне» отримує додаткове відображення й більш тонку специфікацію. Щодо наративної структури персонаж, включений до неї, є способом індивідуалізації й суб'єктивізації окремих її елементів, додатковий базис для пошуку більш поглиблених і тонких мотивувань. Наративна структура твору зумовлена системою мотивів, що складають фабулу твору та отримують безпосередньо текстову реалізацію в розгортанні у певній послідовності сюжету твору, співвідноситься з персонажною системою і спрямована на втілення змісту твору [127].

Термін «наратив» вживається подеколи і в розумінні оповідної моделі твору. Дослідниця О. Капленко вказує на таку особливість наративу, той процес розповідання, що має початок, середину і кінець центральної теми [51].

Оповідна система окремого твору індивідуальна, але водночас має і щось спільне з подібними текстами, тому її особливості потрібно розглядати з урахуванням своєрідності літературного напряму, стильової манери письменника. Для цього вводиться поняття наративної стратегії - сукупності всіх наративних прийомів і засобів, які використовуються для досягнення художньої мети. До наративних прийомів та засобів слід віднести мотиви, сюжет, композицію, хронотоп.

Наратив - не статичне утворення, а динамічне, це автономна єдність, що стимулює інші структури (або підструктури - персонаж, наратор, інші розповідні інстанції) й розвивається в них [124].

Наративна структура - це загальна модель внутрішніх закономірностей побудови художнього тексту, яка базується на увазі до наративного, тобто способу подачі художнього простору, й виявляє особливості механізму змістоутворення через функціональність мінімальних розповідних одиниць. Дискурс персонажів й дискурс наратора утворюють наративну структуру, яка існує в межах художнього тексту, залежить від творчої взаємодії автора й читача [124, c. 82]. Внутрішньотекстовою розповідною інстанцією, що конструює наративну структура тексту, є наратор. Наративні структури в художньому тексті утворюються дискурсами наратора й персонажа, що становить динамічну конструкцію тексту, адже художнє завдання автора - подати багатовимірний світ в певній послідовності розповідних одиниць.

1.2 Проза А. П. Чехова в науково-критичному висвітленні

Проза А. П. Чехова - одне із яскравих і складних явищ кінця XIX - початку XX століття, що засвідчує перехід від реалізму до модернізму. А. П. Чехов був продовжувачем кращих традицій російської класичної літератури і разом з тим шукав нових шляхів у мистецтві. Проза А. П. Чехова не є однорідною у жанровому й стильовому відношенні. Починаючи з 1880-х років змінювалися не тільки теми, сюжети й образи чеховських творів, а й типи оповіді, форми вираження авторської позиції, пейзаж, символи та інші художні складники художньої прози митця. Це давно помітили дослідники чеховської спадщини (Г. Бердников, І. Гурвіч, А. Дерман, Н. Дмитрієва, Ф. Зінько, А. Степанов, М. Теплінський, Л. Цилевич, О. Чудаков, та ін.) [17; 32; 34; 35; 45; 117; 123; 152].

Утім, проблеми чеховської оповіді не так часто привертали увагу критиків й літературознавців. Серед науково-критичних праць, які розкривають стиль та особливості повістування А. П. Чехова вирізняються монографії «Сюжет чеховського оповідання» (Рига, 1976) Л. М. Цилевича [136], «Художній світ прози А. П. Чехова» (Москва, 1982) В. Я. Лінкова [73], «А. П. Чехов у житті і творчості» (Москва, 2000) Л. А. Капітанової [50], «Про майстерність Чехова» (Москва, 1959) А. Б. Дермана [34], «Проза Чехова» (Москва, 1970) І. А. Гурвіча [32], «Поетика Чехова» (Москва, 1971) О. П. Чудакова [152], «Світ Чехова: виникнення і утвердження» (Москва, 1986) О. П. Чудакова [153], «Проблеми комунікації у Чехова» (Москва, 2005) А. Д. Степанова [117], «Послання Чехова» (Москва, 2007) Н. О. Дмитрієвої [35], «Про поетику Чехова» (Москва, 2001) Е. А. Полоцької [91] та дисертації, присвячені прозі А. П. Чехова: «Взаємодія епічного, драматичного та ліричного начал в оповіданнях А. П. Чехова 80-х років» (Дніпропетровськ, 2001) Н. Ю. Козирєвої [61], «Форми авторської оповіді у прозі А. П. Чехова кінця 80_х_90_х років» (Москва, 2005) О. М. Моргульової [82], «Підтекст у прозі А. П. Чехова 1890_х_1900_х років» (Сургут, 2007) А. О. Степаненко [115], «Мова героя і позиція автора в пізніх оповіданнях А. П. Чехова» (Санкт-Петербург, 2004) О. В. Андрєєвої [1], «Мотив у структурі чеховської прози» (Санкт-Петербург, 2003) А. М. Шехватової [158].

Творчою спадщиною А. П. Чехова цікавилися науковці, літературні критики та літератори. «Его нужно угадать, как тайну в полупризнаниях, в намеках, рассеянных по всему произведению», - характеризує манеру й стиль письменника М. М. Мінський [31, с.136].

Д. С. Мережковський присвятив творчості письменника свою статтю «Старе питання з приводу нового таланту» («В сумерках» и «Рассказы Чехова») (1888). На думку митця, характерним для спадщини А. П. Чехова є співвіднесеність музично-невловимої мрійливості із прозаїзмами звичайного життя. У багатьох творах А. П. Чехова науковці й критики відзначили синтез елементів комічного і трагічного, фарсу, іронії та сарказму [148]. Взаємозв'язок сюжету та жанру є основним принципом творчості А. П. Чехова. Дія в його творах може бути обмеженою навіть одним епізодом, що формує сюжет і жанрову структуру.

Сучасний український критик чеховської прози Ф. Зінько у книзі спогадів і листувань «Рассекреченный Чехов и Бунин» (2009) відзначив зв'язок творчості А. Чехова й І. Буніна. Ось як розпочалася дружба двох геніїв: «И с тех пор я (йдеться про І. Буніна - К. К.) начал бывать у него все чаще и чаще, а потом стал и совсем человеком в его доме <…> те часы, дни, иногда даже месяцы, которые я проводил в этой даче, и то сознание близости к человеку, который пленял меня не только своим умом и талантом, но даже своим суровым голосом и своей детской улыбкой» [45, с. 4]. Ф. Зінько знаходить спільність в оповідній манері митців (ліризм, підтекст та ін.).

Л. Толстой відгукувався про А. П. Чехова так: «Чехова как художника нельзя даже сравнить с прежними русскими писателями - с Тургеневым, с Достоевским или со мной» [70, с. 22]. Російський критик О. Р. Кугель визначив поетику митця як «іронію смутку»: «Поэзия Чехова - ирония грусти. Это не пессимизм <…> пессимизм раздражителен или замкнут, или суров к людям <…> чеховская грусть прозрачна. Она ничего не ждет от жизни и с усмешкой глядит на волнения» [70, с. 30].

Російський критик М. Меньшиков вважає, що «мысль сжата у него до ее сущности и обладает упругостью заведенной пружины: попадая в мозг читателя, она развертывается там и продолжает свое движение, свою внутреннюю жизнь» [6, с. 364]. Він також влучно відзначив іншу рису чеховської поетики (перетворення типів на символи): «Что ни фигура, то целый символ, выражающий что-то огромное и сложное в деревенской жизни» [6, с. 364].

А. Беннетт у збірнику «Чехов и мировая литература» (1997) схарактеризував манеру письма А. П. Чехова: «Он достиг предельного реализма <…>. Ни одна крупица правды им не упущена и не преувеличена. Никаких умствований, никаких потрясающих подвигов виртуозности, все звучит просто, искренне, почти по-детски» [140, с. 372]. На думку іншого англійського критика й перекладача Р. Лінда, особливість реалізму А. П. Чехова полягає в тому, що він ставиться до своїх персонажів не як суддя, а як свідок: «В Чехове, как ни в одном другом писателе последних лет, правда и нежность слиты воединно. Он говорит нам правду - даже жесточайшую правду - с добрым чувством. Нередко он пишет так, словно доктор, делающий обход больного мира. Но к этому больному миру он относится с любовью» [140, с. 384]. Для чеховської поетики притаманні різноманітні форми психологічного зображення: невласне-пряма мова, внутрішні монологи, авторське психологічне повідомлення, психологічне саморозкриття через сповідь. Дослідники (Л. Барлас, М. Громов, А. Єсин, Н. Соболевська) виокремлюють три форми психологічного зображення портрету-характеристики: пряму, коли читач дізнається про внутрішній світ героя безпосередньо від автора; особистісну, коли герой сам говорить про свій стан; непряму, коли образи, сльози, мовчання героя свідчать про його внутрішні переживання [8; 31; 39; 112].

Л. А. Капітанова зазначає, що у творчості А. П. Чехова початку 1890_х років виявилась настанова письменника на об'єктивність оповіді, «не позволявшая ему открыто заявлять о собственных субъективных симпатиях и антипатиях» [50, с. 37]. Об'єктивність оповіді стає естетичним кредо А. П. Чехова і однією з найважливіших рис його художнього світогляду. А. П. Чехов намагався будувати твори так, щоб позиція автора виражалась не прямолінійно. Така особливість чеховського тексту обумовлює присутність багатьох прихованих смислів, які й називаються чеховським підтекстом, - зазначає Л. А. Капітанова [50, с. 61].

Л. Г. Барлас у монографії «Мова оповідної прози Чехова: Проблеми аналізу» (1991) зазначає що, основними рисами індивідуального стилю А. П. Чехова є: назва як першоелемент художньої системи чеховського оповідання; назва твору як ознака професії чи соціального статусу персонажа або героя; звернення автора до буденної сфери життя; випадковість подій; присутність наскрізної деталі й прийом незавершеності [8].

Також дослідник звертає увагу на особливості оповіді А. П. Чехова: мова автора набуває ознак описовості (описи природи, зовнішності тощо); чуже мовлення подано у формі діалогу, цитації, невласне-прямої мови. У творах А. П. Чехова, Л. Г. Барлас виокремлює плани розповідача, автора, персонажа. Для стилю письменника, на думку науковця, притаманна відсутність відкритого вираження авторської позиції, переключення і суміш оцінно-мовних планів персонажа і автора [8].

О. П. Чудаков безпосередньо займався вивченням та аналізом оповідної структури прози А. П. Чехова, передусім його оповідань (повістям приділено не так багато уваги). Найбільш ретельно О. П. Чудаков дослідив художній світ чеховської прози у монографіях «Поетика Чехова» (1971) і «Світ Чехова: виникнення і утверждення» (1986). На думку дослідника, в оповідній структурі прозових творів письменника виявляється дія випадковості: предметні деталі слугують не для певної ілюстрації, не для вираження смислу, а для створення ілюзії природності, невигаданості й невимушеності оповіді. О. П. Чудаков виокремлює в повістуванні А. П. Чехова суб'єктивний та об'єктивний рівні. Дослідник також проаналізував твори від першої особи (гомодієгетична розповідь) та твори від третьої особи (гетеродієгетична). Дослідник відносить до оповідань від першої особи такі твори, де події повідомляються оповідачем, котрий говорить про себе як про реальну людину і є головною дійовою особою оповідання. До оповідань від третьої особи належать ті твори, де розповідач є вигаданою особою, від імені якої ведеться розповідь про події та людей. О. П. Чудаков дослідив різні види й типи нарації в оповіданнях митця раннього та пізнього періодів творчості [152;153].

Одним із перших дослідників, який вказав на важливість вивчення форм авторської оповіді, був В. В. Виноградов. Він зауважив, що в процесі вивчення художньої мови потрібно виявити особливість тієї чи іншої форми оповіді, встановити співвідношення між такими категоріями, як автор_оповідач_персонаж, а також необхідно визначити, через кого подається в тексті сприйняття реальності, крізь призму чийого бачення читачі сприймають та оцінюють дійсність [23].

Чеховські оповідання від першої особи являють собою різні види повістування. Серед них В. В. Виноградов виокремив оповіді, які мають форми споминів героя, сповіді оповідного зачину, суб'єктивної та об'єктивної моделі висловлювання [23].

Як зазначав О. П. Чудаков, з кінця 1880-х років письменник поступово переходить до об'єктивної манери оповіді. У монографії О. П. Чудакова подано стислу характеристику об'єктивної манери письма: мова нейтрального оповідача, мова оповідача, яка насичена словом героя, внутрішній діалог та власне діалог [152]. О. П. Чудаков виокремив три види творів А. П. Чехова: 1) оповідання з настановою на чуже мовлення; 2) оповідання з настановою на усне мовлення; 3) оповідання, де немає настанови ані на чуже мовлення, ані на усне мовлення [152]. Для прози А. П. Чехова характерні не лише нові принципи побудови тексту, але й нові прийоми зображення реалій і явищ. У художній прозі А. П. Чехова вагоме місце посідають імпліцитні засоби створення портрету персонажа, маркована і немаркована лексика. Як зазначив О. П. Чудаков, що немаркована лексика - це фундамент створення портрету персонажа шляхом використання певних груп слів, які пов'язані між собою тематично і не передають ставлення автора до персонажа [152, c. 36]. У пізній період творчості А. П. Чехов концентрував свою увагу на образах людей-інтелегентів і людей з народу. О. П. Чудаков дослідив та проаналізував форми та види наративної структури оповідань письменника, види повістування в них, лише побічно торкаючись певних аспектів аналізу повістей. Тож, проблеми наративної структури, типів та видів нарації в повістях письменника є не дослідженими повною мірою, що обумовлює актуальність нашого дисертаційного дослідження.

В. Я. Лінков у праці «Художественный мир прозы А. П. Чехова» (1982) дослідив сюжетну основу оповідань митця, проблематику і тематику його творів, визначив роль підтексту й деталі, а також звернув увагу на мову персонажів. Він вважав, «что подлинный идеал Чехова не тот, что наиболее часто обсуждается его героями, а первоначало всего его художественного мира, и утверждается этот идеал не сочувствием автора, а всей созданной им художественной реальностью» [73, с. 83].

А. Д. Степанов слушно відзначив: «У Чехова нет носителей неоспоримой истины, изображение множественных отношений разных сознаний к объекту чеховской поэтике» [118, с. 996].

Про поетичність чеховської прози писали багато дослідників. Наприклад, З. С. Паперний вважав, «что Чехов обладал чувством стиха, поэтической меры, и чувство это воплощалось в самой структуре чеховских повестей и рассказов. Своеобразная симметрия глав, словесные переклички, повторы, контрастность - все это, безусловно, приближало рассказ Чехова к поэтическому произведению» [88, c. 16]. Особливістю прози А. П. Чехова є також драматургічність його творів, зображення побутових щоденних подій, діалогізм, гумор, неочікувана кінцівка з несподіваною кульмінацією.

Л. М. Цилевич у роботі «Сюжет чеховского рассказа» (1976) дослідив різні типи чеховських оповідань, роль підтексту та деталі, час та простір прози митця. У монографії Л. М. Цилевича визначено такі групи чеховських творів: 1) «с твердо очерченной фабулой» («Убийство», «В овраге»); 2) «три вещи, построенные на самой будничной и простой фабуле, которую вообще лишь с натяжкой можна назвать фабулой» («Человек в футляре», «Дама с собачкой», «Невеста»); 3) «без всякой фабулы» («Жена», «Анна на шее», «Ариадна», «Моя жизнь», «Крыжовник», «Ионыч», «Архиерей») [136, с. 110].

Своєрідність чеховського сюжету, як зазначив Л. М. Цилевич, визначається динамікою взаємодії різних сюжетних планів: побутового, емоційно-психологічного, ідейно-філософського, соціально-історичного. Одним із елементів системи прози А. П. Чехова є взаємозв'язок початку та кінцівки оповідання. Відсутність кінцівки в оповіданнях А. П. Чехова є різною: 1) відсутність розв'язки, незавершеність життєвої історії; 2) відсутність кінцівки, незавершеність викладу події. У даній роботі Л. М. Цилевич розмежував різновиди чеховського оповідання в аспекті жанру та композиції: історія життя, яка закінчується смертю (розповідь-біографія), історія етапу із життя героя (розповідь-епізод) [136].

Діапазон інтересів дослідника та критика А. Б. Дермана є достатньо широким, оскільки йому належать статті про відомих класиків російської літератури. Зокрема, предметом вивчення стали твори Л. Толстого, В. Короленка, А. Чехова, О. Блока, О. Толстого та ін. Але все ж таки літературознавець найбільше цікавився творчістю А. П. Чехова. У монографії «Про майстерність Чехова» (1959) було проаналізовано й розкрито новаторство А. П. Чехова, своєрідність його мови та стилю оповідань, а також засоби створення поетичної атмосфери у повістях митця. Дослідивши творчість письменника, А. Б. Дерман визначив провідні риси стилю письменника: компактність викладу, ефект неочікуваності, пейзаж, музичність стилю, контраст, підтекст [34].

У дисертації «Форми авторської оповіді у прозі А. П. Чехова кінця 80_х_90_х років» (2005) О. М. Моргульової висвітлено основні оповідні тенденції пізньої прози А. П. Чехова. На творчість митця цього періоду вплинула його поїздка на острів Сахалін, враження від якої відбилися на різних рівнях текстів письменника [82].

О. М. Моргульова визначила стильові ознаки творчості А. П. Чехова пізнього періоду: яскраво показаний оцінно _ емоційний момент у кожному творі; прозріння героя виливається у бажанні змінити життя; у творах цього періоду гостро ставляться питання про смисл життя людини, про призначення її на землі, щастя, кохання; твори набувають ознак «маленького» роману, композицією творів зрілого періоду є «розповідь у розповіді» [82].

У дисертаційному дослідженні О. М. Моргульової зазначено, що персонаж є однією із форм авторської оповіді, складний та багатоаспектний феномен. Він виконує роль ауктора, тобто учасника або розповідача, який включає у себе пряму мову, думки й висловлювання. Мова оповідача творів більше всього зводиться до констатації фактів. Автор вказує час і місце дії, подає короткий опис погоди, обстановки у домі, повідомляє про життя персонажів. Текст оповіді, на думку О. М. Моргульової, виконує здебільшого інформативну функцію. Дослідниця виділяє кілька типів оповіді: пряма мова, непряма мова та різні форми текстової інтерференції, а саме - невласне пряма мова і невласна авторська оповідь. Мовні портрети є яскравою характеристикою чеховських персонажів. У них відображено особливості їх соціально-побутового, а також духовного та ідеологічного життя. А. П. Чехов майстерно відтворює мову інтелігенції, духовенства, простих людей, мужиків, жінок та інших соціальних груп. Письменник має власний підхід до вибору характерних слів та словосполучень, особливо, для народної мови, її стилістичних особливостей. У дисертаційному дослідженні авторка зазначає, що всі чеховські персонажі, як правило, є носіями певного життєвого стереотипу. Також дисертантка виділяє психологічно-емоційний та ідеологічний аспекти у створенні особливостей мовних характеристик персонажів. Психологічно-емоційний аспект полягає в особливостях мовного портрету, який відображає емоційні та психологічні процеси (спогади, страждання, марення та ін.). Герої А. П. Чехова говорять по-різному у моменти спокою та напруги. Ідеологічний аспект має на меті повідомити про політичні точки зору, уподобання та переконання персонажів [82].

О. М. Моргульова виокремила кілька способів для розширення меж непрямої мови, яка по формі наближається до прямої: використання вставних слів, уживання можливого способу, перехід від непрямої мови до внутрішніх роздумів персонажа, а згодом - перехід до монологу. Непряма мова є перехідною формою між прямою мовою і варіантом текстової інтерференції. Дослідниця визначила два типи невласне-прямої мови: персональний тип та оповідний. До оповідного типу належать висловлювання, у яких думки відтворені оповідачем (тематичний, оціночний, часовий, просторовий плани). До персонального типу належать характеристики персонажів творів за допомогою таких способів розкриття, як часовий, просторовий, стилістичний, емоційний та ін. [82].

Як і О. П. Чудаков, О. М. Моргульова зазначила, що А. П. Чехов використовує два основних типи оповіді: суб'єктивну оповідь (нарація ведеться від розповідача, оповідача-спостерігача), об'єктивну або нейтральну оповідь, яка пов'язана з образом автора. Однак, чітку межу поміж різними типами оповіді у прозі письменника встановити неможливо, навіть в одному творі можна знайти риси різних типів нарації. Суб'єктивна оповідь у прозі А. П. Чехова не тільки подає факти, а й коментує їх. Провідні мовні портрети як складники суб'єктивної оповіді виявлено О. М. Моргульовою у творах: «Скучная история» і «В Москве». На мовну манеру суб'єктивної оповіді впливає певна форма викладу подій - усне мовлення, у формі розповіді-роздуму, у формі щоденника чи листів [82].

О. М. Моргульова виділила такі типи оповідачів у прозі А. П. Чехова: оповідач-персонаж й оповідач-спостерігач. «Я» оповідача може бути статичним (розповідь про події за певний проміжок часу без перерви), динамічним - у розповіді констатуються не лише події, які відбуваються в житті героя, але і його внутрішні переживання. Об'єктивний тип оповіді характеризується відсутністю оповідача, але наявністю голосу автора, необмеженістю знань про події та характер персонажа. Голос автора може проявлятися у різний спосіб: голос автора оприявлений назвою оповідання; мовні засоби вказують на взаємини автора й героя; вибір дієслів з конкретним значенням; пейзажні замальовки. Невласне авторська оповідь характеризується наявністю нейтрального оповідача. Невласне пряма мова є мовою героя, невласне авторська оповідь є способом викладу оповіді [82].

О. М. Моргульова ґрунтовно дослідила лексичні, граматичні, стилістичні показники виявлення точки зору оповідача: 1) лексичні слова - найменування роду; 2) граматичні - зміна часових форм слів; 3) стилістичні - передача стану [82].

Отже, О. М. Моргульова зробила вагомий внесок у дослідження і розкриття поетики творчості А. П. Чехова, особливо пізнього періоду творчості. Дослідниця визначила основні критерії розпізнавання прямої мови, непрямої мови, невласне прямої мови і авторської оповіді у творах А. П. Чехова пізнього періоду творчості. Але все ж таки дисертантка спеціально не розглядала питання оповідної структури чеховських повістей, приділивши основну увагу дослідженню авторської позиції. Це зумовлює актуальність нашого дослідження, метою якого є комплексний аналіз форм оповіді в повістях митця.

О. В. Андрєєва в дисертаційному дослідженні «Мова героя і позиція автора в пізніх оповіданнях А. П. Чехова» (2004) розмежовує поняття «письменник», «автор» і «оповідач». Автором О. В. Андрєєва називає друге «Я» письменника у створеному ним творі. Оповідач, за її словами, є образом розповідача, що корелює з образом автора [1]. В оповіданнях А. П. Чехова від першої особи відображено події із життя героя, які розкривають особистісне сприйняття розповідача. В оповіданнях від третьої особи автор-творець знає все про всіх, оскільки даний твір створений ним. Оповідач у творах від першої особи розповідає все, що трапилося з ним [1].

Дослідниця у своїй роботі виділяє такий тип оповіді, як двосуб'єктна оповідь, що містить роздуми та умовиводи. Засобами для визначення двосуб'єктної оповіді можна назвати наступні: безособові дієслова - «було чути», «було видно» та ін., безіменникові конструкції - «посиділи», «пішли», «сиділи та плакали» та ін., лексичні елементи, які містять оцінку створеної реальності [1].

О. В. Андрєєва у своєму дослідженні також дослідила концепти творчості А. П. Чехова. Основними концептами прози А. П. Чехова, авторка визначила такі: людина, життя, кохання, праця. Концепти концентрують довкола себе мотиви нудьги, тривоги, гармонії, щастя, задоволення, смутку, самотності та ін. Також дослідниця порушила у своїй науковій роботі питання про авторську модальність, тобто співвіднесеність прямої мови і авторського оповідача. Авторську модальність можна знайти в заголовках творів, відкритих фіналах, умовчаннях, обривках реплік, підтекстах [1].

А. О. Степаненко у дисертаційному дослідженні «Підтекст у прозі А. П. Чехова 1890-х-1900-х років» (2007) дослідила роль підтексту та деталі у в творчості митця. Авторка зазначає, що характерна риса його поетики - це відкритість і незавершеність [115]. А. О. Степаненко спирається на висловлювання К. С. Станіславського, який зазначив, що «Чехов неисчерпаем, что каждый раз, перечитывая его, чувствуешь внутри глубокие залежи» [115, c. 118].

Підтекст у прозі А. П. Чехова А. О. Степаненко визначає як прихований смисл твору. Способи створення підтексту у А. П. Чехова досить різні та специфічні. У ранніх оповіданнях - це прізвища персонажів, іронія та її види. У драматургії ефект «підводної течії» створюють діалоги, паузи, ремарки. Прозові жанри, тобто оповідання та повісті, А. П. Чехов наповнив внутрішньою глибиною та філософською проблематикою. У них він відобразив духовне життя людини, передав психологію та думки персонажів. Основними видами підтекстових висловлювань у чеховській прозі в дослідженні А. О. Степаненко названі повторювані репліки героя та деталь-натяк у мові оповідача [115].

Одна із дослідниць чеховської творчості Е. А. Полоцька зазначає так про А. П. Чехова: «Он поднимает читателя на самые высокие ступени интеллектуального общения с художником. Расчет на догадку читателя, который додумает и допишет сам то, что недосказал автор, делает Чехова одним из самых современных нам художников. И читатель добирается до мыслей и чувств, скрытых под текстом» [91, c. 41]. Е. А. Полоцька дослідила ліричний підтекст і внутрішню іронію у творах митця. «Невидимые стилистические мостики соединяют несколько разных точек повествования», - зазначила дослідниця [91, c. 41].

Е. А. Полоцька проаналізувала твори, в яких опосередковано чи безпосередньо внутрішня іронія (об'єктивна або суб'єктивна) визначає стиль письменника: «Агафья», «В море», «Рассказ неизвестного человека», «Три года», «Моя жизнь», «Душечка», «Попрыгунья» та ін. Також авторка дослідила поетику й стиль листів А. Чехова до О. Кніппер [91; 93].

Варто також згадати дисертаційне дослідження А. М. Шехватової «Мотив у структурі чеховської прози» (2003), в якому вона виділяє предметні, психологічні та емоційні мотиви. Предметні мотиви пов'язані з умовами життя персонажів творів письменника. Одним із таких мотивів А. М. Шехватова називає мотив вікна. Події чеховських оповідань та повістей відбуваються в просторі людського помешкання, у певному приміщенні. А. П. Чехов використовує вікно для змалювання пейзажу, портрету, інтер'єру. Пейзаж може бути доволі умовним, коли описуються певні події із життя героїв. Мотив вікна може виконувати як комічну, так і трагічну роль. Вікно у поетиці А. П. Чехова може бути зачиненим, відчиненим, напіввідчиненим, відчиненим навстіж. Стан вікон, на думку А. М. Шехватової, у творах А. П. Чехова є відображенням стану буття в будівлі (контакт_відсутність контакту, спілкування_неможливість спілкування, воля_неволя) [158].

А. М. Шехватова дослідила також і мотив страху, який є психологічним у прозі А. П. Чехова. Страх відчувають багато персонажів творів: перед чоловіком, дружиною, суддею, начальником, перед смертю, дійсністю, людиною, вчинком. Мотив страху пов'язаний із мотивом безсоння, серцебиття, вікна. Мотив безсоння пов'язаний із внутрішнім станом героїв, їхніми переживаннями, мареннями. Авторка проаналізувала й інші провідні мотиви творчості письменника, які є складовими компонентами наративної структури повістей [158].

Н. Ю. Козирєва у дисертації «Взаємодія епічного, драматичного та ліричного начал в оповіданнях А. П. Чехова 80 _х років» (2001) дослідила мовні характеристики персонажів, які є важливим засобом оцінки у творах А. П. Чехова. Дисертацію Н. Ю. Козирєвої присвячено аналізу ранньої прози А. П. Чехова. Також авторка звернула увагу на епічні, ліричні та драматичні елементи, їх співвіднесеність у творах митця [61].

У дослідженні Н. Ю. Козирєвої відзначено, що діалог або монолог домінують у чеховському оповіданні першої половини 1880_х рр., займаючи, як правило, більшу частину тексту, а характер персонажів, як у драмі, розкривається перш за все засобами виразної та індивідуалізованої мовної характеристики [61]. Авторка розкрила принципи взаємодії оповідального, драматичного та ліричного начал у прозі А. П. Чехова 1880_х рр., що стали необхідною умовою виникнення нових форм і спричинили трансформацію жанру оповідання. Мовні характеристики персонажів є найважливішим засобом оцінки у творах А. П. Чехова. Авторка відзначила, що риси ліричного начала є і в епічних творах, і в драматичних, оскільки А. П. Чехов досить часто зображує душевний стан персонажів, їхні настрої та переживання [61]. У ранніх чеховських оповіданнях функція оповідача, тобто функція посередника між зображуваним світом та адресатом (читачем), є мінімальною. І саме дана характеристика буде основною й провідною для зрілої чеховської прози.

А. Д. Степанов в монографії «Проблеми комунікації у Чехова» (2005) проаналізував специфіку функціонування інформативних, риторичних, імперативних, експресивних жанрів творчості А. П. Чехова. Дослідник виокремив такі жанри у творчості митця, як проповідь, прохання, сповідь, суперечка, скарга. Об'єктом уваги в даній монографії стали такі твори: «Моя жизнь», «Враги», «Дуэль», Архиерей», «Ариадна». А. Д. Степанов дослідив мотивну структуру творів, їхню жанрову своєрідність, а також визначив різні комунікативні рівні спілкування героїв у текстах А. П. Чехова [117].

Н. О. Дмитрієва в монографічному дослідженні «Послання Чехова» (2007) здійснила аналіз таких творів письменника: «Воры», «Дуэль», «Гусев», «Каштанка», «Черный монах», «Студент». Авторка дослідила систему образів, тематику, проблематику даних творів. Символ, деталь, підтекст, на думку дослідниці, є основними складниками стилю митця. Авторка визначила архітектоніку творів «Дуэль» і «В овраге» [35]. У монографії Н. О. Дмитрієвої велику увагу приділено типам персонажів у творах письменника.

Творчість А. П. Чехова також стала предметом спеціального вивчення літературознавців і критиків з Великобританії, США, Канади, Австралії та інших країн. Серед них слід виокремити праці Джеффрі Борні, Дональда Рейфілда, Пітера Ходжсона, Шелбі Фута та ін. [172; 170; 89; 164]. У них здебільшого приділено увагу проблематиці й тематиці творів митця, динаміці мотивної структури творів, питанням стилю і жанрових форм його оповідань і п'єс. Так, Шелбі Фут у роботі «Anton Chekhov: early short stories» (1999) («Ранні оповідання Антона Чехова») проаналізував й дослідив твори письменника 1883-1888 років [164]. Монографія Джеффрі Борні «Interpriting Chekhov» (2006) («Інтерпретуючи Чехова») є системним аналізом п'єс письменника («Три сестры», «Дядя Ваня», «Чайка», «Вишневый сад») [172]. У роботі Кена Ньютона «Modern Literature and the Tragic» (2008) («Сучасна література й трагічне») досліджено й проаналізовано питання жанру в творчості А. П. Чехова, в основному п'єс митця [177].

Пізній прозі А. П. Чехова присвячено статті «Проблема смерті, тематика і структура пізньої прози Чехова» Джерома Кетсела, [140] «Оповідь і осяяння у пізній прозі Чехова» Пітера Ходжсона [141]. Утім, у цих роботах лише побіжно розглядалися особливості чеховської оповіді.

У роботі «Оповідач і герой у прозі Чехова» Томас Екман проаналізував позиції наратора в оповіданнях Чехова [140]. Дослідник поділив повісті й оповідання А. П. Чехова на шість основних груп: твори, де точка зору головного героя є основною; твори, в яких простежується позиція не одного героя, а кількох; група творів, де позиція головного героя не є головною, а домінує точка зору автора-оповідача; «складні» оповідання, де відбувається злиття точок зору автора-оповідача й головного героя; оповідання з нейтральною позицією оповіді; суб'єктивна оповідь.

У статті «Металітература. Уривок із анатомії чеховського оповідача» Пітер Ходжсон проаналізував відмінності між авторською точкою зору й позицією оповідача в повісті «Скучная история». Науковець виділив суб'єктивну оповідь у даному творі як основний тип нарації повісті А. П. Чехова [89].

Отже, творчість А. П. Чехова привертала увагу вітчизняних та іноземних дослідників. Проте питання індивідуального стилю митця, а особливо в аспекті наратології, залишаються відкритими й проблемними в сучасній науці. Вони потребують розв'язання у світлі системного підходу й з урахуванням сучасних досягнень у галузі теорії й історії літератури.

1.3 Методологічний інструментарій дослідження форм нарації в повістях А. П. Чехова

З метою дослідження форм нарації в повістях А. П. Чехова є потреба уточнити методологічні підходи до вивчення наративного дискурсу в художній літературі. У даному підрозділі окреслено науковий інструментарій дисертаційної роботи.

У науковому дослідженні ми спираємося на здобутки сучасної наратології, зокрема праці «Наратологія» (2003) В. Шміда, «Поетика композиції. Структура художнього тексту і типологія композиційної форми» (1970) Б. А. Успенського, «Наратологія» (1996) І. П. Ільїна, а також «Наратологічний словник» (2002) О. Ткачука, «A dictionary of Narratology» («Наратологічний словник») (1988) Дж. Прінса, де визначено ключові поняття теорії оповіді: наратив, нарація, наратор, нарататор, наративна типологія та ін [159; 130; 48; 124; 173].

Однією із найважливіших понять наратології є «точка зору», вперше введене Г. Джеймсом в есе «Мистецтво роману» (1884) й уточнене П. Лаббоком [159]. У цій категорії зафіксовано певне ставлення наратора до оповіді. Пізніше термін «фокалізація» був введений Ж. Женеттом. Він розробив і типологію «фокалізацій»: «нульова фокалізація» (zero focalization), «внутрішня фокалізація» (inner focalization), «зовнішня фокалізація» (external focalization) [171]. Ж. Женетт і М. Баль обґрунтували поняття «фокалізатор» (focalizer), «фокалізований» (focalized), «фокалізація» (focalization). Дослідники запропонували наступну структуру нарації: наратор - суб'єкт наратування (the narrator: the subject of the narrating); той, про кого розповідають - об'єкт наратування (the narrated: the object of the narrating); фокалізатор - суб'єкт фокалізації (the focalizer - the subject of the focalization); фокалізований - об'єкт фокалізації (the focalized - the object of the focalization) [171; 159].

Манфред Ян у праці «Narratology: A Guide to the Theory of Narrative» (2005) («Наратологія: путівник до теорії наративу») виокремив такі поняття, як внутрішня фокалізація (internal focalization) й фокалізатор внутрішньої фокалізації (internal focalizer), метафорична оповідь (figural narrative), непрямий дискурс (free indirect discourse) [176]. Цв. Тодоров обґрунтував поняття «аспект нарації» [125;126]. Також дослідник у праці «Поетика» (1975) виокремив три типи «аспекту нарації» в теорії оповіді: семантичний; словесний аспект, який містить такі складові елементи, як часові й просторові особливості, провідні риси точки зору в оповідному аспекті; синтаксичний аспект, включає текстові структури й оповідний синтаксис [125].

Ізраїльська дослідниця теорії оповіді Ш. Ріммон-Кенан визначила й проаналізувала поняття «грань» (facet), яке використовується поруч із категорією «фокалізації». Дослідниця виокремила такі види «граней»: «перцептивна грань» (зір, слух) (perceptual facet), «психологічна грань» (емоції, судження, міркування) (psychological facet), «ідеологічна грань» (віра, пам'ять, знання) (ideological facet) [178].

Російський дослідник Б. Успенський у роботі «Поетика композиції. Структура художнього тексту і типологія композиційної форми» встановив чотири плани прояву точки зору: точка зору в плані ідеології; точка зору в плані фразеології; точка зору в плані просторово-часової характеристики; точка зору в плані психології. Б. Успенський дослідив співвідношення точок зору на різних рівнях твору [130].

У наратологічному словнику О. Ткачука уведено поняття «рівень наративності». «Рівень наративності» включає часові й прострові особливості твору, послідовність подій, а також мовні характеристики героїв. У дисертаційному дослідженні ми виходимо з того, що сутність наративності корелює з позиціями персонажа, автора-оповідача, а позиції ці можуть змінюватися й по-різному взаємодіяти [124].

У наратологічному словнику Дж. Прінса (1988) схарактеризовано наратора зовнішньої й внутрішньої фокалізації [173]. Наратор зовнішньої фокалізації (external narrator) презентує об'єктивну оповідь (нарація третьої особи). Дж. Прінс виокремив три основні види нараторів зовнішньої фокалізації: всевідаючий наратор (omniscient narrator), головна роль якого - розкриття внутрішнього життя героя, аналіз судження й вчинків персонажів; нейтральний наратор (neutral reporter) - той, який лише повідомляє про події, описує час і місце проведення дії, коментує мову персонажів тощо; наратор, який презентує оповідь з точки зору персонажа або персонажів. Наратор внутрішньої фокалізації (internal narrator) розповідає власну історію життя (судження, оцінка й аналіз вчинків проходять крізь його свідомість) [173].

Дж. Прінс у наратологічному словнику виокремлює тип безособового наратора (impersonal narrator), а також, крім власне нарації, звертає увагу на попередній виклад подій (anterior narration) [173].

На підставі досягнень сучасної наратології можна виокремити наступні типи наративних структур: лінійна, хронологічна; нелінійна, ахронологічна; внутрішня й лінійна; хронологічна, нелінійна; ахронологічна, зовнішня фокалізація; оповідь, представлена наратором внутрішньої чи зовнішньої нарації; оповідь змішаного типу (один наратор). Слід виокремити наступні підвиди нарації зовнішньої фокалізації: внутрішня нарація (psycho-narration), об'єктом якої є судження, думки, міркування діючої особи; внутрішній монолог (interior monologue) - наратор чітко цитує думки персонажів читачу; оповідний монолог (narrated monologue), де оповідач презентує думки героїв, не прямо використовуючи їхні слова; оповідь змішаного типу (два й більше нараторів), характерна особливість якої злиття типів нарації й поєднання нараторів відповідно до форм оповіді [173].

Нелінійний тип нарації включає внутрішню оповідь наратора без збереження часових і просторових особливостей. Прийомами нелінійного типу зовнішньої фокалізації є передача зміни часу через діалоги, мовлення персонажів, опис, інтер'єр, пейзаж, заголовки, спомини, враження тощо. Думки, враження, спогади, свідомі чи підсвідомі вчинки персонажів належать до внутрішньої фокалізації і, як правило, є непослідовними й ахронологічними.

У теорії оповіді розрізняють такі наративні рівні, як інтрадієгетичні й екстрадієгетичні, а згідно даної типології виділяють види оповідачів - гомодієгетичні й гетеродієгетичні [173; 124].